Засоби цивільно-правового захисту права власності
Інший приклад. Судовий виконавець помилково включив в акт опису майна не тільки майно відповідача, а й майно іншого громадянина, наприклад, його сусіда. В результаті неправомірних дій судового виконавця власник помилково описаного майна позбавляється можливості розпоряджатися цим майном, хоча продовжує ним володіти та користуватися (зрозуміло, що йдеться про випадки, коли майно не було при цьому вилучене з володіння власника).
Коли хтось чинить перешкоди власнику у користуванні або розпорядженні річчю, власник може вимагати усунення порушень його права. Це право власника передбачене у ст. 48 Закону України “Про власність”. Відповідно до ст. 48 власник може вимагати усунення будь-яких порушень його прав, хоч би ці порушення і не були поєднані з позбавленням володіння.
У наведених випадках власник може звернутися до суду за позовом про усунення порушень його прав. Цей позов називається негаторним.
Отже, негаторний позов подається у випадках, коли власник має свою річ у володінні, але дії інших осіб перешкоджають йому вільно її використовувати або розпоряджатися нею. Характерною особливістю цього позову, як правило, є відсутність спорів з приводу належності позивачеві майна на праві власності чи іншому Титулі. Тому, якщо між такими особами виникає спір з приводу належності майна, то у власника, якому чинять перешкоди у користуванні чи розпорядженні майном та заперечують його належність власникові, може виникнути потреба звернутися до суду з двома вимогами: визнати право власності на майно та усунути перешкоди у здійсненні щодо нього правомочностей.
Позивачем, тобто суб'єктом даного позову може бути власник або титульний володілець, у якого перебуває річ, щодо якої відповідач ускладнює здійснення повноважень користування або розпорядження, а відповідачем (зобов'язаним суб'єктом) — лише особа, яка перешкоджає позивачеві у здійсненні його законного права користуватися чи розпоряджатися річчю.
Речево-правовий характер негаторного позову полягає в тому, що цей вид позову може бути поданий лише щодо індивідуаль-Но-визначеного майна, яке є об'єктом права власності як абсолютного права, від порушення якого мають утримуватися усі оточуючі особи.
Предметом негаторного позову є сама вимога позивача про усунення тих чи інших перешкод у здійсненні права власності, не поєднаних з позбавленням володіння.
Юридичною підставою для подання негаторного позову є вчинення третьою особою перешкод власникові у реалізації ним повноважень розпорядження або (та) користування належним йому майном. Крім того, негаторний позов має на меті усунути тривалі порушення зазначених повноважень власника, а не ті, які Мали місце у минулому, що зумовлює те, що на вимоги за негаторним позовом не поширюються строки позовної давності.
Складним є питання про умови чи підгтани для задоволення негаторного позову. На жаль, ні чинш' ;і;ікоііодавство, ні проект нового ЦК України не дають відповіді па це питання. Не запропонувала якихось рекомендацій щодо пиріпк'ння цієї проблеми і цивілістична наука, яка зосередила спої зусилля на обгрунтуванні підстав цивільно-правової відповідальності за неналежне виконання (невиконання) договірних та позадоговірних зобов'язань. Відповідно в цивілістичній науці сформульовано домінуючу теорію про "склад цивільного правопорушення" як підставу цивільно-правової відповідальності, до якого мають входити, як правило, умови про: а) наявність протиправності в діях порушника (бездіяльності); б) наявність збитків чи іншого шкідливого результату; в) наявність причинного зв'язку між протиправними діями (бездіяльністю) та шкідливим результатом; д) вина правопорушника1. Отже перелічені окремі компоненти у своїй сукупності і становлять відповідно до традиційного цивілістичного підходу склад цивільного правопорушення, при виявленні якого цивільно-правова відповідальність може покладатися на правопорушника. Власне цю позицію відображено в цивільному законодавстві радянського періоду (зокрема, статті 203, 209 і 440 ЦК 1963 р.).
Проте останнім часом традиційна конструкція підстави цивільно-правової відповідальності стала об'єктом активної критики. Так, В. В. Вітрянський вважає, що підставою цивільно-правової відповідальності (єдиною і загальною) має бути порушення суб'єктивних цивільних прав як майнових, так і особистих немайнових, оскільки цивільно-правова відповідальність являє собою відповідальність одного учасника цивільного обороту перед іншим, відповідальність порушника перед потерпілим, а її спільною метою є відновлення порушеного права на основі принципу відповідності розміру відповідальності розмірові заподіяної шкоди чи збитків1.
Оскільки речеві позови насамперед спрямовані на відновлення порушеного права власності, відшкодування збитків та компенсацію моральної шкоди забезпечують інші позови, зокрема ті, що ґрунтуються на деліктних правовідносинах. Таким чином, перед судом при розгляді негаторного позову виникне питання про те, які необхідно встановити обставини для його задоволення.
Підставою негаторного позову слугують посилання позивача на належне йому право користуватися і розпоряджатися майном та факти, які підтверджують дії відповідача у створенні позивачеві перешкод щодо здійснення ним цих правомочностей. Вважаємо, що позивач не зобов'язаний доводити наявність чи відсутність вини в діях порушника права власності. Тобто для задоволення вимог власника достатньо встановити факт об'єктивно Існуючих перешкод у здійсненні власником своїх правомочностей. Такий висновок є правомірним і не суперечить ст. 48 Закону Вкраїни "Про власність", яка не ставить право власника вимагали усунення будь-яких порушень, у тому числі не поєднаних з розбавленням володіння, у залежність від суб'єктивного ставлення порушника до своєї поведінки та інших факторів. Таким чином, право власності як абсолютне право має захищатися лише при доведенні самого факту порушення. Однак у судовій практиці спостерігаються й інші тенденції.
Таким чином, предмет негаторного позову становитиме вимога володіючого майном власника до третіх осіб про усунення по рушень його права власності, що перешкоджають йому належ ним чином користуватися, розпоряджатися цим майном, тим чи іншим способом (шляхом звільнення виробничих приміщені. власника від неправомірного перебування у них майна третіх осіб, виселення громадян з неправомірно займаних жилих примі щень власника, знесення неправомірно збудованих споруд, ну кладення заборони на вчинення неправомірних дій щодо майна власника тощо).
Таким чином, триваючий характер правопорушення та наявність його в момент подання позову є однією з умов подання негаторного позову. Якщо ж на час подання позову порушення припинилися, то і відпадає підстава для подання негаторного позову. Власник має право в даному випадку вимагати лише відшкодування збитків або застосувати інший спосіб захисту свого права. Другою умовою застосування негаторного позову, на наш погляд, має бути відсутність між позивачем і відповідачем договірних відносин, адже у разі їх наявності власник здійснюватиме захист порушеного права власності не речево-правовими, а зобов'язально-правовими засобами.
Зрозуміло, що дії, якими порушується право власника, повинні бути протиправними, інакше немає підстав для негаторного позову. Так, коли власник за договором житлового найму передасть комусь приміщення для проживання у власному будинку, то хоч це і перешкоджатиме йому самому користуватися цим приміщенням, але він не може вимагати усунення таких “перешкод” у користуванні будинком, бо дії наймача, що користується приміщенням, є правомірним.
Витрати , пов’язані з усуненням порушень прав власника, несе порушник.
Захист права власності здійснюється у випадках, коли позов про витребування майна з чужого володіння або про усунення перешкод у розпорядженні чи користуванні майном пред’являється не безпосередньо власником, а особою , яка володіє майном в силу закону або договору з власником майна (наприклад, договору майнового найму, договору підряду, договору схову тощо). Так, коли річ викрадена у наймача і останній витребує її з чужого незаконного володіння, пред’явивши відповідний позов, цим самим він захистить не тільки свої права (права якийсь час володіти і користуватись річчю), а й права власника, оскільки у наймача з’явиться можливість виконати свої обов’язки перед наймодавцем (власником) - повернути майно, яке йому було надане у тимчасове користування.
На ці позови (пред’явлені законними володільцями чужого майна - наймачами, підрядчиками, охоронцями тощо) поширюються розглянуті вище норми, що містяться у ст. 388 - 390 ЦК України.
У цивільному законодавстві не визначено конкретного змісту вимог про усунення порушень права власності. Те, що в закот немає переліку конкретних засобів захисту права власності віл порушень, не поєднаних з позбавленням власника права володіння, не сприяє ефективному розглядові цієї категорії справ. Очевидно при формулюванні негаторних позовних вимог конкретні засоби захисту мають визначатися з урахуванням загальних засобів захисту цивільних прав (ст. 6 ЦК, ст. 13 проекту ЦК). До них насамперед слід віднести такі: відновлення становища, яке іменувало до порушення права; припинення дій, що порушують право, примусове виконання обов'язку в натурі. Однак такого абстрактного формулювання позовних вимог недостатньо для їх задоволення судом. Тому вони мають бути імплемептовані (пристосовані) до конкретної правової ситуації. Так, у негаторному позові можуть бути закладені вимоги:
• про виселення з безпідставно займаного приміщення;
• про звільнення безпідставно займаних , адмінистративно-виробничих приміщень;
• про звільнення земельної ділянки від самовільно зведених споруд шляхом їх знесення чи усунення інших перешкод у користуванні земельною ділянкою;
• про вчинення порушником дій, спрямованих на ліквідацію перешкод у користуванні майном (наприклад, зниження поверховості будинку, знесення дамби та відновлення попереднього річища річки);
• про припинення певних дій чи робіт (наприклад, про заборону спорудження дамби, про будівництво багатоповерхового будинку чи промислового комплексу, прокладення залізниці в густо населеному районі).
Особливої актуальності набуває проблема захисту прав акціонерів у процесі приватизації та післяприватизаційний період. Державною програмою приватизації на 2000—2002 роки передбачено низку заходів щодо захисту прав таких акціонерів. Виходячи з положень цієї Державної програми акціонери, на наш погляд, мають право звертатися з позовами: про заборону відчуження майна товариства на суму, що перевищує певну суму; про заборону прийняття рішень щодо реорганізації ВАТ; щодо зміни номінальної вартості або кількості акцій без зміни розміру статутного фонду; про заборону прийняття рішень про збільшення чи зменшення статутного фонду, крім випадків збільшення останнього на суму збільшення вартості власного капіталу товариства.
2.2 Зобов'язально-правовий захист права власності
Ці засоби забезпечують захист права власності та інших цивільних прав осіб, між якими виникає цивільно-правове зобов'язання, тобто між особами, пов'язаними між собою певними правами та обов'язками.
На відміну від речевих засобів захисту права власності, які ґрунтуються на праві власника вимагати від будь-кого утримуватися від порушення його абсолютного права, зобов'язальні засоби захисту права власності та інших цивільних прав базуються на можливості застосовувати примусові заходи у правовідносинах з конкретно визначеними учасниками відносних правовідносин, у яких є уповноважена і зобов'язана особа.
Як відомо, всі зобов'язання поділяються, зокрема, на договірні і позадоговірні. Відповідними особливостями характеризуються засоби захисту прав та інтересів суб'єктів договірних і позадоговірних зобов'язань.
Так, у договірних зобов'язаннях уповноважена особа (кредитор) може захистити свої цивільні права та інтереси шляхом:
а) примусу боржника виконати обов'язок у натурі, у тому числі передати кредиторові майно у власність;
б) розірвання договору;
в) застосування мір відповідальності;
г) застосування інших заходів, передбачених договором або законом (наприклад, повернення сторонам майна, переданого ними на виконання договору, повернення майна, переданого власником в орендне чи інше тимчасове користування).
Захист права власності чи права на власність у зобов'язальних правовідносинах може мати місце лише тоді, коли їх об'єктом є майно, належне учасникам цих правовідносин на праві власності. Такими є всі договори, що забезпечують перехід права і Власності від однієї сторони до іншої (договори купівлі-продажу, Поставки, міни, дарування тощо), перехід майна у тимчасове користування, для зберігання (договори майнового найму, схову та ін.), створення нового майна (договори підряду).
Захист права власності у договірних зобов'язаннях здійснюється, зокрема, шляхом звернення сторони про витребування майна від іншої сторони (наприклад, покупець має право вимагати від продавця передачі придбаного майна, на яке у нього вже виникло право власності; орендодавець має право вимагати повернення орендарем майна у зв'язку з закінченням терміну оренди та ін.), про усунення перешкод у користуванні майном другою стороною тощо. Сторона в договорі може також вимагати передачі їй у власність другою стороною майна (наприклад, замовник має право вимагати від підрядника передачі у власність виготовленого предмета підряду).
Що стосується мір цивільно-правової відповідальності, то вони мають специфіку, оскільки за загальним правилом неодмінною умовою у складі цивільного правопорушення є збитки, які виявляються у зменшенні, втраті чи пошкодженні майна1. Тому відшкодування завданих збитків спрямовано на відновлення порушеного майнового права власника-кредитора, а не безпосередньо на захист права власності, яке вже неможливо відновити.
В практиці може виникнути потреба у застосуванні норм договірного права та норм інституту права власності для захисту Права власності. Так, відповідно до ЦК України якщо продавець майна не є його власником, покупець набуває права власності лише в тих випадках, коли власник не має права витребувати у нього майно. Це водночас означає, що за таких обставин договір купівлі-продажу зберігає свою чинність, а покупець має вважатися законним власником. Іншими словами, сам по собі факт продажу майна не власником не є достатньою підставою для визнання договору купівлі-продажу недійсним. і лише тоді, коли є підстави для витребування майна за правилами віндикації (якщо майно вибуло з володіння власника всупереч його волі, коли набувач є недобросовісним), покупець не набуває права власності на таке майно. Однак, на наш погляд, у такому разі обов'язково має визнаватися недійсним договір купівлі-продажу.
В процесі вирішення спору між сторонами договірного зобов'язання про повернення контрагенту—власнику майна (наприклад, техніки, переданої замовником для виконання робіт підряднику) може виникнути необхідність підтвердження у судовому порядку факту належності цього майна на праві власності замовнику. Для цього у його позові має бути закладена також вимога про визнання права власності на майно, передане за договором, яка має ознаки речево-правового засобу захисту права власності. Тобто, можливе поєднання у позові вимоги про визнання права власності та вимоги про повернення майна, яка ґрунтується на положеннях зобов'язального права.
Складною може виявитися ситуація у тих випадках, коли після закінчення терміну дії договору чи після його розірвання власнику не було повернуто майно. З цього приводу в п. 6.3 Інформаційного листа ВАСУ "Про деякі приписи законодавства, яке регулює питання, пов'язані із здійсненням права власності та його захистом" від 31 січня 2001 р. було роз'яснено, що якщо особа володіла майном на законній підставі, яка згодом відпала (наприклад, у разі закінчення дії договору), то особа є незаконним володільцем, і до неї може бути подано віндикаційний позов. Можна погодитись з твердженням в Інформаційному листі про те, що така особа є незаконним володільцем, але не можна беззастережно погодитись з твердженням про можливість витребування від нього майна лише за віндикаційним позовом, який не може забезпечити, зокрема, відшкодування понесених власником збитків. Так, наймодавець має право вимагати від наймача повернення майна при припиненні договору найму на підставі ч.1 ст. 785 ЦК України, оскільки таке повернення є обов'язком наймача. Більше того, неповернення наймачем майна після закінчення дії договору найму є порушенням, за яке наймодавець має також право вимагати відшкодування заподіяних збитків (ч.2 ст. 785 ЦК України).
Підставами виникнення зобов'язань можуть слугувати також заподіяння шкоди (делікт) особі або майну громадянина, а також заподіяння шкоди організації, придбання або збереження майна за рахунок коштів іншої особи без достатніх підстав.
У зобов'язаннях, що виникають внаслідок заподіяння шкоди (статті 1166, 1169-1194 ЦК) визначальну роль у захисті інтересів потерпілих відіграє механізм деліктної відповідальності, для настання , якої необхідно, як правило, встановити склад цивільного правопорушення (шкоду, протиправну поведінку, причинний зв'язок між шкодою і протиправною поведінкою, вину)1.
Деліктна відповідальність настає тоді, коли заподіювач шкоди і потерпілий не перебувають у договірних відносинах щодо блага, якому заподіяно шкоду. Основними способами відшкодування шкоди, заподіяної майну особи, слугують: відшкодування її в натурі (надати річ тих самих роду і якості, виправити пошкоджену річ і т. і.) або повне відшкодування заподіяних збитків (ст. 1192 ЦКУ).
Як уже зазначалося, віндикаційний позов може бути поданий, якщо майно збереглося у натурі. Тому коли, наприклад, порушник зіпсував, спожив, відчужив невідомим особам вкрадену річ власник може захистити порушене право, лише звернувшись з позовом про відшкодування вартості цієї речі (ст.1213 ЦКУ), тобто у таких випадках некоректно говорити про захист права власності, оскільки фактично за такими позовами захищається майнове право власника, який втратив право власності на знищене чи втрачене майно. Якщо ж майно частково зіпсоване і власник бажає залишити його собі, то він може вимагати від незаконних утримувачів витребування зіпсованого майна за правилами віндикації та відшкодування збитків, завданих пошкодженням майна. Тому не можна погодитись з імперативною рекомендацією Інформаційного листа ВАСУ "Про деякі і приписи законодавства, яке регулює питання, пов'язані із здійсненням права власності та його захистом" від 31 січня 2001 р. про те, що якщо майно змінило своє початкове господарське призначення, то підстав для задоволення віндикаційного позову Немає і власник має право лише на відшкодування збитків. Така рекомендація ВАСУ є сумнівною, адже власник не може бути Позбавлений можливості витребувати з незаконного володіння інших осіб, хоч і пошкоджене, але майно, яке було його власністю.
Зобов'язання, що виникають внаслідок набуття або збереження майна без достатньої правової підстави, врегульовані главою 83 ЦК України. Зміст цього зобов'язання полягає в тому, що особа, яка одержала майно за рахунок іншої особи без достатньої підстави, встановленої законом або договором, зобов'язана повернути безпідставно набуте майно цій особі. У разі невиконання цього обов'язку безпідставно одержане майно підлягає стягненню у примусовому порядку через суд або арбітражний суд. Ці заходи примусового характеру є цивільно-правовою санкцією, для застосування якої необхідно встановити факт придбання чи збереження майна без достатніх підстав, передбачених законом або договором. Важливою особливістю цього способу захисту є застосування його незалежно від вини зобов'язаної особи.
В юридичній науці визнається, що цей вид позадоговірних зобов'язань має назву "зобов'язання з безпідставного збагачення". У ЦК УРСР 1922 р. був самостійний розділ XII "Зобов'язання, що виникають внаслідок безпідставного збагачення". У ЦК УРСР 1964 р. законодавець очевидно з ідеологічних міркувань відмовився від такої термінології і запровадив інститут зобов'язань, що виникають внаслідок придбання або збереження майна за рахунок коштів іншої особи без достатніх підстав. Безумовно, нова назва виявилася досить складною для вживання і незручною для застосування у судовій практиці.
У юридичній літературі визнається, що зобов'язання з безпідставного збагачення сформувалися ще в Стародавньому Римі1. Як стверджує відомий український вчений О. А. Підопригора, вони дістали захист засобами кондикційних позовів: а) позов про повернення незаборгованого; б) позов про повернення майнового представлення, мета якого не досягнута; в) позов про повернення краденого; г) позов про повернення одержаного несправедливою чи неправильною підставою2.
Звичайно, що такі позови у видозміненому вигляді можуть пред'являтися і в сучасний період з урахуванням правил чинного цивільного законодавства України.
Зобов'язання з безпідставного збагачення мають складну юридичну природу. На думку І. Красько, вони являють собою цивільні правовідносини, згідно з якими боржник повинен повернути кредиторові майно, яке він одержав без належної підстави еквівалентно реально отриманій вигоді.3. Наведене визначення могло б бути більш повним, коли б у ньому автор зазначив, що і доходи боржника є безпідставно отриманими.
Під належною правовою підставою слід розуміти придбання майна за належною угодою, у порядку спадкування, на підставі адміністративного акта та іншими підставами, не забороненими законом. Це зобов'язання виникає у разі коли з самого початку не було відповідної правової підстави або вона відпала згодом. Правова підстава, за якою придбано майно, може відпасти, наприклад, у разі визнання угоди, за якою набувається майно, судом чи арбітражним судом недійсною; у зв'язку з введенням в дію нової правової норми, якій надається зворотна сила; у разі скасування вищою інстанцією у порядку нагляду рішення суду чи арбітражного суду, на підставі яких було проведено стягнення на користь позивача.
Безпідставне придбання може мати місце у разі виконання неіснуючого між сторонами обов'язку або коли такий обов'язок існував, але вже був виконаний. Необґрунтованим придбанням може бути і оплата продукції у більшій сумі, ніж вона коштує.
Не вважається безпідставно одержаним і не підлягає витребуванню також майно, передане на виконання зобов'язання до настання строку виконання, адже ст. 531 ЦК України допускає дострокове виконання зобов'язання боржником, якщо інше не випливає із закону, договору чи змісту зобов'язання. Не може вважатись безпідставно придбаним: майно за будь-якого дострокового виконання зобов'язання, адже підставою для його передачі є договір; майно, передане на виконання зобов'язання після закінчення строку позовної давності, якщо таке виконання допускається, адже метою зобов'язання є його виконання, навіть у випадку закінчення строку позовної давності; та інше майно, якщо це встановлено законом.
Щодо безпідставного збереження, то воно має місце, коли певна особа повинна була витратити частину своїх коштів, але не зробила цього, тим самим зберігши їх завдяки витратам іншої особи.
Що стосується розрахунків між сторонами, то потрібно відмітити, що їх порядок нагадує порядок відшкодування збитків. У разі неможливості повернути майно в натурі, має бути відшкодована його вартість, яка визначається на момент придбання. Крім того, зобов'язана особа повинна повернути або відшкодувати всі доходи, які вона отримала або могла отримати з того часу, коли дізналася або повинна була дізнатися про безпідставність одержання майна.
Таким чином, на відміну від позовів про повернення безпідставно придбаного майна, за віндикаційним позовом позивач може витребувати лише ту річ, яка вибула з його володіння.
Зобов'язання з безпідставного придбання чи збереження майна забезпечують захист майнових прав по-іншому, ніж віндикація майна. Головним критерієм розмежування тут має слугувати факт збереження у боржника майна та наявність у нього ознак індивідуальної визначеності чи родових ознак. Тобто, якщо майно є індивідуально-визначеним і збереглося у боржника в натурі, то власник витребує його за віндикаційним позовом. Якщо ж майно не збереглося в натурі або воно визначено лише родовими ознаками, то потерпілому (власникові) повертається не те саме майно, а лише така сама кількість однорідних речей чи його вартість за позовом про витребування безпідставно придбаного чи збереженого майна, причому не буде мати значення спосіб вибуття майна з володіння власника (за його волею чи всупереч його волі).
На наш погляд, ефективність засобів захисту інституту безпідставного збагачення може виявитися у разі їх субсидіарного застосування у випадках визнання угод недійсними та неукладеними. За недійсною угодою кожна сторона зобов'язана повернути другій стороні все одержане за угодою, а коли неможливо повернути одержане в натурі — відшкодувати його вартість у грошах, якщо інші наслідки недійсності угоди не передбачені законом. Тобто у даному випадку законодавець не передбачає у застосуванні реституції правових наслідків щодо доходів, одержаних однією чи обома сторонами від використання майна. Вирішити долю цих доходів можна за допомогою позову про повернення безпідставно одержаних доходів. Нерідко сторони не вимагають у суді застосування реституції, покладаючись на добровільне повернення -майна, і суд лише визнає угоду недійсною без застосування відповідних правових наслідків. У такому випадку сторони недійсної угоди також можуть забезпечити повернення майна за допомогою механізмів інституту безпідставного збагачення.
Необхідно також розрізняти позови з безпідставного збагачення і позови з заподіяння шкоди. Першим критерієм для їх розмежування є принцип вини. Так, позов про відшкодування шкоди може бути задоволений, як правило, за наявності вини її заподіювача, в той час як позов про повернення безпідставно придбаного чи збереженого майна — і за її відсутності. Другою ознакою для розмежування зазначених способів захисту є те, що позов про відшкодування шкоди є засобом покладення майнової відповідальності на заподіювача шкоди, а зобов'язання з безпідставного збагачення не є засобом відповідальності, адже воно не е деліктним. Як відомо, в основі зобов'язань із заподіяння шкоди, як правило, є делікт, тобто правопорушення, необхідним елементом якого є вина1, за винятками, прямо передбаченими законом. Крім того, тут завжди є конкретна потерпіла особа. В основі ж зобов'язань з безпідставного придбання чи збереження майна лежить факт безоплатного одержання майна за рахунок інших осіб без належної правової підстави, що може бути результатом як правомірних, так і неправомірних дій однієї чи обох сторін2. Іноді розмежування цих відносин здійснюють лише за принципом вини3.
Деліктні зобов'язання та зобов'язання з безпідставного придбання чи збереження майна по-різному відновлюють порушену майнову сферу потерпілих. У першому випадку діє принцип повного відшкодування заподіяної шкоди, що є мірою цивільно-правової відповідальності, в другому потерпілому повертаються чи відшкодовуються лише ті втрати, на розмір яких збільшився майновий актив боржника.
В практиці поширені випадки реалізації краденого майна за нижчою ціною, ніж його дійсна вартість. У юридичній літературі пропонується з практичних міркувань звертатися з позовом про відшкодування шкоди, оскільки звернення з позовом про повернення безпідставно одержаного майна не забезпечить належного захисту інтересів потерпілого1. Однак, якщо вартість краденого майна і вартість його реалізації збігатимуться, то, на наш погляд, у кредитора (потерпілого) є можливість на свій розсуд обрати засіб захисту.
В Цивільному кодексі України від 5 червня 1997 існував спосіб повернення безпідставно придбаного майна, а саме — стягнення його в дохід держави. Підставою для застосування саме цього способу є наявність у діях особи мети, яка явно суперечить інтересам держави і суспільства.
В юридичній літературі було сформульовано такі умови для стягнення безпідставно придбаного майна в дохід держави:
— дії мають бути протиправними, що порушують інтереси держави і суспільства;
— вчинення таких дій має характеризуватися суб'єктивним наміром порушити закон, тобто необхідно встановити вину особи у формі умислу;
— дії не повинні полягати у вчиненні угод;
— дії не повинні підпадати під дію норм адміністративного і кримінального законодавства, що передбачають конфіскацію безпідставно придбаного майна.
Однак, викладені рекомендації не узгоджуються з розвитком цивільного законодавства. Так, відповідно до ст. 1212 ЦК України, якщо інше не встановлено іншими законами чи правовими актами і не випливає із суті відповідних відносин, правила цієї глави підлягають застосуванню також до вимог:
1) щодо повернення виконаного за недійсним правочином;
2) щодо витребування майна власником з чужого незаконного володіння;
3) однієї сторони у зобов'язанні до іншої щодо повернення виконаного у зв'язку з цим зобов'язанням;
4) відшкодування шкоди особою, яка незаконно набула майно або зберегла його у себе за рахунок іншої особи.
Таким чином, складачі ЦК України допускають можливість положень про зобов'язання з безпідставного придбання чи збереження майна (безпідставного збагачення) у поєднанні з переліченими вище вимогами. Тобто можна стверджувати, що правила цього правового інституту можуть мати субсидіарне застосування до вимог, що ґрунтуються на правилах інших інститутів цивільного права. Думається, що такий підхід заслуговує на підтримку, адже в судовій практиці досить рідкісними є випадки застосування правил, які регулюють відносини з безпідставного придбання чи збереження майна, що зумовлювалося відсутністю необхідних чітких рекомендацій щодо дії цих правил.
Водночас перелік вимог, до яких можуть застосовуватися положення про безпідставне збагачення, можна доповнити іншими вимогами, зокрема вимогами, пов'язаними з визнанням угод неукладеними. Крім того, дещо некоректно сформульовано окремі положення ст. 1212 ЦК України, зокрема щодо вимог про повернення виконаного за недійсним правочином, оскільки створюється враження, що тут не застосовуються загальні положення цивільного законодавства про правові наслідки недійсної угоди. Між тим, у разі визнання недійсною угоди (правочину) насамперед мають застосовуватися правові наслідки, встановлені для недійсних угод, а положення про безпідставне збагачення — лише у разі недостатності положень про недійсність угод.
Наприклад, можуть виникнути питання, чи повинні розглядатися безпідставно одержаними доходи від незаконної підприємницької діяльності, хабарництва тощо, чи тут мають застосовуватися інші правові механізми. Справа ще в тому, що таке майно не підлягає кримінально-правовій конфіскації, яка поширюється лише на майно, яке є власністю засудженого. На доходи, одержані зазначеним способом право, власності у набувача не виникає.
Висловлена точка зору певною мірою не узгоджується з існуючою судовою практикою. Так, відповідно до п. 19 постанови Пленуму Верховного Суду України "Про практику застосування судами України законодавства про відшкодування матеріальної шкоди, заподіяної злочином і стягнення безпідставно нажитого майна" від 31 березня 1989 р. (з наступними змінами) у справах про хабарництво, спекуляцію, заняття забороненими видами підприємницької діяльності, порушення правил про валютні операції та про інші корисливі злочини згідно з законом з винних стягується безпідставно набуте майно. При цьому гроші, цінності та інші речі, нажиті злочинним шляхом і визнані речевими доказами, відповідно до п. 4 ст. 81 КПК України передаються у дохід держави.
Ефективність засобів захисту інституту безпідставного збагачення може проявитися у разі їх