Xreferat.com » Рефераты по религии и мифологии » Православна церква України в XVI ст.

Православна церква України в XVI ст.

на книжку, тоді як самі друковані книжки цієї спраги вдовольнити не могли. Адже можливості друкарень ще не відповідали рівневі попиту на їхню продукцію, друкована книжка коштувала набагато дорожче за рукописну [18, 27]. Окрім того, цензурний контроль не давав змоги друкувати всі поспіль потрібні тодішній читацькій аудиторії твори (йдеться передусім про пам’ятки полемічного письменства, що мали подекуди яскраву спрямованість проти офіційної політики та церкви в межах Речі Посполитої).

Починаючи від середини XVIст. в українські землі дедалі активніше проникали пам’ятки західноєвропейської та центральноєвропейської культури загалом і літератури зокрема, здебільшого в друкованих виданнях. Головними посередниками в передачі західних пам’яток були чехи та поляки [4, 132-133].

Спалах у розвитку національної книжності насамперед виявився в істотному розширенні кола пам’яток. Під впливом друкованих чеських та польських реформаційних переробок, що з’явилися в Україні, українські книжники виконали переклади "посполитою мовою" літургійних і канонічних текстів. Серед таких пам’яток насамперед варто згадати Крехівський апостол другої половини XVIст. (після 1563р.), переклад з кальвіністського видання, Новий Заповіт Валентина Негалевського 1581р., переклад з польського социніанського тексту 1577р. Мартина Чеховича.

Тогочасний книжковий репертуар збагачувався за рахунок нових для української книжності жанрів. Це були "четьї", книги релігійного або й світського змісту. До першої групи можна зарахувати Учительне Євангеліє нового типу. Ця популярна в Україні наприкінці XVI — на початку XVIIст. пам’ятка перейняла чимало рис "Постилли" М. Рея, перший друк якої з’явився 1557р. у Польщі, та інших протестантських збірок проповідей. До другої групи залучають досить велике коло цілком світських творів, що надходили в Україну із Західної та Центральної Європи. Йдеться насамперед про пам’ятки повістевої літератури, зокрема твір угорського гуманіста Ніколая Олаха "Аттила", Роман про Трістана та Ізольду, уривки "Декамерона" Боккаччо, французькі фабльо (байки), польські фацеції (жарти). Розширювався український репертуар також за рахунок оригінальних та перекладних творів поезії, драми, історіографічної прози, правової літератури [4, 142-145].

Найяскравішою серед церковних пам’яток, де виразно присутня українська мова, є Пересопницьке Євангеліє 1556 — 1561рр. — найраніший повний текст перекладу канонічного Євангелія з церковнослов’янської українською книжною мовою. Майже одночасно з пересопницьким кодексом виникла ціла низка інших пам’яток з елементами розмовної мови: Житомирське Євангеліє 1571р., Євангеліє 1581р. (переклад виконав Валентин Негалевський у с. Хорошеві на Волині), Літківське Євангеліє кінця XVIст., яке містить дві вставки українською мовою, що органічно вплітаються в церковнослов’янський текст.

Найчастіше, судячи з кількості копій, переписували богослужбові книжки. Натомість за різноманітністю назв і жанрів істотно переважали твори літератури для читання, причому дедалі частіше серед них траплялися пам’ятки світського характеру (повісті, поетичні твори, літописи, хроніки, мемуарні записки тощо).

Упродовж другої половини XVI — першої половини XVIIст. в Україні часто переписували Прологи, оскільки за цей час пам’ятка жодного разу не виходила друком. Найбільша кількість списків припадає на другу половину XVIст., трохи менше копій датовано першою половиною XVIIст., решту рукописів створено, очевидно, на зламі XVI і XVIIст. Для прикладу можна назвати Пролог 1579р. Іляша Туркевича; Пролог кінця XVI — початку XVIIст.; Пролог 1633р.

Пам’ятки, призначені для індивідуального читання, представлені різноманітними жанрами. Виділяють, зокрема, пам’ятки патристичної, агіографічної, історичної (чи історіографічної) прози, природознавчої літератури, юридичні, художні. Найбільшу кількість списків творів патристичної літератури датують першою половиною XVIIст., трохи меншу — XVIст. Найпоширенішими серед них були переписи творів Василія Великого, Єфрема Сирина, Григорія Богослова [15, 39].

Репертуар літератури природознавчої тематики представлений здебільшого пам’ятками, успадкованими від візантійської літератури, зокрема новими обробками Шестиднева, Фізіолога (збереглося небагато списків). Натомість про погляди західноєвропейських вчених-гуманістів в Україні можна було довідатися з друкованих видань. [71, 165]

Жанр юридичної літератури репрезентували пам’ятки церковного права, зокрема Кормчі (Номоканони), які були відомі в різних варіантах. Окрім того, у другій половині XVIст. в Україні поширювалися копії Литовських статутів, застосовуваних у судовій практиці. Серед таких пам’яток, наприклад, можна згадати Почаївський список Другого Литовського статуту початку 80-х рр. XVIст.; копію 1619р. Третього Литовського статуту, яку виконали Адам Залуський і Лукаш Гошковський у міській канцелярії Києва; Статут Литовський першої половини XVIIст. тощо.

Наприкінці XVIст. виникла українська мовознавча література, представлена здебільшого працями викладачів шкіл: Кирила-Транквіліона Ставровецького, Лаврентія Зизанія, Мелетія Смотрицького. Низку такого роду пам’яток видано друком, тексти яких копіювали від руки. Деякі твори поширювалися лише в рукописному вигляді, зокрема анонімна "Синоніма славеноросска" середини XVIIст., "Лексикон латинскій" 1642р. Єпифанія Славинецького [71, 187].

Як було зазначено, у другій половині XVI і особливо в першій половині XVIIст. відчутно збагатився репертуар художньої літератури, зокрема за рахунок нових перекладів. Надзвичайно популярною в Україні була "Александрія". Однак датовані XVI — першою половиною XVIIст. списки цієї пам’ятки внаслідок частого використання не збереглися. Чималий інтерес викликала також "Повість про Варлаама та Йоасафа", доступна в окремих списках та в складі Прологів і збірників.

Упродовж другої половини XVI — першої половини XVIIст. візантійська традиція ще помітно впливала на розвиток української книжності. Прикладом типу книжки, сформованого за візантійським зразком, може бути збірник морально-повчальних творів — Ізмарагд. Одночасно виникали цілком нові типи, що склалися під впливом європейської (зокрема польської) книжкової культури (збірники з текстами творів світської літератури: поезії, прози, драми) і як самобутні національні типи (збірники полемічних творів). За приблизними підрахунками, співвідношення між перекладними та оригінальними пам’ятками (за кількістю назв і копій) від другої половини XVIст. почало змінюватися на користь оригінальних (переважно за рахунок полемічних та літописних) [71, 169].

Важливо, що в рукописну книжку XVIст. дедалі активніше проникали світські елементи: обширні передмови переписувачів, коментарі до основного тексту, дописки, а саме — тлумачення незрозумілих слів та виразів (у Кормчій 1604р. священика Василія), примітки полемічного характеру (у "Бесідах" Іоанна Златоуста початку XVIIст.). Таке явище було важливим показником секуляризації книжкової культури. Причому немалу роль у цьому процесі відіграла друкована книжка як найавторитетніша: переписувачі наслідували її структуру і зміст, насичені світським елементом набагато більше, ніж рукописні пам’ятки.

Судячи із збережених списків або згадок про них, можна говорити про певну тенденцію розвитку книгописання. До 80-х рр. XVIст. кількість рукописних пам’яток помітно зростала. Після виникнення друкарства вони ненадовго (на одне-два десятиліття) трохи втратили попит. Проте від початку до середини XVIIст. масштаби книгописання внаслідок загального культурного прогресу (друкована книжка не встигала задовольняти запити широких освічених кіл) помітно зросли.


3.2 Книгодрукування і література


Вплив ідеології Відродження і Реформації знайшов відображення у розвиткові літератури і книгодрукування. Винахід І.Гуттенберга, перехід від папірусу і пергаменту до паперу у XV ст. були передумовами активного розвитку книжкової справи у Європі. Більшість книг, особливо наукових, в цей період друкувалися латиною.

У кінці XV – на початку XVIст. перші книги церковнослов'янською мовою надрукували Швайпольт Фіоль у Кракові і Франциск Скорина у Празі. В Україні поштовх для розвитку книгодрукарства дав Іван Федоров власне, І.Федоров відновив занедбане книгодрукарство, який втік з Москви від переслідування реакційного духовенства у 60-х роках XVI ст. У 1573р. Федоров за допомогою меценатів створив у Львові друкарню, де роком пізніше надрукував знаменитий “Апостол” (збірник описів життя святих). Через деякий час Федоров розорився, заклав друкарню і на запрошення князя К.Острозького, – одного з тих, хто зберіг відданість православ'ю, - переїхав у його маєток в м. Острозі. Саме в цей час тут за ініціативи К.Острозького здійснювався грандіозний проект – готувалося до друку перше у слов'янському світі повне видання Біблії церковнослов'янською мовою. Щоб уявити масштаби робіт, треба сказати, що з метою пошуків достовірного тексту К.Острозький спорядив послів до Чехії, Польщі, Московії, Болгарії, Греції, Палестини, вів листування з Вселенським патріархом, створив при Острозькій академії спеціальну комісію з перекладу Святого письма, залучив 72 перекладачів, грецьких вчених. У 1581р. “Острозька Біблія” (1256 сторінок) побачила світ, ставши взірцем для всього православного слов'янства. Її примірники купили королівські бібліотеки Швеції і Франції, що свідчило про високий рівень видання. У Москві Біблія переписувалася, так що ”Острозька Біблія“ довго залишалася єдиним подібним виданням. [53, 26]

Друкарська справа отримала розвиток у всій Україні. Вже в першій половині XVII ст. тут нараховувалося близько 20 друкарень, найбільшою з яких була друкарня в Києво-Печерській лаврі. Друкарні створювалися на кошти меценатів, Війська Запорозького. Активно займалися організацією типографій братства.

Зростання книгодрукування в Україні ілюструється такими цифрами. Якщо за 30 років (1574-1605 рр.) друкована продукція всіх друкарень в Україні знаходилася в межах 460 друкарських аркушів (що приблизно еквівалентно 46 сучасним книгам на 150 стор.), то тільки за 5 років (1636-1640 рр.) – вже понад 1927 друк. аркушів.

Поряд зі стаціонарними друкарнями також були пересувні. До середини XVII ст. нараховувалося вже близько 40 різних друкарень. Найбільшу питому вагу у друкарській продукції мали книги релігійного характеру, але видавалися також наукові трактати, довідники, календарі, підручники. Деякі з підручників відігравали важливу роль в освіті. Так, граматику, автором якої був М.Смотрицький (1619р.), М. Ломоносов назвав “вратами вченості”. Вона перевидавалася більше 150 років практично у незмінному вигляді. Примітний той факт, що в домашніх бібліотеках багатих львівських міщан нараховувалися десятки і сотні книг [53, 38].

В частині України, яка перебувала під владою Москви, у XVIIIст. царський уряд проводить реакційну політику щодо книгодрукування. Були заборонені публікації українською мовою, введені цензурні обмеження. В інструкції друкарням, яка з'явилася в 20-х роках XVIIIст., говорилося, що книгодрукування повинно здійснюватися так, щоб “никакой розни и особливого наречия не было”. Через штрафи, накладені на Чернігівську друкарню, вона збанкрутувала. Після ліквідації Запорозької Січі у 1775р. книгодрукування українською мовою занепало.

Розвиток книжкової справи був поштовхом для розвитку літератури. Ця сфера культури повною мірою відбивала перехідний характер епохи, той час, коли відбувалося формування національної мови, нових стилів і жанрів, піднімалися нові теми, які у попередні сторіччя вважалися забороненими або непотрібними. Найбільш яскраво нові тенденції відображала перекладна література. У XVI ст. були перекладені й опубліковані різні наукові трактати і довідники, наприклад, медичний довідник “Аристотелеві врата”. Поширюються переклади Святого письма, які представляли такий жанр, як агіографія. Одним з найбільш цінних вважається “Пересопницьке Євангеліє”, створене у 1561 р. Переклад з болгарської мови і підготовка тексту були зроблені ченцями Пересопницького монастиря на Волині. Причому переклад Святого письма вперше зроблено на “просту” українську тогочасну мову “для лепшого виразуміння люду христіанського посполитого” [57, 26-31].

Поряд з перекладною літературою з'являються оригінальні твори. У XVIст. відмічається розквіт українського епосу - створюються думи, балади, історичні пісні, які Т.Шевченко ставив вище гомерівських поем. Наприклад, популярними були цикли дум “Маруся Богуславка”, “Самiйло Кiшка” та ін. Епічні твори присвячені визвольній тематиці, в них оспівуються лицарство і героїзм, братство і вірність православ'ю.

Сплеск літературного процесу в Україні був пов'язаний з Брестською церковною унією. Помітне місце в цій ситуації в літературній творчості зайняв жанр полемічної літератури, який виник як реакція на експансію католицької церкви в Україні. Письменники-полемісти Мелетій Смотрицький у творі “Тренос” (грец. - “плач” - плач православної церкви через відступництво її дітей); Захар Копистенський у “Палінодії” (“книга оборони”), Іван Вишенський у “Раді про очищення церкви” виступали проти втручання польського уряду у справи православної української церкви, викривав його політику за принципом “чим гірше, тим краще”. Справа в тому, що православні священики, які призначалися сеймом, часто були недостатньо освіченими, відрізнялися сумнівними моральними і особистісними якостями. Один з таких священиків, Кирило Терлецький, постав перед судом за вбивство і згвалтування. Мали місце здирство грошей у парафіян, розпродаж церковного майна і земель. Внаслідок цього, як і за задумували ті, хто проводив таку політику, витіснення православної церкви католицькою було б неминучим [57, 46].

Однак полемісти не обмежувалися проблемою боротьби з наступом католицизму. У своїх творах вони порушували питання реформування самої православної церкви, колективного управління її справами, висміювали відсталість і консерватизм православних ієрархів. Крім того, піднімалися і соціально-політичні проблеми: нерівноправності людей, експлуатації людини людиною й одного народу іншим. Особливий полемічний пафос виділяє твори Івана Вишенського. Наприклад, у “Посланні до єпископів” він викриває духовенство як користолюбців, що забули Бога. Єдиним способом порятунку людини від егоїзму і жорстокості світу він вважав чернецтво. Сам Вишенський емігрував до Греції і став ченцем-відлюдником в одній з святих печер на горі Афон.

У XVI-XVIIст. поетичні твори найчастіше створювалися мандрівними дияконами і піддячими - учнями духовних шкіл. У період літніх канікул вони подорожували і писали віршовані твори на замовлення, з метою заробітку. Зміст цих віршів міг бути хвалебно-величальним (панегірик) або пов'язаним зі смертю і похоронами будь-кого зі знатних людей (мадригал). Разом з тим багато епіграм, віршів, поем були авторськими. Наприклад: Себастіян Кленович – “Роксоланія”, “Звитяжство богів” та ін., Симон Пелакід – “Про Острозьку війну”, Дем'ян Наливайко – “Про час”, “Про старожитний клейнод” та ін., ієромонах Дубненського монастиря Віталій – епіграми з книги “Діоптра, або Дзеркало”, Симон Симонід (Шимонович) – “Чари”, “Женці”, книга “Селянки”, Мелетій Смотрицький – “Лямент у світа вбогих…”, Касіян Сакович - “Вірші на жалісний погріб шляхетного рицаря Петра Конашевича-Сагайдачного”, Симон Зиморович – книга любовних пісень “Роксоланки, або Руські панни”, Софроній Почаський – поетична книга “Евхарістиріон, або Вдячність”, Афанасій Кайнофольський – книга “Тератургіма, або Чуда”, Кирило Ставровецький - збірник віршів “Перло многоцінноє”, Олександр Мітура - “Узор доброчесности”, Лазар Баранович – вірші в книзі “Аполлонова Лютня”(1971), Іван Величковський – книжка “Зегар з полузегарком” та ін. Українські поети часто використовували біблійні теми, багато уваги приділялося проблемам моралі, релігії, що відповідало тогочасним смакам. У той же час в цих творах рідко присутні художні образи, інакомовність, метафора. Все це додає поезії XVI-XVIIст. дещо наївного, невитонченого характеру. Треба врахувати і те, що літературної норми в українській мові на той час ще не було, у зв'язку з чим віршовані твори важко сприймаються сучасним читачем. Проте українська поезія XVI - першої половини XVIIIст. переживала важливий етап свого розвитку. Автори використовували т.зв. силабічну і несилабічну системи побудови рядків, уміло користувалися римою і віршованим розміром. Часто вживалися 4- і 5-стопний ямб і хорей [57, 53].

У XVIIст. популярною стає драматургія. Найбільш поширеними були два види драми: релігійна і шкільна. Релігійна драма, в свою чергу, поділялася на три форми: містерія - таїнство спокутування гріхів людей Ісусом Христом; міракл - події життя святих; мораліте - драми, в яких виступали алегоричні фігури Душі, Любові, Гніву, Заздрості та ін. і велися розмови повчального характеру.

Шкільна драма розробляла не тільки релігійні, але і світські теми. Її мета полягала передусім у допомозі учням і студентам в їх вивченні творів грецьких та римських авторів, а також Біблії. Поет Дмитро Туптало створив різдвяну драму “Комедія на Різдво Христове”, Симеон Полоцький - драму “Про Навуходоносора”, Григорій Кониський - “Воскресіння мертвих”.

Своєрідним літературним жанром були літописи. Не будучи історичними дослідженнями в повному розумінні, літописи поєднують риси науки і мистецтва. Якщо перші редакції Київського літопису, створеного на початку XVIст., тяжіли до давньоруської стилістики, то більш пізні редакції мають ознаки нового часу. У XVIIст. з'явилися літописи, які відобразили найбільш яскраві і важливі події того часу - формування козацтва, Визвольну війну 1648-1657р. та ін. - літопис Самовидця, Григорія Грабянки, Самійла Величка, монастирські літописи. Нарівні з документами автори літописів використовували фольклорні джерела, власні спогади. Літописи відіграли важливу роль у розвитку літератури та науки.

Отже, при дослідженні даного розділу, ми дійшли висновку, що в період кінця XVI — першої половини XVII ст. був періодом піднесення книгописання та книгодрукування. Завдяки появі освітніх осередків на Україні, таких яка Києво-могилянська та Острозька академії, зрослі кількість людей, які могли займатися книгописанням. Сприяла цьому і Берестейська унія, наслідком якої з’явилася полемічна література. Друкарську справу відновив Іван федоров, а осередком українського друкарства стала Острозька друкарня.


Розділ 4. Тенденції розвитку науки та мистецтва


4.1 Галузі науки


Розвиток науки в другій половині XVI — першій половині XVII ст. був тісно пов’язаний з тими загальнокультурними процесами, які переживало українське суспільство в зазначений період. Радикальний поворот до Заходу позначився новими якісними зрушеннями в усіх сферах культурного життя українського народу, в тому числі і в царині науки.

Як вже говорилося, українська культура довго розвивалася без державної підтримки, за слабкої участі соціальної верхівки. Це призводило до відставання такої сфери культури, як наука. Особливо це стосується природничих наук, для розвитку яких завжди були необхідні спеціальне обладнання, фінансове забезпечення.

Що стосується гуманітарних наук, то тут успіхи були вагомішими. Зокрема у самостійну галузь виділилася філософія, хоча і досить пізно за європейськими мірками - у XVIII ст. У Західній Європі в цей час утверджується ідеологія Просвітництва, яка висуває такі цінності, як раціоналізм, демократизація різних сфер життя, пантеїзм у філософії. Люди схилялися перед можливостями науки й освіти, вважаючи їх безмежними. Але для світогляду епохи був характерний спрощений, механістичний погляд на методи наукового дослідження. Так, французький вчений П.Лаплас вважав, якщо відомий початковий стан тіл, то можна обчислити, що буде завтра і через 100 років, оскільки закони руху є незмінними [45, 142-144].

Ідеї Просвітництва розвиває такий філософ, як Феофан Прокопович, вихованець, а надалі професор і ректор Києво-Могилянської академії. У своїх головних роботах “Правда волі монаршої”, “Слово в неделю цветную о власти и чести царской” Прокопович виклав свою концепцію “просвіченого абсолютизму”. Державна влада, на думку філософа, має божественний характер, а монарх є по суті батьком для своїх підданих. Подібно Т.Гоббсу, Прокопович стверджує, що люди, побоюючись “війни всіх проти всіх”, створюють державу, яка захищає їх від внутрішніх і зовнішніх ворогів. Однак, на відміну від Дж.Локка і Ш.Монтеськ'є, він вважав, що люди передають турботи про дотримання своїх прав державі назавжди. Народна маса повинна підкорятися монарху, тим більше що освічений правитель не буде ні злим, ні несправедливим. Але народ володіє в деяких випадках і активними функціями - він може висловлювати свою думку, критикувати політику монарха і навіть вибирати його, якщо спадкоємця престолу за тими або іншими причинами не виявиться [45, 149].

Досить ідеалістична логіка Прокоповича базувалася на його поглядах на людину. Природа заклала у людину добро, зло ж з'являється з суспільства, від бідності. Зло, вважав Прокопович, можна перемогти за допомогою освіти. Визнання у народу активної функції, про яку писав Прокопович, є одним з істотних завоювань вітчизняної суспільної думки.

Особливе місце в історії як української, так і світової філософії займає Григорій Сковорода. Подібно європейським просвітникам, він схилявся перед розумом, наукою. Але осягнення людиною світу з його жорстокістю й егоїзмом не зробить людину щасливою. Щастя дає людині свобода, самопізнання і “сродний” труд, тобто творча праця, характер якої різний для кожної конкретної людини. Вільна творча праця і просвітництво розвивають в людині добрі начала, закладені природою, - так міркує Сковорода в творах “Благородний Еродій”, “Убогий жайворонок”, “Бджола і Шершень” та ін [45, 153].

Сковорода однозначно відкидає світоглядні положення епохи Відродження про “сильну особистість”, яка багато бажає і багато досягає. У надмірній соціальній активності, прагненні оволодіти світом за допомогою розуму, знань, волі, зброї філософ вбачає одну з головних причин всіх бід сучасного йому життя. Бажання багатства, слави і влади вселяють в душу злобу, заздрість, жорстокість, вічне невдоволення собою і всім. Вихід з суперечності людського буття один - зречення зайвих бажань, в тому числі прагнення слави і влади, а також обмеження потреб людини шматком хліба і водою. Бог зробив важке непотрібним, а потрібне неважким - стверджує філософ.

Схиляючись перед розумом, Сковорода був далекий від абсолютизації його можливостей. Наскільки світло розуму може досягати істини, настільки він може і помилятися. Людина доходить до істини і серцем, і такий шлях може бути більш коротким. Висуваючи положення про важливу роль, яку відіграє в людській діяльності інтуїція, емоційна і підсвідомо-несвідома сфери, філософ на сторіччя випередив свій час. Винятково актуальна і його думка про гармонію відносин між людьми і природою, яку Сковорода вважав божественною. Людина не повинна вважати природу чимось неживим і бездушним, і тоді, подібно до давньогрецького Антея, вона буде нескінченно черпати сили з неї.

Ми вже зазначали таке нове для того часу явище, як активне впровадження в навчально-освітню практику українських шкіл так званих семи вільних мистецтв (septem artes liberales), які віддавна культивувалися в західноєвропейській системі освіти, в тому числі в католицьких школах, що діяли на українських землях. Сім вільних мистецтв, або "сім наук визволених", як їх тоді називали, це науки тривіуму — граматика, риторика, діалектика і квадривіуму — арифметика, геометрія, музика, астрономія. Орієнтація українських шкіл на вивчення вільних наук позитивно впливала не тільки на піднесення рівня освіти й наближення її до загальноєвропейських форм, а й об’єктивно сприяла розвиткові цих наук на українському ґрунті. І справді, наприкінці XVI — першій половині XVII ст. розвиток окремих галузей знань в Україні досяг значного рівня. Особливо інтенсивно почали розвиватися словесні дисципліни, зокрема граматика, риторика й поетика, котрі, як відомо, були основою так званих гуманістичних студій. Менше розроблялися науки квадривіуму — математика, астрономія, музика, а також право, медицина, логіка [45, 158-159].

Розглянемо рівень розвитку української науки наприкінці XVI — у першій половині XVII ст. за окремими галузями знань і в тому порядку, в якому їх традиційно представлено в системі "семи вільних мистецтв".

Граматика. Найбільшого успіху українські вчені досягли в розробці граматичної теорії і творчому застосуванні її до церковнослов’янської мови. За їхнім переконанням, граматика посідала центральне місце в системі освіти і духовної культури загалом як засіб, за допомогою якого можна досягти всіх інших знань.

Переконання про особливу роль граматики в системі гуманітарних наук з початком XVII ст. стало панівним серед освіченого загалу. Так, у виданій 1632 р. збірці викладачів і спудеїв гімназіуму при Києво-Печерській лаврі "Євхаристиріон" прославляються "сім вільних наук". І першим "коренем умієтности", тобто знання, вони називають граматику. При цьому наші вчені-філологи пішли власним шляхом: використовуючи досягнення тогочасної європейської граматичної науки, переважно в царині латинської та старогрецької мов, вони спрямували свої зусилля на науково-теоретичне опрацювання церковнослов’янської мови як символу старокиївської культурно-національної традиції. Такі видатні тогочасні книжники, як Лаврентій Зизаній, Мелетій Смотрицький і Памво Беринда прагнули науково-теоретичним опрацюванням церковнослов’янської мови поставити її в один ряд зі світовими мовами — латинською та грецькою, і засвідчити таким чином загальнолюдське значення східнослов’янської культурної традиції, її рівноправність з іншими визнаними культурними традиціями християнського світу.

Основним завданням науково-теоретичної розробки церковнослов’янської мови українські вчені вважали кодифікацію цієї мови, тобто повернення їй первісних, так би мовити класичних норм. Цей принцип зближував їх з теорією і практикою філологів доби Відродження, котрі, віддаючи перевагу класичній латинській мові над середньовічною, наполегливо виправляли "вульгарну" латину.

Першими спробували укласти граматику церковнослов’янської мови в Україні книжники "славного града Острога" на прохання "жителей столицы великаго князства града Вильни". Їхня "Кграматыка Словенска языка", яка ще значною мірою ґрунтувалася на середньовічних південнослов’янських граматичних традиціях, була видрукована в цьому ж "граді Вільні" 1596 p [45, 164].

Латинській освіченості католиків православні прагнули протиставити орієнтацію на грекомовну культуру. Тому важливою подією науково-культурного життя України кінця XVI ст. став вихід у світ підручника під назвою "Адельфотис. Граматіка доброглаголиваго єллино-словенскаго языка" (Львів, 1591 р.), створеного "спудеями" Львівської братської школи і їх вчителем Арсенієм Еласонським. Цей теоретичний підручник грецької мови написаний паралельно двома мовами: грецькою і "словенською". Вона на практиці показала те, що теоретично доводили українські вчені того часу — рівноцінність грецької і церковнослов’янської мов. Водночас її поява заохочувала до написання спеціальних граматик церковнослов’янської мови.

І така граматика незабаром з’явилася. Це була "Граматика словенська" Лаврентія Зизанія, що вийшла друком 1596 р. у Вільні. Її автор першим спробував осмислити будову церковнослов’янської мови на основі граматичної теорії свого часу, а також нормалізував правопис східнослов’янського письменства. "Граматика" Л. Зизанія помітно вплинула на дальший розвиток мовознавства в Україні, її засади згодом поглибив у своєму підручнику церковнослов’янської мови Мелетій Смотрицький. Він був глибоко обізнаний не тільки з вітчизняною філологічною традицією, а й ґрунтовно опанував тогочасну європейську граматичну науку, зокрема праці К. Ласкаріса, Ф. Меланхтона, Е. Альвара, М. Крузія. Підручник під назвою "Грамматіки Славенскія правильноє синтагма..." (вийшов друком 1619 р. у м. Єв’є поблизу Вільна) він створив, в основному, під час викладання в Київській Братській школі (1616 — перша половина 1618 р.). Своєю працею Смотрицький заклав міцні основи не тільки української, а й усієї східнослов’янської лінгвістики. До середини XVIII ст. вона була єдиним підручником з граматики в школах України, Росії та Білорусі. Великої популярності зажила праця М. Смотрицького у Болгарії, Сербії, Хорватії, Румунії. Вона була відома й за межами ареалу функціонування церковнослов’янської мови: відомі її переклади латинською мовою.

Українські вчені того часу поступово переходять від нагромадження народорозмовного лексичного матеріалу до створення на його основі систематичного підручника "простої" мови. Їхні зусилля увінчалися появою 1643 р. "Грамматыки словенской" Івана Ужевича — першої науково опрацьованої граматики української мови. Про її автора Івана Ужевича знаємо, що походив він з української етнічної території (найвірогідніше, з галицько-волинського пограниччя) і був студентом Краківського (1637 — 1641), а згодом Паризького (1643 — 1645) університетів. Написана латиною 1643 р. (з 1645 р. відомий вдосконалений варіант) "Грамматыка словенская" Ужевича подає нарис граматичної системи української книжної мови XVII ст. Ця граматична праця повністю відповідала теоретичному рівневі мовознавчої науки своєї доби. Автор був добре обізнаний з тогочасними вітчизняними (зокрема М.Смотрицького) й зарубіжними (наприклад П.Статоріюса-Стоєнського) граматиками та граматичними теоріями, що були успадковані від Давньої Греції та Риму; він володів сучасною йому методикою опису звукового складу та граматичної будови мови. Призначаючи свою книгу насамперед для західного читача, автор, природно, відштовхувався від латинської граматики, але разом з тим дбав про забезпечення в ній адекватного опису української книжної мови, що її, як це можна зробити висновок з його теоретичних міркувань і практичних порад, знав досконало. Разом з тим у творі Ужевича помітний порівняльний аспект: іноді він показує морфологічні особливості польської, чеської, хорватської мов. Часто підкреслено виділяє подібність слов’янської граматичної системи до латинської або відмінності між ними. Принагідно І. Ужевич для зіставлення залучає приклади з грецької та гебрайської мов. Все це може свідчити про те, що свою книгу автор пропонував передовсім увазі освічених філологів [45, 172].

Мовознавча діяльність Л. Зизанія, М. Смотрицького, П. Беринди, І. Ужевича створила, по суті, цілісний науково-філологічний напрям у духовній культурі України кінця XVI — першої половини XVII ст. їхні праці, особливо в галузі граматики і лексикографії церковнослов’янської мови, заклали теоретичні основи для майбутніх славістичних студій.

Риторика. Курси риторики, як і тісно пов’язаної з нею поетики, в українських навчальних закладах кінця XVI — XVII ст., попри те, що сприяли розвиткові ораторського мистецтва, літературної теорії та виробленню певних естетичних вартостей, відігравали ще й педагогічну роль: вони служили вивченню класичних, переважно латинської та церковнослов’янської мов і плеканню інтелектуальних здібностей учнів. Можливо, саме тому поява українських риторик збігається у часі з виникненням перших українських шкіл гуманістичного типу — Острозького "тримовного ліцею" (гімназіуму), Львівської братської школи, Києво-Могилянського колегіуму. Це ж, очевидно, було причиною і того, що на відміну від граматичної науки, в яку українські вчені внесли багато нового й оригінального, в курсах риторики й поетики вони, в основному, йшли за готовими європейськими зразками.

Про зростання інтересу

Если Вам нужна помощь с академической работой (курсовая, контрольная, диплом, реферат и т.д.), обратитесь к нашим специалистам. Более 90000 специалистов готовы Вам помочь.
Бесплатные корректировки и доработки. Бесплатная оценка стоимости работы.

Поможем написать работу на аналогичную тему

Получить выполненную работу или консультацию специалиста по вашему учебному проекту
Нужна помощь в написании работы?
Мы - биржа профессиональных авторов (преподавателей и доцентов вузов). Пишем статьи РИНЦ, ВАК, Scopus. Помогаем в публикации. Правки вносим бесплатно.

Похожие рефераты: