Xreferat.com » Рефераты по социологии » Соціокультурний вимір пограниччя

Соціокультурний вимір пограниччя

і атмосферу пограниччя Буковини. Такі зустрічі, сповнені піснями й танцями, живим фольклором і міжетнічним спілкуванням, є нагодою для рефлексій над цінностями, які містила в собі колишня буковинська спільнота, з її власним світоглядом і філософією, а також для налагодження міжнаціонального діалогу.


2.1.3 Аналіз соціокультурних взаємин на українсько-російському пограниччі

Українсько-російське пограниччя - є просторовим структуруванням певного соціального характеру. "Класичний" (територіальний) спосіб розуміння пограниччя вміщує його в рамки тих областей України та Російської Федерації, які знаходяться у безпосередній близькості від державного українсько-російського кордону. Даний етнокультурний рубіж виступає як державний кордон лише протягом останніх п'ятнадцяти років.

Невідповідність адміністративного та історико-культурного районування вимагає розширення пограниччя в межах нетериторіального підходу, тобто як соціокультурного та етносоціального простору. Таким чином, у структурі українсько-російського пограниччя можна виділити декілька етнокультурних регіонів, зокрема, Сіверщину, Слобожанщину, Донщину, специфічною рисою яких є етнічна відмінність, лінгвістична та культурна специфіка.

У повсякденному житті індивідуумів відбувається інтенсивне взаємопроникнення соціоекологічного та соціокультурного середовища.

Етнічним процесам серед українців у смузі українсько-російського пограниччя - на території Курської, Воронезької, Бєлгородської, Ростовської областей, Краснодарського краю, а також північно-східних областей України - притаманне формування багатьох спільних рис із культурою російського населення і водночас збереження окремих особливостей, властивих українцям. Ці процеси зумовлені етногенетичною близькістю обох народів, їхньою безпосередньою культурно-побутовою взаємодією протягом століть.

Зокрема, під впливом українців у російських селищах Курщини та Воронежчини поширився східноукраїнський комплекс житла - його обмазка і побілка, так зване україно-білоруське планування інтер’єру, "відкриті" типи двору тощо. Національна своєрідність в культурі українців найбільше торкається традиційної кулінарії, давніх весільних обрядів, народної поетичної творчості, особливо пісенної [14, 343].

Порівняння статистичних матеріалів свідчить, що у цьому регіоні відбувалися активні процеси етнічної асиміляції українців. Якщо у Воронезькій губернії за даними Всеросійського перепису 1897 р. їх налічувалося 887,2 тис. (36,2% усього населення за ознакою "рідна мова"), а в Курській - 502,2 тис. (22,9%), причому в деяких південних повітах українці становили абсолютну більшість (в Острогозькому - 90,3%, Богучарському - 81,8%, Бірючанському - 70,7%), то в останні десятиліття їх питома вага набагато зменшилася. На початок 80-х років у Воронезькій області було лише 5,4% українців, Бєлгородській - 4,8, Курській-1,4%. Ці процеси інтенсивніше відбувалися в етнічно мішаних поселеннях, особливо серед соціальне однорідного населення обох народів. Саме у таких випадках найважче визначити етнічну самосвідомість. Це стосується районів взаємодії не лише близькоспоріднених східнослов’янських народів, а й, наприклад, українців і східнороманських народів - молдаван та румунів [14, 345].

Релігія стає найменш вагомим фактором етнічної ідентифікації. Ця особливість є наслідком політичної історії регіону. Відсутність в українському етнонаціональному просторі спільного знаменника у вигляді єдиного мовного та релігійного просторів є причиною того, що на українсько-російському пограниччі підставою для етнічної ідентифікації етнічних спільнот слугує мова.

Ступінь вираженості етнічності на пограниччі, таким чином, конструюється не тільки через формування почуття приналежності до етнічної групи (афективна складова етнічної ідентифікації). Ця ознака вагомим чином конструюється зовнішніми, соціальними обставинами, якими на пограниччі виступають мова, релігія, історична пам'ять, традиції, норми та цінності (когнітивна складова етнічної ідентифікації).


2.2 Історична пам'ять як формотворчий чинник культурної та етнічної ідентифікації


Пам'ять історичного минулого накладає відбиток і надає особливих, своєрідних ознак цьому регіону. Зокрема, ототожнення етнічної ідентичності з релігійною, низький соціально-економічний рівень розвитку протягом тривалого часу, станове підґрунтя етнічної культури призводили до необхідності зміни етнічної приналежності у випадку переміни соціального статусу.

Пограниччя є простором, що створювався носіями різних культур, тобто має як фізичний, так і ментальний вираз, є зантропологізований. Особливістю категорії простору є осмислення його як місця, яке займає особа чи предмет, тобто простір. це сфера розташування тіл, предметів, природних об’єктів. Через це просторові елементи пограниччя, особливо такі, як дім, вікно, поріг, ґанок, подвір’я, паркан, вулиця, дорога, ріка, озеро, поле, лан, ліс, пагорби, село чи місто тощо, мають розглядатися як символи, що з’єднують світ людини з навколишнім середовищем.

Посилаючись на У. Еко, польський дослідник С. Ульяш зазначає, що культурні пограниччя розглядаються як особливий тип знакової спільноти, що застосовує відповідні коди та символи [31, 34]. Тобто можна стверджувати, що образ, візія чи уявлення про пограниччя змінювались та еволюціонували разом зі свідомістю та баченням світу місцевого населення. Маємо справу з єдиною взаємозалежною системою людина - суспільство.

При розгляді питань пограничності необхідно звернути увагу на соціальний склад розглядуваної території та розмежувати місто й село, які мають відмінну суспільну структуру та функціонують на різних засадах, причому, що є надзвичайно важливе, фундаментальні їхні механізми є спільними для будь-якої території та етносу.

Польсько-українське пограниччя, Креси, протягом свого існування були селянською цивілізацією з традиційним типом культури. Суспільно-економічний, культурний, побутовий, психологічний лади походять з селянської цивілізації, в основі якої лежить міф та анімістичні вірування, її основою є велика родина. Ментальність селянства спрямована на підтримування її стійкого ладу. Життя підпорядковано ритмам природи та аграрних робіт, стародавнім звичаям, які мають глибокі коріння. Селянство - це "екологічна" спільнота, занурена у природу та відтворююча її ритми.

Середовищу властиве безпосереднє спілкування, тут вісі усіх знають та проводять час в одному й тому ж оточенні, тобто всі "свої". Люди, що живуть в оточенні природи, визначають себе і свій світ за шляхом символізації процесів росту та розмноження. Спостереження за ритмами щорічного засипання та відродження природи, зміною сезонів, дня й ночі породжують радше циклічне, ніж лінійне відчуття часу.

Циклічність стає формою мислення і буття, колективної свідомості/уявлення та історичної пам’яті, які іноді актуалізуються та забезпечують живучість старих міфів, архетипів та стереотипів.

Проаналізуймо поняття колективна свідомість, термін, який провадив у науковий обіг Е. Дюркгейм. На його думку, сукупність вірувань і почуттів, спільних для членів одного й того ж суспільства, створюють певну систему, що має власне життя. Саме таку сукупність прийнято визначати як колективна свідомість [9, 112]. Людина має дві свідомості: індивідуальну та властиву суспільній групі. Колективне уявлення не запозичується шляхом безпосереднього досвіду, а нав’язується соціальним середовищем. Ідея дихотомії індивіда і суспільства є провідною думкою всього наукового доробку французького соціолога. В різних його дослідженнях ця дихотомія виступає у формі понятійних пар, які так чи інакше втілюють протилежність цих реальностей. Індивідуальні факти - соціальні факти, індивідуальні представлення - колективні уявлення, індивідуальна свідомість - колективна свідомість. У зазначених вище дихотомічних парах ті сторони, що втілюють іншу реальність, безроздільно панують: колективні уявлення над індивідуальними, колективна свідомість над індивідуальною, священне над світським.

Для людини існує двоїста реальність, у якій співіснують, взаємодіють і борються дві сутності: соціальна й індивідуальна. Онтологічний бік соціології зводиться до визнання обґрунтованості й автономії соціальної реальності. Затверджується примат соціальної реальності стосовно індивідуального і її виняткове значення у детермінації людської свідомості і поводження; значення ж індивідуальної реальності визнається вторинним. Дюркгейм вважав, що суспільство в його інтерпретації виступає як незалежна від індивідів, поза - і надіндивідуальна реальність [9, 116]. Суспільство виникає із взаємодії індивідів, проте перетворюється в надіндивідуальну реальність. Це не означає, що соціальний світ є реальністю, окремою від людей.

Навпаки, у Дюркгейма соціальний світ є екзістенціальним продуктом людської діяльності, завдяки їй він існує та змінюється. У процесі формування людини суспільні цінності та ідеали набувають вигляду особистих ідей, стають внутрішніми рушіями людської поведінки. У теорії Дюркгейма з поняттям колективна свідомість безпосередньо пов’язане таке явище, як солідарність, тобто згода індивідів відносно норм і цінностей даної культури, що поєднує індивідів, перетворює їх у певну цілісність. У праці французького філософа-антрополога підкреслюється зовнішній і примусовий характер соціальних фактів. При поясненні соціальних явищ він часто апелював до демографічних і соціально-психологічних факторів (обсяг і щільність населення, структура і ступінь складності соціальних груп тощо), до соціального середовища і соціальних умов.

Уважаємо, що урахування поглядів та теорій Дюркгейма у дослідницьких роботах, присвячених проблемам мультикультуралізму та погранич, зокрема постулати про вплив суспільства на особистість та роль особистості у процесі еволюції суспільства є ключем до правильного розкодування складної системи міжетнічної комунікації.

Колективна свідомість може фіксуватися в архетипах, міфах, стереотипах тощо. Цікаво, що архетипічна бінарна опозиція свій - чужий має космогонічний родовід і походить від Космос - Хаос. Ця опозиція переходить від покоління до покоління, виконуючи при цьому різні функції від консолідації племен та народностей в ситуації загрози до розділу держав на два ворогуючі табори.

Архетипи та міфи пограниччя як багатоетнічних територій по своїй суті мають сприяти толерантності та акцептації мультикультурального простору. Проте ця засада не повністю реалізується на етноцентричних пограниччях, де проявляється своєрідна асиметрія у міжкультурних контактах.

У працях багатьох дослідників можна зустріти таке поняття, як історична пам’ять. Це явище закономірне, тому що культурні пограниччя можуть розглядатись у багатьох аспектах, у тому числі в антропо-соціологічному.В. Масненко зазначає, що аналіз взаємовпливів історичної пам’яті соціальної спільноти та її національної свідомості має самостійну цінність, оскільки допомагає піднятися до певних узагальнень, придатних для розуміння загальної сутності феномена сучасної нації, механізму її формування та розвитку [20, 14-15]. Якщо пам’ять це здатність сприймати, зберігати і відтворювати різноманітні враження, то історична пам’ять, це концентрація у колективній свідомості історичних подій і фактів, які з часом модифікуються, обростають додатковими сенсами і можуть трансформуватись у національні міфи і легенди.

Народ існує завдяки наступності поколінь. Самоідентифікація покоління відбувається через вироблення концептуально сформованого ставлення до історичного минулого. Кожне покоління нації історично себе самоусвідомлює. Таким чином, духовним надбанням етносу, складовою частиною його національної самосвідомості виступає національно-історична пам‘ять. Вона включає в себе як знання про події, традиції, ідеї, теорії. все те, за допомогою чого народ (етнічна спільнота) усвідомлює своє минуле, так і його ставлення до цього історичного багатства. В сукупності ці знання і оціночні ставлення стають мотивацією поведінки етносу в суспільному житті.

Історична пам‘ять народу - це найважливіший компонент його духовної сфери, який дозволяє підтримувати безперервність етнічної еволюції, спадкоємність народного досвіду, передавати накопичене багатство національних цінностей наступним поколінням. Історична пам‘ять особливо актуалізується в переломні, кризові епохи, коли буття етносу зазнає серйозних та суворих випробувань.

Історична пам’ять складається з кількох найголовніших чинників, передусім це свідомість свого походження, витоків і предків. Ці витоки не піддаються і не вимагають датування, бо мають глибоке історичне минуле. Проте спільне походження і кровна спорідненість часто є відносними, можна сказати, міфічними у кращому значенні цього слова. Наступними факторами є уявлення про історичне становлення етносу та персоніфікація історичного процесу, створення національних героїв-символів. До цього треба додати пам’ять про взаємовідносини з оточуючими етносами, найчастіше про війну та конфлікти. Значну роль відіграє мала вітчизна і прив’язаність до певної території, з її просторовими об’єктами-символами, згадуваними вже знаками-кодами.

Можна говорити про субкультуру пограниччя, яку розуміємо, як сукупність норм, що визначають поведінку окремих груп індивідів, що протиставляють себе суспільству в цілому та відрізняються специфічними звичками, стилем буття та поведінки.

Якщо розглядати культуру погранич, то культура спільноти периферії є підкультурою по відношенню до традицій і норм центру. В. Полянский також називає пам‘ять конфесійну, в основі якої міститься уявлення про культові обряди, про прийняття релігії, її долю [22, 38]. Причому, за певних умов цей чинник здатний вийти на перший план. З поняттям історична пам’ять семантично пов’язані: історична традиція, історичний досвід, історична свідомість і, зрештою, етнічна й національна свідомість. Дослідники зазвичай звертають увагу на декілька рівнів історичної пам’яті: загальноетнічний (національний), локальний (окремі етнічні групи) та особистісний. Відповідно їм виділяють колективну, групову та індивідуальну форми історичної пам’яті.

Історична пам’ять є обмеженою в часі, а також розпадається на певні, достатньо протяжні пласти, які самі по собі спроможні забезпечити тяглість свідомості етнічної чи національної спільноти. Але кожний з таких пластів є обмеженим у часі, має певну, хоча й не досить чітку, межу. У реальному функціонуванні колективної свідомості спостерігається явище перекривання одного пласту історичної пам’яті іншим, більш компліментарним для сучасників. У свою чергу, так званий простір історичного досвіду є суб’єктивним явищем, він представлений найвагомішою частиною всього історичного процесу. Можна навіть говорити про своєрідну безкінечність простору історичного досвіду, оскільки є "безкінечною" і сама історія. Схоплений історичною пам’яттю, у межах її обрію, простір історичного досвіду становить історичну традицію. Остання виступає духовним світоглядним оснащенням спільноти, яка намагається себе усвідомити та ідентифікувати.

Для повного розуміння сутності процесів, що відбуваються у середовищі на культурних пограниччях, слід розглянути категорію національної ідентичності, яка є одним з варіантів колективної свідомості.

Проблема дефініції розглядуваного терміну пояснюється широким контекстом, який з’являється при аналізі колективних явищ. Національна ідентичність тісно пов’язана з культурою цілого народу/етносу, ідентичністю індивідуумів. Проаналізувавши низку теорій та визначень, ми розглядаємо націю як певну суспільно-етнічну групу, що в історичному часі виникла, як економічна, політична та культурна спільнота, члени якої усвідомлюють перелічені елементи, тобто мають так звану національну ідентичність.

Наявність спільної території є основним інтегруючим чинником, що визначає процес формування суспільних груп, які є територіальними спільнотами, причому територія є не стільки цінністю матеріальною, скільки емоціональною спадщиною. Відносна етнічна єдність має сприяти формуванню потужної повноцінної нації. Важливим є врахування економічних та суспільних чинників. Перший. забезпечує зв’язок більшості суспільства економічними інтересами. Другий - сприяє перетворенню нестійких суспільних груп у націю як таку. Первинні контакти між членами малих спільнот, таких як племена, переродилися у суспільні стосунки та залежності, консеквенцією яких є виникнення нації. Спільна культура є найважливішим фактором у формування нації, а також є елементом, що відрізняє її від інших.

На нашу думку, історична пам’ять є фундаментом національної ідентичності, основою самоствердження нації. Серед низки чинників, що формують націю, а відповідно її ідентичність, варто згадати:

1. Свідомість спільного походження та спільної історії, що забезпечують єдність і самобутність нації;

2. Наявність та визначеність території, а також зв’язок з історичним процесом, що перетворює її у вітчизну, батьківщину;

3. Спільна культура, традиції та релігія, що зберігаються у суспільній свідомості та переказуються наступним поколінням;

4. Спільна мова як складова культури;

5. Виникнення і функціонування ринку як основи екзистенції та розвитку національної спільноти;

6. Держава як інструмент, що забезпечує вільний розвиток нації та захищай від загрози зовнішніх чинників [21, 188].

Національну ідентичність можемо також визначити як усвідомлення спільності та єдності з народом. О. Антонюк дає подає таке значення терміна ідентичність: у широкому значенні - це емоційно-ціннісний аспект орієнтацій особи, групи, суспільства; тотожність; справжність й самобутність [2, 39]. У соціогуманітарних науках пріоритет надається третьому його значенню. самобутності, коли ідентичність трактують як сукупність специфічних рис, які виділяють певну спільноту з-поміж інших і є для окремої особи або групи підставою для зарахування себе до цієї спільноти за низкою особливих ознак.

Зазначимо, що саме через мову індивідуум ідентифікується зі своєю нацією та протиставляє себе іншим. Спільна мова, як усна так і писемна, є засобом творення та тяглості культури та почуття спільноти. Якщо кілька націй з метою комунікації використовує одну мову, то можна говорити про етнічну мовну спільноту.

Враховуючи перелічені вище чинники можемо стверджувати, що нація - це макрогрупа осіб, яка виникла в результаті функціонування історичної колективної пам’яті. Представники нації мають спільну ідентичність і об’єднані походженням і культурою. Суспільство, зберігаючи етнічну, культурну, регіональну специфіку, набуває ознак нації у процесі самоусвідомлення єдиною спільнотою та утвердження єдиної ідентичності, визначенням національних інтересів тощо. Регіональна неоднорідність, в тому числі пограничність, створює унікальність держави, але, водночас, може бути й фактором уповільнення процесу консолідації суспільства.

Національна ідентичність не є поняттям постійним. Хоча життя кожної національної спільноти має сильні елементи тяглости, воно підлягає водночас змінам. Тому кожне покоління, скажімо, повинно писати історію для себе. Зазначимо, що національна ідентичність є, по суті, центральним елементом структури національної ідеї, стосовно якої в Україні немає уніфікованої і загальноприйнятної методологічної моделі (схеми), яка б слугувала засобом для інтеграції різноманітних теоретичних напрацювань.

Дослідники трактують національну ідею довільно, тому перед нами постає широкий діапазон суперечливих різнотлумачень цього поняття. Як влучно зазначає В. Лісовий, за таких обставин національна ідея набуває ознак, так званих термінів парасольок, тобто термінів, які у різний спосіб (залежно від розуміння того, хто їх застосовує) можуть об’єднати в собі цілий набір понять" [18, 5].

Зауважимо, що національна ідентичність не виключає наявності регіональної, у тому числі й пограничної. У стабільних суспільствах регіональна ідентичність не домінує над національною. Але в умовах трансформації суспільства, в кризових ситуаціях її роль підвищується, вона стає своєрідною захисною реакцією регіонів та індивіда на економічні труднощі, політику центру в економічній, культурній, мовній та іншій сферах. На формування регіональної ідентичності впливають фактори об’єктивного порядку: історія, особливості економіки і культури, а також суб’єктивні фактори, такі, як діяльність регіональної адміністрації, політичних партій, громадських рухів, інститутів освіти, культури, засобів масової інформації.

Найчастіше суб’єктивна ідентифікація має кілька рівнів: місце, де народилася людина, місце, де вона проживає в даний момент, регіон, територія держави. Домінування в суб’єктивній ідентифікації залежить від низки об’єктивних обставин, конкретної ситуації, а також від суб’єктивної характеристики індивіда: етнічної, індивідуально-психологічної тощо.

Регіональна ідентичність корелюється зі згаданим поняттям "малої вітчизни" та бінарною опозицією центр - периферія.

Отже, говорячи про сутність змінного у часі та просторі антропологізованого культурного пограниччя, треба чітко усвідомлювати складеність цього феномену. Урахування відносності антиномій центр - периферія, свій - чужий та особливостей вживання складових понять, таких, як приватна вітчизна, національна ідентичність, колективна свідомість, історична пам’ять тощо, дозволять досліднику зрозуміти, що пограниччя є досвідом різноманітності певної єдності.


2.3 Мовний взаємовплив населення пограниччя, як чинник формування мультикультуралізму


Багатогранність явища пограниччя є причиною складнощів, що виникають під час проведення аналізу, а особливо намагань дефініювати цього поняття. До сьогодні точаться суперечки між антропологами, соціологами, істориками, соціолінгвістами, філологами щодо цього терміна. Кожна наукова дисципліна приписує культурним пограниччям свої сенси та бачення проблеми.

А. Клосковська зауважує, що пограниччя - це простір держав, що мають суміжні території, при цьому кордон розділяє різні етнічні та національні групи, але цей кордон не має ознак залізної завіси. Проте все-таки належить враховувати ті обмеження, що виникають з факту існування демаркаційної лінії як превентивного, репресивного чинника [26, 113].

Перейдемо тепер до культурного аспекту багатоетнічних спільнот. Культурне пограниччя, складовою якого є мовне пограниччя, явище, споріднене з низкою понять мультикультуралізм, інтеркультуралізм, культурна гетерогенічність, полілог культур тощо. Якщо при розгляді проблем багатокультурних регіонів на перший план виходить питання кордону та етнічних відмінностей, то дослідник неодмінно зіткнеться з колективними стереотипами. Проте застосування перелічених понять значно полегшить намагання зрозуміти істоту пограниччя.

Проблема досліджень погранич полягає в тому, що розглядувана інтердисциплінарна категорія є змінною у часі та просторі, а також обумовлена низкою антропологічних і соціологічних чинників. Пограниччя - це стан колективної свідомості, що базується на історичній пам’яті, архетипах та міфів, що формувалися багатьма поколінням в умовах культурної інтерференції та мовної пенетрації. Крім того, в силу історико-географічних обставин пограничні спільноти часто знаходяться в нестабільному просторі, в умовах постійної загрози, як на побутовому, так і соціокультурному рівні. Тому надзвичайно важливим є контекст досліджуваного явища.

Це твердження ілюструє історія багатьох регіонів Європи, у тому числі Буковини. Зважена національна політика Франца Йосифа і династії Габсбургів, зокрема певна автономність провінцій, значно послаблювала конфронтаційність між бінарною опозицією центр-периферія, що сприяло збереженню соціокультурного образу земель у межах імперії.

Мультикультуралізм і етнічна толерантність ставали необхідністю, що забезпечувала функціонування суспільної системи, держави та регіону. На пограничній Буковині між "Своїми" не було "Чужих", толерантне ставлення до "Інших" базувалося на усвідомленні необхідності існування на спільній території, багатокультурність стає свідомим вибором [26, 117].

Поняття кордон складається з трьох взаємозалежних і взаємообумовлених аспектів: географічного (територіального), мовного та культурного. Причому історичні процеси безпосередньо чи опосередковано впливали на мовну ситуацію пограниччя, де співіснують і знаходяться у постійному контакті представники різних національностей, релігій та мовних груп. Культурний і мовний характер кордону дозволяє розрізняти зовнішні та внутрішні кордони. Перші розуміємо як сферу впливів різних етнічних мов чи їх комунікативних варіантів, які найчастіше (проте не завжди, як, наприклад, факт наявності "замкнених" національних культур у багатоетнічних суспільствах) збігаються з державними/політичними кордонами. У свою чергу, внутрішні кордони. це сфера мовних явищ, у якій мовна інтерференція призводить до взаємовпливу та взаємозасвоєння певних категорій.

Виходячи з цих визначень, спробуємо проаналізувати сучасні мовні й культурні пограниччя, що виступають у Польщі та Україні. На сьогодні мовні пограниччя часто не збігаються з історичними чи адміністративними кордонами. На розглядуваних територіях можна виділити два типи погранич: слов’янсько-неслов’янське та слов’янсько-слов’янське. У Польщі перший і другий типи складаються з погранич: польсько-російського, польсько-литовського, польсько-білоруського, польсько-українського, польсько-словацького, польсько-чеського, польсько-лужицького (у минулому) та польсько-німецького.

Українські пограниччя: українсько-словацьке, українсько-польське, українсько-білоруське, українсько-російське, українсько-молдавське, українсько-румунське та українсько-угорське. Проте в Україні існувало значно більше погранич, перелік яких можна було б продовжувати. У цьому нарисі спробуємо представити два типи погранич, а саме слов’янсько-слов’янське на прикладі українсько-польського та польсько-українського, а також слов’янсько-неслов’янське - українсько-румунське. Ці пограниччя характеризуються спільними процесами, що мають місце під час мовних контактів та інтерференції. Дослідження названих погранич ускладнюється наявністю як літературних мов, так і діалектів, обидві ці системи взаємодіють між собою під час міжлюдської комунікації. Особливо помітне це явище у лексиці пограничних регіонів. Е. Смулкова вважає, що контактні пограничні мови по відношенню до себе можуть виконувати функцію фільтра, або посередника, який сприяє прониканню елементів з інших мов сусідніх теренів [26, 127].

Польсько-українське/українсько-польське пограниччя є дуже складним для лінгвістів явищем, що можна пояснити спорідненістю та наявністю спільних елементів у цих мовах/діалектах. У лексиці українські говірки містять багато полонізмів, а польські - мають запозичення з української.

Наведемо декілька прикладів полонізмів, що виступають на бузькому пограниччі: garnu’ok (польськ. garnuszek. невелика циліндрична каструля), groxotka (польськ. grzechotka - іграшка для немовляти), ks’on’ka (польськ. książka - книжка), p’erwjastka (польськ. pierwiastka - корова, що вперше має отелитись), wrytono (польськ. wrzeciono - веретено). У цій лексемі відбувається змішування фонетичних рис польської та української мов).

Польські дослідники особливу увагу приділяють дослідженням щодо польсько-українських запозичень, між іншим, на Підляшшю, Замощизні тощо. Е. Вольнич-Павловська виділяє наступні контакти на польсько-українському пограниччі:

1. літературна польська мова - літературна українська мова;

2. літературна польська мова - українські діалекти;

3. польські діалекти - українська літературна мова;

4. польські діалекти - українські діалекти;

5. говірки польські - говірки українські;

6. польська та українська мови й діалекти цих мов - інші мови, що функціонують на колишніх польських Кресах, наприклад, російська, німецька, їдиш, певною мірою румунська, угорська, вірменська, а також турецька мова та її діалекти [26, 133].

На українсько-румунському пограниччі, на історично-географічній території Буковини виникає така ж само проблема - наявність значної кількості лексичних запозичень у румунській та українській мовах. Крім цього, на зазначених теренах можна відзначити контакти з іншими мовами, мовами деяких національних меншин, що проживають на Буковині: українсько - німецьке мовне пограниччя, українсько-польське чи, скажімо, українсько-словацьке й українсько-румунське.

Вважаємо за потрібне дещо затриматись на розгляді українсько-румунсько-словацьких мовних контактах. Йдеться тут про групу буковинських горян (польськ. gуrali), які у 1803 році оселилися на цих теренах. Етнічні польські горяни, що проживали на землі Чадецькій, яка сьогодні належить Словацькій Республіці, у сфері безпосередніх мовних/діалектних контактів, у силу суспільно-економічних процесів змушені були залишити свої домівки і пройшовши складний міграційний шлях, оселилися на Буковині. Цікаво, що зараз сліди буковинських горян можна знайти не тільки на Буковині, але також у Боснії, в Словаччині, на Західних Територіях у Польщі, а також у Північній Америці. Протягом своєї довгої мандрівки, що мала багато напрямків, вони намагалися зберегти мовну та культурну відмінність.

Буковинські горяни становлять меншість, тому іншомовне оточення посилює асиміляційні процеси. Наприклад, незначна кількість буковинських горян у Боснії має у мові чимало сербських запозичень, у Америці вони майже зовсім асимільовані. У місцях компактного проживання, у Пояні Мікулі, Новому Солонці і Плеші, а також у Старій Гуті, Нижніх Петрівцях і Тереблечу, їхня мова зберігається у первинному стані. Після другої світової війни демографічні та суспільні перетворення спричинили зміни в суспільному та географічному аспекті, а також в ієрархії та функціональній дистрибуції мови буковинських поляків, у тому числі її діалектній формі.

Мови, якими володіють горяни, знаходяться у взаємній функціональній залежності. У всіх згаданих селах у побутовій сфері, на приватному та неофіційному рівні, горяни вживають переважно польську говірку. У Плеші всі сусіди (ціле село) в розмові користуються польською говіркою. У Новому Солонці поляки живуть по сусідству з українцями, що проживають в українській частині села, тому тут часто з’являються польсько-українські мовні контакти. У Пояні Мікулі сусідами є румуни, а перед другою світовою війною були німці. У Старій Красношорі зі своїми сусідами поляки розмовляють польським говором, навіть у випадку, коли це румуни чи українці. У Тереблечі вживання польського говору в місцевому середовищі відбувається по-різному. Це виникає з характеру розташування домівок поляків, які проживають некомпактно. У Нижніх Петрівцях міжетнічна мовна комунікація здійснюється румунською, а часом і українською, що пояснюється чисельною перевагою румунів і українців.

У мішаних селах часто відбуваються зміни мовних кодів на польську, румунську або українську, в залежності від співрозмовника чи теми розмови. У релігійному спілкуванні, тобто в офіційній сфері, переважає польська мова, яка у віруючих має статус "престижної". Римо-католицька церква на Буковині для поляків є церквою "польською", пов’язаною з ідеологічною батьківщиною. Іноді відбувається так, що в розташованих у Румунії місцевостях меса відбувається румунською, а в тих селищах, що знаходяться в Україні, відповідно на українською.

У школах навчання здійснюється переважно державними мовами: румунською в Румунії та українською в Україні. Польська мова учнями вивчається на різних рівнях та у різних обсягах у всіх досліджуваних селах, окрім Тереблечі. Польська мова, згідно з мовними традиціями південно-східних Кресів, була і до сьогодні залишається для буковинських горян символом ідентичності, своєрідним sacrum.

Повертаючись до мовних контактів, слід зазначити, що на сьогодні трудно встановити в якому ступені польські прибульці з північної сторони гір опанували словацьку мову, яким був рівень білінгвізму. Про інтенсивність словацько-польських контактів на терені північної Словаччини свідчать чисельні лексичні запозичення, що виступають у діалекті буковинських горян: klobuk (польськ. Kapelusz - капелюх), cesta (польськ. droga - дорога), taniurek (польськ. talerz - тарілка), opraty (польськ. lejce - віжки, gumbik (польськ. guzik - ґудзик), poriez (польськ. nуż z dwoma uchwytami do strugania drzewa - ніж для обробки деревини). Після поселення у гірських районах Буковини польські горяни увійшли у сферу мовних впливів інших народів, зокрема німецького, румунського, російського, українського. Особливо виразні впливи відбувались у лексиці та фонетиці. Мова горян Буковини містить багато румунізмів, наприклад: primar (польськ. burmistrz - бургомістр), gata (польськ. gotowe - готове), saraku (польськ. biedak - бідолаха) [26, 129].

На розглядуваному пограниччі румунізми виступають також в українських говірках. Деякі дослідники вважають, що румунсько-українські мовні контакти посилились у наслідок інтенсивної й насильницької румунізаці місцевого населення у 1918-1940 i 1941-1944 роках, коли вся Буковина була інтегральною частиною Великої Румунії. Мова титульної нації королівства була обов’язковою для вивчення, незалежно від етнічної приналежності, мала статус державної, тобто обслуговувала всю суспільну систему з центром у Бухаресті. Характерно, що румунізація торкнулася тільки українських шкіл. На німецьких, угорських та інших національних школах, які функціонували на Буковині з часів Австро-Угорщини, цей процес не позначився.

Національна асиміляція корінного населення в румунському середовищі здійснювалась методами економічної, політичної, ідеологічної і культурно-освітньої дискримінації українців та інших національних меншин. Послідовно проводячи політику румунізації національних меншин, правлячі кола Румунії намагалися довести, що належність українських земель північної частини Буковини і південної Бессарабії до Румунії забезпечена. Щодо польських горян, то треба згадати, що їхня лексика збагачувалась румунізмами під час волоської колонізації Карпат за рахунок понять і термінів пастухів. На підставі аналізу запозичень можна говорити про наступні мовні контакти говірок польських горян на Буковині:

1. загальнопольська мова - говірки буковинських горян;

2. говірки буковинських горян - словацька мова;

3. говірки буковинських горян - румунська мова/діалект;

4. говірки буковинських горян - німецька мова;

5. говірки буковинських горян i українська мова/діалект;

6. говірки буковинських горян - російська мова, можливо, суржик;

7. говірки буковинських горян - угорська мова, а також, з певними обмеженнями, турецько-татарські впливи [26, 133].

Наведені приклади погранич доводять складність і неоднозначність досліджуваного явища. На Буковині виступають також пограниччя, де мають місце багатомовні контакти, передусім у місцях компактного проживання кількох етнічних груп: німці, євреї, роми, українці, росіяни, старообрядці тощо. Також виникає проблема вибору методів дослідження та опису явища мовного пограниччя. Певні незручності та неточності під час аналізу виникають через появу нових понять і термінів, а також різних трактувань польськими та українськими мовознавцями.

На нашу думку, дуже цінні результати можна було б отримати завдяки спільним міжнародним науково-дослідницьким експедиціям. Якісно нові результати вдалося б досягти, розвиваючи та застосовуючи синкретичний підхід, поєднавши методологію культурознавства, діалектології, етнології, а особливо соціолінгвістики. Такого типу дослідження вже проводяться польськими вченими, зокрема Казимиром Фелешком, Збіґнєвом Ґренем, Ельжбетою Смулковою, Янушом Реґером, Анною Зелинською тощо.

Поєднання теорії мовних контактів і досліджень етнічних і національних меншин відкриває нові перспективи та дозволяє глибше зрозуміти та витлумачити процеси інтерференції.

3. Спосіб буття людей в спільноті пограниччя


3.1 Соціокультурна форма прояву і здійснення життєдіяльності людей пограниччя


Однією із специфічних соціокультурних рис пограниччя є особливий спосіб відношення до "чужого". Якщо для

Если Вам нужна помощь с академической работой (курсовая, контрольная, диплом, реферат и т.д.), обратитесь к нашим специалистам. Более 90000 специалистов готовы Вам помочь.
Бесплатные корректировки и доработки. Бесплатная оценка стоимости работы.

Поможем написать работу на аналогичную тему

Получить выполненную работу или консультацию специалиста по вашему учебному проекту
Нужна помощь в написании работы?
Мы - биржа профессиональных авторов (преподавателей и доцентов вузов). Пишем статьи РИНЦ, ВАК, Scopus. Помогаем в публикации. Правки вносим бесплатно.

Похожие рефераты: