Символіка мусульманської культури в контексті ідеології ісламу
У своєму вченні пророк як провісник нової спільності людей, яка ґрунтується не на кровній спорідненості, а на єдиній вірі. Мухаммед розумів також, що доки новий рух ще не зміцнів, він потребує підтримки інших послідовників єдинобожжя – іудеїв і християн, котрі мали великі релігійні громади в Медині та інших районах Західної Аравії. Тому Мухаммед оголосив іудеїв та християн “людьми писання” і дозволив їм продовжувати сповідувати свою релігію [10; 33].
Ворогами нової релігії, яких належало навернути до ісламу або знищити, проголошувалися тільки язичники-ідолопоклонники. Так, унаслідок конкретних історичних умов, які існували в Аравії на момент зародження нової релігії, формувалося ставлення ісламу до інших культів: терпимість до “людей писання” – іудеїв та християн – і нетерпимість до язичників і безбожників.
Проповідь Мухаммеда, яка закликала вірних об’єднатися незалежно від етнічної та племінної приналежності, давала новий поштвх об’єктивним соціально-економічним і політичним процесам. Досить швидко Мекка усвідомила вигідність ісламу. Зі своїм священним храмом Кааба вона одержала статус великого ісламського релігійного центру. Тобто залишилася традиція прощі в Мекку, яка від цього мала одержати прибутки, адже нова релігія поширювалася не тільки на сусідні з Меккою райони, а й на досить віддалені.
Багато бедуїнських племен Аравії приймали іслам зі своєї волі, хоча це фактично призводило до втрати ними політичної та економічної незалежності. Вони не тільки визнали Мухаммеда своїм вождем, а й взяли на себе обов’язок платити данину у фонд мусульманської громади, а також ісламський релігійний податок – закят. Мусульманські богослови досить часто це явище пояснюють так, нібито арабське населення в основі своїй прозріло, побачило світло істини, що його ніс іслам, і тому сприйняло цю віру. Але історичні факти свідчать про інше: нова релігія сприймалася, оскільки була вигідна новим послідовникам, насамперед панівній верхівці.
Головним і першочерговим завданням ісламу було прилучення до нової релігії все нових і нових народів. При цьому перевага віддавалася мирному переходу послідовників інших віросповідань до мусульманства. Але проти тих, хто не хотів сприймати іслам, згідно з проповіддю Мухаммеда, мала оголошуватися священна війна – джихад.
Причини цих війн були закладені в соціально-економічних особливостях розвитку Аравії. Влада на підкорених територіях закріплювалася і поширювалася за допомогою меча і Корану. Разом із релігійними догматами насаджувалися нові закони, державні структури.
Із Аравії іслам проник у сусідні країни Середнього Сходу, а також в Єгипет, Північну Африку, Північну Індію, Індонезію, Центральну Азію та на Південний Кавказ.
З утворенням Валекого Арабського халіфату в VІІ ст. суперечності, що виникали в мусульманській громаді, загострилися. Дедалі більше вони демонстрували зростаючу боротьбу за владу, а також соціальний і політичний протест певних верств мусульманського суспільства. Релігійного забарвлення набували міжнаціональна та міжплемінна боротьба, різниця в рівнях культури народів, що прийняли мусульманство. Ці суперечності та відмінності зовні виявились як протиборство ортодоксальних і опозиційних напрямів і сект в ісламі. У боротьбі, що тривала століття, як правило, брали гору і оголошували себе істинними правовірними мусульманами прихильники того напряму ісламу, який підтримувала влада на чолі з халіфом або султаном, шейхом або королем, ханом чи еміром. Решта оголошувалися єретиками [10; 41].
Хоча іслам якоюсь мірою і об’єднував людей на основі спільності релігії, але національні протиріччя в країнах ісламу не зникли, навпаки, вони поступово все загостювалися. Це знайшло відображення в різних течіях в мусульманській релігії, в розколах і сектах.
Найкрупніший (і один з найраніших) розкол був спричинений появою шиїзму (“шия” по-арабськи – партія, секта). Вважають, що в цьому русі виявилося невдоволення і боротьба персів проти завойовників – арабів, тобто що це була свого роду релігійна оболонка національного антиарабського руху в Ірані. Це частково вірно, але такий характер шиїзм прийняв не відразу, а лише згодом. Розпочалася справа з внутрішньої боротьби серед арабів – з боротьби за владу між спадкоємцями Мухаммеда. Четвертий халіф Алі був кровним родичем пророка, його двоюрідним братом і зятем; прибічники Алі не визнавали законності попередніх халіфів, оскільки вони були не з роду пророка, а були “вибрані” релігійною общиною, тобто просто узурпували владу. Боротьба за владу прийняла форму суперечки про спадкоємність влади в халіфаті. Прибічники Алі зазнали поразки, Алі був убитий, але його послідовники зміцнилися в Ірані і Іраку, і там шиїзм широко розповсюдився як вираз протесту проти влади Арабського халіфату. За переказом Алі і його сини Хасан і Хусейн полягли мучениками за віру. У пам’ять цього шиїти щорічно справляють траурне свято шахсей-вахсей, при якому фанатично налаштовані віруючі завдають собі рани холодною зброєю, висловлюючи свою релігійну відданість пам’яті мучеників.
Головна ідея шиїзму – віра у те, що законними спадкоємцями пророка Мухаммеда – імамами – можуть бути тільки його родичі-нащадки, а “вибрані” общиною халіфи незаконні. У зв’язку з цим шиїти відкидають сунну, складену при перших халіфах з переказів про пророка. Але шиїзм не залишився єдиним, усередині нього виникли різні течії. Пануючою стала течія, що визнає одинадцять законних імамів – нащадків Алі; дванадцятий імам ніби то ще в ІХ столітті таємничо сховався і десь перебуває невидимо, однак повинен у кінці часів появитися як спаситель – Магди. Ця найбільш поширена в шиїзмі течія особливо зміцнилася в Ірані і з початку ХVІ століття (при династії Сефевідов) стала там офіційною державною релігією.
У тих же VІІІ-Х ст. у ісламі виник містичний, напівчернечий перебіг суфізму (від слова “суфи” – груба вовняна тканина). Воно зародилося в надрах шиїзму, але проникло і в середу суннитів. У суфійському віровченні позначився вплив ідей маздеїзму, буддизму і навіть неоплатонізму. Суфії не надавали великого значення зовнішній обрядовості, а шукали істинного богопізнання, містичного злиття з божеством. Деякі суфії доходили до пантеїстичного світогляду (бог – у всьому світі, весь світ – вияв бога) і тим самим віддалялися від грубо антропоморфного уявлення про Аллаха, яке міститься в Корані. Суфії надавали особливе значення іменам божим, таким, що зустрічається в Корані. Містико-пантеїстичний перебіг суфізму спочатку піддався гонінням з боку мусульманських фанатиків-ортодоксів, але поступово обидві сторони пішли на поступки. Послідовники суфійного вчення стали утворювати ордени мандруючих ченців – дервішів – на чолі з шейхами, або ішанами. Ці ордени були визнані законними і у суннітів, і у шиїтів. Дервіші, хоча вони і давали чернечу обітницю бідності, незабаром перетворилися на шарлатанів, що обирають і обдурюють народ; керівники ж дервішів, ішани, в свою чергу обирають своїх послушників – мюридів. Деякі ордени дервішів застосовують у своїх молебнях так звані зикри – екстатичні танці та інші суто шаманські способи спілкування з божеством.
Отже, іслам, як наймолодша світова релігія, виник на початку VІІ ст. у південно-західній частині Аравійського півострова в період розпаду родоплемінного ладу і формування там класової арабської держави. Засновником цієї релігії був Мухаммед, який 610 р. оголосив себе посланцем єдиного Бога.
Географічно іслам з’явився там, де були поширені іудаїзм та християнство. Він сприйняв багато ідей та положень цих релігій.
Як культурно-релігійна система іслам склався на межі давніх європейської та близькосхідної цивілізацій. Він творчо використав елементи християнства та іудаїзму, грецької філософії та римського права, адміністративної структури давньоперських імперій і містико-метафізичних уявлень індуїзму й буддизму. Саме тому іслам став складним духовним феноменом, основою якого виявилася арабська культура, арабський етнос, арабська державність.
2.2 Коран як світоглядне джерело мусульманської культури
У центрі арабо-ісламської духовності й тюрко-ісламської культури знаходиться Коран (араб.кур’ян, букв. – читання), де зосереджено світоглядне ядро ісламського світу.
Це одкровіння, які дав Аллах Мухаммеду, який був неграмотним і доводив одкровіння до віруючих усно.
Мова Корану – арабська. Після смерті Мухаммеда всі тексти його проповідей були звірені та зведені у єдиний “Мусхаф” (араб.сувій) всі інші записи було знищено. З “Мусхафа” було зроблено 4 копії, що зберігаються в Каабі, в мечеті пророка у Медині, в Каїрі та Паликенті.
Нова релігія не виникає на порожньому місці. Вона завжди є продовженням і розвитком уже існуючих вірувань. Так було з Христом, який спирався у своїх проповідях на Старий Заповіт та його пророків, і постійно підкреслював, що продовжує їхню справу, так було і з Мухаммедом. Він також проголосив себе нащадком і продовжувачем іудеохристиянської традиції. Тому в ісламі шануються ті ж самі пророки, що й у цих релігіях. У Корані ми натрапляємо на імена Ібрахіма (Авраама), Ісхака (Ісаака), Муси (Мойсея) та інших. Ісус Христос (Іса) теж шанується, але не як Син Божий, а тільки як пророк.
Коран є основою ісламу. Він містить регламентації релігійних обрядів, моральні приписи й правові настановлення, визначає звичаї й традиції, найважливіші моменти укладу життя й манеру поводження. Тексти Корану виголошують під час публічних і приватних молитов, державних і сімейних торжеств. Багато слів і виразів із Корану увійшли в літературну та побутову мову мусульман незалежно від їхньої національності, збагативши їхню рідну мову. Мистецтво, особливо література, народів мусульманського Сходу сповнене мотивів, елюзій на образи Корану. І тут знову буде доречним порівняння Корану з Біблією.
Ця культурна пам’ятка виникла на рубежі двох історичних епох – під час переходу від родоплемінного устрою до класового – і віддзеркалила радикальні зміни основ світогляду народів, які населяли стародавню Аравію. Іслам, як і іудаїзм, формувався й стверджувався досить категоричним запереченням язичницької культури. Вже в Середньовіччі внаслідок браку культурної спадковості чимала частина Корану стала незрозумілою для мусульман і його взагалі не читали без коментарів. Ті елементи релігійної свідомості й вірувань, обрядових і культових традицій язичницького населення родоплемінної Аравії VІ - початку VІІ століття, до яких постійно апелює в Корані Мухаммед і які були об’єктом його викривального пафосу, з великими труднощами реконструюються сучасною наукою. Фактично втрачений багатий фольклор осілих і кочових язичницьких, бедуїнських племен, котрих навернули до християнства чи іудаїзму. Передусім зазнала втрат усна традиція, яка передавала їхні міфологічні уявлення. Безповоротно втрачені релігійні перекази іудейських і християнських общин, що проживали на Аравійському півострові, зокрема в Мецці та Медині. Зрештою, майже нічого не відомо про релігійний фольклор пророцьких та богошукацьких рухів в Аравії VІ – першої половини VІІ століття, до яких належав і сам Мухаммед. Зрозуміло ж, що саме ця культурно-ідеологічна стихія слугувала життєдайним середовищем ідей, образів і мотивів “пророчих одкровень” Мухаммеда [48; 29].
Коран разюче відрізняється від старозаповітних та євангельських текстів. Це не цілісний літературний твір з єдиною композиційною схемою, тим більше – не теологічний трактат з послідовним викладом системи віровчення ісламу. Коран народжувався стихійно, віддзеркалюючи вир життя суспільства на зламі епох, і тому не мав будь-якого плану. Він наводить виступи, проповіді, “пророчі одкровення”, що вмовляють чи викривають, повчальні історико-релігійні оповіді про долю стародавніх народів і посланих до них пророків, містить притчі й заклинання, етико-правові та обрядові приписи. Все це було проголошене в різний час протягом більш як двадцяти років, з 610 по 632 рік, перед різними аудиторіями і з приводу різних конкретних обставин, мало зв’язок з різними подіями або ж народжувалося суто внутрішніми спонуканнями.
Ранні частини Корану – це ліричні віросповідання, пристрасні есхатологічні монологи про всемогутність Аллаха і неминучу відплату в Судний день, яку зазнають багатобожники, всі, хто служать своїм язичницьким богам і не визнають єдиного Бога – Аллаха. “Немає Бога, крім Аллаха” – ключова фраза Корану, яка повторюється по кілька разів у кожній сурі.
Зміст Корану хаотичний і багатоплановий, що утруднює його сприйняття. Будучи в основному релігійно-філософським і законодавчим пам’ятником, Коран водночас є унікальною історично-культурною пам’яткою Аравії кінця VI – першої чверті VII ст., а також літературним твором, що має видатну художню цінність.
Коран – глибокий психологічний документ, в якому викарбувані етапи еволюції особистості Мухаммеда, його становлення як віровчителя і людини нової епохи – законодавця, політика, дипломата, воєначальника.
Ще одна особливість Корану – він складався як діалог Мухаммеда з самим собою, діалог між Аллахом і Мухаммедом, між Аллахом і людьми. При цьому Аллах говорить від свого імені і у першій особі: “Я”, “Ми”, як і Бог Яхве у Старому Заповіті Біблії. Це – діалог між Мухаммедом і його слухачами – язичниками (багатобожниками), його ж соплемінниками, а також з мекканськими і мединськими іудеями та християнами, які сповідували монотеїстичного Бога і не були багатобожниками. Це – діалог Мухаммеда зі своїми єдиновірцями і тими, хто не повірив у Мухаммеда як “Посланця Аллаха”, з бажаючими почути богооб’явлене слово і тими, що зі злобою посміювалися над словами Пророка. Це була жива мова, звернена до конкретних людей у конкретних ситуаціях. Проте в багатьох випадках нічого не відомо ні про цих, ні про інших.
Крім того, в Корані подано мову лише однієї сторони – слова Мухаммеда, виголошені ним у відповідь на невідомі нам репліки його аудиторії, відповіді на якісь запитання або подив послідовників. Суть цього всього вже була не зрозуміла найближчим до цього періоду поколінням мусульман. Тільки в декількох випадках Мухаммед цитує звернені до нього репліки або переказує слова своїх опонентів, на які дає відповідь він сам або Аллах.
Наявність у тексті Корану такого роду темних місць, незрозумілих натяків, зовнішньо не вмотивованих асоціацій тощо спричинили появу цілої галузі середньовічного мусульманського богослов’я, в якому спеціально пояснювалися смислова і словесна форми текстів Корану. Цьому присвячена і досить ґрунтовна наукова література. Проте значення низки слів і виразів, дійсний підтекст і зміст багатьох місць Корану так і залишився нерозкритим. Це якраз і створює складність перекладачам, які змушені перекладати текст Корану поза смисловим контекстом. Але ж перекладений іншими мовами Коран не вважається священним текстом. Священна мова Корану – арабська. І лише арабською мовою використовується Коран в ісламській релігії [47; 35].
Пафос Корану спрямований проти язичництва та основ суспільного життя родо-племінного устрою. Із сури в суру настійливо повторюється думка про єдність Аллаха, його могутність та справедливість.
У Корані можна виділити декілька основних тематичних груп: іудейська й християнська міфологія та догматика, мусульманська есхатологія, норми мусульманського права, арабський фольклор.
Основний хронологічний поділ Корану – мекканські і мединські сури (глави). Перші охоплюють період до переселення Мухаммеда з Мекки в Ясриб (Медину) у 622 р. і становлять більшу частину Корану – 90 сур. Другі створювалися з 622 по 632 рік. Мекканські сури складаються із 3 періодів, кожний з яких має свої особливості лексики і стилю. Ці сури поділяються на поетичні (48 сур), рахманні (від найменування Аллаха – Рахман (Милосердний), яке існує поряд з іменем Аллах) (21 сура), та пророчі (21 сура). До мединського періоду належать 24 сури. Сури поділяються на аяти (фрагменти фраз).
Ранні сури більш темпераментні, яскраві, поетичні. У пізній період діяльності Мухаммеда виклад сур в’ялий, розтягнутий, розсудливіший. Ранні частини Корану – це пристрасні монологи про монотеїстичність і всемогутність Аллаха (“Немає Бога, крім Аллаха, і Мухаммед – посланець Аллаха”), про неминучу розплату в Судний день для них, хто не сповідує іслам.
Сури розбиті на дрібніші фрагменти – айяти. Послідовність розташування сур залежить тільки від їхнього обсягу. Для Мухаммеда сури та одкровення існували незалежно одні від одних. Їх об’єднувало, головним чином те, що вони були частинами небесного Корану, словами Аллаха. Завдяки зусиллям упорядників Коран починається з короткої сури “Фатіха”, яка давно стала улюбленою молитвою мусульман, а далі йдуть сури від найдовших на початку до найкоротших у кінці книги [46; 19].
Перші за часом сури (96 і 74) закликають людей визнати Мухаммеда пророком Аллаха. Ім’я Аллаха не було новим для мекканців: воно означало найменування племінного бога мекканських курейшитів – племені, до якого належав сам Мухаммед. Новим і незвичним спочатку була категорична вимога Мухаммеда визнати його посланцем, пророком Аллаха.
Чудес або “знамен” Мухаммед не робив. Єдине, на що він посилався, - його “видіння”, “одкровення”, але мекканські купці були діловими людьми, не схильними вірити тільки на слово. Що стосується низів меккансього суспільства, для них початкова проповідь Мухаммеда не була привабливою.
Поряд із абстрактними закликами “увірувати в Аллаха”, у ранніх сурах Корану висувається вимога “творити добрі справи”, за що Пророк обіцяє “велику нагороду” від Аллаха (Сура 95: 6). Серед “добрих справ” поки що фігурує одна – “нагодувати бідняка”. Піддаються осудові ті, які “не вірять в Аллаха Великого” і “не спонукають себе нагодувати бідняка” (Сура 69: 33-34). Звинувачуються ті, які не виявляють молитовної ревності, не вірять у Судний день і відмовляються “нагодувати бідняка”.
На певному етапі розвитку одкровення Мухаммеда (причому не самому ранньому) з’являється ідея єдинобожжя (монотеїзм Аллаха), яка потім стає головною у всьому мусульманському віровченні: “Немає божества, крім Аллаха...” (Сура 20: 7), “...немає божества, крім Мене!” (Сура 20:14).
У мекканський період поки що не виникає питання, яким повинно бути ставлення до тих, які не повірили в єдиного Бога Аллаха. Впродовж усього мекканського періоду (610-622) Мухаммед не закликав вести боротьбу з багатобожниками, які не визнають єдиного Аллаха. Він лише обмежувався посиланням на те, що “потім вони зрозуміють”, а поки що “хай вони їдять, насолоджуються, і надія їх відволікає” (Сура 15:3). У сурах мекканського періоду неодноразово повторюється заклик “відвернутися від багатобожників і від невіруючих” (Сура 6:106; 32-30).
Пророк Мухаммед у мекканський період вимагав віри і покори під страхом прийдешньої есхатологічної катастрофи, погрожуючи пекельними муками і обіцяючи райські насолоди [47; 34].
З часом моральні приписи, етичні настанови стають складнішими. До вимог “нагодувати бідняка” додаються інші: “шанувати сиріт” (Сура 90: 18), “добре ставитися до батьків, людей похилого віку” (Сура 17: 21). Мерзотою оголошується перелюбство. Мекканські сури фіксують досить гуманну і прогресивну на той час вимогу: відмовлятися від вбивства “зайвих новонароджених дівчаток” (давній звичай закопувати у пісок пустелі “зайвих” новонароджених, яких не в змозі було прогодувати). Ставиться вимога до торговців: не обмірювати і не обважувати (Сура 83: 1; 11: 85).
Мухаммед не посягав на традиції кровної помсти, але обмежив її дію. Пропонував мирні переговори і практику викупу.
Багатство і бідність визначаються станами, встановленими Аллахом за одним, тільки йому відомим, наміром: “...Ми одним дали перевагу над іншими” (Сура 17:22). “Ми поділили між ними їхню їжу в близькому житті і піднесли одних ступенями над іншими, щоб одні із них були в услужінні для інших” (Сура 43: 21). Отже, за Кораном, порядок, який розподіляє людей на соціальні класи і групи, незмінний і вічний у цьому житті.
Мединські сури характеризуються впевненістю і категоричністю: вони не лише закликають і вмовляють, але, насамперед, наставляють, викривають. З’являється нова турбота Пророка: серед тих, які масово стали поповнювати табір мусульман, відрізняти істинно віруючих від лицемірів. Для тих, які стоять на позиції старих (язичницьких) вірувань, визначається нова лінія. Їх рекомендується знищувати. Мединські сури сповнені священною ненавистю до тих, хто чинить опір переходу в іслам, закликають воювати з ними і вбивати їх (Сура 8: 40; 8: 17; 47: 4).
Усередині деяких сур містяться аяти різних періодів, як, наприклад, у 5-й сурі: у 73-й аяті іудеї і християни оцінюються як рівноправні з мусульманами претенденти на райське блаженство; у 85-й аяті християни ставляться у становище, близьке до мусульманського, а іудеї характеризуються як такі, що заслуговують ненависті; у 56-й аяті мусульманам забороняється дружити і з іудеями, і з християнами, оскільки вони “нечестиві” люди. Зрозуміло, що такі три різні установки не могли бути даними одночасно.
Значна частина Корану контамінується з текстами Біблії та її персоналіями: Адам, Нух (Ной), Ібрахим (Авраам), Муса (Мойсей), Іса (Ісус Христос) у Корані також вважаються посланцями Аллаха.
У 651 р. збережені в пам’яті у приватних записах одкровення Мухаммеда були зібрані й зведені в єдиний список, текст якого був проголошений єдино повним і правдивим словом Аллаха. Визнані під час складання цього списку справжніми тексти Корану становлять 114 сур, які розміщені за формальною ознакою найдовші сури – на початку, короткі – в кінці.
Аллаха зображено в Корані як істоту з надлюдськими моральними якостями: він може гніватися на людей і прощати їх провини після покаяння, він любить праведників і ненавидить нечестивців. Водночас Аллах постає в Корані як безособова істота: він вічний, перший, останній, єдиний, нероздільний, у нього “немає богів-спільників”, зокрема Бога-сина і Богоматері, як у християнстві. Великий гріх приписувати Аллаху “Бога-спільника” чи “Бога-сумісника”. Отже, Аллах – суворо монотеїстичний, тобто не такий як християнський Бог-Отець, Бог-Син і Бог-Святий Дух (догмат про “Святу Трійцю”).
З монотеїзмом ісламу пов’язаний важливий догматичний і моральний припис у Корані – вимога повної беззастережної покірності людини волі Аллаха, тобто покірність тут має всеохоплюючий характер (оскільки й саме слово “іслам” означає “покірність”). Іслам сприйняв від монотеїстичних релігій (іудаїзму та християнства) вчення про посередників між Богом і людьми (пророків, ангелів), відкинувши християнський догмат про боговтілення [44; 53].
Натурфілософія ісламу в основному запозичена із Біблії. Згідно з Кораном, світ був створений Аллахом за шість днів: були створені небеса (їх налічується сім), небесні світила і земля, розкладена килимом, і для міцності на ній встановлені гірські твердині. Земля поєднується з небесами невидимою драбиною, по якій сходять і піднімаються лише агнели. В останній, шостий день була створена перша людина Адам, а з його ребра – Єва. У Корані зазначається: “І сотворили Ми небеса і землю і те, що між ними, за шість днів, і не торкнулася Нас втома” (Сура 50: 37). Сьомий день – це день, який настав після завершення Аллахом творення світу. Це – п’ятниця (а не субота, як у іудеїв, або неділя, яку святкують християни). Тварини, як зазначено в Корані, були створені із води, людина – із глини і пороху земного. В інших місцях Корану оповідається про створення людини із води і згустка крові. У Корані відтворена ідея і про первородний гріх та інші біблійні оповіді про ставлення Аллаха до світу і людини, але у дещо специфічному вигляді.
Так, наприклад, у Корані оповідається про непокірність одного із ангелів Аллаха, який став Іблісом (дияволом). Коли була створена людина, Аллах повелів всім ангелам поклонитися їй, що й зробили всі ангели, за винятком Ібліса, який загордився і не захотів поклонитися “сотвореному із праху”. За таку непокірність Аллах прокляв його і пообіцяв, що на “страшному суді Ібліс разом із своїми демонами буде повалений. Поки ж що, до “страшного суду”, Ібліс (він же шайтан – сатана) залишається главою всіх демонів і джинів.
Світ ангелів, як і в іудейсько-християнській версії, складається із таких станів: Джебраїл (євангельський Гавриїл), Мікаїл (Михаїл), Ісрафіл (Серафим) і ще Азраїл. Ці ангели втілюють ідею добра і божественної волі та протистоять в ісламі світу демонів і джинів. Усі ці небесні сили безтілесні і безстатеві. Серед ангелів і демонів існує певний функціональний розподіл: в ісламі є ангели-хоронці (по двоє у кожної людини), ангели, які оберігають могили, ангели – посланці Аллаха і ангели, які управляють раєм (Ридван) і пеклом (Малік).
Як і Біблія, Коран вчить, що “золотий вік” на Землі залишився у минулому. Ідея гріхопадіння і вигнання із раю Адама і Єви в Корані відтворена, але гріху, стражданню і спокутуванню від гріха не надається будь-якого значення. Отже, саме це положення Корану істотно відрізняється від христології, яка є центральною ідеєю християнства. Водночас в ісламі досить ґрунтовно розроблена концепція раю і пекла, тобто відплати людині в замогильному житті. Згідно з мусульманським вченням, рай – це життя вічне у тінястих прохолодних гаях, серед яких протікають чисті прохолодні води, багата вишукана їжа, розкішний одяг і всілякі насолоди, зокрема любовні. За однією версією, кожний правовірний у раю буде разом із своєю подругою, за іншою – він буде насолоджуватися товариством прекрасних гурій. Звичайно, ідеал раю є відтворенням ментальності, сподівань і побажань людини пустелі. Протилежне картині раю є пекло, у ньому – дим, самум (пісок, піщана буря) та інші жахи, страшні для мешканців Аравії. У пеклі грішники засуджені на вічні тортури і страждання.
Есхатологічні пророцтва посідають в ісламі таке саме місце і мають таке значення, як і в християнстві. Хоча розмірковування про кінець світу і страшний суд двозначні. Незадовго до кінця світу має настати епоха страшного відступництва і невір’я: всі цінності ісламу будуть зраджені й продані, люди поглинуться гріховністю. Тоді й настане царство антихриста, яке продовжуватиметься 40 днів. На зміну антихристу прийде царство Ісуса, чий другий прихід (на цей раз в якості ісламського Махді, Месії) покладе кінець царству гріха. Антихрист буде знищений, а на Землі упродовж уже 40 років буде ідеальна гармонія всього живого: вовк лежатиме разом з ягнятком, дитина гратиметься з тигром