Засоби цивільно-правового захисту права власності
Нині інститут зобов'язань з безпідставного придбання чи збереження майна за рахунок іншої особи (безпідставного збагачення) ще не посів свого чільного місця у системі зобов'язального права внаслідок абстрактності багатьох його понять, труднощів у виявленні відносин, які мають підпадати під дію його норм.
2.3 Інші засоби цивільно-правового захисту прав власності.
Особлива роль у системі цивільно-правових засобів належить позовам про виключення майна з опису (звільнення майна з-під арешту). В ЦК України 1963 р. такий засіб захисту права власності безпосередньо не передбачений. У ст. 386 ЦПК України закріплена норма про право особи, яка вважає, що описане йно належить їй, а не боржникові, на звернення з позовом про виключення майна з опису без визначення правових ознак тако-позову. Між тим, такі позови досить поширені. З ними звернуться особи, які вважають, що до опису майна боржника (під арешт), проведеного уповноваженими законом особами, безпідставно включено належне їм майно. Потреба у поданні такого позову виникає тому, що включення майна до опису та накладення і нього арешту супроводжуються встановленням певних обмежень у його правовому режимі і, нарешті, може призвести до звернення стягнення на нього,
Позивачами (суб'єктом) заяви про виключення майна з опису (звільнення з-під арешту) є особи, які вважають себе власниками (іншими титульними володільцями) майна, безпідставно включеного до опису (підданого арешту), здійсненого у зв'язку з діями третьої особи — боржника.
У справах про виключення майна з опису завжди залучається два або більше відповідачів: боржник і особа, в інтересах якої накладено арешт на майно (в необхідних випадках — особа, якій було реалізовано майно). Коли ж опис проводився для забезпечення конфіскації чи стягнення майна на користь держави, відповідачем притягується відповідний фінансовий орган (п. 4 постанови Пленуму Верховного Суду України від 27 серпня 1976 р.).
Такі позови можливі як за участю громадян, так і за участю юридичних осіб. Якщо позивачем і відповідачем у спорі є державні підприємства чи установи, то позовна вимога має формулюватися про визнання права повного господарського відання або права оперативного управління1.
З позовом про виключення майна з опису мають право звертатися особи, дії яких не спричинили накладення арешту на майно, але, на думку яких, до опису включено належне їм майно Ними можуть бути члени сім'ї боржника, обвинувачуваного, інші особи. Щодо самого боржника, обвинуваченого, то вони можуть захистити свої інтереси та оспорити законність опису майна під час розгляду справи, порушеної у зв'язку з їх діями.
Предметом такого позову є матеріально-правова вимога власника (титульного володільця) визнати його право власності на майно, виключити його з опису (звільнити з-під арешту), а якщо воно було вилучене, то і про повернення його зберігачами.
Підставою такого позову слугують факти, пов'язані з належністю майна позивачеві та обставинами перебування цього майна у особи, у якої проведено опис майна (накладено арешт).
Умовами задоволення матеріально-правових вимог позивача має бути встановлення факту належності майна позивачеві та безпідставність включення такого майна до опису майна боржника та накладення на нього арешту,
В судовій практиці особливо поширені позови про виключення майна, яке становить спільну власність позивача й відповідача. У таких випадках суду належить визначити частку позивач в спільному майні і вилучити її з опису, оскільки зверненню стягнення чи можливої конфіскації підлягає лише те майно, яке власністю боржника, обвинуваченого чи засудженого.
Щодо визнання позову про виключення майна з опису самостійним речевим позовом про визнання права власності, то для такого твердження немає достатніх підстав, оскільки звернення до суду лише з вимогою про визнання права власності на описане майно не може забезпечити виключення його з опису. Тому, як правило, в позові мають міститися дві вимоги: про визнання права власності (володіння) на описане майно та виключення його з опису. Власне про це прямо зазначено в ст. 385 ЦПК України, згідно з якою, особи, які вважають, що описане майно належить їм, а не боржникові, можуть звернутися до суду з позовом до стягувача і боржника про визнання права на описане майно і про виключення цього майна з опису.
Позов про визнання права власності є речево-правовим засобом захисту права власності. В юридичній літературі існують різні погляди на правову природу даного позову. Так, вважається, що позов про визнання права власності є;
1) позовом, що супроводжує віндикаційний позов1;
2) видом негаторного позову 2;
3) самостійним позовом3.
Висловлені погляди свідчать про неоднозначність правової природи позову про визнання права власності. Проте усі вони можуть бути певною мірою прийнятними, але залежно від конкретних обставин справи. Ця проблема зумовлена відсутністю його безпосереднього законодавчого закріплення серед засобів захисту права власності, предметом вимог позивача та особливістю його застосування в судово-арбітражній практиці. Як уже зазначалося, законодавець передбачив можливість захисту шляхом визнання цивільних прав. Звичайно, що одним із таких суб'єктивних прав є право власності, а відтак може виникати потреба у його юридичному підтвердженні у судовому порядку. І хоч законодавець проголошує принцип правомірності володіння майном (ст. 48 Закону України "Про власність"), якщо інше не буде встановлено судом, досить часто виникає потреба дану презумпцію не лише підтвердити, а й зафіксувати судовим рішенням власника (іншого титульного володільця) майна.
Важливо зазначити, що позов про визнання права власності На майно необхідний позивачеві тоді, коли в інших осіб виникають сумніви щодо належності йому цього майна, створюється ,нееможливість реалізації позивачем свого права власності у зв'язку з наявністю таких сумнівів чи втратою належних правовстановлювальних документів на жилий будинок, автомашину тощо. За таких обставин, коли суб'єктивне право власності ще безпосередньо іншими особами не порушено, особа може звернутися до суду з позовом про визнання права власності, який матиме самостійне правове значення і вимагатиме винесення якогось зобов’язуючого рішення для інших осіб, оскільки у цьому випадку навіть відсутня така сторона, як відповідач.
Водночас можливі позови про визнання права власності, в яких є конкретні відповідачі. Такими можуть бути позови одного з подружжя про визнання права роздільної чи спільної власності на те чи інше майно, позови про визнання права власності на майно, створене відповідно до договорів про сумісну діяльність, якщо це право не визнається співвласником (співвласниками), учасником (учасниками) такого договору.
Отже, позивачем позову про визнання права власності (суб'єктом вимог про визнання права власності) може бути будь-яка особа (фізична, юридична, держава, територіальна громада), яка вважає себе власником (суб'єктом права повного господарського відання або права оперативного управління) певного майна, однак не може належним чином реалізувати свої правомочності у зв'язку з наявністю щодо цього права сумнівів з боку третіх осіб, претензіями на це майно третіх осіб, необхідністю одержати правовстановлювальні документи.
Відповідно відповідачем такого позову (суб'єктом обов'язку визнати право власності позивача) може бути будь-яка особа, яка сумнівається у належності майна позивачеві або не визнає за позивачем права здійснювати правомочності володіння, користування і розпорядження таким майном, або має власний інтерес у межах існуючих правовідносин. Однак складною є ситуація, в ( якій відсутні треті особи, які безпосередньо піддають сумніву наявність у особи права власності на майно чи самі претендують на ' це майно. Тобто виникає ситуація, у якій відсутній відповідач, який міг би бути змушений примусово виконати обов'язок, а відтак, начебто не існує спору. І це дійсно так. Але право власності є абсолютним правом, і воно має захищатися абсолютними речевими засобами захисту.
Переважна частина цивільно-правових угод опосередковує обіг майна (товарів), яке належить стороні (сторонам) на праві власності. Однак не можуть забезпечити правомірний перехід мінна від однієї особи до іншої ті угоди, які визнаються недійсними. Так, недійсною є та угода, що не відповідає вимогам закону, в тому числі ущемляє особисті або майнові права неповнолітніх дітей.
Визнання угод недійсними та застосування правових наслідків їх недійсності є одним із засобів захисту багатьох суб'єктивних цивільних прав, який дуже поширений у судово-арбітражній практиці і супроводжується виникненням значних проблем при і "огляді справ даної категорії. Адекватно відреагував на наявність цих проблем Пленум Верховного Суду України, який ще 28 квітня 1978 р. прийняв постанову "Про судову практику в ' правах про визнання угод недійсними"1, що діє і нині з відповідними змінами.
Щоб визначити особливості захисту права власності засобом визнання угод недійсними, який є водночас засобом захисту і інших цивільних прав, необхідно встановити найважливіші елементи такої матеріально-правової вимоги, оформленої у вигляді позову. Звичайно тема обраного дослідження не потребує аналізу всіх питань інституту визнання угод недійсними. За таких обставин доцільно зосередити увагу на тих питаннях, розгляд яких. сприятиме виявленню суб'єктів звернення з такими вимогами предмет цих вимог, умови задоволення позову та особливості ви рішення цієї категорії справ.
У цивільно-правовій науці усталеною є класифікація недійсних угод за ступенем їх недійсності та відповідний поділ їх на нікчемні (абсолютно недійсні) та заперечні (відносно дійсні). Такий поділ має певне практичне значення, оскільки перша категорія угод є вже недійсною з моменту їх укладення. Однак для констатації цього факту необхідне судове рішення, оскільки чинне законодавство поки що не надає учасникам нікчемної угоди права самостійно визнавати її недійсною і навіть вносити до неї зміни щодо усунення суперечностей закону.
Відсутність у чинному законодавстві переліку осіб, які можуть звертатися з позовами про визнання угод, віднесених до категорії нікчемних, недійсними звичайно створює для судів певну невизначеність. Тому Президія ВАСУ у своїх Роз'ясненнях від 12 березня 1999 р. зазначила: "Якщо чинне законодавство не визначає кола осіб, які можуть бути позивачами у справах, пов'язаних з визнанням угод недійсними, арбітражному суду для вирішення питання про прийняття позовної заяви слід керуватися правилами ст. 2 АПК України, з якої випливає, що крім контрагентів за договором, прокурора, державних та інших органів позивачем у справі може бути будь-яке підприємство, установа, організація, чиї права та охоронювані законом інтереси порушує ця угода".
Практично неможливо дати вичерпний перелік конкретних осіб, які мають право звертатися до суду, арбітражного суду з вимогами про визнання угод недійсними. Це питання має вирішуватися з урахуванням цивільного, цивільно-процесуального, арбітражно-процесуального законодавства та окремих законодавчих актів.
Вважаємо, що захищати свої цивільні права та права інших осіб, у тому числі право власності, шляхом звернення з позовом про визнання угод недійсними можуть як самі учасники такої угоди, так і інші заінтересовані фізичні та юридичні особи, які вважають свої права та охоронювані законом інтереси порушеними, і якщо є відповідний безпосередній правовий зв'язок між цими особами і учасниками угоди чи її предметом, а також ті особи, які прямо уповноважені звертатися до суду з такими заявами. Ця обставина якраз і підтверджує наявність переваг у застосуванні цього засобу
Позивачі можуть звертатися до суду лише з вимогами про визнання угоди недійсною без визначення її правових наслідків. За таких обставин у суду немає правових підстав застосовувати ті чи інші правові наслідки недійсності угоди. Однак позивач не позбавлений права у майбутньому звернутися з позовом про витребування майна, повернення безпідставно збереженого майна чи відшкодування витрат, втрат чи пошкодження майна.
Таким чином, предметом позову про визнання угоди недійсною є матеріально-правова вимога позивача про встановлення факту відсутності правовідносин між учасниками угоди та застосування відповідної реституції, відшкодування одержаного, витрат чи втрат, стягнення майна в дохід держави. Предмет такого позову може складатися також лише з першої частини вимоги.
З цього приводу дещо не збігається практика загальних та арбітражних судів. Так, Президія ВАСУ в Роз'ясненнях від 12 березня 1999 р. вказала, що чинне законодавство (ст. 58 АПК) не виключає права позивача об'єднати в одній позовній заяві вимоги про визнання угоди недійсною з вимогою повернути одержане цією угодою в натурі або про відшкодування у грошах. У цьому разі відповідач має право подати зустрічний позов про витребування належного йому майна або про відшкодування у грошах (п. 18).
Перевагою позову про визнання угоди недійсною є те, що позивачами тут можуть бути як учасники такої угоди, так і інші заінтересовані особи, за винятками, прямо передбаченими законом. З таким позовом можуть також звертатися і акціонери у разі порушення їх права на при дбання акцій.
Таким засобом захисту своїх прав можуть скористатися спадкоємці, які звертаються з позовами про визнання недійсним за повіту, у зв'язку з невідповідністю його вимогам закону і за яким майно заповідалося стороннім особам.
Підставою для позову про визнання угоди недійсною є посилання позивача на положення угоди, що не відповідають вимогам того чи іншого закону. Доведеність у суді фактів, на які посилається позивач, як підстави визнання угоди недійсною, надає суду право визнати оспорювану угоду недійсною. Президія ВАС У в Роз'ясненнях від 12 березня 1999 р. у зв'язку з цим за значила, що арбітражний суд повинен встановити наявність тих обставин, з якими закон пов'язує визнання угод недійсними і настання відповідних наслідків, а саме: відповідність змісту угод вимогам закону; додержання встановленої форми угоди; право здатність сторін за угодою; у чому конкретно полягає неправе мірність дій сторони та інші обставини, що мають значення для правильного розв'язання спору (п. 1). Подібні рекомендації дат. в постанові Пленуму Верховного Суду України від 28 квітня 1978 р., в якій однак не розкривається зміст конкретних обставин, з якими закон пов'язує недійсність угоди.
У чинному законодавстві містяться норми, якими передбачаються особливості захисту права власності учасників прав спільної власності; осіб, визнаних безвісно відсутніми або померлими; осіб, права яких порушені внаслідок втручання орган і публічної влади у здійснення правомочностей власника; власників, права яких порушено внаслідок технологічних та екологічних катастроф, а також в інших випадках, зумовлених особливим складом уповноважених і зобов'язаних осіб та надзвичайними обставинами.
Цивільне законодавство визначає особливості реалізації правомочностей співвласниками та правові засоби розв'язання можливих між ними спорів. Так, у співвласників може виникнути потреба у припиненні права спільної власності. Вони це можуть зробити, зокрема, шляхом виділення своєї частки зі спільнот майна (його поділу).
Згідно зі ст. 357 ЦК України кожний з учасників спільної часткової власності має право вимагати виділення своєї частки зі спільного майна. Якщо угоди про спосіб виділення не буде досягнуто, то за позовом учасника майно ділиться в натурі, коли це можливо без нерозмірної шкоди для його господарського призначення. А якщо це неможливо, то власникові, що виділяється. присуджується грошова компенсація.
В Законі України "Про власність", однак, нічого не сказане про право співвласника на виділення зі спільної власності (її поділ) та порядок його реалізації. Ця прогалина заповнена лише щодо окремих різновидів спільної сумісної власності, зокрема стосовно сумісної власності подружжя.
Спільна власність подружжя може також бути припинена шляхом її поділу відповідно до вимог Кодексу про шлюб та сім'ю України. За загальним правилом, у разі поділу майна, що є спільною сумісною власністю подружжя, їх частки визнаються рівними. У той же час суд може відступити від засад рівності часток подружжя, враховуючи інтереси неповнолітніх дітей або інтереси одного з подружжя, що заслуговують на увагу. Подружжя може самостійно поділити майно. У разі ж недосягнення між ними згоди щодо поділу майна за позовом подружжя або одного з них суд може постановити рішення: про поділ майна в натурі, якщо це можливо без шкоди для його господарського призначення; про розподіл речей між подружжям з урахуванням їхньої вартості та частки кожного з подружжя у спільному майні; про присудження майна в натурі одному з подружжя з покладенням на нього обов'язку компенсувати другому з них його частку грішми. При цьому суд також враховує інтереси неповнолітніх дітей або інтереси одного з подружжя, які мають бути зазначені у судовому рішенні. Може мати особливості поділ окремих видів майна (жилих будинків, квартир, часток (паїв) у господарських товариствах тощо).
Законодавець встановлює для учасників спільної часткової власності додаткові гарантії на випадок відчуження одним з них частки у спільному майні стороннім особам. Так, при продажу частки у спільній власності сторонній особі решта учасників .спільної часткової власності має право привілеєвої купівлі частини, що продається за ціною, за якою вона продається і на інших рівних умовах, крім продажу з прилюдних торгів.
Відповідно до ст. 362 ЦК України продавець частки у спільній власності зобов'язаний повідомити в письмовій формі інших учасників спільної власності про намір продати свою частку сторонній особі з зазначенням ціни та інших умов продажу. Продавець має право продати свою частку сторонній особі у таких випадках:
коли всі інші учасники спільної власності відмовляться здійснити право привілеєвої купівлі;
коли співвласники не ' здійснять цього права протягом 1 місяця — стосовно будинку чи , 10 днів — стосовно іншого майна — з дня одержання ними повідомлення.
Продавець має право вибору покупця у разі, якщо ; кілька учасників виявили бажання викупити його частку.
У разі коли продавець частки у спільному майна порушив зазначений порядок продажу, інший учасник спільної власності має право звернутися до суду з позовом про переведення на нього прав та обов'язків покупця протягом трьох місяців1. Однак у законодавстві нічого не сказано про те, чи повинна визнаватись недійсною попередня угода про відчуження частки у спільні ч власності з порушенням права привілеєвої купівлі. Не орієнтує суди на визнання такої угоди недійсною і Пленум Верховного Суду України у постанові "Про судову практику у справах за позовами про захист права приватної власності" від 22 грудня 1995 р. Натомість у цій постанові зазначається, що при розгляді позову про переведення на підставі ст. 362 ЦК України прав та обов'язків покупця за договором купівлі-продажу, укладеним ;і порушенням права привілеєвої купівлі частки у спільній частковій власності, слід з'ясувати платоспроможність позивача. Доказом цього може бути внесення позивачем на депозитний рахунок суду суми дійсної вартості частки. Але, на наш погляд, за такого підходу може зберігатися правова невизначеність тоді, коли до говір був оформлений письмово та нотаріально посвідчений, г якому чітко визначаються його сторони. Тому вважаємо, що прийняттю рішення про переведення прав та обов'язків має передувати прийняття рішення про визнання договору купівлі-продажу частки у спільній власності недійсним в частині умов про особу покупця та інших умов, пов'язаних з особою покупця.
Якщо ж оцінювати правову природу позову про переведення прав і обов'язків покупця на співвласника, то його не можна ви знати засобом захисту права власності, адже співвласник, який виявив намір придбати відчужену без його згоди частку, не є її власником. Тому такий позов необхідно розглядати як засіб захисту права на власність.
Отже, основними спеціальними засобами захисту прав спільної власності є позови про поділ спільної власності, про ви діл частки у спільній власності, про встановлення порядку користування спільним майном.
При цьому у таких позовах можуть міститися також вимоїн про визнання за позивачем права на певну частку у спільні власності, що надає таким вимогам ознак речево-правового захисту права власності.
Тривала безвісна відсутність громадянина створює невизначеність правовідносин, учасником яких він був; його кредитори не знають, як і від кого вимагати виконання зобов'язань безвісно відсутнього. Найважливішою метою у такій ситуації є охорон, майнових інтересів самого відсутнього. Адже його майно залишилося без нагляду. Тому законодавець створив інститут визнання громадянина відсутнім та оголошення громадянина померлим.
Громадянин може бути визнаний судом безвісно відсутнім, Якщо протягом одного року в місці його постійного проживання немає відомостей про місце його перебування (ч. 1 ст. 43 ЦК).
У разі визнання громадянина безвісно відсутнім над його майном встановлюється опіка. За заявою заінтересованих осіб, орган опіки і піклування може призначити опікуна для охорони майна відсутнього громадянина та управління ним і до закінчення одного року з дня одержання останніх відомостей про місце його перебування (ст. 44 ЦК).
3 майна особи, визнаної безвісно відсутньою, видається утримання громадянам, яких ця особа зобов'язана була за законом утримувати, погашається заборгованість за іншими зобов'язаннями.
Отже, вживаючи заходів щодо охорони майна безвісно відсутнього, суд здійснює захист його прав, допускаючи можливість його з'явлення. Тому у разі з'явлення чи виявлення місцеперебування безвісно відсутнього суд скасовує свої попередні рішення, (ст. 45 ЦК) і знімає опіку над майном.
Рішення суду про оголошення громадянина померлим приймається відповідно до вимог ст. 46 ЦК України. Щодо юридичних наслідків такого судового рішення, то вони збігаються з наслідками, передбаченими у разі смерті громадянина:
відкривається спадщина;
припиняється шлюб;
припиняються зобов'язання, пов'язані з громадянином, оголошеним померлим;
певні особи набувають право на отримання пенсій як і при вигнанні громадянина безвісно відсутнім.
Законом (ст. 48 ЦК) передбачено також наслідки, пов'язані зі з'явленням громадянина, оголошеного померлим. У цьому випадку суд скасовує своє попереднє рішення, а громадянин набуває права вимагати:
1) повернення майна, що збереглося і безоплатно перейшло до особи після оголошення громадянина померлим;
2) повернення майна, що збереглося і перейшло за сплатними угодами до інших осіб у разі коли вони знали, що громадянин, оголошений померлим, є живим;
3) у випадку переходу майна до держави в порядку спадкування і його реалізації — повернення суми, вирученої від реалізації цього майна.
Цілком очевидно, однак, що для реалізації громадянином, Який після оголошення померлим повернувся, захисту своїх майнових прав недостатньо лише самого рішення суду про скасування попереднього рішення на підставі ст. 48 ЦК України. Адже треті особи можуть не повернути власникові майно, не відшкодувати його вартість добровільно. Малоймовірно, щоб у справі про скасування рішення про оголошення померлим розглядалися водночас і вимоги про повернення майна. Перед власником може постати проблема визначити зміст матеріально-правових вимог та обґрунтувати їх. Тому постає питання про правову природу передбачених ст. 48 ЦК України трьох засобів захисту майнових прав, а врешті воно зводиться до того, чи достатньо у позові посилатися на положення цієї статті, чи необхідно також залучати положення інших інститутів цивільного права, у тому числі про віндикаційний позов. Щоб дати відповідь на це питання, необхідно детальніше проаналізувати варіанти захисту.
Так, зміст положень ст. 48 ЦК України про порядок повернення майна прибулим власником дає підстави припустити, що в даному випадку передбачено правові наслідки, аналогічні правовим наслідкам, встановленим ст. 387 ЦК щодо віндикації майна власника, правда з тією особливістю, що у першому випадку йдеться про витребування майна, а в другому — про повернення майна.
Таким чином, є всі підстави стверджувати, що в ст48 ЦК передбачені самостійні спеціальні засоби захисту прав власників — громадян, які з'явилися після оголошення їх померлими, на жаль, положення ст. 48 про повернення майна, на наш погляд, не можуть забезпечити належний захист прав власника в деяких ситуаціях.
Так, очевидно, що положення ст. 22 ЦК щодо повернення безоплатно одержаного майна розраховані на застосування незалежно від факту добросовісності набувача такого майна. Якщо це так, то не зрозуміло, чому законодавець не передбачив для громадянина права вимагати від недобросовісного набувача (який знав, що громадянин, оголошений померлим, є живим) відшкодування вартості використаного майна та одержаних доходів.
Законодавець передбачив обов'язок недобросовісного набувача повернути оплатно одержане майно громадянинові, але не передбачив правових наслідків у разі відсутності майна у такого набувача та порядку розрахунків у разі одержання набувачем доходів чи здійснення витрат з утримання майна.
Отже, у практиці може виникнути чимало проблем щодо захисту прав громадянина, який повернувся після оголошення померлим. Проте, на наш погляд, не існує правових перешкод для субсидіарного застосування норм інших інститутів цивільного права, що регулюють порядок віндикації майна, зобов'язання з безпідставного придбання чи збереження майна, деліктні зобов'язання.
Наприклад, у разі з'явлення громадянина, оголошеного померлим, він має право вимагати повернення майна, що збереглося і безоплатно перейшло до особи після оголошення його померлим, як безпідставно збереженого, а щодо майна, що збереглося і перейшло за сплатними угодами до інших осіб у разі коли вони знали, що громадянин, оголошений померлим, є живим, Витребування цього майна за віндикаційним позовом.
Засоби захисту прав власників у випадках втручання державних органів у здійснення власником його правомочностей та видання державними органами актів, які порушують права власників, застосовують як при неправомірному, так і при правомірному заподіянні державними органами збитків власникам.
Особливістю цього способу захисту є те, що відповідачами виступають державні органи, наділені владними повноваженнями. Тобто це означає можливість відповідальності держави за прийняття її органами рішень, що порушують право власності, причому незалежно від того, чи законні вони, чи ні. Цей спосіб захисту був запроваджений Законом України "Про власність".
Важливою загальною гарантією захисту прав власників є встановлення обов'язку державних органів у разі порушення Прав власників відшкодувати заподіяні збитки у повному обсязі відповідно до реальної вартості майна на момент припинення Права власності, включаючи неодержанні доходи (п. 4 ст. 48 Закону України "Про власність).
Так, згідно з п. 4 ст. 48 Закону України "Про власність" у разі прийняття Україною законодавчого акта, який припиняє право власності, держава відшкодовує власникові заподіяні збитки у повному розмірі відповідно до реальної вартості майна на момент припинення права власності, включаючи неодержанні доходи. Громадянин не може бути позбавлений права власності на земельну ділянку поза його волею інакше, як на підставі рішення суду. Вилучення земельної ділянки за рішенням суду здійснюється, якщо це необхідно для задоволення державних і громадських потреб. Захист прав власника земельної ділянки у цьому разі відбувається шляхом надання йому іншої рівноцінної за якістю земельної ділянки. Крім того, заподіяні цим вилученням збитки підлягають відшкодуванню на загальних підставах (ст. 51 Закону України "Про власність"). Зміст цієї статті дає підстави вважати, що вона стосується лише власників-громадян.
Відповідно до ст. 52 Закону України "Про власність" припинення права власності на будинок, інші будівлі, споруди або насадження у зв'язку з вилученням земельної ділянки, на якій вони розташовані, допускається лише у випадках і порядку, встановлених законодавчими актами України і з попереднім відшкодуванням збитків, причому лише за згодою власника. У разі незгоди власника на вилучення земельної ділянки рішення не може бути виконано до розв'язання спору судом, арбітражним судом або третейським судом.
За ст. 56 Закону не допускається втручання державних органів у здійснення власниками чи титульними володільцями їх правомочностей щодо володіння, користування та розпорядження своїм майном або встановлення непередбачених законодавством додаткових обов'язків чи обмежень. За шкоду, заподіяну неправомірним втручанням державних органів, на них покладається відповідальність в обсязі, передбаченому п. 4 ст. 48 Закону.
Статтею 57 Закону України "Про власність" також встановлено, що у разі порушення прав власника чи титульного володільця щодо володіння, користування чи розпорядження належним їм майном, заподіяного в результаті видання акта органом державного управління або місцевим органом державної влади, такий акт визнається недійсним за позовом власника чи особи, права якої порушено. Заподіяні цими діями збитки відшкодовуються за рахунок коштів, які є в розпорядженні відповідного органу влади або управління в розмірі, передбаченому п. 4 ст. 48 Закону. Частина 2 ст. 394 проекту передбачає також можливість власника вимагати відновлення становища, в якому він