Xreferat.com » Рефераты по философии » Філософські традиції німецького містицизму XIV-XVI століть

Філософські традиції німецького містицизму XIV-XVI століть

поезія Джамі (1414-1492).

Якщо Хафіз вже символізує близькість заходу ісламського містицизму, то в історії духовного життя Західної Європи 1300 рік - життєво важлива віха. В цей же час в Італії Данте (1265-1321) зумів надати вербального втілення одному з найбільш піднесених бачень Абсолюту, яке коли-небудь було висловлене словами. Він сплавляє в єдине ціле і художнє прочитання реальності, що складало осердя францисканського містицизму, і те впорядковане бачення трансцендентного світу, яке домініканці, завдяки св. Томі, внесли до потоку європейської думки. Для перших духовний світ був втіленням любові, для других - втіленням закону. Для Данте він був і тим і іншим. У "Раї" він показує нам Божественне Бачення, яке включає і пояснює символічні системи всіх великих містиків, а також вчення Діонісія, Річарда, св. Бернарда, Мехтільди, св. Томи і безлічі інших мислителів, яких не прийнято зараховувати до містиків.

Час написання "Божественної комедії" співпадає з пробудженням містичної діяльності в Німеччині і Фландрії. Між 1280 і 1309 роками, ймовірно в районі Льєжа і, можливо, під впливом францисканців, створюється анонімна праця, яка в даний час відома тільки в латинському і англійському перекладах, - "Зеркало простих душ" ("The Mirror of Simple Soul"). Цей об’ємний трактат, на який відчутно вплинули Діонісій, вікторіанці і твір XII століття, відомий як "Листи до братів Монс Дєї", є прикладом достовірно містичної літератури, що часто стоїть на вкрай ортодоксальних позиціях і передбачає спекулятивний фламандський містицизм XIV століття. Ймовірно, його автор був сучасником засновника рейнської школи - великого схоласта-домініканця Мейстера Екхарта (1260-1327), що нагадує Данте поєднанням містичної інтуїції і могутніх інтелектуальних здібностей.

Навколо Екхарта, а також його послідовників Таулера і Сузо групуються інші особистості, менш виразно видимі крізь призму століть члени містичного суспільства Друзів Бога. Всіх їх об'єднують героїчні зусилля відновити зв'язок життя - страшно спотвореного і безладного релігійного життя XIV століття - з духовною реальністю; вони прагнуть занурити сучасників в атмосферу Божества. Одному з цих безіменних подвижників належить авторство літературної перлини руху - невеликого трактату під назвою "Німецька теологія", або "Книга досконалого життя", - написаної начебто у Франкфурті близько 1350 року священиком тевтонського ордена. Ця книга є найуспішнішою з численних спроб зробити принципи містицизму доступними для звичайної людини. Цей трактат дуже подобався Лютеру, який опублікував його неповне видання в 1518 році.

Решта Друзів Бога відома нам сьогодні за листами та бесідами, які відбилися в літературі того часу. На сьогоднішній день можемо лише згадати основні імена, пов'язані з містичною пропагандою Друзів Бога. По-перше, це черниці Маргарет Ебнер (1291-1351) і її сестра Крістіна, важливі фігури руху, історичність яких не викликає ніякого сумніву. Маргарет, мабуть, володіла як містичними, так і парапсихологічними здібностями, і була обдарована ясновидінням і телепатією. Далі слідують постаті Генріха Нордлінгенського і Ніколаса Базеля. Нарешті, можна згадати загадкову фігуру Ралмена Мерсвіна (бл. 1310-1382), автора ряду апокаліптичних бачень, що іменуються "Книгою Дев'яти Скель", чиї описи реалій містичного життя є прекрасним психологічним документом незалежно від того, чи вважаємо ми їх справжніми описами або ж всього лише "тенденційною літературою".

У певній залежності від німецької школи розвинувся і містицизм Фландрії, що також сформувався під впливом інтелектуального генія Екхарта. Фламандська школа краще всього відома нам по працях її найбільш відомого представника блаженного Іоганна Рейсбрука (1293-1381) - одного з видатних містиків Середньовіччя. У його роботах метафізичний і особовий аспекти містичної істини синтезовані в єдине ціле і досягають свого високого виразу. Рейсбрук зобов'язаний своїм інтелектуальним розвитком блаженному Августину, Річарду з абатства св. Віктора і Екхарту, але цінність його творів полягає в тому, що він використовував філософію останнього лише як живильне середовище для вираження результатів власного внутрішнього досвіду.

Коріння англійського містицизму, мабуть, йде в епоху релігійного відродження, що припало на правління короля Стефана. Перший англійський містик, ім'я якого ми можемо з упевненістю назвати, - це самітниця з Лінна Марджері. Проте нічого невідомо про життя цієї жінки - до нас дійшли тільки фрагменти її "Споглядань".

Коротка, але блискуча плеяда англійських містиків починається ім'ям Річарда Ролла Хемпольського (бл. 1300-1349). Ролл, що здобув освіту в Оксфорді і, можливо, в Парижі, добре досвідчений в богослов’ї, став самітником для того, щоб жити досконалим містичним життям "тепла, солодкості і пісні", до якого відчував в собі покликання. Найбільше вплинули на нього твори Річарда Сен-Вікторського, св. Бернарда і св. Бонавентури, проте, не дивлячись на це, він залишається одним з найбільш індивідуальних містичних авторів. Ролл був дуже плідним автором, але його основні роботи до цих пір не видані і зберігаються у вигляді рукописів.

Творчість Ролла відображає помірний, практичний характер, властивий англійській школі. Його цікавить не філософія, але духовне життя і, особливо, особистий досвід. У його описах єднання з Божественною Любов'ю - в "небесних піснях" - помітний вплив францисканської поезії, пристрасть до проповідей також нагадує завзяття францисканського місіонера. Роботи Ролла відчутно вплинули на подальших англійських містиків.

У другій половині XIV століття естафету приймає анонімний автор "Хмари Невідання" і супутніх йому трактатів, а також Уолтер Хілтон (помер 1396). З "Хмарою Невідання" в англійську літературу вперше проникає дух Діонісія. Цей твір є витвором тонкого психолога, досвідченого філософа, що випробував глибокий вплив Ареопагіта і вікторіанців. З-під його пера вийшов також перший англійський переклад "Містичної Теології" - "Таємне Божество Діонісія. Хілтон адресував свої твори широкій аудиторії і є видатним духовним наставником, практичним вчителем внутрішнього шляху, але не метафізиком. Його велика праця "Ступені досконалості" швидко зайняла гідне місце серед класичних творів подібного роду.

У першій половині XV століття крива розвитку містицизму явно йде вниз. На початку сторіччя ми ще бачимо впливову фігуру канцлера Джерсона (136З-1429) - одночасно і містика, і послідовного непримиримого критика екстравагантних містичних учень. Проте життєва потужність Ренесансу, що вже живила інші сфери людської діяльності, все ще не торкнулася духовної площини.

У другій половині сторіччя діяльність переміщається до Італії, де з’являється духовний геній високого рівня - св. Катерина Генуезька (1447-1510), яка була конструктивним містиком, глибоким мислителем і екстатичною натурою - природженим вчителем і філантропом. Катерина Генуезька - єдиний приклад здорового і енергійного містичного життя того часу. Її сучасники здебільшого були візіонерами більш пересічного типу, як, наприклад, Колумба Рієті (бл. 1430-1501) і Лючія Нарнійська. Вони проявляють лише слабкі відблиски того духу, який так яскраво сяяв в св. Катерині Генуезькій.

Щодо іспанського містицизму, то найбільш цілісного характеру він досягає в особі св. Ігнатія Лойоли (1491-1556), великого засновника "Товариства Ісуса". Практичний характер праць св. Ігнатія - і особливо пізніх його робіт - приховує від істориків те, що він був справжнім містиком.

Всі ці містики, а до них ми повинні приєднати також поета і містика св. Іоанна Хреста (1542-1591), з'явилися у відповідь на необхідність направити в потрібне русло безладне релігійне життя того часу.. Вони залишили літературну спадщину величезного значення, яка направляла і пояснювала відкриття подальших поколінь дослідників трансцендентного світу. Справжніх духовних нащадків цих містиків слід шукати не в їх власній країні, де релігійне життя, підняте ними на висоти трансцендування, деградувало після того, як їх вплив зійшов нанівець, а серед безлічі містиків подальших поколінь, які випробували на собі вплив "Духовних вправ", "Внутрішнього замку" і "Темної ночі душі", який виражається у протестантській Німеччині в особі одного із “стовпів” містицизму "натхненного швеця" Якоба Бьоме (1575-1624).

Отже, можна зробити висновок, що вже на рівні родового суспільства містика стає однією з основ життя людини, охоплюючи всі сфери діяльності та створюючи її світоглядне підґрунтя. Це обумовлювалося не лише гносеологічними, але й соціально-культурними потребами та умовами існування. В ході свого розвитку містичні вчення еволюціонували від простого описового ставлення до дійсності - до способу життя, переживання реальності, можливості прилучення до чогось сакрального і таємничого, що залишаючись незбагненним для людського розуму намагалося знайти ірраціональне підґрунтя в світі людини. Водночас підкреслювалася можливість пізнання, споглядання цього нічим “Необумовленого Єдиного”, надавалася надія на існування готового засобу для виразу свого власного інтуїтивного відчуття реальності.

Згодом, з початком становлення панівної ролі християнства в Західній Європі, активізується тенденція до звертання людини до трансцендентного й духовного, в процесі становлення та функціонування містичних концепцій відбувається переосмислення антропологічних цінностей, утвердження духовної сутності особистості, вищості і досконалості людської природи у її зв’язку з трансцендентним.

Піком цієї тенденції є досягнення містичних концепцій німецьких філософів-містиків Екхарта, Таулера, Сузо, Бьоме. Незважаючи на відмінність зовнішніх форм, суть вчення цих філософів одна – безпосередній досвід спілкування душі з Богом, пізнання Бога через самопізнання, залучення до джерел справжньої мудрості, яку Олдос Хакслі називає “Philosophia perennis” (Вічна філософія) [25; 3], а також теза, що душа людини володіє достатніми знаннями про вічну і безкінечну сутність Бога і являється шляхом до цієї вічної і безкінечної сутності.


РОЗДІЛ 2

ФІЛОСОФСЬКІ ДОСЯГНЕННЯ НАЙВИДАТНІШИХ ПРЕДСТАВНИКІВ НІМЕЦЬКОГО МІСТИЦИЗМУ XIV-XVI СТОЛІТЬ


Християнська містична традиція розвивалася під впливом заснованого на неоплатонізмі вчення Діонісія Ареопагіта про неможливість пізнання Бога, оскільки жодні чуттєвосприймані чи уявні образи не дають людині знання про Нього. Бог може бути схоплений лише мисленням, або таємним спогляданням. Духовну традицію Діонісія в середньовічній Європі втілюють німецькі монахи-домініканці: Мейстер Екхарт, Йоган Таулер і Генріх Сузо, а містичну традицію середньовічних домініканців продовжує і поглиблює в XVI ст. Якоб Бьоме.


2.1 Містичний геній Мейстера Екхарта: його роль у становленні німецької спекулятивної філософії


Екхарт народився в Тюрінгії в 1260 році. Був вихідцем з лицарського роду Хохгеймів. Приблизно в 15 років вступив до Ерфуртського Домініканського Ордену, де після двох підготовчих років він три роки проходив Studium logicale: граматику, риторику і діалектику; потім два роки Studium naturale: арифметику, математику, астрономію і музику. Після цього розпочалося вивчення теології, яке тривало три роки. За часів Екхарта існувала лише одна така школа в Страсбурзі. Духовна освіта для більшості на цьому і закінчувалася. Вони приймали сан священика і розпочинали своє служіння. Тих же, які відрізнялися особливим даром і могли стати хорошими проповідниками, відправляли до вищої школи Ордену. В той час таких шкіл було п’ять. Перше місце після Паризької займала Кельнська, і там пробув Екхарт три роки. В ній він пройшов коло ідей великих схоластів – Альберта Великого і його учня Фоми Аквінського. В дев’яностих роках Екхарт займає посаду пріора Ерфурта і вікарія Тюрінгії.

До цього часу відносяться його «промови про відмінності», вільний рід повчань під час трапези монахів. В цій самій ранній з тих, що дійшли до нас проповідей, вже виражається головна думка Екхарта про бідність духом, яку він розумів ширше і духовніше, аніж релігійні люди його часу, послідовники Франциска Ассізського. Бідність Мейстер Екхарт розуміє як “повне зняття з себе всього зовнішнього, віддання свого Я, знищення його в злитті з єдиною, центральною світовою волею” [14;11]. В цій проповіді він говорить про відмінність речей суттєвих від несуттєвих і тут потрібно відмітити його, відмінне від сучасного йому, відношення до будь-яких надприродних явищ і видінь, які часто проявлялись в той час в охопленому релігійним рухом народі.

В 1300 році Орден посилає Екхарта на три роки до Парижу, духовного центру Західної Європи, де він займає посаду лектора. В 1302 році він отримує звання магістра. В одній із своїх проповідей цього часу, відповідаючи на звинувачення в тому, що він відкриває народу занадто високі таємниці, Екхарт відповідає: “Якщо не навчати неосвічених людей, то ніхто не стане вченим. Тому і навчають неосвічених, щоб вони із незнаючих стали знаючими. Для того і лікар, щоб лікувати хворих. Іоанн пише Євангеліє для всих віруючих і також для невіруючих, і все таки він починає с найбільш високого, що может сказати людина про Бога. А якщо знайдеться людина, яка невірно зрозуміє таке слово, що ж може зробити той, хто вірно викладає вірне слово? Чи не були слова Іоанна і слова Бога також часто невірно зрозумілі?” [14;13]. Ось саме за ці невірно потрактовані слова Екхарт був осуджений церквою. В цей час розпочинається тотальне переслідування єретиків, більшість з яких сповідували ті положення, які відкрито проповідував зі своєї кафедри Екхарт. Але особисто його переслідування поки що не торкається, адже за нього стояв Орден і в ці роки йому надається впливове місце викладача догматики у вищій школі в Кельні, який був духовним центром Німеччини.

Екхарт сам вважав, що його вчення не розходиться зі вченням Церкви. Він сповідував ті ж самі істини, що і його вчитель Тома Аквінський, але підходив до них іншим шляхом, надавав їм нового образу і нового життя.

Розглядаючи філософію як невід'ємну частину культури, не можна не визнати її цілісності усередині європейської цивілізації і навіть певну залежність від неї в самому факті своєї появи і розвитку. Адже не випадково Гегель вважав, що філософія є характеристикою і досягненням саме європейської культури, на відміну від її азіатських і східних сусідів. Дійсно, навіть якщо ми не погоджуємося з гегелівською позицією з цього питання, впадає в очі, що європейська філософія є самобутньою і унікальною освітою, яка має загальне коріння і теми, породжені особливостями європейської цивілізації. Очевидно, наприклад, що для європейської філософії принциповими підставами її розвитку, формування і здійснення(до цього дня) є демократія, християнство, феномен техніки.

Всі ці умови, відсутні в інших мегакультурах, не могли не вплинути на той кістяк, той образ філософії, який визначає собою діяльність європейського духу. Звичайно, питання про те, чи справді цей образ тотожний самій суті філософії, тобто чи дійсно справжня філософія можлива тільки в єдиному, європейському варіанті (як вважав Гегель), щонайменше дискусійний, і його вирішення залежить від того, як саме розуміється філософія. Якщо вона розуміється як феномен культури, то позиція Гегеля не здається вже дуже грубою, особливо для моніста; хоча, з іншого боку, ніщо не заважає визнати справедливість твердження про те, що якщо європейська культура породжує з себе європейську філософію, то, наприклад, азіатська культура здатна породити азіатську філософію. Втім, ця думка припускає, що джерелом філософії є вже не культура, в своїй самобутності, а саме людське буття, для якого вона (філософія) виступає способом відношення до світу і до самого себе, і культурна специфіка, в яку занурена і з якою, як основою свого існування, людина нерозривно зв'язана, надає їй лише свою оригінальну форму.

Безпосередньо ця проблема повинна розглядатися філософією культури або філософією історії; для даного дослідження ця проблема видається важливою у зв'язку з тим, що цілісність європейської філософії, обгрунтовуючись і скріпляючись єдністю духу європейської культури, що розвивається, виявляється при цьому не в одній, а в декількох фундаментальних парадигмах. Так, хоча в античності є достатня кількість різноманітних філософських напрямів, проте всі вони породжені єдиною давньогрецькою установкою, яка, звичайно, розвивається, але не роздроблюється. Мабуть, ще більшу цілісність можна зустріти в епоху Середньовіччя, коли єдність європейського культурного простору починає підтримуватися не тільки за допомогою мови, але і завдяки активній дії догматичних положень християнської релігії. При цьому подібна цілісність була плюралістичною, тобто включала в собі безліч національних культур, творча продуктивність яких була, правда, до пори підпорядкована латинській єдності християнського бачення світу.

Але до кінця Середньовіччя стала все сильніше і сильніше виявлятися тенденція до здійснення національної культурної самобутності, що по-своєму втілює і здійснює ті основи, які визначали собою цілісність європейської культури. Втім, тут потрібно чітко розуміти, що далеко не будь-яка культурна самобутність може породити з себе філософську парадигму -для цього потрібні додаткові умови, які витікають з глибинних підстав тієї або іншої культури. Тому усередині європейської цивілізації можна виділити, на нашу думку, тільки три таких парадигми - англійську, французьку і німецьку; це не означає, звичайно, що інші європейські культури не мають досвіду свого національного філософствування, але говорить лише про те, що їх філософське мислення використовує в своєму розвитку установку тієї або іншої з вище названих парадигм.

Кожна з цих трьох парадигм відрізняється своєю специфікою. Так, зміст парадигми англійської установки визначається емпіризмом і позитивізмом; французької - гуманізмом і соціальністю. Але метою даного дослідження є ретельний розгляд німецької філософії. Реалізація цієї мети передбачає виявлення і аналіз того зв'язку, який встановився між Майстером Екхартом і філософськими началами німецької думки, а відтак і всієї німецької культури.

Майстер Екхарт був одним з перших в XIV столітті, хто почав змістовно мислити на своїй рідній мові; це є важливим фактом не тільки тому, що він виражає собою пробудження енергій німецької культури і тим самим їх задіювання у сфері філософського мислення, але і внаслідок того, що німецька мова сама по собі є тим джерелом філософської творчості, яке до цих пір робить німецьку філософію одним з найбільш визначних явищ в історії філософської думки. Насправді, такому тісному зв'язку між специфікою мови і самобутністю національного філософського мислення (що виявляється в його граничному онтологізмі ) важко, мабуть, знайти ще де інде. Тому не дивно, що праці, написані Екхартом на латинській мові, багато в чому повторюють собою шляхи традиційної схоластичної філософії, тоді як його філософські міркування, що здійснюються німецькою мовою, несуть в собі зовсім інший зміст, інший дух, інші перспективи, пов'язані із зародженням нового відношення до світу і людини. Тому видається важливим розгляд тих основних положеннь містичної філософії Екхарта, які, на наш погляд, і виступили тими підставами, що визначають собою весь етос спекулятивної онтології німецької філософської думки.

Цей основоположний для німецької філософії містик жив вже тоді, коли почали поступово проявляти себе в свідомості результати так званого Ренесансу ХІІ століття, в якому почали долатися основні установки середньовічного схоластичного світогляду; особливо очевидно це виявилося у відношенні до всього різноманіття тілесного світу на прикладі життєвого шляху Франциска Ассизького. Тут перед нами постає розуміння тілесного світу вже не як перешкоди до дійсного світу небесного, не як джерела гріховних спокус, а як справжнього творіння Бога, в якому виявляє себе божественне буття, розкриваючи і здійснюючи себе. Матеріальний світ реабілітовує, таким чином, сенс і самоцінність свого буття, які виявляють себе за допомогою одного лише існування, тій його дійсності, в якій потрібно лиш вміти угледіти Божественну присутність, що проявляє себе і в своїй тілесній формі. Бог не розчиняється в світі, Він не позбавляється своєї трансценденції, а християнство не стає пантеїзмом - просто Бог стає ближчим людині, способи Його розкриття їй стають різноманітнішими, а само творіння, тілесне і матеріальне, знаходить невимірну і нескінченну глибину, що таїться в єдності Божественної трансценденції і Божественної іманентності. Через таку причетність Богові світ став іманентним, феноменальним втіленням трансцендентної, ноуменальної (користуючись кантівськими поняттями) невизначеності, а через таку явленість в світі Бог відкрив себе як те що розгортається, постає і є "живим".

Саме такого підходу були позбавлені середньовічні схоласти, шукаючи істину і Бога лише у відриві, усуненні від світу; його ж, незважаючи на емпіричний характер античної культури, були позбавлені і такі грецькі філософи, як Парменід, Зенон, Платон - адже вони, бачачи істину не в світі, а за світом, вважали, що те, що представляє їм цей світ, зокрема, множинність, зміна і розвиток, не може бути пов'язане з буттям і істиною, які перебувають у сфері своєї трансценденції і відкривається лише думки.

Для Екхарта ж саме сприйманий світ був формою і способом здійснення Бога, а це означає , що те, що ми перш за все сприймаємо в світі, тобто розвиток і множинність, безпосередньо утілює собою Бога. Екхарт не випадково тому проводить своє знамените розділення між Божеством (Gottheit) і Богом (Got) (до речі, аналогічне розділення проводить і Палама - правда, з іншими висновками). Божество є те Єдине, та трансценденція, те не-буття, яке не піддається спогляданню або переживанню і яке може самоявляти власну суть тільки в абсолютній тиші, спокої і неподільності: “Серед тиші було в мені мовлене потаємне слово…Там глибока тиша, бо туди не може проникнути жодна істота чи образ; жодна дія чи пізнання не досягає там душі, і ніякого образу не знає вона, і не знає ні про себе, ні про інших істот” [14;29]. Божество як Єдине є трансцендентний витік буття, як явище і розгортання цієї трансценденції, як множинність, що постійно змінюється, яку обґрунтовує і в якій виявляє себе Бог, що постає. Бог втілює собою результат розгортання Божества-єдиного, тобто появу світу з характеристиками окремого і такого, що розвивається ( який і являє собою становлення Бога) з єдиного і незмінного.


2.1.1 Процес розгортання Бога

Ідея Бога, що розгортається, була вкрай новаторською і виявилася принципово важливою. Сам Бог у Екхарта виступає іманентною трансценденцією, що розгортається, витоком якої (але не її частиною) є просто трансценденція, Божество, Єдине. “Бог, таким чином, є самооткровенням Божества, яке і здійснюється в процесі розгортання Бога. У розгортання цього є початок і кінець, відбувається ж воно за допомогою людини, в якій Бог відкриває себе в своїй самосвідомості, і за допомогою світу, який, втім, також відкриває свою духовну основу, свою безпосередню причетність Богові через людину, в досвіді її містичної єдності, змінюючи в ній свою зовнішню природу на духовно-внутрішню, таку, що являється у всій повноті буття.” [14; 41]

Виходить, що розвиток людської свідомості, всієї людської культури, є форма прояву Бога, який перебуває в процесі свого становлення; людина, отже, лише скороминущий момент, вона не більше, ніж спосіб самосвідомості, розкриття і здійснення Бога, який, у свою чергу, є точно тим же відносно Божества. Процес же цей, що йде від Божества, повинен ним же і закінчитися, до нього ж і прийти, але в кінці цього шляху Божество буде Єдиним вже не в тому вигляді, як на початку, тобто як абсолютно беззмістовна індиферентна злитість (або, як говорили раніше, граничне абстрактне і порожнє буття як таке), а як єдність граничної повноти конкретно самоусвідомлюючого себе Єдиного.

Як містика, так і схоластика приймають за основу безпосереднє прозріння Бога. Але схоластика приймає це прозріння або одкровення даним ззовні, вона спирається на чужий досвід, на авторитет Святого Письма. На цьому ґрунті вона будує систему понять, яка робить догмат прийнятним для розуму. Розумом возвеличуючись над природою, вона пояснює її закони. Але думка при цьому залишається замкнутою в собі, розсудковою, розуміючою речі ззовні.

Схоласт мислить про Бога, містик мислить Бога. Або якщо точніше: він мислить Божественно.

Для містика сутність людської думки і Божественної – однакова. Людська думка – відображення думки Божественної і вона слідує її руху, і саме тому вона дійсна. Бог мислить Себе в людині. Думка містика – органічне життя його “Я”, розкриття цього “Я”, основа і сутність якого Божественна. “Тут Божа глибина – моя глибина, и моя глибина – Божа глибина” [14;17]. Містик пізнає Слово Бога в своїй душі, яке народжується Отцем в її основі та сутності.

Бог народжує Свого Сина у вічності, і так само як здійснилося це народження у часі, воно здійснюється в основі та сутності людської душі. “Бог став людиною, щоб я став Богом. Велике “я єсмь” світу, Слово, втілилося в людині, щоб впізнала людина в собі велике “я єсмь” світу. Відмовляючись від свого тимчасового вигляду, вона пізнає в собі безсмертне “я єсмь” і в ньому долучається до світової творчої волі.” [14; 17]. В цій глибині, в якій витікає життя саме з себе, без всякого “чому” - необхідність і свобода стають єдиними. Зливаючи своє Я зі світовим, людина осягає світову свободу як свою. Зрозумівши всім своїм єством закономірність, вона перестає відчувати закон, як зовнішню силу. Більш того, розуміючи, що вона виконує закон, людина творить його.

Людина осягає речі не тільки зовнішніми чуттями, але і внутрішнім прозрінням. Світло цього внутрішнього пізнання Екхарт називає іскоркою душі. Хто просвітлений цією іскоркою, той пізнає світ не тільки відчуттями і розсудком, він пізнає речі зливаючись з їх сутністю, пізнає їх зсередини: перестає існувати в світі як дещо відособлене, знаходить все в собі і себе у всьому: “В цій іскрі людина може досягнути єдності і блаженства. ЇЇ ніколи не торкалися ані час, ані простір. Ця іскра чинить опір всьому створеному і бажає лише Бога, яким Він є Сам в Собі.” [14; 46]

Людина стала людиною завдяки своєму самостійному Я. Але вона стає людиною у вищому смислі цього слова, коли вона через самопізнання підноситься над цим обмеженим Я до прийняття в себе світового. “Де закінчується тварне, там починається Бог. І Бог не бажає від тебе більшого, як щоб ти вийшов із себе самого, оскільки ти тварне, і дав би Богу бути в тобі Богом” [14;18].

За Екхартом, сутність Бога – любов. Бог має любити людину. “..його справа любити нас. І ця любов – Бог. В ній Бог любить Себе Самого, і свою природу, і сутність, і Божество. Любов’ю, якою Бог любить Себе, любить Він весь світ.” [14; 38] Внутрішнє прозріння отримає неминуче той, хто досягає відчуженості, чия особиста відособлена воля мовчить. “Дух людини не може бажати іншого, окрім того, що бажає Бог. І це не неволя його, це його власна свобода. Бо свобода – це наша незв’язаність, ясність, цільність, те чим ми були в нашому першому стані і чим стали в Духові Святому” [14;18]. Це звільнення в Духові Святому – повернення до Божества, злиття з Божеством, але не колишнє несвідоме і безособове перебування в лоні Божества, а новий союз з Богом.

Праведна людина не служить ані створеному, ані Богу, бо вона вільна і чим ближче до справедливості, тим більше вона сама є свободою. Така людина стає в світі свідомим будівником, свідомо виконуючи світові цілі.

Із цих поглядів витікає все моральне вчення Екхарта. Зло – вчинки відособленої, замкнутої в собі

Если Вам нужна помощь с академической работой (курсовая, контрольная, диплом, реферат и т.д.), обратитесь к нашим специалистам. Более 90000 специалистов готовы Вам помочь.
Бесплатные корректировки и доработки. Бесплатная оценка стоимости работы.

Поможем написать работу на аналогичную тему

Получить выполненную работу или консультацию специалиста по вашему учебному проекту
Нужна помощь в написании работы?
Мы - биржа профессиональных авторов (преподавателей и доцентов вузов). Пишем статьи РИНЦ, ВАК, Scopus. Помогаем в публикации. Правки вносим бесплатно.

Похожие рефераты: