Структура и функции семьи
У підсумку опіка батьків поступово падала, влада їхній усе більш і більш обмежувалася, держава помалу вторгалася в права батьківської влади.
Подібна ж історія відбувалася й у нас.
З падінням батьківської влади зник і "клей" примуса. Зв'язок батьків з дітьми стала залежати не тільки від волі перших, але і других. Те, що раніш діти повинні були терпіти, тепер вони не зобов'язані. Якщо раніш вони при всій тяжкості їхньої частки повинні були цю связь підтримувати, то тепер вони вільно розривають її, не жертвуючи ні совістю, ні честю, ні добробутом. Раніш діти були раби, тепер — вони вільні і рівноправні з батьками особистості. Раб терпить усі, особистість вимагає поваги до себе і протестує проти зазіхань на її права. Звідси висновок — тепер примусова, зв'язок батьків і дітей стала слабкіше, упала і легше може бути розірвана. А це значить, що "китайська стіна", що охороняла цей зв'язок на ґрунті батьківської влади, звалила.
Такий кінець тієї довгої дороги, який розвивалися відносини батьків і дітей. Звідси висновок — якщо раніш сім’я була єдиною чи головною вихователькою, школою й опікуном, те тепер ця роль сім’ї повинна зникнути. І дійсно, на наших очах ми бачимо, як держава помалу віднімає в сім’ї її виховні, вчительські й опікунські функції і бере їхній у свої руки. Раніш усе це належало сім’ї; тепер держава бере це на себе. Раніш останнє не втручалося в хазяйнування батьків, тепер усе більше і більше уривається в цю сферу, вимагає в батьків звіту, накладає на них ряд обов'язків і говорить: "це ти не можеш робити, це не маєш права, те-те повинний робити" і т.д.
Прав проф. П.И. Люблинский, коли говорить: "Сім’я, що здавна звикли називати "осередком громадського життя", вже в багатьох випадках перестала бути необхідною формою для народження і виховання дітей: в інших випадках узи сімейного життя є вкрай слабкими, і з кожним роком вплив сім’ї в області виховання усе більш і більш звужується".
Іншими словами — перелом відносин, що відбувається в наш час, батьків і дітей означає падіння батьківської опіки і заміну її опікою суспільства і держави, поступову втрату сімейою її учительски-воспитательной ролі і придбання цієї ролі суспільством і державою.
А це у свою чергу означає не що інше, як подальше розпадання сім’ї як союзу батьків і дітей і позбавлення її тих функцій, що вона дотепер виконувала.
Образно говорячи, сім’я як би тане і розсмоктується, розпадаючись на частині, втрачаючи одну за іншою свої зв'язки і свої функції, що переходять від її до суспільства і держави.
Іншими законами докладно визначаються умови, коли держава примусова відбирає дітей з-під опіки батьків, наприклад, у випадку поганої турботи про дітей, у випадку пияцтва чи батька опікуна, при відмінюванні батьком дочки до пороку, у випадках, якщо батько спілкується з чи злодіями повіями, якщо він живе в будинку, що населяється повіями, і т.д. і т.д.
Не можна також забувати і про саму постановку сучасного виховання і навчання. Самий характер сучасної школи, усіляких дитячих площадок, дитячих ігор, усі зростаючих установ для виховання дітей і т.д. — усе це цілком виразно веде до одного і тому ж: і юридично і фактично дитя усе більш і більш віднімається з-під впливу сім’ї і переходить у руки суспільства.
Навіть час, проведений їм у сім’ї, усе більш і більш коротшає. Раніш він все утворення і виховання одержував у ній ("домашнє утворення"). Потім з появою суспільних шкіл дитина з 7—8 років переходив від сім’ї до шкільного виховання і навчання. Перші роки до останнього часу він усе-таки проводил у сім’ї. Але тепер, зі швидким ростом і поширенням дитячих садів, площадок, дитячих ігор і т.п., — і в ці роки вже дитина переходить у руки суспільства, виходить з-під даху сім’ї в широкий світ своїх співтоваришів, у світ "дитячого суспільства" і в середовище "дитячої держави".
Нарешті, сім’я розпадається і як хазяйське ціле. Дотепер поряд з іншими задачами вона виконувала і господарські функції. Сім’я була одночасно і "вогнищем" у змісті кухні і столу, готування запасів, одягу, необхідних для господарства предметів і т.п. У прошлом вона була цілою господарською одиницею, чи, говорячи мовою економістів, "замкнутим натуральним господарством". З розвитком капіталізму її господарські функції скорочувалися. Машина, торгівля і магазини відняли в нас безліч господарських справ. Не раз оспіваний сімейний обід, чи чай, чи кава, із прекрасною господаркою за столом, із привітним хазяїном і милими дітьми — цей образ відходить у минуле. На місце їх приходять прозаїчні ресторани, кафе і їдальні, і чим щільніше населення, чим крупніше центр і місто, тим швидше виживають ці "публічні" установи старий, милий образ застільних сімейних картин.
І чим оживленнее і крупніше місто, тим різкіше відзначається цей процес і, немає сумніву, буде рости усе більше і більше. Виходить, що і з цієї сторони сім’я втратила один з тих стрижнів, що раніш збирав біля себе членів сім’ї і тим самим давав можливість бачитися, обмінюватися один з одним, говорячи коротко, чи прямо побічно зближав їх.
Тепер і цей стрижень зникає. Можна було б при бажанні привести не мало й інших ознак з області цивільного права — майнового права, спадкування, умови висновку шлюбу і його розірвання і т.д., що вказують на той же факт поступового розпаду сім’ї, але я обмежуся сказаним.
Думаю, що і з викладеного досить чітко вимальовується факт сімейного розпилення. В обох своїх видах насінний зв'язок — і як статевий союз чоловіка і дружини і як союз батьків і дітей — усе більш і більш слабшає і разлезается. Сім’я втрачає одну за іншою зі своїх функцій і перетворюється з цільного злитка в усі більш і більш худеющую, зменшувану і сімейну храмину, що розвалюється.
Поряд з цим причинним поясненням цілком законно може встати інше питання: А що ж далі? Яка форма сім’ї йде на зміну відживаючої? Чи варто бороти з цим чи розпадом потрібно вітати його?
Важко відповісти на ці питання. Відповідь повинна бути серйозний, глибокий, обґрунтований. А для нього немає ще ні даних, ні матеріалу, ні достатнього досвіду.
Близько 30 років тому Г.Спенсер відзначив уже починається факт розкладання сім’ї і порушував питання: " чиПредставляють ці спроби дезинтеграцї (розкладання) сім’ї необхідні ступіні нормального прогресу? Чи можна очікувати і чи бажано, щоб сім’я зовсім розклалася?" На ці питання він відповідав негативно і з погляду можливості і бажаності. Він думав, що процес розкладання сім’ї зупиниться. "Я не тільки не очікую, щоб дезинтеграця (розкладання) сім’ї могла піти ще далі, але, напроти того, маю дані підозрювати, — писав він, — що вона вже зайшла занадто далеко... і ми повинні очікувати тепер руху по зворотному напрямку" і, імовірно, "сім’я, що складається з батьків і дітей, відновиться знову і навіть піддасться подальшої інтеграції (зімкненню)".
Як видно зі сказаного, дійсність поки не виправдує припущень Г.Спенсера. Розкладання не зупинилося, а чим далі, тим йде швидше і, очевидно, у такому ж напрямку піде й у майбутньому. Звичайно, воно не веде до загибелі сім’ї взагалі. Сім’я, як союз чоловіків і як союз батьків і дітей, імовірно, залишиться, але форми їх будуть іншими.
Зазначений процес "рассасывания" сім’ї, зі зворотного боку справи, означає процес звільнення особистості з пелюшок насінного даху і переходу її в широке море загальлюдяності. Знов-таки віддаючи і тут належне заслугам сім’ї, що виховувала і зміцнювала протягом століть альтруїстичні почуття, не можна в той же час не вказати, що в даний час до людини пред'являються вже більш високі вимоги у відношенні альтруїзму і мотивів його поводження. Дотепер основним спонуканням соціально корисного поводження людини була сім’я і її інтереси. Людина досить пристойно працювала, пристойно поводився, спонукуваний добрим ім'ям сім’ї і з метою її забезпечення.
Інтереси і добробут сім’ї спонукують нас, з одного боку, до соціально корисного поводження, але з іншого боку — вони ставлять йому дуже вузькі границі. Зацікавленість у долях своєї сім’ї викликає свого роду "сімейний егоїзм", байдужість до інших людей — не членам сім’ї, замикання особистості у вузьку шкарлупу сімейного добробуту і часом приношення в жертву йому інших, більш широких, суспільних інтересів. Кому ж не відома знаменита формула: "Помилуйтеся! дружина і діти!" Скільки разів в ім'я цієї формули "дружини і дітей" люди діяли мерзенності! Скільки разів вона придушувала шляхетні пориви! Скільки принижень, подлостей і всяких компромісів було зроблено і відбувається щорічно в ім'я тієї ж сім’ї, в ім'я того ж: "Помилуйтеся! дружина і діти!"
Говорячи коротко, інтереси сучасної сім’ї і її процвітання в ніші час нерідкий зіштовхуються з інтересами суспільства і є гальмом для прояву, більш високих альтруїстичних поривів і вчинків. І чим далі, тим це зіткнення інтересів сім’ї і суспільства росте.
Настає третій період, коли двигуном соціально корисного поводження стає вже не сімейний добробут; а більш високий і менш егоїстичний принцип загального блага, безкорисливої праці на загальну, а не тільки сімейну користь. У цьому одне з головних розходженні прийдешньої, соціалістичної культури від сучасної — капіталістичної, що змушує капіталіста і підприємця трудитися в ім'я своїх інтересів і інтересів сім’ї й у той же час в ім'я тих же інтересів грабувати суспільство і працюючі маси. І немає сумніву, що в цьому єдиноборстві сім’ї, що почалося, і суспільства, інтересів першого і другого (згадаємо "боротьбу за індивідуальність" Н.К. Михайлівського!) організація сучасної сім’ї буде розбитаі: суспільні інтереси з одного боку, а інтереси особистості (зворотна сторона загальлюдяності) — з іншої, переможуть і фактично вже перемагають. Що розширився і всередину і вшир альтруїзм (любов до ближнього) і тепер уже вимагає — кількісно і якісно — більшого простору, чим вузькі границі сімейного альтруїзму.
Проявом цього зрушення і росту альтруїзму і служать факт "рассасывания" сім’ї суспільством, се танення і розчинення в суспільних інтересах і поступовій утраті нею своїх опікунських і виховних обов'язків.
Нова культура вимагає і нових людей, інших, чим ми, більш суспільних і альтруїстичних, чим "сімейна громадськість і сімейний альтруїзм". У минулому, коли було потрібно тільки останнє, сім’я і відала вихованням, направляючи його несвідомо убік "насінного добробуту". Тепер ставляться більш високі вимоги — відповідно змінюється і виховання. Воно втрачає сімейний характер і усе більш і більш переймається суспільними мотивами й інтересами. З ведення матері і батька дитина переходить у суспільство собі подібних, "сочеловеков", "у дитяче царство", у виді ігор, площадок, садів, керованих суспільними педагогами, улаштованих суспільством і усе більш і більш зростаючих. Замість "просочування" мораллю сімейних інтересів дитина з першого років уже починає "соціалізуватися", перейматися почуттям товариства, зв'язку зі світом, а не тільки з сімейою.
Слідом за площадками він переходить у школу, з нижчої школи — у вищу, зі школи — до суспільної роботи — одним словом, усе більш і більш відривається від сім’ї і "соціалізується", "усуспільнюється" і "альтруизирустся".
Як ознаку соціалістичного суспільства звичайно вказують і підкреслюють усуспільнення коштів і знарядь виробництва, залишаючи в тіні іншу сторону, без якої неможливо це усуспільнення коштів і знарядь виробництва, а саме "усуспільнення самої людини", що складає в заміні "сімейної" мотивації поводження поводженням "суспільним", диктуемым безкорисливим бажанням служити суспільству і його благу. Без першого, мабуть, неможливо друге. Можна сьогодні ж увести це усуспільнення, але при сучасному стані людства, без рівнобіжної зміни самої психіки людини вся зміна зведеться до зміни імені. В'язниці перейменують у "удома правосуддя", але від цього навряд чи легше буде тим, хто буде сидіти в них; банкір заміниться "директором суспільних фінансів", але різниця між ним і чорноробом залишиться колишня. На Зводі законів напишуть: "Воля, рівність і братерство", але ця воля теж буде недалека від волі безробітного від праці, рівності в безправ'ї і братерства, що говорить: "Умри за суспільне благо, брат мій!"
Одним словом, без "усуспільнення" самої людини немислимо справжнє "усуспільнення коштів і знарядь виробництва". У реальному житті те й інше повинне відбуватися одночасно і паралельно.
До цього соціально-альтруїстичного стану веде історія, на це ж вказує і заміна сімейної опіки і виховання суспільно-державним вихованням і турботою.
Цей перехід — перший крок по шляху подальшого усуспільнення людини, підготовки його для майбутнього, більш зробленого суспільства. У цьому його значення і його важливість, у цьому ж і та позитивна сторона, що спонукує мене негативно віднестися д усім тих "охам і подихам", що бачать у заміні сімейного виховання суспільним "падіння вдач", ознака "морального виродження", — "подихам", яким чимало приходиться чути на кожнім кроці.
Інше питання вже, що перехід цей довгий, вимагає багато сил і часу й в епоху переходу викликає ряд диких наростів, хворобливих пухлин і безліч жертв. Усе це безсумнівно і вірно.
Але звідси випливає не той практичний висновок, що потрібно спотворювати саме ідеальне завдання, а той, що потрібно всіма силами сприяти полегшенню "борошна пологів", по можливості безболісному переходу до нових прийдешніх форм. Говорячи словами засновника соціології О.Конта, потрібно не заперечення прогресу в ім'я чи порядку порядку в ім'я прогресу, а з'єднання того й іншого: і порядку, і прогресу.
Одним із проявів кризи сім’ї є – розвід. У нашій країні поряд з волею шлюбу існує і право чоловіків на розвід. По статистиці щорічно розривалося приблизно 930 тисяч шлюбів (це приблизно 1,5 % від їхньої загальної кількості) і утворювалося 2788 тисяч нових сімей. Таким чином, співвідношення між шлюбами і розводами складає приблизно 3:1. Але цей показник різний у залежності від місця проживання і віку людей. Так у великих містах розводів приходиться більше чим у сільській місцевості.
В міру росту числа розводів можливість того, що вони будуть компенсовані повторним шлюбом, стає всі меншою. Лише 10-15 % жінок з дітьми повторно виходять заміж. У результаті збільшується кількість неповних сімей.
Так що ж таке розвід? Одні говорять - зло, інші - рятування від зла. Для того, щоб довідатися це, треба проаналізувати велике коло питань: як живеться розведеній людині? Чи задоволений він розводом? Як змінилися квартирні умови, здоров'я? Як склалися відносини з дітьми? Чи думає він вступати в повторний шлюб? Дуже важливо з'ясувати долю розведеної чи жінки чоловіка, а також дитини з сім’ї, що розпалася. Не даремно говорять, що розвід, як айсберг у море: на поверхні видна лише невелика частина причин, основна ж їхня маса схована в глибинах душ розведених.
По статистиці справа про розвід збуджується в основному на прохання жінки, тому що жінка в наш час стала незалежної, він працює, сама може містити сім’ю і не бажає миритися з недоліками чоловіка. Дружина часом говорить: «Чому я повинна йому підказувати?» чи «Чому він сам не може догадатися?». При цьому жінка не задумується, що вона сама не ідеальна і гідна зробленого чоловіка. Уява малює їй такий зроблений ідеал, що у реальному житті і не зустрічається.
Слів ні, що п'яниця чоловік - нещастя для сім’ї, дружини і дітей. Особливо, коли він улаштовує побої дружині і дітям, несе гроші з сім’ї, не займається вихованням дітей, і т.д. Розвід у цих випадках найчастіше необхідний, щоб відгородити сім’ю від морального і матеріального спустошення.
Але адже не завжди п'яниця-чоловік був п'яницею. Адже були ж спочатку зустрічі і залицяння, друзі, свята і гості, радості і прикрості - було життя. І яка була спочатку позиція дружини стосовно випивок чоловіка? Чи була вона досить вимогливої, чи могла розумно і тонко сполучити обмежувальні і заборонні міри, щоб уберегти сім’ю від пороку. Може причини пияцтва варто шукати у взаєминах між чоловіками.
Крім пияцтва причинами по який дружини подають на розвід можуть бути - зрада чоловіка, чоловічий егоїзм. Часом чоловік просто змушує своїм поводженням подати дружину на розвід. Він зневажливо до неї відноситься, не терпить її слабостей, не допомагає в домашніх справах, і т.д.
З причин, по яких чоловіки подають на розвід можна виділити: зрада чи дружини його любов до іншої жінки.
Але основною причиною розводів, на мій погляд, є непідготовленість чоловіків до сімейного життя. На молодих чоловіків навалюються побутові, фінансові проблеми. В перші роки подружнього життя молоді більше довідаються один одного, розкриваються недоліки, що намагалися ховати до весілля, відбувається адаптація чоловіків друг до друга.
Молоді чоловіки нерідко зайво поспішно прибігають до розводу, як до способу дозволу будь-яких конфліктів, у тому числі і спочатку переборних. Подібне «легеня» відношення до розпаду сім’ї складається завдяки тому, що розвід уже стала повсякденним явищем. У момент висновку шлюбу існує чітка установка на розвід, у випадку якщо хоч один з чоловіків не буде вдоволений спільним життям. Ясно, що така установка стимулює розвід.
Причина розводу може послужити небажання одного з чоловіків мати дитини. Ці випадки зустрічаються рідко, але вони бувають.
Я вважаю, що люди розводяться не для того, щоб усе життя жити на самоті. Вони хочуть замінити невдалий шлюб щасливим, але це не завжди вдається. При соціологічних опитуваннях більше половини чоловіків і жінок хотіли б вступити в повторний шлюб. Лише незначна частина віддали перевагу самітності. А яка його ціна? Американські соціологи Картер і Глик повідомляють, що в лікарню попадають у 10 разів більше неодружених чоловіків, чим одружених, смертність у неодружених чоловіків у 3 рази більше, а в незаміжніх жінок у 2 рази більше, ніж у замужніх. Таким чином, можна сказати, що розводи негативно позначаються на здоров'я розведених людей.
Багато чоловіків, як і багато жінок легко йдуть на розвід, але потім дуже важко переживають його наслідку.
У розводах, крім чоловіків є ще зацікавлені особи - діти. Чим більше розводів - тим менше дітей. У цьому соціальну шкоду розводів. Розвід скорочує виховательські можливості сім’ї стосовно дітей. Дітям наноситься велика психологічна травма, про яку часто не думають батьки. Багато хто знають, що вони заподіюють своїм дітям страждання, але не багато хто розуміють до чого вони можуть привести, як це відіб'ється на дитині в його подальшому житті. При розводі владно набирає сили егоїзм батьків. Вони мало при цьому думають про долю своїх дітей.
Крім моральних мінусів у розводу є ще і матеріальні негативні сторони. При відході чоловіка з сім’ї, у дружини з дитиною виникають труднощ грошового характеру, особливо, якщо заробітна плата в дружини маленька, а дітей більше одного. Відхід з сім’ї також б'є по кишені чоловіку, адже тепер йому приходиться платити аліменти. Також виникають проблеми з житлом, приходиться розмінювати квартиру, поділяти разом нажите майно.
Таким чином, – розвід у багатьох випадках зло, чим добро. Але можливість возз'єднання сім’ї цілком реальна для багатьох, що зопалу розпалися пар. У житті часто случається, коли «блудний чоловік» повертається до своєї дружини і дітей, а розведені жінки говорили про своїх чоловіків, що мол якщо він змінить своє поводження до кращого, те прийму. У глибині душі кожний з чоловіків хоче мати свою гарну сім’ю. А для цього, насамперед самим людям, що вступили в шлюб, треба учитися взаєморозумінню, переборювати дріб'язковий егоїзм, удосконалювати культуру відносин у сім’ї. На державному ж рівні з метою запобігання розводів треба створювати і розширювати систему підготовки молоді до шлюбу, а також соціально-психологічну службу допомоги сім’ї і самотнім людям.
Розділ 4. Шляху відродження і зміцнення сім’ї.
Враження, що сьогоднішні конфлікти, великі і малі катастрофи обрушилися на нас раптово, як сліпа лавина, обманчиво. Їхні джерела — у тій тоталітарній системі, що шліфувалася в країні десятиліттями. Для розуміння происходящего важливий опис разрушительно-нивелирующий сили тоталітаризму, що придушував усі чи майже все людське в людині. Катастрофічним виявилося руйнування первинних структур громадського життя, насамперед сімейних відносин, сім’ї
Соціологічні дослідження сімейної сфери показують, що тут відбувалися процеси, результати яких помітні буквально в кожній клітинці соціального організму. Феномени человека-винтика і затінення соціально-статусних розходжень, зв'язаних з утворенням, професією, доходом і т.д., корелюють з тим, що стало з сімейою, з материнською суттю жінки, вовлеченной у суспільне виробництво, сексуальністю і взагалі інтимністю буття.
Соціологічні дослідження сім’ї і народжуваності фіксують стереотипність повсякденного укладу життя, причому, показник числа дітей у сім’ї зненацька виявляється інтегральним. Як правило, знаючи характеристики, можна з успіхом прогнозувати і житлові умови сім’ї, і рівень життя. Виходить, що массифицированная детность сильніше диференціює поводження і спосіб життя людей, чим звичні соціальні перемінні. Не мають дітей, однодетные і трехдетные відрізняються сильніше, ніж по своїй професії, наприклад, чи по утворенню. У повсякденному житті та чи інша «детность» нав'язує відповідний побутовий уклад, перекриваючи дію соціального статусу, доходу і т.п. Цікаво і те, що массификация малодетности, у тенденції суцільна, повсюдна, проте чітко окреслюється національно-територіальними зонами. Не випадково в Середньоазіатському регіоні й у Закавказзя критерій детности відіграє визначену роль у становленні національного характеру людини. Цей критерій значимо і для європейської частини бывшею Союзу, де національна своєрідність затверджується в опозиції багатодітності. Проблема в політичних відносинах примітні, але зовсім не досліджена. В умовах демократизації громадського життя пробудження політичної активності відбувається на основі чи ледве не єдиної статусної визначеності особистості по национально-детному принципі. Часом ми зіштовхуємося при цьому з виродливими метаморфозами сім’ї і нації, особливо в конфліктних зонах. Для будь-якої людини важливо не тільки збереження життя і здоров'я, не тільки збереження себе як члена суспільства, громадянина. На першому місці завжди буде стояти потреба у визнанні унікальності свого Я. Ця потреба виражається дуже емоційно, супроводжується гамою почуттів, у центрі яких переживання саме цінності, що припускають співпереживання, співчуття з боку інших, і насамперед з боку самого первинного кола — сім’ї. (Справжня сім’я і є там, де кожний одержує шукане спонтанно, як би саме собою, де кожен, якої б він ні був, одночасно відчуває себе часткою, і центром сімейного цілого. Сім’я в цьому змісті незамінна. Ніякі міжособистісні зв'язки, тим більше у формальних організаціях, не можна уподібнити сімейним. Тому крайності у формах відчуження особистості, соціального відчуження можливий тільки як результат розвалу сім’ї. І якщо в суспільстві намічаються спроби подолання тотальної відчуженості, то успіх цих намірів не мислимо вже без відродження homo famulus.
У Росії малодетность сім’ї є рівною мірою підсумок загальносвітового процесу, наслідок затяжної кризи економіки і політики, причому під малодетностью варто розуміти не проста наявність одного-двох дітей у сім’ї, але і перевага малодітної ментальности, такої системи ціннісних орієнтації, що відрізняється сильним відчуженням особистості в сфері соціальних і сімейних відносин. У суспільстві, що імітує активність, відсторонення від псевдоценностей і норм — захисна реакція особистості на недійсність існування. Але люди мимоволі втягуються й у процес відчуженого сприйняття справжніх цінностей як «казенних». Саме це відбулося з цінністю існування людського роду, відтворення населення, народжуваності, сім’ї, дітей. Відчужена людина стала відноситися до цих цінностей не як до своїм власної, а як до нав'язува ззовні. І результат цієї трансформації ціннісних орієнтації не сповільнив позначитися. Масова малодетность сімей — от її підсумок, що чи рано пізно починає турбувати і сама держава: недостача трудових ресурсів і поповнення армії.
Але держава — бюрократичний орган, і усе, що зв'язано з сімейою в суспільному житті, його мало цікавить споконвічно. Дається взнаки історична протилежність сім’ї і держави, про яку чимало говорилося за всіх часів. Орієнтація держави на соціальний захист населення, обмежений чисто матеріальною допомогою, звичайно, робить враження турботи про населення. Ця сиюминутная політика знаходить відгук у масах, але для рішення нашої проблеми сім’ї такої турботи, м'яко говорячи, недостатньо. Мова повинна йти про відродження визначених цінностей сімейного життя.
Ще на початку 70-х років соціолого-демографічні дослідження й опитування населення виявили зсув цінностей особистості убік «матеріального фетишизму». У той час уже питання про сім’ю і дітей викликали нескінченні скарги на житлових і матеріальних труднощів. Але діти не народжуються винятково по економічних розуміннях. Інтенсивне використання посилань на матеріальні перешкоди до народження дітей, назване в соціологічній демографії і соціології сім’ї «концепцією перешкод», свідчить про загальність відчуження в цій сфері...
Знеособлені, обюрокрачені відносини людей, далеких від справжньої ініціативи й активності, відбилися й у сімейних відносинах. Займаючись здебільшого імітацією службової діяльності, люди, повертаючи з роботи додому, у сім’ю, не можуть не привнести сюди укорінені шаблони поводження, хоча саме в лоні сім’ї потрібно принципово інша стратегія життя, де усіх варто робити всерйоз, справді, без «халтури» і «показухи». І насамперед «інфікуванню» піддалися ті відносини, що складають серцевину і-суть власне сімейного життя — відносини «батьки — діти», родительства; відносини між старшими і молодшими поколіннями.
Витиснення сімейного виробництва і залучення в орбіту найманої праці всіх працездатних членів сім’ї, висновок неповнолітніх у дошкільних організаціях, а