Православна церква України в XVI ст.
Петро Могила звернув увагу на те, що в церковні богослужебні книги, якими тоді користувалися в південній та західній Руси, вкралися неправильності й суперечності. Це було тоді тим гірше, що противники православ'я вказували на цю обставину, як на слабу сторону й стверджували, що в православному богослуженні нема одностайності: в одній книзі про орден і сам предмет можуть бути одні вислови, а в другій – зовсім інші, і кожен священник може вживати того або іншого способу. Цим противники намагалися доказати, що церква, не маючи одного голови, не зможе дотриматися правильності в своїх богослужебних книгах, а тим самим звертали на конечність підчинитися папі, як єдиному голові. Могила постановив, щоб у майбутньому богослужебні книги не давалися в печать без перегляду й порівняння з грецькими першотворами і без його благословення. Він займався їх переглядом сам особисто. [55, 43]
Петро Могила дуже дбав, щоб завести одностайність у православному богослужінні, щоб священники як слід виконували свої обов'язки, та щоб поправити їх моральність. Для цього у 1640 р. Могила назначив собор у Києві і на цей собор закликав не тільки духовних, а й світських людей, записаних в братствах; після його погляду на склад Церкви, світські люди мали право голоса у церковних справах. “Наша церква, - писав Могила в свойому окружному посланні, - лишилася недоторканою в догмах віри, але дуже попсована що до обичаїв, молитв і благочестивого життя. Багато православних, ходячи на богослужіння іноверців і слухаючи їх науки, заразилися єресю, так що важко розпізнати: чи вони справжні православні, чи тільки так називаються? Інші ж, не тільки світські, але й духовні, просто покинули православ'я і перейшли до різних безбожних сект. Духовний і чернечий стан попав у нелад; недбалі настоятелі не стараються що до ладу і зовсім ухилились від прикладу давніх отців Церкви. В братствах покинули ревність і звичаї предківські; кожен робить, що хоче.” [77, 132-134]
Могила заявляв, що він бажає повернути українську церкву до давнього благочестя, і думав, що цього можна досягти собором духовних і світських людей. Дії того собору не дійшли до нас, та мабуть результатом його нарад явилося нове видання “Требника” в 1646 р. Цей “Требник” – подрібний збірник богослужень, довго служив провідною книгою цілій Росії і відомий під назвою “Требника Петра Могили”. В “Требнику” Могила не обмежився тільки викладом молитв і обрядів, а ще додав до нього пояснення й повчання, як поступати в різних ситуаціях, так що цей “Требник” служив не тільки провsдною книжкою для відправи служб, але щей мав значення научної книги для духовенства. Ціль книги виражена у вступі, де сказано: “Книга ця печатається не тільки для того, щоб священники в своїх приходах кожного дня, іменно ж у неділю й дні свят, читали й пояснювали його своїм прихожанам, але також, щоб світські люди грамотні вчилися таким способом християнської науки, щоб родителі вчили своїх дітей, а володарі підвласних собі людей, а токож щоб у школах усі вчителі веліли своїм ученикам вчити цю книжку напам'ять” [77, 136]. Цей катихізис способом свого викладу послужив взірцем для усіх катихізисів пізніших часів. Він виложений в питаннях і відповідях і складається з трьох частин: в першій розбирається символ віри після членів, в другій – молитва Господня, в третій – заповіді.
Особлива увага приділялася культурно-освітній справі та впрорядкуванню богословсько-культової діяльності церкви. Петро Могила створив у Києві колегію на кшталт західноєвропейських високих шкіл з викладанням грецькою, латинською та слов’янською мовами.
Уся свідома діяльність митрополита Петра Могили була спрямована на духовне об'єднання усіх станів, конфесій та етнічних груп, на формування єдиного культурного простору України на підвалинах українського православ'я. Розв'язання цього важливого завдання стало передумовою політичної консолідації, здійсненої Богданом Хмельницьким, він мріяв зробити Україну сильною державою, в якій пріоритетним були б право і закон у поєднанні з православною вірою.
Саме за Петра Могили — енергійного адміністратора, видатного богослова та просвітителя — Київська митрополія була найбільш самостійною та авторитетною за всю історію свого існування. Йому судилося не тільки зміцнити православну церкву, зробити її найавторитетнішою з усіх східнохристиянських церков, а й визначити напрям розвитку культури і освіти, пов’язаної із церквою.
У 1996 р. православною церквою за визначні заслуги перед Україною Петра Могилу було канонізовано — визнано святим.
1.4 Українська православна церква в умовах панування імперської влади
Верстви світського православного населення особливо енергійно боронили свою віру; виразником настроїв мас у цьому відношенні було козацтво. Воно завжди відстоювало інтереси православної церкви, й там, де впливи козацтва були сильні, себто на Україні, унія не мала успіху. Завдяки козацтву в Києві уніати обмежилися тільки Видубицьким монастирем, а Лаври не могли захопити. Завдяки козакам і Петрові Сагайдачному єрусалимський патріарх Феофан в 1620 р. поновив православну ієрархію з митрополитом Іовом Борецьким на чолі. Нунцій Торрес свідчить, що козаки своїми проханнями, погрозами та збройно перешкоджали поширенню унії. 1632 р. вони через депутацію до сейму відстояли права своєї церкви. Козацькі повстання відбуваються під гаслом православ’я. Зборівська умова 1649 р. вимагає, щоб у землях, підвладних гетьманові козацькому, зовсім не було унії. Гадяцький трактат Виговського з Річчю Посполитою (1658) теж не визнає церковної унії. Пізніше козацькі делегації до польського уряду гостро виступають проти унії. Для прикладу можна вказати на депутацію гетьмана Петра Дорошенка, на Острозьку комісію 1670 р.; в наказі тій депутації гетьман домагається рішучих заходів проти унії. [9, 362-365] Навіть в XVIII ст. козацтво нищило все, що нагадувало унію. Те саме робили й гайдамаки. Тільки з кінця XVII в., коли більшість шляхти під впливом політичних та соціально-економічних обставин після 1654 р. перейшла на бік латинства, православні братства підупали, а козацтво, відігравши свою історичну роль, втратило своє значення, — тоді православна церква, зоставшися без своїх проводарів та оборонців, позбавилася своєї ієрархії. На унію перейшла в Західній Україні більшість народних мас. Багато шкодило тоді православ’ю те, що після 1654 р. частина Київської митрополії опинилася в межах Московської держави, а частина залишилася в Польсько-Литовській державі. Наші митрополити Сильвестр Косів (1647 — 1657), Діонисій Балабан (І657 — 1663) і Йосиф Нелюбович-Тукальський (1664 — 1675) не співчували Москві, й коли та розпочала заходи підвернути українську церкву під владу московського патріарха, вони стали на бік Польщі. Живучи на території останньої, зазначені митрополити не мали можливості керувати церковними справами Лівобережної України, а тим часом Москва добилася зміцнення своїх виключних впливів і на церковні справи в Польщі. В 1685 році вона за допомогою турецького уряду вирвала в константинопольського патріарха Діонисія IV згоду на те, щоб Київська митрополія перейшла під канонічну залежність до московського патріарха, який висвятив на київського митрополита колишнього православного луцького єпископа князя Гедеона Святополк-Четвертинського. З другого боку, завдяки своїй перемозі над Польсько-Литовською державою Москва придбала собі правну підставу втручатися у внутрішні справи Речі Посполитої й керувати тут церковними справами її православних обивателів. [9, 369-375] У 1686 р. в Москві між Польщею й Москвою було вироблено умову, т. зв. мир Гржимультовського (або «вічний мир»), яка підтверджувала Андрусівську умову 1667 р. Дев’ятий пункт цього миру давав право царському урядові в цілях оборони православних від утисків з боку уніатів втручатися у внутрішні справи Речі Посполитої, православне населення Польщі віддавалося під протекторат московського царя. Хоча сейм затвердив умову 1686 р. тільки в 1710 р., проте Москва одразу ж почала використовувати своє право. Приклади такого втручання її в інтересах польсько-литовських православних бачимо часто на протязі XVIII ст., тим більше що трактатами 1768 р. та 1775 р. це право Росії значно поширювалося й зміцнювалося. Завдяки цьому православні парафії та монастирі в Польщі підлягали київському митрополитові, а той, у свою чергу, до 1720 р. підлягав московському патріарху та місцеблюстителеві патріаршого престолу, а потім російському Св. Синодові. В межах Польщі зоставалася тільки одна православна єпархія — Білоруська, єпископи якої призначалися з Петербурга, за згодою, правда, польського короля. Всі ж інші православні монастирі та церкви, що лежали поза межами Білоруської єпархії, підлягали київському митрополитові, а той значну частину їх передав у завідування своєму коад’юторові — переяславському єпископові, що з 1733 р. став самостійним архієреєм. [9, 378] Церковна залежність польських громадян од чужоземної ієрархії викликала різні незручності для самих же православних в Польщі й була зовсім неприпустимим явищем з погляду інтересів держави. Проте на протязі довгого часу польський уряд нічого не робив для того, щоб покласти кінець такій ненормальності. Лише Чотирилітній сейм (1788 — 1792) звернув на неї свою увагу. Широкий лібералізм та дух релігійної терпимості разом із глибоким патріотичним почуттям, що панували серед сеймових послів, викликали корінну зміну в положенні православ’я В Речі Посполитій. Православ’я користується рівними правами з католицтвом і унією, звільняється від залежності російської церкви, має свою власну ієрархію й творить автокефальну церкву. Православна людність повинна була сама виробити собі організацію церковно-релігійного життя, й для того в червні 1791 р. було скликано в Пінську спеціальний з’їзд православного духовенства та мирян. Це т. зв. «Пінська конгрегація», що й виробила план радикальних змін у становищі православної церкви. [9, 381]
Намічена реформа православної церкви не була проведена в життя: другий і третій поділи Речі Посполитої стали тому на перешкоді В 1793 році Волинь, Поділля та Київщина ввійшли до складу Російської імперії. На протязі XVIII ст. унія тут, у зазначених землях, як і скрізь в межах Польсько-Литовської держави, зробила великий успіх. Коли перед 1596 р. в межах Речі Посполитої налічувалося десять тисяч православних парафій, то в кінці XVIII ст. їх треба лічити тільки сотнями. Але ж народні маси все вважали унію за примусово їм накинуту релігію. При першій же нагоді селянство верталося до православ’я. [25, 41-43]
Отже, після прийняття Люблінської унії, почалося гоніння та утискання православних українців, православна Церква наче не існувала. Берестейська унія не внесла спокою і не поєднала Церков. Навпаки, крім двох — православної і католицької — з'явилася третя, уніатська.
Тяжкий стан Православної Церкви погіршував внутрішній двоподіл: владики, частина шляхти та міщан пішли за унією, але більшість духовенства, шляхти з кн. К. Острозьким, більшість міщан та братств, селяни, а головно та нова сила, що організувалася за Дніпровими порогами — козацтво — залишилися при вірі батьків. Менші чисельно прихильники унії розгортали колосальну енергію, зміцнюючи свої позиції та приєднуючи нових прихильників.
Релігійна боротьба підкопувала силу народу; полемічна література роз'ятрювала пристрасті. Після Берестейської унії виявився трагізм Української Уніатської Церкви, — пише Вінтер: православні ненавиділи уніятів за зраду, а Римо-Католицька (Польська) Церква не вважала їх за повноцінних громадян, бо вирішальним для неї було питання нацюнальности. Поляки прагнули такого об'єднання Церков, щоб православні цілковито відмовилися від своїх догматів, історичної традиції, обрядів. Уніатська Церква стала тільки «терпимою» в Польщі, як терпимою була Православна.
Так українське суспільство розкололося навпіл: з одного боку - православні магнати, більшість духовенства та народні маси, в той час як з іншого - колишні ієрархи, підтримувані королем та купкою прибічників. Унаслідок цього виникла ситуація, коли існувала церковна ієрархія буз віруючих і віруючи без своїх ієрархів. Те, що почалося як спроба об'єднати християнські церкви, закінчилося їхнім подальшим роздрібленням.
Діяльність православних братств, відновлення і легалізація православної ієрархії, підтримка православної віри і української культури з боку запорізького козацтва — все це сприяло національному пробудженню, та посиленню національно-визвольного руху в Україні.
Розділ 2. Осередки культури та освіти в Україні
В умовах руйнації української державності, повної втрати традицій Київської Русі, українці відновлювали і розвивали власну культуру і освіту новими, відповідно часу і умовам шляхами.
Двори князів і бояр, а пізніше двори магнатів і шляхтичів були насамперед центрами адміністрації їхніх маєтків. І цілком природно, що прибутки, примноження маєтків становили головну турботу їх власників. Тому в архівній спадщині дворів найбільше підтверджувальних актів на володіння землями, документів про майнові суперечки та про господарювання, в тому числі й про визиск селян. Натомість про роль дворів як осередків культури збереглися лише спорадичні згадки. Найбільше їх, очевидно, про справи побожні — фундації монастирів, будівництво храмів, оздоблювання їх іконами тощо. Значення цих фундацій важко переоцінити. Вони дуже важливі і для культурного розвитку. Однак про безпосередню діяльність на полі книжності, освіти, науки доводиться судити на підставі окремих розрізнених прикладів. Унікальним документом є лист з полону українського шляхтича Василя Загоровського з його заповітом, де йшлося і про школу, і про обов’язок дяка-вчителя переписувати книги [3, 314-315]. Збереглися джерела про окремі релігійно-освітні фундації православних князів Сангушків, Корецьких, Чорторийських, католицьких (Т. Замойський, Конєцпольські, Сенявські, Собєські) і протестантських (Я. Потоцький) магнатів. Порівняно докладніші, хоч теж фрагментарні відомості є про фінансовані православними князями два освітніх центри на Волині — в Миляновичах та Острозі. Однією з найвідоміших освітніх та культурних центрів цого періоду була Острозька слов’яно-греко-латинська академія.
2.1 Острозька слов’яно-греко-латинська академія
Академію в Острозі заснував Костянтин-Василь Костянтинович Острозький (1526 — 1608), найбільший магнат держави, відомий меценат, нащадок самого Володимира Святославича.
Вибір князем Острога для влаштування академії, друкарні і літературнонаукового гуртка був невипадковим. Насамперед з престижних міркувань, йому важило те, щоб розмістити академію в "домоначальному граді" — місті, яке дало назву родові — і одному з осередків православної Луцько-Острозької єпархії. При кафедральному соборі — замковій Богоявленській церкві — не раз перебував владика із клірошанами. Відповідної ваги осередкові надавало і те, що на зламі XVI — XVII ст. князівський двір (в Острозі та Дубні) ставав центром політичного життя України.
К.-В.Острозький споруджував школу "майже з королівським розмахом". Значні суми записала їй близько 1579 р. і його племінниця Галшка Острозька. Вона надала на "шпиталь и академию острозьку, на манастиръ святого Спаса недалеко Луцка над рекою Стыром и на сели Доросиню" шість тисяч коп грошей. До речі, за її прикладом інша Галшка, Гулевичівна, 1615 р. подарувала Київському братству землю під "школу дЂтем, так шляхетским, яко і местским" [59, 23-24].
При повній втраті архіву Академії про її внутрішній устрій, систему і предмети викладання можна говорити лише на основі посередніх даних і на підставі вивчення аналогічних сучасних навчальних закладів. При організації школи, як і всього культурно-видавничого центру в Острозі, зразком стали, очевидно, приватні католицькі і протестантські освітні осередки Речі Посполитої та деякі закордонні. В основу діяльності було покладено традиційне для середньовічної Європи вивчення семи "вільних наук". Така програма обіймала предмети "тривіуму" (граматика, риторика, діалектика) та "квадривіуму" (арифметика, геометрія, музика, астрономія). Проте новозаснована школа докорінно відрізнялася від західноєвропейських чи польських початкових та середніх шкіл насамперед своїм активним використанням греко-візантійської культурної спадщини та виразно національним характером. Унікальність та оригінальність її виявилися і в тому, що відповідно до культурних та політичнорелігійних потреб України тут своєрідно інтерпретували гуманістичну ідею "тримовного ліцею" (тобто гебрайськогреко-латинського). Православний характер школи зумовив заміну гебрайської церковнослов’янською мовою. Вперше ідею тримовної школи (покликаної готувати видання Біблії) висунув і спопуляризував у Європі Еразм Роттердамський (1467 — 1536). Її засади послідовно втілював у життя іспанський кардинал Франсіско Хіменес. Він заснував університет в Алкалі та заініціював випуск першої в світі друкованої багатомовної Біблії (гебрайською, грецькою, латинською і халдейською мовами), так званої Комплютенської поліґлоти (1517 — 1577). Прямо чи посередньо еразмівський тримовний ліцей послужив за прообраз школи в Острозі, що засвідчують книжки, які передували виходові тут першої друкованої Біблії церковнослов’янською мовою (Острог, 1581). Всі вони призначалися для школи. Греко-церковнослов’янський Буквар 1578 — це елементарний підручник двох мов з острозької лінгвістичної тріади [59, 29].
Через два роки з’являється Новий Завіт разом із Псалтирем. 5 травня 1581 р. виходить суто шкільне видання — так звана Хронологія Андрія Римші — перелік назв місяців року церковнослов’янською, гебрайською і українською мовами. До кожного з них було додано вірш на сюжет із Старого Завіту.
Звертає на себе увагу Книга Нового Завіту, яку видавці підкреслено величають "яко пръвый овощ от дому печатного" К.-В. Острозького. [48, 37]
На високий науково-методичний рівень було поставлено навчання церковнослов’янської. Підготовка до публікації Біблії стимулювала тут вироблення певних сталих граматичних засад, ознайомлення з тогочасною європейською мовознавчою думкою. Отже, в Острозькій академії вперше серед українських шкіл викладання велося церковнослов’янською, грецькою та латинською мовами. Відповідно до вимог часу студенти могли знайомитись із основами права, зокрема церковного (останнє засвідчує культивоване в Острозі переписування "Кормчої").
Починаючи з 1583 р., Острозьку школу сучасники часто називали "Академією", зокрема так про неї писали фундаторка Галшка Острозька, ректор Герасим Смотрицький, ідеологічний супротивник Іпатій Потій, укладач інвентарю міста 1620 р. Фактично вона була середнім навчальним закладом. У певні періоди, за наявності висококваліфікованих фахівців могли впроваджуватись і окремі курси академічного рівня. У тодішніх умовах навіть магнат К.-В. Острозький не зміг би добитися для своєї школи, антикатолицької за спрямуванням, прав вищого навчального закладу. Згідно з європейською практикою прерогатива надання університетських прав належала королеві (при апробації папи римського і сейму). До того ж вже існуючі академії всіляко чинили опір виникненню нових, конкурентних шкіл. Однак формальна невизначеність статусу закладу, його приватний характер опосередковано сприяли виникненню вперше в Україні світської публічної школи, незалежної не тільки від державних чинників та костьольної ієрархії, але навіть від православної церкви. Світськими людьми були викладачі (бакалаври), більшість ректорів. Фактично в Острозі вперше було подолано монополію церкви в українській освіті. [48, 46]
В історії академії можна окреслити три періоди. Перший, час формування (1576 — 1586), характеризується значним інтелектуальним спалахом — випуском першої церковнослов’янської Біблії (1581) [59, 36-37].
Уже тоді простежується унікальна ознака Острозького культурно-освітнього центру (який, окрім академії, включав ще літературно-публіцистичний гурток та видавництво). Це залучення до співпраці діячів різних конфесій, ідеологічних та політичних орієнтацій, яке відбувалося за умов домінуючого православного спрямування діяльності осередку. Тут перебували православні — українець Герасим Смотрицький та росіянин Іван Федоров; випускник Римського Грецького колегіуму (однак активний антипапіст) грек Мануїл Мосхопулос, протестанти — білорус Андрій Римша і українець Мотовило, проватиканськи настроєні греки Діонісій Раллі та Євстахій Нафанаїл. [48, 50-53]
Наступний період діяльності академії (1587 — 1608) — час її розквіту. Саме тоді до Острога та підпорядкованих йому культурно-ідеологічних осередків було запрошено цілу плеяду видатних особистостей свого часу — українців та іноземців. Винесений ними з відомих європейських університетів, протестантських чи католицьких середніх шкіл науковий та педагогічний досвід, слід думати, був втілений у діяльності Острозької академії. Адже українець Кипріян вчився в Падуанському університеті, Ісакій Борискович — в Александрійській патріаршій школі, львів’янин, за народженням грек, Мануїл Ахілеос закінчив римську Афанасіївську колегію. З-поміж пов’язаних з Острогом вихованців Падуанської академії вирізнялися греки Никифор Кантакузин та Кирило Лукаріс, пізніше Александрійський та Константинопольський патріарх.
Залучення наукових кадрів та викладачів з-поза кордону відбувалося двома хвилями. Перша пов’язана із заснуванням колегії і підготовкою до випуску Біблії, наступна припала на другу половину 90-х рр. XVI ст. Один із списків Святого Письма з Батикану привіз грек Діонісій Раллі. 1579 р. Євстахій Нафанаїл перекладав тексти до Біблії; Мануїл Мосхопулос теж брав участь у підготовчих роботах. Очевидно, тоді до гуртка входили і Тимофій, єпископ міста Пула, могленський єпископ Феофан Грек та ін. [48, 49-52]
У жодному з культурно-ідеологічних центрів України XVI — XVII ст. не побувало стільки впливових, здебільшого високоосвічених особистостей православного Сходу та Балкан. Гості консультували перекладачів, сприяли налагодженню книжних контактів з тими краями, звідкіля походили чи де посідали церковні посади.
З академією співпрацювали і польські діячі, забезпечуючи відповідний рівень викладання польською і латинською мовами. Вирізнявся Ян Лятош (1539 — 1608) — астроном, математик, доктор медицини, випускник Краківського та Падуанського університетів. Через конфлікт з консервативними католицькими колами він змушений був покинути викладання у Краківському університеті й останні десять років свого життя провів у Острозі. [48, 53-55]
Авторитет Острогу принесли і українці-самоуки, визнані православні публіцисти Герасим Смотрицький, Іван Вишенський, Василь Малюшицький (Суразький), Клірик Острозький, протопоп Ігнатій, літератор Дем’ян Наливайко, друкарі, книжники. З другої половини 90-х рр. XVI ст. Острог об’єднав блискучі інтелектуальні сили України та з-поза її меж. В ньому сформувалася перша наукова установа України (філологічного профілю), найпотужніше тогочасне українське видавництво [59, 38].
Підготовка в стінах академії Біблії ініціювала вироблення певного стандарту церковнослов’янської мови для всіх слов’яно-православних народів у XVI — XVII ст. Це ж відбувалося і під час навчального процесу. Тому закономірно, що саме випускник академії Мелетій Смотрицький створив церковнослов’янську "Граматику" 1619 р. — найвідоміший твір давнього українського мовознавства. В ній він використав особистий мовознавчий досвід і лінгвістично-педагогічну практику своєї "альма-матер".
Великим досягненням у діяльності школи було певне внормування й української книжної мови. Цьому сприяв Дем’ян Наливайко, який послідовно супроводжував церковнослов’янські тексти своїх публікацій перекладами на українську мову.
Для потреб освіти водночас з академією в Острозі була заснована і друкарня. Частина видань готувалася викладачами, а низка книжок призначалася для початкових класів школи (церковнослов’янські та грецькі букварі, Катехізис , поетичні твори). Організував видавництво близько 1578 р. засновник друкарства на землях України росіянин Іван Федоров. Він же очолив гурт технічних працівників, що випустив у світ шедевр давньоукраїнської поліграфії — Острозьку Біблію 1581 р. [33, 21-22]
Надалі керували видавництвом місцеві діячі: полеміст Василь Малюшицький-Суразький, вчитель Дем’ян Наливайко. При академії та пов’язаних із нею осередках книжки і копіювались, внаслідок чого виробилася своя школа скоропису. Правдоподібно, що якісь характерні риси були притаманні книгам, скопійованим тут півуставом.
В Острозі виник відомий згодом "острозький" напів. Рівночасно спостерігається і високий розвиток світської музики, в місті засновується цех музикантів, явище рідкісне для України. 1624 р. в Острозі зафіксовано навіть цех скрипалів, а 1635 р. лише в половині міста Острога згадано аж "музыков 22 посполитых" [59, 41-42].
Академія мала позитивний вплив на розвиток вищих українських шкіл, зокрема Волині. До них йшли вчителями випускники академії, постачалися учбові видання, рукописи із Острога. При реорганізації з ініціативи К.-В. Острозького Володимирської присоборної школи 1588 р. було засновано фундації для підготовки грецьких та слов’янських бакалаврів.
Занепад академії, як і всього центру, розпочинається після смерті 1608 р. її патрона К.-В. Острозького, коли місто перейшло до спадкоємців-католиків. В академію вже не мали змоги приїжджати висококваліфіковані викладачі чужинці; почався розпад літературно-публіцистичного гуртка, згортала свою діяльність друкарня. Цей процес розтягнувся десь на десять років. Ще 1610 р. виготовляє список свого перекладу із грецької мови на церковнослов’янську знаний філолог Кипріян. А через рік анонімний учень академії виконує досить складний переклад із греки книги полемічних творів Федора Авукара, за якою він попередньо їздив аж в Аравію. 1612 р. датовано останнє острозьке друковане видання. Надалі переклади острозьких діячів виходять у світ уже в київській та білоруських друкарнях. Висококваліфікованих викладачів школи замінили її вихованці чи випадкові особи. [59, 67-71]
На початку 1621 р., із переходом частини міста у власність онуки К.-В. Острозького Анни-Алоїзи Ходкевич, настав останній період історії школи. Інспірована єзуїтами княжна розпочала нагінки вчителів, заборонила викладати латинською та польською мовами, позбавила колегію дотацій, чим звела її до рівня початкової школи. Кошти на утримання вчителів академії, як і острозького шпиталя, були записані на Суразькому маєткові. Тому княжна 1624 р. спершу половину суми (180 злотих) передала польській школі. Згодом відібрала і решту.
Однак вироблена в академії система шкільництва, що ґрунтувалася на поєднанні українсько-візантійських традицій та певних досягнень європейської педагогіки та науки, не зникла безслідно. Сформований тут тип національного вищого навчального закладу православного спрямування — слов’яно-греко-латинська академія — був перенесений до Києва (1632), звідки поширився в Молдавське князівство (Ясси, 1640 р.), а після декількох невдалих спроб — і до Москви (1687).
Виняткове значення Острога полягало в тому, що більшість культурно-освітніх та релігійних діячів тогочасної України і Білорусі були пов’язані з ним походженням, навчанням, участю в політичних та культурницьких акціях центру. Серед знаних випускників академії — острожани ректор Сава Флячич, брати Наливайки — Северин (козацький керівник) та Дем’ян (острозький літератор), Стефан Смотрицький (острозький книжник) та його брат Мелетій (відомий письменник), коректор Печерської друкарні Тарасій Земка, ректор Гойської школи, а згодом і Києво-Могилянської академії Ігнатій Старушич, а також відомі православні аскети Йов Княгиницький та Афанасій Межигірський, патрон українського шкільництва, гетьман Петро Сагайдачний, хроніст Йоаким Єрлич [59, 48-52].
Протягом 60-річної діяльності Острозької академії (1576 — 1636) її закінчило не менше як 500 осіб. Вихованці академії ставали вчителями, літераторами, друкарями, проповідниками, секретарями в державних та приватних установах. Деякі з них були впливовими релігійними діячами. Вперше учительський стан поповнився не учнями дяківських шкілок, а професійними викладачами з новим світоглядом, значно ширшими знаннями. А це мало наслідком відчутне підвищення рівня освіти всього суспільства, її демократизацію. Академія відіграла і значну політичну роль: до певної міри стримувала полонізаторський вплив на молодь католицько-єзуїтських навчальних закладів, сприяла утвердженню національної свідомості серед всіх верств українського народу. Непересічним є внесок її діячів у становлення вітчизняного мовознавства як науки. Став Острог і впливовим центром міжнародного спілкування. Згодом, освітня і культурна роль Острозької академії перенеслася в Києво-Могилянську академію, яка була заснована при братській школі Києво-Печерської лаври.
2.2 Києво-Могилянський колегіум
Одним з найцікавіших феноменів української культури XVII — XVIII ст. стала школа, яку сучасники називали колегіумом (колегією), або — на пошану її фундатора — Києво-Могилянським колегіумом, згодом Києво-Могилянською академією.
Деякі автори дотепер повторюють погляд істориків середини XIX ст., що школа при братстві Богоявлення в Києві вже існувала наприкінці XVI ст., а в 1588 — 1589 рр. була перетворена патріархом Єремією зі скромної братської школи на колегіум. Однак ряд документів засвідчує, що як братство, так і школа в Києві були організовані в 1615 — 1616 рр. Першими ректорами братської школи були Іван Борецький (пізніший митрополит Йов), Мелетій Смотрицький, а в 1620 — 1624рр. Касіян Сакович. [1, 14-16]]
1627р. архімандритом Києво-Печерської лаври став Петро Могила. Він задумав влаштувати школу при лаврі, причому більшою мірою, ніж братство, наслідував західноєвропейські зразки. Можливість конкуренції з братською школою нової школи, яка була б цілком під контролем києво-печерських ченців, викликала незадоволення серед населення Києва, козаків і пов’язаного з ними духовенства. Формальним записом до братства архімандрит прагнув усунути опозицію братчиків проти його плану створити вищу школу в лаврі, а не при братстві, як це заповідав фундатор