Xreferat.com » Рефераты по социологии » Соціокультурний вимір пограниччя

Соціокультурний вимір пограниччя

національну ідентичність, залишаються незмінними.

Взаємовпливам сприяли постійні безпосередні контакти різного характеру, насамперед, трудові відносини між шляхтою та селянами. Сільськогосподарське виробництво визначало сутність слабо урбанізованих Кресів. Ізольованість, на нашу думку, була продуктом психолого-культурологічного та соціального характеру.

По-перше, в умовах відсутності стабільного центру, у середовищі, де переважало українське населення, а суспільна система була спільною для двох народів і мала відкритий характер, польська меншина на рівні підсвідомості намагалася зберегти ідентичність.

По-друге, давався взнаки так званий синдром вищості - більш освіченої, організованої польської нації з глибокими традиціями державотворення та високим рівнем національної свідомості.

По-третє, переселенці з етнічної Польщі зробили значний внесок в освоєння та залюднення незаселених земель, тому були свято переконані у своїй високій цивілізаційній місії на слаборозвинених Кресах.

Зважаючи на завдання нашої роботи, головний акцент у дослідженні етнічного характеру Кресів робиться тут на стосунках українців і поляків, що, зрозуміло, пояснюється роллю двох націй, які визначали образ південно-східного пограниччя. Однак необхідно також враховувати існування і культурну діяльність менших етнічних груп, що так само були невід’ємною частиною кресової землі і відігравали відчутну роль у калейдоскопі історико-політичних подій.

Остаточний розділ Польщі призвів до цілковитої ліквідації суспільної системи єдиного державного організму Речі Посполитої та якісно нових засад функціонування культурної системи. Втрата державності оцінюється як втрата гідності, як історична несправедливість.

Три розділи Польщі супроводжувалися одночасним пересуванням кордонів і сфер впливу. Для суспільства Кресів, колективна свідомість яких і так не була обмежена офіційними демаркаційними лініями, це мало колосальне значення. До певної міри, на загальному рівні, можна говорити про посилення культурних впливів і зменшення сили протиставлення. Своєрідним центром мікросвіту стає панський двір, що ототожнюється з владою,. тенденція ця має багатовіковий родовід. На землях, що виконували функцію оборонного муру, об’єднувалися не стільки під егідою польського короля, скільки гетьмана, свого пана, начальника, тобто реальної сили - військової, судової, адміністративної.

Православні (які кількісно переважали), католики та уніати, українці та поляки все сильніше відчувають взаємозалежність і єдність у рамках територіальної спільноти. Причому важливим моментом є застосування окремих, спеціально опрацьованих для Кресів, правових актів (Prawo kresowe). Присутність представників інших віросповідань та національних груп сприяє прискоренню асиміляції, чи радше. пристосуванню до нових реалій. Антиномія свій - чужий. втрачає виразну опозиційність та глобальне значення і переноситься на регіональний рівень, де все більшого значення набувають категорії "світськості" та "тутешності". Відбувається адаптація до атмосфери постійного зіткнення культур, що з часом переростає у міжкультурний діалог [30, 26].

Отже, після розпаду культурного центру, що особливо стосується поляків на Кресах, його функції переймає пограниччя в широкому розумінні, де характерним явищем є взаємне проникнення групової (колективної) свідомості різних середовищ і культур.

З метою ефективнішого застосування поняття "Креси" та глибшого його розуміння варто згадати про дослідження, присвячені проблемі семантичного значення "вітчизни". Спробуємо диференціювати поняття "малої (чи приватної) вітчизни" та "вітчизни ідеологічної".

Приватна (мала) вітчизна, крім географічного значення, має виразний інтимний, локальний, навіть сентиментальний характер. Її простір має реальний вимір, обмежений реальним світом, де відбувається так звана соціалізація людини, тобто зростання. Центром малої вітчизни є особистість чи суспільна одиниця, її свідомість та світосприйняття, тому вона завжди залишатиметься суб’єктивним явищем.

Щодо приватної вітчизни, то тут на перший план висуваються два аспекти: просторовий та суспільний. Ідентифікація відбувається шляхом пізнання, а часом. зіставлення просторових об’єктів та навколишнього світу. Спостерігається інтеграція людини і середовища, знову ж таки, привласнення рідного дому, двору, села, міста, річки, лісу, що є невід’ємним простором екзистенції. Цікаво, що простір-краєвид має символічне, естетичне, інструментальне, політико-стратегічне, а також суспільно-культурне значення. Однак, приватну вітчизну не можна редукувати до фізичного простору. Суспільний простір є більш складним і являє собою синтез елементів із інших сфер: топографічної, біологічної, антропологічної, часової, географічної, демографічної та культурної.

Багатокультурність Кресів змушує до врахування національного, релігійного та мовного аспектів. Тобто суспільний простір пограниччя має розглядатись як продукт взаємодії та взаємозалежностей усіх перелічених аспектів, що визначають регіональну і локальну ідентичність його мешканців. Приватна вітчизна є складовим елементом більш широкого поняття "вітчизни ідеологічної". Релятивність двох вітчизн не має однозначного характеру. Їх зрощення та взаємопроникнення може відбуватись на різних рівнях. Інтенсивність міжрегіональних контактів свідчить про ступінь єдності земель.

Б. Соколовська у статті Аксіологія "малої вітчизни" зазначає: "Людей, що мають приватну вітчизну, може об’єднувати ідеологічна близькість. Наше коріння сидить глибоко в певних малих середовищах, але ми маємо свідомість приналежності до більшого простору, визначеного державним кордоном, відчуваємо за нього відповідальність і обов’язок виконання призначених завдань. Нарешті, відчуваємо загальний імпульс, який називають патріотичним обов’язком" [26, 67.

Вважаємо, що можна так розширити й узагальнити наведену думку, зазначивши, що фундаментальні цінності, як основа національної культурної системи, є консолідуючим чинником, що з’єднує локальні спільноті в структури вищого порядку. Проте, вітчизна ідеологічна - поняття є абстрактне, і воно стосовно до Кресів, особливо в період бездержавності, було пов’язане з культурною системою польської нації.

Отже, маємо справу з феноменом, коли єдність виявляється у різнорідності, тобто з симбіозом культур, що співіснують на одному просторі та функціонально взаємодоповнюються.

Відірвана від національно-культурно центру етнічна група стає приреченою до коекзистенції в натуральному середовищі. Згодом з’являється явище генетичного білінгвізму, що поліпшує комунікативні потреби мешканців пограниччя та дозволяє осмислено сприймати елементи культури сусідів. У свою чергу, суспільна одиниця, тобто окремо взята особистість, керуючись власною автономією, може акцептувати чи не акцептувати культуру навколишнього середовища, проте не може уникнути її впливу.

Отже, можна зробити висновок про співіснування на Кресах кількох субкультур і виділити у рамках спільної кресової культури сегмент польський, український і т.д. Суспільні одиниці об’єднуються на підставі спільних проблем, етнічних, релігійних та мовних ознак, створюючи відповідні норми, цінності, зразки, яких дотримуються, одночасно становлячи підкультуру певної спільноти.

Культура кресового суспільства для членів кожної суспільної групи являє собою своєрідний символічний універсум, в якому обертаються мешканці пограниччя, суспільні індивідууми. Універсум характеризується всебічністю і всеохопністю: він визначає цінності та норми, формує візію себе і всього світу, чуттєвість та поведінку, оцінку минулого та бачення майбутнього, форми творення та способи використання похідних культур.

Кожний символічний універсум є продуктом всіх його членів: найвидатніших митців, а також не відомих нікому одиниць, тому що всі в ньому реалізуються як люди. Саме такі психологічні та соціальні процеси були властиві середовищу Кресів протягом багатьох століть. Щоправда, за часів розділу Польщі змінювався соціальних склад суспільства, збільшувалася кількість дрібних підприємців, чиновників, у містах почала формуватися польська інтелігенція, зростав рівень національної свідомості українців.

Проте всі перетворення, а також зовнішні впливи попередньо пропускалися через призму колективної кресової свідомості. Знаменною віхою та своєрідним рубіконом в екзистенції Кресів був факт відновлення незалежності Польщі й постання ІІ Речі Посполитої 11 листопада 1918 року та подальші історичні події, пов’язані з конфліктом між молодою польською державою та більшовицькою Росією.

Звичайно, в політичній грі двох країн каменем спотикання стали Креси. Не зосереджуючись на подробицях, зазначимо, що одночасно з проголошенням незалежності почався кінець Кресів та існуючого ладу на східному пограниччі. Зростаюча "червона загроза", нестабільна політична ситуація, конфронтація та ворожість між самими кресівцями, викликані зміною устрою, постійні воєнні дії призводили до міграції. Поляки з далеких кресів найчастіше поверталися на коронні землі, намагаючись врятуватись від загрози та бути ближче до нововідродженого, хоч і непевного, проте центру польської культури та державності.

Трагічною подією для мешканців Кресів був ризький мир (1921). Згідно з домовленостями, Польща втрачала значну частину східних територій. Люди, що жили на цих землях протягом століть, трактували поступки польського уряду та відродженої Польщі як зраду багатовікової праці, героїчних вчинків, традицій та й самих кресівців. А втім, утрачені Креси не переставали існувати в свідомості та пам’яті людей [23, 15].

Білорусь та Україна не стали для поляків Сходом, їх продовжували називати "Кресами", а в патріотичній термінології "відібраними землями". У колективній свідомості польські Креси завжди знаходились на Сході. Одночасно зі зміною політичних кордонів Речі Посполитої, з їх пересуванням на Захід, зменшувались етнічні межі польськості. У 1944 році, у результаті ялтинських домовленостей на місці прикордонних широких рубежів, де жили представники багатьох національностей та віросповідань, з’явилися чітко визначені широкі заорані смуги, прикордонні стовпи та вишки, що назавжди відділили території чужих собі держав. Рубежі, які протягом століть були діалектичною єдністю, тепер поділені кордонами відвернулися, залишаючи по собі великі простори пам’яті.

Пам’ять про колишні польські території, модифікуючись, неодноразово повертатиметься в мистецьких творах, а передовсім у польській літературі ХХ століття. За період існування польських Кресів виробились певні риси, що були невід’ємною ознакою східного пограниччя і функціонували у свідомості польського суспільства: географічна відмінність, периферійність, недоступність, ізоляція, низький рівень населеності, слаборозвинені міста, загальний низький рівень розвитку та неповноцінність, залежність та підпорядкованість, богатокультурність, цивілізаційне запізнення, відмінності в поведінці, політична та соціальна нестабільність, правова відмінність та специфічний кресовий епос.

Узагальнюючи все сказане нами про Креси, можна констатувати, що синтетичне на першому етапі суспільство Кресів, конгломерат націй, синкретизм культур та релігій, спираючись на попередньо здобутий досвід, пристосувалося до обумовлених реаліями форм існування на пограниччі. Кресівці пристосували та опрацювали загальні механізми функціонування спільної суспільно-культурної системи. Вони створили власний центр, що визначав шкалу цінностей, світогляд, традиції, звичаї, спосіб мислення та норми поведінки, тобто колективну свідомість. Можна зробити висновок й про специфічність характеру цього суспільства, що жило власним життям, розвивалося без етнічних суспільно-культурних центрів, керуючись власними правилами та закономірностями.

Кресова спільнота, що формувалася в умовах пограниччя, в культурологічному значенні була носієм цілої низки універсальних цінностей. Серед них дослідники виділяють декілька найголовніших:

1. Поліморфічність, тобто різнорідність єдиної слов’янської історичної спільноти. Складність простору пограниччя. Національна, релігійна, мовна та культурна різноманітність Кресів сприймалася як конечність, тому акцептувалася представниками окремих суспільних груп. Треба додати, що саме з поліморфічності простору пограниччя виникає толерантність як невід. ємний елемент кресової екзистенції і стає цінністю сама в собі.

2. Культурний федералізм, тобто діалог культур та відкритість на впливи. Обґрунтуванням даного явища є ідея відповідальності та толерантності одних щодо інших, своєрідного побратимства. Згадаймо, що ця риса підтримувалась на державному рівні за часів Польщі Яґеллонів, коли Річ Посполита стає багатонаціональною державою.

3. Сильний взаємозв’язок та залежність індивідуальної та національної ідентичності. Саме на Кресах, землях з послабленим зв’язком із центром, відбувалася кристалізація ідеї "польськості". Постійне зіставлення з іншими етнічними групами, тобто ми-інші, в умовах невизначеності кордонів призводило до гартування індивідуальних рис характеру особистості. Усе це породило специфічну діалектику кресової спільноти та індивідуальності.

4. Амбівалентність східного пограниччя, сфери маргінальної, але й зони потенційного проникнення, що проявляється у сприйнятті рубежів як територій, які перебували під постійною загрозою.

5. Цінність "малої", або "приватної", вітчизни. Такими вітчизнами були: Вільно, Мінськ, Інфлянти, Полісся, Волинь, Гуцульщина, Україна, Галіція. Були вони символічними знаками значно ширших культурних процесів. З одного боку, людина, особистість психологічно прив’язується не до держави, а до "органічної" та "близької серцю" вітчизни, з другого - усвідомлення приватної вітчизни сприяє поглибленню значення центральних загальнонаціональних цінностей.

6. Образним утіленням згаданих вище цінностей є: дім, родина, міжлюдські взаємини, а також природа та краєвиди, що були фоном історії, формою пам’яті культури. Багаті в польській літературі мотиви кресів, що проявляються в описах річок, озер, курганів, долин, курганів, пущ, ярів, степів, доріг та трактів, садів і парків не були сліпим відбиттям реальної дійсності, натомість виконували функцію художнього коду, в якому містилася інформація про історію пограничних територій і приватної вітчизни. Географічний простір та історичний час перетворюються в часопростір (хронотоп), що піддається сакралізації, й таким чином розкривається приховане глибоке значення рідної землі. Екскурс до малої вітчизни набуває ширшого значення і набуває ознак подорожі до витоків, де беруть початок як польські цінності та символи, так і польські комплекси та вади.

7. Концентрація мистецтва як вияв пошуку витоків. Креси являють собою не тільки місце пам’яті та історичний простір - вони також перебувають у центрі літературної пам’яті та художнього простору, де проявляються різноманітні концепції вираження правди про людину, природу та світ.

8. Культуротворчий характер свідомості знищення польської екзистенції на пограниччі. Творча думка митців Кресів розвивалася паралельно з постійним відчуттям "кінця", що сприяло творчому визволенню та підвищенню естетичного рівня.

9. Європейські ознаки простору Кресів є невід’ємним елементом свідомості кресівців, що проявляється незалежно від іншої візії, пограниччя, як місця зіткнення націй, культур і релігій [23, 19-22].

Не виникає жодних сумнівів щодо специфічності субкультури Кресів, яка, крім зовнішніх, визначається також власними, внутрішніми чинниками. Тому, аналізуючи явища східного польського пограниччя, маємо брати до уваги наявність власної онтології, власного центрального краєвиду, власної ідентичності та аксіології. Креси в географічному, історико-політичному та соціальному сенсі мали риси, що відрізняють їх від інших територій і становлять джерело відмінностей у свідомості мешканців пограниччя (зокрема, маємо на увазі процес появи кресових міфів).

Проте Креси і події, що там відбувалися, мали більше значення для всієї Польщі, ніж решта територій. Креси - це форпост, від якого залежить доля цілої держави. Саме тут відбувались найзавзятіші сутички з ворогами, саме мілітаризовані Креси були тим буфером, що злагоджував східні впливи та першим брав на себе обов’язки фортеці середземноморської цивілізації.

Крім того, південно-східне пограниччя характеризувалося низьким рівнем щільності населення, незначною кількістю міст та населених пунктів. Поляки, крім культурної, відчували також географічну ізольованість. Фактичне запізнення цивілізаційного розвитку Поділля, Волині, Галичини та України призводило до стереотипного бачення східних земель. Якщо зіставляти дану картину з коронною Польщею, то виникає образ Кресів як земель малоосвоєних, недорозвинених, неповноцінних. У свою чергу, результатом провінційного статусу було відчуття залежності та підпорядкованості. Хоча, як вже підкреслювалося, для даної території, через специфіку її географічно-політичної та етнічної ситуації, існували окремі юридично-правові акти, що регламентували та визначали буття прикордонних земель.

Кресова субкультура, а конкретніше - суспільно-культурна система поляків на Україні, створила ряд названих вище специфічних психологічно-культурних категорій, які стали основою світогляду та обґрунтуванням польської екзистенції на українсько-польському пограниччі. Обговорюючи різні форми прояву колективної свідомості, слід пам’ятати, що деякі з них мають первинний характер, інші ж є похідними, проте між усіма міфами та архетипами існує залежність.

Польсько-українське пограниччя, тобто південно-східні Креси, як частина Речі Посполитої, були тісно пов’язані з історією, культурою, традиціями та ментальністю народів та народностей, що мешкали на цих теренах. Надзвичайна різноманітність представлених етносів та складність історично-політичних процесів визначали колорит та специфіку повсякденного буття [26, 67-68].

Культурний, мовний та релігійний плюралізм на тлі екзотичної степової природи сформував унікальний образ українських земель. Аналізуючи проблему механізмів функціонування пограниччя у так званій історичній пам’яті, художньому світі літературних творів, а також у свідомості сучасного покоління України та Польщі, треба чітко усвідомлювати, що візія Кресів є продуктом уявлення, особистого досвіду та переживань, стереотипів та архетипів, які разом з розглядуваною територією трансформувалися в часі та еволюціонували у просторі, модифікуючись одночасно з колективною свідомістю людей, з яких власне й складалося пограниччя.

Отже кресовість, чи пограничність, являють собою своєрідну систему світоглядів та світосприйняття, філософію екзистенції, що під впливом геополітичних та соціальних чинників змінюється у часі та просторі.С. Ульяш вважає, що "На сьогоднішній день Креси є феноменом, культурною категорією, це означає, що проявляються вони у символічному, сублімованому просторі та означають певний стан свідомості, тип вразливості та уявлення, інакше кажучи, світосприйняття".

Якщо сприймати польсько-українське пограниччя власне у такий спосіб, може виникнути небезпека перцепції Кресів виключно до світогляду окремих особистостей, чи то дослідника, чи то досліджуваного, коли ми аналізуємо художні твори чи спогади представників цієї субкультури. Звичайно, ми маємо всі підстави говорити про так звані "приватні Креси", Креси Міцкевича, Гощинського чи Івашкевича, проте вони мають розглядатись у контексті загальних та об’єктивних механізмів та тенденцій, що мали місце на розглядуваних територіях.

Щодо питання амбівалентності перцепції польсько-українського пограниччя слушно висловлюється З. Надер: "Відомо, що поняття Кресів не є популярним у наших сусідів, особливо зі Сходу. Причина доволі проста, бо те поняття Кресів, яке ми вживаємо, яке розглядаємо з різних боків, є поняттям етноцентричним. Тому ми вважаємо дуже важливим взяти до відома точку зору української сторони та усіх сусідніх народів [26, 73].

Етнічну асиметрію Кресів відзначає також Я. Рещинський, пишучи, що "міф польсько-українського пограниччя не є ідеальним та універсальним, тільки партикулярним, національним, польським" [26, 74].

Розглядаючи Креси як суспільно-культурну систему, слід пам’ятати про невід’ємні складові, тобто про відмінні законодавчі акти, що в силу політичної ситуації регулювали громадське життя пограниччя, а також культури народів, які жили на цих землях. Незважаючи на домінуюче становище польського народу, що являв собою державотворчу (можна окреслити титульну) націю, його культура також зазнавала істотних впливів Інших сусідів. Цінності, традиція, норми поведінки, світосприйняття. все що ми визначаємо як ціннісно-смисловий універсум - формувалися у багатокультурній системі.

Отже, можна зробити висновки про співіснування на Кресах кількох субкультур і виділити у рамках спільної кресової культури сегмент польський, український і т.д. Як зазначалося вище, суспільні одиниці об’єднуються на підставі спільних проблем, етнічних, релігійних та мовних ознак, створюють відповідні норми, цінності, зразки, яких дотримуються, одночасно становлячи підкультуру певної спільноти.

2.1.2 Характерні риси українсько-румунського пограниччя

Українсько-румунське пограниччя (Буковина) - регіон є частиною українсько-румунського пограниччя (до якого у географічному сенсі можна віднести Закарпатську, Івано-Франківську та Одеську області). Однак, згідно з нетериторіальним тлумачення пограниччя, Буковина становить цілісний терен пограниччя та історико-етнографічного регіону.

Попри збереження традиційно доброзичливих стосунків у міжетнічному спілкуванні, наявна динаміка формування негативних тенденцій у заявленій сфері. Адже у випадку Буковини спостерігається виразна міжетнічна відмінність на мовних засадах, оскільки переважна більшість румунів та молдаван вважає рідною мову свого етносу. Ведучи мову про етнічні контакти на пограниччі, слід пам'ятати, що розпорошеність етнічних меншин у його обох частинах є причиною створення на даному терені відмінного укладу етнічних стосунків. Джерелом цього розрізнення є поява більших і менших спільнот в оточенні домінуючого людства. Змальована ситуація спонукає звернути особливу увагу на локальні середовища, в яких опиняються етнічні спільноти.

Буковина захоплює та збуджує уявлення своєю природою і краєвидами, проте етнокультурна картина цього регіону є не менш вражаючою та захоплюючою. Директор Міжнародного фестивалю "Буковинські зустрічі" Збіґнєв Ковальський вважає, що магічність культури цих земель полягає саме у їхній багатонаціональності. Поліетнічність, що базується на толерантності, та взаємодія культур українців і румунів, німців і євреїв, поляків і угорців, росіян і вірменів, словаків і ромів забезпечували гармонійне функціонування цього різнорідного пограниччя.

Неоднорідна культурна, релігійна й етнічна мозаїка у ХІХ столітті перетворилася на специфічну регіональну спільноту, яку називали "Швейцарією Сходу" або "Європою у мініатюрі". Така етнічна поліфонія була запорукою збереження національної ідентичності, школою розуміння, поваги до цінностей сусідів, буття поруч зі Своїм-Іншим [25, 17].

Тобто Буковина є не стільки регіоном співіснування культур, скільки територією міжетнічної взаємодії, пенетрації мов і традицій, інтерференції релігійних переконань.

Урахування хронотопічності культурних явищ на Буковині та історико-політичного контексту може нам розкрити механізми цього складного карпатського суспільного організму. Вважаємо за доцільне виділити чотири історичні періоди розвитку Буковини:

1.775 - 1919 - Буковина як політично-адміністративна одиниця у рамках Австро-Угорської імперії;

2.1919 - 1940 - міжвоєнний період, Буковина у складі Румунської держави;

3.1940 - 1991 - Буковина поділена на північну та південну між Радянським Союзом та Румунією;

4.1991 - землі північної Буковини у складі незалежної України [25, 19-21].

Кожний з тих періодів визначав приналежність регіону чи його частини до певної суспільної системи, який розуміємо як взаємозалежність міжлюдських залежностей, дистанцій, ієрархії, а також дій в організованій і неорганізованій формах, які значною мірою визначає держава. У свою чергу, культурна система є вторинною по відношенню до суспільної, проте визначає та співтворить її. Кожна з цих систем має свої центри, змінність яких визначає динамізм суспільно-культурного образу розглядуваного регіону.

У першому та другому з названих періодів історії Буковина функціонувала в рамках одного державного організму, з центром у Відні, а пізніше у Бухаресті. Треба зазначити, що у період панування австро-угорської монархії жоден з етносів, що заселяли ці землі, не був, як то кажуть, "титульною нацією", тобто не мав можливостей посісти домінуюче становище у суспільстві. Можливо саме у період Габсбурзького володарювання почали формуватися засади буковинського універсалізму.

Відсутність визначеного демаркаційного кордону між етнічними групами та міжнаціональна комунікація у рамках єдиної суспільної системи сприяли розвиткові явища багатомовності та гетерогенічності культури регіону. Мозаїка чи сусідство культур були причиною виникнення специфічного типу пограниччя, де між різними групами виникали специфічні реляції, які складно розглядати у контексті бінарної опозиції стиковість/перехідність.

Стосунки між окремими етносами, релігійними та мовними групами Буковини вимагають окремого дослідження та методологічного підходу. Незважаючи на це, можемо впевнено стверджувати, що протягом відносно короткого часу на цих землях виник специфічний тип регіональної спільноти, культури, філософії екзистенції. Довготривалі явища й процеси взаємопроникнення та взаємодії різних культурних систем формували новий світогляд, перцепцію навколишнього світу, нову людину, яку можна назвати "Homo Bukowinensis". Марек Котер, так влучно характеризує ситуацію культурного пограниччя Буковини: "Та складена етнічна мозаїка з трудом піддавалася процесам асиміляції, іноді зазнавала внутрішньої культурної конвергенції. Виникала тоді специфічна "кресова культура" (пограниччя), й навіть мова, що була конгломератом рідних та чужих мов, що з часом могло допровадити до окремої національної тотожності і, як наслідок політичної свідомості та відцентрових тенденцій, до власної державності" [25, 22].

Зазначимо, що за часів Габсбургів цей регіон характеризувався динамічним розвитком промисловості та міської інфраструктури, також виникали курорти та рекреаційні зони. Безсумнівно, процес урбанізації призводив до змін суспільних і міжкультурних стосунків. В умовах культурного тигля контакти між представниками різних національностей є реальною необхідністю, що визначає форму і ритм буття на пограниччі.

На нашу думку, стосовно до розглядуваного регіону, який помітно виділяється на тлі інших погранич своєю виразною регіональною субкультурою, позначеною надзвичайно барвним етнічним, мовним та релігійним розмаїттям, варто застосовувати методи досліджень регіонів з високим рівнем інтенсивності суспільних процесів, культурних тиглів.

Культурний тигель розуміємо як територію з характерними інтенсивними процесами культурної адаптації та інтеграції, своєрідною амальгамацією, більшою мірою культурної асиміляції та акультурації. Наприклад, українці, румуни, євреї, словаки тощо,

Багатонаціональний регіон починає жити самостійним культурним життям, формується свідомість спільної екзистенції та спосіб сприйняття чужого під кутом опозиції свій. інший. Тобто відбувався так званий процес "міжкультурної едукації" [29, 300].

Відносно ліберально-толерантна політика Австро-Угорщини, спрямована на формування злагодженої суспільно-політичної системи, сприяла утвердженню мультикультуралізму на пограничних землях імперії, в тому числі й на Буковині. Проте економічна ситуація змушувала багатьох місцевих мешканців залишати ці землі у пошуках більших можливостей, що наприкінці ХІХ початку ХХ століття викликало хвилю еміграції до Сполучених Штатів Америки та Бразилії. Цікаво, що буковинські емігранти, поляки, німці тощо, усвідомлюючи приналежність до певної національної культурної системи, часто називають себе буковинцями. Це доводить слушність тверджень про сильний регіоналізм та наявність регіональної культури розглядуваної території. Перебуваючи маже 150 років у кордонах імперії Габсбургів, після першої світової війни Буковина увійшла в нову фазу розвитку регіонально-пограничної культури толерантності. Після підписання Сен-Жерменської мирної угоди 10 вересня 1919 року землі Пруту й Черемошу стають інтегральною частиною Великої Румунії.

Саме у цей час порушується культурний баланс буковинського пограниччя. Уже в перші місяці свого панування румуни запровадили тут низку реформ управлінського апарату, ліквідувавши крайовий уряд Буковини та реорганізувавши всі 11 державних секретаріатів у генеральні директорати, підпорядковані безпосередньо відповідним міністерствам у Бухаресті. Для координації дій уряду та крайової адміністрації була запроваджена посада міністра-делегата Буковини, який відав зовнішньою та внутрішньою політикою регіону. Таким чином було започатковано створення дуже розгалуженого репресивного апарату, завданням якого була повна трансформація життя буковинців на румунський лад.

Усе свідчило про запровадження суворої поліційної системи, де під наглядом сигуранци (служби безпеки Румунії) опинявся кожен, хто був підозрюваний в антирумунській діяльності.

Щодо українців у цьому регіоні, варто згадати, що процес консолідації новітньої української нації як вищої форми багатовікового розвитку українського етносу особливо інтенсивно відбувався впродовж другої половини ХІХ - початку ХХ ст. І. Чеховський зазначає: "На рубежі цих століть пробуджені натхненними словами національного Пророка Тараса Шевченка та інших просвітителів жителі відірваних від етнічного материка західноукраїнських земель. передусім галичани і буковинці. перестали називатись русинами-рутенами і почали усвідомлювати себе українцями. спорідненими з єдинокровними братами з-над Дніпра" [33, 26-27].

Розпад Австро-Угорщини та утворення Української Народної Республіки значно активізували українське суспільство Буковини, яка намагалася протистояти намірам румунської корони та укріплювати власну національну ідентичність. Так ще у 1918 році, коли на всенародному вічі 3 листопада у Чернівцях, на яке зібралося майже 10 тисяч повноважних представників від українських громад усього краю, одностайно висловилися щодо державної приналежності краю: "Віче бажає прилучення австрійської часті української землі до України". Водночас віче засудило претензії румунських політиків на управління краєм, розцінивши їх як грубе нехтування правом українців на самовизначення і як румунізувати буковинське пограниччя.

Проте, відтепер Румуни Буковини посідають домінуюче становище, їхня культурна система поєднується з суспільною, змінюється статус мови й релігії титульної наці, що докорінно змінює міжетнічну релятивність і привносить нотки румунської гегемонії у буковинський полілог культур.

Новий румунсько-радянський кордон, що виник у 1940 році внаслідок домовленостей між Ріббентропом і Молотовим, штучно ділить пограниччя та визначає два тоталітарні центри впливів. Північна радянська Буковина зазнає нових суспільно-етнічних трансформацій. Так зазначений німецько-радянський пакт, підписаний у Москві у 28 вересня 1939 року, визначав порядок переселення німців. Була також укладена угода між урядами СРСР і Німеччини про евакуацію осіб німецької національності з території Бессарабії і Північної Буковини на територію Німеччини [33, 28].

Значно гірша ситуація склалася з румунами, молдаванами, євреями й українцями, які не встигли виїхати з Північної Буковини і Бессарабії до приходу Червоної армії, тепер, не отримавши вчасно дозволу на виїзд, вдавалися до нелегального перетину кордону і гинули від куль прикордонників, або потрапляли до в’язниць. У 1941 - 1944 роках Чернівецька область зазнала окупації румунськими військами. Це була друга хвиля румунізації Буковини. Після захоплення території, румунська окупаційна влада поставила перед собою кілька завдань:

провести політичну та етнічну чистку окупованих територій шляхом фізичного винищення прорадянського елементу та нерумунського, передусім, єврейського населення;

примусово румунізувати економіку і населення захоплених територій, заборонивши йому здобуття освіти на рідній мові, видання національних газет і журналів, розвиток національної культури та мистецтва.

Дії радянської та румунської влади були спрямовані на знищення цінностей, що формувалися протягом століть, а саме поліетнічності, багатомовності й толерантності. За сприянням нацистського режиму знищувалися роми та євреї, піддавалися репресіям українці, поляки, угорці й словаки, німецьке населення було переселене до Сілезії і так знаної Країни Варти (польська назва Wielkopolska, німецька Reichsgau Wartheland, Warthegau) [28, 5].

Третій етап розвитку етнокультурного пограниччя Буковини. це період конфронтації прищеплених іще не знищених цінностей, регіональної ідентичності та реалій історичного процесу. На румунському боці політика Ніколає Чаушеску була спрямована на гомогенізацію населення і створення єдиної румунської нації. Проте етнічні групи буковинських горян протистояли цьому, зберігаючи певну автономію регіону.

Національна мозаїка й буковинська субкультура, що формувалися протягом віків, специфічна шкала цінностей і візія світу мешканців пограниччя значною мірою нейтралізували інвігіляцію спецслужб. У північній Буковині пам’ять про багатокультурність і міжетнічну толерантність пограниччя допомагала зберегти національну ідентичність під час сталінських репресій і радянської національної політики. Попри формальне приєднання до України у Чернівецькій області спостерігається політика русифікації-совєтизації, формування свідомості "homo soveticus".

У цих умовах вирішальним чинником, що сприяв національної ідентичності, були: чисельність етнічної групи, рівень її мобільності, наявність культурно-освітньої інфраструктури, а також культурна дистанція щодо інших національностей (мовна, культурна, релігійна стиковість/пограничність) І. Чеховський у статті "Нація, що народилася під помаранчевими стягами" підкреслює: "Упродовж усього повоєнного півстоліття послідовно проводилася державно-партійна політика, спрямована на етнічне "розбавлення" і зневиразнення України. Мета досягалася двояко. З одного боку, етнічні українці виселялися з України спершу насильницькими (через репресії учасників національного Руху опору на Західній Україні), а потім і добровільно - примусовими методами (вербування української молоді на "ударні стройки" у Північному Казахстані, Сибіру, Російському Нечорнозем’ї і т.д., направлення молодих спеціалістів із українських вузів в інші радянські республіки). А з іншого, на місце автохтонів-українців надсилалися політпрацівники, військовики, спеціалісти різних галузей і просто звичайні робітники з етнічних росіян та російськомовних (у силу обставин) представників багатоликого радянського стовпотворіння народів. Тому не дивно, що на одній лише Буковині, де традиційно проживали близько десятка етнічних громад, під фінал радянської доби знайшлися представники майже 90 етносів, включаючи далекі від нас азійські народи, як-то, приміром, корейці" [33, 29].

Для представників названих національностей першою мовою є мова домінуючих тут українців. Проте, що цікаво, у Чернівцях за часів СРСР асиміляція зводилася до вивчення мови міжнаціонального спілкування. На сьогодні в Україні, в ситуації поліетнічного суспільства, реалізовується модель побудови моноетнічної держави. По суті, у культурно-мовній та етнонаціональній політиці України зіштовхнулися два підходи: поліетнічний, котрий відстоює різноманіття українського суспільства, і моноетнічний, що виходить з курсу на асиміляцію населення, яке не належить до українського етносу.

Прихильники поліетнічної моделі, не маючи реальної можливості впливати на прийняті державні рішення в мовній сфері, обрали тактику відстоювання прав і свобод громадян шляхом упровадження в Україні європейських правових підходів до рішення культурно-мовних проблем.

Проте, у період посткомуністичних трансформацій етнічна ситуація у поділений Буковині поліпшується, маємо на увазі "культурний ренесанс" і активізацію національних рухів.

Задекларовані Україною та Румунією європейські засади мультикультурних держав мають сприяти відродженню атмосфери толерантного пограниччя в регіоні, налагодженню міждержавних стосунків та запобігати фактам сепаратизму з боку представників деяких національних меншин.

На відродження давніх буковинських традицій спрямована діяльність багатьох міжнаціонально-культурних заходів. Особливо яскраво проявляється квінтесенція "буковинськості" під час проведення згадуваного Міжнародного фестивалю "Буковинські зустрічі", який відбувається в чотирьох країнах: Польщі, Румунії, Угорщині та Україні. Цей культурний захід можна назвати "буковинськими зустрічами без кордонів".

Незважаючи на мовні, культурні та релігійні розбіжності учасники фестивалю інтегруються в єдину буковинську родину, яку згуртовує спільна історична пам’ять, регіональні традиції та культура малої вітчизни. Молоде інтернаціональне покоління, відкрите на зовнішні впливи і сповнене прагненням взаємопізнання, об’єднують цінності більш загального масштабу, а саме толерантність і акцептація Іншого.

Спостерігаючи за заходами в межах буковинських фольклорних фестивалів, можна відзначити, що організатори намагаються відтворити етнокультурну ситуацію

Если Вам нужна помощь с академической работой (курсовая, контрольная, диплом, реферат и т.д.), обратитесь к нашим специалистам. Более 90000 специалистов готовы Вам помочь.
Бесплатные корректировки и доработки. Бесплатная оценка стоимости работы.

Поможем написать работу на аналогичную тему

Получить выполненную работу или консультацию специалиста по вашему учебному проекту
Нужна помощь в написании работы?
Мы - биржа профессиональных авторов (преподавателей и доцентов вузов). Пишем статьи РИНЦ, ВАК, Scopus. Помогаем в публикации. Правки вносим бесплатно.

Похожие рефераты: