Діяльність українських православних місіонерів у XVIII столітті
Відтоді як «духовний регламент» став законодавчою основою вищого управління російської церкви, остання перетворилася на частину російської держави, а Святіший Синод став державною, а не церковною установою.4
Хоч і намагаються деякі російські історики приписати Петрові «глибоке й живе розуміння релігії», але об’єктивний погляд на цю особистість дає підстави вважати його людиною чужою до релігії. Можна цілком погодитися з атеїстом Нікольським Н.М., який писав, що для Петра, зовсім чужого до старої доброчесності, церква мала значення тільки як знаряддя влади та як джерело державних доходів.6 Реформи Петра І в основі похитнули економічну незалежність Руської Церкви; більше того, вони мали приховану тенденцію до поступової передачі церковних вотчин у руки дворянства й перетворення монастирів на установи державного призначення.7 Найяскравіший осуд поневолення Церкви державою за часів Петра І дали в ХІХ столітті московські слов’янофіли на чолі з А.С.Хомяковим, а Ф.М.Достоєвському належить влучне визначення стану Російської Церкви, що вона «від Петра І перебуває в паралічі». І все-таки, хоч як парадоксально, місіонерська справа за Петра І процвітала. Чому так, дізнаємось у наступному розділі.
По смерті Петра І в 1725—1727 рр.. престіл посіла його дружина Катерина І, вибрана «правительствующими персонами» і гвардією.8 Вона була некомпетентною в управлінні державою, тож фактичне керівництво взяв на себе А.Д.Меншиков. Зі смертю могутньої особистості Петра в частини орієнтованої на Захід еліти прокинувся інстинкт фактичного, а слідом і юридичного конституційного обмеження прав монарха.
Першою спробою такого обмеження було встановлення 8 лютого 1726 р. Сенатом так званої «Верховної Тайної Ради». Хоча в мотивуванні такої установи підкреслювалося, що ця рада не є «особлива колегія», що «вона служить тільки для полегшення Її Величності у важкому обов’язку управління», насправді це була відверта спроба обмеження монаршої влади.
Ніби незначна й формальна тільки реформа функціонування верховної влади підкошувала й без того глибоко зрушену Петром систему відносин держави та церкви. До того часу Священний Синод майже повністю залежав від волі монарха, але завдяки безпосередній залежності, він відкидав усі спроби Сенату чи будь-яких інших Колегій давати вказівки Вищому Церковному Управлінню. Тепер між церковною владою та монархом виросла нова структура, — Верховна Тайна Рада. Вона дістала право приймати усно й оголошувати до виконання іменні укази імператриці. Отже, Синод став підлеглим не безпосередньо миропомазаній, тобто сакральній владі церковного епістілонарха, але колегії не тільки не миропомазаній, а й не повністю православній, позаяк у Верховну Таємну Раду входила і протестантська постать барона Остермана.9
Катерина І та її оточення, очевидно, вже зрозуміли необхідність рішуче розсіяти сумніви стосовно належності царя до Православної Церкви, які виникли після реформ Петра І й під враженнями неправославних творів Феофана Прокоповича. У своєму заповіті 1727 р. Катерина І написала: «Ніхто ніколи не може володіти російським престолом хто не грецького закону».10
1727 р. місце померлої цариці Катерини І зайняв син нещасного царевича Олексія 12-річний Петро II. Юний монарх і його оточення були настільки тісно пов’язані з консервативною церковно-опозиційною «староруською» партією, що в його православності не могло бути й тіні сумніву.11 Петро ІІ помер у січні 1730 р. до своєї коронації в Москві, не залишивши заповіту. Він був останнім по чоловічій лінії з роду Романових і останнім царем, похованим у Московському Архангельському соборі.
Якщо в православності Петра II не було серед народу сумнівів, то цілком інакше було з імператрицею Анною Іоанівною* (1738—1740). Її було видано заміж за протестанта герцога курляндського, тож вона майже 20 років провела в німецько-протестантському оточенні. Не дивно, що вже в перших параграфах так званих кондицій** 1730 р. від Анни вимагалося сповідувати православну віру й розповсюджувати православ’я.12 Анна була постійно занепокоєна настроями духовенства, і не раз у своїх указах вимагала від церкви щорічних молебнів за своє «боговгодне правління». Її таємна канцелярія жорстоко переслідувала всіх духовних осіб, котрі не правили таких молебнів. Крім того, все духовенство зобов’язане було письмово присягнути на вірність імператриці.13 Десять років тривало панування в Росії придворних німців. Держава й церква жили в постійному страху доносів і жорстоких гонінь. А двір потопав у розкошах і вів веселе й розпутне життя.
Становище церкви за часів Анни так змалював проповідник при Єлизаветі Новгородський архієпископ Амвросій Юшкевич: «На благочестя і віру нашу православну наступили, але таким чином, ніби вони не віру нашу православну, а непотрібне і дуже шкідливе для християнства марновірство викорінюють. О, яку велику кількість під таким приводом людей духовних, а найбільше вчених, знищили, монахів порозстригали й перемучили. Спитай за що. Іншої відповіді не почуєш, крім цієї: марновір, ханжа, лицемір, нічого не вартий. Це ж усе робили з такою хитрістю і задумом, щоб зовсім в Росії знищити священство православне і завести свою ново видуману безпопівщину».14
Нестриманість рано зруйнувала здоров’я імператриці Анни, і вона померла 1740 р. залишивши престіл синові своєї племінниці Анни Леопольдівни та Брагуншвейгського принца Антона, щойно народженому Іоанові Антоновичу. Оскільки новонароджений імператор не міг сам управляти, то регентом до його повноліття Анна призначила Бірона, котрого до того часу за бажанням Анни було обрано герцогом Курляндським.15
Але змордована Біроновським терором Росія не могла його більше терпіти. Її погляд звернувся до несправедливо забутої та ні на що не претендуючої дочки Петра І Єлізавети. У листопаді 174І р. вона погодилася на підготовлений безкровний переворот. Його найтрагічнішою жертвою став юний Іван Антонович, ніби живим похований у казематах Шліссельбурга на цілих два десятки років і врешті-решт убитий там.16
У маніфесті з нагоди сходження на престіл імператриці Єлизавети (25 жовтня 1741 р. — 25 грудня 1761) немає жодних запевнень у її належності до православ’я.17 Цій «другій Пульхерії» та захисниці церкви, як назвав її Ростовський митрополит Арсеній Мацієвич, не було потреби доводити свою правовірність, настільки її церковність і відданість Церкві були очевидними кожному її сучасникові.18
Правління Єлизавети було правлінням її сановників, наближених і зібраних нею в сенаті. Довіряючи своїм наближеним, Єлизавета не вбачала в такій діяльності сенату загрози для своєї особистої влади. Серед наближених до цариці особливо виділялися графи Розумовські (Олексій і Кирило Григоровичі) з українських козаків. Старший Олексій таємно повінчаний з імператрицею. Він користувався своїм становищем дуже помірковано, нікому не чинив зла й не втручався в управління державою. Молодший, Кирило, здобув хорошу освіту за кордоном, був президентом академії наук і, крім того, гетьманом України.19 Смерть Єлизавети принесла нові випробування церкві. Правління Єлизавети слушно називали ліберальним, але тільки тому, що вона (імператриця) була веселої та зговірливої вдачі. Великих державних цілей перед собою не ставила, а державні справи гальмувала, то забуваючи про них, то під якимось приводом відкладаючи.
Після короткого піврічного правління слабкого на розум Петра ІІІ 1728—1762 рр.. з герцогів Гольштинських, скинутого з престолу царською гвардією та вбитого, почалося 34-річне правління його дружини, — дочки генерала прусської служби, принца Ангальт-Цербтського, Катерини ІІ (28 червня 1762 р. — 6 листопада 1796 р.). Вона була представницею на Російському престолі так званого «освіченого абсолютизму».20 Хоча вона полюбляла заявляти себе вірною дочкою церкви, захисницею православ’я, та насправді була нерелігійною. Вона дотримувалася деїстичних поглядів, поширених у Європі у «Вік просвіти»; листувалася з Вольтером, Дідро, хоча їхніх крайніх поглядів вона, принаймні на словах, не поділяла. Атеїстові Дідро вона писала: «Радію, що належу до числа безумців, котрі вірять в Бога». Сучасник Катерини ІІ князь М.М.Щербатов сумнівався в цьому; він писав: «Чи має вона віру в Закон Божий? Якби й не мала, то сам закон міг би виправити її серце й наставити стопи її на шлях істини. Але ні, упоєна безглуздим читанням нових письменників Закон християнський зовсім не шанує».21
В основі її поглядів на відносини між Церквою та державою лежала, як і в Петра І, гостра неприязнь до католицької території «двох мечів»; вона визнавала тільки якнайширшу залежність Церкви від держави. На релігію вона дивилася винятково з політичної точки зору й визнавала за нею службове значення — значення морального засобу, необхідного державі для управління простим народом. Розглядаючи релігію як політичну силу, яка за певних обставин може бути небезпечною для верховної державної влади, Катерина II прагнула позбавити Церкву та її представників можливості діяти всупереч із поглядами уряду.22
За Катерини II церковна реформа Петра І стабілізувалась у формі сталої системи державної церковності. Серйозною перешкодою на шляху остаточної побудови цієї системи спочатку стала справа митрополита Арсенія Мацієвича (1763)*, але перепону цю Катерина хитро усунула, вдавшись до фальшивих звинувачень. Після цього церковне управління опинилося повністю в руках імператриці. Тепер, після своєї перемоги, вона вже не боялася Церкви, сили якої підірвала церковна реформа Петра І, а надто постійний тиск на неї з боку світської влади при Анні Іванівні. За словами сучасників, страху перед можливою боротьбою «двох влад» уже не було.23
2.2. Російські імператори та їхнє ставлення до місіонерської
діяльності у XVIII столітті
Місію серед нехристиянського населення Росії у ХVІІІ столітті не можна розглядати як чисто церковну ініціативу. Значною мірою вона скеровувалася державою і, зокрема, російськими імператорами, котрі ставили перед Церквою конкретні завдання в рамках своєї внутрішньої політики. Особливо це стосується Петра І. Задумавши збудувати могутню імперію, цар потребував великої кількості вчених людей для виконання різноманітних функцій, зокрема для місіонерської справи. Таких людей у Росії практично не було ні серед цивільного населення, ні серед духовенства. Московське духовенство до приєднання Української Церкви 1686 р. не тільки жило часами початку поширення християнства на сході Європи, а й користувалося здебільшого християнською літературою ще ХІІ століття.1
В «Истории Русской Церкви под управлением Святейшего Синода» про освіту «великоруського» духовенства цього періоду сказано так: «Зі священиків не багато було таких, котрі могли б напам’ять проповідувати догмати й закони Святого Письма. За освітою священики стояли не на більш високому рівні ніж паства. І пастирі, і паства навчалися в одних школах, які були при церквах, де єдиним учителем був дяк, уся освіта котрого обмежувалася вмінням грамоти. Вільне читання було достатнім цензом для отримання священицького сану. Хто вмів читати й писати, від того не вимагалося вже подальшого навчання».2 Не дуже відрізнялись у цьому від духовенства й архієреї.
Такий рівень освіти був непридатним для корінної перебудови всього суспільства. Цар Петро І досить швидко зрозумів значення України, як багатого джерела культурних сил і засобів, яке і перед тим, його батько та брат використовували у справі долучення відсталої Московщини до європейської освіти й ученості. Тому Петро І широко залучив українців собі на допомогу, головним чином із духовного стану, не тому, що надавав великого значення Церкві й побожності в житті держави та громадянства, а з тієї простої причини, що духовні верстви за тих часів продовжували бути головними репрезентантами освіти й культури.3
Київська Академія та інші навчальні заклади України* в першій половині ХVІІІ століття випускають велику кількість освічених людей і забезпечують Росію висококваліфікованими діячами на духовно-просвітницькій ниві. Випускники займають місця вчителів і наставників духовних шкіл, обіймають різні церковно-ієрархічні посади в Росії. Наскільки заангажованими були представники «київської науки» не лише в культурно-релігійному, а й у політичному житті Московської держави в той період, можна бачити вже хоча б із того, що «всі найважливіші переклади зі стародавніх мов, усі визначні трактати про догмати віри, усі проповіді, більша частина поетичних творів на прославлення перемог і знатних, театральні п’єси — усе це писалося вченими малоросами або під їх безпосереднім наглядом».4
До цього можна додати, що й уся місіонерська справа, принаймні 3/4 ХVІІІ століття, велася «вченими малоросами або під їхнім безпосереднім наглядом».
Серед усіх вінценосних осіб Росії ХVІІІ століття найбільшої уваги місіонерській справі надав Петро І. Ще 1696 р. цар, обговорюючи з патріархом організацію шкіл для духовенства, особливо підкреслив, що духовенство московське малограмотне, що немає кому просвітити татар, мордву, черемисів і людей інших племен, які не знають Господа Творця.5 Отже, Петро І цим підкреслив необхідність підготовки місіонерів для просвіти нехристиянського населення Росії. Переконавшись у неспроможності Російської церкви надати необхідних йому людей, він 1700 р. спеціальним указом звелів Київському митрополитові Варлааму (Ясинському) знайти з учених ченців на Тобольську митрополичу кафедру когось для ведення місіонерської діяльності.6 Починаючи з цього указу, протягом найперших років ХVІІІ століття цар робив настільки часті виклики київських вчених монахів, зокрема й наставників Академії, що вона почала відчувати неабиякі труднощі стосовно заміщення посад. Тодішній головний начальник Академії — київський митрополит Варлаам Ясинський* у колі близьких йому людей не приховував своїх побоювань щодо Київської Академії, яка мусила відпускати від себе найбільш обдарованих і необхідних для неї самої вихованців.7
Попри війну зі шведами, Петро І не забував і про справу місіонерства. З одного боку, він продовжував московську традицію винагороди за хрещення, а з іншого — згідно зі своїм характером, намагався форсувати християнізацію окраїн. 1706-го й 1710 року він видає укази Тобольському митрополиту Філофею Лещинському, якими зобов’язував його силовими методами хрестити туземців.8 Указом від 3 листопада 1713 р. Петро І в ультимативній формі сповіщає татарських мурз (поміщиків) колишнього Казанського царства про те, що дає їм півроку для переходу в православ’я, погрожуючи інакше конфіскувати маєтки. Певне, цей указ не було виконано й Петро 1715 р. видає ще один подібний указ.9 1720 р. видано указ про звільнення новохрещених від подушного податку мінімум на 3 роки, а також про зниження інших податків.10
По смерті Петра І, у неспокійний період «временщиків» (1725—1741) занепадає місіонерська справа. Відзначити можна хіба що відправлення при імператриці Катерині І нової духовної місії в Пекін 1726 р. і маніфест імператриці Анни Іва-
нівни від 17 березня 1730 р., який вимагав від Святійшого Синоду посилити місіонерську діяльність серед старовірів й інородців-язичників, але без насильства.11
Імператриця Єлизавета після сходження на престіл узяла активну участь у поширенні християнства. Вона підтвердила указ Петра І від 2 листопада 1722 р., не брати рекрутів з новонаверених. Втішена наверненням багатьох магометан і язичників у Казанській і Нижньогородській губерніях, маніфестом від 1743 р. Єлизавета оголосила свою волю такими словами: «Усі, хто прийняв і збирається прийняти хрещення, звільняються від мурз-панів своїх; усім тим, хто проживає в кріпацтві в позикодавців в оплату буде зараховано службу позикодавцю з оцінкою кожного року по 5 рублів. Там, де живуть християни разом із мусульманами, щоб зберегти чистоту віри в новохрещених і не піддавати їх гіркій участі переселення в інші місця, заселені християнами, наказано було зламати усі мечеті».12
Політика віротерпимості Катерини ІІ викликала великі зміни в місіонерській праці. Вже її перше розпорядження у цій сфері окреслило тенденції пізнішіх документів. 23 січня 1763 р. імператриця була присутня на засіданні сенату, де розбиралися скарги новохрещених на зловживання рекрутчини. 20 лютого 1764 р. Катерина дала Сенатові таке розпорядження:
1) Скасувати Контору новохрещенських справ;
2) Зберегти школи для новохрещених за умови, що дітей прийматимуть туди тільки з волі батьків і без примусу;
3) Підпорядкувати місії винятково керівництву відповідних єпархіальних архієреїв, котрі повинні мати всього 13 місіонерів...
Цих місіонерів було розподілено так: у Казані — 3, у Тобольську, Іркутську, Тамбові — по 2, у Нижньому Новгороді, В’ятці, Рязані й Астрахані — по одному13.
В «Наказе» 1767 р. вона забороняє впливати на іновірних шляхом тиску чи винагород: «У такій великій державі... було б дуже шкідливим для спокою та безпеки громадян забороняти чи не дозволяти різні віри. Гоніння людські уми дратує, а дозвіл вірити, згідно свого закону, пом’якшує найтвердіші серця й відводить від закоренілої впертості, гасить суперечки, супротивні спокою держави, єдності громадян».14
Усі наступні укази Катерини ІІ, пов’язані з іновірцями, були в такому ж дусі. На скаргу Казанського митрополита в сенат, що татари-магометани збудували дві мечеті неподалік православного храму, Катерина написала генеральному прокуророві Сенату: «Як Всевишній Бог на землі терпить усі віри, народи та сповідування, то і Її Величність за тими ж правилами, подібно до Його святої волі, й усім чинити наказує, бажаючи тільки, щоб між підданими завжди любов і злагода царствували». Крім цього імператриця підкреслювала, що церковні ієрархи не повинні протидіяти цивільній владі, компетенція якої простягається й на іновірців.15
Уся фальшивість Катерини ІІ, як доброї цариці й матушки-Росії проявились у справах митрополита Ростовського Арсенія Мацієвича й Тобольського митрополита Павла Конюшкевича.
2.3 Напрями місіонерської діяльності РПЦ
Протягом ХVІ—ХVIII століть Росія перетворилася на багатоконфесійну імперію, де в остаточному результаті православне населення вже не було в абсолютній більшості.
Розростання державної території відбувалося, беручи розташування Московської держави ХVІІ століття як початкове, у трьох напрямках: на захід, на південь і на схід. Рух на кожному з цих напрямків ставив перед церквою нові завдання. Тільки просування на північ вже завершилось у ХV столітті на берегах Білого моря (див. Місіонерство в XIII—ХVІ століть). Особливо гостро постала проблема місіонерства в нових єпархіях Поволжя й Сибіру, які разом з православними російськими громадами включали й території з іновірним населенням. У ХVІІІ столітті, розміри багатьох єпархій були обернено пропорційними до кількості їхньої православної пастви.1 Нові території з їх етнічним, мовним та релігійно-змішаним населенням спонукали Церкву до необхідності місіонерської діяльності серед язичників і мусульман. Опорними пунктами для такої роботи на цьому величезному просторі могли служити тільки маленькі, далекі одне від одного поселення православного люду.2 Всупереч бажанню уряду, навернення в православ’я, яке, особливо з ХVІІІ століття, мало служити державно-політичним цілям, відбувалося повільно. Що далі Російська держава розширювалася на схід, за Урал, і на південний схід, то складнішими ставали етнічні й релігійні умови для місіонерства серед багатонаціонального населення, яке сповідувало шаманізм, іслам, буддизм-ламаїзм.
З якими ж народами й вірами зустрілися українські місіонери у ХVІІІ столітті на Поволжі й у Сибіру? Серед підкорених народів Поволжя було чимало язичників. Навернення їх більш-менш успішно проводилося з самого початку заснування Казанської єпархії, але завершилося, в основному, лише в 60-их роках ХVІІІ століття.
Відносна легкість переходу в християнство чувашів, марі, мордви, удмуртів пояснюється тим, що їхнє язичництво було розвиненою формою політеїзму. У ньому сформувалася класифікація богів за ступенями. Верхній ступінь в ієрархії богів займав верховний бог, «верховний» більше за назвою, ніж за атрибутами влади. У їхньому політеїзмі були присутні риси монотеїзму, притаманні християнству й ісламу. Це було багатошарове язичництво, у якому поруч з ієрархією богів уживався величезний пласт стародавніх вірувань та обрядів. ЦІ все-таки язичництво народів Поволжя було відносно цілісним комплексом політеїстичних поглядів та обрядів зі специфічними етнічними рисами.
В історичних умовах, які склалися після середини ХVІ століття в Середньому Поволжі, язичництво чувашів, марі, мордви, удмуртів не могло зберегти свою попередню самостійність і нейтралітет, у зв’язку зі впливом на нього християнства й ісламу. За провидінням Божим, здійснювана Церквою християнізація цих народів не йшла врозріз із глобальним процесом розвитку релігії загалом, і еволюції релігійних поглядів язичників Поволжя зокрема. З появою «світових» релігій кордони національних релігій звужувались, помалу вони втрачали свій етнічний вигляд. Певною мірою цим можна пояснити, чому християнізація язичницьких народів Поволжя проходила швидше, хоча й розтягнулася на кілька століть.3
Зовсім інакшою була ситуація з мусульманами. Найбільшим народом Поволжя були татари, котрі жили в Казанській, Самарській, Симбірській, Саратовській і Астраханській губерніях і сповідували іслам у його сунітській різновидності (Сунізм одна з двох (разом з шиїзмом) течій ісламу. У країнах розповсюдження ісламу прихильника Сунніхму, суніти, складають більшість (крім Ірану, Південного Іраку, Йєменської Арабської республіки). Разом з Кораном визнають суну. При вирішенні питання про вищу мусульманську владу спираються на згоду всієї громади, на відміну від шиїзму, який визнає ішами-халіфами тільки Алідів, тобто нащадків халіфа Алі та Його тітки Фатіми, дочки Мухамеда).4 Для татар-мусульман іслам був вірою, яка вкоренилася в їхній свідомості. Весь спосіб їхнього життя будувався на законах шаріату.* Традиційна релігія та історичне минуле давали татарам особливу силу для опору християнству й русифікації, тому православна місія в Поволжі була завжди скерована передусім на просвіту татар і на боротьбу з ісламом, який виховував і підтримував у татар почуття самостійності та згуртованості.5 Крім татар, на Поволжі сповідували іслам Башкири, котрі прийняли його в ХVІ столітті. Башкири належать до тюркської етнічної групи. Вони кочували по-обидва боки південної частини Уральського хребта. Коли російська колонізація в південно-східному напрямку перейшла Каму й у 1-й половині ХVІІІ століття досягла району Оренбурга, російська адміністрація почала православну місію серед башкирів. Прагнення уряду примусити башкирів до осілості призводило до їхніх чисельних повстань. Велике повстання 1755 р. придушили за допомогою війська. В лавах повстанців Пугачова було дуже багато башкирів.
До кочівників належали й калмики. Вони сповідували буддизм у його ламаїстській різновидності. У 60-их роках ХVІІІ століття калмиків остаточно підкорила російська адміністрація, але більша частина з них не погодилася з новими порядками й пішла в Середню Азію. Під час переходу через Волгу близько 5000 сімей було відрізано російськими військами від основної маси, й відтоді вони кочували в степах між Волгою, Доном і Камою.6
У тому ж регіоні проживало плем’я чувашів, яке вважалося нащадками волзьких булгар. За мовою вони належали до тюркських народів. Їхня релігія — шаманізм з великим домішком ісламу.
Усі народи Сибіру в племінному відношенні поділялися на три головні групи: фінську, монгольську й тюрксько-татарську. Фінські племена — вогули, остяки й самоїди зосереджувалися на Північному заході. Південь і схід Сибіру заселяли чисельні монгольські племена — киргизи, калмики, буряти, тенгуси, якути, чукчі, коряки, камчадали й різні приамурські племена, а в Західному й Південно-Західному Сибіру — багато татарських племен.7 Серед чисельних племен Сибіру панувало три форми релігії: шаманство, ламаїзм і магометанство. Прихильниками шаманства* у ХVІІ—ХVІІІ століттях були вогули, остяки, самоїди, західні буряти, якути, хакаси, тофалари, ханти, мансі, шорці, Ненці, чукчі. Буддизм* у вигляді ламаїзму, сповідувало населення Бурятії і Туви. У Західному й Південно-Західному Сибіру татарські племена були мусульманами.8 Навіть загальний огляд показує, яке розмаїття етнічних і релігійних відносин у Поволжі й Сибіру українські місіонери мусили обов’язково враховувати у своїй праці. Ще одним негативним явищем, яке перешкоджало місіонерам на нових територіях, був розкол старообрядництва.** Розкол був глибокою болючою раною на тілі Руської Церкви, так і не загоєною протягом усього синодального періоду. Переслідувані державою та церквою розкольники переселилися на нові землі Поволжя й Сибіру. Боротьбу з розколом Церква поставила в основу всієї місіонерської діяльності, розпорошуючи майже безплідно всі сили й випускаючи з уваги інші важливі завдання пастирського служіння.
Це становище ще більше ускладнювалося тим, що в конфлікт Церкви з розкольниками, переслідуючи власні політичні вигоди, втручалася державна влада, яка дуже швидко почала відігравати тут провідну роль. У результаті місіонерську діяльність Церкви серед розкольників було дискредитовано, а церковний авторитет підірвано. Впертий спротив розкольників сприяв також виникненню сект та їхньому широкому розповсюдженню.
РОЗДІЛ ІІІ.
Українські православні місіонери у Поволзькій
місії
3.1 Початки місіонерства у Середньому й Нижньому Поволжі
У першій половині ХVІ століття Казанське ханство загрожувало Російській Державі на південно-східних кордонах. Воно виникло в ході роздроблення Золотої орди на декілька самостійних ханств. На початку 20-х років ХV ст. виникло Сибірське ханство, Велика Орда, 1438 р. — Казанське ханство, 1443 р. — Кримське ханство, у 1426—1440 рр. — Ногайське й Узбецьке ханства1. Розпад Золотої Орди не зупинив нападів на російські землі. Як Україна зазнавала спустошення й поневолення десятків тисяч людей з боку кримського ханства, так Росія потерпала від казанського ханства. З 1551 р. в Казані томилося близько 100 тисяч росіян.2
Визволення бранців і боротьба проти ворогів християнства були, втім, не головною причиною початку війни. Підкорення Казані й Астрахані спричинено життєво важливими для існування й розвитку Російської держави господарчими, торгівельними й зовнішньо-політичними інтересами. Волзький шлях був умовою подальшого підйому економіки. Казанське й Астраханське ханство були серйозною перешкодою на шляху торгівельних експедицій російських купців на схід. Тому Москва рано чи пізно розпочала б військову кампанію для захоплення стратегічно важливої території. Тільки після п’ятого походу російське військо підкорило м. Казань і приєднало середнє Поволжя до Росії. За наказом Івана ІV Грозного (1530—1584) перший похід відбувся 1545 р., але він мав характер воєнної демонстрації. Походи 1547—1548, 1549—50 були безрезультатними. Лише 1552 р. облога та штурм Казані (2 жовтня) завершились успіхом 3.
1556 р. московська рать захопила м. Астрахань, де сиділи тоді слабкі ногайські хани. Відтоді все Поволжя (Верхнє, Середнє й Нижнє) опинилося під контролем Москви.
1555 р. митрополит Московський Макарій скликає черговий собор, де було поставлено питання про створення єпископської кафедри в новоприєднаній Казані. Першим Казанським архієпископом став архімандрит Гурій, виходець із боярського роду Руготиних. У юності на нього звели наклеп і його кинули у в’язницю, де від повністю віддався молитві. Звільнений чудесним чином, він прийняв постриг у Йосифо-Волоколамському монастирі, а потім на соборі 1555 р. через жеребкування обраний на Казанську Кафедру.4 Помічниками святителя Гурія були двоє архімандритів: Герман і Варсанофій. Обидва згодом удостоїлися єпископського сану й були канонізовані.
Держава була зацікавлена в наверненні іновірців у християнство. Відпускаючи в Казань, цар Іван Грозний дав святителю Гурію інструкцію, датовану травнем 1555 р. Інструкція — перший в історії Росії наказ верховної влади з питання про християнізацію неруських народів. Вона містила основні положення стосовно організації та напрямів місіонерської діяльності. Зокрема в ній говориться: «Архієпископові татар до себе привчати і приводити до хрещення любов’ю, а страхом їх до хрещення не приводити».5
Ще до прибуття святителя Гурія та його помічників здійснювалася місіонерська діяльність на щойно завойованій території. Вивчення початкового етапу християнізації татар, чувашів, марі, мордви, пов’язано з великими труднощами, оскільки джерела сповіщають неконкретні дані. Але те, що в тодішніх текстах часто зустрічається термін «новохрещені», достеменно свідчить, що хрещення відбулося над певною частиною населення цих народів відразу після завоювання. З жителів колишнього ханства в першу чергу охрестились особи ханського роду. У Ніконовському літописі від 1553 р. говориться, що в січні того року було охрещено немовля Утемиш-Гірей, син Сафа-Гірея, названий Олександром. У лютому того ж року Едігер, полонений останній казанський хан, охрестився з ім’ям Симеон. В одному зі списків у «Сказании о царстве казанском» говориться про хрещення «мнозі невірних» 1552-го — першого року московської влади в Казанському краї.
Організованого характеру місіонерська діяльність набуває з