Xreferat.com » Рефераты по религии и мифологии » Символіка мусульманської культури в контексті ідеології ісламу

Символіка мусульманської культури в контексті ідеології ісламу

їхні пропорції, елементи композиції, характер оздоблення. Цікава форма мінарету в Самарі на березі Тигру. Він входив до комплексу Великої мечеті міста, найбільшої в мусульманському світі, яку почали будувати в 847 році. Велика мечеть займала площу 38000 квадратних метрів і являла собою типовий зразок арабської колонної мечеті з велетенським двором, молитовним залом і мінаретом. Мінарет аль-Мальвія має незвичну форму: на квадратній основі зрізаний конус, охоплений зовнішнім спіральним обходом-пандусом. Можливо, його архітектор узяв за взірець вавилонський зіккурат Етеменанкі.

Незвичним силуетом вирізнялися мінарети Туреччини. Вони були дуже високими, багатогранними й багатоярусними [12; 31].

У культовій архітектурі Арабського Сходу розповсюдженим типом будівлі була мечеть (араб. – місце поклоніння). Необхідність у зібранні великої кількості віруючих на спільній молитві по п’ятницях обумовила просту форму дворової п’ятничої мечеті, схожу за планом до житлового будинку. Основу мечеті складав двір, оточений арочною галереєю, у центрі якого розташовувався басейн для ритуального омовіння.

Мечеть орієнтована завжди на священне місто Мекку, тому стіна звернена до неї, мала з боку двору нішу – михраб. Колони біля цієї стіни стояли у декілька рядів й створювали багатоколонний зал з вузькими нефами. Нефи з’єднувалися арками стріловидної, циркульної або підковоподібної форми та декорувались орнаментом, різаним по гіпсу.

Тип колонної арабської мечеті, котрий виник уже в VІІ столітті, відрізнявся від споруджених за життя Мухаммеда в Кубі й Медіні. Її зовнішній вигляд нагадує фортецю, оточену глухими стінами, в яких пробиті входи, але жоден не виокремлюється як головний. І справді, в ті досить буремні часи кріпосні стіни мечеті ставали в пригоді під час оборони міста.

На відміну від християнського храму, в колонному залі мечеті немає центральної осі, яка спрямовувала б рух віруючих до святилища. Скоріше, навпаки, зайшовши в залу мечеті, треба зупинитися, аби охопити поглядом ряд опор, розташованих поперек руху до міхраба.

Риси кочового менталітету можна знайти в ісламській архітектурі. Багатьом елементам конструкції (колонам, портикам) притаманна певна автономія. “Сталактики” із стука (гіпсу) звисають з внутрішніх поверхень зводів, візерунки арабесок на стінах зберігають живими деякі риси кочової “обстановки”, що складалася із килимів й тентів.

Звичайна мечеть у формі великого молитовного залу із горизонтально витягнутою стелею, що підтримується пальмоподібними колонами, нагадує про кочеве життя. Навіть вишукана архітектура в Кордові, із її двохярусними аркадами, - це згадка про пальмовий гай. Мавзолей з куполом та квадратною соновою виразністю своїх форм також спільний із кочовим духом.

Мусульманське відчуття Божественної присутності засноване на почутті Безмежності; мусульманин відхиляє об’єктивізацію Божественного, за винятком того, що постає перед ним у подобі безмежного простору [13; 17].

Основні елементи богослужіння в ісламі зводяться до спільної молитви, читання Корану й проповіді. Тому мусульманський культ пов’язаний з досить обмеженим набором предметів і церковного начинання. В молитовному залі мечеті поруч із міхрабом зводився мінбар – узвишшя для проповідника. Як правило це дуже високе крісло на постаменті з крутими східцями. Мінбар оздоблюється дерев’яними панелями з різьбленням. Біля міхраба містилася також максура – свого роду окрема кімната чи ложа, відділена гратчастою, оздобленою зубцями та написами дерев’яною огорожею. Максура ізолювала правителя від натовпу віруючих. Низько над підлогою, на ланцюгах, підвішувалися бронзові й мідні світильники, скляні розписні лампади. Підлога мечеті, на якій сиділи мусульмани, застилалася килимами й циновками з очерету.

З ІХ століття починають будувати медресе, а через два століття вони виростають у систему вищих навчальних закладів мусульманського світу, які контролювалися державою. В медресе переважав релігійний, теологічний напрям. Світські науки – математика, філософія, медицина, філологія, риторика – набували під впливом середньовічної схоластики.

Перші медресе виникли в Сирії та Іраку. В 1227 році було споруджено велетенське двоповерхове медресе Мустапсирія в Багдаді – з бібліотекою, госпіталем, лазнею. Навколо прямокутного двору розташовувалися приміщення, де жили викладачі і студенти.

Близькосхідна традиція хрестово-купольних споруд була використана арабськими зодчими при будівництві таких культових будівель як медресе (з араб. – вчити) та мавзолеї. Медресе та мавзолеї мають форму кубу, на якому знаходиться купол. Перехід від кубу до куполу відбувався не за допомогою вітрил (як у Візантії), а рядами консольних форм, які нагадують сталактит. Пізніше сталактит перетворився на елемент декору. Вхід центрального фасаду оформлювався стрільчатою аркою. Таким чином, прямокутна основа споруди відповідала землі, а сферичний купол – Небу [13; 36].

Духовну модель любої (всякої) купольної споруди символізує притча, де Пророк описує своє вознесіння на небеса (мирадж). Він вказує, що побачив великий купол з білого перламутру, який спирався на чотири кутові колони. На колонах були написані чотири частини коранічної формули: “В ім’я Бога – милостивого – милосердного”. Від колон виходять чотири ріки блаженства: ріка води, ріка молока, ріка меду, ріка вина. Перламутр – це символ духу (ар-рух), купол який символізує світобудову. Світовий Дух – це також божественний трон, який увібрав в себе все сутнє (ал-ярех ал-мухит). Символ цього трону – небачений простір, котрий виходить за межі зіркового неба. Зірки оточені світовим духом. Таким чином, купол сакральних споруд представляє Світовий Дух. Восьмикутний барабан, що підтримує купол, символізує вісім ангелів, які водночас співпадають з рухом рози вітрів. Кубічна частина будівлі являє собою космос з чотирма кутовими арканами (опорами) як його елементами – принципами матеріального та ірраціонального світів. Вцілому сакральна споруда символізує рівновагу, відображення Божественної Єдності у космічному просторі.

Архітектурний мотив куполу, що “ребрами” спирається на прямокутну основу, з якою він зв’язаний різними способами, широко розповсюджений в ісламських країнах Малої Азії. Цей стиль заснований на мистецтві будівництва з цегли.

Почуття ритму, характерне для кочових народів та геометричний геній – ось два стовпи, на рівні духовного явища, визначають ісламське мистецтво.

Кочова ритмічність своє найвище одкровення проявляє в арабській просодії, що розповсюдила свій вплив на християнських трубадурів, тоді як споглядальна геометрія відноситься до піфагорейського надбання, безпосередньо сприйнятого мусульманською культурою.

Де б не асимілював іслам існуючий до нього тип архітектури – у візантійських країнах, у Персії, Індії – подальший розвиток йшов у напрямку геометричної точності, що набувала якісного наповнення.

В Індії контраст між місцевою архітектурою й художнім ідеалом завойовників більш помітний. Всюди, де ісламське мистецтво запозичує від індуїстської архітектури випадкові елементи, вона підкоряє їх природну міць єдності й легкості цілого.

Однак, ісламська архітектура найбільш переконливо проявляє себе в Магрибі, на заході мусульманського світу – в Алжирі, Марокко й Андалузі, де втілює стан кристальної досконалості, обертаючи інтер’єр мечеті, палацу в оазу свіжості, світ сповнений чистого блаженства.

Можна зробити висновок, що релігійно-художня символіка архітектури ісламу формувалася на арабському Сході, починаючи з ІХ ст. Вона підкорялася основній ідеї: прославлення Аллаха, божественної сили, що визначає основи людського буття. Замки, палаци, резиденції халіфів і придворної знаті презентують римсько-візантійську традицію в мусульманському мистецтві. Як образ райського саду на землі сприймалася мусульманська мечеть з її розкішним орнаментом. Релігійно-художня символіка присутня у будівництві мінаретів, мечетей. Відчуття божественної присутності збагачене почуттям безмежності. Саме це – домінантна риса арабського будівництва.


3.2 Специфіка символіки орнаменту та каліграфії


Мистецтво для мусульманина – це свідчення божественного існування, воно прекрасне без ознак суб’єктивно індивідуалістичного натхнення, його краса повинна бути безособовою, на зразок зіркового неба. Коли ісламське мистецтво дійсно досягає досконалості, це залежить не від автора – всі авторські успіхи та невдачі відступають перед універсальністю форм. Мудрість (хикма) стверджує, що на кожне художнє творіння можна дивитися згідно законам його власної сфери існування: наприклад, архітектура повинна доводити статичну рівновагу й стан досконалості нерухомих об’єктів, а пластичне мистецтво в ісламській культурі йде через каліграфію й мініатюрний живопис [31; 50].

Якщо, згідно з приписами Корану, Бога не дозволялося зображати, то все ж таки можна було його позначати буквами й знаками. Тому в мистецтві, особливо в оздобленні культових споруд, дістав розвитку геометричний орнамент, який у своїй основі мав знаки й мотиви із символічним релігійним змістом. Наприклад, слово “Аллах” позначалося чотирма вертикальними лініями, котрі схематично виражали літери цього арабського слова. Формуючи геометричну фігуру-квадрат, вони ставали символом Кааби. Два перехрещених квадрати утворювали восьмикутну зірку – найпопулярніший елемент мусульманської орнаментики. Накладання багатьох квадратів породжувало складний багатокутник. Трикутник, пов’язаний з магічними уявленнями ще доісламської пори, позначав “око” Бога. П’ятикутник символізував п’ять стовпів ісламу.

Під впливом образотворчих традицій інших народів орнамент розвивався, ставав складнішим. Поряд із геометричними візерунками й написами починають широко застосовуватися рослинні мотиви. Орнамент, як “музика для очей”, слугував художникам головною сферою прикладання творчих зусиль, компенсував небаченим розвитком існуючі обмеження художньої творчості.

Геометричний геній, що стверджував себе в ісламському мистецтві безпосередньо виходить з характеру ісламського мислення, скоріше абстрактного ніж міфологічного. Щоб звести у наочну систему всю внутрішню складність Єдності – перехід від Єдиного та Неподільного до “Єдності” у множинності” або “множинність у Єдності” – тут немає кращого символу, ніж правильні геометричні фігури всередині кола або правильні многогранники всередині сфери [40; 63].

В ісламській концепції мистецтво в широкому розумінні є засобом облагодіяти матеріал. Для нього (зокрема, ткацтва, архітектури, живопису, каліграфії) характерні повтори геометричних виразних мотивів, раптова зміна ритму і діагональна симетрія. Ісламський склад розуму включає гостре відчуття ламкості світу, місткості думки та дії, почуття ритму.

Іншим типовим прикладом арабо-мусульманської культури є арабеска, специфічно-мусульманський орнамент, в якому логіка пов’язана з живою цілісністю ритму. Елементи мусульманського декоративного мистецтва запозичені з історичного минулого, спільного для народів Азії, Близького Сходу та Північної Європи. Іслам асимілює ці архаїчні елементи, зводить їх до найбільш абстрактного й чистого визначення, певною мірою нівелює їх, і таким чином вони втрачають будь-який магічний характер. Як результат подібного синтезу арабеска має аналогії в арабській риториці та поезії, що відрізняються ритмічною течією думки, сповненої суворо пов’язаними паралелями та інверсією. Для мусульман арабеска – не тільки можливість створення мистецтва без картин, а й засіб розгляду картини чи того, що їй відповідає, в думках. У арабесці відтворення індивідуальної форми неважливе через нескінченість полотна.

Каліграфія, найблагородніше візуальне мистецтво ісламу, має функцію, аналогічну іконам у християнському мистецтві, оскільки являє видиме тіло божественного Слова. Арабські слова у священних письменах зіставляються з арабесками, насамперед із рослинним орнаментом, пов’язаним із арабським символом дерева миру, листя якого відповідає словам священної книги.

Протягом всієї епохи зрілого феодалізму іранські зодчі в контексті ідейно-образних завдань, що поставали перед ними, вирішували проблему синтезу архітектури та декоративного мистецтва, гармонічно поеднуючи конструктивно-будівельні та художні вимоги.

Майстри архітектурного орнаменту використовували техніку різблення по стуку, збагачуючи узор сюжетно і пластично. Відомою пам’яткою декоративного мистецтва став інтер’єр мавзолею в Хамадані (ХІV ст.). В інтер’єрі мавзолею зберігалися великі стукові (гіпсові) панно, вкриті рельєфним різним візерунком. Симетрично вигнуті й переплетені між собою гілки та стебла прикрашені квітами, листями. Вся ця рослинна маса сповнена руху: стебла вигинаються, далеко відстають заокруглені краї листя. Поверхня стіни нагадує килим з рослин, який підкоряється могутньому ритму. Можна сказати, що орнаментальна прикраса мавзолею поетично образно втілює уявлення про райський сад, котрий мусульмани вважали місцем для праведних у потойбічному світі.

Інколи в архітектурі міхрабів використовуються композиції з орнаменту та каліграфічних написів. Написи з Корану, широкою П-подібною стрічкою з трьох боків охоплюють міхраб, прикрашають арки. Примхлива лінія орнаменту зливається із квітковим узором, вертикальні лінії алірів і ламів переплітаються із вигинами рослинних стебел.

В період Аббасидського халіфату високого розвитку досягло мистецтво каліграфії, під впливом розквіту наукової та художньої літератури на арабській мові [46; 49].

Найбільш раннім та широко розповсюдженим в VІІІ ст. куфічний шрифт, який відрізнявся прямолінійністю і підкреслено вугловатістю накреслення. Різновидом його є квітучий куфі, в якому накреслення літер супроводжувалося складним плетивом із стилізованих рослинних мотивів.

У ІХ-Х століттях склалося чимало канонічних видів арабського шрифта.

Великий інтерес викликає використання каліграфії у візерунках єгипетських тканин. Як правило, арабські надписи, виконані куфічним шрифтом, що наносилися на тканини, передавали ім’я правлячого халіфа з побажаннями здоров’я, благополуччя. На деяких тканинах ці надписи чергуються з полосами орнаменту, з геометризованих рослинних мотивів, що символізували родючість землі, зв’язок людини з природою. Інколи каліграфічні рядки передавали ім’я майстра і місце обробки тканини.

З орнаментом, каліграфією тісним чином зв’язана музика. Арабська музика спирається на розвинену мелодичну лінію, багата ритмічно. Не лише свята супроводжувала музика, але й зібрання поетів, філософів, художників.

В арабо-мусульманському світі каліграфія широко використовувалася в архітектурі і як засіб передання текстів і просто для прикраси. Архітектори часом вкривали цілі стіни палаців і мечетей цікавою арабською в’яззю стилізованими мотивами з рослинного світу та геометричними візерунками. Відома й сама архітектура, шедеврами якої є Тадж-Махал, Блакитна мечеть у Стамбулі, в основі якої міститься християнський храм, блакитні бані самаркандських та ісфаганських мечетей, палац Альгамбри у Гранаді, палаци та мечеті Кордови. Слід пригадати і візерунчасті кахлі мусульманської архітектури, орнаменти якої пізніше принесли популярність персидським килимам. Багато прикмет ісламського мистецтва можна побачити в Західній півкулі завдяки конкістадорам. У мексиканському місті Пуебло стіни старовинних католицьких церков покриті кахельною мозаїкою з рослинним орнаментом. Виявляється, що взаємно-суперницькі культури та релігії взаємно збагачують одна одну [46; 59].

Арабеска – це зразок орнаменту, що поєднує геометричність з кочовим духом, логіку з живого безперервного ритму. Рослинний мотив та переплетення складають основу арабески. Арабеска має свої аналогії в арабській риториці й поезії. Для мусульманина арабеска – не просто можливість існування мистецтва без створення образів: це безпосередній спосіб поступового розчинення образів, або того, що їм відповідає у ментальному плані. Це схоже на те, як ритмічне повторення певної коранічної формули послаблює фіксацію думки на об’єкті бажання. В арабесці будь-який натяк на індивідуальну форму переходить в необмежність безперервного плетива і відтворює процес, ніби душа відокремлює себе від пристрастей і занурюється у чистий стан буття.

Таким чином, символіка орнаменту та каліграфії, що є суто східним феноменом, сприймалися як музика для очей, як основні декоративні ідеї мусульманського мистецтва. Просякнуті багатим ритмом та фантазією, вони компенсували відсутність зображення людських постатей.


3.3 Синтез реальності, вигаданого й символіки у мистецтві мініатюри арабо-мусульманського Сходу


В ХІV-XVI століттях сягає найвищих своїх вершин мистецтво книжкової мініатюри Середнього Сходу. В цей час вирізняються своєрідною манерою живописні школи Ірану, Азербайджану, Афганістану та Середньої Азії.

Мистецтво мініатюри було глибоко співзвучним витонченій поезії Сходу. Сюжетами мініатюр слугували подвиги легендарних героїв, битви, урочисті бенкети, ліричні сцени, які оспівували високі почуття вірності й кохання. Мистецтво мініатюри умовне й декоративне. Це живопис без світлотіні. Зображення давалося на основі тонкого лінійного малюнка й поєднання чистих і соковитих кольорових плям. Мініатюра не знає перспективи. Фігури й предмети розташовані без зменшення розмірів угору на площині аркуша і схожі на елементи барвистого візерунка. Умовні прийоми обмежують зображення людини: її пози, жести, змалювання почуттів підпорядковані канонові.

Та світський характер мініатюри зумовлював переростання нею вузьких рамок канону, поступове наближення її до реальних форм. Ілюстрації зображали різні споруди, пейзажі, предмети побуту. Саме змалювання людини набуло вперше в мініатюрі порівняно більшої самостійності й активності.

Великий інтерес викликають твори мініатюри першої половини ХІІІ століття, що дійшли до нас у вигляді книжкових ілюстрацій, які були виконані майстрами багдадської або арабо-месопотамської школи. Сюди відносяться мініатюри, котрі прикрашають одну з популярних книг того часу “Маками” ал Харирі, а також ілюстрації до наукових трактатів.

Серед рукописів природознавчого змісту можна назвати “Фармокологію” Діоскорида, яку ілюстрував художник Абдалла ібн Фадлем. Не зважаючи на те, що художник передає достовірно зовнішній вид людей, їх одяг, створені їм образи мають умовно-символічний характер.

Інтерес у художньому відношенні мають ілюстрації к “Макамам” ал Харирі, де сюжетом стали розповіді про мандрівки й пригоди Аб у Зайда із Саруджа, авантюриста і поета. Численні сюжетні колізії, живі сценки з народного побуту відкривали художникам широкі можливості для ілюстрування. Мініатюри представляють парадний прийом у халіфа, зібрання вчених, відпочинок каравану, святкову процесію тощо. Ілюстрації Ібн Фадлея до “Макам” за образним рішенням складні, сповнені символіки.

У Музеї ісламського мистецтва в Каїрі зібрані книжкові мініатюри, що відносяться до Х-ХІІ століть. Ці мініатюри насичені космологічною символікою.

Розквіт турецької мініатюри припадає на ХVІ століття. Хайдар і Валі-джан заснували школу в Тебрізі. Турецька мініатюра за характером оповідна, розсудлива. Композиція побудована на чіткому лінійному й кольоровому ритмі, фігури розташовано фрізоподібними рядами, контури зображень жорсткі та вугловаті. Турецьким художникам не притаманна пластичність і лірика тебризської мініатюри.

Стиль турецької мініатюри проявився в мініатюрах рукопису “Історія султана Сулеймана”. Двадцять мінатюр зображують походи султана, урочисті прийоми, форти та міста, захоплені Сулейманом, мечеті побудовані за його наказом. Художник цих мініатюр – невідомий, але він зміг передати яскравий ритм, експресію, дію. Умовна мова живопису дозволяла художнику лише у загальній формі стверджувати життя в його багатстві [42; 49].

Мистецтво оформлення книги досягло в країнах Середнього Сходу виключної майстерності. Все вражає: віртуозність каліграфа – переписувача з його точним відчуттям лінії, витончені візерунки заставок титульних сторінок, мініатюри, що ілюструють текст. Книга сприймається як єдиний художній організм, всі частини якого – від розкішної обкладинки до орнаменту – взаємно доповнюють один одного. Створення таких шедеврів вимагало багато часу та професіоналізму.

Високу художню цінність східних манускриптів визначала мініатюра, яка не лише ілюструє текст, але урівноважує композицію сторінки та розвороту, взаємодіє з смугами тексту, вносить в книгу вишуканий ритм декоративних плям, наповнює її сяйвом прекрасних фарб.

Мистецтво мініатюри суголосне патетичному змісту, образності, метафоричній поетиці мови класичної літератури середньовічного Сходу. Художники увічнювали подвиги легендарних героїв, битви, урочисті вечірки, ліричні сцени, високі почуття кохання та вірності.

Значний внесок в еволюцію мініатюри зробила азербайджанська школа ХIV століття. Азербайджанська мініатюра відрізняється декоративністю, фігури розташовуються часто як узор у “ковровій композиції”.

Мініатюра – це живопис без світлотіні. В цьому мистецтві почуття кольору – один із головних естетичних компонентів.

Світ в мініатюрі постає у своєму святково-символічному аспекті. Часто – це розкішний сад. Його символіка викликає образ раю, квітучі галявини, сріблясті струмки, яскраві хмаринки – все це дарував людям Аллах. Образ цього прекрасного світу статичний і в той же час надзвичайно прекрасний.

В сюжетах деяких мініатюр, в їх складній символіці відчуваються містичні тенденції ісламу. Інколи містичний зміст сприймається розумом без емоційно-образної оцінки [48; 39].

Таким чином, можна зробити висновок, що в цілому, догми ісламу лише ледь торкнулися мініатюри, яка залишилася по суті світським мистецтвом. В історії мінатюри, поруч з умовно-декоративною тенденцією розвивалася й образотворча тенденція, для якої характерно розширення тематичного і сюжетного кола, переконливість реального зображення, передача побутових подробиць, інтерес до конкретної натури, до людини.

В єдності традиційного і нового, фантастичного та реального, ідеально-відволікаючого і конкретно-життєвого, розвивалося мистецтво мініатюри ісламського Сходу.

Світ східної мініатюри – це поєднання реальності, вигаданого й символіки. Її образи передають святкову атмосферу, сповнені радощів життя. Найчастіше трапляється зображення прекрасного казкового саду. Красиві будівлі, оздоблені кахлями, відкривають глядачеві внутрішні двори й розкішні покої. Все зображене – люди, будівлі, звірі, предмети, виготовлені з почуттям витонченого смаку, - об’єднане композиційним й кольоровим ритмом і створює образ чарівної краси.

Мистецтво мініатюри допомагало віднайти матеріальну форму натхненному відтворенню природи. Жанр пейзажу, започаткований у ХІІІ столітті майстрами багдадської мініатюри, набуває особливого значення в живописі Середнього Сходу. В мініатюрах школи міста Шираза з’являються унікальні зображення рафінованого пейзажу. Так, на одинадцяти мініатюрах “Антології перської поезії” (1398 р.) зображена фантастична країна з горами, вкритими квітучими деревами, стрункими кипарисами, пальмами різних видів, з річкою, яка сріблястою змійкою тече між різнобарвними горами [73; 57].

У ХV столітті центром мистецтва книги Середнього Сходу став Герат. Правителі Герата мали прекрасну бібліотеку-майстерню, де переписувалися та ілюструвалися нові манускрипти. Серед уславлених каліграфів і живописців найвідомішим художником став Камаледдін Бехзад (1450-ті роки – 1533/34 або 1535/36). Сирота з дитинства, Бехзад навчався в гератській придворній майстерні. Його яскравий талант помітив Алішер Навої, котрий відіграв велику роль у духовному формуванні маляра.

Високу майстерність і здатність передавати тонкі нюанси реальності виявив Бехзад в ілюстраціях до поеми Сааді “Бустан” (1487-1488 рр.). Одна з цих мініатюр зображає перського царя Дарія й пастухів на фоні чудового пейзажу. Раптова поява вершника лише на хвильку привернула увагу пастухів, не порушивши гармонії буття, не зупинивши спокійної течії їхнього життя.

Притаманне Бехзадові почуття гармонії віддзеркалилося в мініатюрі “Бесіда вчених у медресе”. Організовуючу роль тут відіграє будова з високим прямокутним, укритим дорогоцінними кахлями і двором, вимощеним мармуровими плитками. Суворі, ясні, чіткі лінії архітектури, витончена краса візерунків немовби переносять глядача, відповідно до сюжету, у світ піднесених і абстрактних понять. Разом з тим Бехзад зображає вчених за бесідою, брамника, смиренного жебрака, котрий потрапив до медресе, з тією природністю, яка виокремлює його мистецтво. Помістивши фігури у дворі медресе, художник зображає на дальньому плані двері, відчинені в квітучий сад, чим створює враження об’ємності [73; 61].

Новації, якими збагатив Бехзад мистецтво мініатюри, яскраво втілені в його ілюстраціях 1490-х років до рукопису Шарафаддіна Алі Йєзді “Зафарнаме” (“Книга перемог Тімура”). Книга розповідала про події реальної історії. В ній описані походи Тімура, сцени битв і облог міст, придворні церемонії, будівельні роботи. Тому й кожна мініатюра сповнена рухом, змальовує динамічне життя.

На двох аркушах показані різні періоди будівництва мечеті в Самарканді. Важкі матеріали підвозять на слонах. Фігури робітників охоплені живим ритмом праці. Композиція вміло побудована в кількох планах. Рухи людей реально відтворюють життєву ситуацію: негр і вантажник з бородою пригнуті до землі тягарем мармурової плити, яку вони несуть; один з робітників перелякано втягнув голову в плечі, чекаючи удару наглядача, котрий уже замахнувся нагаєм. Сучасники підкреслювали вражаючий вплив робіт Бехзада. “Воловинки його пензля завдяки його майстерності дають життя неживим предметам”, - писав історик ХV століття Хондемир.

З часів Бехзада дедалі частіше стали з’являтися аркуші (не пов’язані з книгою), на яких зображалися жанрові сцени чи портрети. Портрет у мусульманському мистецтві середніх віків мав специфічні риси. Художники країн мусульманського Сходу прагнули передати не стільки точну схожість та індивідуальність людини, скільки створити певні типи: знатного вельможі, могутнього правителя, мудреця, філософа, поета, юнака царської подоби – ідеального героя східної любовної лірики, Не випадково ці портрети продовжують візуальний ряд персонажів мініатюр, тільки збільшених у масштабі. В них усе відповідає канонові: пози, жести, атрибути, нарешті, ті якості, що відрізняють один тип від іншого. Зображаючи правителя, треба було підкреслити риси величності й парадності, в образі мудреця головними були його поважний вік, фізична неміч, аскетизм, в образі юнака, навпаки, - розніженість і привабливість.

Бехзад – найвідоміший портретист мусульманського Середньовіччя. Один з його портретів зображає Шейбаніхана – засновника узбецької держави Шейбанідів. Шейбан-хан у зеленій і блякло-синій гладенькій одежі сидить, схрестивши ноги, на червоному килимі на тлі великої чорної диванної подушки. Традиційною є нерухома, спокійно-величава поза; атрибути письма – чорнильниця, перо, книга підкреслюють державний розум правителя, його захопленість поезією. Бехзад зобразив і характерні риси Шейбані-хана: повне обличчя з трохи розкосими очима, широкі плечі, важкий корпус, владний жест сильних рук. Образ грізного узбецького завойовника сповнений внутрішньою силою [73; 70].

Майстерність мистецтва Бехзада вплинула на пізніший розвиток мініатюри Середнього Сходу. Значне місце в її історії належить творам представників школи Тебриза (ХVI ст.). Майстри цієї школи мають щедру палітру фарб. Великі багатофігурні композиції розгорнуті на всій площині аркуша й починають жити самостійним життям.

Головою школи й найвидатнішим її представником був Султан Мухаммад. Він брав участь (1539-1543 рр.) в ілюструванні рукопису Нізамі “Хамсе” (“П’ять поем”). У цьому манускрипті – одному з шедеврів східної рукописної книги – справжньою окрасою є мініатюра, що ілюструє поему “Хосров і Ширін”. Художник зображає царевича Хосрова, котрий милується царівною Ширін під час її купання в озері. Картина оповідає про першу зустріч закоханих і сповнення світлого й високого почуття. Митець зумів передати дух поеми Нізамі, де, як і в усій класичній поезії Сходу, любов, оспівування коханої зливаються з відчуттям краси природи.

Султан Мухаммад був автором оповідних, своєрідних батальних сцен з великою кількістю фігур і деталей, які стали типовими для школи Тебриза. Такою була унікальна, виконана на розвороті, мініатюра “Шахське полювання” до рукопису поеми Джамі “Золотий ланцюг”. У складній композиції все охоплене стрімким, живим рухом. На тлі синього неба й золотавої землі яскраві фігури мисливців, придворних і танцюристів, коней, верблюдів і ланей сплітаються в яскравому візерункові.

У подальшому розвиткові мініатюри домінував новий тип зображень, не пов’язаних з текстом рукопису. Зв’язок із книгою був порушений, яскраві картини поступилися місцем монохромним малюнкам. На окремих аркушах відтворювалися побутові сцени, умовні портрети. Найобдарованішим художником у ХVІІ столітті був Реза Аббасі – керівник ісфаханської школи. Він уславився як віртуозний рисувальник тушшю. Цікаві його замальовки простих людей, начерки та ескізи.

В умовах застійного пізньофеодального суспільства проникнення в мініатюру прийомів західноєвропейського живопису призвело до руйнування цього тендітного й витонченого мистецтва.

Отже, мистецтво мініатюри арабо-мусульманського Сходу надзвичайно багатобарвне явище завдяки синтезу реальності, вигаданого й симвоілки. Живописні школи Ірану, Азербайджану, Афганістану та Середньої Азії створили високомистецькі зразки мініатюри де все вражає: віртуозність каліграфа, витончені візерунки заставок титульних сторінок, мініатюри, що ілюструють текст.

Таким чином, книга стає єдиним художнім організмом. Святково-символічний аспект мініатюри викликає образ раю, що дарував людям Аллах. Мистецтво мініатюри допомогло мусульманським митцям віднайти матеріальну форму натхненному відтворенню природи.


Висновки


1. Іслам – наймолодша світова релігія, яка виникла на початку VІІ ст. у південно-західній частині Аравійського півострова в період розпаду родоплемінного ладу і формування там централізованої держави. Одним з засновників цієї релігії був Мухаммед (570-632 рр.), який 610 р. оголосив себе посланцем єдиного Бога.

Термін “іслам” у перекладі з арабської означає “покірність”, а того, хто прийняв цю релігію, називають відданим (з араб.: мусульманин). Звідси – друга назва цієї релігії: мусульманство. У Європі її називають ще “магометанство” (від зміненого імені Мухаммед – Магомет).

З Аравії іслам поширився на сусідні країни Середнього Сходу, Єгипет, Північну Африку, Індію, Індонезію, Середню та Малу Азію, Закавказзя, Європу.

Як культурно-релігійна система іслам склався на межі давніх європейської та близькосхідної цивілізацій, творчо використав елементи християнства та іудаїзму, грецької філософії та римського права, адміністративної структури давньоперських імперій і містико-метафізичних уявлень індуїзму й буддизму. Іслам став складним духовним феноменом багатогранного синтезу, де основою була арабська культура, арабський етнос, арабська державність.

2. Коран як світоглядне джерело мусульманської культури відбиває віру в єдиного бога – Аллаха, його ангелів, пророцтва, судний день, обраність. Аллах уявляється як істота з суто людськими якостями, але у рафінованому вигляді. Його характерні риси – абсолютна могутність, велич, справедливість, милосердя.

Коран вчить: існує божественна визначеність, кожній людині Аллах сформував долю – одним праведне життя та майбутнє блаженство, іншим муки.

3. Культурно-релігійні домінанти ісламу не вміщують вимог, що їх не можна виконати. Мусульманин повинен бути справедливим, допомагати бідним, платити за добро – добром, за зло – злом. До обов’язкових вчинків відносяться п’ятикратні молитви щодня, закят (мито) на користь бідних, піст (ураза), паломництво (хадж).

Одним із обов’язків в ісламі є джихад – використання різних засобів для розповсюдження та зміцнення ісламу.

Священне писання в ісламі – Коран, який був посланий Мухаммеду Богом у формі одкровень, які він повинен був донести до людей.

Істотним елементом арабо-мусульманської культури є арабська мова, яка нерозривно пов’язана з Кораном. Адже священна книга ісламу була дана пророку Мухаммеду в “одкровенні” арабською мовою, а вже потім її відредагували, використавши арабську писемність. З цього почалася немов би взаємодія цих двох істотних складових арабо-мусульманської культури. Так, під впливом необхідності коментувати Коран досить сильно розвинулися філологічні дослідження арабської мови. В свою чергу, Коран сприяв розширенню сфери використання та посилення позицій арабської мови скрізь, де з’являлися араби та навернені ними до ісламу представники інших народів.

Коран санкціонував зорієнтовність на активну, раціонально-вольову позицію людини у ставленні до зовнішнього світую. Високозначущість соціальної поведінки забезпечувала перспективність існування цілісного соціально організованого ісламського світу.

Принципи ісламського віровчення складають основу його обрядових та символічних дій і правил. Вони зв’язані з основними догматичними положеннями, а саме: з догматом про однобожність (таухід) – “Немає Бога, крім Аллаха”; догматом про віру в справедливість і правосуддя Аллаха (адл); догматом про визначення пророчої місії Мухаммеда і пророків, які жили до нього (нубуєва); догматом про віру у воскресіння, судний день і потойбічний світ; п’ятий догмат пов’язаний із вченням про імамат-халіфат.

Ще на ранньому етапі існування мусульманської общини склалися п’ять

Если Вам нужна помощь с академической работой (курсовая, контрольная, диплом, реферат и т.д.), обратитесь к нашим специалистам. Более 90000 специалистов готовы Вам помочь.
Бесплатные корректировки и доработки. Бесплатная оценка стоимости работы.

Поможем написать работу на аналогичную тему

Получить выполненную работу или консультацию специалиста по вашему учебному проекту
Нужна помощь в написании работы?
Мы - биржа профессиональных авторов (преподавателей и доцентов вузов). Пишем статьи РИНЦ, ВАК, Scopus. Помогаем в публикации. Правки вносим бесплатно.

Похожие рефераты: