Психологічна основа різних релігій
Зміст
Вступ
1. Народження релігій
2. Поняття релігії
2.1 Класифікація релігій
2.2 Особливості релігійної свідомості
3. Психологічні типи релігійних людей
3.1Типологія релігійних осіб
4. Характеристика основних релігій
4.1 Зороастрізм
4.2 Даосизм
4.3 Конфуціанство
4.4 Індуїзм
4.5 Буддизм
4.6 Іудаїзм
4.7 Християнство
4.8 Іслам
Висновки
Список літератури
Вступ
Що спонукає людей, особливо людей мислячих, сьогодні звертатися до релігії? Чи не достатньо науки – або тієї картини світу, яку, починаючи з античності, пропонують філософи? Прислухаємося до відповіді на це питання людини науки – історика і філософа XX століття А.Тойнбі. Він звертає увагу на те, що у всі часи філософія залишається долею меншини: і не тільки із-за своєї вузької термінології, а через недолік «духовної вітальності» – емоційну силу, яка захоплювала б собою маси. Навіть філософія відчуженості від світу, яка близька до релігії по постановці етичних проблем: як стоїцизм передбачив християнські ідеї, – поступається релігії: «Звертаючись до розуму, вона ігнорує серце. Вона обмежує істину, згідно якої душа поєднує в собі єдність і подвійність». Тому філософія відчуженості затьмарюється таїнством Перетворення. Хинаяна поступається місцем махаянє, стоїцизм – християнству, архат – бодхісаттвє, мудрець – святому.
Кожна культура призводить до свого погляду на світ. І потім, виявляючи свою цікавість до тонших процесів психіки людей, на його основі народжує релігію: свій ідеал душі і шлях досягнення цього ідеалу. І якщо за сенсом життя звертаються до філософії, то коли не вистачає імпульсу життя і дії, згадують про релігію. Поверненому зв'язку з витоком, якщо буквально перевести це слово (re-ligo – «знов зв'язую»: на своєму внутрішньому світі те, що опинилося розірваним фактичною реальністю поза мною). Релігія виражає найбільш глибокі ідеї, які тісно пов'язані з інтимним розумінням свого «я» і сенсу існування. Тому вона так сильно чіпає душу людини, що вимушує деколи відстоювати свої погляди з ризиком для життя.
Навряд чи сьогодні хто-небудь серйозно не погодиться з тим, що будь-яка релігія світового рівня – це шлях до істини, унікальний і єдиний. Вщухли релігійні війни, на Заході процвітають всі види релігійних сект і кружків, а ті, хто досліджував глибини душі в нашій країні в ті роки, коли релігія ще була під забороною, знайшли усередині себе якийсь синтез віри – кому який необхідний. Незліченне число разів повторена істина, що всі релігії говорять про одне і те ж. Вони описують людину і її психіку, якою на різних кінцях земної кулі правлять одні й ті ж самі закони. Суть внутрішнього світу людини однакова у всіх людей, і расові теорії тут недопустимі. Вони грішать проти загальнолюдської моральності, яку слід прийняти як факт сучасного життя. Це очевидно. Але відмінності між релігіями настільки великі, що представники різної віри сперечаються і ворогують до сих пір, оголяючи страшну силу ідеологічного конфлікту в світовій політиці, як і в особистому спілкуванні. А конкретні риси єдності різної віри залишаються доступні лише обраним.
Неможливо зрозуміти глибину єдності релігій, не усвідомивши спочатку їх відмінності: того внеску, який кожна з віри вносить до світової культури. Підкреслюючи цінність відмінностей в різних релігіях, можна привести слова англійського філософа А.Тойнбі: «Щоб побачити божественне світло, існує релігія, але і вона не в змозі досягти цієї мети, якщо в ній не знаходить правильного віддзеркалення різноманіття людської природи. Якщо кожна з вищіх релігій не відповідає глибинним потребам людського досвіду, дійсно важко зрозуміти, чому кожна з них зуміла історично об'єднати такі великі маси людства».
Відмінність релігій філософія пов'язує з особливостями національного духу і просто з географією місцевості. Так Ч.Еліот писав: «Ідеї, подібно до імперій і рас, мають свої природні межі. Можна, наприклад, сказати, що Європа – немагометанський край. А в районах, розташованих на захід від Індії, індійська релігія екзотична і носить спорадичний характер. І це притому, що вплив Індії в Східній Азії був видатним по розмаху, силі і тривалості».
Розуміння відмінностей релігії у зв'язку з особливостями життя людей у різних частинах світу, дозволяє сподіватися на їх кінцеве єднання. Спеціально для ортодоксальних християн приведемо ще одну цитату А.Тойнбі: «Якби дослідники живих релігій визнали загальне походження божественних дарів, вони могли б відмовитися від боротьби між собою з тим, щоб рухатися разом до єдиної мети. Тоді вищі релігії перестали б грати роль каменя спотикання, але стали б закономірним доповненням до того різноманіття, яке існує в природі людської психології. Це абсолютно необхідно, якщо справедлива здогадка християнства, що Бог є Любов. Адже любов прагне привести кожного до Бога (Іоанн 12:32), а Він прагне, наблизивши всі людські душі до себе, тим самим наблизити їх до великої таємниці. І будуть тоді об'єднані в єдиному пориві всі людські зусилля, і буде вибраний той духовний шлях, який приведе людство до єдиної мети. Дари різні, але Дух один і той же; і служіння різні, а Господь один і той же; і дії різні, а Бог один і той же, що в усіх робить усе. Але кожному дається прояв Духу на користь» (1 Кор.12:4-7).
Кожна релігія фіксує якийсь етап розвитку людської душі і в цьому сенсі розвиваються певні астрологічні архетипи мислення про світ. Міфологія виявляє перший, безпосередній і глобальний пласт архетипів – релігія ж починає оперувати з виявленими формами душі, роблячи першу спробу не просто осмислення світу, але і перетворення його.
Будь-яка релігія є культурним явищем, що має певний географічний і історичний грунт для свого виникнення. Вона має пов'язані з цим особливості, властиві їй способи роботи з душею і ключові ідеї. Релігії різних країн відповідають особливостям їх національного характеру. Як метод опису світу, система архетипів допомагає нам зрозуміти характерні риси різних релігій, їх психологічну основу – і співвіднести їх з індивідуальною душею конкретної людини. Кожній людині ближче ті або інші психологічні підходи до його душі, і розгляд релігій в астрологічному ракурсі дає можливість зрозуміти які саме. Проте релігія своєї території завжди залишається домінуючою і безперечно близькою жителеві даної місцевості. Навіть інші релігії він схильний розглядати крізь її призму. Але сьогодні нормою культурної людини стала не тільки пошана до своєї релігії, але інтерес до культурних традицій думки інших народів – і досягнення філософії даосизму або буддизму вже стали для нас «своїми». Тому можливий індивідуальний підхід до релігій – і це робить правомірною розмову про їх психологічні особливості.
Релігія нашої території, православ'я, більш за інші релігії закликає до єдиної віри. Але глибший аспект будь-якої релігії завжди звертається до особи. Частково тому, в кожній релігії існує так багато напрямів (єресі в християнстві, але шкіл в буддизмі), що намагаються задовольнити потреби душі різних людей, – що художньо формулює цитата сучасного автора: «У класичному індуїзмі існували чотири шляхи для чотирьох категорій людей: арта, кама, дхарма і мокша – шлях стяжіння, насолоди, довгу і порятунку. Той, хто сказав дві тисячі років тому «Я єсмь Шлях», розділився на велику кількість стежок, часто тупикових, щоб наситити потреби найнесподіваніших і екзотичних конклавів, що не зводяться. Той, хто відкрив Чотири Благородні істини ще до того, як він покинув область небуття і остаточно увійшов до Нірвани, став свідком розколу серед своїх послідовників: якийсь чернець заявив про свою незгоду з його методом Звільнення. Шиїти і сунниты отримали два різних одкровення Пророка (та буде на нім милість і благословення Аллаха!) або не поділили, що воно одне і теж».
Архетипічний аналіз різної віри допомагає зрозуміти релігійну спрямованість своєї душі і використовувати їх багатовіковий досвід роботи з психікою: не для пасивного самовиправдання своїх якостей, але для реального розуміння своїх несвідомих установок. І ще це ключ до розуміння самих релігій – а також допоміжна мова, користування якою, можливо, полегшить з'ясування питань світогляду: якщо не на суспільному рівні, то, в усякому разі, в побуті.
Наша сучасна матеріалістична віра у фізичні закони Всесвіту як основу всього носить той же характер: ставлячи ключовою за мету не розвиток теоретичних і етичних концепцій, але практична операція зі світом матерії. З духовної точки зору тут змикається старовина і сучасність, оскільки не так важливо, чи впливаємо ми на об'єкт, маючи наукове уявлення про його молекулярну структуру або міфологічний образ того, як він був створений. Істотніше, що ми беремо на себе відповідальність за отриманий результат (і не особливо покладаємося на Бога або природу: яка взимку млява і навіває думки про смерть).
1. Народження релігій
Основою людини була природа з її явищами, що вічно повторюються, і циклами. Вони змусили обожествляти об'єктивні природні явища і час, що зв'язує їх між собою. І в першій з цивілізацій: шумерській – релігією стала астрологія, заснована на циклічному повторенні і вивченні закономірностей природного процесу. Пізнавати себе саму людині допомагала земля і матеріальний світ. І поки це було так, релігія не протиставлялася науці.
Адже навіть самовизначення людей спочатку йшло через зовнішні предмети, які відомі нам як тотеми і фетиші. Через тотем своєї місцевості чоловік ідентифікував себе зі своїм родом і відрізняв одне плем'я від іншого. Тотеми і фетиші нагадували йому про себе самого і нерідко виступали для нього сховищем невидимої душі, її священним аналогом. Їх втрата означала для власника власну загибель і, як показують дослідження примітивних племен, часто реальну! Таким сильним був психічний зв'язок між людиною і тими явищами світу, які він виділив, щоб позначити ключові моменти власного існування. Не буде перебільшенням сказати, що образи явищ світу не тільки зберігали душу, але і формували це ключове релігійне поняття.
Як і інші людські навики, що учать людей виживати на цьому світі, віра передавалася з покоління в покоління, збереження навиків в історії було пов'язане з поклонінням предкам. Воно існувало у всіх країнах, і в багатьох збереглося до наших днів (синто в Японії). Людський інтелект потривожив природу – тому опинився вимушений шукати зворотний зв'язок з нею. Цьому сприяли і ритуали поховань, що з'явилися 100 тисяч років назад. Усвідомлюючи смерть, людина виступала вбивцею звірів. Вона порушувала гармонію, і тому, своїми руками хотіла відновити природний коловорот, ховаючи шкуру і кістки вбитого ведмедя, допомагаючи йому переродитися. Пізніше зв'язувати бажане з дійсним стала молитва – послана до небес абстрактна думка. Напруга, що дає можливість польоту духу і думки, в міфології описує образ грози – головна містерія індоєвропейських і інших стародавніх міфів. У вражаючій битві грози стикаються небесний громовержець і його супротивник, підземний змій: індійські Індра і Врітра. Змій краде у громовержця стада корів – багаті вологою хмари, той повертає їх і поїть землю їх молоком, повертаючи їй родючий дощ. Нижній мир викрадає, привласнює собі енергію, зберігає її – верхній повертає її до життя. У цьому сенс вічної боротьби двох початків світу: тьми і світла, внутрішнього і зовнішнього. Має рацію білий світ – але без прихованої в тьмі внутрішньої енергії він не може існувати. Звільнити з полону матерії приховані в ній ресурси, віддати їх життя, щоб вона розцвіла – початкова мета будь-якої релігії. Але які ресурси узяти і куди направити – в цьому відмінність різної віри. Сенс життя і мета всіх людей спочатку була одна – це була мета виживання, вона стала свідомою тоді, коли люди спіткали існування смерті. І тоді вона повела людей за собою до мети зберегти себе, свої навики, свій рід, свою пам'ять про померлих. До мети знайти безсмертя, нескінченне існування і вічне життя.
Культ мертвих досяг свого розквіту в якнайдавнішій цивілізації Єгипту. Єгиптяни робили мумії не просто для того, щоб зберегти улюблене за життя тіло. За тілом повинен повернутися дух, що при смерті відлетів на небеса. Він повинен був возз'єднатися з душею, яка могла загинути в підземному царстві, а тому про неї треба було піклуватися – поминати в храмі. А ще треба було не забути імені людини, що колись жила, – його особи, індивідуальності: це було гарантією того, що всі частини його душі складуться, як треба. І єгиптянам не здавалося дивним, що в людині безсмертна лише якась частина. Адже еволюція не завершена. У житті людина досягає своєї мети, але не повністю. Так само відбувається і в смерті. Подібні вірування про різні частини душі, одна з яких безсмертна, інші ж – ні, можна знайти на всіх кінцях світу. Коли стало ясно, що людський рід не припиниться і не втратить свою благопридбану історію, людина стала безсмертною – частково. Але це дало їй гарантію в майбутньому знайти вічне життя в повній мірі збереження індивідуального існування. З вірувань Єгипту християнство узяло свою ідею воскресіння в плоті.
Стародавня міфологія, що обожествляла природні сили, як наука описувала об'єктивні закономірності світу. Але суб'єктивний, особовий чинник в розвитку культури став визначним. І ось в VI-V столітті до н.е., тоді ж, коли у Вавілоні почали складатися перші особисті гороскопи, в Ірані, Китаї, Індії, на Близькому Сході і в Європі з'явилися учення людей, що почали шукати особистий шлях повернення до початкового. Легендарний Заратуштра і Лао-цзи і Будда, які реально жили в той час, створили учення, які ми сьогодні зазвичай називаємо релігіями, забуваючи про багатотисячолітню присутню історію людської віри. За ними послідували легендарний Мойсей і Христос, і реально царюючий Магомет.
Нові релігії виразили свої ідеї про реальність не туманними міфами і багатозначними образами, але і ясними і визначеними словами. Так почав мислити людський інтелект. Змінилося мислення людини, змінилася історія. Нові релігії залишилися містком до колишньої єдності людини з природою, якої зараз так важко досягти. Вони нагадують про стародавню, але досі головну мету людства – зберегти себе і знайти вічне життя – і ради цього звуть до нового єднання суспільства, созідаємого людьми на всьому протязі людської історії. Вони дієві, поки є потреба ставити акцент на особовому розвитку людини. Ради цього вони народжені. Але коли об'єктивне віддзеркалення реальності змінює суб'єктивне, вони нерідко відходять убік, відступаючи перед наукою, в якій все закономірно, і віра грунтується не на абстрактній думці, а на досвіді. І тут треба не забувати, що безпосередній досвід – основа не тільки науки, але і релігії: цегла, з якої формується стрижень особи і шкаралупа її пам'яті ще вимагаючої захисту, поки не до кінця безсмертної душі.
2. Поняття релігії
Релігія – особлива сфера прояву психіки людини, що пов'язана з пошуком ним духовної і психологічної ніші, функціонує у формі вірувань і практичних дій.
Виділяють ряд показників, що допомагають зрозуміти, що таке релігія:
це специфічна форма суспільної свідомості, що викликає своєрідні стани психіки віруючих;
передбачається наявність конфесійної винятковості;
віра в образи і поняття, які вважаються священними;
вірування, що виражаються в релігійних канонах;
наявність певних культових дій і ритуалів.
2.1 Класифікація релігій
Зазвичай розрізняють:
релігії авраамічного монотеїзму – віра в єдиного бога (іудаїзм, християнство, іслам);
релігії індійського походження – представлені індуїзмом, південним буддизмом (тхеравада), джайнізмом і сикхізмом;
далекосхідні релігії – конфуціанство, даосизм, синтоізм, північний буддизм (махаяна);
етнічні релігії аборигенів Африки, Полінезії, Австралії, Северо-Амеріканських індійців.
Релігійну свідомість відрізняють висока плотська наочність, створення уявою різних релігійних образів, наявність релігійної віри, символічність.
Специфіку змісту релігійної свідомості додає єдність двох його сторін: змістовною (цінності і потреби віруючих) і фундаментальною (спрямованість проявів ідеології і психології).
2.2 Особливості релігійної свідомості
Особливостями релігійної свідомості є:
тісний контроль релігійних інститутів над свідомістю віруючих;
чітка продуманість ідеології.
Віра – це стан упевненості людей в істинність ідей за умови дефіциту точної інформації.
Релігійна віра – це віра в істинність релігійних уявлень, в об'єктивне існування істот, властивостей, перетворень, які складають наочний зміст релігійних образів, в релігійні авторитети батьків, вчителів, святих пророків, харизматиків, церковних ієрархів, служителів культу і так далі.
Структура релігійної свідомості включає релігійну ідеологію і релігійну психологію.
Релігійна ідеологія – це більш менш струнка система понять, ідей, концепції. Релігійна ідеологія знаходить свій вираз у формі учень, що фіксують основи релігійного світобачення.
Релігійна психологія – сукупність релігійних уявлень, потреб, стереотипів, установок, відчуттів, звичок і традицій, пов'язаних з певною релігійною ідеєю, яка притаманна всій масі віруючих. Вона формується під впливом безпосередніх умов життя і релігійної ідеології.
3. Психологічні типи релігійних людей
Типологія світоглядних груп людей на підставі їх відношення до релігії і атеїзму:
Глибоко віруючі – віра в основному реалізується в поведінці.
Віруючі – віра слабо реалізується в поведінці.
Що коливаються – наявність коливань між вірою і невірою. Можливі окремі елементи релігійної поведінки.
Індеферентні до релігії люди – релігійна віра відсутня, хоча не виключені окремі її прояви.
Пасивні атеїсти – атеїстичні переконання є, але не завжди є усвідомленими. Релігійна поведінка повністю відсутня, проте атеїстичні переконання слабо реалізуються в поведінці.
Активні атеїсти – наявність глибоких атеїстичних переконань. Атеїстичні переконання реалізуються в поведінці.
3.1 Типологія релігійних осіб
Містик – тип віруючого, який прагне відвернутися від навколишнього світу і його впливу.
Пророк – особа, що має нерегулярний, але інтенсивний релігійний досвід.
Священнослужитель – посередник між людиною і божеством. Його основна функція в тому, щоб правильно відтворювати порядок богослужіння за релігійними канонами. Священнослужитель набуває свого авторитету в релігійній організації завдяки спеціальній освіті і підготовці.
Реформатор – особа, що знаходиться в рамках тієї або іншої релігійної традиції, яка прагне перетворити цю традицію відповідно до власного релігійного досвіду.
Чернець – член релігійного ордену, що віддалився від світського життя в особливе відокремлене або вже освячене релігією місце, щоб вести традиційно-релігійний спосіб життя і дотримуватися високих моральних і зразкових вимог.
Чернець відлюдник – людина, для якої необхідне відокремлене мешкання в диких, безлюдних місцях з суворою природою, щоб добитися очищення душі і інтенсивного релігійного досвіду.
Святий – особа, що утілює в очах релігійного суспільства ідеал досконалості в тій або іншій його формі.
Теолог – тип інтелектуала-теоретика, завдання якого полягає в тому, щоб виразити вірування даної релігійної спільності в концептуально-раціональній формі.
Основоположник релігії – фігура, яка по своєму масштабу набагато перевершує решту всіх типів релігійних осіб. Його релігійний досвід настільки унікальний і інтенсивний, що він стає основою нової релігії. Багатообразні форми соціальної поведінки людини засновані на спостереженні за іншими індивідами його співтовариства, які служать моделлю для наслідування.
4. Характеристика основних релігій
4.1 Зороастрізм
Близькою до природи залишається найстаріша з нових релігій – зороастрізм. Вона спирається на міфологічні і астрологічні, натурфилософські і цілком матеріальні поняття чотирьох стихій – цегли всесвіту і одночасно його духовних елементів. Згідно Геродоту, перси ототожнювали бога з Небом, і шанували Сонце, Місяць, Землю, Вогонь, Воду і Вітер. Вони не будували храмів, не споруджували вівтарів і не покланялися статуям, мислячи божество розчиненим в природі і одночасно чисто духовним.
Якщо вірити Геродоту, здійснюючи молитву і приносячи жертву, перси ніколи не молилися за себе особисто, але завжди за царя і весь народ, зараховувавши себе до нього. Над усе вони ставили чесність, і це – яскрава якість даного архетипу.
Згідно зороастризму, цей світ був створений духом зла Аріманом, який при творінні випередив свого доброго брата Ахурамазду, а потім спокусив створену їм першу пару людей, подібну до Адама і Єви. Тому світ приречений на загибель: і через 9 тисяч років (число 9, що з'явилося пізніше в свідомості і міфах людей, означає немислимо довгий термін) Ахурамазда отримає перемогу над Аріманом і створить новий Всесвіт. Поки ж, щоб якось виправити зло світу, до людей прийшов пророк Заратуштра, який дав їм етичні закони, навчив активно брати участь в світовій боротьбі добра і зла.
Заратуштра учив протистояти злу за допомогою «благих думок, благих слів і благих справ», причому акцент тут ставився на останньому. Мається на увазі, що людина дійсно постійно стикається із злом, бачить його усюди і має енергію боротися з ним. Приділяючи увагу дії, Заратуштра ідеалізував «праведну» господарську діяльність землеробів, протиставляючи її кочевничеству скотарів, що загрожували набігами мирним поселенням.
Дуалізм добра і зла залишається стрижнем будь-якої віри, по-різному заломлюючись в різних релігіях. У індуїзмі він формує протистояння двох сил миру: девов (світлих, зовнішніх, небесних сил) і асурів (темних, внутрішніх). У іудаїзмі він залишається завуальованою таємницею, на якій грунтується все. У християнстві – стає єрессю маніхейства: поверненням до минулого, грубішому уявленню про світ, в порівнянні з досягненнями розвиненого інтелекту. Зате войовничий іслам, що змінює зороастризм на його території, робить метою боротьбу із злом зовнішнього світу, битвою доводячи правоту добра. В той же час зло внутрішнє, практично не усунене в іудаїзмі і християнстві, розсівається як дим страшних джинів при дотику до нього чарівним мечем (архетипічним аналогом думки) – або просто рукою (аналог практичного розуму того, що володіє світом). Звернемо лише увагу на те, що в іранській міфології перевернуто протистояння девов і асурів: небесні деви – злі духи, а з внутрішньої енергії асурів виникає Ахурамазда як головний борець із злом.
Але будь-яка війна кінчається миром. І якщо шукати релігію, яка не ставить акценту на протиборстві добра і зла, але нівелює її, слідує звернутися навіть не до віри як до такої, а до найстародавнішої з релігійних філософій, де рух думки вперше підвівся над релігійними відчуттями. Розум шукає і знаходить гармонію між полярностями світу у філософії даосизму.
4.2 Даосизм
Ті, хто прагне оволодіти світом і управляти їм, – не спіткали його. Бо світ є духовна судина і не підкоряється силі. («Дао дэ цзин», 29)
Філософія даосизму відображає національний характер Китаю. Архетипічеські риси, що ставлять яскравий акцент на культурному житті і естетиці людства, дозволяють нам краще зрозуміти даосизм як шлях гармонії рівноваги. Філософія Дао припускає природне злиття людини з природою, і її шлях – діяння без боротьби: слідування ритмам Космосу без напруги, що приносить страждання душі, – обіцяє відчуття небесної гармонії вже на Землі.
Чому в Китаї народилася така релігія, і в якому сенсі філософія Дао залишається актуальною для нас?
Стародавня цивілізація Китаю обмежила себе Великою стіною від диких племен кочівників і життя по стихійних законах природи: по законах боротьби сторін, що протистоять. Межі культури вводили в рамки інстинкти людини і стримували пряме зіткнення ворожих інтересів. Їх метою було знищити ворожнечу і зробити еволюційний шлях якомога м'якшим і поступовим. Цьому і служить філософія даосизму.
Діяння без боротьби припускає, що людина, існування якої захищене від дикої стихії рамками цивілізованого світу, не протистоїть тим силам, які впливають на неї: ні думкою, ні самою своєю натурою. Тим самим вона не збільшує зло ворожнечі, але, навпаки, як, не помічаючи його, позбавляє його зброї. Вона не живить його своєю життєвою енергією, необхідною для того, що б воно існувало. Така філософія була б неможлива в умовах боротьби за життя, де зло існує незалежно від людини, але в суспільстві, яке контролює розум, гармонія Дао стало закономірним ідеалом. Культура людського суспільства утілює вищий закон небес, і людина, будучи її творцем, відображає цей закон своїми думками і діями.
Даос, слідуючи мінливому процесу життя, не дотримується ідеологічних принципів – щоб кожного разу знайти нову істину моменту, яка і з'явиться віддзеркаленням вищого космічного закону. Мета даосизму – не допустити їх протистояння із самого початку. Будь-який принцип ідеології, хай він декларує добро, насправді виявляється відхід від початкової гармонії: «Небо і земля не володіють людинолюбством і надають всім істотам можливість жити власним життям.Коли відішли від Дао, з'явилися справедливість і людинолюбство. Коли шість родичів в розбраті, з'являються синова шанобливість і батьківська любов. Коли в державі панує безлад, з'являються вірні слуги». Тому досконаломудрий Даос не ратує ні за справедливість, ні за людинолюбство: він поводиться подібно до початкової природи, і в цьому більше істини, чим в культурних встановленнях людства.
Контраст природи і культури – одна з архетипічеських ідей, яку людство усвідомило раніше, ніж з'явилася релігійна філософія. У стародавніх міфах часто зустрічаються два творці, що йдуть рука об руку: початковий, природний деміург – і творець культури. Такі індійські Варуна і Мітра: перший – творець неба і земної природи, бог думки і слова, що творить, другий – творець законів людського суспільства, бог договору. Їх архетипічна відмінність виражена в тезі: « Те, що відноситься до договору, не відноситься до дійсної мови». Культурні норми життя відхиляються від істини, і в цьому – головна проблема штучного миру, створеного руками і розумом людини. Її рішення – в поверненні гармонії природи. Цю ідею розвиває даосизм. Гармонія досягається відмовою від жорстких правил: «Ритуал – початок смути».
Гармонія даосизму тримається на взаємному доповненні полярностей. І китайська філософія вперше в історії яскраво формулює принцип додатковості – який сьогодні використовують фізика і математика, оскільки на ньому і справді будується всесвіт. У ньому поміщена нескороминуща мудрість, але в побуті ми рідко пам'ятаємо про нього, тому і народжується філософія, щоб допомогти нам усвідомити його: «Коли в Піднебесній дізнаються, що прекрасне є прекрасним, з'являється і потворне. Коли всі дізнаються, що добре є добром, з'являється і зло. Тому буття і небуття породжують один одного, важке і легке створюють один одного, довге і коротке взаємно співвідносяться, високе і низьке взаємно визначаються, звуки, зливаючись, приходять в гармонію. Тому досконаломудрий, здійснюючи справи, віддає перевагу недіянню; здійснюючи учення, не удається до слів; викликаючи зміну речей, не здійснює їх сам; створюючи, не володіє; приводячи в рух, не докладає до цього зусиль; успішно завершуючи, не гордиться».
Людське сприйняття теж засноване на єдності протилежностей:
«У стражданні серцю часто відкривається утіха. А коли раптом буде здаватись, що ти зловив істину, тут же стає гірко, що не зміг її утримати».
«Коли думки розкидані, треба