Історичні віхи у розвитку макроекономічної теорії
.
Обидва механізми – мультиплікатори і акселератор, накладаючись один на одного, обумовлюють фазу підйому економічного циклу. Проте в процесі просування в межах цієї фази в самій системі накопичуються чинники, сприяючі гальмуванню підйому і повороту до фази спаду.
Скорочення інвестицій спричиняє за собою падіння рівня доходу і подальше зменшення інвестицій, оскільки механізми мультиплікатора і акселератора зачинають діяти у зворотному напрямі. Економіка переходить в стадію спаду. Коли в економічній системі накопичуються імпульси для нових автономних інвестицій, зачинається перехід до наступної фази підйому. Системі властиві внутрішні механізми, що забезпечують рівновагу шляхом циклічних коливань.
Неокейнсианськая модель виходила з того, що існує якась рівноважна траєкторія розвитку, наближення до якої дозволяє системі нормально функціонувати. Але вихід на цю траєкторію зв'язаний з подоланням потужних відцентрових сил, обуславливающих нестабільність і нестійкість, і значних регулюючих зусиль, що вимагають додатка.
Також часткою неокейнсианской теорії є емпіричні дослідження англійського економіста А.У. Філіпса, що встановив наявність зворотної залежності між безробіттям і інфляцією.
Крива Філіпса служила послідовним кейнсианцам найважливішим аргументом в обгрунтуванні необхідності активного державного регулювання економіки. Урядова політика, виходячи з виявленої закономірності, повинна балансувати між безробіттям і інфляцією, які гаситимуть один одного у випадках дуже різких відхилень від допустимих норм.
2.3.1 Посткейнсіанство
Економічна ситуація, що склалася на початок 70-х рр. ХХ ст поставила під сумнів пануючу неокейнсианскую теорію в багатьох її поглядах. Невдачі економічної політики, що проводиться на основі кейнсианских теоретичних установок, доповнювалися виникненням ситуацій, які вступали з ними в пряму суперечність. Так з'ясувалося, що можливий, одночасне зростання і безробіття і інфляція («стагнація»), що ніяк не узгодилося з теоретичними уявленнями, що описуються кривою Філіпса.
Багато не узгоджень з кейнсианской теорією викликало серйозні зміни усередині кейнсианского напряму. Сформувався новий варіант неортодоксального кейнсіанства, що отримав назву кейнсіанства поста. Воно об'єднало економістів з традиційних кейнсианских центрів в США і Великобританії, які вважали, що інтерпретація Кейнса його послідовниками в 50-60-і рр. перекрутила зміст учення, а широке розповсюдження, що отримало, виклад кейнсиансокй теорії «по Хиксу» представляє «незаконнонароджене дитя Кейнса».
Основна претензія до неокейнсианцам полягала в тому, що вони представляли учення Кейнса як прагнення до досягнення спільної рівноваги, чим зближували його з неокласичною теорією. Насправді, як вважають посткейнсианцы, система в принципі нерівноважна і теорія Кейнса – це вчення про пристосування до перманентно виникаючих нерівноважних станів, і в цьому сенсі воно не статично, а динамічно.
Найважливішими характеристиками економічної системи є невизначеність, очікування, ризик, недосконалість інформації – чинники, що ігноруються в неокейнсианских моделях, де всі залежності детерміновані. Крім того, в цих моделях всі змінні представлені в реальному вираженні, без врахування коливання цін. У цих моделях не враховувалася особлива роль грошового чинника як носія невизначеності. Гроші розглядувалися лише як сполучна ланка при встановленні збалансованості між національним доходом і нормою відсотка. Тим часом вони є самостійним чинником дії на економіку, і попит на гроші формується під впливом складніших механізмів, ніж проста реакція на зміну величини національного доходу.
Такі процеси аналізували в своїх дослідженнях американські представники кейнсіанства поста – Р. Клауєр, А. Лейонхуфвуд, П. Девідсон, С. Вайнтрауб.
Механізм дії грошового чинника вони зв'язували не лише з величиною попиту на гроші, але і із зміною структури всієї фінансової сфери, що виявляється в так званому портфельному підході, до складу якого входять 2 компоненти: готівка і облігації.
Також відзнаки посткейнсианцев від своїх попередників у пошуках мікроекономічних підстав макроекономічних процесів. Важливою проблемою аналізу стає ціноутворення в умовах недосконалої конкуренції, коли ціни міняються не настільки швидко і еластично, щоб в короткі терміни відновлювати співвідношення попиту і пропозиції. Головна причина негнучкості і слабкої рухливості цін – в договірному характері економіки. У сучасних умовах більшість товарних операцій здійснюються по контрактах, в яких фіксуються умови обміну на певний термін. У такій ситуації ціни не можуть встановлюватися шляхом вільної гри попиту і пропозиції, вони мають бути відносно стійкими, інакше ніякі розрахунки на майбутнє і очікування, закріплені в договорі, не були б можливі. Ціни повинні орієнтуватися на витрати, головним елементом яких є заробітна плата, також стійко фіксується в колективному договорі. Зміна цін під впливом попиту і пропозиції не заперечувалися, але вони підкорялися тенденціям довгострокової динаміки витрат, закріплених в контрактних угодах.
Інший варіант посткейнсианских теорій представлений поглядами групи англійських економістів – Д. Робінсон (1903-1983), П. Сраффа (1892-1983), Н. Калдор (1908-1986), які також вважали, що неокейнсианцы перекрутили справжній зміст учення Кейнса. У відзнаці від американських учених вони робили акцент не на монетарних чинниках дії на процес відтворення, а на впливі на нього чинника розподілу доходів.
Приріст національного доходу і його темпи залежатимуть від величини заощаджень одержувачів заробітної плати і одержувачів прибули. Оскільки схильність до заощаджень у них різна, то зміни в розподілі мінятимуть спільну суму заощаджень, а отже, і приріст доходу. Розподіл же залежить від темпів накопичення, тобто від співвідношення заощаджень і інвестицій. Якщо зростання інвестицій випереджатиме темпи приросту заощаджень, це викличе зростання цін і збільшення частки прибули в національному доході в порівнянні з часткою заробітної плати. Якщо інвестиції відставатимуть від заощаджень, то спільний попит знижується, падають ціни, унаслідок чого відносно збільшується частка заробітної плати. Зростання заощаджень сповільнюється, і їх рівновага з інвестиціями відновлюється. Цей механізм перерозподілу доходу, який веде до урівноваження заощаджень і інвестицій, отримав назву «Ефект Калдора»
Проте дія цього механізму в автоматичному режимі не може бути забезпечене із-за порушення умов досконалої конкуренції. Ціни, контрольовані монополіями і олігополіями, не є гнучкими; зарплата формується під впливом профспілок і державного законодавства.
В цілому, стратегічною метою економічної політики, посткейнсианцами, що рекомендується, залишається стабілізаційна дія на фази економічного циклу шляхом варіювання бюджетних і кредитно-грошових інструментів при відчутній перевазі останніх.
2.4 Неолібералізм
Чотири з гаком десятиліття неподільного панування в економічній теорії кейнсианских ідей хоча і відсунули на задній план, але не привели до повного зникнення неокласичний напрям. Неокласичні принципи продовжували залишатися основою мікроекономічного аналізу, також багато економістів не прийняли «кейнсианскую революцію» і наполягали на здібності ринкової економічної системи до саморегулювання на основі властивих нею закономірностей. З'ясувалося, що кейнсианская модель далеко не завжди здатна пояснити складні перепитии економічного життя і вельми уразлива для критики.
Нездатність дати пояснення і протистояти негативним тенденціям викликала розчарування в кейнсианских методах державного регулювання і породила сумніву в правильності теоретичних підходів цього напряму навіть в його кейнсианском варіанті. Різні течії і школи, що розділяють принципи економічної свободи, на базі якої здійснюється ринкове саморегулювання, і що протиставляють себе кейнсіанству, прийнято об'єднувати поняттям неолиберализм.
Теоретичною основою цього напряму залишаються постулати класичної школи, але на відміну від неокласиків допускається певна участь в економічних процесах держави, яка методами фіскального і кредитно-грошового регулювання повинна проводити макроекономічну політику. Проблема економічного зростання стала не просто об'єктом теретического інтересу неолибералов, але і інструментом дискредитації своїх опонентів.
Широкою полулярностью користувалося опубліковане в 1962 році дослідження американського економіста Едварда Денісона «Джерела економічного зростання в США», в якому приводилися кількісні оцінки вкладу різних чинників в забезпечення економічного зростання і було показано, зокрема, значення чинника технічного прогресу і його складових.
У 1928 році математиком Коббом і економістом Дугласом був розроблений перший варіант виробничої функції. Відома як «функція Кобба-Дугласа» вона мала вигляд
Y=AKхL
де Y – обсяг випуску продукції, K і L – витрати капіталу і праці; ? і } – коэффециенты еластичності по капіталу і праці, що показують наскільки збільшиться випуск, якщо на 1% зростуть витрати капіталу при незмінній кількості праці або витрати праці при незмінному капіталі; А – коэффи-циент пропорційності використовуваних чинників._
Функція Кобба-Дугласа носила статистичних характер, і тому подальший розвиток концепції виробничих функцій пішов по лінії додання нею динамізму, перш за все шляхом введення в неї чинника часу. В такий спосіб була зроблена спроба врахувати вплив технічного прогресу як самостійного чинника, що робить вплив на економічне зростання. Вперше це було зроблено голландським економістом Яном Тінбергеном (1903-1994), першим лауреатом Нобелівської премії по економіці (1969). Потім були сконструйовані багатофакторні моделі, що описують стан динамічної рівноваги в умовах вільного формування цін на чинники виробництва. У 1961 таку модель було розроблено англійським економістом Джеймсом Мідом в роботі «Неокласична теорія економічного зростання». Він стверджував, що економіка прагне до стійкого темпу зростання національного доходу, який дорівнює сумі темпів зростання основних виробничих чинників, – праці і капіталу, плюс темп технічного прогресу. Гнучкі ціни чинників – зарплата, прибуток, визначувані вартістю їх граничних продуктів, забезпечують підтримку динамічної рівноваги. В разі відхилення якого-небудь з чинників від стійкого темпу зростання міняється співвідношення зарплати і прибутку в національному доході, а отже, і частка заощаджень, що визначає темпи накопичення і зростання. Т.ч. швидші темпи зростання капіталу збільшать частку прибули в національному доході. Оскільки заощадження з прибутку вищі, ніж із зарплати, збільшиться норма накопичення і використання більш капіталомістких методів виробництва. Слідством стане дорожчання праці щодо капіталу і зростання частки зарплати в національному доході, що зі свою чергу, приведе до гальмування темпу зростання капіталу і повернення його до оптимального рівня. Зрозуміло, бездоганна дія такого механізму можлива лише за умови досконалої конкуренції і відсутності регулюючих дій на зарплату з боку держави і профспілок.
Інший популярний варіант неокласичної моделі економічного зростання був представлений американським економістом Робертом Солоу, лауреатом нобелівської премії 1987 р. Модель Солоу, викладена їм в роботі «Теорія зростання: виклад» (1969), показує як накопичення капіталу, зростання населення і технічний прогрес впливає на обсяги виробництва в часі.
Відродження неокласичних ідей сприяла також та обставина, що навіть в період неподільного панування кейнсианской концепції традиції економічного лібералізму не були віддані повному забуттю, а зберігалися завдяки зусиллям нечисленних, але наполегливих і послідовних прихильників принципу laissez faire. Найбільш яскравим представником «нескорених» лібералів був австро-американский економіст Фрідріх фон Хайек (1899-1992).
Ідеї неолиберализма знайшли віддзеркалення в концепції Фрайбургськой школи, що виникла в другій половині 40-х р.. у післявоєнній Німеччині. Її засновником був професор університету м. Фрайбурга Вальтер Ойкен (1891-1950), що зібрав навколо себе групу економістів, правознавців і політиків, що розділяли його ідеї і погляди. Ці ідеї розділяв і намагався реалізувати на практиці вчений і державний діяч Людвіг Ерхард (1897-1977), що займав пости міністра економіки, а потім канцлера ФРН, а також видний швейцарський економіст німецького походження Вільгельм Репке (1899-1966).
Позиція Фрайбургськой школи формувалася в умовах післявоєнної розрухи і краху тоталітарного фашистського режиму в Німеччині, економіка якої базувалася на концентрації економічної влади і централізованому господарському управлінні. Вихід з ситуації, що склалася, бачився в обігу до принципів лібералізації економіки з метою створити систему регулювання, яка узгоджувалася б з цінностями і структурою демократичної правової держави. У цій системі слід усунути небезпеку того, що окремо узята людина стане безвільною частинкою гігантського економічного апарату, перетвориться на підневільна, знеособлена істота, що не володіє незалежністю, самобутністю і індивідуальністю. Такий тип економічного пристрою отримав назву «Соціального ринкового господарства». Якнайповніше теоретичне обгрунтування ця концепція отримала в роботах Вальтера Ойкена «Основи національної економіки» (1939), «Основні принципи економічної політики» (1951).
Центральною ланкою його учення була теорія економічних порядків. В зв'язку з цим дану течію отримала назва ордолиберализма (від латів. ordo – буд, порядку). Всіма відомими в історії варіаціями господарських систем були різновиди двох основних «ідеальних типів господарства»: центрально керованого і ринкового. Конкретні господарські форми, що поєднують в різних пропорціях елементи ідеальних типів, утворюють різні «економічні порядки». Це поняття включає не лише систему економічних стосунків і зв'язків, але і систему інститутів, спосіб регулювання господарських процесів, тобто економічну політику. На базі цієї теорії була розроблена систематика і методика, що дозволяють всі економічні порядки досліджувати незалежно від тих історичних умов, в яких вони мають місце.
У централізованій керованій економіці не індивідуальні потреби стають метою господарської діяльності, а спільні потреби, визначувані адміністративним апаратом і плановими органами. Т.ч. хоз. процес розвивається не по законах ринку, а по законах функціонування апарату. Вирішальними виявляються виключно потреби центральної адміністрації, прагнучої залучити якомога більше ресурсів для їх задоволення. Оскільки визначити і врахувати індивідуальні потреби в такій системі неможливо, виробничий процес не може бути орієнтований на споживання, що виявляється через платоспроможний попит; його завданням стає максимізація витрат, необхідних для виконання планових завдань.
Про способи економічного регулювання Ойкен вважає, що: «Той, хто вважає, що в централізовану керовану економіку можна вбудувати ціновий механізм регулювання, намагається вирішити нерозв'язне завдання».
Антиподом централізованої керованої економіки є система вільної конкуренції, в рамках якої ніхто не має в своєму розпорядженні влади регулювати дії інших осіб, а всі постійно погоджують між собою проблеми виробництва і розподілу через механізм цін. Така система з максимально можливою свободою і мінімальною концентрацією економічної влади є найбільш ефективною.
В. Ойкен не ідеалізує систему laissez faire. Вона є ідеальною моделлю, але не ринковою структурою, оскільки держава по-будь-якому прагнутиме контролювати господарські стосунки. Також, свобода ринку. кінець кінцем, використовується для того, щоб виключити свободу ринку, відкриваючи можливості недобросовісної конкуренції. Політика невтручання держави веде до формування такого типа економічного порядку, при якому влада опиняється в руках владних угрупувань. Врешті-решт, сконцентрувавши економічну владу, вони підпорядковують собі і владу політичну.
Виходить, що ні централізована керована планова економіка, ні ринок досконалої конкуренції не здатні забезпечити стійкий, рівноважний господарський розвиток. Вихід, пропонований Фрайбургськой школою, полягає у пошуках третього шляху, проміжного між двома крайніми «ідеальними типами господарства», який був представлений в розробленій ними концепції «конкурентного порядку».
У основі цієї концепції лежить ідея повної конкуренції, тобто ситуація, коли господарюючі суб'єкти ухвалюють самостійні рішення щодо видів і характеру своєї діяльності, а координація їх планів і рішень здійснюється ринком шляхом зіставлення попиту і пропозиції, реагуючих на зміну цін і заробітних плат. Але такий порядок можливий лише в тому випадку, якщо всі учасники ринкових стосунків будуть позбавлені можливості міняти правила і довільно створювати форми, в яких протікає економічний процес. А така можливість неминуче виникає в разі спонтанного розвитку ринку відповідно до принципу laissez faire. Тому держава повинна, використовуючи відповідні рамки, задавати форму ринку, тобто ті правила ігри, при яких ведеться господарство. Втручання не повинне зачіпати економічний процес, але визначати і регулювати форми, в яких він протікає. Для централізованої керованої економіки характерні авторитарні форми державної влади, оскільки для обох порядків характерна тотальна концентрація влади. І навпаки, єдине ціле складає повна конкуренція і демократія, оскільки сама конкурентна економіка демократична, оскільки в ній споживачі, тобто весь народ, через ціноутворення регулюють весь економічний процес.
Ойкен вважає, що на державу повинен покладатися обов'язок встановлювати і підтримувати «конституційні» принципи конкурентного порядку: недоторканість приватної власності, стабільність грошового звернення, відвертість ринків, свободу укладення договорів. Головне полягає в тому, щоб забезпечити механізму цін здібність до функціонування.
Затвердження такого порядку є найважливішою передумовою вирішення соціальних проблем. Акцент на соціальній політиці є важливою особливістю Фрайбургськой школи, що дала підставу назвати її теорією «соціального економічного господарства» (термін належить німецькому економістові А. Мюллер-армаку).
В. Ойкен підкреслював, що будь-які заходи в області економіки мають соціальний сенс і соціальні наслідки. Соціальна політика, що правильно зрозуміла, означає, перш за все, створення необхідних економічних передумов вирішення соціальних проблем і в цьому сенсі вона ідентична політиці економічного порядку або економічного конституювання. Якщо існуючий економічний порядок не в змозі забезпечити ефективне виробництво продукту в кількості, достатній для задоволення потреб, то ніякі заходи перерозподілу за допомогою соціальної політики або апеляції до спільних інтересів не допоможуть уникнути серйозних проблем: необхідно міняти економічний порядок. Тільки добре функціонуючий порядок може позбавити людину не лише від економічної потреби, але і від загрози тоталітаризму.
2.5 Монетаризм
У 80-і рр. ХХ ст утворилася течія, що отримала назву монетаризм, найбільш активними представниками якого стали економісти школи Чикаго на чолі з професором університету м. Чикаго Мілтоном Фрідменом, лауреатом нобелівської (1976), автором багаточисельних робіт, таких як: «Кількісна теорія грошей» (1956), «Монетарна історія Сполучених штатів, 1987–1960» (1963), «Свобода вибору» (1980) і ін. Популярність монетаризму була обумовлена критикою кейнсіанства в період його найбільш гострої кризи. Монетарістамі були запропоновані практичні рекомендації, якими небезуспішно скористалася лава консервативних урядів і міжнародних економічних організацій. Крім того, вони вельми активно пропагували свої ідеї в економічному суспільстві.
Все різноманіття причин, ведучих до економічної нестабільності, циклічних коливань, неповній зайнятості вони зводили до одного єдиного чинника – грошовому, який на їх думку, грає вирішальну роль в забезпеченні рівноваги економічної системи.
Початковою методологічною посилкою монетаризму було положення про те, що ринкова система здатна автоматично на основі саморегулювання приводити себе в стан рівноваги. Вона володіє внутрішнім механізмом, амортизуючим вплив зовнішніх дій, і головну роль в цьому механізмі грають ціни, орієнтуючись на яких, виробники визначають обсяги випуску продукції, а споживачі – об'єми закупівель. Але основним і практично єдиним чинником, що визначає рівень і динаміку цін, є величина грошової маси, тобто кількість грошей в обігу. Монетарісти, таким чином, поклали в основу своєї концепції постулати кількісної теорії грошей, висунутою ще старою класичною школою (Д. Юм, Д. Рікардо) і розвиненою неокласиками (І. Фішер, А. Маршал). Неокласичний варіант кількісної теорії представлений, перш за все «рівнянням обміну» американського економіста Ірвіна Фішера (1867-1947):
MV=PQ
де М – грошова маса; V – швидкість звернення грошей; P – рівень цін; Q – кількість поточних операцій купівлі-продажу.
Реалізація національного доходу означає одночасно витрачання національного доходу. Тому кількість грошей в обігу залежатиме і від того, як економічні суб'єкти витрачатимуть свої доходи. Цей взаємозв'язок досліджували економісти Кембріджської школи, виразив її у вигляді рівняння
M=kPY
У «кембріджському рівнянні» разом з цінами фігурує об'єм національного доходу (Y) і коефіцієнт (k), що показує, яку частку доходу люди вважають за краще зберігати у вигляді готівки (страховий фонд, фонд накопичення). Роль цього коефіцієнта схожа з роллю змінної V в рівнянні обміну: він показує, в скільки разів зменшується реальна потреба в грошових коштах і також передбачається величиною постійною.
У обох варіантах кількісної теорії затверджується пряма функціональна залежність між грошовою масою і величиной національного продукту, рівного національному доходу, в грошовому вираженні. При цьому швидкість звернення грошової одиниці і структура витрат виступають як прості коефіцієнти функції.
Монетарісти школи Чикаго вважали за основне завдання теоретичного аналізу з'ясування чинників, що визначають величину грошового попиту і механізму його дії на об'єми і динаміку національного доходу.
Серед чинників, що визначають попит на гроші, М. Фрідмен виділяє витрати зберігання грошей, показником яких може бути ставка відсотка (зберігати гроші, значить, втрачати відсоток), розміри реальних доходів, смаки і переваги споживачів. Ставка відсотка не робить істотного впливу на динаміку грошової маси, оскільки її коливання відбуваються навколо певного рівноважного рівня і будь-яке відхилення автоматично включає імпульси, що повертають її до цього рівня. Головний ефект дії на грошовий попит пов'язаний з очікуваною прибутковістю від різних активів.
Також Фрідмен просліджує взаємозв'язок між динамікою валового національного продукту і величиною грошової маси. Так кризисним спадам кінця XIX – першій третині ХХ ст, як правило, передувало помітне скорочення грошової маси. У цьому, зокрема, бачать вони і причини Великої депресії 1929-1933 рр., причому глибина падіння посилена помилковою політикою Федеральної резервної системи США, яка не лише не перешкодила стискуванню грошової маси напередодні кризи, але і сприяла її подальшому скороченню на 35%.
На основі виявлених залежностей монетаристы прогнозували кризисні спади в 60–70-і рр. ХХ ст Деякі прогнози підтвердилися, деякі – ні.
Теоретичні розробки монетаристов внесли значний вклад до розуміння процесів функціонування ринкової економіки. Була встановлена наявність і істотна роль в аналізі економічної кон'юнктури тимчасових лагов між змінами темпів зростання грошової маси і реакції на них економічної системи в цілому. Представляє інтерес гіпотеза про роль інфляційних очікувань господарюючих суб'єктів в механізмі взаємодії інфляції і безробіття, а також монетарна версія господарського циклу.
Вдалими виявилися і деякі практичні рекомендації монетаристов, в актив яких можна записати успішну реалізацію програм оздоровлення економік Чилі, Ізраїлю, деяких азіатських країн. Їх рекомендації привабили реформаторів в країнах з перехідною до ринку економікою своєю простотою, що здається, і доступністю: слід лише контролювати розміри грошової маси, а останнє ринок зробить сам. Проте в цьому випадку результати виявилися менш вражаючими. Перехідна економіка за своєю суттю нестабільна і невизначена, тоді як початковим положення монетаристской концепції є стабільність і незмінність економічної системи. Через це монетаристские рецепти не змогли допомогти в рішенні всіх і суперечливих проблем перехідного періоду. Та і в країнах розвиненого ринку однобічність підходу монетаристов викликала справедливу критику і спонукала до пошуку гнучкіших і переконливіших варіантів неолиберальной доктрини.
2.6 Теорія економіки пропозиції
З кінця 70-х рр. ХХ ст в економічній науці формується напрям, що претендує на ширше трактування проблем господарського розвитку, що базується на основних постулатах класичної концепції, отримав через цю назву нової класичної макроекономіки. Воно включало лаву течій, найбільш відомими з яких стали теорія пропозиції і теорія раціональних очікувань.
Розгледимо теорію економіки пропозиції (supply-side economics). У основі своєї концепції лежить затвердження неокласичної школи про те, що центральним завданням будь-якої економіки є ефективна аллокация і використання ресурсів. Звідси витікало, що для нормального функціонування економіки головну увагу слід зосередити не на забезпеченні ефективного попиту, як вважали кейнсианцы, а на розширенні пропозиції чинників виробництва. Для забезпечення економічного зростання необхідно збільшувати пропозицію капіталу і праці, усуваючи перешкоди, що виникають на цьому шляху, які виникають як результат активної фіскальної політики держави, що проводиться відповідно до кейнсианскими рекомендацій. Перерозподіл значної частки національного доходу через бюджет, що породжує високий рівень оподаткування, підриває стимули до праці і капіталовкладень. Заощадження, які є джерелом інвестицій, виявляються недостатніми, оскільки значна частка прибутку вилучається шляхом податків і використовується на непродуктивні цілі. Відбувається витіснення приватних інвесторів з ринку капіталів, що веде до скорочення пропозиції останніх і уповільненню економічного зростання.
Що стосується пропозиції праці, то і тут високі податки грають негативну роль, оскільки, фактично зменшуючи заробітну плату, роблять працю менш привабливою, спонукаючи робити вибір на користь дозвілля. У цьому ж напрямі діє і система державних соціальних посібників і трансфертів. Гос. витрати на соц. потреби підривають стимули до пошуку роботи, збільшують число добровільних безробітних, що веде до відхилення рівня від його «природної» норми. Міняється і структура витрат, оскільки працівники, розраховуючи на допомогу держави, збільшують частку поточного споживання за рахунок заощаджень, скорочуючи тим самим частку заощаджень в сукупному доході. Зменшується об'єм кредитних ресурсів як джерел інвестування, слідством чого стає падіння обсягів виробництва і скорочення зайнятості.
Високі податкові ставки стають також джерелом непередбаченої інфляції, оскільки збільшують витрати, а отже провокують зростання цін. Уряд за рахунок податкових надходжень субсидує і надає пільги окремим галузям і видам діяльності, штучно підвищуючи попит, що також веде до зростання цін.
Відповідно до цих уявлень прихильники теорії пропозиції рекомендують зменшити державне втручання в економіку за допомогою активної бюджетної політики, для чого істотно понизити ставки оподаткування. Зниження податків не повинне привести до виникнення бюджетного дефіциту, оскільки поповнення бюджету за рахунок податків має свої кордони. Існують граничні податкові ставки, перевищення яких надає негативна дія на величину надходжень до бюджету. Ця залежність була досліджена американським вченим Артуром Лафером («крива Лафера»).
Рекомендації прихильників теорії пропозиції були реалізовані в заходах економічної політики низки країн в першій половині 80-х рр., що пішли на істотне зниження податкових ставок, скорочення соціальних програм, наданні податкових пільг інвесторам, скорочення термінів амортизації устаткування. Практика підтвердила наявність залежностей, про які говорили прихильники даної теорії, але тіснота цих зв'язків залишалася предметом дискусій. Так, стимулююче дію зниження податків могло виявитися в тривалій перспективі і виявитися незначним в даній конкретній ситуації. Залишалося спірним питання про те, на що більшою мірою впливає зниження податків – на пропозицію або на попит. Якщо вплив на попит виявиться сильнішим, це може привести до збільшення бюджетного дефіциту і посилення інфляції. Крім того, прихильниками теорії пропозиції довелося визнати, що позитивний ефект їх рекомендації можуть принести лише у поєднанні з іншими заходами дії на економічну кон'юнктуру, зокрема, з обмеженням грошової маси по рецепту монетаристов.
2.7 Теорія раціональних очікувань
Інший варіант нової класичної макроекономіки – теорія раціональних очікувань – акцентувала увагу на важливому постулаті неокласики – раціональності поведінки економічних суб'єктів, що досягається шляхом оптимізації ухвалюваних рішень. Економічний суб'єкт в некласичній моделі володів абсолютним знанням про процеси, що відбуваються в економіці, і, зіставляючи витрати і вигоди, вибирав якнайкращий для себе образ дій. Зроблений вибір в точності збігався з очікуваним результатом. Всякі відхилення від оптимальності, викликані невизначеністю, виключалися. Помилкові рішення негайно коректувалися ринковим механізмом, що повертає систему в рівноважний стан.
Недостатня реалістичність подібного підходу ставала особливо очевидною під час переходу економічного аналізу на макрорівень. Тут ситуація визначається процесами, обумовленими невизначеністю, недостатнім знанням і не залежними від суб'єктивних бажань і рішень.
Представники «нової класики» висунули гіпотезу про раціональні очікування, суть якої зводилася до того, що передбачення будуються не лише на базі отриманого досвіду, але і на основі уміння аналізувати досконалу інформацію, що надається конкурентним ринком. Вперше ідея була сформульована американцем Джоном Мутом на початку 60-х рр., а потім в 70-80-і рр. розроблялася лавою вчених американських університетів – Томасом Сарджентом, Едвардом Преськоттом, Робертом Барроу і особливо Робертом Лукасом, удостоєним за дослідження в цій області Нобелівської премії (1995).
Теорія раціональних очікувань відштовхується від базової класичної тези про те, що ринкова система высококонкурентна і властивий нею механізм регуляції (гнучкі ціни, заробітні плати, процентні ставки), здатний швидко надавати інформацію, необхідну економічним суб'єктам для ухвалення господарських рішень. Цю інформацію, як будь-який обмежений ресурс, люди прагнуть використовувати оптимально. Тому вони не просто пристосовуватимуться до тієї або іншої економічної ситуації, а постараються, використовуючи свої знання, зрозуміти причини її виникнення, врахувати можливі наслідки розвитку подій, у тому числі і результати політики, що проводиться урядом, після чого вирішити, максимізували їх вигоду. Їх поведінка буде абсолютно раціональною і хоча помилкові вирішення окремих суб'єктів цілком можливі, в середньому вірогідність серйозних відхилень очікуваних результатів від об'єктивно необхідних близька до нуля. Якщо, наприклад, спостерігається зростання цін, то, виходячи з моделі адаптивних очікувань, слід передбачити можливість їх подальшого підвищення, у зв'язку з чим виробникам потрібно розширити об'єми продажів, а споживачам зробити запаси. Проте згідно моделі раціональних очікувань суб'єкти, перш за все, постараються визначити причини зростання цін, з'ясувати наскільки стійка ця тенденція і чи не мають місця просто кон'юнктурні коливання, а також врахувати наслідки антиінфляційних заходів уряду, після чого вирішені ними може і не збігтися з тими, які визначалися адаптивними очікуваннями.
Здатність економічних суб'єктів ухвалювати раціональні рішення на основі повної інформації, доступної всім однаковою мірою, розглядується як елемент механізму ринкового саморегулювання. Якщо по яких-небудь причинах ситуація відхиляється від «природного» стану (рівноважних цін, природного рівня безробіття і тому подібне), саме рішення, прийняті на основі раціональних очікувань, повертають її на рівноважну траєкторію, забезпечуючи можливість стійкого функціонування. Проте умовою безперебійної дії такого механізму є високий ступінь конкурентності ринків, гнучкість цін, заробітних плат і процентних ставок, які миттєво реагують на зміну ринковій ситуації, забезпечуючи підтримку рівноважних обсягів виробництва і зайнятості.
Таке трактування ринкового механізму було логічне і послідовне, але якщо поведінку економічних суб'єктів забезпечувала динамічна рівновага на всіх рівнях, то виникало питання, чому мають місце циклічні коливання, і які їх джерела.
Відповідь на це питання Роберт Лукас запропонував в своїй теорії циклу. Прийняти монетаристскую концепцію, що пояснює підйоми і спади в економіці помилками і невчасними вирішеннями урядових і фінансових органів, він не міг, оскільки це суперечило б основній ідеї про раціональність очікувань, які покликані коректувати і виправляти помилкові рішення, передбачаючи їх наслідки. Тому як причина, що викликає циклічні коливання, висувається версія про недосконалість інформації. Суть її в тому, що інформація, яку мають в своєму розпорядженні господарюючі суб'єкти, не рівноцінна: продавці більше знають про свій товар, чим покупці; те, що відбувається на одному ринку, не завжди повною мірою відомо тим, хто оперує на інших ринках. Якщо, наприклад, виросла ціна на який-небудь товар, виробник може вирішити, що це результат попиту