Фактори, що впливають на розвиток підліткової злочинності
Шляхи подолання девіантної поведінки, тим більш у її злочинному варіанті, повинні визначатися з урахуванням названих специфічних рис особистості злочинця, впливаючи на середовище (обставини, ситуацію), формування здорових потреб, насамперед потреб у самовдосконаленні, на процес усвідомлення цих потреб та їх активного задоволення через творчість. Деформація особистості починається саме з втрати життєвої мети як цільової установки творення самого себе і обставин свого життя. Ця внутрішня робота особистості потребує великого напруження і зусиль, але тільки таким шляхом людина може подолати свої негативні риси, розвинути свій потенціал. Суспільство зацікавлене у такому самовдосконаленні кожного члена суспільства і покликане всіляко допомагати розвиткові особистості.
Соціологія девіації допомагає чітко визначити і реалізувати шляхи подолання девіантної поведінки стосовно середовища-потреб, їх усвідомлення й діяльного задоволення задля утвердження законності та правопорядку.
Отже звідси випливає висновок – девіація , як не прикро перебуває в постійному процесі розвитку , а тому всі зусилля сучасного суспільства спрямовані на те ,щоб знайти найефективніші шляхом подолання цього явища.
Девіантна поведінка. Як вже було сказано, самим слабким і самим розповсюдженим видом порушення виступає девіантна поведінка. Вона не зводиться до багато чисельних порушень суспільного і адміністративного порядку. Поза негативним смислом у слові «девіантність» існує і позитивний. Відхиляючись від середнього стандарту поведінки можна, як в негативну, так і в позитивну сторону.
Девіантна поведінка - любі вчинки, або дії, не співпадаючі писаним і не писаним нормам. В деяких суспільствах дрібні відхилення від традицій, не говорять уже про серйозні проступки, суворо караються. Все знаходилося під контролем: довжина волосся, форма одягу, манери поведінки. Ваші батьки напевно пам’ятають, як в 60-70 роки в школі вчителі боролися із «довговолосими» вбачаючи у їх вигляді, подражання «бітлам»; як вони навіювали шкільну форму на манер військової, на їх думку не правильно себе поводили.
В більшості суспільств контроль девіантної поведінки несиметричний: відхилення в погану сторону засуджується, а в хорошу –схвалюється. В залежності від того, позитивним, або негативним являється відхилення всі форми девіації можна розмістити на деякому континуумі.
На одному із його полюсів розміщується група осіб, які проявляють максимально несхвальну поведінку: революціонери, терористи, патріоти, політичні емігранти, зрадники, атеїсти, злочинці, вандали, циніки, бомжі.
На іншому полюсі, розміщується група з максимально схвальними відхиленнями: національні герої, видатні артисти, спортсмени, науковці, письменники, художники та політичні лідери, місіонери, дуже здорові та красиві люди.
Якщо ми проведемо статистичний підрахунок, то отримаємо що нормально розвиваючих суспільствах і в звичайних умовах на кожні із цих груп припаде приблизно по 10-15 % загальної чисельності населення. Проти 70% населення складають «тверді середняки» – люди з несуттєвими відхиленнями. Політичний радикалізм, породжуючи революціонерів, має своє живильне середовище в суспільстві де проходять масові незадоволення населення існуючим режимом. Якщо він досягає високої відмітки, в суспільстві може виникнути революція. Точних експертних розрахунків не існує, але ймовірно рівень незадоволеності населення політичним режимом повинен небагато перевищити 50%. Якщо така відмітка не досягнута, то незадоволення виражається в багаточленних формах не революційного діяння, в тому числі протестом руху.
На думку спеціалістів в більшості країн доля громадян, радикально відторгаючих існуючу політичну систему зазвичай невелика і складає 15-20 %. Більш високий рівень, а в Росії він досягає відмітки 40%, ставить легітимність політичного режиму під сумнів. Рівень довіри населення до діяльності центральних органів влади, як правило, не знижується нижче 25%. В противному випадку рахується, що влада втратила довіру населенню. Величина даного показника пов’язана із екстраполяцією необхідного рівня підтримки кандидата на виборах електоратом.
Відхилення від прийнятих норм являється настільки ярко вираженим, як сукупність нових норм, створює девіантну культуру, яка знаходиться в опозиції до правлячої культури.
Коли Р. Мертон писав про конформізм і девіантність, він вказав нам на два види девіантності заплутаність і конформізм. Першу можну розмістити на лівому полюсі шкали Р.Кевен. Заплутаний знає та приймає норму, але заради своєї вигоди, схильний їх порушувати. Він веде себе безвідповідально по відношенню до суспільства. Навпроти нонконформіста розташувався на крайньому правому фланзі шкали. Він знайомий із суспільними нормами, але рахує їх несправедливими і відкрито зневажає їх, призиваючи інших до зміни суттєвого строю. Нонконформіст шукає нову мораль і діє повністю відповідально, хоча і відхиляється від суттєвих очікувань. Цей соціальний реформатор, набагато випередивши свій час. Подібну форму девіації з точки зору тривалої перспективи слід називати конструктивною. А заплутаність, як форму девіації необхідно визнати деструктивність. [13]
Характерна риса девіантної поведінки – культурний релятивізм. Це означає, що соціальна норма, прийнята будь-яким суспільством, або законодавчо, - явище лишень відносне. Один і той же проступок може рахуватися в одному суспільстві позитивним, а в іншому розглядатися як соціальна патологія. Багато прикладів можна було б привести із сімейного права і сімейних традицій, звичаїв різних народів. Ускладнення виникає навіть в одній державі, де діє одне законодавство, але проживають народи, які в побуті дотримують різних традицій, особливо, якщо ці традиції підтримуються і релігійними нормами. Наприклад, конфлікт між вимогами одношлюбності по українському цивільному праву і традицією множинності багатошлюбності визнані в ісламі. В первісний час канібалізм, вбивство стариків, кровозмішення і вбивство дітей рахувалися нормальним явищем викликаним економічними причинами (відсутність продуктів харчування), або соціальним устроєм (дозволу шлюбу між родичами). В сучасному суспільстві це рахується девіантним, а в деяких випадках і кримінальною поведінкою.
Культурний релятивізм може бути порівняльною характеристикою не тільки двох різних суспільств, або епох, але також двох, або декількох великих соціальних груп всередині одного суспільства. Наприклад, таких груп – політичні партії, правительство, соціальний клас, або прошарок, молодь, жінки, пенсіонери, національні меншини. Так на відвідування церковної служби – девіація з позиції віруючої людини, але норма з позиції не віруючої людини.
Вбивство на війні дозволяється, а також нагороджується, але в мирний час, карається. В Парижі проституція легальна (законна) і не засуджується, в інших країнах вона рахується девіантною (законна, але суспільною думкою не схвалюється), в третіх незаконна (злочинна) і не схвалена (девіантна) форма поведінки. Звідси слідує, що критерії девіантності відносні і не можуть розглядатися окремо від даної культури.
Крім цього, критерії девіантності змінюються в часі і також в рамках однієї і тієї ж культури. після другої світової війни куріння в США отримало широке розповсюдження і отримало соціальне схвалення. Курити в квартирі, або в офісі рахувалося нормальним явищем. Але в 1957 році вчені доказали, що куріння – причина багатьох серйозних захворювань в тому числі захворювання раку легенів. Поступово широка суспільність розпочала компанію проти куріння. І сьогодні в США курці перетворилися в об’єкт всезагального осудження. В СРСР в 60 роки рахувались девіантними «стіляги», які носили довге волосся і вузькі брюки, які наслідували «буржуазному образу життя». В кінці 80-х років наше суспільство змінилося і форма штанів і довжина волосся перестали бути предметом гоніння.
Зробимо висновок: девіація відносна; вона оцінюється в залежності від:
а) Історичної епохи,
б) Культури суспільства. Відносність соціології отримало спеціальну назву – релятивізм.
Хоча велика частина людей більшу частину часу поводить себе в згідності із законом, таких людей не можна рахувати абсолютно законослухняними, тобто соціальними конформістами. Так, при обстеження мешканців Нью-Йорка 99 % опитаних призналися в тому, що вони здійснили один, або більше незаконних проступків, наприклад крадіжка в магазині, обманювали податкового інспектора, або постового, запізнення на роботу, куріння в недозволених місцях і т.д. Повну картину девіантної поведінки в конкретному суспільстві скласти дуже важко, оскільки поліцейська статистика реєструє незначну частину пригод.
Девіантним може стати самий невинний на перший погляд проступок, який пов’язаний із порушенням традиційного розподілення ролей. Скажімо, більш висока заробітна плата жінки, оточуючим може здаватися не нормальним явищем, так як чоловік із давніх часів – головний виробник матеріальних цінностей. В традиційному суспільстві подібний розподіл ролей в принципі не міг виникнути.
Боротьба із девіаціями часто перероджувалася в боротьбу із різнобічними почуттями, думками та проступками. Зазвичай вона являється безрезультатною: через деякий час відхилення відроджується, і ще в більш яркій формі. В кінці 80-х років радянська молодь наслідувала західній моделі поведінці настільки відкрито, що боротьба із цим суспільство було не в силах. Зняття соціальних і ідеологічних заборон в кінці 80-х років збагатило суспільне життя творчістю і різноманіттям.
Юдіт Блейк і Кінглей Девіс розробили чотирьохчленну модель девіації, розуміючи девіантність в широкому смислі. Вони запевняють, що можливі мінімум чотири відношення між мотивами та вчинками людей. Мотиви і вчинки можуть погоджуватися або відхилятися від очікуваних стандартів.[12]
Можливі відношення між мотивами і вчинками.
Яке б суспільство ми не взяли, багато людей попадають в категорію Вони хочуть (це їх мотиви) підкорюватися існуючим нормам і ведуть себе (це їх вчинок) належним чином. Або вони не хочуть підкорюватися нормам і порушують їх. Між позиціями можливі і проміжкові ситуації. Наприклад деякі люди порушують норми не усвідомлюючи того, тобто роблять це не умисно Причиною може бути елементарна помилка в судженнях, незнанні правил, або неможливості в даний момент дотримуватися конкретних правил (вимушене порушення). В останню категорію попадають ті, хто умисно бажає порушити правила, але не робить цього. Що їх лякає? Боязнь перед покаранням? Здорового розсуду про те, що дотримання суспільних норм, принесе їм більшу вигоду ніж порушення? „Як би то не було, потрапляючи в категорію не відхиляються в своїх вчинках тому, що в них нема культурних і соціальних можливостей порушити правила”. Наприклад, далеко не всі бідняки здібні пограбувати прихожого або магазин, хоч до цього їх схиляє бідне становище. Когось стримує боязнь покарання, іншого суспільні норми, а хтось боїться, що не встигне втекти і т.д.
Існує іще одне вимірювання девіації: деякі девіанти фальшиво обвинувачені. А інші являються скритими девіантами. Також важливо не тільки те, хто ти на насправді, але і те ким тебе рахують оточуючі. Неправдиве звинувачення побудоване як раз на тому, що людина насправді не порушувала правил, але оточуючі рахують його винним. В зв’язку з цим Говард Беккер виділив чотири можливі категорії сприйняття, або оцінки. Порушень іншими людьми.
Можливі відносини між оцінкою і реальною поведінкою при девіації.
Деякі вчені називають девіацією всяку не сумісну їм непристойну поведінку. Погоджуючись з ними, Г.Беккер зміг виділити чотири категорії: дійсні девіанти і конформісти, з однієї сторони, і дві проміжкові групи. Неправдиво звинувачені – це ті, хто являється конформістом, але суспільством сприймаються як девіанти. Причиною може бути помилка судового вироку, свідоме викривлення факторів слідчим з намірами засудити дану людину, розпущення негативних пліток, наклепів та інших форм обману суспільної думки. На практиці з неправдиво звинуваченим, або неправдивим девіантом суспільство веде себе так, так само як із дійсними: їх судять, засуджують, карають, підвергають до всезагального осудження. Буває дуже важко відрізнити дійсних та фальшивих девіантів.
Таким чином, девіантність важко розпізнати та проаналізувати, так що одні девіанти уміло ухиляються, а інших людей фальшивих звинувачують в порушеннях. Норми важко точно визначити, в результаті чого девіантність сприймає багаточисельні проміжкові форми.
Безпритульність. Дуже часто розглядається, як важка суспільна біда, засвідчує про глибоку кризу, хвилюючим суспільством в цілому, або його важливими інститутами. Сьогодні безпритульність відноситься до різновидності девіантної поведінки.
Безпритульність – це звичайна дитина, яка позбавлена піклуванням батьків або сім’ї, яка не знаходяться під опікою спеціалізованого дитячого закладу, яка веде бездомний образ життя. Він рівно включається в жорстоку вуличну боротьбу, при відсутності виховної допомоги дорослих і морального дитячого середовища. У безпритульних дуже розвинутий інстинкт самозбереження, що не спостерігається в дорослих дітей. Виражена емоційна збудливість, яка часто розвиває звичку до штучного збудження: наркотикам, алкоголю, азартним іграм. Чуттєві елементи статевого життя пробуджуються раніше звичного. Спостерігаються авантюрні напрямки вирощених вуличним життям, що різко збільшує трудову нестійкість і не дисциплінованість.
Безпритульні живуть в підвалах на горищах, в міських звалищах та кладовищах. Ті хто вже пройшов школу вуличного життя, самостійно заробляє. Звичайно кримінальним шляхом. Вони одягаються, намагаються а також знімають при цьому житло, але все ж таки по суті, залишаються безпритульними.[9]
Спеціалісти виділяють наступні причини виникнення безпритульності:
Соціально-економічний – економічну кризу, безробіття, голод, епідемія, інтенсивні еміграційні процеси пов’язані із військовими конфліктами, або природними катаклізмами.
Соціально-психологічні - кризу, сім’ї, збільшення розлучень, втрата одного із батьків, погіршення клімату в сім’ї, грубе поводження з дітьми, фізичні покарання, а інколи сексуальні домагання із сторони дорослих і т.д.
Психологічні причини, які виражаються в збільшенні числа дітей, які мають психофізичні аномалії, риси асоціальної поведінки. Серед зростаючого покоління такі діти займають 3-5%.
Основними типами закладів для безпритульних являються: приймальники для надання першої соціальної допомоги, дитячі будинки для дітей шкільного і дошкільного віку, для фізично дефектних та розумово відсталих дітей, дитячі міста як комплекс різнотипних закладів. В 1925 році таких закладів в СРСР нараховувалося 3701. При дитячих будинках були організовані більше тисячі майстерень, їм було виділено біля 230 земельних ділянок. Все це не тільки рятувало дітей від голоду і фізичної смерті, але і виконувало важливу функцію соціалізації. Врятовані діти, поступово поверталися в сім’ї, або в трудову обстановку. Але сотні тисяч безпритульних дітей та підлітків в 20-ті роки залишалися не охопленими, вони поповнювали кримінальне середовище, жебракували, вели асоціальний образ життя.[11]
Делінквентна поведінка.
Делінквента поведінка – не караємі з точки зору Кримінального кодексу України, а саме: дрібне хуліганство, незначне викрадення продуктів в магазині, здійсненне покупцем (дрібні крадіжки в транспорті, або на ринку), бійки без нанесення середніх і тяжких тілесних ушкоджень, запізнення на роботу, перехід вулиці в невстановлених місцях, куріння в недозволених місцях та інші. В перелік делінквентної поведінки школярів по даним зарубіжних та радянських соціологів, зазвичай входять такі вчинки як: не повернутися вночі додому, вжити алкоголь, бійка, незаконно зберігати зброю, чіплятися до дорослих, нанесення тяжких тілесних ушкоджень кому-небудь холодною зброєю, красти, прогулювати заняття, курити маріхуану, не приходити до школи, відбирати кишенькові гроші у інших школярів, не порушувати порядок в громадських місцях, зіпсувати громадське майно, писати, або малювати фарбою на стінах та огорожах та інші. Для дорослих та підлітків до делінквентних вчинків можна віднести більшість з цих адміністративних правопорушень.
Таким чином, будь-яка поведінка, яка не схвалюється громадською думкою, називається девіантною, а поведінка, яка не схвалюється законом, називається делінквентною. Несхвалення ще не означає покарання. Кримінальне покарання малює границю між делінквентною і злочинною поведінкою. Підлітки, які стоять на обліку в кімнаті міліції, - делінквенти, але не злочинці. Такими вони стають потрапивши за грати.[7]
В США суть делінквентність поведінки молоді по-різному визначається в різних штатах. В штаті Іллінойс закон визначає делінквентною дитиною любу, яка на шлях виправлення не стає, хто виростає в поганих сімейних обставинах, хто бродить по нічним вулицям, з підозрілими намірами і без всякої важливої справи, або звинувачуються в намірі скоїти непристойний вчинок. В штаті Нью-Мехіко за основу беруть слово „зазвичай”: дитина, яка зазвичай не слухається, являється капризною, не керованою, яка пропускає уроки, рахується делінквентною. Федеральне дитяче бюро відносить до делінквентів небезпечну для самої людини і для оточуючих поведінку, яку можна рахувати антисоціальною, загрожуючи правам і благополуччю іншим людям.
Являючись формою відхиляючої поведінки делінквентність в сучасному західному суспільстві характеризується наступними рисами.
Вклад соціальної позиції. В США делінквентність більша в нижньому класі, серед хлопчиків-підлітків, які проживають в погано збудованих будинках та в центрах великих міст. Саме в хрущобах панує аномія та беззаконня.
Вплив взірців соціалізації. Не всі хлопчики в хрущобах делінквентні, тому, що і тут живуть різні сім’ї. Найбільша делінквентність виявлена серед підлітків, які мають самий низький статус, які не знають в сім’ї чіткою послідовної дисциплінарної системи, які доволі часто беруть участь в дорослих тусовках.
Наявність ситуаційних факторів. Підлітки, яких заарештували за викрадення автомобіля, пограбування, застосування зброї, скоювали ці правопорушення, тому, що їм подобається ризик і тому, що під руку попадалися автомобілі, перехожі та зброя.
Переростання делінквентної діяння в делінквентну роль. Багато беруть участь в делінквентних діяннях час від час без наміру стати постійним порушником. Але коли співтовариство підлітків починає ідентифікувати таких людей, як делінквентнів і вести себе на подобі них, приходить час, коли самі вони починають думати про себе в термінах саме цієї ролі.
Формування делінквентних колективів і субкультури. Більшість делінквентів актів проходять в натовпі, групі, колективі. В групі індивід отримує підтримку своїм провокаціям. Поступово формуються банди та субкультури.
Порушення соціальних норм молоддю можуть бути серйозними і не серйозними, свідомими та не свідомими. Всі серйозні порушення, свідомі вони, або ні підпадають під категорію протиправних дій, відносяться до делінквентної поведінки.[4]
Алкоголізм – типовий вид девіантної поведінки. Алкоголік – не тільки хвора людина, але і девіант, він не здібний нормально виконувати соціальну роль.
Наркоман – до недавнішнього часу рахувався злочинцем так як, вживання наркотиків класифікувалося як законом, як злочинна дія.
Самогубство – тобто вільне і умисне припинення свого життя, - девіація. Але вбивство іншої людини – злочин.
Зробимо висновки: девіантність і делінквентність – дві форми відхилення від нормальної поведінки. Перша форма відноситься до малозначних, а інша до абсолютна і значна. Самою піддатливою до делінквентної групи населення являється молодь. Але не люба, а та, що проходить соціалізацію в злочинному або відхиляючому середовищі. Таку сферу, або сім’ю називають неблагополучною. Зазвичай це батьки алкоголіки, які побували за гратами. На поведінку дітей великий вплив здійснює батьківська модель поведінки. Діти дуже часто копіюють поведінку своїх батьків.
Важкі підлітки. Важкими прийнято називати підлітків, які здійснюють правопорушення, не поважають старших, не дотримуються моральних норм. Вони б’ють скло і крадуть із магазинів і палаток, б’ються до зламаних носів та ніг, викрадають автомобілі, щоб покататися, телефонують до школи перед важкою контрольною, повідомляючи про підкладену вибухівку, ховають молодших сестер і братів від своїх батьків, а потім вимагають викуп, торгують наркотиками, виривають сторінки із бібліотечних книг, розбивають вуличні лампи та ін. Інколи роблять це спокійно і повністю свідомо, оскільки впевнені в своїй ловкості і в непокараності. Газет вони не читають і законів вони не вивчають.
Вчені рахують, що важкі діти, частіше виникають або із неповних, або із неблагополучних сімей. В 90-х роках в Росії продовжувався ріст числа батьків, які вели асоціальний образ життя, які використовували своїх дітей в корисливих інтересах, проявляючи жорстоке відношення до них. Збільшилася кількість розлучень, із-за чого щорічно, 0,5 мільйона дітей у віці до 18 років залишаються без одного із батьків. Загострюється проблема соціального сиріцтва – інтенсивний ріст числа дітей сиріт при живих батьках. В 1994 році таких було виявлено 81 тисячу. Такі не благополучні сім’ї та сиріцтво дають великий поштовх до схилення молодої людини на злочинний шлях. В підлітків змінюються цінності. Вони не вбачають інтерес в навчанні, обранні майбутньої професії, заснуванні сім’ї, дотримання загальнолюдських норм, так як їх замінили нові не благополучні та не схвалені суспільством, про те, схвалені однолітками від яких вони отримують необхідну їм інформацію, захист та підтримку.[2]
1.3 Особистісні характеристики підлітка - злочинця
На думку І. Стрекінару на формування протиправного поводження підлітків у першу чергу впливають: несприятливі соціальні впливи. Особистість, її мотиви, світогляд формується під впливом соціальних факторів. У групі даних соціальних факторів головну роль грають родина та неформальні групи однолітків.
Родина відіграє важливу роль у первинній соціалізації особистості. Як соціальний інститут, головною функцією якого є відтворення й виховання нового покоління людей, родина створює індивідуальну обстановку міжособистісних відносин, багато в чому на роки фізичного , інтелектуального та емоційного розвитку людини. Вплив родини на підлітка сильніше впливу інших соціальних інститутів і суспільства в цілому. Це випливає з ряду особливостей. Характерних для родини як наприклад, її нечисленність, що полегшує можливість безпосереднього емоційного контакту і міжособистісної взаємодії, крім того, взаємини членів родини переважно постійні і тривалі. Підліток завжди сприймає в батьківській родині визначні зразки поводження, виховання вищих людських цінностей зв’язано з рівнем культури родини, з формуванням різних інтересів, професійною та суспільною діяльністю. Кожна родина створює свою субкультуру повсякденного життя. Роль батьків при цьому велика й багато значима. Психологічний клімат родини, ступінь її згуртованості визначається погодженістю представлених у фактичному розподілі прав і обов’язків у родині, взаємодією та взаємодопомогою її членів. У родинах де відносини батьків і дітей характеризуються байдужістю, лицемірством. Діти з працею опановують позитивний соціальний досвід. В такій родині підліток рано втрачає потребу в спілкуванні. Основний мотив, що визначає поводження підлітка, - бажання самозатвердитись, яке залишається не реалізованим у атмосфері заборон. У родинах де між батьками існує психологічна напруженість. Тяжкі чи затяжні конфлікти діти легше піддаються зовнішньому впливу, тому що прагнуть до розрядки внутрішнього напруження. Розбіжності між батьками тісно пов’язані з розвитком у дітей схильності до небажаного поводження. Наявність такого поводження свідчить про зниження виховної функції родини. До важких наслідків, недоліків сімейного виховання відносяться злочинність, алкоголізм, наркоманія та інші патологічні явища, джерелом яких у більшості випадків стали обставини, що оточували дитину в родині. [12]
Одним із могутніх несприятливих факторів, що руйнують не тільки родину, але й рівновагу родини, є алкоголізм батьків. Серед підлітків-правопорушників, що виховувались у таких родинах, нерідко зустрічаються ті, хто систематично вживає алкогольні напої.
Важливу роль нормального життя родини відіграє - матеріальна забезпеченість. Вона завжди відбивається на здійснені родиною її виховної діяльності. Обмежені матеріальні можливості родини не дозволяють повною мірою задовольнити необхідні їх потреби.
Також на формування особистості дитини негативний вплив оказує – неповна родина. У виховному плані неповна родина проблематична. Втрачаючи одного із батьків, дитини позбавляється цілого світу морально-емоційних відносин, до того ж можливість спостереження дитиною соціальної взаємодії батьків, їхньої любові, взаємодопомоги і т.д. – це найважливіший фактор, що соціалізує.
Можна сказати, що сімейне неблагополуччя - одна з основних причин, що визначає стан і динаміку злочинної поведінки неповнолітнього. Неблагополучними ми називаємо родини, що цілком або частково утратили свої виховні можливості в силу тих чи інших причин, у результаті чого в цих родинах створюється несприятливі умови для виховання дитини: родина, де батьки зловживають спиртними напоями, ведуть аморальний спосіб життя, вступають у конфлікт із морально-правовими вимогами суспільства, родини із низьким морально - культурним рівнем батьків, зі стійкими конфліктами у взаєминах між батьками і дітьми, неповні родини які допускають серйозні помилки, з низькою педагогічною культурою й недосвідченістю. Такі помилки в системі сімейного виховання носять не ситуативний, а постійний характер. До них відносять родини, у яких спілкування батьків з дітьми носить формальний характер; де відсутня єдність вимог до дитини; де має місце безконтрольність з боку батьків за успішністю і поводженням дитини; надмірна строгість у вихованні; відсутність обліку вікових і індивідуально – психологічних особливостей дитини в процесі сімейного виховання і деякі інші.[11]
Порушення соціалізації у родині приводить до того, що дитина стає більш піддана зовнішнім впливам середовища. У таких випадках на формування особистості підлітка – правопорушника можуть впливати процеси, що відбуваються в суспільстві, пропаганда насильства і жорстокості в ЗМІ, взаємини в школі, неформальні групи, в які входить підліток. Як правило, серед підлітків – правопорушників досить багато тих, хто не може знайти взаємного порозуміння у шкільному колективі. Для них характерні: конфлікти з однокласниками й вчителями, низька успішність. Все це сприяє тому, що підліток починає прогулювати школу і шукати спілкування на вулиці, у компанії схожих на нього товаришів. Досить часто такі групи носять асоціальний характер.
В групи неповнолітніх правопорушників є однією з різновидів малих неформальних соціальних груп. Вони мають специфічні соціально-психологічні механізми виникнення, розвитку й функціонування. Такі групи не виникають ні з чого. Цьому сприяють визначені об’єктивні умови і причини, а також суб’єктивні передумови їхнього виникнення. Об’єктивними причинами для їх виникнення є недоліки сімейного, шкільного, суспільного виховання, а в ролі суб’єктивних передумов виступають особистісні особливості підлітків і їхня взаємодія із соціальним мікро середовищем. Підлітки збираються в групи часто зовсім не для здійснення правопорушень. Вони прагнуть до спілкування. Порушення між особистісних відносин з дорослими й однолітками, переживання дискомфорту приводить до того, що в підлітків паралізуються основні механізми соціалізації, що ведуть до неправильного формування представлення про себе, своєму “ Я - образі”. У підлітків відбувається асоціальна ідентифікація, співвіднесення себе з негативними еталонами, що є відображенням негативних між особистісних відносин з дорослими, а потім з однолітками. Ідентифікація в них відбувається з негативним мікросередовищем, у якому виробляються негативні устремління, переконання, норми й установки, відбувається формування стійкого негативного “Я – образа”. Іде процес асоціального формування особистості і закладаються передумови для виникнення асоціальної групи. У підлітків з’являється почуття соціальної неповноцінності, нездатності, ізольованості й відірваності від інших людей. Свою нездатність вони випробують у навчанні, праці, спілкуванні, тому і ідуть від реального подолання труднощів. Це веде у свою чергу до появи в них підвищеної тривожності, пасивності, соціального гноблення й пригніченості і в остаточному підсумку до формування заниженої чи завищеної самооцінки, пошуку оптимального для них кола спілкування.[8]
Дослідження М. .Алемаскіна, Е.М.Даниліна, И.С.Полонського й інших показують, що 80 – 85% важковиховуваних підлітків у родині, колективі класу, виробничому колективі знаходяться в положенні “знедоленого”. За даними И.П.Башкатова, 93,7% підлітків правопорушників мали дуже низький соціометричний статус у соціально корисних групах і знаходились в ізольованому положенні в системі між особистісних взаємин зі старшими однолітками.
Я.Л.Коломинський пише, що в таких підлітків «незадоволена одна з важливіших соціальних потреб – потреба в спілкуванні, і це формує в них цілий ряд негативних рис особистості й особливостей поводження».
Щоб позбутися положення «знедоленого» і задовільними свої потреби підлітки вступають в неформальні зв’язки з такими ж як вони «знедоленими». На основі цих неформальних зв’язків і зароджуються підліткові групи «друзів», двірські й вуличні компанії різної спрямованості.
Мотиви об’єднання в такі групи найрізноманітніші. Виникають такі групи спочатку на ігровій основі в процесі спілкування, що не контролюються ні батьками, ні вчителями, ні іншими особами. У силу своїх раніше сформованих інтересів і схильностей підлітки самі визначають зміст своєї предметної діяльності, звикають робити те, що їм хочеться. За даними И.П.Башкатова, більше всього часу підлітки витрачають на “ безцільне ходіння” по вулицях, розмови з друзями й випивки 26%, а також відвідування розважально - видовищних заходів 25,2% ,перегляд телепередач 14 %.
В організаційній структурі неформальних груп лежать не офіційні зв’язки відносин, а чисто психологічні. Групи складаються стихійно, їхня структура ніде офіційно не зареєстрована, не охороняється суспільними інститутами і не відбита в законодавчому порядку. Основними засобами контролю є: традиції, звичаї, групові звички закріплені в груповій думці, тобто засоби моральні, а не юридичні. Тому права й обов’язки членів цих не формальних груп більш аморфні, ніж у соціально корисних групах, хоча бувають дуже складними і великими. Тільки в них підлітки можуть вільно спілкуватися з тими особами, які їм подобаються. Тут вони можуть задовільними свої потреби в престижі й визнанні, показати свою дорослість, своє “ Я ”. тут зовсім інша атмосфера спілкування ніж у формальних групах. Як відзначає А.М.Яковлев у цих групах “єдиним принципом об’єднання служать насамперед взаємні схильності, позитивні відносини друг до друга. [8]
Показники рівня правопорушників різко підвищуються коли йде вступ до підліткового віку, оскільки підлітки відгороджені від світу дорослих несподівано стикаються з основними причинами, які являються збудником до скоєння злочину: статус, влада, самостійність, високий рівень адреналіну та інше. Крім того становище неповнолітніх захищає їх від багатьох соціальних і передбачених законом наслідків протиправної діяльності.
Основними характеристиками підліткової злочинності є :
тяжкі злочини;
жорстокість у скоєнні злочину;
висока латентність;
груповий характер скоєння злочину.
Розділ 2. Діяльність міліції з попередження підліткової злочинності
2.1