Релігійний ренесанс в сучасному суспільстві: його зміст, причини та основні напрямки
У різних соціальних контекстах і на різних стадіях розвитку таких взаємовідносин той зміст, який раніше релігії і після неї несуть інші форми відносин між людьми (вдачі, право або вільна моральність окремої людини), в якийсь період приймає форму релігійного відношення — подібно до того, як законодавство може колись виявляти теократичний характер і повністю знаходитися під релігійною санкцією, а в інших обставинах воно гарантоване державною владою або вдачами. Важливо, що у всіх таких випадках йдеться про відносини між людьми і відбувається як би тільки зміна «агрегатного стану» цих відносин, коли чистий конвенціональний стан переходить в релігійний, релігійний — в правовий, правовий — в стан вільної моральності.
Таким чином, вкладає Зіммель, «всю історію суспільного життя пронизує цей процес: безпосередні взаємовизначення індивідів, з яких починається їх сумісне життя, зростають у відособлені самостійні органи. Так з тих способів поведінки, які необхідні для самозбереження групи, виникає, з одного боку — право, яке їх кодифікує, а з іншої — стан суддів, якому, відповідно до розподілу праці, доводиться його застосовувати... Схожим чином справа, мабуть, йде і про релігію. Індивід в співтоваристві відноситься до інших або до сукупності описаним вище чином, його відношення до них має характерний ступінь піднесеності, самовіддачі, інтимності. З одного боку, звідси може розвинутися ідеальний зміст: боги — хранителі такого роду відносин, виступаючі як збудники такого роду станів душі, істотою своїм що як би представляють у відособленості те, що раніше було лише формою відносин, існувало лише в сплаві з реальнішим життєвим змістом. І цей комплекс ідей і представлень фантазії тепер знаходить в священиках як би свій виконавський орган і, відповідно до розподілу праці, особливого носія (як право знаходить своїх носіїв в суддях, а інтереси пізнання — в стані вчених). Якщо тільки релігія перетворилася на щось самостійне і субстанціальне, то вона тоді вже надає зворотну дію на психічні взаємини людей, офарблюючи їх в свої тони, так що тепер вони усвідомлюються як релігійні і саме так і називаються. Тим самим, вона тільки повертає їм те, чим сама вона була спочатку ним зобов'язана. І можна, напевно, сказати, що релігійні уявлення, часто такі дивовижні і незрозумілі, ніколи б не стали такі могутні в людських взаєминах, якби вони не були всього лише формулою або втіленням вже раніше існуючих форм взаємин, для яких свідомість ще не знайшла більш відповідного виразу».
Розглянувши перший розділ бакалаврської випускної роботи, визначили, що:
по-перше, релігія — єдине явище суспільного життя, що стверджує і намагається обґрунтувати існування надприродного: Бога, богів, дияволів, духів, чудес. За етнічною ознакою релігії поділяються на родоплемінні, національні, світові.
по-друге, філософія релігії зосереджувала увагу на теоретичних проблемах сутності та природи релігії, завжди послуговуючись методологією певного філософського напрямку; психологія релігії характеризувалась психологізацією релігії та суб’єктивізмом у визначенні причин і функцій релігії.
по-третє, релігія виконує суспільні функції, які не здатні взяти на себе інші форми духовно-практичного освоєння людиною реальності (мораль, право, мистецтво тощо).
РОЗДІЛ II. РЕЛІГІЙНИЙ РЕНЕСАНС В СУЧАСНОМУ СУСПІЛЬСТВІ: ЙОГО ЗМІСТ, ПРИЧИНИ ТА ОСНОВНІ НАПРЯМКИ
2.1 Роль ренесансу соціального інституту релігії в сучасному глобальному світі: С. Хантінгтон
Актуалізація цивілізаційної проблематики визначається необхідністю вивчення питань, що стосуються доленосності людського буття, перспектив розвитку людства, сенсу історії.
Необхідність дослідження в наш час цивілізаційної проблематики посилюється певним чином з розвитком тенденцій до глобалізації світу.
Сьогодні цивілізацією називають як окремо взяті соціокультурні утворення, так і людство загалом.
Цивілізаційний підхід набув поширення у вітчизняній філософії в 90-х роках минулого століття. Саме цей підхід до вивчення історичного розвитку є домінантним і на Заході. Проникнувши у вітчизняне наукове середовище він стрімко почав популяризуватися поступово витісняючи формаційний підхід. Суть цивілізаційного підходу виявляється в тому, що історичний розвиток розглядається з позицій множинності цивілізацій, що є самобутніми соціокультурними системами, можуть мати при цьому елементи спільних і відмінних рис у своєму розвитку.
Основою наукової концепції «зіткнення цивілізацій» С. Хантінгтона, що стала відома читачеві в 90-х роках ХХ ст., є проблема конфліктів між цивілізаціями. Автор головну перешкоду до утворення єдиної світової цивілізації бачить в усвідомленні окремими народами ціннісного значення власної національної ідентичності.
Однією з причин розвитку міжцивілізаційних конфліктів є амбіції Західної цивілізації, які виявляються в прагненні до поширення і примноження власних економічних, політичних та культурних засад у світі.
Сучасні глобальні тенденції розвитку цивілізацій дають нагоду говорити про неоднозначний характер глобалізму загалом. Таке питання виникає в площині певних суперечливих моментів, що виявляють себе в процесі інтеграції деяких незахідних соціумів під впливом глобалізаційних тенденцій.
Мова йде перш за все про суперечності, пов’язані зі станом національних економік, політичної ситуації та самобутності культур у країнах, що не належать до Західної цивілізації, але залучені до процесу глобалізації.
Модель однополюсного світового ладу на засадах Західної цивілізації, з позицій С. Хантінгтона, не має значних перспектив. Причини такого становища дослідник вбачає в процесах національного відродження Азійської та Ісламської цивілізацій, що набувають розвитку з останньої чверті минулого століття.
Такі висновки С. Хантінгтона слід розуміти як застереження прихильникам моделі побудови світової цивілізації на основі західних пріоритетів суспільного розвитку. З урахуванням сучасних світових глобальних процесів необхідно уточнити характер конфліктних суперечностей між цивілізаціями.
Сьогодні у світі відбуваються глобальні процеси, що по суті характеризуються прагненнями підвести розвиток цивілізацій у єдині стандарти у сферах економіки, політики, права, духовної культури. Тенденції до глобалізації намітилися як наслідок назріваючої світової кризи капіталістичної системи господарювання.
Розвиток світу в ХХ ст. виявив проблеми, які роблять недоцільним у майбутньому роз’єднане, незалежне існування цивілізацій.
Факторами, що спонукають до таких глобальних тенденцій, є:
не обмеженість природних ресурсів планети;
значний контраст між бідними та багатими країнами;
економічна криза капіталістичної системи господарювання;
глобальна екологічна криза, що прогресує;
збільшення країн з ядерним статусом;
локальні війни та небезпека нової світової війни.
Вище означені глобальні проблеми спонукають замислитися над такою моделлю розвитку світу, яка передбачала б єдині норми і цінності суспільного життя країн. Вважається, що вона має допомогти людству впоратися з глобальними проблемами.
Ініціатива появи глобалізаційних процесів належить Західній цивілізації, яку асоціюють з Європою, США та Латинською Америкою. Проте генеруючим ланцюгом глобалізації виступають США. Причиною тут є стрімкий економічний злет Сполучених Штатів Америки від початку ХХ ст. і, як наслідок, набуття важелів до економічної та політичної гегемонії в світі. Сама ідея глобалізаційних процесів із пріоритетами західних норм суспільного розвитку поступово набувала сили із закінченням «холодної війни». Так з’явилося поняття вестернізації. Вестернізація — це американізація суспільного розвитку країн, що охоплені процесом глобалізації. Процес вестернізації є можливим завдяки інтеграційним явищам, що передбачають різні взаємовпливи, взаємозв’язки між країнами. Сьогодні в світі найбільш приналежними до вестернізації суспільства, які характеризуються слабким соціально-економічним, політичним розвитком, занепадом національної свідомості, і як наслідок, духовної культури.
Цікаво простежити, як постає питання про відношення Азійської та Ісламської цивілізацій до моделі глобального світу з економічною, політичною і культурною гегемонією Заходу.
С. Хантінгтон у свою дослідженні стверджує, що на заваді прозахідній моделі розвитку світу є конфлікт, який виявляється в не сприйнятті західних засад суспільного розвитку з боку Азійської та Ісламської цивілізацій. При цьому дослідник зазначає, що Азія та ісламський світ перебувають на стадії економічного, політичного і культурного відродження, як реакція на прагнення Заходу займати лідируючи позиції на планеті.
Якщо поглянути на розвиток Західної цивілізації за останні п’ятнадцять — двадцять років, то стає очевидним, що європейські країни все більше згуртовуються навколо ідеї єдиної Європи, яка втілюється через модель Євросоюзу і передбачає також тісні стосунки із США на економічній, політичній і культурній основі. Процеси глобалізації Західних країн, як показує час, є більш наочними, аніж будь-де в інших регіонах світу. Таке становище зумовлено фактором розширення Євросоюзу за рахунок країн Центральної і Східної Європи. Здебільшого мова йде про країни колишнього соціалістичного табору. З остаточною руйнацією останнього країни, що входили до нього, опинилися переважно в складних соціально-економічних і політичних умовах. За таких обставин орієнтація на Євросоюз та вступ до нього для них здається цілком логічним явищем, оскільки комуністична система суспільного розвитку відійшла в минуле, а натомість з’явилося прагнення до неначе більш прогресивної капіталістичної моделі розвитку. Орієнтир на розвиток капіталістичних відносин у колишніх країнах соціалістичного табору вмотивований прикладом досягнення високого рівня розвитку західноєвропейськими країнами, які виявляють зацікавлення у стабільності в Європі, тому на основі певних вимог розширюють кордони союзу для країн континенту, як це спостерігається протягом останніх десяти років.
С.Хантінгтон говорить про видозміни економічного і культурного балансу в світі, що полягає в зростанні економічної потужності і культурної самосвідомості окремих цивілізацій. Розвиток такої ситуації вказує на те, що його однополюсність у майбутньому ставиться під сумнів. В такому разі ми дійсно приходимо до вірогідності побудови тієї моделі розвитку світу, яка передбачає взаємоіснування цивілізацій на основах рівноправ’я в багатьох сферах життєдіяльності.
У праці С.Хантінгтона цей момент висвітлений так: «…уникнути глобальної війни цивілізацій можливо лише тоді, коли світові лідери приймуть поліцивілізаційний характер глобальної політики и стануть співпрацювати для його підтримки». [62] Отже, за С.Хантінгтоном оптимальною в майбутньому є тенденція розвитку світу, яка відсторонювала б Західну цивілізацію від домінантних прагнень, і спонукала її до рівноцінних контактів з іншими цивілізаціями. «Універсалістські претензії Заходу все частіше призводять до конфліктів з іншими цивілізаціями, найбільш серйозним — с Ісламом і Китаєм».[24] «Політика в світі після холодної війни вперше в історії стала і багатополюсною, і поліцивілізаційною.» [35] В цьому відношенні постає нагода з позицій сьогодення підтвердити або спростувати такі положення.
Як відомо, лідерство в розвитку світового капіталізму протягом ХХ ст. належало Західній цивілізації, де тривалий час гегемоном залишались США. В останні двадцять-тридцять років ситуація почала змінюватись. Азійська цивілізація, переважно завдячуючи таким країнам як Китай, Південна Корея та Японія, за цей час здійснила значний економічний прорив. Особливу увагу в цьому відношенні привертає Китай. Сьогодні Азійська цивілізація щороку збільшує свою економічну потужність, все більше розхитуючи економічне лідерство Заходу. Як зазначає С.Хантінгтон, «Економічний розвиток Східної Азії змінить баланс сил між Азією і Заходом, особливо Сполученими Штатами. Вдалий економічний зріст породжує впевненість у собі і агресивність із сторони тих країн в яких він існує і приносить вигоду». [57]
Така міра релігійної свідомості в ісламських країнах наявна і сьогодні. [58]
Не можна не погодитись із С. Хантінгтоном в тому, що такі питання як релігія, спосіб життя, інститут сім’ї, расова приналежність, мова, виступають, як об’єднавчими, так і дезінтегруючими факторами.
Отже, можна зазначити, що всеохопної глобальної інтеграції з домінуючою роллю Заходу, яка б залучала до цього процесу Азійську та Ісламську цивілізації, в майбутньому не варто очікувати. У своєму дослідженні С. Хантінгтон окреслив риси, за якими Східна та Ісламська цивілізації не поспішають сприймати культурне віяння Заходу, тим більше елементи так званої вестернізації.
Вочевидь сьогодні постає все більш актуальним питання про доцільність визнання світу через множину цивілізацій, де стабільне майбуття людства має визначатися не змаганням за гегемонію окремої цивілізації, а спроможністю домовлятися і співпрацювати на засадах рівності та компромісних домовленостей.
Застереження американського вченого С. Хантінгтона про те, що процес глобалізації світу з прозахідним колоритом стикається на своєму шляху з певними проблемами, має підтвердження з позицій сьогодення.
По-перше, сьогодні дійсно вже не можна говорити про економічну домінанту Заходу, оскільки стрімко розвивається економічний потенціал Азійської цивілізації. По-друге, культурне відродження Азійської та Ісламської цивілізацій не згасає, а продовжує розвиватися, унеможливлюючи тотальне проникнення західних духовних цінностей у своє середовище. Економічне зростання, активізація процесів культурного відродження Азійської та Ісламської цивілізацій роблять проблематичною всеохопну світову інтеграцію винятково на прозахідних засадах. З огляду на це можна говорити, що майбутня модель розвитку людства буде лише тоді оптимізованою, коли три вище означені найпотужніші цивілізаційні осередки будуть розглядати себе як рівноцінні та зуміють налагодити між собою продуктивні діалоги і контакти.
Розглянувши дане питання, вивили, що сьогодні необхідно при розробці глобалізаційних проектів враховувати фактор багатополярності світу, що тільки через рівноправне відношення між цивілізаційними полюсами людство має глобалізаційну перспективу на майбутнє. Отже, концепція «зіткнення цивілізацій» С.Хантінгтона за останні роки не втратила своєї актуальності, і більше того, в світлі сучасних світових процесів набуває все більшої ваги, виступаючи застереженням прихильникам моделі розбудови однополюсного світу і гегемонії США.
2.2 Основні тенденції розвитку релігійних процесів в сучасному українському суспільстві
2.2.1 Релігійний чинник в контексті національного, політичного і правового вимірів українського буття
Актуальність даного питання обґрунтовується тим, що визначальною рисою сучасної світової спільноти є взаємозалежність народів і держав. Економічне, соціальне, культурне, релігійне, політичне і правове буття кожної держави нині є невід’ємними структурними елементами єдиного світового устрою. Творення глобального інформаційного простору викликане впровадженням загальносвітових стандартів в техніку і технології, поглибленням міжнародного поділу праці і кооперації виробництва детермінує нові проблеми, такі, як глобальна екологічна безпека людства, небезпека ядерної війни та ін. Відтак світові процеси глобалізуються.
Елементами етнічної моделі нації, що сформувалася в Східній Європі та Азії є — спільне походження, воля народу, народна культура, рідна мова, звичаї і традиції. Тому індивід який приєднається до чужої спільноти, завжди залишатиметься членом спільноти генетично рідної. Як бачимо в першому випадку домінують громадянські елементи, а в другому — етнічні, хоча й одні й другі присутні в кожній з моделей, але в різних пропорціях. Особливо загострюються ці пропорційні протиріччя в сучасних умовах і виявляються в протистоянні глобалізації й антиглобалізації, яке часто фокусується на релігії. Тим паче, що релігія в людській історії «виявляє насамперед через її національний контекст. Вона покликана формувати у представників певних етносів осмислене уявлення про їх національну ідентичність, захищати її, бо ж ігнорування останньої призводить до дезорінтації особи в її суспільному бутті, а то й суспільної нестабільності [30].
Оскільки український національний характер, в силу своєї ментальної та соцієтально-психологічної специфіки, інтровертний з наголосом на емоційній компоненті і жіночому началі, то суспільство з метою самозбереження, намагаючись попередити ісламізацію духовного простору ймовірно стане більше відкритим до тих християнських конфесій, які апелюють передусім до збереження сімейних і моральних цінностей не тільки на словах, а й у справах (маються на увазі баптисти, адвентисти, п’ятидесятники та ін. конфесії протестантського спрямування). Бо «Церква виявилася неготовою дати відповідь на моральну кризу суспільства, за візантійською традицією, вона вступила в союз із владою [2].
Сучасне українське суспільство являє собою нестабільну соціальну систему, яка щойно вийшла на шлях моделювання ринкової економіки і практичного втілення політичної демократії. В даній ситуації йому загрожує плутократія, яка викликає процеси трансформації і політики, і релігії в «професію», «бізнес», у засіб заробляння грошей, детермінує виродження первісного призначення і функціональності релігії і політики, що таїть в собі загрозу державній і національній безпеці, та слугує умовою існування корупції в яку можуть включатися вже не тільки політичні суб’єкти, а й релігійні агенти дії.
Таким чином політика і релігія — важливі підсистеми українського суспільства, що перебувають у функціональних взаємозв’язках між собою та з іншими суспільними підсистемами і суспільством в цілому. Політика може зумовлювати релігійні зміни, концентровано виявлятися в релігії, але й остання справляє великий зворотній вплив на першу. Політичні ідеї можуть формулюватися у відповідь на потреби релігійної сфери суспільного життя.
2.2.2 Україна як полірелігійна країна. Релігійна терпимість
Багату духовність українського народу складає також релігійний світогляд. Без перебільшення можна сказати, що населення нашої землі в усі часи особливу увагу приділяло релігійним питанням і наділене було духовними прагннями пошуку істини. Географічне розташування України у точці зустрічі Азії та Європи, призвело до зустрічі мусульманського Сходу і християнського Заходу, східного православ’я та західного католицизму. Крім того, в силу історичних причин, а саме панування чужих народів (урядів, політичних сил) протягом сотень років над українськими землями та українським народом, призвело до виникнення великої кількості релігій на теренах України, оскільки кожен народ намагався насадити свої вірування або спричиняв переселення на Україну представників інших народів, які зі собою привозили і свою релігію. Україна — багатонаціональна держава, а відповідно — полірелігійна.
Більшість українців виявляють толерантне ставлення до представників інших релігійних поглядів, але слід зауважити, що такі результати існують на фоні недостатньої злагодженості міжцерковної взаємодії в Україні, розмаїтті причин міжконфесійних конфліктів, поступовому зменшенні конфліктогенних точок, недостатній поінформованості українського суспільства стосовно розгортання процесів у релігійній сфері (Див. додаток № 1,2,3).
Найбільша релігійна активність припадає на західні області України, зокрема Львівську, Закарпатську, Івано-Франківську, Тернопільську, Чернівецьку. Тут зареєстрована найбільша кількість релігійних організацій. Досить активними є Волинська, Рівненська, Хмельницька, Київська, Вінницька області, і найменш активними є Дніпропетровська, Полтавська та Харківська області. У всіх решта проявляється помірна активність.
Більше 97% зареєстрованих на сьогодні релігійних громад в Україні є християнськими. Приблизно половина з них є православної традиції. Решту майже порівну поділяють католики та протестанти.
До категорії «традиційних» (за неофіційною термінологією) Церков належать православні церкви, Українська Греко-Католицька та Римо-Католицька Церкви, вірменські громади, такими можна вважати деякі протестантські конфесії ― лютеран, баптистів, п’ятидесятників.
Православні церкви:
Українська Православна Церква (в юрисдикції Московського Патріархату) ― УПЦ (МП) (найбільша кількість її віруючих проживає в Чернігівській, Сумській, Полтавській і Хмельницькій областях).
Українська Православна Церква Київського Патріархату ― УПЦ КП (Івано-Франківська, Рівненська і Київська області);
Українська Автокефальна Православна Церква ― УАПЦ (Львівська і Тернопільська обл.)
Сьогодні в Україні існують три конфесії Католицької Церкви:
Українська Греко-Католицька Церква ― УГКЦ (Львівська, Івано-Франківська обл.)
Римо-Католицька Церква в Україні ― РКЦ (Житомирська, Хмельницька, Вінницька з центром у Житомері і Кам’янець-Подільському)
Вірменська Католицька Церква ― ВКЦ
В Україні представлена також одна з «дохалкедонських» Церков ― Вірменська Апостольська Церква ― ВАЦ.
Частина вірних-християн належить до протестантських Церков.
В Україні проживають також представники юдейства та мусульманства.
Наприкінці 80-х рр. ХХ ст. в Україні з’являються неоязичницькі громади. Динамічно зростає кількість спільнот інших релігійних та релігійно-філософських течій (буддизм), зокрема нетрадиційних та новітніх релігійних рухів, деструктивних сект.
Попри все, слід зауважити, що незважаючи на таку «кашу» релігійних утворень в Україні, за винятком деяких міжконфесійних конфліктів (як правило в них виступають ініціаторами православні церкви), тут в цілому вживаються протилежні та взаємозаперечні або конкуруючі релігії, більше того, такого релігійного піднесення як на Україні, такої кількості практикуючих віруючих, немає ні в одній з країн Європи та Америки (незважаючи на те, що більшість з них декларують себе християнськими).
2.2.3 Нові релігії ХХ століття: неохристиянські, орієнталістьскі, синтетичні, езотеричні, неоязичництво, сатаністи
Неохристиянство. До цього класу належать релігійні течії, що виникли в рамках традиційного християнства з метою приведення його до вимог часу. Ці течії ґрунтуються на Біблії і на особі Ісуса Христа як на центральній постаті своїх релігійних доктрин. Їм притаманна критика ортодоксального християнства, оголошення своєї церкви виключно істинною у спасінні Христової віри. [36]
Церква Ісуса Христа святих останніх днів (мормони). Заснована в США в 1830р. Мормони вважають себе обраними богом людьми і сподіваються на щасливий кінець свого життя. Визнають чотири обряди: хрещення через занурення у воду у 8-річному віці, рукопокладення, шлюб у двох різновидах ― земний і вічний, причащання хлібом і водою. Мормони визнають, але у своєрідному трактуванні, Святу Трійцю, викупну жертву Христа, спасіння і Месію.
Новоапостольська церква. Виникла в Англії у 1832р. як результат релігійного руху за відродження первісного вчення Христа. Основа віри ново апостолів – Біблія. Новоапостольці визнають три таїнства як обряди: хрещення водою, закарбування Святим Духом, причастя. В ієрархії церкви існують такі духовні звання: першоапостол (вважається намісником Господа на Землі), окружний апостол, апостол, єпископ, окружний староста, окружний євангеліст, пастор, євангеліст, священик, диякон, молодший диякон, парафіянин. Богослужіння в ново апостольських храмах складається з вступної молитви, проповіді Слова Божого, виконання таїнств і заключної короткої молитви; супроводжується грою органу і співом гімнів.
Харизматичні громади. Особлива група нових релігійних течій, віровчення яких дуже близько до протестантського, особливо до п’ятидесятницького. Назва походить від поняття «харизма» (від грецьк. милість, благодать), що означає націленість якоїсь особи (харизматичного лідера – проповідника) особливими якостями надприродності, непогрішимості в очах прибічників. Зародився харизматичний рух в США в 1901р. в середовищі п’ятидесятників, від яких взяв догмат про «хрещення Святим Духом» і такий елемент культу як «глосолалія» (розмова на іномовах), яка досягається колективною молитвою, що вводить віруючого в стан крайньої екзальтації або трансу. Харизмати вважають, що харизму може отримати кожний хрещений при спілкуванні із Святим Духом – головне правильно молитися, а тому молитовна практика оволодіння «особливою» молитвою ― найважливіший момент релігійного життя харизматів.
Релігії орієнталістського напряму. В Україні представлені неоіндуїзмом та течіями буддизму.
Неоіндуїзм виник в рамках індуїзму в першій половині ХІХ ст. як його сучасне прочитання для інтелектуалізованих верств Сходу і Заходу. Йому притаманні ідеї універсалізму, синкретизму, рівності всіх релігій, духовного базису в реконструкції суспільства; обов’язковим є наявність вчителя (гуру) як провідника вчення і проповідника духовних пошуків. В Україні представлений громадами і центрами руху «Харе Крішна», Саї Баби, Шрі Чінмой, Омо-центру та ін. Найпоширеніший напрям ― Рух «Харе Крішна». Характерним для необуддійський течій є акцент на одній або декількох рисах буддійського вчення. Кожна з них претендує на ортодоксальне тлумачення вчення Будди, поєднуючи в своїх релігійних системах ідеї різних східних традицій, навіть християнства. Буддизм в Україні представлений громадами дзен-буддизму, нітірену, різних шкіл тибетського буддизму. В 2004р. в Україні діяло 45 буддійських громад[60].
Міжнародне Товариство Свідомості Крішни ― модернізований варіант однієї із гілок вішнуїзму ― релігії чайтанітів. Утворення його за межами Індії припадає на 60-ті роки ХХ ст. Лідери стверджують, що це універсальний релігійний і культурний рух, мета якого ― пропаганда ведичного знання, поширення Свідомості Крішни та брахманічної культури, яка характеризується чесністю, контролем за почуттями, терпимістю [63].
Також орієнталізм в Україні представлений бахаїзмом.
Всесвітня релігія Багаї виникла в Персії в середині ХІХ ст. на основі розвитку одного з модернізованих ісламських напрямків ― бабізму. Основними заповідями релігії стали визнання рівних прав, можливостей і привілеїв чоловіків та жінок, необхідності обов’язкової освіти, знищення крайнощів бідності і багатства, заборона рабства, аскетизму, чернецтва, вживання алкоголю та наркотиків. Багаї дотримуються принципу одношлюбності й подружньої вірності, невтручання в політику, поваги до свого уряду, шанування всіх релігій світу. У багаїв відсутній інститут священиків. [16].
Синтетичні релігії. У догматиці та культовій практиці ці релігії спираються на поєднанні різних традиційних релігій, створюючи свої власні вчення, систему обрядових дійств, сильну церковну організацію, претендуючи при цьому на статус надрелігій. Такі релігійні утворення характеризує розвинутий культ лідера, ідея богообраності їхніх послідовників. [28]
Велике Біле Братство (ВББ) ― неорелігійна течія, що започаткувала свою діяльність у Києві у 1990р. Засновником і керівником її став Ю.Кривоногов. Церква має ще одну назву ― ЮСМАЛОС, де ЮС - Юан Свамі (сам Кривоногов), МА ― Марія Деві (в минулому його дружина М.Цвигун), ЛОС ― логос (Христос). Як свідчить науковий аналіз, ВББ основні свої ідеї запозичило із стародавньої ведичної релігії, буддизму, християнства, еклектично з’єднаних наукоподібною термінологією.
Церква об’єднання ― одна із найпоширеніших новітніх релігійних течій, в якій поєднано риси східних релігій та християнства. За іменем засновника Сен М’ян Муна, прибічників називають мунітами. Теологія Муна пропонує вчення про трьох Адамів і трьох Єв. У церкві діє сувора регламентація взаємин, чітке підпорядкування її членів керівництву. Церква надає великого значення масовим колективним вінчанням, роботі з кадрами, підтримці різних наукових, соціальних, навчальних проектів. В Україні незареєстровані громади діють в Києві, Донецьку та інших містах.
Неоязичництво. Неоязичництво (рідновірство) Україні представлено течіями Рідної віри, РУНвіри, Ладовіри, Ягновіри, орантійців, Собору Рідної української віри, Великого Вогню та ін., всього близько 77 громад. Для всіх них притаманна ідея відродження праслов’янських вірувань, які вважаються єдино автентичними для українця. Неоязичницькі громади діють в інших країнах де компактно проживають українці. [13].
Рідна віра ― неоязичницький напрям, започаткований у 1934р. професором В. Шаян. Максимально зберігаючи язичницьку обрядовість „Рідна віра” підпорядковує своє вчення вдосконаленню людської особистості, піднесенню її національної свідомості. Ґрунтується на язичницькому розумінні Бога як багато проявної сутності, що реально постає у вигляді багатьох імен богів. Українські рідновіри використовують автентичні язичницькі молитви і співи, мають свої вчення «Воловик» та «Православ», обрядовий календар «Коло Свароже».
РУНвіра (Рідна Українська Національна віра) ― одна із форм сучасної релігії українців. Засновник ― Лев Силенко, якого віруючі вшановують як посланого самим Богом Вчителя і Пророка. Силенко пропонує нову монотеїстичну систему поглядів на світ, згідно якої Бог українців ― Дажбог, який є свідомістю світу, вічною енергією, святою правдою. Християнство у Силенка ― релігія рабів, яка спричинила гірку долю колонізованої країни, яку мала Україна протягом століть. РУНвісти не визнають зображення Дажбога, символом віри є Тризуб на сонячному диску, наявні свої обряди вінчання, освячення дитини, поховання, специфічні молитви і свята.
Собор Рідної української віри ― виник в 1994р. на Вінниччині. Послідовники Собору признають Силенна и Шаяна своїми попередниками, але вважають що ті не змогли відродити «Рідну віру». Їхні праці, доповнюючи одна одну, в сукупності утворюють цілісне віровчення, поєднати і поширити яке і покликаний Собор Рідної віри. Така його місія зумовлена тим, що Поділля ― серце України ― оскільки саме тут найдовше Болохівські князі до 1620р. боронили рідну віру.
Ладовіра ― неоязичницька течія, ідейно оформлена у працях О.Шокала та Ю.Шилова. В основі її лежить концепція українського світу як духовно-природної та геоетнічної цілісності. Ладовірство ― політеїстично-монотеїстична релігія, в якій разом з вірою у Всеєдиного Духа Світла ― Оря ― існує віра в інших богів і богинь, які іманентні світу. Засобом гармонізації людського життя з ритмами космічної енергії тут виступають спеціальні обряди. [48].
Езотеричні об’єднання та сайєнтологічні рухи. Езотеричні об’єднання, як правило, поза віросповідні містичні течії, що виникли на межі ХІХ – ХХ ст.(теософія, антропософія, вчення Гурджієва, екстрасенсорика) як опозиція традиційним релігіям. Ці напрями включають в себе віру в існування надприродного світу, містичні уявлення про нього, магічні засоби спілкування з ним, підкорення його своїм інтересам. Всі засновники езотеричних течій переконані, що тільки вони дають надзвичайно глибокі позитивні знання про світ, приховані від «непосвячених».
Теософія ― релігійно-філософське вчення про можливість містичного та інтуїтивного пізнання Бога шляхом безпосередніх контактів із надприродними силами. Найбільш відомий теософ ― О. Блаватська, уродженка України, яка розробила свою езотеричну систему, що претендує на універсальну релігію, є синтезом буддизму, ламаїзму, каббали і має на меті розкрити тотожність таємного змісту всіх релігійних символів. Сьогодні послідовники Блаватської є в багатьох країнах світу, в 1995р. в Україні при Київському коледжі ім. Муравйова-Апостола відкрита школа теософії[64].
Сайєнтологічні рухи (наукологічні) ― також одна з форм нетрадиційної релігійності. Сайєнтологічні вчення прагнуть поєднати в собі науку і релігію, адекватно віддзеркалити проблеми сучасного індустріального суспільства. Більшість сайєнтологічних рухів, які існують в Україні (Діанетика ― Фонд Хаббарда, Наука розуму, Християнська наука), мають іноземне походження.
Церква сайєнтології в Україні організаційно не оформлена, в світі має понад 6 млн. послідовників в 33 країнах. Заснована в 1954р. Л.Р.Хаббардом. Теорія Хаббарда викладена в його книзі «Діанетика: сучасна наука розумового здоров’я» і являє собою суміш уривчастих відомостей про комп’ютерну технологію з поверховим уявленням про буддизм та індуїзм і з практикою психоаналізу.
Сатаністи. Демоністичний культ, до якого належать прихильники обожнення сил зла, поклоніння Сатані (Дияволу чи Люциперу). Цей напрям не можна вважати виключно модерновим явищем, оскільки в нього досить тривала історія. Сатанізм як культ зародився у Стародавньому Іраці, а в Європі особливе поширення набув у середні віки. Під сучасним сатанізмом слід розуміти різновид напіврелігійного руху, заснованого Е.Кроулі на рубежі ХІХ – ХХ ст. і реанімованого в 60-ті рр. в Америці.
Сатаністи вшановують не Бога, а Сатану, читають Біблію «навпаки», проводять так звані чорні меси з використанням чорних свічок, перевернутих розп’ять, ритуальних жертвопринесень (тварин, відомі випадки жертвопринесень людей). Моральна програма сатаністів відзначається крайнім індивідуалізмом, прагматизмом, егоїзмом, що утверджує особистісні пріоритети, перевагу над всіма, культ сили [46].
Отже, ознайомившись в ході роботи з найбільш відомими новими релігійними течіями, спробуємо підсумувати вищесказане.
За роки незалежності в Україні набули поширення новітні