Загальна характеристика основних економічних моделей
Слід визнати, що відставання Росії почалося ще з 1970-х pp., коли не були підтримані пропозиції видатних вчених щодо використання виручки від нафтогазового експорту (ціни на нафту в ті роки досягали в переводі на нинішній курс 70 дол. за барель - в 3,5 рази вище, ніж зараз) на розвиток інформатики, кібернетики („продажної дівки імперіалізму") і біотехнологій, а не на гонку озброєнь і утримання закордонних „друзів" [108].
3.4 Оцінка етапу виходу з кризи
Після тривалої кризи, найглибшої в російській історії, подальший розвиток спочатку був пов'язаний з ефектом короткострокового від-новлювального зростання. Потім величезний вплив відіграв фактор девальвації рубля після дефолту 1998 p., коли купівельна спроможність національної валюти знизилася в 4 рази, а ціни зросли на 84 %. Цей розрив викликав різке зростання ефективності експорту, який щорічно збільшувався на 10 % і досяг майже 30 % ВВП. В підсумку експорт виступив рушійною силою, потягнувши за собою інші галузі. З другого боку, чотирикратне збільшення ціни долара призвело до скорочення імпорту в 2 рази. При цьому ввезення споживчих товарів з-за кордону зменшилося в 3 рази. Вивільнилися величезні ніші, куди хлинули вітчизняні товари. Легка промисловість зросла в 1,5 рази, машинобудування і хімічна індустрія - на 35 %, лісовий комплекс - більше ніж на 30 %. Значною мірою це було пов'язано з імпорто - заміщенням. Однак сьогодні роль девальвації як фактора зростання поступово зводиться нанівець. Завдяки тому, що курс долара після п'ятикратного підвищення в 1998 р. зростав дуже повільно, а ціни в цілому за 4 роки підвищилися більше ніж вдвічі (в 1999 р. - на 37 %, в 2000 р. - на 20 %, в 2001 р. - на 19 % і в 2002 р. - на 15 % ), різниця між цінами споживчого ринку і долара залишалася невеликою: раніше вона була у відношенні 1:2, а тепер - 1:1,25. Тому цей фактор уже практично не діє. Непрямою ознакою зміцнення рубля є різке зростання імпорту. Скоротившись в 2 рази в 1998-1999 pp., імпорт в 2000 р. зріс на 11 % в основному із країн СНД, а потім наступив період закупівель з далекого зарубіжжя. В 2001 р. вони збільшилися на 20 %, в 2002 р. - на 16 %, тобто зростали втричі швидше виробництва і стали витісняти з ринку вітчизняну продукцію, яка виявилася неконкурентоспроможною.
Причина в тому, що в більшості галузей - легкій, лісовій промисловості, хімії, машинобудуванні - випуск споживчих товарів збільшився не за рахунок оновлення основних виробничих фондів і вводу нових потужностей, а за рахунок використання не завантажених технологічних ліній без їх суттєвої модернізації. Але на старому обладнанні не можна виробляти конкурентоспроможну продукцію. В результаті після злету в 1999-2000 pp. машинобудування в 2002 р. зросло лише на 2 %, виробництво хімічних виробів після зростання на 20 % збільшилося менше ніж на 2 %. І лише кольорова металургія, пов'язана із сприятливою світовою кон'юнктурою, мала позитивну динаміку і оновлювала основні фонди. Серйозно модернізується чорна металургія, хоча і зростає повільно внаслідок обмежень світового ринку.
В легкій промисловості після швидкого зростання виробництва в 1999-2000 pp. (по 20 % на рік) в 2001-2002 pp. відбувся різкий спад випуску товарів. В ці ж роки реальні доходи виросли на 9 %, а попит на промислові товари масового споживання збільшився на 10%. Продукція російських підприємств виявилася неконкурентоспроможною, і ця ніша була зайнята імпортом. Сьогодні лише сприятлива світова кон'юнктура залишається фактором руху в російській економіці [106]. В першому кварталі 2003 р. середня ціна нафти становила 30 дол./бар., в 2004 р. - 38,21 дол./бар., а у вересні-жовтні 2005 р. досягла 62-67 дол./бар. Слід також відзначити, що в Росії собівартість видобутку 1 т нафти в 6-7 разів вище, ніж в країнах ОПЕК.
Незважаючи на сприятливі умови розвитку, які склалися в останні роки, збитковими є 40 % російських підприємств, а 20 % дають нульовий прибуток. Таким чином, 60 % господарств не беруть участі в економічному зростанні. Розрив між 10% багатих і 10% бідних становить 12-17 разів, в той час в Європі він становить 7 [106].
Академік РАН Микола Петраков [109], вважає, що російська економіка далеко не ринкова, навіть якщо формально їй і буде надано новий статус. Від того, що державні монополії перейшли в приватні руки, не з'явилося ні ринку, ні конкуренції. Це стосується не тільки сфери великих природних монополій. Нормальної конкуренції немає навіть в торгівлі овочами на московських ринках, де абхазький мандарин і астраханський помідор давно витіснені продукцією з Іспанії і Марокко. Отже, Росія створила не ринкову, а псевдоринкову економіку.
На думку М. Петракова, джерелами наповнення дохідної частини бюджету можуть бути:
1) повернення капіталів-утікачів (мова йде про 150-200 млрд. дол.);
2) залучення внутрішніх збережень населення - тільки в іноземній валюті громадяни зберігають приблизно 60 млрд. дол.;
3) помірна інфляція. Політика інфляційного перерозподілу фінансових потоків активно використовувалася впродовж останніх років в інтересах невеликої групи населення („нових росіян"). На інфляції наша країна виростила „жирні" комерційні банки і олігархів. Цей же важіль може використати і держава для підйому національної економіки;
4) доходи від високих цін на нафту - джерело, безумовно, тимчасове. Однак наші стратеги чомусь хочуть пустити ці доходи на погашення зовнішніх боргів.
На початку перебудови домінувала теза: державна власність неефективна і лише її приватизація, передача в приватні руки здатна сформувати успішних власників і, таким чином, підняти економіку. На практиці виявилося, що провідним елементом у цій структурі став не той, хто володіє власністю, а хто нею управляє.
На жаль, питання підвищення ефективності виробництва поки ще не стали першочерговими для підприємств. Лише 5-7 % підприємств оновлюють продукцію. В приватному секторі поки переважає філософія „тимчасових правителів".
Менеджери виховані на принципах вижимання якомога більше з того, що є, а там видно буде. Ідуть самим простим для сьогоднішніх монополій шляхом - підвищувати ціни і тарифи. Потрібний прибуток - їх збільшують. І ніхто з них не пропонує, наприклад, програму модернізації, зниження собівартості електроенергії, програму стабілізації енергосистеми, не дають гарантії забезпечення електроенергією тощо.
В Росії свободу ціноутворення зрозуміли як право довільно встановлювати ціни на продукцію. Це можна робити, коли ти працюєш у приватному магазині, а не в системі монополій. Але цей принцип у Росії порушений, і ринок виявився без реальної конкуренції, що негативно вплинуло на психологію російських менеджерів. Замість того, щоб займатися модернізацією виробництва і на цій основі підвищувати ефективність і конкурентоспроможність, вони стали „продавлювати" у певних урядових структурах більш високі тарифні ставки.
Досвід підготовки висококваліфікованих робітників у світі також накопичений, особливо в Азії. Перший етап - викруткове виробництво, тобто підготовка кадрів у рамках збирання закордонних телевізорів, авт тощо. Другий етап - перехід до власного виробництва. Цей шлях, зокрема, пройшла Південна Корея. Раніше в цій країні не було автомобільної промисловості, а сьогодні рівень автоматизації на південнокорейських автозаводах вищий, ніж на японських. І цей шлях може бути найприйнятнішим для Росії.
Росія сьогодні знаходиться в дуже вигідній ситуації. їй уперше не загрожує велика війна, не потрібно витрачати величезні ресурси на підтримання військово-промислового комплексу, і вона вперше звільнилася від зобов'язань політичного характеру, які завдавали величезної шкоди економіці тощо. Проблема в тому, як скористатися наданим шансом для ефективного розвитку економіки [109].
Економічне зростання в Російській Федерації в останні роки відбулося не за рахунок підвищення ефективності виробництва, а, по-перше, за рахунок високих цін на експортовану нафту і, по-друге, за рахунок додаткового завантаження невикористаних виробничих потужностей. Подібне недозавантаження в окремих галузях коливається від 30 до 50 %. Але якщо врахувати, що недозавантажені потужності являють собою переважно застарілі основні фонди, то в подальшому їх експлуатація ніякого економічного зростання не обіцяє.
На частку державної сьогодні в Росії припадає всього 15 % власності. Вся інша власність - приватна в тій чи іншій формі. Приблизно 2/3 приватизованих підприємств, по суті, збиткові.
Абсолютизуючи роль приватної власності, вітчизняні реформатори не врахували, що будь-яка форма власності сама по собі нейтральна відносно ефективності виробництва. Певний рівень ефективності виробництва забезпечує не стільки форма власності, скільки конкретний механізм господарювання, який використовується в тій чи іншій галузі або в країні. Існує багато прикладів, коли при використанні тієї чи іншої форми власності (в тому числі і приватної) рівень ефективності суспільного виробництва суттєво відрізняється. Із 180 ринкових країн, де панує приватнокапіталістична власність, лише приблизно три десятки можна віднести до країн з ефективно розвиненою економікою [110].
3.5 Погляд на російську економіку Маршалла А. Голдмана (Гарвардський університет, США)
Безумовно, Росії вдалося перебороти багато труднощів. її економіка не тільки стабілізувалася, а й почала зростати. Крім того, значне позитивне сальдо зовнішньої торгівлі викликало значний приріст валютних резервів. Після скорочення в 1998 р. до рівня, що ледь перевищував 10 млрд. дол., у середині 2002 р. вони зросли до більш ніж 40 млрд. дол. і до 125 млрд. дол. на кінець 2004 р. Подібне „оздоровлення" позбавило Росію від необхідності шукати нові міжнародні позики і на здивування багатьох вона стала добровільно здійснювати дострокові виплати по деяких боргових зобов'язаннях. Під впливом позитивних змін поступово знайшов "другий подих" російський фондовий ринок, що наприкінці 2001-початку 2002 pp. став одним із самих динамічних у світі.
Серед багатьох факторів, що призвели до краху радянську економіку на початку 1990-х pp., найважливішу роль зіграло руйнування великих секторів військово-промислового комплексу (ВПК) після закінчення „холодної війни". За даними, що наводив М. Горбачов, на ВПК припадало в СРСР не менш 20 % ВНП, за іншими оцінками - ще більше. У деяких частинах країни з ВПК було зв'язано 70 % регіональної промисловості (у м. Санкт-Петербурзі - 80 %). Після підписання серії угод по контролю за озброєнням Горбачовим і Рейганом більшість цих виробництв майже відразу стало непотрібним. Конверсія підприємств, що виробляють військову продукцію, є важкою справою і для США. У Росії ж, де співвідношення між ВПК і ВНП було набагато вище, задача виявилася набагато складнішою.
Візьмемо алюмінієву промисловість. В часи "холодної війни" статистика по виробництву алюмінію в СРСР була закритою, тому що майже вся продукція йшла на військові потреби. До 1992 p., коли в Росії вже майже ніхто не був зацікавлений у виробництві літаків як військових, так і цивільних, тільки 200 тис. т зі зроблених за цей рік 4 млн. т алюмінію (або 5 %) знайшли покупця. Інша продукція складувалася, щонайменше, доти, поки не були задіяні експортні ринки.
Протягом десятиліть у СРСР мало кого хвилювала проблема фінансової життєздатності ВПК, який як і більшість виробництв невоєнного призначення в умовах централізованого планування був позбавлений зіткнення з питаннями, які цікавлять капіталістичну економіку, - ринковою дисципліною, жорсткими бюджетними обмеженнями, фактором прибутковості. Натиск робився на технічну сторону виробництва й ефект масштабу. Теоретично, при надмірному акценті на технічні аспекти масове і низьковитратне виробництво повинне було стати можливим (світ, про який мріяв американський економіст і соціолог Торстен Веблен). Не дивно, що в таких умовах увага, що приділялася "марнотратним" сферам діяльності - продажу, маркетингу і фінансам, була незначною.
Подібна „позаринкова" практика, тобто підвищений інтерес до технічної сторони виробництва і ціноутворення за принципом "ви-трати-плюс", могла існувати як звичайне явище і, навіть таке, що підтримується в умовах значних надходжень від експорту сировини, особливо нафти. Однак коли військові перестали в необмежених масштабах купувати військову техніку, знайти інших покупців, готових на подібні витрати, виявилося неможливим. У результаті підприємства, особливо оснащені самою передовою технікою, позбавилися джерел доходів. При найсприятливішому збігу обставин вони могли працювати один-два дні в тиждень.
Проблема збільшилася після розпаду СРСР, що за своїми наслідками був дивовижно руйнівним. На довершення до цього процес реформ, що супроводжувався приватизацією і заставними аукціонами, фактично зробив неминучим подальший хаос. Замість того, щоб діяти на користь всіх громадян, відповідальні за здійснення зазначених заходів особи прагнули скористатися новими можливостями, щоб набути особистого капіталу, вилучити цінні державні активи і покласти їх у власну кишеню. В умовах подальшої нестримної інфляції і господарської паніки майбутні олігархи були більше стурбовані злодійством і отриманням вигоди, ніж будівництвом і інноваціями. Присвоєння награбованих нових активів очолювало їх "послужний список", тоді як економічне зростання займало у ньому останнє місце.
Грабежам і крадіжкам колись повинен був покладений кінець. Однак змінити ситуацію до кращого допоміг ряд специфічних факторів. Найбільш значимим з них став відносно швидкий триразовий стрибок цін на нафту в 1998 і 1999 pp., що зненацька приніс нафтовим олігархам величезні прибутки. Хоча вони продовжували відбирати один у одного активи і власність, нові доходи виявилися настільки великі, що в кінцевому підсумку ними змогла скористатися навіть держава. При ціні на сиру нафту 30 дол. США за барель деякі нафтові олігархи стали усвідомлювати, що в такій ситуації замість того, щоб грабувати, варто зайнятися капіталовкладеннями. У результаті вони не тільки продовжували розкошувати за рахунок високих цін на нафту, але в умовах зненацька „модної" прозорості (або більшої прозорості замість колишньої закритості) могли залучати іноземних інвесторів, які жадали бути спільником у тому, що сприймалося ними як „щедрий подарунок". Це сприяло підвищенню котирувань корпоративних цінних паперів. До 2002 р. курсова вартість акцій нафтової компанії „ЮКОС" виросла в десятикратному розмірі в порівнянні з 1998 р. Підсумковий ефект - зростання обсягу видобутку й експорту нафти, що наступив після спаду, який тривав багато років (у 2001 р. видобуток нафти збільшився на 8 %), а в 2002, 2003 і 2004 pp. відповідно на 9,0; 11,0 і 8,9 %.
Іншим фактором, що стимулював зростання, виявилася 400 % девальвація рубля після фінансової кризи в серпні 1998 р. Парадокс у тому, що хоча ця криза означала величезний удар по економіці Росії, у тому числі її фінансовій сфері, вона, разом з тим, принесла виграш обробній промисловості і сільському господарству. Це було пов'язано з тим, що від різкого зниження загального обсягу споживання і роздрібної торгівлі найбільше постраждали імпортери й іноземні виробники (саме на них у докризовий період припадало 60 % роздрібної торгівлі в Росії), основна частина яких не змогла витримати конкуренції на російському ринку. Вітчизняні виробники почали повільно, але правильно заповнювати вакуум. Усупереч наполегливим рекомендаціям Міжнародного валютного фонду по забезпеченню твердого рубля саме його падіння уможливило перший етап реального стійкого економічного зростання після розпаду СРСР.
З приходом Володимира Путіна підвищилась увага до необхідності здійснення ряду структурних змін. Його підтримка зіграла свою роль у прийнятті важливих рішень, пов'язаних із уведенням єдиного 13 % прибуткового податку з фізичних осіб і зниженням податку на прибуток (з 35 до 24%), допущенням приватизації земель, стимулюванням нових підприємств малого бізнесу, скороченням кількості приватних підприємств, що підлягають ліцензуванню, спрощенням Кодексу про працю, змінами в адміністративній структурі країни. Відіграло роль також прагнення влади усунути деяких з найбільше „по-хижацькому" налаштованих олігархів.
Усі відзначені зміни важливі, і їх можна вітати. Однак поки залишається незрозумілим, настільки вражаючі зусилля є далекоглядними. Якщо спроби стимулювання малого бізнесу будуть довгостроковими і успішними, - це, на думку Голдмана, може сприяти відродженню Росії як великої економічної держави. Разом з тим, з урахуванням історичного фону, на якому розвивається російська економіка, залишається велике поле для скепсису.
Розглянемо проблему структурного характеру. Історично за всіх часів благом і одночасно лихом для Росії є надмірна опора економіки на виробництво й експорт сировини. У XVIII ст. це були залізо і сталь, у XIX ст. - зерно, у XX ст. і донині - нафта і продукція металургії. Саме перевага сировинного сектора, за рахунок якого можна фінансувати економіку, частково „відповідальна" за відсутність у Росії трудомісткої обробної промисловості. Якщо до революції деяка кількість таких виробництв існувала, то в радянський час їх було вкрай мало, а сьогодні пропозиція про створення чогось подібного викликає несприйняття більшості росіян.
На противагу цьому переважає точка зору, що при формуванні вітчизняного сектора обробної промисловості необхідно відроджувати високі технології, важке машинобудування і складальне виробництво. Стимулювання цього процесу, з огляду на труднощі адаптації до вимог ринку, повинне, мабуть, корегуватися державою, як це було в умовах централізованого планування. Державна власність на всі засоби виробництва незалежно від недоліків радянської моделі означала, що держава на свій розсуд могла направляти надходження від експорту на створення і розвиток того або іншого сектора економіки, наприклад, ВПК, що, у свою чергу, був локомотивом зростання, який тягнув за собою провідні галузі господарства.
Щоб аналогічним чином використовувати ВПК сьогодні, необхідно знайти джерела фінансування. З огляду на здатність податкової системи виступити в такій ролі, а також та обставина, що тепер характер розподілу надходжень від продажу природного газу і нафти визначається приватними власниками, важко уявити, яким чином без ренаціоналізації цієї власності можна одержати необхідне фінансування під гарантії держави.
Якщо держава втратила головну роль в економіці, виникає необхідність залучення приватних інвесторів для розвитку виробництва. Це складне завдання. Хоча в Росії сьогодні праця дешева, рівень її продуктивності навряд чи досить високий, щоб забезпечити інвестиції в експорто орієнтовані галузі обробної промисловості. Однак навіть якби продуктивність праці в Росії була конкурентоспроможною за світовими стандартами, інвестиційний клімат у країні скоріше відлякує, ніж залучає прямих вкладників капіталу як російських, так і закордонних (для порівняння відзначимо, що прямі інвестиції в економіку Шанхая перевищують аналогічний показник для Росії в цілому).
Для цього існують вагомі причини. Хоча на середину 2002 р. приплив капіталу почав компенсувати його відплив, багато інвесторів, що здійснюють як прямі, так і портфельні вкладення, зазнали втрат. Останнім часом шахрайських маніпуляцій стало, начебто, менше, однак постійно є свіжі приклади „розбазарювання" активів, крадіжки власності з посиланням на прийняті до 2002 р. закони про банкрутство, підкупу співробітників правоохоронної системи і суддів (серед потерпілих компаній можна назвати Sabway Sandwich у м. Санкт-Петербургі, Norex Petroleum, Sawyer Research у м. Володимир та інші).
Якщо Росія має намір повернути собі роль великої економічної держави, їй доведеться змінити лінію поведінки і залучити нових інвесторів. Які перспективи цього і які галузі економіки зможуть з великим ступенем ймовірності розвиватися успішно?
Найбільш реальним кандидатом для майбутнього зростання традиційно залишається сировинний сектор. У визначених межах буде також розвиватися переробка сировини, наприклад, нафтопереробка. Росія має збільшити використання природного газу для виробництва азотних і мінеральних добрив. У чорній металургії можна чекати збільшення доданої вартості в результаті виробництва сталевого прокату. З урахуванням великих лісових масивів можливе зростання меблевої промисловості і промисловості будматеріалів.
Цілком ймовірно і збільшення інвестицій у виробництво споживчих товарів, зокрема продуктів харчування і побутової хімії. У зв'язку з відносно низькою прибутковістю і високими транспортними витратами стосовно обсягу продажів це саме ті галузі, що при помірному захисті внутрішнього ринку за допомогою ввізного мита будуть почувати себе відносно застрахованими від конкуренції з боку імпорту. Приміром, такі компанії, як Mars, Wrigleys, Cargill, Dirol, Interbrew, Wimm Bill Dann, Nestle, Kraft уже досить довго працюють у Росії, їхня продукція користується попитом у російських споживачів. При цьому фірма Mars пережила кілька важких років, а діяльність Wimm Bill Dann протікає успішно, і компанія приступила навіть до експорту деяких видів своєї продукції.
Росія, мабуть, залишиться виробником військової продукції, що більшою мірою буде результатом колишніх капіталовкладень, а також тривалих, хоча в набагато менших обсягах, державних субсидій. Військова продукція, як і в радянську епоху, є одним із небагатьох придатних для експорту товарів російського виробництва. Однак в умовах припинення „холодної війни" важко передбачити, яким чином Росії вдасться підтримувати на належному рівні НДКР і створювати конкурентоспроможні за світовими мірками технології, які можна було б експортувати.
Знаючи про зусилля СРСР по формуванню науково-дослідних інститутів світового класу, можна було б очікувати від Росії використання результатів їхніх розробок в сфері нових технологій у цивільних галузях. Деякі успіхи в цьому напрямку досягнуті. Однак з огляду на, зокрема, ослаблення інтелектуального потенціалу країни, оскільки значна частина талановитих вчених емігрувала або перейшла в інші сфери діяльності, буде потрібно тривалий час і великі зусилля, щоб високі технології стали життєздатним сектором російської економіки.
Чи є майбутнє для трудомістких типів галузей, виробництва стандартного машинного устаткування, а також виробництва низького і середнього технічного рівня? Як відзначалося вище, Росія навряд чи стане центром трудомісткої обробної промисловості, оскільки це не входить в арсенал традиційної російської культури. Важко очікувати, що численні виробники іграшок, текстилю і комп'ютерних чипів переключаться з Китаю або Бангладеш на Росію.
Більш райдужно виглядають перспективи для традиційного машинобудівного виробництва. Деякі закордонні виробники, наприклад Gillette, Caterpillar, General Motors, Ford, уже відкрили або відкривають у Росії свої дочірні фірми. Якщо Росія трансформується в машинобудівну державу, то саме зазначений тип базового машинобудування буде основним об'єктом її зусиль. Той факт, що ряд іноземних інвесторів вирішили випробувати ринок разом з російськими виробниками, такими, як Уралмашзавод, і що деякі сировинні олігархи розширили капіталовкладення в автоскладальні і машинобудівні підприємства, служить позитивним сигналом.
Чи стане Росія світовою економічною силою великою мірою залежить від того, чи зможуть ці основні виробники здійснювати свою діяльність успішно або зазнають фіаско. Важливим для Росії позитивним фактором є наявність величезного потенціалу ринку і відносна ізольованість від інших центрів виробництва.
Однак є істотні перешкоди. Одна з них пов'язана з наміром Росії вступити у Всесвітню торговельну організацію. Якщо їй вдасться домогтися членства, вона не зможе забезпечувати захист внутрішнього ринку за допомогою митних тарифів, на чому наполягають майже усі виробники автомобілів у Росії, включаючи компанії Ford і General Motors, що прагнуть до прибуткового бізнесу (саме відсутність ефективної тарифної політики змусила, наприклад, компанію IBM згорнути збирання комп'ютерів).
З урахуванням сумного досвіду численних інвесторів як російських, так і іноземних, є зрозумілим, чому потенційні вкладники капіталу вагаються в прийнятті рішень. Керівництво країни розуміє це й акцентує увагу на заходах для створення сприятливого інвестиційного клімату (зниження податків, ослаблення регулювання і т. ін.). І все-таки ситуація залишається складною, періодично повідомляється про викрадення людей, різні порушення правового характеру тощо. Крім того, якщо судити за деякими інтерв'ю, після 2004 р. держава може затребувати частину дорогих активів, контрольованих нині деякими олігархами. Це означало б як мінімум підвищене оподатковування ресурсів, а в крайньому випадку імовірність ренаціоналізації деяких з найбільш дорогих сировинних активів, особливо нафтових. Такі перспективи, безсумнівно, вплинуть на рішення потенційних інвесторів.
Існує ще одна дилема, з якою зіштовхнуться прихильники відтворення обробної промисловості, значною мірою похідна від багатства Росії - сировинних ресурсів. Справа не тільки в тому, що доти, поки Росія знаходить численні ринки збуту для своєї сировини, інша частина її економіки може „не метушитися". Навіть якщо підприємці від економіки захочуть розвивати обробну промисловість або розвертати діяльність у несировинній сфері, несподівані валютні доходи від експорту сировини, особливо нафти, будуть зміцнювати рубль і піднімати співвідношення рубль-долар.
Саме падіння обмінного курсу рубля до долара в серпні 1998 р. і зростання цін на іноземну продукцію дозволили російським виробникам просунутися на ринки, де раніше панував імпорт. Ця обставина пояснює зниження в 1999 р. імпорту в порівнянні з попереднім роком на 33 %, при цьому експорт залишився приблизно на колишньому рівні. Однак у 2000 p., оскільки ціни на нафту продовжували зростати, експорт збільшився на 40 %. Імпорт також почав підвищуватися, але всього на 14 %. Разом з тим, тривала інфляція і відносно стабільний обмінний курс рубля до долара сприяли зростанню цін на російські товари в порівнянні з імпортними. Саме з цим пов'язано в основному зниження в 2001 р. експорту приблизно на 3 % проти 2000 р., у той час, як імпорт зріс на 19%. Підвищення цінової привабливості імпорту допомагає також пояснити, чому в травні 2002 р. російське машинобудування скоротило обсяг виробництва на 63 % у порівнянні з попереднім роком. Змінити дані тенденції при загальній згоді на цс можна було б за допомогою багатьох факторів. Більше того, Центральний банк Росії при бажанні міг би вжити заходів для того, щоб нейтралізувати приплив доларів і тим самим знизити вартість рубля.
З усього вищесказаного аж ніяк не випливає, що Росії було б краще при відсутності в неї сировини для експорту. Однак навіть у тому випадку, якби одна половина її населення раптом зайнялася підприємництвом, а інша - вирішила присвятити себе інтенсивній багатогодинній праці, то і тоді російська промисловість, як і раніше, повинна була б проводити обмінні операції з рублем, курс якого при постійній тенденції до його завищення сприяє імпорту. Від цієї проблеми врятована більшість європейських і азіатських країн.
Той факт, що Росія не здатна сьогодні бути великим промисловим конкурентом, аж ніяк не означає, що вона не зможе в перспективі трансформувати свою промисловість. Однак з огляду на усі фактори, які необхідно задіяти, щоб відродити конкретні галузі, не можна не визнати, що Росії буде нелегко ввійти до індустріально могутніх країн. Нові технології і відкриття, безсумнівно, мають велике значення, але на доступне для огляду майбутнє важко пророчити, чи буде їхній вплив достатньо значимим і глибоким, щоб могла відбутися така трансформація.
З 1999 р. і досі у Росії відбувається достатньо швидке економічне зростання. Зростання соціальних показників почалося на рік пізніше, з 2000 р. До того була глибока соціально-економічна криза, нижня точка якої за економічними показниками пройдена в період дефолту 1998 р., а за соціальними - у 1999 p., коли знижувалися реальна заробітна плата, доходи, зростало безробіття тощо. В цілому за п'ять років валовий внутрішній продукт виріс приблизно на 30 %, промисловість - на 35, інвестиції - на 40, продукція сільського господарства - на 24, реальні грошові доходи - на 45, реальна зарплата за чотири роки збільшилася на 75 %.
Сьогодні Росія вже досягла 3/4 від рівня 1989 р. за валовою продукцією, 2/3 - за обсягами промисловості, 1/3 - за інвестиціями, більше 70 % - за реальними доходами. Безробіття становить 8 %, або приблизно 6 млн. людей. Але, щоб досягти рівня