Xreferat.com » Рефераты по религии и мифологии » Діяльність українських православних місіонерів у XVIII столітті

Діяльність українських православних місіонерів у XVIII столітті

до 1730 р. в училище було зібрано 35 дітей. Не обійшлось і без протидії. Один церковник відмовився від служби, і погодився знову стати селянином, аби тільки сина звільнити від школи.17

Наводячи порядок в єпархії, влаштовуючи школи, святитель постійно пам’ятав про свій обов’язок місіонерства. Ще до призначення на кафедру, перебуваючи в Селенгінську за Байкальським озером, а потім в Іркутському Вознесенському монастирі, переносячи терпляче усілякі скорботи і приниження, святитель Інокентій вже тоді добровільно взяв на себе труд апостольського подвигу, проповідуючи Євангеліє поганським племенам Східного Сибіру — бурятам, тунгусам і якутам.18 Тим паче очоливши Іркутську єпархію, Інокентій прагнув максимально потрудитися на місіонерській ниві. Для успішної місіонерської праці необхідні були принаймні три умови:

1. Здібні проповідники.

2. Матеріальні засоби.

3. Певною мірою готовність самих язичників сприйняти Христове вчення.

Та жодної з цих умов реально не існувало в часи святителя Інокентія. Духовенство з простолюдинів, тримаючи Служебника і Требника могло тільки відправляти Богослужіння та християнські треби; безграмотність деяких із них доходила до невміння написати своє ім’я. Стосовно матеріальних засобів, то святитель, як уже сказано, не тільки не мав їх для роз’їздів чи для посилання проповідників, хоч би й знайшлися спроможні люди, а й сам утримувався випадковими пожертвами, не маючи зарплати. Важко було спілкуватись і з бурятами, огрубілими, незнаючими російської мови, котрі кочували степами й дуже рідко заїжджали в місто, якого боялися. Попри всі ці труднощі, архівні документи свідчать про навернення бурятів у християнство. На жаль, кількість їх невідома, бо нумерацію тоді не вели, як це почали робити згодом.19

Наведемо один приклад, як святитель боровся за кожну душу, аби привести її до Христа. У сім’ї бурята Кекена було двоє хрещених синів. Нехрещену дочку свою Бободою батько видає за охрещеного бурята. Проживши близько трьох років із чоловіком, вона відпрошується погостювати в охрещеного брата Олексія. Тут життя брата-християнина захоплює її і вона, замість повернення до чоловіка, йде у Вознесенський монастир, після чого з нею зустрічається сам єпископ Інокентій. Потім було довге з’ясування справи з Провінціальною канцелярією, куди тесть подав скаргу на невістку. Святитель захищав право новохрещеної бурятки Марини не повертатися до чоловіка-язичника й відкидав усі наклепи на неї.

З цього епізоду ясно, що з боку святителя було повне піклування про просвіту бурят світлом Христовим, і що Вознесенський монастир був при ньому купіллю для них, хоча влада стояла на боці нехрещених. І як, здавалося б, за відсутності фінансування місіонерської справи та протидії з боку влади й самих туземців можна було заохотити туземців до хрещення? Однак буряти за часів святителя Інокентія приймали хрещення цілими сім’ями, і доказом цього можуть послужити двоє синів і дочка Кекена.20 При цьому не слід забувати, що в полі зору святителя постійно був нехрещений монгол — учитель Лапсан. Особисто він не встиг охрестити Лапсана, але добре його до цього підготував, і не тільки його одного, а й дружину та всю прислугу. Те, що сам святитель Інокентій Кульчицький не настояв силою, щоб Лапсан негайно хрестився, говорить про його мудрість і толерантність. Мало занурити людину в воду при хрещенні, головне створити настрій сердечної любові до Відкупителя. Терпимість у вірі була особливою рисою люблячого серця святителя Інокентія. Про це свідчить ще один приклад. В Урульчинській парафії за Байкалом з’явилося на горі мунгальське камінне капище. Виявилося, що будував його монгольський лама Оготуй, а допомагав йому господар його квартири, хрещений ясашний Іван Шумков. Преосвященний про вчинок Шумкова, який цим будівництвом образив Віру Православну, повідомив для розгляду в Нерчинську міську канцелярію, але язичника Оготуя та його капища не торкнувся ні ділом, ні словом, ні переслідуванням.20

Як уже відзначалося, життя святителя було сповнено праці й тягот. В Іркутську не мав він навіть будинку, а тулився чи в помешканнях соборного духовенства, чи в когось з іркутських громадян. Але не слід думати, що святитель не дбав про збільшення фінансування, яке він використав би не так на свої потреби, як на розбудову єпархії та розширення місіонерства. Інакше його можна було б вважати несумлінним, або пасивним. Отже, зустрівши в Іркутській Єпархії вже згадані труднощі, єпископ Інокентій вимушений був звернутися за допомогою в Святійший Синод. Для цього, він послав у столицю довірених осіб від Єпархії: українця Герасима Кириловича Лебратовського, котрий служив колись при дворі царівни Наталії Олексіївни, а потім його взяв єпископ Інокентій із Сергіївської Лаври та привіз в Іркутськ, а також писаря Архієрейського Приказу Артемона Шлякова. Святійший Синод прийняв посланців і наказав довідатися про забезпечення архієреїв в Астрахані й у Сибіру, а від Шлякова взяв відомості про віддаленість Ілимська, Якутська й Киренська від Іркутська й від Тобольська. Синод був здивований незручністю попереднього розмежування Тобольської та новоствореної Іркутської єпархії, зробленого митрополитом Антонієм. Синод постановив:

1. Єпископу Інокентію Кульчицькому видати зарплату в 1727 р. за пекінським окладом;

2. Надалі Іркутському архієреєві визначити 506 рублів 25 коп. на рік, жита 544 чверті, житньої муки по 103 чверті та стільки ж вівса, простого вина 130 відер;

3. Збудувати в місті Іркутську для прожиття Архієрея будинок з усіма зручностями та для його служителів за рахунок державної скарбниці;

4. З підпорядкування Тобольській єпархії вивести міста Ілимськ і Якутськ з уїздами й монастирями Якутським і Киренським, та залишити в незаперечному володінні Іркутської єпархії Троїцький Селенгинський монастир.

Та, на жаль, справа в Сенаті залягла надовго та й доповідь Синоду загубилася в Кабінеті імператриці. Більш як через півроку вона зажадала нового подання від Синоду й затвердила його в усіх пунктах. Укази вийшли з Петербурга лише 16 листопада 1731 р., але було пізно.22

Суворий клімат Сибіру, аскетичне життя, нестатки й важкі подорожі величезною єпархією підірвали й без того слабке здоров’я святителя. Уже починаючи з 1728 р. й до останніх днів він скаржився на різні хвороби та болі. Ще після першого перебування в Селенгінську, коли єпископ Інокентій переселився у Вознесенський монастир, архімандрит Платковський, ясна річ, небезпідставно, пропонував йому послуги й лікування. А 1728 р., проїжджаючі з Нерчинська в Іркутськ, ігумен Нафанаїл побачив у святителя помітне погіршення здоров’я. Серйозно захворів єпископ восени, 1731 р. Перед смертю він віддав останні розпорядження, видав зарплати, роздав свої особисті речі й 27 листопада упокоївся. Поховано його у Вознесенському монастирі під Тихвинською церквою.23

1764 р. під час ремонтних робіт у монастирській Тихвинській церкві знайшли нетлінне тіло святителя. Невдовзі сталося декілька чудесних зцілень не тільки в Іркутську, а й у віддалених місцях Сибіру через молитовне звернення до святителя. Але тільки 9 лютого 1805 р. здійснилася церковна урочистість — відкриття святих мощів і загально-церковного прославлення пам’яті славного апостола Сибіру українського святителя Інокентія Іркутського. Його пам’ять святкується 25 листопада / 9 грудня і 9/22 лютого.

б) Святитель Інокентій (Нерунович).

Одним із визначних українських місіонерів, який впродовж 15-ти років обіймав Іркутську кафедру, був наступник святителя й чудотворця Інокентія (Кульчицького), єпископ Інокентій II (Нерунович). Рік його народження невідомий. При хрещенні отримав ім’я Іван. 1721 р. закінчив Києво-Могилянську академію, а 26 лютого 1725 р. прийняв чернечий постриг у Київському братському монастирі з ім’ям Інокентій. Ректор Києво-Могилянської академії Йосиф Волчанський характеризував його як «чесного і благоговійного, здатного як до професорської, так і до проповідницької діяльності» і 1727 р. призначив його викладачем академії курсу поетики «Bicollis parnassus» («Двоколірний Парнас»).1

Інокентію Неруновичу — викладачеві курсу поетики КМА — приписується знаменита київська шкільна драма «Милость Божія, Украйну от неудобоносимых обид лядских чрез Богдана Зиновия Хмельницкого, преславного войск запорозких гетмана, свободившая й дарованными ему над ляхами побідам й возвеличившая, на незабвенную толиких его щедрот память репрезентованная в школах киевских 1726 лета», присвячена 80-річчю початку Національно-визвольної війни українського народу 1648—58 рр., де вперше виведено образ Богдана Хмельницького, а також висловлено кілька суспільно-політичних ідей. Остаточного підтвердження ця версія не дістала, оскільки немає точних даних, коли Інокентій виїхав до Москви, але є в ній і частка істини, позаяк, за свідченням Я.Маркевича, він складав діалоги перебуваючи й у Московській слов’яно-греко-латинській академії: «По обіді були в Спаському монастирі, де бачили діалог, що ставився, складаний професором риторики Неруновичем».2

Святитель Інокентій проходить шляхом багатьох інших обдарованих випускників Київської академії. Указами Святійшого Синоду (21.09 1727 р., 10.04 1728 р.) його викликано до Москви, де він став викладачем риторики в Московській слов’яно-греко-латинській академії. 1730 р. його призначають професором філософії та префектом Академії.

1732 р. Інокентій стає єпископом і призначається на Іркутсько-Нерчинську єпархію. З величезною енергією святитель Інокентій розпочав виконувати місіонерські завдання. У 1732—1735 рр., 1742-го й 1743-го він об’їжджає свою єпархію, здійснюючи місію серед бурятів, якутів і тунгусів.3 Найближчими за поселенням до єпископської кафедри були тунгуси, котрі проживали в Нерчинському окрузі Іркутської губернії, і він, за допомогою старшини Мальцова, більш-менш знайомого з місцевими жителями, розпочав серед них просвітницьку й місіонерську роботу. Святитель Інокентій хрестив багатьох тунгусів, за котрими надовго збереглася назва «Неруновських». Двічі він вирушав у місіонерську подорож у Якутію. Під час першої поїздки 1735 р. він охрестив 62 чоловік, а вдруге (1741—1745) — 418. Згодом продовжувачем місіонерської діяльності Інокентія II в Якутії став посланий з Іркутська архімандрит Нафанаїл, відомий великою місіонерською діяльністю серед якутів.4

Важливим засобом для успішної проповіді місіонерів єпископ Інокентій II вважав знання мов місцевих народів. «Навчати знати Бога й закону його треба мовою того народу, котрому подається наука. Тому, що важко вкоренити нове вчення й віру, коли своєю мовою й не повірять і просторо роздумувати не будуть».5

Багато зусиль доклав єпископ Інокентій для навернення бурятів. Серед цього народу разом із нашими місіонерами працювала місія ламаїстського духовенства, яка успішно боролася з шаманством. Ще 1730 р. російський уряд визнав лам і надав їм статус «духовного стану». Ламаїстське духовенство, авторитет якого після визнання державою зміцнився, було звільнено від податків і рекрутчини. Місіонерська праця через таку політику держави ставала дедалі важчою. Крім того, місцева влада намагалася доносами в Петербург очорнити дії архієрея. Після цього, праця місіонерів Східного Сибіру перетворилася на болісне самопожертвування й боротьбу з ламаїзмом, який, підтримуваний державою, дедалі більше вкорінювався серед бурятів і якутів, про що повідомляли у звітах єпископи й місіонери.6

З 1731 р. Іркутськ було названо провінційним містом і воєвод у ньому замінили віце-губернатори. Саме ці вищі чиновники Східного Сибіру постійно протидіяли місіонерській справі. Приміром, єпископу Інокентію вища світська влада м. Іркутська відмовлялася надавати коней для місіонерських подорожей. Особливо важкі стосунки в нього склалися з віце-губернатором Плещеєвим, котрий був «в канцелярських справах невігласом, користолюбивий, промислових і торгових людей за недачу подарків бив нагайками і притісняв приказних служителів; прихильників своїх любив постійно вгощати і споювати різними винами».7

Бідність єпископа Інокентія Неруновича доходила до того, що часом він не міг уже давати новохрещеним найнеобхіднішого. «Деякі бурятські мужики, — сповіщається, — бажають сподобитися святого Хрещення, але їм нема звідки дати хрестів, одежі й іншого необхідного при хрещенні, яке раніше давав він зі своєї келії, а тепер не може».8

Проте особистий авторитет святителя був надзвичайно високим. З великою місіонерською самозреченістю Інокентій II захищав малі народи своєї єпархії від зловживань підприємців і місцевої влади. Намагався він відновити діяльність місіонерської школи, у чому не допоміг йому, попри всі прохання, Святійший Синод. Святитель залучає до викладання засланих до Сибіру вихованців Києво-Могилянської академії: П.Малиновського (1738) та Й.Максимовича (1740), аби хоч якось підтримати функціонування школи.

Про життя й діяльність святителя Інокентія II Неруновича є низка схвальних відгуків. Історики православної місії в Сибіру вважають його «Одним із найбільших місіонерів у Сибіру».9

Дослідник історії православної місії серед ламаїстів ієромонах Гурій пише, що єпископ Інокентій II був «сповнений широких і плідних планів місійної діяльності, великого особистого почину й гарячої участі в місійному служінні».10 Через дев’яносто років після кончини Інокентія Неруновського (+26 липня 1747 р.) на його надгробній плиті в каплиці в Братському острозі* наступник його в апостольському служінні висловив глибокі почуття подяки сибіряків, які зберігали вдячну пам’ять про нього святителя: «Великий Ієрарше Христів! Ти направляв струмками благодаті виноград, насаджений у межах Сибіру соіменником твоїм велика Інокентієм. І Ти, водний духом його, вів паству Іркутську до Горнього Єрусалиму. Це приносять тобі дань пасомі смиренним соіменником твоїм Інокентієм III. 1838 року січня 9 дня.11

в) Святитель Софроній (Кристалевський).

Ще один святитель, котрого виплекала українська земля і про якого майже забула, здійснивши подвиг доброчесності, став окрасою православної церкви. За суворим титулом єпископа Іркутського ховалося щире, віруюче українське серце, яке до останньої своєї хвилини було цілком віддане справі розвитку й поширення Церкви Христової.

Народився він 25 грудня 1703 р. Історик Іван Власовський вважає, що батьком його був дяк.1 Але більшість дослідників стверджує, що батько святителя був посполитою людиною та служив у Чернігівському полку, де й народився святитель. Про це свідчать рукописи Святійшого Синоду.2 Можливо, звільнившись із військової служби й поселившись з сім’єю в містечку Березань Переяславського повіту, він справді став псаломщиком у місцевій церкві.

Отже, з джерел, які збереглися від часу життя святителя, нам відомо, що звався він Степаном, прізвище його Кристалевський і він син Назарія Федорова, через що й називали його інколи Назаревським. У нього було двоє братів і сестра Пелагія. Згодом вона вийшла заміж, а овдовівши, прийняла постриг з ім’ям Панкратії в Благовіщенському Коробієвському монастирі, неподалік міста Золотоноша. Ім’я одного брата — Павло, а старшого невідоме, проте є дані, що згодом він був намісником Красногорського Золотоноського монастиря.3

Батько виховував сина в церковному дусі, а потім віддав на навчання до Київської Академії, яку Кристалевський блискуче закінчує 1727 р. Пізніше він стає послушником Красногорського Покровського монастиря на Полтавщині, де три роки проводить подвиг послуху. 23 квітня 1730 р. Кристалевський приймає чернечий постриг з ім’ям Софроній. У житті святих про святителя Софронія розповідається, що після постригу чернець Софроній почув у Покровському храмі голос: «Коли будеш єпископом, побудуй храм Всіх Святих». Цей голос провіщав про його майбутнє святительське служіння.4

З 1732 р. в Києві у Софіївському соборі молодий чернець висвячується в сан ієродиякона, а згодом в ієромонаха.5 Про подальший період його життя говориться в формулярі самого Софронія: «Після посвячення два роки був я скарбником (у Золотоноському монастирі), а потім, за указом Преосвященнійшого Арсенія, єпископа Переяславського, призначений був у його Архієрейський дім».6

Виконуючи покладені на нього обов’язки правлячим архієреєм у Переяславлі, Ієромонах Софроній часто усамітнювався в своєму монастирі, проводив дні в повчальному спогляданні та праці, подаючи приклад чернечого подвигу своїм побратимам.7 К Синоді на нього звернули увагу, коли він був там за архієрейським дорученням. Згодом, 1742 р. Разом із 29 ченцями, запрошеними з різних монастирів країни, ієромонаха Софронія взяли в столичний Олександра-Невського монастир. Через рік його призначили скарбником монастиря, а 1 червня 1745 р. за розпорядженням архієпископа Феодосія (Янковського) — виконуючим обов’язки намісника. І ще через рік ієромонаха Софронія затвердили на посаді намісника Олександра-Невського монастиря.8

Результатом великої праці тих років святителя Софронія було поліпшення викладання в тамтешній семінарії, укомплектування монастирської бібліотеки, а також будівництво двоповерхової церкви: верхня — на честь святого Федора Ярославовича, старшого брата св. Олександра Невського, а нижня — святого Івана Золотоустого.9 Отець Софроній побудував також філію Лаври, так звану «Троїцько-Сергіївську Пустинь», де й сам відпочивав духом, й інші ченці, котрі бажали молитовного подвигу в тиші, подалі від гамору столичного життя. У Лаврі отець намісник старався запровадити й підтримувати суворе життя чернецтва за церковним статутом і в богослужіннях, і в трапезі.10

У лютому 1753 р. Синод призначив намісника Софронія Кристалевського на Іркутську кафедру, яка по смерті єпископа Інокентія Неруновича вдовувала вже шість років. Сама імператриця власноручним підписом під своїм указом вказала Святійшому Синоду на благочестивого намісника Олександро-Невського монастиря Софронія, як на особу «не тільки гідну єпископського сану, але й яка повністю може виправдати бажання та надії государині й Синоду — підняти тягар єпископського служіння на далекій окраїні й задовольнити потреби пастви в суворій країні, серед дикої природи й беззаконства людського».11

Факт висвяти ієромонаха Софронія, яка відбулася 18 квітня 1753 р., у Фомину неділю в московському великому Успенському соборі, цікавий тим, що всі ієрархи, котрі хіротонізували, були українцями. Це архієпископ Московський і Севський Платон (Малиновський) разом з єпископом Коломенським Гавриїлом (Кременецьким), єпископом Тверським Веніаміном (Пуцек-Григоровичем), єпископом В’ятським Антонієм (Ілляшевичем) і єпископом Костромським Генадієм (Андріївським).12 Росіян тут не було не тому, що їх не запросили, а з тієї причини, що єпископ-росіянин тоді був рідкістю. Тоді ще не мала Росія освічених гідних кандидатів на єпископство.

Святитель чудово знав куди він їде та які випробування на нього чекають. Бажання докладно підготуватися до свого нового служіння затримало святителя на певний час. Йому треба було зібрати команду однодумців, котрі також зреклися себе й узяли тяжкий хрест місіонерства на далекому Східному Сибіру. Задля цього він відвідав свою першу Красногорську обитель і побував у Києві, де молився про подання йому благословення на архіпастирську діяльність у Києво-Печерських угодників. Серед вибраних святителем для подорожі в далекий край були українці: ієромонах Сінесій, уродженець м. Прилуки, будівничий Новосергіївської пустині, товариш святителя Софронія, а також Київлянин Іоїль, з харківських учителів, який згодом, зведений у сан архімандрита, обійме забайкальську місію в Іркутській єпархії.13

Шлях єпископа Софронія пролягав через Тобольськ. Місцевий літописець сповіщає: «29 січня 1754 р. приїхав із столичного міста Москви Єпископ Іркутський і Нерчинський Софроній і на свято Стрітення Господнього в Тобольській Соборній церкві відправляв Божественну Літургію і 3 лютого від’їхав в Іркутськ».14 П’ять діб відпочивав святитель у свого земляка митрополита Тобольського Сільвестра (Гловацького) — благочестивого й ревного просвітителя сибірських магометан і язичників.

Тільки 20 березня 1754 р. єпископ Софроній дістався Іркутська. Спочатку він відвідує Вознесенський монастир — місце проживання своїх попередників, молиться на могилі першого єпископа Інокентія (Кульчицького), віддаючи йому належну шану, та просить у нього духовної допомоги на свої труди. Відслуживши разом з архімандритом Нафанаїлом подячний молебень за щасливу подорож, єпископ Софроній в Архієрейському облаченні пішов у місто.

«Приїзд єпископа Іркутського Софронія ознаменувався урочистою зустріччю біля церкви Устюзьких чудотворців Святого Прокопія та Івана з хоругвами та святими іконами, в супроводі міського духовенства в облаченні, на чолі з Пекінським Архімандритом Амвросієм, при звуках дзвонів усіх церков міста. Від цієї церкви Преосвященний, разом з хресним ходом, ішов у Богоявленський собор і служив там літургію».15

Зустріли в Іркутську святителя звичайні клопоти. Спочатку необхідно було ознайомитися зі станом справ в Єпархії. Почав він зі змін у Духовній Консисторії, у монастирях і парафіях. Передусім виявився великий брак священичих кадрів, через що святитель звернувся до Святійшого Синоду з проханням «прислати з внутрішніх єпархій зайвих людей, зокрема семінаристів і духовного чину достойних людей і придатних для зайняття священичих посад в Іркутській єпархії, де в таких особах відчувається крайня бідність і потреба невідкладна».16

З великою уважністю цікавився єпископ життям Іркутських монастирів, які вже мали майже столітню історію. Славилися вони подвигами ченців і були справжніми джерелами духовності. Серед настоятелів було чимало українців. Приміром, настоятелем Вознесенського монастиря був шановний старець архімандрит Нафанаїл (Калинницький), українець, чоловік великого службового досвіду, котрий успішно настоятельствував у Сибірських монастирях — Нерчинському, Якутському, Селенгинському й Іркутському. Саме він був духівником святителя Інокентія (Кульчицького), з яким прибув на службу в Сибір. Владикою Софронієм архімандрит Нафанаїл призначається керівником Іркутської Духовної консисторії. Другим членом консисторії став освічений ієромонах Ілія (Вепритцький), який прибув разом з владикою Софронєм. До складу консисторії був введений ієромонах Віталій (Дотінов), духівник святителя Софронія.17

Ще один українець, котрого привіз з собою владика, ієромонах Веніамін (Юзефович) стає ігуменом Киренського монастиря замість малограмотного ієромонаха Інокентія. У великих муках, трудах і клопотах провів він там близько 6-ти років. Ієромонаха Гервасія (Леонтовича), викладача Харківського Колегіуму, котрий також прибув зі святителем, було призначено ігуменом Преображенського Посольського монастиря. Він також багато перетерпів, але успішно потрудився для утвердження віри Христової. Усі новопризначені ігумени були людьми енергійними й освіченими.18

«14 травня 1754 р. в день Вознесіння Господнього, преосвящений Софроній у Вознесенському монастирі звершував літургію, за якою посвятив на архімандрита цього монастиря ієромонаха Сінесія. Цей достопам’ятний настоятель Вознесенської обителі прослужив у цьому монастирі 33 роки до дня блаженної кончини своєї 10 травня 1787 р. у віці 89 років».19

Святитель Софроній дбав про клір своєї єпархії. Тяжке соціальне становище духовенства, коли воно несло всі тягарі військові й громадянські та ще й із застосуванням до нього тілесних кар, спонукало владику Софронія до настійливого клопотання в Петербурзі про звільнення духовенства від селянських повинностей та принижуючих тілесних покарань. У цьому проявилося батьківське піклування архієрея про своїх співслужителів. Цим також єпископ Софроній хотів полегшити життя духовенству, щоб воно більше часу присвячувало місіонерській діяльності. Клопотання мали успіх: від тих повинностей священнослужителів було звільнено, а кари тілесні замінено архієрейськими єпитиміями, або грошовими штрафами на користь благодійних заходів. Домігся владика й земельних наділів при церквах для користування духовенства.20

Попри на складне становище єпархії та несприятливі часи для монастирів 1764 р., коли в них відібрали землі, селян і угіддя, при єпископі Софронії в Іркутській єпархії вони розцвіли й не відчували матеріальної скрути. Святитель навіть розсилав інструкції, як краще вести господарство монастиря.21

Під особливим контролем святителя перебувала школа. У ній навчалося від 30 до 60 учнів. Називалася вона вже тоді Семінарією. У ній викладали слов’янську, російську, монгольську, латинську мови й риторику. Єпископ Софроній переніс її з Заріччя (з Вознесенського монастиря, що за Ангарою) у саме місто, в новий архієрейський дім. Як і його попередники, Інокентій І та Інокентій II, святитель Софроній також викладав у ній. При школі була велика, як на ті часи, бібліотека — книги й рукописи з багатьох предметів, що викладалися в Київській і Московській академіях і в Харківському колегіумі. Писані вони переважно єпископами Інокентієм (Кульчицьким), Інокентієм (Неруновичем) і Софронієм (Кисталевським), котрі залишили для школи свої власні бібліотеки. Іркутська семінарія була важливим центром просвіти для всього Східного Сибіру.22

Не забарився єпископ Софроній з оглядинами своєї єпархії. Почалися вони з першого року прибуття святителя (1754) на кафедру. Поїздки ці мали й місіонерський характер. У січні 1756 р. він вирушає за Байкал, у другій половині травня — у Киренськ і Якутськ. 9 серпня того ж року він знову відвідав Киренськ. 13 січня 1758 р. святитель знову від’їжджає за Байкал, у Нерчинськ, де з часу заснування єпархії не бачили архієрея. 28 січня його урочисто зустрічає духовенство й жителі Нерчинська, а наступного дня православні Нерчинська вперше були присутні на архієрейському Богослужінні у Воскресенському соборі.23

Характер владики Софронія багато в чому був подібний до характеру митрополита Тобольського Павла (Конюшкевича). До речі, вони практично водночас навчались у Київській академії, та й час їхнього архіпастирського служіння збігався і їхні єпархії межували.* Як і святитель Павло, єпископ Софроній до всякого порушення церковної дисципліни ставився суворо, але караючи й милував. Однаково особливу увагу звертали вони на благоговійне та правильне звершення богослужінь і таїнств священнослужителями, а також пильнували моральну чистоту мирян. Обоє стали святими церкви Христової.

Іркутський літопис розповідає нам, як святитель Софроній дбав про будівництво храмів:

1754 р. — 12 червня закладено камінну церкву Тихвенської Божої Матері; 27 листопада в Прокопівській церкві на верхньому поверсі освячено престіл на ім’я Святої Параскеви-П’ятнитці;

1755 р. — початок будівництва біля соборної церкви камінної огорожі; 9 січня 1755 р. завершено будівництво дерев’яної Семінарії та консисторії;

1755р. — 9 вересня освячено збудовану в архієрейському домі церкву на честь Покрови Пресвятої Богородиці;

1757 р. — 30 червня в Знаменському монастирі замість дерев’яної закладено камінну з дзвіницею церкву на честь Знамення Божої Матері з приділом Святителя Миколая Чудотворця;

1758 р. —при Спаській церкві побудовано камінну дзвіницю, де влаштовано приділ Святителя Дмитрія, митрополита Ростовського, Чудотворця;

1759 р. — 11 жовтня освячено пристіл Воздвиження Хреста Господнього в кам’яній церкві Іркутська, названої за цим престолом Хрестовоздвиженською;

1761 р. — у Богоявленському соборі освячено приділ на честь Казанської Божої Матері, збудований боголюбцями, у котрому і знайшов собі місце упокоєння вікопомний святитель;

1762 р. — 26 листопада освячено храм Знамення Пресвятої Богородиці в жіночому монастирі;

1763 р. — 17 липня освячено приділ у Тихвенській церкві на честь святого Ілії Пророка;

І766 р. — 1 вересня освячено храм на ім’я Воскресіння Христового, що при Тихвенській церкві;

1767 р. — стараннями святителя Софронія закладено кам’яну будівлю архієрейського дому, закінченого 1770 р., і тоді ж 31 жовтня архіпастир переселився в нього;

1767 р. — 17 квітня освячено збудовану церкву Вознесіння Господнього у Вознесенському монастирі;

1767 р. — 25 серпня у верхньому поверсі Прокопівської церкви освячено престіл в ім’я святих Прокопія та Івана, Устюзьких чудотворців.24

Не тільки в Іркутську клопотався про будівництво й освячення храмів святитель Софроній, а й в інших місцях єпархії з метою християнизації місцевого населення. Благословляючи будівництво храмів, святитель дбав і про те, щоб ті, котрі там служитимуть, мали засоби для існування. Без цього не функціонував би жоден храм, і, як наслідок, не проводилася б місіонерська праця.

Знаючи, який вплив має православне богослужіння на душі іновірців, Архіпастир намагався всюди налагодити статутну службу. Для цього, викликав до себе в собор священиків, дияконів, дячків і паламарів, котрі переймали досвід, беручи участь у соборних богослужіннях. У кафедральному соборі було створено хор, як взірець для всіх храмів.25

І все-таки приводити язичників далекого Сибіру в обійми христової церкви було важко, бо часом навіть у храмах нікому було служити, а тим паче займатися місіонерською діяльністю. Святитель, переповнений бажанням привести до Христа перебуваючих у пітьмі поганства, звертається до всієї своєї пастви просячи допомоги у справі просвічення язичників.

Зрозуміло, що найбільші вимоги, стосовно місіонерської діяльності, єпископ Софроній висував до духовенства. На них віддавна було покладено обов’язок навертати в Христову віру язичників і магометан, вести точні записи хрещення. Центрами місії були, головним чином, монастирі, особливо Вознесенський в Іркутську, Селенгинський і Посольський*, Керченський, Успенський, Киренський, Спаський в Якутську. При святителі Софронії вперше у Східному Сибіру використовувалися кілька похідних церков із місіонерською метою — у прикордонній із Китаєм смузі серед якутів й інших народів Півночі. Церква несла туземцям просвіту, долучала їх до загальнолюдської культури, захищала їхні права. Владика Софроній ревно обстоював громадянські права цих беззахисних людей,

Если Вам нужна помощь с академической работой (курсовая, контрольная, диплом, реферат и т.д.), обратитесь к нашим специалистам. Более 90000 специалистов готовы Вам помочь.
Бесплатные корректировки и доработки. Бесплатная оценка стоимости работы.

Поможем написать работу на аналогичную тему

Получить выполненную работу или консультацию специалиста по вашему учебному проекту
Нужна помощь в написании работы?
Мы - биржа профессиональных авторов (преподавателей и доцентов вузов). Пишем статьи РИНЦ, ВАК, Scopus. Помогаем в публикации. Правки вносим бесплатно.

Похожие рефераты: