Християнське вчення про людину
Нам не варто, проте, збиватися тут з вибраного напряму. Незалежно від того, чи говоримо ми про три або тільки про дві частини людського буття, людина є однією цілою.
Розділ ІV. Ісус єдина людина без гріха
Перша людина тілом торкалася матеріального світу, духом - духовного. Таким чином мала доступ в обидва світи. Перші сторінки Біблії розкривають картину, коли „Ввійшов до світі гріх, а гріхом смерть, так і прийшла смерть у всіх людей” (Рим. 5:12);„Жало ж смерти - то гріх" (1 Кор. 15:56).
Неслухняністю Творцю Адам відкрив двері гріху і смерті і сам став їх першою жертвою. Перш за все постраждав його дух, потім душа і, через деякий час, смерть наздогнала тіло Адама. З цієї пори всяка людина в очах Всевишнього мертва духовно, „тому що в ньому всі згрішили" (Рим. 5:12);Його дух мертвий. „Це ті, хто відлічується від єдності, тілесні, що духа не мають” (Іуд. 1:19).
Дух перестав функціонувати, і більше не є житлом Бога в людині і зв'язок з духовним світом втрачений. Цей стан називається духовною смертю. Видаліть в думках місток в духовний світ і ви побачите, що людині залишається доступним лише матеріальний світ. І в питанні її пізнання людина може рухатися скільки завгодно, лише б дозволяли їй розумові здібності і технічні можливості. А в духовний світ дороги немає. Він не зрозумілий їй, вона навіть відкидає його існування, оскільки розум людини приймає лише те, що бачить.
Значення народження зверху в тому, щоб померлий в Едеме дух людини ожив, повернулося до нормального стану, перекинув міст в духовний світ і по ньому зглянувся б Дух Божий в дух людини. Лише після цього колишній душевній людині відкриється і стане зрозумілим і доступним її розуму духовний світ і те, що в ньому.
У наш реальний світ людина приходить через звичне народження. У духовний світ приходять через народження зверху.
Третій розділ Євангелія від Івана зберіг для нас зміст бесіди Ісуса Христа з душевною людиною тієї пори - Никодимом. Це була достатньо освічена людина, вчитель. Але він ніяк не міг зрозуміти вчення Христа про народження зверху.
„Як може людина народитися, будучи старим?" - запитує він. „Народжене від плоті є плоть, а народжене від Духу є дух", - відповів йому Христос.
Народженню чого-небудь в світ передує єднання двох начал. Так народжуються плоди в наших садах і городах (через запилення). Так поповнюються наші стада. Так множиться людство. Цей же принцип діє і в духовній сфері. І насінням для зародження нового життя в людині є Слово Боже. „Вийшов сіяч сіяти" - Христос. „Зерно це Боже Слово" (Лук. 8:5,11). „бо народжені ви не з тлінногонасіння, але з нетлінного, - Стовом Божим живим та тривалим” (1 Пет. 1:23).
Бажаючи осягнути суть відродження особистим досвідом потрібно дві умови: „Тому то відкиньте всіляку нечисть та залишок злоби, і прийміть із лагідностю всіяне слово, що може спасти ваші души” (Як. 1:21). „Береже його в широкому й доброму серці, - і плід приносять вони в терпеливості”(Лк. 8:15).
Ісус був єдиною Людиною, на Якому не було гріха (Ів. 8:46), та Він був і єдиним, Хто «безневинно постраждав» від рук злих людей. Коли за Ісусом прийшли, щоб схопити Його, один з Його учнів, Петро, спробував змінити Його долю, удавшися до насильства. Вихопивши меч, Петро сподівався з його допомогою затвердити свою волю замість волі Бога. Але Ісус, що знав задум Отця в Своєму житті, сказав Петру: «...думаешь, що не можу тепер упросити Свого Отця, - і Від дасть Мені зараз більше дванадцяти легіонів Анголів?” (Мат. 26:53). Дванадцять легіонів - це від тридцяти шести тисяч до сімдесяти двох тисяч ангелів. Більш ніж достатньо для великої битви! Проте Ісус зробив Свій вибір: Він вирішив не просити Отця про позбавлення, але натомість довірився Його задуму у всьому, навіть в смерті.Ісус вчить, що кінець кінцем все підвладне Богу, навіть коли люди поступають жорстоко і несправедливо. Люди, що зловживають свою вільну волю, щоб творити зло, все одно не можуть перешкодити здійсненню Божого задуму. Тому ті, хто по-справжньому вірять в Бога і беруть участь в Його задумі, ніколи не втратять значення життя - що б не робили з ними злі люди.
Ісус дарував нам можливість зробити те ж - підкорятися задуму Бога і віддати себе в Його люблячі руки. Ісус випробував повноту життя на землі, підкоряючись волі Отця; але вершини Він досяг тільки після смерті. Біблія говорить, що Ісус «замість радости, яка була перед Ним, перетерпів хреста, не звертавши уваги на сором, і сів по правиці престолу Божого” (Евр. 12:2).
Справжнє значення неможливе без Того, Хто є початок і кінець; без любові Бога, Який є любов (1 Ів. 4:16). Ісус сказав: «Життя ж вічне – це те, щоб пізнати Тебе, єдиного Бога правдивого, та Ісуса Христа, що послав Ти Його” (Ів. 17:3). Знання, про яке говорить Ісус, - не просте інтелектуальне знання, але живе спілкування з Богом в Ісусі Хрет. Це знання означає заповіт з Богом, що веде у вічне життя. Поняття «вічне життя» має на увазі не число років і не протяжність часу; це якість життя, в якій є Бог, і саме її значення - в Бозі. Бог - це первинна і остаточна реальність, тому, прийнявши Його любов і відповівши на неї любов'ю, ми знаходимо вічне значення життя.
Набування образу Христа (зміна характеру в цьому житті) -безсумніву, одна з головних цілей для кожного віруючого. Що стосується пошуку остаточного значення, то потрібно взяти до уваги те, що Фома Аквінській називав «принципом кінцевості», згідно якого «кожен вчинок має своє кінцеве значення».3 Іншими словами, Бог створив нас з певною метою, і ця мета пов'язана з Його славою і нашим справжнім щастям. Без Бога ми не зможемо піднятися вище за стан тимчасового достатку в цьому житті. У своїй книзі «Прагнення до Бога» Джон Пайпер пише:
«Бажання бути щасливим властиво всьому людству, і це добре бажання, не гріховне. Марно заперечувати це бажання або чинити опір йому, немов якійсь поганій спокусі. Навпаки, потрібно підсилювати це бажання, живлячи його всім, що тільки може дати щастя. Вище щастя можна знайти тільки з Богом. Щастя, яке ми знаходимо в Бозі, досягає своєї вершини, коли ми можемо розділити його з іншими за допомогою всієї безлічі проявів любові. Чим менше прагнемо ми до щастя, тим менше ми шануємо Бога і любимо людей. І навпаки, прагнення до щастя - невід'ємна частина будь-якого богослужіння і будь-якої чесноти. Згідно «Вестмінстерському короткому катехізису віри»,] головне призначення людини -прославлять Бога і вічно радіти в Ньому»
Ісус знав, що Отець любить Його, і що все належить Отцю.
У житті людини є, зрештою, тільки одна мета: або догоджати Богу, або догоджати собі. Коли віруючі замість власних інтересів вибирають Бога, відбувається дивна річ: вони починають цінувати те, що цінує Бог, і вибирати те, що вибирає Бог. Тому, коли вони знаходять в Бозі все більше і більше радості, Він починає відповідати на їх найпотаємніші бажання. Саме про це говориться в Біблії: «Тішся Господом, і Він виконає бажання серця твого» (Пс. 36:4). У міру того як Бог змінює серця тих, хто по-справжньому вірить в Нього, - а разом з серцями і цінності, - вони і справді уподібнюються Сину Божому, і в їх житті відкривається Його слава. Таким чином, вони дійсно одержують краще і від цього світу, і від світу небесного. Дуже вірно висловлювався із цього приводу Клайв Люіс: «Цільтеся в небо - потрапите і в землю; цільтеся в землю - не потрапите нікуди!»
Розділ V. Життя після життя
5.1 Католицький погляд на можливість жити вічно
На більшості мов вираз, що означає "душа" (євр. nefe, грец. фохг;, лат. annra), пов'язаний безпосередньо з такими образами, як подих, подув.
Подих або дихання - відмінна ознака живої істоти. Бути живим означає ще мати дихання (2 Сам 1:9; Ді 20:10), коли людина вмирає, душа виходить (Буг 35:18), спускається (Євр 15:9) або виливається, як рідина (Іс 53:12). Якщо людина воскресає, душа повертається у людину (1 Цар 17:21).
Так могли вісловлюватися і греки, і семіти, але під тотожністю виразів скриті різні перспективи. За розповсюдженним висновком, котрий найбільш чітко простежується у представників грецької філософіі, душа все більше належить до суттєвого початку, котрий існує незалежно від тіла, у якому душа перебуває і з котрого виходить. Це-"спірітуалістична" уява, що грунтується вірогідно на ніби нематеріальному характері дихання, на противагу матеріальному тілу. Для семітів подих залишається невіддільним від оживленого ним тіла, він просте вказує, яким шляхом конкретне життя проявляється у людині, передусім, у тому, що в ній є рухом, навіть тоді, коли людина нерухома у сні. Чи не тут одна з глибоких причин, що спонукала до ототожнення душі з *кров'ю(Пс 72:14)? Душа знаходиться в крові (Лев 17:10), вона - сама кров (Лев 17:14; 5Н. 12:23), тобто жива людина.
Від поняття "живий" легко перейти до поняття "життя". До речі, часто спостерігається паралельне вікорістання цих слів: “ Не віддавай звірині душі Своєї горлиці, живої Твоїв Бідарів не забудь же назавжди!” (Пс 74:19), і в законі відплати вираз "душа за душу" може бути переданій як "життя за жіття" (Віх 21:23).
Таким чином, "життя" і "душа" часом стають рівнозначними, хоч мова може йти не тільки про "духовне" життя в протиставленні до життя "тілесного". Але з іншого боку це життя обмежене тільки земним обрієм, хоч наприкінці виявляється відкритим для життя небесного, вічного. Тому кожен раз слід звертатися до контексту, щоб вловити точний зміст слова.
В окремих випадках душа розглядається як принцип тимчасового життя. Люди бояться загубити її (Ів. 9:24; Ді 27:34), хотіли б застерегти її від смерті (1 Сам 19:11; Пс 6:5), забезпечити їй безпеку (Лк 21:19), коли відчувають, що вона під загрозою (Рим 11:3; 1 Цар 19:10; Мт 2:20; Вих 4:19; Пс 35:4; 38:13). З іншого боку, про неї не слід надмірно дбати (Мт 6:25), треба піддавати її небезпеці (Флп 2:30), віддавати за те, в чому не сумнівалися, за євангеліє (1 Сл 2:8). Так її віддає Христос (Мт 20:.28; Йов 10:11, 15: 17) і за Його прикладом ми також повинні нею жертвувати (Йов 13:37; 15: 13; 1 Йов 3:.16). Якщо таке пожертвування життя можливе, то це не тільки від упевненості, що Ягве може його спокутувати (Пс 34:23; 72:14), а й тому, що Христос у слові "відкуплення" відкрив дар життя вічного. Христос використовує слово "душа" у різних значеннях. "Хто хоче врятувати своє жіття, той його погубить, а хто своє життя погубить ради Мене, той його знайде" (Мт 16:25) і далі "Яка користь людині, як світ цілий здобуде, а занапастить власну душу? Що може людина дати взамін за свою душу?" (Мт 16:26-27; Мт 10:39; Лк 14:.26; 17:33). Отже, "спасіння душі" є перемогою життя вічного, закладеного в душі (Лк 1:21; 5:20; 1 Пт 1:9; Євр 10:39).
Якщо життя -найдорогоцінніше благо для людини (1 Сам 26:24), то врятувати свою душу -означає врятувати самого себе. Отже, слово "душа" означає особу.
"Душею", розглядаючи її, як "об'єкт", - називають будь-яку живу істоту, навіть тварину (Буг 1:20), але найчастіше мова йде про людей: дім з "семидесяти душ" (Буг 46:27; Дії 7:.14; 5М. 10:22; Дії 2:41; 27:37). Душа це - людина, хтось (Лев 5:1; 24.17; Мт 3:4; Дії 2:43; 1 Петра 3:20; Об 8:.9), наприклад, у протиставленні життя пасажирів до вантажу корабля (Дії 27:10). Найоб'єктивніше висловлюючись, навіть труп - у пам'ять про те, чим він був, - може бути названий "душею померлою). Душа ж, як суб'єкт, збігається з нашим "я" таке саме, як *серце або *тіло, але з більшим відтінком внутрішньої заглибленості і життєвої сили. Оклик "Я живу вічно!" (5М. 32:40; Ам 6:8: 2 Кр 1:23), означає глибоко усвідомлений обов'язок того, хто приносити клятву. Давид любив Йона-тана, як "свою душу" (1 Сам 18.1, 3). Це "я" виражається також різними видами діяльності, котрі не завжді "духовні". Наприклад, багач говорить: "І скажу я душі своїй: Душе, маєш багато добра, на багато років складено. Спочивай, їж та пий, і веселися!. Бог же до нього прорік: “Нерозумний, - ночі цієї ось душу твою зажадаю від тебе…” "(Лк 12:19). Згадка "душа" підкреслює любов і волю до життя, подібну» певною мірою, до сила спраги у висохлому горлі (Пс 63:.2), але спрагла і голодна душа може бути насичена (Пс 107:9; Єр 31:14). Стан душі залежить і від почуття хвилювання (Пс 86:4) і почуття хвілювання (Йо 12:2.7) скорботи (Мт 26:38; Пс 42:.6), заспокоєності (Флп 2:19), знесилля (Євр 12:3). Душа має потребу зміцнитися, щоб бути в стані дати батьківське благословення (Буг 27:4) або перенести гоніння (Дії 14:22). Вона створена, щоб любити (Буг 34:3) або ненавидіти (Пс 1:1.5), бути прихильною до когось (Мт 12:18-Іс 42:2; Євр 10:38; Ав 2:4), щоб без вагань шукати Бога (Мт 22:37; 5М. 6:5; Еф 6:.6; Кл 3:23) і благословляти Господа навіки (Пс 103:1).
При такій повноті розуміння слова "душа" окремі вирази можуть знову набути своєї первісної сили: душі повинні ''очищуватися послухом" (1 Пт 1:22). За них Павло "витрачає" себе (2 Кр 12:15), про них піклуються духовні наставники (Євр 13:17), Ісус обіцяє душам спокій (Мт 11:29). Ці душі - істоти у плоті, але в них закладено насіння жиіття, сім'я вічності (1 Пт 1:9) душа і дух життя.
Душа і початок життя. - Душа - символ життя, але не його джерело. І в цьому друга відміна, котра глибоко ділить Семітський і Платановий світогляди. Згідно з Платоном, душа ототожнюється з духом, еманацією якого вона є певною мірою і надає людині, таким чином, повну автономність. Для семітів джерело життя, - не душа, а Бог, Котрий діє через Свого Святого *Духа: "... та вдихнув йому в ніздрі дух життя (нешамах) (Буг 2:7). У кожній живій істоті є "дух («под-іх) життя" (Буг 7:22), без котрого вона приречена на смерть. Цей подих дається йому на весь час смертного життя: "... як забираєш дух у них, вони гинуть..., зішлеш Твій дух, - вони оживають" (Пс 104:29). Душа (фіхл) початок життя і дух (KVSU), котрій є її джерелом, різниться таким чином у глибинах людської суті, там, куди доступ має тільки Слово Боже (Євр 4:12).
У християнському плані завдяки цій відміні між душею і духом можна вести мову про людей, з душею, "що не мають духу" (Юд 19) або про "душевних" віруючих, котрі з "духовного" стану, отриманого хрещенням, повернулися до стану "земного" (1 Кр 2.14; 15.44; Як ЗЛ5).Душа і загробне життя. - Безпосередній наслідок: на відміну від духа, про котрий не кажуть, що він умирає, але стверджують, що він повертається до Ягве (Іов 34:14; Пс 31:6; Проп 12:7), душа може вмерти (Суд 16:30; Єз 13:9) може бути віддана смерті (Пс 78:50) як кості (Єз 37:1-14) або плоть (Пс 63:2; 16:.9). Вона сходить в шеол, щоб вести там ущербне існування тіней і мертвих, віддалено від землі "живих", про яку вона більше нічого не знає (Йов 14:21; Проп 9:5, 10), але також віддалено від Бога, Котрого вона не в стані славити (Пс 88:11), бо померлі перебувають в землі мовчання (Пс.94:17; 114,25); словом, душі більше немає (Йов 7:8-21; Пс 39:14). Проте цю душу, котра зійшла в глибини безодні (Пс 30:.4; 49:16; Прип 23:14), всемогутність Божа може звідтіля вивести (2 Мрк 7,9,14, 23) і знову оживити розсіяні кості. Віра в це тверда.
Якщо душі ідуть у шеол, то це не означає, що вони там живуть без тіл: їх "існування" не є правдивим власне тому, що вони не можуть віявити собі, не маючи тіл. Внаслідок цього, вчення про безсмерття людини не можна ототожнювати з уявленням про духовність душі. Вірогідно нема підстав вважати, що воно введене книгою Мудрості у спадок біблійному Одкровенню. Не свобідний від еллінізму, автор книги Мудрості час від часу використовує терміни, котрі належать до грецької антропології, але його світогляд завжди залишається відмінним. Безсумнівно, "тлінне тіло обтяжує душу і земне шатро придавлює вельмі клопітливий дух". Але тут мова йде про пізнання людини, а не про дух життя і особливо не виникає питання про те щоб зневажати матерію.
Якщо і є різниця між душею І тілом, то не для того, щоб рахуватися з існуванням відокремленої душі, як в єврейських апокаліпсісах того часу: "душі йдуть у пекло". Бог, у Котрого вона в руці, може воскресити їх, раз Він створив людину нетлінною. Біблія, яка приписує людині те, що буде торкатися виключно душі, з огляду на відмінність між душею і тілом неробіть меншим бездоганним вірування у безсмерття. Душі, котрі очікують віддяки під жертовником (Об 6:9; 20:4;) є тільки заклик до воскресіиня, а життя це діло Духу, а не будь-якої іманентної сили, У душі Бог засіяв насіння вічності, котре проросте свого часу (Лк 1:21; 5:20). Вся людина знову стане "душею живою" і, як говорить апостол Павло, "тілом духовним". Людина воскресне у своїй цілості (1 Кр.15:45; Бут 2:7).
Коли тіло людини вмирає, його душа, будучи безсмертною, продовжує існувати поза тілом (Лк. 16:22,23; 23:43; Мт. 22:31,32; Лк. 20:37,38; Об. 14:13; Евр. 12:23; 2 Кор. 5:6,8; Флп. 1:23; Екл. 12:7).
5.2 Погляд протестантів на смерть і життя
Після смерті, атоми, з яких складалося тіло, не гинуть і не зникають, а відділяються один від одного, щоб продовжити існування в іншому стані або в інших поєднаннях. Розум, що раніше існував нерозривно від тіла і, будучи пов'язаний з ним, що мав якості, властиві тільки людському розуму, був свого роду феноменом, що стояв над матерією. Тепер же, хоча він і зник, збереглася аналогія, яка не була скасована. Філософія, що доводить незруйновність атомів, що становлять тіло, підтримує вчення про безсмертя душі. Оскільки душа не є якоюсь субстанцією, що має певний склад, вона не схильна до розкладання. Тому якщо вона продовжує своє існування, то повинна існувати у всій своїй цілісності, зберігаючи якості, властиві тільки їй. Хоча філософія підтримує вчення про безсмертя душі, долаючи на своєму шляху стільки перешкод, що хоча і засвоює істину, але при цьому слабо вірить в неї. Рослини - це живі істоти, що мають особливу організацію або пристрій. Вони наділені життєздатністю, яка або є слідством їх природної організації, або нерозривно пов'язана з нею. У диких тварин є тіла, наділені життєвою силою, і у зв'язку з нею виявляються певні якості, що мають схожість з властивостями людського розуму. Досліджуючи різні класи живих істот, починаючи з простих організмів і рослин і закінчуючи людиною, найрозвиненішою і досконалою зі всіх тварин, філософи задаються питанням, чи володіє тільки людина безсмертям? На допомогу філософії, яку дане питання ставить в скрутне положення, приходить природна релігія. Моральність і схильність людини бути релігійною виділяють її з середовища решти живих істот і підтверджують висновок про те, що вона один з числа всіх тістот, що населяють землю, нагорогджена до безсмерттям. Проте філософія і природна релігія дають лише смутне уявлення про цю важливу істину. Тільки Євангелія вивчає життя вічне (2 Тим. 1:10). Необхідне божественне одкровення, щоб ясно зрозуміти дану істину; і це одкровення показує її так, що тільки той, хто уперто вважає за краще залишатися сліпим, не бачить її. На зорі одкровення, в епоху колишнього світосприйняття, на цю істину було пролито стільки світла, що віруючі того часу вважали себе мандрівниками і прибульцями на землі і заявляли про себе, що вони шукають вічне місто — місце свого постійного перебування в загробному світі. Євангелія ж Ісуса Христа проливає ще більше світла на цю важливу істину. Вчення Ісуса і Його воскресіння підняло завісу, що досі приховувала невидимий світ від нашого погляду, і тепер нам з повною упевненістю і надією дозволено заглянути туди. Коли душа покидає свою смертну обитель, вона, як учить Пінія, не залишається самотньою. Дух Лазаря, що відлетів, «віднесений його Ангелами на лоно Авраамове» (Лк. 16:22). Розповідь нашого Спасителя про багача і Лазаря мала на своїй меті дати людям знання про загробне життя. Вона не називається притчею, але якщо ми все ж таки вважаємо її такою, нам слід пям'ятати, що притчі Ісуса не були подібні байкам Езопа, в яких звіри і птахи могли говорити і мислити, але були образами, узятими з оточуючого життя і відповідали дійсності природних речей беручи до уваги, ми не зобов'язані розглядати розповідь про багача і Лазаря як справжню історію, що мала місце в реальному житті. У цьому оповіданні ангели, що є службовими духами, згідно сказаного в Посланні до Євреїв (1:14), в якому немає ніякого іносказання, і посилані «на служіння для тих, які мають успадковувати порятунок», парили навколо всіма жебрака, що зневажається, під час його передсмертних мук, щоб прийняти його душу, що звільнилася від тілесних пут, і перенести її у вічне житло щастя і блаженства. Для святого, що відправляється в світ інший, смерть не є «одиночним плаванням». Як тільки він розлучається з своїми земними друзями, так його зразу ж зустрічають небесні духи, що пропонують себе в ролі супутників і поводирів, щоб перенести його у вічну, блаженну обитель.
Павло учить нас, що віруючі, розлучаються з своєю старою хатиною, посиляються у дім Господа (2 Кор. 5:8). Обіцянка, дана вмираючому розбійнику, відноситься до кожного вмираючого святого: «Нині ж будеш зі Мною в раю» (Лк. 23:43). Крім цього Він обіцяв: «...прийду знову і візьму вас до Себе, щоб і ви були, де Я» (Ів. 14:3). Як Господь спустився на гору Синай з тінню Своїх ангелів, так Він приходить з цими службовими духами в кімнату, де вмирає християнин. Входячи в невидимий світ, дитя Боже може вигукнути: «Не убоюся зла, тому що