Xreferat.com » Рефераты по экономике » Процес становлення та розвитку підприємництва в Україні

Процес становлення та розвитку підприємництва в Україні

фінансовою підтримкою державних програм і т.п. В свою чергу, підприємництво має потребу в державі, оскільки йому необхідне законодавство, що регламентує правила економічної діяльності, її безпеки, захисту і стабільності, а також функціонування монетарної системи, стабільної економічної і соціальної інфраструктури. Підприємництво покладається на конституційний захист і державну підтримку підприємництва як основного інституту суспільства, що забезпечує одержання прибутку, зайнятість населення і підвищення його життєвого рівня. Результатом таких взаємин є «змішана» економіка, у якій взаємодіють її суспільний та приватний сектори.

Державні органи на різних рівнях впливають на підприємницьку діяльність, тому результати її здійснення залежать від держави. Держава встановлює «правила гри» на ринку. Відносини між державою і підприємництвом можуть виявлятися у конфліктах чи тертях, однак ці відносини не є настільки ворожими, як це іноді намагаються представити. Адже саме державне регулювання створює те середовище, у якому діють підприємці, забезпечуючи захист права власності, виконання договірних зобов'язань і т.п., що є істотним для діяльності підприємців. Така ворожість більше стосується посадових і службових осіб державних органів, котрі зловживають своїми повноваженнями, порушують права і законні інтереси підприємців.

Держава гарантує дотримання законних прав та інтересів кожного підприємства. При здійсненні господарської і іншої діяльності підприємство має право з власної ініціативи приймати будь-які рішення в межах чинного законодавства України. Окрім передбачених законодавством випадків, втручання державних і громадських органів, політичних партій і рухів у діяльність підприємства не дозволяється. Збитки (включаючи очікуваний, але не одержаний прибуток), заподіяні підприємству з вини державних органів або їх службових осіб, мають бути відшкодовані за рахунок останніх.

Держава забезпечує будь-якому підприємству рівні економічні і правові умови господарювання. З цією метою вона: сприяє розвитку ринку, здійснюючи його регулювання за допомогою економічних методів та антимонопольні заходи; забезпечує пільгові умови тим підприємствам, які впроваджують прогресивні технології і створюють нові робочі місця; стимулює розвиток малих підприємств шляхом надання пільг при оподаткуванні та одержанні державного кредиту, створення фондів сприяння розвитку малих підприємств тощо [, с.26].

Взагалі, на сьогодні необхідність втручання держави в економіку та її сфери все ж таки визнали вітчизняні вчені-економісти. Переважна більшість із них притримується позиції активного державного регулювання економіки саме в період трансформаційних змін. Як цілком слушно, на наш погляд зазначає А.С. Гальчинський, «держава може залишити економіку лише там і тоді, де і коли будуть сформовані та ефективно діятимуть повноцінні ринкові механізми…»[]

Подальший розвиток зазначена точка зору отримала у підході А. Ластовецького, який не обмежує активної ролі держави періодом системних змін і підкреслює, що «чим складніший ринковий механізм, тим складніший і витонченіший інструментарій його регулювання, а звідси втручання держави має бути значно кваліфікованішим та професійнішим, але ніяким чином не менш потрібним». Такий підхід, і з цим не можна не погодитись, більш відповідає сучасним реаліям господарювання розвинутих країн світу [, ]. Постає питання про знаходження форми оптимальної участі держави у всіх процесах ринкової трансформації. При чому участі не задля участі як такої, а з метою регулювання з позицій дострокової економічної перспективи.

Найбільш прийнятним і оптимальним варіантом відносин між державою і підприємництвом варто вважати, на думку дослідників підприємництва, відносини співробітництва. Необхідність у відносинах співробітництва між державою і підприємництвом, зокрема, підтверджується досвідом і успіхами Японії, Кореї, Тайваню й інших держав, чиї національні стратегії характеризуються тісною співпрацею між державою і підприємництвом в ім’я досягнення визначених позицій в обраних галузях світового ринку. Ті ж країни, чиї стратегії характеризувалися твердими чи навіть антагоністичними відносинами держави і підприємництва, були, відповідно, менш успішними на світовому ринку.

Крім того, сучасний період розвитку суспільства характеризується глобалізацією підприємництва, створенням міжнародних об'єднань підприємців, а також підсилюється можливостями використання передових технологій для економічного розвитку держав, внаслідок чого багато держав допомагають, направляють, регулюють і контролюють підприємництво для досягнення технологічної переваги. Таким чином, зростання конкуренції на світовому ринку, глобалізація бізнесу і підвищення значимості інновації підсилюють, у свою чергу, необхідність розвитку відносин співробітництва між державою і підприємництвом [, с. 23].

Отже, державне регулювання підприємницької діяльності є діяльністю держави в особі його органів, спрямованою на забезпечення публічних інтересів шляхом використання засобів взаємодії у регулюванні підприємницьких відносин; підставою для державного регулювання підприємництва є необхідність забезпечення реалізації й охорони публічних (державних і суспільних) інтересів, а також державного контролю над процесом підготовки регуляторних актів і відстеження діючих державних регулювань як в органах виконавчої влади, так і в інших органах державної влади [].

Досвід країн з розвинутою економікою показує, що розробка та реалізація державної політики розвитку підприємництва здійснюється на принципах довгостроковості, стабільності, юридичної захищеності інтересів як підприємців-товаровиробників, посередників, так і споживачів їх продукції та послуг. На основі цього між державою, яка виступає акумулятором суспільних інтересів, та підприємницькими структурами формуються певні економічні взаємовідносини. Ці взаємовідносини регламентуються діючим законодавством, основними положеннями якого встановлено: мінімум прямого втручання держави у господарську діяльність підприємств, розширення сфери і методів непрямого регулювання (втручання), спрямованих на створення сприятливих умов для розвитку підприємництва та сприяння конкуренції між товаровиробниками.

На теперішній час в українській економічній літературі сформульовано основні принципи державного регулювання розвитку підприємництва []. Розходження у позиціях різних дослідників з цього питання незначні, що дає підстави для їх узагальнення.

Основними принципами побудови системи державного регулювання розвитку підприємництва є: системність, ефективність, справедливість, відповідальність, послідовність, узгодженість та компромісність, оптимального співвідношення важелів державного регулювання.

Принцип системності передбачає інтеграцію в цілісну систему елементів, які формують довгострокові цілі й поточні завдання соціально-економічного розвитку, а також елементів, що утворюють підсистему регуляторів. Щодо, підсистеми регуляторів то в ній виділяються наступні регулятивні блоки: грошово-кредитний (монетарний); бюджетно-податковий; зовнішньоекономічний; соціальний. Кожен з цих блоків містить інструменти, використовуючи які, можна впливати на економічні процеси, та досягати поставлені цілі.

Принцип ефективності зумовлює необхідність оцінки кожного заходу спрямованого на регулювання державою підприємницької діяльності за критеріями його доцільності, ефективності й можливих наслідків дії на розвиток підприємництва і національної економіки в цілому. Заходи регулювання повинні бути спрямовані на досягнення стратегічної мети розвитку підприємництва, сприяючи одночасно зростанню добробуту населення, його зайнятості, вирішенню соціальних проблем суспільства.

Принцип справедливості повинен забезпечувати рівність прав усіх без винятку суб’єктів підприємницької діяльності щодо можливості заснування власної справи, доступності до фінансових, матеріальних та інших ресурсів.

Принцип відповідальності передбачає забезпечення адресності в прийнятті рішень стосовно змін у системі управління підприємницькою діяльністю з боку урядових структур і персональної відповідальності за доцільність їх використання. Принцип відповідальності спрямований на підвищення вимог до управлінського персоналу вищих урядових ланок національної економіки, які приймають рішення щодо змін політики регулювання розвитком підприємництва.

Принцип послідовності зумовлює необхідність узгодження заходів регулювання з досягненням стратегічної мети розвитку підприємництва, та суспільства в цілому.

Принцип узгодженості та компромісності державних, колективних та особистих інтересів. Заходи з регулювання розвитку підприємництва повинні враховувати економічні інтереси всіх суб’єктів господарських відносин: держави, підприємницьких структур, власників і найманих працівників. Як відомо, характер виробничих відносин визначається відносинами власності на засоби виробництва та виготовлену продукцію; ці відносини проявляються, перш за все як інтереси суб’єктів господарювання. Оскільки в ринковій економіці кінцевою метою підприємницької діяльності є одержання прибутку від реалізації виготовленого товару (надання послуги), кожний суб’єкт ринкових відносин повинен бути зацікавлений у результатах виробництва та отриманні своєї частини доходу. І механізми державного регулювання повинні забезпечувати реалізацію цих інтересів. Але суть і особливості підприємницької діяльності, яка здійснюється в умовах ринкової економіки та зовнішнього середовища, що постійно змінюється, передбачає не тільки додержання прав підприємців та захист їх інтересів з боку держави, але і певні зобов’язання підприємців, невиконання яких призводить їх до відповідальності, що виникає внаслідок порушень законодавства країни або укладених господарських договорів.

Принцип оптимального співвідношення важелів державного регулювання та ринкового саморегулювання розвитку підприємництва. Оскільки ринкове саморегулювання розвитку підприємництва здійснюється через конкуренцію, то отримання максимального прибутку можливе за рахунок або поліпшення якості продукції, або зниження витрат на виробництво. У зв’язку з цим виживає лише той виробник, який забезпечує високу ефективність виробництва і постійно дбає про пошук і реалізацію внутрішніх резервів. У кінцевому рахунку це дає змогу сформувати конкурентоспроможний сектор економіки в найбільш пріоритетних галузях, що певною мірою сприятиме оптимізації галузевої структури народногосподарського комплексу.

Хоча в ринковій економіці держава не може прямо управляти конкурентоспроможністю навіть у націоналізованих галузях його роль залишається досить значною. На державу покладається завдання створення найбільш сприятливих відповідних умов в економіці в цілому та на кожному окремо взятому підприємстві. Як зазначав академік Лукінов І.І., в держави стратегічна мета в кінцевому результаті зводиться до створення потужної соціально-орієнтованої та конкурентоспроможної економіки, яка характеризувалась би ринковим динамізмом, високим технологічним рівнем, структурною збалансованістю, товарно-грошовою бездефіцитністю та високим рівнем життя [].

Державне регулювання в ринкових умовах повинне бути спрямоване на підтримку конкуренції. Причому механізм державного регулювання повинен узгоджуватись зі станом її розвитку. Так, коли обсяги виробництва падають і економіка монополізована, для розвитку конкуренції державні регулятори повинні бути зосереджені на збільшенні обсягу виробництва і його демонополізації. В свою чергу, демонополізація може здійснюватись шляхом зменшення чи роздрібнення, розукрупнення великих підприємств і прискореного розвитку малих підприємств. В умовах насиченого ринку і розвиненої конкуренції державне регулювання повинне сприяти експорту надлишкових товарів і імпорту дефіцитних товарів, насамперед, сировини.

Зазначимо, що оптимальне поєднання державного регулювання розвитку підприємництва та ринкового саморегулювання цього процесу виявляється також у поступовому переході від обмежень в розвитку підприємництва шляхом прямого регулювання до домінування стимулювання його розвитку через опосередковане регулювання економічних процесів.

Реалізація цього принципу тісно пов’язана зі становленням основних інститутів ринку, досягнення певної «критичної маси» ринкових регуляторів економічних відносин, коли пряме втручання держави в регулювання економічних процесів, зокрема створення «альтернативної» економіки на основі підприємництва, органічно поєднується з ринковою саморегуляцією. На практиці воно полягає у пошуку найбільш прийнятного як для держави, так і для суб’єктів господарювання співвідношення державного регулювання розвитку підприємництва і ринкового саморегулювання цього процесу на рівні первинної ланки.

Отже, суть регулювання підприємництва з позиції забезпечення найвищої ефективності господарювання полягає у створенні таких економічних умов, при яких виробнику було б вигідніше здійснювати довгострокову програму з підвищення ефективності господарювання на основі інвестицій в освоєння нових технологічних систем, яка забезпечила б найбільш раціональне використання капіталу протягом тривалого часового проміжку, орієнтуючись на отримання коротко часових високих кінцевих результатів господарювання. Особливо важливо забезпечити дієвість цього аспекту проблеми в сучасних умовах, оскільки значна частина підприємств, не передбачають довгострокових інвестицій у виробничу сферу і отримання стабільних прибутків протягом тривалого часу.

Важливим принципом формування ефективної систем державного регулювання розвитку підприємництва є принцип довгостроковості, стабільності та передбачуваності державної політики щодо підприємництва, що дозволяє підтримувати стабільні умови ефективного господарювання, надає можливість підприємцям планувати свою діяльність та бути впевненими, що завтра все не зміниться на гірше.

Враховуючи стратегічний курс України на європейську інтеграцію, важливим принципом державного регулювання розвитку підприємництва повинен стати принцип гармонізації (уніфікації) законодавчої бази України у сфері підприємництва із законодавством ЄС.

Враховуючи, що вступ України до Світової організації торгівлі (СОТ) є одним з головних пріоритетів економічної політики та найважливішим завданням Уряду України, слід зазначити, що головною перевагою, яку отримають українські підприємці внаслідок цієї інтеграції стане створення прозорого та передбаченого ділового середовища в Україні, а також вихід на світові ринки товарів українських товаровиробників. Це означає, що адміністративні процедури не будуть часто змінюватись, не будуть запроваджуватися заходи на користь окремих підприємств, а національний товаровиробник збільшить експорт своїх товарів. Але головний позитивний ефект від європейської інтеграції і вступу України слід пов’язувати з дією додаткових стимулів до провадження необхідних внутрішніх реформ. Впровадження цивілізованих умов конкуренції і прозорого правового поля стимулюватиме загальне прискорення структурних реформ і створить стимули для підвищення конкурентоспроможності, активізації ефективної інноваційної діяльності.

Цьому сприятиме приведення національного законодавства (зокрема, у сфері оподаткування, митного регулювання, стандартизації та сертифікації, регулювання сфери послуг, конкурентної політики, охорони інтелектуальної власності) у відповідність до норм і правил СОТ.

Підвищення прозорості державної політики, усунення значної кількості персональних преференцій сприятиме звільненню торгівлі від адміністративного тиску та водночас усуне потребу лобіювання корпоративних інтересів у парламенті та уряді. І це стане важливою передумовою для ефективнішої боротьби з корупцією.

Комплексне використання зазначених принципів дасть можливість впорядкувати систему регулювання підприємницької діяльності, знизити непродуктивні витрати держави на виправлення помилок, допущених у результаті безсистемного застосування форм і методів регулювання у відриві від стратегічних завдань політики сприяння розвиткові підприємництва, стратегії розвитку національної економіки та реальної економічної ситуації, що сформувалася в країні на певний період часу.

Отже, державне регулювання розвитку підприємництва слід розглядати як свідоме формування пріоритетних заходів держави щодо правового, економічного та організаційного забезпечення умов розвитку підприємництва, виходячи із інтересів держави, суспільства та суб’єктів господарювання.

підприємництво традиціоналістський інноваційний комерційний

3.2 Методи державного регулювання підприємництва у перехідній економіці в Україні


Між державою як виразником суспільних інтересів і підприємницькими структурами повинні будуватись певні економічні відносини, які мають задовольняти не тільки їх спільні інтереси, а й гнучко реагувати на зміни у зовнішньоекономічному середовищі.

Держава має бути зацікавлена у тому, щоб підприємницькі структури ефективно функціонували, раціонально використовуючи всі види ресурсів. Не втручаючись у роботу підприємств, держава повинна здійснювати контроль за неухильним виконанням чинного законодавства, а також прийнятих рішень регіональними і місцевими органами влади щодо цільового використання наданих пільг, встановлених вимог до збереження навколишнього середовища тощо.

Формування законодавчої бази розвитку підприємництва передбачає, перш за все, встановлення правових гарантій для забезпечення захисту приватної власності; розробку і реальне застосування законодавчих і нормативних актів, спрямованих на стимулювання малого бізнесу, усунення правових суперечностей і скасування положень, що стримують розвиток приватної ініціативи.

Механізм державного регулювання розвитку підприємництва як складова механізму регулювання ринкової економіки в країні включає певні правові норми, які регламентують діяльність суб’єктів ринку, і виступає як спосіб реалізації регулюючої ролі держави. Це сукупність важелів та інструментів, за допомогою яких держава забезпечує організацію та ефективне функціонування підприємництва відповідно до вимог економічних законів, посередництвом яких реалізуються економічні інтереси суб’єктів господарювання, потреби суспільства та цілі його розвитку.

З позицій системного підходу регулювання розвитку підприємництва слід розглядати як складну систему, що виконує певні функції з метою створення рівних умов для всіх суб’єктів підприємництва, особливо малого, допомоги на етапі становлення або у випадку, коли мале підприємство або індивідуальний підприємець відчуває певні труднощі. До числа таких функцій системи регулювання розвитку підприємництва фахівці відносять забезпечуючу, управлінську та регулюючу. Ці функції виконуються шляхом розробки та реалізації комплексних заходів у рамках єдиної державної політики, спрямованої на підвищення ефективності підприємництва.

Забезпечуюча функція полягає в обслуговуванні суб’єктів підприємницької діяльності у відповідності із Законом України «Про підприємництво» (забезпечення їх матеріально-технічними ресурсами, сприяння організації інформаційного та кадрового обслуговування).

Управлінська функція пов’язана із вирішенням організаційно-адміністративних питань, плануванням, контролем. Вона реалізується організаційно-ресурсним блоком, який об’єднує спеціалізовані органи державного управління та органи громадської підтримки малого підприємництва, а також об’єкти інфраструктури, що мають відповідні ресурси та кадри.

Регулююча функція реалізується у вигляді концептуально-програмного блоку, який містить концепцію, цілі, принципи, методи і програми регулювання та підприємництва а також функціонального блоку, який обіймає головний напрямок діяльності системи, зокрема законодавчої. Існування таких блоків досить широко висвітлено в економічній літературі. Щодо МСП самі ці функції повинні стати провідними, оскільки дозволяють підприємницьким структурам знаходитись в умовах відносної економічної свободи, здійснювати свою діяльність більш ефективно.

Сукупність регулюючих заходів, базуючись на яких, держава може законодавчо впливати на розвиток підприємництва, виходячи із мети розвитку та потреб суспільства, може бути класифікована у відповідності з обраними класифікаційними ознаками. В якості класифікаційних ознак впливу держави на розвиток підприємництва нами визначено: вид взаємодії між державою та підприємницькими структурами, напрям дії, сфера діяльності, що регулюється, вид нормативно законодавчих актів, метод впливу на підприємницьку діяльність, рівень дії регулюючих заходів. Класифікація видів державного регулювання, зміст та напрями його впливу на розвиток підприємництва наведені в таблиці 3.1.


Таблиця 3.1 Класифікація заходів державного регулювання розвитку підприємництва

Класифікаційні ознаки

Зміст та напрями державного впливу

1. За видом взаємодії між державою та підприємницькими структурами 1.1. Директивне підпорядкування: заходи забороняючі, регламентуючі.

1.2. Економічне заохочення: заходи захищаючі, підтримуючі, стимулюючі.
2. За напрямом дій 2.1. В сфері правових відносин та регулювання діяльності підприємства.

2.2. В сфері інституціоналізації державної політики.

2.3. В сфері забезпечення конкурентоспроможності економіки в цілому і окремих суб’єктів господарювання, зокрема.

2.4. У сфері інформаційних та консалтингових послуг для підприємницьких структур.

2.5. У сфері фінансового забезпечення та підтримки.

2.6. У сфері кадрового забезпечення.
3. За сферою діяльності, що регулюється 3.1. Податкове законодавство.

3.2. Законодавство, що регулює дозвільно-реєстраційні дії щодо підприємницької діяльності.

3.3. Антимонопольне законодавство.

3.4. Законодавство в сфері зовнішньоекономічної діяльності.

3.5. Законодавство про цінні папери і фондовий ринок.

3.6. Законодавство щодо відновлення платоспроможності та вдосконалення процедури банкрутства.

3.7. Трудове законодавство.
4. За видом нормативно-законодавчих актів 4.1. Норми Конституції про власність, про підприємництво, про компетенцію вищих органів влади.

4.2. Господарські закони (в тому числі кодифіковані – Кодекс законів про працю, Податковий Кодекс тощо).

4.3. Законодавчі акти (постанови Верховної Ради України; Декрети Кабміну України).

4.4. Підзаконні нормативні акти.
5. За методом впливу на підприємницьку діяльність 5.1. Прямі – спрямовані безпосередньо на підприємницькі структури (позики, дотації, пільги).

5.2. Опосередковані – базуються на захисті інтересів підприємницьких структур, зокрема, МСП (консультаційна та інформаційна підтримка, навчання, тренінг тощо).
6. За рівнем дії регулюючих заходів 6.1.Макроекономічний – це загальнодержавна економічна політика.

6.2. Мікроекономічний – це політика безпосередньо у сфері підприємництва.

За видом взаємодії між державою підприємницькими структурами заходи державного регулювання класифіковані нами наступним чином: директивне підпорядкування та економічне заохочення

Забороняючі (або обмежуючі) заходи, які вводяться в дію для заборони всіх видів незаконного підприємництва (виробництво та торгівля зброєю, наркотиками, псевдопідприємництво, тобто створення підприємницьких структур з метою відмивання «брудних» грошей; незаконна банківська діяльність).

Регламентуючі – це заходи щодо нормативного регулювання процедури реєстрації суб’єктів підприємництва та ліцензування предмету їх діяльності; регламентації процедури банкрутства та припинення існування підприємницьких структур. Крім того, регламентується порядок оподаткування та кредитування суб’єктів підприємництва. Встановлюються механізми нарахування та сплати основних видів податків; права і обов’язки суб’єктів підприємництва, їх відповідальність за скоєння податкових та інших господарських правопорушень. Важливим аспектом державного регулювання розвитку підприємницького сектору економіки є регулювання трудових відносин у сфері малого бізнесу. Зокрема, додержання норм оплати та охорони праці найманих працівників.

Захищаючі – це законодавчі заходи щодо захисту прав і законних інтересів суб’єктів підприємництва від негативного впливу зовнішнього середовища, зокрема, від демпінгового та субсидованого імпорту; монопольних дій конкурентів та недобросовісної конкуренції; незаконних дій органів влади різного рівня. Передбачається забезпечення рівності суб’єктів господарювання незалежно від виду та мети діяльності, організаційно-правові форми та форми власності суб’єктів підприємництва.

Існують підтримуючі заходи, які своєю дією реалізують основний напрямок економічної реформи, що сприяє розвитку конкуренції, наповненню споживчого ринку товарами та послугами, створенню нових робочих місць, формуванню нового класу власників та підприємців. Державну підтримку отримують визначені пріоритетні напрямки діяльності підприємницьких структур.

Стимулюючі та сприяючі – це заходи, що формують сприятливе середовище для розвитку підприємництва, особливо малого, та стимулюють його ефективну діяльність. Такі заходи здійснюються за такими основними напрямками:

формування інфраструктури підтримки і розвитку підприємництва, особливо малого (бізнес-центри, інкубатори тощо);

створення пільгових умов використання суб’єктами МСП державних матеріально-технічних та інформаційних ресурсів, а також науково-технічних розробок та технологій;

встановлення спрощеного порядку реєстрації об’єктів МБ, ліцензування їх діяльності, надання державної статистичної та бухгалтерської звітності;

підтримка зовнішньоекономічної діяльності суб’єктів малого підприємництва, включаючи сприяння розвитку їх торгових, науково-технічних, виробничих, інформаційних зв’язків з зарубіжними партнерами;

організація підготовки, перепідготовки та підвищення кваліфікації кадрів для малих підприємств [].

Складність системи державного регулювання підприємницької діяльності в Україні полягає в тому, що ця система є багаторівневою. В ній розрізняються та взаємодіють три рівні: загальнодержавний, регіональний, місцевий. Найбільш широкі можливості щодо регулювання підприємництва існують на державному рівні, оскільки саме на цьому рівні визначаються напрямки, цілі державної політики щодо підприємництва та дієвість системи сприяння підприємництву в країні. Однак і на регіональному та місцевому рівнях підприємницькі структури можуть отримати значну допомогу від органів влади.


3.3 Основні напрямки удосконалення нормативної бази регулювання підприємницької діяльності в Україні


Проблеми нормативно-правового регулювання підприємницької діяльності в Україні являють як теоретичний, так і практичний інтерес. В Україні ці проблеми стосуються надзвичайно широкого кола економічних питань, передусім забезпечення надійного законодавчого підґрунтя для проведення економічних реформ. Йдеться про розуміння самої логіки законодавчого процесу, важливості окремих його складових, послідовності проходження окремих питань (законопроектів) у ході законодавчого процесу.

Прийняття та набрання чинності Законом України «Про засади державної регуляторної політики у сфері господарської діяльності» від 11 вересня 2003 р. № 1160 дали підстави сподіватися на зміну законодавства у сфері підприємницької діяльності. Однак Закон поставив також чимало запитань не тільки перед органами виконавчої влади, а й перед самими суб’єктами господарювання, які отримали змогу перетворитись із сторонніх спостерігачів на безпосередніх учасників законотворчого процесу. Так, Указ Президента України «Про усунення обмежень, що стримують розвиток підприємницької діяльності» від 3 лютого 1998 р. № 79/98, в якому вперше було визначено поняття дерегулювання як сукупність заходів, спрямованих на зменшення втручання державних органів у підприємницьку діяльність, усунення правових, адміністративних, економічних та організаційних перешкод у розвитку підприємництва. Починаючи з цього моменту, регуляторна політика в Україні стала безвідривно пов’язуватися з Держкомпідприємництва України, тому що цим же Указом Президента України на Державний комітет України з питань розвитку підприємництва було покладено забезпечення реалізації заходів щодо дерегулювання і координації діяльності органів виконавчої влади в цій сфері [, с. 37].

Указ Президента України, який також мав величезне значення – «Про деякі заходи з дерегулювання підприємницької діяльності», чітко окреслив поняття планової та позапланової перевірок і дав вичерпний перелік контролюючих органів.

Ще більше ситуація змінилася завдяки Указу Президента України «Питання Державного комітету України з питань регуляторної політики та підприємництва» від 25 травня 2000 р. № 721/2000, яким було запроваджено поняття регуляторної політики як різновиду державної політики, пов’язаної з регуляторними актами – проектами нормативно-правових актів і директивних листів, підготовлених органами виконавчої влади, з питань регулювання підприємницької діяльності.

Разом з цим Указ Президента України від 25 травня 2000 р. № 721/2000 передав «під крило» Держкомпідприємництва України Ліцензійну палату України, а до її повноважень відніс координацію діяльності органів виконавчої влади, які, відповідно до законодавства видають ліцензії і здійснюють державну реєстрацію підприємництва; здійснення ліцензування окремих видів підприємницької діяльності; організацію контролю за додержанням установленого порядку ліцензування підприємницької діяльності й державної реєстрації підприємництва. Це дозволило суттєво впорядкувати ліцензування господарської діяльності.

Однак не обійшлося й без недоліків. Неодноразово міністерства та відомства, які направляли проекти регуляторних актів на погодження, отримували спочатку одні зауваження і пропозиції, а після повторного подання – зовсім інші. Суб’єкти підприємницької діяльності також висловлювали свої претензії, які найчастіше стосувались недостатньої, з точки зору підприємців, підтримки їхньої позиції з того чи іншого проекту регуляторного акту. Але Держкомпідприємництва України – це все ж таки державний орган виконавчої влади, і нехтувати інтересами держави не може.

У лютому 2004 року набрав чинності Закон України «Про засади державної регуляторної політики у сфері господарської діяльності». Слід відзначити, що він у першій же статті наводить поняттєвий апарат, якого так не вистачало українській законотворчості. Закон, з одного боку, більш широко тлумачить такі суттєві поняття, як «регуляторний акт», «регуляторна політика», «аналіз регуляторного впливу», «звіт про відстеження результативності регуляторного акта», а з іншого – подає вичерпний перелік суб’єктів, яких вони стосуються.

З моменту набрання чинності Законом України «Про засади державної регуляторної політики у сфері господарської діяльності» підприємці, їх об’єднання та асоціації стають учасниками законотворчого процесу зі своїми правами й повноваженнями. Але чи були готові до цього самі суб’єкти підприємницької і господарської діяльності? З моменту чинності цього закону і до сьогоднішнього дня стало зрозумілим, що він не зміг вирішити всіх проблем реалізації регуляторної політики в державі, що викликало неабияке обурення. Причин цьому декілька.

По-перше, в Україні ще досі дуже слабка методологічна база регуляторної політики. Наприклад, візьмемо таке поняття, як «відстеження результативності регуляторного акта». В Законі України йому присвячено ст. 10, але з її змісту все одно незрозуміло, що і як при цьому потрібно рахувати. При цьому слід також відзначити, що у самих підприємців часто відсутня єдина позиція стосовно одного й того самого регуляторного акта. Ні для кого не є таємницею той факт, що навіть в одній сфері господарювання можливості, припустимо, малих і великих підприємств або товариств зовсім різні. І ті вимоги, що висуваються, наприклад, для отримання ліцензії на право здійснення певного виду господарської діяльності, можуть повністю влаштовувати великих або середніх підприємців і, водночас, бути абсолютно неможливими для виконання малими. То чию ж думку слід враховувати? В такій ситуації Держкомпідприємництва України доводиться врегульовувати питання не з іншими органами центральної влади, а приводити до єдиного «знаменника» інтереси всередині галузі.

Ще однією болючою проблемою є терміни погодження проектів регуляторних актів. В ч. 4 ст. 21 Закону України зазначено, що тривалість погодження проекту регуляторного акта не може перевищувати одного місяця з дня одержання проекту спеціально вповноваженим органом або його територіальним органом. Термін не такий вже й малий, але міністерства та відомства віднайшли спосіб його трішечки скоротити – інколи навіть до 2–3 днів. Робиться це так: проект регуляторного акта надсилається для погодження не прямо до Держкомпідприємництва України, а у вигляді термінового доручення – до Кабінету Міністрів України. В цьому випадку, часу на ґрунтовне і всебічне опрацювання проекту не вистачає фізично, не говорячи вже про неможливість чекати пропозицій від суб’єктів господарювання []. Однак, Закон України «Про засади державної регуляторної політики у сфері господарської діяльності» є свідченням розвитку, а не кінцевим результатом у сфері української нормотворчості. Він відкрив великі перспективи перед суб’єктами підприємницької діяльності, але скористатись ними вони мають самі.

Зупинимося детальніше на одній з проблем державної регуляторної політики в галузі підприємництва – проведенні ліцензування підприємницької діяльності в Україні. Головними рисами легітимізації підприємницької діяльності слід визнати реєстрацію й ліцензування підприємницької діяльності.

Ліцензування підприємництва ґрунтується на підставі Закону України «Про ліцензування певних видів господарської діяльності», від 1 червня 2000 р., відповідно до якого об’єктом ліцензування визнано господарську діяльність, а ліцензіатом – суб’єкта господарювання. Застосувавши таку законодавчу конструкцію, парламентарі вирішили першу серйозну проблему – визначення об’єкта ліцензування. Тому з отриманням ліцензій виникали проблеми в організацій, які не були зареєстровані як суб’єкти підприємницької діяльності, але бажали здійснювати діяльність, яка підлягала ліцензуванню як суто підприємницька. Нагадаємо, що в Україні, відповідно до різних нормативно-правових актів, діє понад 15 типів реєстраторів, які забезпечують реєстрацію різноманітних організацій, в тому числі й непідприємницьких. Тобто перераховані юридичні особи, якщо не мали спеціальних законодавчих обмежень про заборону здійснення ними підприємницької діяльності, повинні були для отримання ліцензії реєструватися у виконавчих органах місцевого самоврядування або місцевих державних адміністраціях як суб’єкти підприємницької діяльності.

Даний Закон України має певні недоліки. Одним з них є перелік величезної кількості ліцензованих видів діяльності – їх у законі понад шістдесят. У самій наявності великої кількості ліцензованих видів діяльності, власне, немає нічого небезпечного, якщо тільки не бюрократична та прозора процедура отримання ліцензій та контроль з боку держави за дотриманням умов і правил ведення господарської діяльності. В Законі залишилися невизначеними критерії, відповідно до яких ту чи іншу діяльність може ліцензувати держава. Відсутність в Законі критеріїв щодо видів діяльності, які потребують ліцензування, може призвести до масового поповнення переліку видів діяльності, які ліцензуватимуться відповідно до ст. 9 Закону «Про ліцензування певних видів господарської діяльності». Той факт, що за нетривалий час дії Закону до нього п’ять разів вносилися зміни, в тому числі доповнювалася ст. 9, дозволяє стверджувати, що за такого підходу наше законодавство може спіткати доля Російської Федерації, де згідно із законами про ліцензування, обмеженню підлягають понад двісті різноманітних видів господарської діяльності. Тому необхідно внести зміни до ст. 8 Закону «Про ліцензування певних видів господарської діяльності», де йдеться про ліцензійні умови, й визначити, що вони мають визначати конкретні прояви небезпек, в зв’язку з якими цей вид діяльності має ліцензуватися. Таке регулювання можна розглядати як створення певного механізму реалізації принципу, закріпленого в абзаці 2 ч. 1 ст. 3 Закону про захист прав, законних інтересів, життя та здоров’я громадян, захист навколишнього природного середовища та забезпечення безпеки держави. При відсутності таких норм у ліцензійних умовах можна ставити питання про виключення цього виду діяльності з переліку ліцензованих видів діяльності, оскільки він не відповідає принципам, закріпленим у Законі.

Отже, утворення механізму визначення доцільності чи необхідності ліцензування того чи іншого виду господарської діяльності стало б ще однією основою концепції нового законодавства про ліцензування.

Зрозуміло, що нині сам законодавчий процес викликає багато нарікань, чимало обґрунтованої критики з’являється як у пресі, так і в солідних наукових та науково-практичних матеріалах. Далеко не всі проблеми тут можна розв’язати відразу, якщо мати на увазі вкрай нетривалий з погляду історичної ретроспективи період самостійної законодавчої діяльності в Україні, нестачу відповідного досвіду, брак кваліфікованих кадрів.

Забезпечити реалізацію пріоритетів законодавства щодо регулювання підприємницької діяльності можна такими шляхами:

зміцнивши контроль за реалізацією прийнятих актів, що, насамперед, має включати: збір, вивчення, дослідження інформації з питань, що належать до компетенції комітетів;

вивчення доцільності та ефективності дій Уряду України, інших органів державної виконавчої влади, їх посадових осіб у питаннях, віднесених до компетенції комітетів; підготовка та подання відповідних висновків на розгляд Верховної Ради України (пункти 2-4 ст. 5 Закону України «Про комітети Верховної Ради України»);

широко залучаючи вчених-юристів та відомих юристів-практиків до роботи в комітетах як позаштатних консультантів, в наданні комітетам кваліфікованої правової допомоги при підготовці найважливіших законопроектів;

визначення пріоритетних напрямів законодавчої діяльності комітетами Верховної Ради України на основі зібраної та проаналізованої інформації; врахування невідкладних законопроектів Президента України, їх першочерговий розгляд;

забезпечивши розгляд пропозицій Президента України, висловлених ним до прийнятих законів України з метою поліпшення їх змісту; використання всенародних обговорень найважливіших законопроектів, присвячених актуальним питанням, публікації таких законопроектів у пресі з тим, щоб громадськість мала змогу впливати на поліпшення змісту цих документів ще на етапі їх прийняття.

Важливо, що реалізації цих завдань має передувати повна правова інвентаризація – перегляд усього корпусу чинного в Україні законодавства, відокремлення в ньому прогалин, суперечностей, які потребують усунення.

Важливим напрямом реалізації визначених законодавчих пріоритетів є розробка Державної програми розвитку законодавства з регулювання підприємницької діяльності на найближчі роки та її послідовне і неухильне виконання. Прийняттю такого важливого стратегічного документа, природно, має передувати широка суспільна дискусія, принаймні дискусія в середовищі юридичної громадськості.

Відзначимо правові аспекти розвитку підприємництва в Україні.

Виходячи з того, що в економіці Україні створюються та функціонують суб’єкти підприємництва різних організаційно-правових форм, законодавство визначає загальні та спеціальні умови їх створення. Загальні умови відносяться до всіх форм підприємств. Вони визначені Господарським та Цивільним кодексом, який регулює загальні умови створення юридичної особи. Спеціальні умови створення підприємств визначаються законами про їх окремі види.

Як правове поняття «створення» має в собі

Если Вам нужна помощь с академической работой (курсовая, контрольная, диплом, реферат и т.д.), обратитесь к нашим специалистам. Более 90000 специалистов готовы Вам помочь.
Бесплатные корректировки и доработки. Бесплатная оценка стоимости работы.

Поможем написать работу на аналогичную тему

Получить выполненную работу или консультацию специалиста по вашему учебному проекту
Нужна помощь в написании работы?
Мы - биржа профессиональных авторов (преподавателей и доцентов вузов). Пишем статьи РИНЦ, ВАК, Scopus. Помогаем в публикации. Правки вносим бесплатно.

Похожие рефераты: