Xreferat.com » Рефераты по экономике » Місце України в глобалізаційних процесах

Місце України в глобалізаційних процесах

бази корпоративного менеджменту і міжкорпоративних комунікацій. Сьогодні глобальна корпоратизація є важливою і органічною складовою глобалізації світу. Глобальні корпоративні комунікації стали настільки інтенсивними, що вже сьогодні вони є реальною ос­новою майбутнього глобального корпоративного менеджмен­ту, а через нього і глобального світового менеджменту.

Ще починаючи з 1989 року вчені приділяли велику увагу гло­бальному корпоративному менеджменту. Про це говорить опублікована в Швейцарії наукова доповідь «Глобалізація корпоративних комунікацій». Сучасні проблеми глобального управління нерозривно пов'язані з інформаційною глобалізацією, в тому числі з глобальними ма­совими комунікаціями. Цей зв'язок є настільки тісним, що багато дослідників пропонують інтегрований комунікатпвно-управлінський підхід в глобалістиці. Після всього позитивного і негативного досвіду сьогодні знову дуже актуальними проблемами глобалістики стали проблеми глобального моделювання і прогнозування.

Глобальне моделювання до кінця XX століття стало реальною практикою і механізмом, через які досліджуються варіанти «поведін­ки» глобальних систем. Відомо, що витоки глобального моделюван­ня відносяться до таких проектів як «Мир-1», «Мир-2» або «Світова динаміка» Д. Форрестера (1971). Такі або подібні моделі розроблялись і в колиш­ньому СРСР. В 70—80-х роках з'явились так звані «соціалізовані глобальні моделі», поліпроблемного типу, які вимагали розв'язання величезного кола методологічних проблем.

Дуже складною проблемою було і залишається моделювання такого вузла загальнопланетарних проблем як міжнародна безпе­ка і збереження миру. Глобальна універсальність цієї проблеми призвела до парадоксу — починаючи з 90-х років провідні глобалісти світу взагалі виносять цю метапроблему «за дужки». В до­повіді Римському клубу за 1991 рік глобальна проблема безпеки і захисту миру також не значиться. На сьогоднішній день вчені виступають за те, щоб глобальна проблема міжнародної безпеки і за­хисту миру залишалась на порядку денному людства і, найперше, глобалістів-дослідників.

Сучасні глобалісти-дослідники поступово, хоч і нелегко, відмовляються від ідеалізму в методології глобалістики і глобалізації. Професор Л. Туроу з МТІ (США), закли­каючи вчитись і переймати зразки со­ціальних досягнень і норм передових країн, пише: «Якщо все населення Землі буде мати продуктивність праці Швейцарії, стандарт споживання Китаю, соціальне вирівнювання Швеції і дисципліну Японії, планета зможе витримати набагато більше населення, ніж сьогодні». Відмовляючись від наївного ідеалі­зму, ми все ж дотримуємося принципів і методології стрима­ного оптимізму. При збереженні миру на Землі глобальна інте­грація людства, об'єднана сила праці народів усіх країн, досягнення інтелектуальної технологічної революції дозволить вирішити або пом'якшити глобальні проблеми людства і за­безпечити нову якість людського розвитку.

Ми схильні відносити проблеми глобального моделювання і прогнозування до інтегральної проблеми глобального управління. Дотримуючись комп­лексного і системного підходу, але разом із тим виходячи з відо­мих ресурсних обмежень, ми неминуче йдемо шляхом самооб­межень, тобто шляхом об'єктивно неминучого селективного під­ходу. Відповідно до цього вибору глобальному менеджменту і глобальному правлінню буде приділена особлива увага.


Розділ 2. СУЧАСНА ГЛОБАЛЬНА ЕКОНОМІЧНА СИСТЕМА

2.1. Глобалізація економічних процесів (кн; 2,4+кн.; 2або 2.1)

Економічний, соціально-політичний, культурний роз­виток людства в останній чверті XX ст. відбувається під знаком глобалізації. Її економічна складова пов'язана насамперед із дже­релами, факторами, формами господарського поступу. Йдеться про інвестиції й технології, робочу силу, інтелектуальні й фі­нансові ресурси, менеджмент і маркетинг та ін. Зростають між­народна торгівля та інвестиції, небачених досі масштабів досягла диверсифікація світових фінансових ринків та ринків робочої сили, відчутно підвищилася роль ТНК у світогосподарських про­цесах, загострилася глобальна конкуренція, з'явилися системи глобального стратегічного менеджменту.

Розглянемо принципові ознаки та характерні риси глобалізації як суспільно-економічного процесу. З огляду на сформульовані в літературі визначення даного поняття і форми прояву глобалізації в різних сферах економіки і суспільства слід наголосити насампе­ред на тому, що глобалізація є продуктом епохи постмодерну, пере­ходу від індустріальної до пост-індустріальної стадії економічного розвитку, формування основ ноосферно-космічної цивілізації. Звідси випливають якісні та кількісні ознаки і показники, що харак­теризують розгортання даного процесу.

Серед найголовніших слід назвати зростаючу взаємозалежність економік різних країн, все більшу цілісність і єдність світового господарства, в основі яких — посилення відкритості націона­льних ринків, поглиблення міжнародного поділу і кооперації пра­ці. Водночас підвищується загроза глобальної ядерної катастрофи настання парникового ефекту, втручання в природу людини шляхом генної інженерії, клонування тощо.

Помітно збільшується кількість країн і народів, що втягуються в процес глобалізації. Особливим динамізмом характеризувались до останнього часу «нові індустріальні країни» Азії та окремі держави Латинської Америки. На авансцену світового економічного життя висуваються нові дійові особи, які поряд із традиційними стають нині головними суб'єктами світогосподарських процесів: міжнародні організації (МВФ, Світовий банк, ФАО, МОП, СОТ); країни «великої сімки»; регіональні організації, яких налічується близько 60; багатонаціональні корпорації (майже 50 тис.); інституціональні інвестори (пенсійні та інвестиційні фонди, стра­хові компанії); неурядові організації; великі міста; окремі видатні особистості (науковці — Нобелівські лауреати, університетські професори, відомі фінансисти, підприємці та ін.).

Щодо значення великих міст, то досить згадати, що, напри­клад, в одному лише Токіо виробляється вдвоє більше товарів і послуг, ніж у всій Бразилії.

Економіка глобалізується внаслідок виникнення нових форм конкуренції, коли зростаюча кількість суб'єктів світогосподар­ських зв'язків не має певної державної належності.

Таким чином, глобалізація стає постійно діючим фактором і внутрішнього, і міжнародного економічного життя.

Розгортання процесу глобалізації вирізняється су­перечливим впливом на національні економіки та на весь перебіг сучасного світового господарського розвитку.

З одного боку, глобалізація небачено розширює можливості окремих країн щодо використання та оптимальної комбінації різноманітних ресурсів, їхньої більш глибокої і всебічної участі в системі міжнародного поділу праці, з іншого —глобальні процеси значно загострюють конкурентну боротьбу, спричиняють маніпу­лювання величезними фінансовими й інвестиційними ресурсами що становить реальну загрозу для країн із низькими і середніми доходами.

Таким чином, слід ураховувати не­однозначність, різноспрямованість впливу глобалізації на розвиток різних груп країн та галузей сучасного виробництва. В процесі глобальних структурних трансформацій, що поступово поширю­ються на світовий економічний простір, перевагу отримують галузі обробної промисловості та сфери послуг. Сюди ж здійснюється перелив капіталу і кваліфікованої робочої сили. Водночас інші галузі відчувають гострий дефіцит факторів виробництва, поси­люється їх депресивний стан (наприклад, вугільна промисловість).

Іншим наслідком глобальних структурних змін стає процес деіндустріалі-зації, який розпочався ще в 70-ті роки XX ст. під впливом світової енергетичної кризи («голландська хвороба» де­індустріалізації). Нині позитивним проявом деіндустріалізації мож­на вважати розвиток сервісної економіки, ноосферизацію вироб­ництва, виникнення космічних технологій, поступовий перехід до неоекономіки, до постекономічних форм суспільства. Негативний аспект деіндустріалізації полягає в загрозі повернення до заста­рілих, традиційних, архаїчних структур господарства в ряді країн, що розвиваються, та в перехідних економіках внаслідок їхньої неконкурентоспроможності та слабкості власної ресурсної бази економічного розвитку.

Головне завдання країн з так званими виникаючими ринками полягає в мінімізації вразливості щодо зовнішніх шоків, а також залежності від іноземних інвесторів, які спрямовують сюди великі потоки так званих «летучих» капіталів. Найбільшу загрозу глобалізація становить для багатьох країн, що розвиваються, бо саме вони відчувають гостру нестачу людського капіталу, інституцій, господарської інфраструктури, економічних рішень, необхідних для реалізації наявних можливостей.

Промислово розвинуті країни отримують найвідчутніші дивіденди глобалізації. Шляхом торгівлі, інвестицій, доступу до зовнішніх джерел ресурсів глобалізація полегшує заміну низько - кваліфікованої робочої сили за рахунок тих чи інших країн. Пи­тома вага такої робочої сили в загальних витратах зростає за рахунок скорочення торговельних витрат, страхування, рівня зар­плати і доходів. Тим самим у цих країнах скорочується податкова база і водночас зростає попит на соціальні гарантії при падінні можливостей щодо їх забезпечення.

Отже, основними наслідками глобалізації в індустріально роз­винутих країнах світу є такі. По-перше, змінюються підходи до розробки і здійснення торговельної, промислової та конкурентної політики. По-друге, зростання внутрішньофірмових трансакцій ускладнює реалізацію економічної й податкової політики. По-третє, уряди натрапляють на труднощі електронного управління трансакціями, оскільки зв'язок зростаючого глобального ринку з географічною територією дедалі послаблюється. По-четверте, уря­дам стає важче реалізувати цілі соціального добробуту, адже мо­більність капіталу зменшує ефективність трудового законодавства і стандарти праці.

Важливим елементом аналізу процесу глобалізації є розгляд її як багато-рівневої, ієрархічної системи.

Світовий рівень глобалізації визначається зростаючою еконо­мічною взаємозалежністю країн і регіонів, переплетінням їхніх господарських комплексів та економічних систем. Глобалізація на рівні окремої країни характеризується такими показниками, як відкритість економіки, частка зовнішньоторговельного обороту чи експорту у ВВП, обсяг зарубіжних інвестиційних потоків, між­народних платежів та ін. Галузевий зріз глобалізації найкращим чином ілюструється співвідношенням обсягів зустрічної внутрішньо­галузевої торгівлі до світового виробництва галузі, відповідним показником у сфері інвестицій, а також коефіцієнтом спеціалізації галузі, розрахованим на основі співвідношення національних і міжнародних експортних квот галузі. Нарешті, глобалізація нарівні компанії залежить від того, наскільки ефективно вона диверсифікувала свої надходження та розмістила свої активи в різних країнах з метою збільшення експорту товарів і послуг та ви­користання місцевих переваг, пов'язаних з ширшим доступом до природних ресурсів та відносно дешевої робочої сили. Ступінь глобалізації компанії не в останню чергу визначається такими показниками, як міжнародне розосереджування надходжень від продажів та головних активів, внутрішньофірмова торгівля та від­повідні технологічні трансфери.

Загальною передумовою глобалізації компаній є рівень вико­ристання комп'ютерних і комунікаційних технологій, що дають можливість розширювати обмін ідеями та інформацією між різ­ними країнами, збільшувати знання споживачів про іноземні то­вари. Кабельні системи в Єгропі й Азії дають змогу фірмам у численних країнах одночасно формувати регіональний, а іноді й глобальний попит. Завдяки глобальним комунікаційним мережам створюється можливість координувати виробництво і спільні цілі у світовому масштабі таким чином, що компанії виробляють у різних частинах світу один і той самий кінцевий продукт. Скоро­чення митних бар'єрів щодо інвестицій і торгівлі переважною більшістю урядів прискорює відкриття нових ринків для між­народних фірм, які не лише здійснюють експорт, а й створюють виробничі потужності для місцевих виробників. Проглядається також тенденція до уніфікації та соціалізації глобальної спільноти. Такими є головні особливості глобалізації на сучасному етапі.

Процес формування елементів глобальної економіки розви­вається одночасно в кількох напрямах. Перший з них пов'язаний зі збутом товарів і послуг на внутрішньому ринку в умовах, з одного боку, значного зростання масштабів виробництва, з іншого — відносного насичення потреб усередині країни саме на товари і послуги національного виробництва. На цій основі виникає пос­тійна потреба в пошуку зовнішніх ринків для реалізації валового продукту у вартісній та натурально-речовій формах.

Другий напрям дещо протилежний. Він передбачає широкий вихід на світовий ринок у зв'язку з відсутністю в національному господарстві всієї гами засобів і предметів праці, які б забезпечу­вали безперервність і розширення процесу виробництва. Йдеться про широку закупівлю на світовому ринку машин та устаткування, нових технологій, сировини, матеріалів, електроенергії, нафти, газу тощо. Розширення цього каналу міжнародного економічного спілкування детермінується, з одного боку, неможливістю й еко­номічною недоцільністю виробництва в межах окремих країн усієї номенклатури, скажімо, продукції машинобудування. Економічно вигідніше розвивати міжнародну спеціалізацію та взаємний обмін продукцією. З іншого боку, запаси природних ресурсів розміщені по країнах і регіонах украй нерівномірно, що потребує їх певного «перерозподілу» за допомогою світової торгівлі. Наприклад, на країни — експортери нафти припадає 37 % загальносвітового видобутку нафти, а споживають вони всього 15 %, відповідні показники для промислово розвинутих держав — 15 і 56 %.

Глобальна економіка включає в себе такі головні елементи:

• міжнародну науково-технічну сферу;

• систему міжнародного виробництва;

• світовий ринок і міжнародну торгівлю;

• міжнародну валютно-фінансову систему.

Міжнародні науково-технічні відносини найбільш концентрова­но реалізуються у формуванні світового ринку технологій, «ноу-хау», патентів і ліцензій, інжинірингових та інформаційних послуг. Відповідно до визначальних тенденцій світового економічного розвитку в сучасних умовах різко посилюється значення науково-технічних компонентів господарського зростання як факторів динамізації та якісного вдосконалення виробництва. Так, обсяг на­укової діяльності подвоюється приблизно кожні 10—15 років, а кількість науковців, за даними ЮНЕСКО, за останні 50 років зростала майже в 4 рази швидше, ніж загальна чисельність насе­лення, подвоюючись у розвинутих країнах через 7—10 років. Подвоєння кількості заявок на наукові відкриття та винаходи відбувається в середньому кожні 2,5—3 роки. Згідно з прогнозами, у ХХI столітті науково-дослідною роботою буде займатися близько 20 % працездатного населення. На цій основі посилю­ватимуться процеси інтелектуалізації виробництва і праці, зрос­татиме ефективність використання всіх ресурсів. Провідні позиції в міжнародному технологічному обміні міцно утримують США, частка яких у продажу ліцензій — майже 2/3 світового обсягу. Слідом ідуть Японія, Велика Британія, Нідерланди, Бельгія, Люк­сембург і Швеція. Останнім часом значну активність у цій сфері виявляють також Австралія, Нова Зеландія, Бразилія, Мексика, Марокко та інші країни.

За 20 років питома вага товарів, що втілюють у собі високі технології, збільшилась у міжнародній торгівлі вдвоє. Це сприяє піднесенню загального рівня світового технологічного роз­витку, розширює можливості використання технологічних ресур­сів менш розвинутими в економічному відношенні країнами. Ши­рока міжнародна кооперація в галузі науки й техніки, обмін тех­нологією, патентами та ліцензіями формують постійно діючу між­народну науково-технологічну систему.

Сфера міжнародного виробництва як елемент глобальної еко­номіки викристалізовується нині на основі взаємодії трьох най­головніших процесів: міжнародної спеціалізації та кооперування виробництва, спільної інвестиційної діяльності й спільного під­приємництва. Найвиразніше тут проявляється роль ТНК, спіль­них підприємств, вільних економічних (експортних) зон тощо. Відносини у сфері міжнародного виробництва визначають зміст, динаміку і структуру господарської взаємодії в інших підсистемах світової економіки.

У процесі посилення глобалізації господарського життя орга­нічно поєднуються національні та інтернаціональні форми вироб­ництва. На цій основі розвивається міжнародне (багатонаціональне) виробництво внаслідок взаємодії в єдиному виробничому процесі різноманітних за своїм походженням ресурсів і факторів. Найяскра­віше це проявляється в діяльності ТНК, спільних підприємств, при реалізації міжнародних інвестиційних проектів, у межах вільних економічних зон тощо. У цілому на вказані форми міжнародного виробництва тепер припадає від 30 до 50 % матеріального, фінан­сового й технологічного обороту світової економіки.

Функціональною сферою світової економіки, в якій віддзерка­люється рух різноманітних ресурсів, що переміщуються між краї­нами, регіонами, фірмами та юридичними особами, є міжна­родний обіг, світова торгівля. Про зростаюче значення міжна­родної торгівлі в сучасному світовому економічному розвитку свідчать такі дані. У 1900 році обсяг світової торгівлі щодо світового валового національного продукту (ВНП) становив 12 %, а в середині 80-х років — уже 26 %. Співвідношення середньорічних темпів зростання світової торгівлі й світового виробництва в дру­гій половині XX ст. показане в табл. 2.1.

Таблиця 2.1

Середньорічні темпи зростання світової торгівлі й світового

виробництва, %

Роки


Світовий експорт

Світове виробництво

1950—1956

8,2


5,2


1957—1966


7,7


4,5


1967—1976


6,8


4,5


1977—1986


3,8


2,5


1987—1994


5,3


2,8


1995


2,4


2,3


1996


5,8


3,0


1997


8,6


2,5


1998


5,5


3,2


1999


8,9


3,3


Наведені цифри переконливо свідчать про випереджаюче зрос­тання міжнародної торгівлі порівняно з соціальним продуктом. Розгортаються процеси, пов'язані з поглибленням міжнародного поділу й кооперації праці, глобалізацією господарських зв'язків, посиленням взаємозалежності країн і регіонів світу.

Найважливіші тенденції в розвитку міжнародної торгівлі спри­чинені вирішальним впливом на її динаміку й структуру сучасної науково-технологічної революції, радикальних змін, що відбу­ваються в системі «наука—техніка—виробництво». Різко загост­рюється конкуренція на світових ринках товарів і послуг, поси­люються регіоналізація міжнародної торгівлі та відповідна сег­ментація єдиного світового ринку; зростає інтерналізація торгівлі, тобто відносно відокремлюється міжфірмовий товарообмін з ме­тою економії на ринкових трансакціях; дедалі виразніше проявля­ються процеси натуралізації товарообміну (бартер), особливо між державами колишнього СРСР, що загрожує відкинути ці від­носини на рівень простої форми обміну.

Обсяг світового експорту досяг у 1997 р. близько 5,5 трлн. дол. Серед найбільших експортерів — США, Німеччина, Японія, Франція, Велика Британія, частка яких становить майже половину світової торгівлі. Серед провідних країн за обсягом експорту на душу населення — Сінгапур, Гонконг, Бельгія, Швейцарія, Ні­дерланди.

Істотні зрушення стались у структурі світового товарного екс­порту. Головна і зрештою довготривала тенденція полягає в тому, що в загальному товарообороті збільшується частка готових про­мислових виробів при відповідному зменшенні питомої ваги си­ровинних товарів.

Важливою функціональною складовою економічної структури світу є міжнародна валютно-фінансова система, В умовах стрімкого розширення ринкових відносин за рахунок держав Цен­тральної, Південно-Східної Європи та колишнього СРСР роль цієї суто економічної сфери світового господарського життя незмірно посилюється, збільшуються масштаби та обсяги міжна­родних фінансово-кредитних операцій, зростає кількість суб'єк­тів валютно-фінансових відносин, з'являються нові міжнародні та регіональні валютно-кредитні організації. За оцінками, річ­ний обсяг міжнародних фінансових операцій у 10—15 разів перевищує масштаби світової торгівлі, тобто сягає приблизно 150 трлн. дол.

Найхарактернішими ознаками міжнародної валютно - фінансової системи є: наявність «плаваючих» валютних курсів, що функ­ціонують на основі Ямайських угод (1976 р.); диверсифікація ліквідних засобів унаслідок впровадження в обіг міжнародних спеціальних прав запозичення (СПЗ) та регіональних (євро) ва­лют, підвищення ролі в міжнародних розрахунках валют провід­них індустріальних держав (США, Японії, Німеччини, Англії, Франції); функціонування розгалуженої системи міжнародних фі­нансових центрів, що забезпечують переміщення фінансових ресурсів у світовому масштабі; створення світової телекомуніка­ційної мережі (СВІФТ), яка об'єднує міжнародну валютно-фі­нансову систему в органічну цілісність, надає їй відчутних рис глобального характеру.

Світові гроші — головна ланка міжнародної валютної системи. Вони є логічним продовженням внутрішніх грошей, вищою фор­мою їх функціонального застосування. Міжнародну валютну систему складають два головні грошові блоки: резервні національні валюти та наднаціональні валюти. Головна функція міжнародної валютної системи — ефективне опосередкування платежів за екс­порт та імпорт між окремими країнами і створення сприятливих умов для розвитку міжнародної системи виробництва й поділу праці.

На основі всебічного розвитку валютно-кредитних відносин замкнуті економічні системи (як це було ще донедавна в ко­лишньому СРСР) трансформуються у відкриті, що зумовлює їхнє взаємне зближення, інтегрування в глобальній економіці.

Глобалізацією можна назвати процес зміщення у напрямі створення більш інтеґрованої та взаємозалежної світової економіки. Цей процес має дві основні складові: глобалізацію ринків і глобалізацію виробництва.

Глобалізацією ринків називається процес об'єднання історично відокремлених і відмінних між собою національних ринків в один великий ринковий простір. Часом доводиться чути, що смаки й уподобання споживачів різних націй починають змінюватися у напрямку певної глобальної норми і таким чином сприяють утворенню глобального ринку. Всесвітнє визнання таких споживчих товарів, як кредитні картки "Сiticorp", напої "Соса Соlа", джинси "Levi’s", гамбургери "МсDоnald's", часто наводять як приклади, що підтверджують наявність цієї тенденції. Продаючи стандартизовані види продукції в усьому світі, ці компанії допомагають створювати глобальний ринок. Щоб взяти участь у формуван­ні глобальних ринків і скористатися перевагами від їх глобалізації, компанія не обов'язково має дорівнювати за масштабами згаданим транснаціональним гігантам.

На сьогоднішній день більшість глобальних ринків не є ринками споживчих това­рів — у цій сфері національні смаки та уподобання часто виявляються настільки різними, що гальмують процес глобалізації. В основному глобальними є ринки това­рів промислового призначення і товарів для задоволення універсальних потреб в усь­ому світі. До цієї групи належать ринки алюмінію, нафти, пшениці, ринки товарів промислового призначення, таких, як мікропроцесори, мікросхеми комп'ютерної пам'я­ті, реактивні літаки комерційного призначення, ринки фінансових активів.

У глобальному масштабі одні й ті самі фірми часто є конкурентами на ринках різних країн. Так, конкурують між собою "Соса-Соlа" та "Рерsі", "Fоrd" і "Тоуоtа", "Воеіng" та "Аіrbus", "Nintendo" та "Segа". Як тільки одна з фірм виходить на ринок країни, куди ще не дісталися її конкуренти, останні одразу ж поспішають туди, щоб не дати їй можливості скористатися перевагами свого моно­польного становища. Ці фірми приносять із собою численні активи, що добре при­служилися їм на інших національних ринках, у тому числі свою продукцію, опе­ративні й маркетинґові стратегії, торговельні марки тощо. У такий спосіб національні ринки певною мірою стають одноріднішими. Відмінності між ними стираються. Оскільки конкуренти переслідують один одного по всьому світу, названі транснаціо­нальні корпорації стають важливою рушійною силою для процесу конвергенції різних національних ринків у єдиний, глобальний ринок, ступінь однорідності якого постій­но зростає. Внаслідок цих процесів у дедалі більшій кількості галузей, поняття наці­онального ринку зменшується. Немає сенсу казати про "німецький", "американський","бразильський" чи "японський" ринки; для багатьох фірм існує лише один глобальний ринок.

Глобалізацією виробництва ми називатимемо тенденцію до виробництва товарів або надання послуг у будь-якій точці планети, де існують сприятливі відмінності у кіль­кісних або якісних факторах виробництва (таких, як робоча сила, енергія, земля та капітал). Діючи в такий спосіб, компанії сподіваються скоротити свої загальні ви­трати і покращити якість чи функціональність продукції, яку вони пропонують на ринку, а отже, одержати переваги в конкурентній боротьбі. Розглянемо, наприклад, останню комерційну розробку компанії "Воеіng" — реактивний авіалайнер "Воеіng-777".

Модель 777 складається з 132500 основних вузлів і деталей, що виробляються 545 фірмами-постачальниками з усього світу. Частково така стратегія виробництва пояснюється тим, що розкидані по всій планеті постачальники "Воеіng" є найкращими в світі у своїй галузі. Результатом створення глобальної мережі поста­чальників є якісніший кінцевий продукт, що підвищує шанси "Воеіng" вибороти у своїх конкурентів більшу частку замовлень на постачання літа­ків по всьому світу. Крім того, стратегія "Воеіng" на розміщення частини ви­робництва за кордоном підвищує шанси цієї компанії на отримання великих замов­лень на літаки від авіакомпаній тих країн, де розміщені заводи з виробництва деталей для літаків.

Глобальне розосередження виробничої діяльності характерне не лише для таких гігантів, як "Воеіng". Нерідко набагато менші фірми діють так само. Роберт Райх (Robert Reich), колишній секретар з питань зайнятості в адміністрації президента Клінтона, вважає, що розосередження виробничої діяльності серед великої кількості постачальників з різних країн призводить до створення про­дукції, що є "всесвітньою" за своєю природою, — "глобальної продукції". Проте, як і у випадку глобалізації ринків, не слід перебільшувати значення та вплив цього процесу, адже оптимальному розосередженню виробничої діяльності фірм на території різних країн світу заважають численні перешкоди. До їх числа належать формальні та неформальні торговельні бар'єри між різними країнами, бар'єри для зовнішніх інвестицій, високі транспортні витрати, а також проблеми економічного та політичного ризику.

Втім, попри всі перешкоди, людство поступово просувається до майбутнього, для якого буде характерним високий ступінь глобалізації як ринків, так і виробництва. Основними складовими є сучасні фірми, всі дії яких, можливо, й неусвідомлено, сприяють прискоренню процесів глобалізації. Ці фірми просто намагаються, як і належить, ефективно реаґувати на зміну умов свого робочого середовища.

2.2. Розвинуті країни та їх роль у глобалізації

Передові сучасні політичні діячі і вчені-дослідники закликають людство свідомо прийняти виклики і загрози глобалі­зації розвитку як неминучість і як нову можливість розвитку та про­гресу і активно використовувати ці нові можливості. Єдино можли­вою відповіддю людства на виклики і загрози глобалізації є світова солідарність, єднання світу, глобальна інтеграція, глобальна справе­дливість і глобальна демократія. Приймаючи виклик глобалізації, людство повинно знайти в собі сили, щоб піднятись до рівня справедливої глобалізації для всіх народів і для всіх громадян світу. Переможців у глобалізації не повинно бути і об'єктивно бути не може. Глобалізація — це спільна доля людства. Якщо деякі країни — світові лідери зроблять спробу силою взяти лише собі всі досягнення глобалізації і його позитиви, а негативні результати перекласти на плечі слабких країн, світова катастрофа стане неминучою, бо людство зіткнеться з незворотним процесом глобальної деградації.

Великі «глобальні» країни, такі як США, Японія, Китай, Індія, Росія, Європейський Союз несуть особливу відповідальність за розробку нових і менш жорстких правил «глобальної гри». Вони повинні відмовитись від політики глобального тиску сильних країн на менш розвинені країни та країни перехідного періоду. Цього об'єктивно вимагають і їхні власні інтереси і весь хід сві­тового розвитку.

На сьогоднішній день особливо гостро проявляють себе нові закономірності, які діють синхронно і однонаправлено. Це, по-перше, колосальне зростання масштабів глобалізації, по-друге, стрімке прискорення процесів глобалізації, по-третє, посилення і поглиблення глобальної інтеграції. Відмінити, відкласти, загаль­мувати глобалізацію нікому не вдасться. Неможливо сховатись від глобалізації або спрямувати її лише в своїх егоїстичних інтересах, як того хочуть деякі великі країни. Досвід показує, що під ударами глобалізації не здатна вистояти жодна окремо взята супермодерна фінансова імперія, навіть така як Японія чи США.

Глобальний егоїзм країн-лідерів — одна з найбільших сучас­них загроз людству. Він призводить до глобальної нерівності країн і людей світу через нерівність технологій та умов життя розвинутих країн та менш розвинутих країн. Протягом надто великого історичного періоду, та навіть і в XX столітті «передо­ві» країни світу, виходячи з абсурдно зрозумілих егоїстичних ін­тересів усі свої міжнародні і глобальні стратегії будували на то­му, щоб перемогти в конкурентній боротьбі ослаблені країни. Вони не розуміли і ще не розуміють, що перемога над слабкими ослаблює «переможців» і веде їх до неминучої деградації, яка ма­тиме незворотний характер.

Загроза посилення глобальної нерівності йде разом із гло­бальною загрозою світового поневолення окремої людини, соці­альних груп, цілих суспільств і націй-держав (Папа Павло II, 2000). Про це свідчать і нові тенденції світового розвитку. В цьо­му світлі майбутня світопобудова, перспективи домінування західної цивілізації не видаються вже оптимістичними навіть представникам Заходу, таким як Г. Шредер, Г. Коль, Ж. Ширак, Б. Клінтон, Т. Блер, Ф. Гонсалес та інші. Це стосується і Європейського Союзу, який егоїстично дискримінує Україну від­носно її реінтеграції з Європою.

Бажаний для Заходу прорив на новий, небачено високий рівень технологій на користь лише «передо­вих» країн не відбудеться, бо технологічно від­сталий і деградуючий глобальний ринок неминуче зупинить цей прорив. Глобальні країни-лідери сьогодні поставлені перед стратегічною альтернативою: або забезпечити поступовий, еволю­ційний, якісно новий розвиток всього глобалізованого світу, або зі­ткнутися з такими новими глобальними проблемами, з якими вони будуть самі неспроможні справитись, а світ і світовий ресурс для них уже буде втрачено назавжди.

Що ж заважає розвитку глобального світу як єдиного цілого? Надто велика кількість населення світу? Чи може надто великі масштаби зубожіння відсталих країн? Очевидно, що цьому зава­жає західний менталітет егоїзму і бажання зберегти «зверхність». Комплекс зверхності Заходу в поєднанні з комплексом меншо­вартості відсталих країн є головною причиною відсутності гло­бальних стратегій розвитку і стратегій глобалізації розвитку не тільки для усього світу, але навіть і для самих західних країн, в тому числі і країн «великої сімки» (США, Канада, Великобрита­нія, ФРН, Франція, Японія, Італія).

Дослідження останніх років, проведені як на Заході, так і на Сході, переконливо показують, що некерована або егоїстично керо­вана Заходом глобалізація неминуче призведе до глобальної “загибелі” світу, до кінця його гуманістичної «людської» історії і до початку технотронної історії світу, де людині буде відведена другорядна роль в умовах далеко не солодкого технотронного рабства. Це призведе до незворотних не­гативних змін у розвитку людської цивілізації. Сучасна світова де­мократія, яка є ще дуже далекою від високих рівнів розвитку, впаде в «технократичну», технотронну підпорядкованість, що призведе до негативної зміни самого характеру розвитку цивілізації. Це буде розвиток не для людини, як вищої цінності, а проти людини. А для кого ж і для чого ж? Розвиток для розвитку, чи розвиток для розвит­ку технотронних ідолів? Знову перед людством виникає загроза глухого кута в розвитку.

Цей глухий кут є набагато складнішим від глухого кута то­тальної індустріальної цивілізації, коли в таких країнах, як коли­шній СРСР, штучним і фальшивим гаслом розвитку було: «Копай кар'єр глибше, добувай залізної руди більше, виплавляй металу більше, виробляй ще більш потужні екскаватори, щоб копати кар'єр ще глибше...», а людина випала з системи цінностей і де­градувала. В умовах технотронно-інформаційної ери людина вже не зможе «випасти з системи», вона буде зомбована системою і буде назавжди підкорена глобальним технотронним світом. Через Інтернет, інші такого роду системи людству буде нав'я­зане створення глобального середовища взаємозв'язку і взаємодії. На це піде приблизно 50 років XXI століття. В процесі глобальної інтернетизації буде поетапно запро­ваджено нову ідеологію і нову форму соціальної організації — гло­бальний і транснаціональний корпоративізм. Саме він стане но­вою ідеологією світового розвитку. Саме він диктуватиме форму­вання глобальних і національних стратегій і політик розвитку в рамках нових надмогутніх політико-фінансових, інформаційно-адмі­ністративних світових корпорацій типу «Майкрософт».

В історії людства, особливо в XX столітті, вперто пробивали собі дорогу глобальні нації-держави (США, СРСР, ФРН, Велико­британія, Франція, Японія, Китай, Індія). В XXI столітті біль­шість з них стануть воістину глобальними корпоративними дер­жавами. Саме вони будуть носіями доктрин — корпоративізму і глобального нео-корпоративізму.

Глобальний корпоративізм країн «великої сімки» поки що є ду­же обмеженим і егоцентричним. Проблеми світу ці країни схильні вирішувати з позицій своїх національних і групових інтересів. Вони поки що не здатні піднятись на новий рівень бачення світу, не здат­ні розробити і реалізувати глобальну стратегію взаємо­допомоги і кооперації як основи спільного сумісного виживання. Немає ознак того, що саме ці країни-лідери сві­ту забезпечують сучасний розвиток концепцій та ідей глобального корпоративізму, виходячи з умов та імперативів подолання гло­бальної кризи. Вкрай низькою за рівнем і дією залишається гло­бальна колективна відповідальність провідних країн світу. Парадокс сучасного етапу глобалізації полягає і в тому, що на його фоні пара­лельно з процесами глобальної інтеграції інтенсивно ідуть процеси сучасної цивілізаційної диференціації і роз'єднання світу. Зіткнення західної і іслам­ської цивілізацій стало більш ніж серйозною проблемою. Цей конфлікт став загрозою для всього людства.

У зв'язку з цим виникає запитання, а чи не є глобальна відчуже­ність європейців до Росії, а за інерцією і до України, закономірніс­тю, а не історичним непорозумінням чи злою волею. Сучасні дослі­дники (Б. Гаврилишин, А. Гуцал та інші), обгрунтовано наголошують, що ситуація України, як нової безсум­нівно глобальної держави є ситуацією між двома глобальними циві­лізаціями — європейською і азійською, що тепер «розходяться» до своїх витоків. Потенційна можливість створення глобальної євра­зійської цивілізації об'єктивно не стоїть на порядку денному XXI століття. Говорячи про Україну як нову велику європейську держа­ву, яка прагне відновити своє місце в Європі, дослідники і політичні лідери відзначають вкрай суперечливий і негативний феномен «зникнення» України з глобальної (світової) бізнесової і інтелектуально-культурної арени наприкінці 90-х років XX століття. Незважаючи на те, що європейці цього «недобачають», історичним імперативом XXI століття для України є і залишається реінтеграція з Європою і глобальна інтеграція в світові структури, але не як «бідного родича» нового глобального світу, а на підставі інтенсивного зростання міжнародної конкурентоспроможності за­вдяки випереджаючого внутрішнього розвитку інноваційного типу, в основі якого великий інтелектуальний потенціал нації і працелю­бність народу, який пізнав ціну праці.

Если Вам нужна помощь с академической работой (курсовая, контрольная, диплом, реферат и т.д.), обратитесь к нашим специалистам. Более 90000 специалистов готовы Вам помочь.
Бесплатные корректировки и доработки. Бесплатная оценка стоимости работы.

Поможем написать работу на аналогичную тему

Получить выполненную работу или консультацию специалиста по вашему учебному проекту
Нужна помощь в написании работы?
Мы - биржа профессиональных авторов (преподавателей и доцентов вузов). Пишем статьи РИНЦ, ВАК, Scopus. Помогаем в публикации. Правки вносим бесплатно.

Похожие рефераты: