Філософські традиції німецького містицизму XIV-XVI століть
МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ
ЧЕРКАСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ ІМЕНІ БОГДАНА
ХМЕЛЬНИЦЬКОГО
Лівшун Ігор Сергійович
ФІЛОСОФСЬКІ ТРАДИЦІЇ НІМЕЦЬКОГО МІСТИЦИЗМУ
XIV-XVI СТОЛІТЬ
Кваліфікаційна робота
зі спеціальності філософія
студента IV курсу денної форми навчання
інституту історії та філософії
Науковий керівник:
кандидат філософських наук
старший викладач Зайцева Світлана
Леонідівна
Черкаси – 2009
ЗМІСТ
Вступ
Розділ 1: Історичні віхи та коріння містицизму як всезагального світового явища
1.1 Первісна містика
1.2 Містика в стародавніх цивілізаціях
1.2.1 Халдейська містика
1.2.2 Астрологія халдеїв
1.2.3 Халдейська мантика
1.2.4 Каббала
1.2.5 Суфізм
1.3 Містичні концепції від Античності до епохи Нового часу
1.3.1 Неоплатонізм
1.3.2 Середньовічний містицизм Західної Європи
Розділ 2: Філософські досягнення найвидатніших представників німецького містицизму XIV-XVI століть
2.1. Містичний геній Мейстера Екхарта: його роль у становленні німецької спекулятивної філософії
2.1.1 Процес розгортання Бога
2.1.2 Ідея Бога як єдності буття та пізнання
2.1.3 Поняття “сутності” в філософії Мейстра Екхарта
2.2. Йоганн Таулер: перший послідовник Мейстера Екхарта
2.3. Особистий досвід як глибоке містичне переживання Генріха Сузо
2.4. Зло як необхідний наслідок саморозкриття Божественної особи у працях Якоба Бьоме
Висновки
Список використаних джерел
ВСТУП
Якщо спробувати представити хід розвитку європейського містицизму за допомогою хронологічної кривої, злети і падіння якої впродовж сторіч відображали б наявність або відсутність містиків і містичних учень, то ми виявимо, що періоди розквіту містичної діяльності приблизно відповідають особливо значним сплескам художнього, матеріального і інтелектуального розвитку цивілізації. Розквіт містицизму, як правило, слідує за прогресом в інших сферах життєдіяльності людини і, мабуть, є піком їх розвитку, - очевидно, сплески життєвих сил, на хвилі яких людина робить нові спроби підкорення всесвіту, на завершальній стадії приводили до появи видатних особистостей, що намагалися закріпити досягнення у сфері духу. Коли наука, політика, література і мистецтво, в яких незмінно і з достатньою повнотою відбивається характер епохи, досягали своїх вершин, на сцені з'являлися містики, які підхоплювали смолоскип і несли його далі. Це дає право порівнювати містицизм з прекрасним цвітінням духовних здібностей людства - вінця творіння, в якому знаходить свій повний вираз характер тієї або іншої історичної епохи.
Темою дослідження є філософські традиції німецького містицизму XIV-XVI ст.
Мета дослідження: полягає у з’ясуванні сутності містики як феномена німецької духовної культури XIV-XVI ст. Для досягнення цієї мети поставлені такі завдання:
осмислити особливості містичного світосприйняття як складової духовної культури;
прослідкувати витоки європейської ірраціоналістичної традиції;
проаналізувати основні ідеї вчення представників німецької середньовічної містики (М.Екгарта, Й. Таулера, Г. Сузо, Я. Бьоме);
розкрити головні особливості світобачення представників німецького містицизму XIV-XVI ст. , з’ясувати його роль та місце в загальній картині теорій містицизму ;
Об’єктом дослідження є феномен німецького містицизму XIV-XVI ст як філософії й світогляду.
Предметом дослідження є специфіка виразу містичного світорозуміння представників німецької містики XIV-XVI ст
Актуальність та доцільність дослідження: Зацікавленість містичними вченнями спостерігається в періоди загострення світоглядних криз, коли відчувається потреба якісного оновлення мотивацій сенсу життя людини, чи її діяльнісних зусиль. Така зацікавленість особливо помітна і на переломі епох та століть, на етапах перебудови соціального устрою, словом – завжди, коли людина глибоко відчуває беззахисність і невпевненість у власних зусиллях. У таких умовах активізується звертання до трансцендентного і духовного, що сприяє розширенню сфери людського буття поза кон’юнктурно-прагматичні рамки соціуму до трансцендентних, вічних і неминущих модусів існування.
Помічаємо зацікавленість містикою чи теософією від античних часів і періоду виникнення й оформлення християнства до його утвердження як державної ідеології у Візантії. У Європі в XIV ст. як реакція на схоластичну раціоналізацію теології розповсюджується християнська містика, що осмислює антропологічні цінності в формі неповторності людської особистості та її вкоріненості й самоусвідомлення в Божественному, які стали фундаментом ренесансного гуманізму і проявилися як особливо життєздатні в культурі Нового часу. Містичні вчення протистояли дуалізмові й механістичному матеріалізмові раціоналістичної філософії, утверджували духовну сутність особистості, вищість і досконалість людської природи у її зв’язку з трансцендентним.
Інтересом до трансцендентного світу й ірраціональних сил природи й людини сповнена епоха романтизму. З новою силою виявляється зацікавленість містикою й теософією на рубежі ХХ ст., що засвідчило мистецтво символізму й релігійна філософія, школа психоаналізу, інтуїтивізм, а також у наш час, коли спостерігається злам утверджених форм раціонально-прагматичного мислення й відчувається потреба поглиблення сфери сучасної свідомості до ірраціонально-трансцендентних витоків екзистенції людини.
Звертання до філософської традиції німецького містицизму з його міркуваннями про Бога й Божественну сутність людини, індивідуальним досвідом богоодкровенних істин вищої мудрості, якими сповнені твори мислителів ірраціоналістичної традиції, дає цінний духовно-філософський досвід якісного оновлення прагматичної парадигми світосприйняття людини нашого часу.
Методи дослідження. Для вирішення поставлених завдань і досягнення мети дослідження у дисертації використані як філософські, так і загальнонаукові методи. Серед них:
компаративний; завдяки йому стало можливим окреслити місце вчення німецьких містиків у європейській ірраціоналістичній традиції, насамперед епохи Середньовіччя й Відродження, виокремити містичні вчення німецьких містиків і порівняти їх з досягненнями попередніх містичних концепцій;
герменевтичний метод зумовив розуміння концептуальних засад містицизму в контексті європейської культури;
системний метод сприяв осмисленню цілісності містицизму як різновиду світосприйняття, що сягає своїм корінням античних містерій і завершується індивідуальним містичним досвідом сучасної людини ;
методи аналізу й синтезу, абстрагування, ідеалізації й аналогії та ін.
РОЗДІЛ 1
ІСТОРИЧНІ ВІХИ ТА КОРІННЯ МІСТИЦИЗМУ ЯК ВСЕЗАГАЛЬНОГО СВІТОВОГО ЯВИЩА
Кожен самобутній містик багато в чому зобов'язаний спадщині своїх духовних предків. Навряд чи хто не погодиться, що саме цей чинник формує його світогляд - у своїх пращурів він запозичує мову, на якій викладає світу свої думки. Крім того. зазвичай саме за допомогою письмових свідчень, залишених його попередниками, містик прояснює для себе значення туманних одкровень, що явили себе в процесі осягнення його власній душі. Після того, як він своїм досвідом робить внесок до загального "капіталу", містик вручає збагачену традицію подальшим духовним подвижникам роду людського. Таким чином, всі великі містики зв'язані єдиною ниткою, і їх долі слід розглядати не як окремі життєписи, а як фрагменти єдиної історії.
Можна припустити, що ця нитка утворює криву, яка відтворює коливання інтелектуального життя людства. У найвищих точках кривої імена містиків розташовані дуже щільно, але у міру того, як крива опускається нижче, імен стає все менше, і так до тих пір, поки в самих нижніх точках вони не зникають зовсім. Впродовж дев'ятнадцяти сторіч християнської ери, крім безлічі дрібних коливань, виразно виділяється три хвилі містичної активності. Вони завершують періоди античності, середньовіччя і Відродження, досягаючи свого апогею відповідно в III, XIV і XVII століттях. Проте надалі крива розвитку містицизму розходиться з кривій історичного розвитку - її найвища точка доводиться на XIV століття і вже ніколи більш не наближається до досягнутого тоді рівня. Це пояснюється тим, що період середньовіччя був сприятливішим для розвитку містичного дару, ніж будь-яка з подальших епох. XIV століття - такий же класичний період в духовній історії людства, як XIII століття - в історії готики або XV століття - в історії італійського мистецтва.
Імена на даній кривій, - особливо в перші десять сторіч християнської ери, - часто розділені значними проміжками часу. Це, звичайно ж, не означає, що відповідні сторіччя були "бідні" на містиків, адже до нас дійшли дуже мало документів того часу. Ми, наприклад, не можемо знати, якою мірою містицизм був розвинений в грецьких і єгипетських таїнствах; скільки безіменних великих філософів-містиків було серед александрійських неоплатоніків, в дохристиянських общинах, описаних Філоном (євреєм-містиком з Александрії, 20 р. до н.е. - 40 р. н.е.), або в незліченних сектах гностиків, які в ранньохристиянському світі прийшли на зміну орфічним і діонісійським таїнствам - культам Греції і Італії. Всі вони, мабуть, були джерелами містичного натхнення, бо ми знаємо, що саме з цих центрів духовного життя беруть свій витік багато доктрин, що отримали популярність серед пізніших містиків. Для формування чіткого і повного уявлення про роль та місце містики в житті людини, потрібно розглянути етапи виникнення містичних вчень, починаючи з найперших спроб людини зрозуміти сакральність світу, в який вона включена.
1.1 Первісна містика
Головна відмінність первісної, або архаїчної, містики від містики стародавньої, середньовічної і сучасної полягає в тому, що в ній ще відсутні уявлення про надприродне, потойбічне, ірреальне. Узагальнююче знання в первісну епоху ще не відокремилося від убогої практики, але вже робить спроби цього відділення, що і приводить до наївної аберрації пізнання. Архаїчна містика ще не знає надприродного „духовного світу": для первісної свідомості все природне і реальне. Архаїчна містика розрізняє лише відоме і невідоме, явне і таємне, осяжне і незбагненне, зрозуміле і незрозуміле. Причому все невідоме, таємне, незбагненне і незрозуміле в уявленні первісної людини якимсь своєрідним способом виявлялося взаємозв'язаним і було істинним. Архаїчну містику дослідив і описав французький філософ Л. Леві-Брюль (1857-1939). Леві-Брюль зібрав і систематизував величезну кількість етнографічних фактів, що відносяться до первісної містики; він також виявив деякі специфічні закономірності духовного життя первісного суспільства (імперативне значення колективних уявлень, значення афектів і т. п.). Ось деякі приклади прояву первісної містики. Якщо за допомогою якого-небудь неводу вдалося наловити особливо багато риби, якщо стріла кілька разів підряд влучила в ціль, якщо при роботі яким-небудь знаряддям вдалося особливо вдало виготовити який-небудь предмет, то ця сіть, ця стріла, це знаряддя вважаються щасливими. Їм приділяється особлива увага, догляд за ними особливо ретельний. В уявленнях про „щасливі" і „нещасливі" знаряддя праці і зброю відсутні які-небудь ідеї або образи надприродного світу. Для встановлення всіх або хоча б декількох причинно-наслідкових зв'язків між реальними якостями даної „щасливої" стріли і її бойовою точністю потрібна багатопланова аналітико-синтетична робота свідомості. До цієї напруженої роботи первісний інтелект ще недостатньо підготовлений, і тому він схиляється до найпростішого рішення: невідоме отримує одну з двох найзагальніших характеристик - дана стріла або „щаслива", або „нещаслива". Леві-Брюль в категоричних виразах відкидає анімістичну інтерпретацію описаних містичних уявлень.
На рівні родового суспільства містика охоплює широкий круг явищ в пізнавальній діяльності людини, частково входить в релігію, утворюючи її світоглядне і обрядове підгрунтя, частково є неминучим доповненням до позитивних знань. Особливо слід відзначити ту обставину, що вже в первісному суспільстві починається відділення праці розумової від праці фізичної. Власники позитивних знань (в першу чергу, це були, ймовірно, знахарі-лікарі), прагнучи зберегти за собою монополію на знання (бо це давало величезні переваги: кращу їжу, владу, пошану), оточують знання всілякими домислами і вигадками. Знахарі (відуни, чаклуни тощо) постійно підкреслюють незбагненне, таємниче (тобто містичне) походження своїх знань і їх недоступність для пересічних „необізнаних" одноплемінників. Таким чином, розвиток первісної містики був, з одного боку, обумовлений гносеологічними обставинами, а з іншого боку, був детермінований соціально-культурними умовами.
1.2 Містика в стародавніх цивілізаціях
1.2.1 Халдейська містика
Якнайдавніші містичні літературні твори створені халдеями - народом, що мешкав в першій половині 1-го тис. до н.е. на північно-західному березі Персидської затоки, в межиріччі Тигра і Євфрата. Містичні твори халдеїв записані на клинописних табличках, в яких містяться різноманітні заклинання проти злих демонів, лікувально-магічні повчання і астрологічні розрахунки. Значне місце в халдейській містиці відводиться астрології, яка найхимернішим чином переплетена з астрономією. Так, халдейські астрономи знали, що сонячний рік складає 365 1/4 доби, і що період від одного молодого місяця до іншого містить в собі 30 діб. Халдейські астрономи уміли на декілька десятиліть вперед обчислювати час сонячних затемнень. І при цьому вони вважали, що долі народів і держав, а також долі окремих людей можна визначити за розташуванням небесних тіл. І не лише долі людей, але і перспективи війни і миру, урожаю і неврожаю тощо.
1.2.2 Астрологія халдеїв
Ось, наприклад, астрологічні прогнози у зв'язку з майбутнім сонячним затемненням, викладені в „Великій таблиці" про місяць таммуц: „У перший день, якщо трапиться затемнення, і якщо воно трапиться на півдні і буде світло, - помре великий цар. У місяці таммуц, в другий день, якщо наступить затемнення і почнеться з півночі і буде світло, - цар воюватиме з царем. Таммуца, в третій день, якщо наступить затемнення і почнеться зі сходу і буде світло, - почнуться дощі і будуть повені. Таммуца, четвертого дня, якщо наступить затемнення і почнеться із заходу і буде світло, - у Фінікії уродиться хліб. Таммуца, п'ятого дня, якщо наступить затемнення і зійде велика зірка, - буде голод в країні" [26;1052]. Оскільки астрономічні розрахунки і прогнози халдейських астрологів були правильними, їх наука мала величезний авторитет.
1.2.3 Халдейська мантика
Вважалося, проте, що лише по небесних тілах неможливе вичерпним чином передбачити майбутнє. Тому в Халдеї склалися й інші способи ворожіння і прогнозів: за допомогою геометричних фігур (геомантія), польоту птахів, нутрощів жертовних тварин, шелестіння листя на деревах, вітру, хмар, грому і блискавки, поведінки тварин, шляхом кидання жеребу. Деякі фахівці з історії мантики (ворожінь) вважають, що ворожіння на кавовій гущі, що існує ще і тепер в Європі і США, є пережитком халдейської геомантії; різниця тут полягає лише в тому, що халдеї кидали на стіл або на іншу будь-яку гладку поверхню не кавову гущу, а пісок. Під впливом халдейської містики розвинулася містика в Європі і єврейська каббала; євреї познайомилися з халдейською містикою під час вавілонського загарбництва (VI ст. до н. е.) і принесли її на батьківщину після звільнення.
1.2.4 Каббала
В іудаїзмі, разом з офіційним віровченням і культом, існує ще містичне вчення каббала, що означає "ухвалення", "сприйняття", "переказ". Це вчення вважається доступним тільки для обраних. Щодо часу виникнення каббали як містичної концепції, а також основних творів каббалістичної літератури, ще багато залишилося невиясненого. Деякі історики іудаїзму відносять виникнення каббали до середньовіччя (VIII ст.), інші стверджують, що "каббала не знає ні свого духовного отця, ні часу свого народження" [26;220]; треті вважають каббалу своєрідним поєднанням східної міфології з ідеями науки еллінізму, синтезом гностицизму, піфагореїзму і неоплатонізму, і відносять її виникнення до II ст. н.е. Володимир Соловйов, чия думка в даному випадку представляється авторитетною, вважав, що “каббалістична література склалася на початку нашої ери, але як містична концепція каббала виникла значно раніше” [26;221]. Судячи з того, що в Торі (п’ятикнижжя Мойсея) ми також знаходимо помітний вплив халдейської містики, припущення В. Соловйова про походження каббали в результаті взаємодії халдейської містики з іудаїзмом постає достатньо обґрунтованим.
Каббала поділяється на теоретичну, або умоглядну (каббала іюніт), і практичну, або прикладну (каббала маасит). У свою чергу, каббала іюніт складається з двох розділів: космогонії (маасе берешит) і теософії (маасе беркаба). Головними літературними творами умоглядної каббали є Сефер ієцира (Книга створення) і Зогар (Блиск). Перша приписується прабатьку Аврааму, але насправді вона складена в VII-VIII ст. Згідно Сефер ієцира, в основі всього сущого лежить єдине божество, його воля знаходить свій вираз в письмі, в числах і в словах. Всесвіт базується на 10 перших числах і 22 буквах. В світі три елементи: вогонь, повітря, вода; сім планет, 12 сузір'їв; у році три пори: холодна, тепла, волога; сім днів творіння, 12 місяців; у тілі три основні частини: голова, груди, живіт, в тілі людини = сім воріт. Існує 10 сефірот, які представляють синтез 10 чисел, 10 сфер, 10 арістотелівських категорій. Поняття „сефірот" дуже складне: це і „шляхи премудрості", і „суб'єктивні самовизначення божества", і „сфери", і „умоосяжне світло божества". Ось 10 сефірот: вінець, мудрість, розум, милість (або великодушність), фортеця (або суд), краса (або пишність), торжество, слава (або велич), основа, царство.
Сефіроти є загальними основними формами всякого буття. У безпосередній близькості і досконалій єдності з божеством знаходиться Світ сяйв. Більшу або меншу відмінність від божества мають подальші три світи: Світ творіння (тобто область творчих ідей і чистих духів, що живуть ними); Світ створення (світ душ або живих істот) ;Світ дії (світ матеріальних явищі, наш видимий фізичний світ). Ці світи не розділені між собою зовнішнім чином, а як би включені один в одного подібно до концентричних кіл. Належачи до всіх трьом світів, людина, проте, безпосередньо корениться на нижчому матеріальному світі, який через неї з'єднується з божеством. У вищих світах живуть ангели. Вищим посередником між богом і всесвітом є сонячний ангел Мітатрон (ймовірно, адаптація персидського Мітри).
1.2.5 Суфізм
Суфізм - це вчення про містичну любов, побудоване на символах класичної персидсько-таджицької поезії. Для нього характерне поєднання ідеалістичної метафізики з особливою аскетичною практикою. У теорії пізнання суфізму провідна роль відводиться інтуїції. В рамках суфізму була створена теорія самоспостереження над співвідношенням вчинків людей і їх найпотаємніших намірів, яка приписується Аль-Мухасибі (ІХ ст.). Основне в суфізмі - це вчення про потрійну градацію дійсного знання, що завершується злиттям пізнаваного і того, хто пізнає. Принциповим є положення про повну несполучуваність віри як поняття ірраціонального і філософії як продукту раціоналістичних побудов, висунувши котре, Аль-Газзалі залишив пост професора і став аскетом-дервішем.
Суфізм традиційно вважається містичним ученням в ісламі, але це не зовсім так. Самі суфії стверджують, що суфізм існував до ісламу і одночасно з ним в контексті інших віровчень, наприклад, в християнстві. Сучасний інтерпретатор суфізму Сеїд Ідріс Шах доводить, що під помітним суфійським впливом знаходилися Августин, Франциск Ассізський, тамплієри, англійський поет Чосер, німецький поет і мислитель Гьоте. Вважається, що суфіями були багато великих персидсько-таджицьких поетів, таких, як Сааді, Хафіз, Омар Хайям. Більш того, казки 1001 ночі, оповідки про ходжу Насреддіна і роман Сервантеса "Дон Кіхот" - все це створено під сильним суфійським впливом і має таємний, прихований від необізнаних, сенс.
За словами великого суфійського пророка ХІ ст. Аль-Газзалі, "вчення суфіїв прагне до того, щоб звільнити серце від всього, що не є Богом, і зробити єдиним його життям роздум про Божество" [26;732]. Багатовікова традиція суфізму виробила свій шлях досягнення Абсолюту - знаменитий "Шлях Суфія", що включає три ступені вдосконалення:
1-а ступень-"шаріат" (закон) - знання Корану. Більшість мусульман залишаються на цьому ступені. Але тільки не суфії.
2-а ступень-"тарікат" (шлях). Це і є "Шлях Суфія", який веде до містичного осягнення Бога. На цьому шляху є сім етапів, що знаменують собою досягнутий ступінь досконалості:
1). Покаяння - спрямування всіх помислів на Абсолют.
2). Обачність – заборони і виключення в споживанні певної їжі, піст.
3). Стриманість - відмова від будь-яких бажань.
4). Убогість - усвідомлення того, що все, аж до психічних станів і самого "Я", не є досягненням людини. Убогість і стриманість пов'язані з негативними емоціями. Звідси витікає п'ятий етап:
5). Терпіння - вміння переносити біди і приниження, не відчуваючи незадоволення. Щоб упокорити свою гордість, великий пророк суфізму Джалаладдін Румі, вже будучи відомим у себе в місті людиною і духовною особою, на очах у всіх чистив за гроші відхожі місця. А заодно і власну душу.
6). Надія - життя сприймається як коротка мить, відкидається всяка турбота про майбутнє, людина цілком сподівається на Бога.
7). Прийняття - покірність. На цьому етапі особиста доля і навколишня дійсність вже не мають ніякого значеннядля того, хто йде по шляху.
Отже, Шлях пройдений і суфій досяг третього, останнього ступеня самовдосконалення. Це "Хакікат" - справжнє буття. Тут інтуїтивно пізнається сама суть істини, а свідомість людини розчиняється в об'єкті споглядання. Три ступені самовдосконалення відповідають в суфізмі трьом ступеням пізнання:
Закон (шаріат) - знати. Шлях (тарікат) - бачити. Буття (хакікат) - бути.
Приховане значення суфійського Шляху загадково звучить в натхненних рядках Джалаладдіна Румі: "Приєднайся до братства - відчуєш радість реального життя. Пройдися по зруйнованій вулиці і поглянь на схвильованих власників розвалин. Випий чашу хвилювання, бо ти не відчуваєш сорому самосвідомості. Розбий земляний ідол, щоб побачити інші ідоли. Навіщо заради великого посагу одружуватися зі старою - за три шматки хліба в рабство себе віддавати навіщо?" [37].
Підводячи підсумки даного підрозділу можна сказати, що в стародавніх цивілізаціях містичні вчення виступали логічною еволюцією первісних пізнавально-релігійних уявлень про навколишню дійсність, підґрунтям для розвитку позитивних знань в різних галузях діяльності людини. З іншого боку вони й надалі залишалися сферою людського життя, яка була відкритою лише для обмеженого кола осіб, були вираженням сакрального потягу людини до віднаходження в собі та за своїми межами способу прилучення до вищих сил, які керували всесвітніми процесами і, відповідно, життям людини. За допомогою містичних концепцій людина намагалася віднайти своє справжнє місце у світобудові і обґрунтувати своє існування як, надати йому глибокого сенсу та доцільності.
1.3 Містичні концепції від Античності до епохи Нового часу
На самому початку християнської ери можна спостерігти три великі джерела, з яких, в принципі, могли розвинутися традиції містицизму, - це доктрини або умоглядні системи Греції, Сходу і Християнства, тобто ранньої апостольської традиції. По суті всі три джерела зробили свій внесок, проте там, де християнство вдихнуло нові сили в трансценденталізм, грецький і східний тип мислення породили основні форми, в яких він зміг виразитися. По самій своїй суті християнство глибоко містичне. Якщо залишити за межами даної дискусії особу самого Засновника цієї релігії, то вже св. Павло і Іоанн, автор Четвертого Євангелія, - одні з найперших місіонерів християнства, - являють собою очевидні приклади містиків найвищого рангу. Велика частина духовної історії раннього християнства все ще залишається невідомою, проте в доступних свідоцтвах містяться численні, хоча і розсіяні вказівки на те, що містичне життя було абсолютно природним для Церкви і природженому містикові не було потреби шукати натхнення за межами свого віровчення. Не тільки послання св. Павла і твори Іоанна Богослова, але також і ранні літургійні фрагменти, що дійшли до нас, і такі приклади примітивної релігійної поезії, як "Оди Соломона" і "Гімн Ісусові", показують, як близько по духу містичний вираз підходить до образу думки Церкви і як легко ця Церква могла б поглинути і перетворити містичні елементи орфічних таїнств і неоплатонізму.
1.3.1 Неоплатонізм
До кінця II століття подібна тенденція отримує блискучий письмовий вираз в працях Климента Александрійського (близько 160-220), який вперше використав термінологію язичницьких таїнств для виразу християнської теорії духовного життя, а також його великого учня Орігена (бл. 183-253). Проте після св. Павла першою людиною, про яку сьогодні можна з впевненістю говорити як про містика-практика найвищого рангу і в чиїх творах виражена центральна доктрина містицизму про єднання з Богом, був язичник. Мова йде про Плотіна, великого філософа-неоплатоніка з Александрії (205 - бл. 270). Його містицизм нічим не зобов'язаний християнській релігії, яка ніколи не згадується в його творах. З інтелектуальної точки зору він ґрунтується на платонізмі, а крім того, в ньому відчувається вплив таїнств і, ймовірно, деяких східних культів і філософських систем, що процвітали в Александрії в III столітті. Проте справжній метафізик Плотін був у великій мірі наділений трансцендентним даром і знаходився під впливом полум'яної пристрасті до Абсолюту.
Твори Плотіна важливі для дослідження витоків європейського містицизму, оскільки його інтелектуальні побудови сприяли створенню засобів для виразу містичного досвіду. Послідовник великого філософа Порфирій залишив в своїх записах свідчення про те, що “неодноразово бачив свого вчителя в екстазі єднання з Єдиним" [11; 792]. Неоплатонізм, яскравим представником якого був Плотін, став середовищем, в якому, як християнський, так і язичницький містицизм знаходив своє вираження впродовж перших шести сторіч нашої ери. Проте, оскільки містицизм - це спосіб життя, переживання Реальності, а не її філософський опис, то не слід ототожнювати неоплатонізм і містицизм, який всього лише використовував його мову. Порфирій (233-304) - улюблений учень Плотіна - також, мабуть, успадкував в якійсь мірі містичні риси свого наставника, проте неоплатонізм в цілому, напевно, слід відносити до напіврелігійних філософських вчень, що містять безліч неузгоджених елементів. З'явившись в той час, коли руйнація язичництва була практично завершена, а християнство ще не встигло завоювати інтелектуальний світ, це вчення було дуже привабливе для людей духовного складу, а також для тих, хто жадав залучення до таємничого і окультного. Неоплатонізм такий категоричний в твердженнях про ілюзорність всього скороминущого, що навіть виходить за рамки ідеалізму свого духовного попередника - Платона. Він також учить про існування Абсолютного Бога, "Необумовленого Єдиного", якого можливо пізнати в спогляданні або екстазі, - і тут він безпосередньо промовляє до містичних інстинктів людства. Таким чином, природні містики, що жили за часів найбільшої популярності цього філософського вчення, знаходили в ньому готовий засіб для виразу свого власного інтуїтивного відчуття реальності. Тому ранній європейський містицизм - як християнський, так і язичницький - постає перед нами у формі неоплатонізму і говорить мовою Александрії, а не Єрусалиму, Афін або Риму.
Плотін зробив величезний, хоча і непрямий вплив на пізніший християнський містицизм. За часів розповсюдження патристики все краще, що було властиве неоплатонізму, влилося в християнську церковну традицію. Св. Августин (354-430) і Діонісій Ареопагіт (твори якого були написані в період між 475 і 525 роками) можуть бути названі духовними синами Плотіна. Саме вони першими познайомили середньовічний світ з ідеями неоплатонізму. Прокл (412 - бл. 490), останній з язичницьких філософів, також дуже багатьом зобов'язаний Плотіну. Завдяки цим трьом особистостям, навряд чи можна в довгому ряді європейських філософів знайти містика, що не підпав під вплив великого мислителя, яким був Плотін.
1.3.2 Середньовічний містицизм Західної Європи
Особливу роль в філософсько-містичній думці даного періоду відіграють фігури францисканця св. Бонавентури (1221-1274) і домініканця св. Томи Аквінського (1226-1274). Як і у випадку зі св. Августином, інтелектуальна велич св. Томи затьмарює містичну сторону його діяльності. Що стосується проповідника мудрої помірності св. Бонавентури, то він легко може здатися найменш містичною фігурою серед містиків-францисканців. Проте обидва вони були філософами-містиками, що дало їм можливість інтерпретувати для середньовічного світу великі духовні традиції минулого. Звідси і їх величезний вплив на містичні школи XIV століття. Іноді стверджують, що ці школи в основному випробували вплив св. Бонавентури і були повною протилежністю схоластичному богослов’ю, проте насправді найяскравіші представники цих шкіл - зокрема, Данте і німецькі домініканці – просякнуті духом Томи Аквінського і на кожному кроці звертаються до його авторитету.
Отже, крива розвитку містицизму в Європі наближається до своєї найвищої точки, проте на Сході ця точка вже пройдена. Суфії, або мусульманські містики, з'явилися в VIII столітті. Письмовий вираз цей рух вперше отримав в "Сповіді" Аль-Газзалі(1058-1111), а період розквіту його літератури доводиться на XIII століття, що подарувало світу праці містичних поетів Аттара(бл. 1140-1234) і Сааді(1184-1263), а також Джалаладдіна Румі (1207-1273). Їх традиції в XIV столітті продовжив дещо еротичний містицизм Хафіза(бл. 1300-1388) і його послідовників, а в XV столітті -