Xreferat.com » Рефераты по государству и праву » Захист прав і свобод людини та карний процес

Захист прав і свобод людини та карний процес

лише в громадських місцях і більш ніде (недопустимо і категорично забороняється будь-кому установлювати диктофони чи так звані “жучки” під диван чи іншому місці житлового чи службового приміщення), і тільки суб’єктами, уповноваженими на здійснення оперативно-розшукової діяльності.

Виїмка поштово-телеграфної кореспонденції є одним з видів виїмки та провадиться, як вже зазначалось, відповідно до вимог ст. ст.187, 187-1 КПК України.

Предметом виїмки є поштово-телеграфна кореспонденція, яка відповідно до конституційного принципу таємниці листування має окремий статус обмеженої недоторканності. До кореспонденції, на яку може бути накладено арешт, належать листи всіх видів, бандеролі, посилки, поштові контейнери, перекази, телеграми, радіограми тощо. Кореспонденцією вважаються всі види поштово-телеграфних відправлень, що надходять для пересилання в органи зв'язку. Не належать до поштово-телеграфної кореспонденції газети та журнали, які отримуються за передплатою.

Об’єктом виїмки, тобто місцем проведення даної слідчої дії, є поштово-телеграфна установа. Кореспонденція, яка знаходиться поза такими установами, вилучається в порядку провадження звичайної виїмки, обшуку або огляду залежно від місця її знаходження і даних про це.

Оскільки, як зазначалося раніше, згідно зі ст.31 Конституції України кожному гарантується таємниця листування, а винятки можуть бути встановлені тільки судом, отже, слід звернути особисту увагу на те, що єдиною юридичною підставою зняття інформації з каналів зв'язку та виїмки поштово-телеграфної кореспонденції може бути тільки рішення голови апеляційного суду чи його заступника.

Процедура отримання такого рішення наступна.

Отримавши дані, які свідчать про достатність підстав вважати, що у листах, телеграфній та іншій кореспонденції підозрюваного чи обвинуваченого міститься інформація про вчинений злочин або про документи і предмети, що мають доказове значення, слідчий за погодження із прокурором звертається з поданням до голови апеляційного суду за місцем провадження слідства про накладення арешту на кореспонденцію чи зняття інформації з каналів зв'язку. Голова суду чи його заступник розглядають подання, вивчають матеріали справи, при необхідності вислуховують слідчого, а також думку прокурора, після чого (залежно від підстав для прийняття такого рішення) виносять постанову про накладення арешту на кореспонденцію чи зняття інформації з каналів зв'язку або про відмову в цьому.

Постанова виноситься в режимі, який забезпечує нерозголошення даних досудового слідства або оперативно-розшукової діяльності (оригінали подання, постанови судді зберігаються за правилами таємного діловодства). Вона не підлягає оскарженню, на неї не може бути внесено подання прокурором.

У постанові про накладення арешту на кореспонденцію обов'язково вказуються кримінальна справа і підстави, з яких буде провадитись ця слідча дія, прізвище, ім'я та по батькові особи, кореспонденція якої має затримуватися, точна адреса цієї особи, види поштово-телеграфних відправлень, на які накладається арешт (до них відносяться, зокрема, листи всіх видів, бандеролі, посилки, поштові контейнери, перекази, телеграми, радіограми тощо), а також строк, протягом якого зберігається арешт, назва установи зв'язку, на яку покладається обов'язок затримувати кореспонденцію.

У постанові про зняття інформації з каналів зв'язку зазначаються кримінальна справа і фактичні підстави, з яких буде провадитись ця слідча дія, прізвище, ім'я та по батькові особи, з каналів зв'язку якої має зніматись інформація, точна адреса цієї особи, види каналів, з яких буде знімались інформація (йдеться про технічні канали зв'язку: телефонні, мобільні засоби телефонного, електронного чи радіозв'язку, комп'ютерна мережа зв'язку тощо), а також строк, протягом якого інформація буде зніматись; назва установи, на яку покладається обов'язок знімати інформацію і повідомляти про це слідчого.

Але, слід зазначити, що відповідно до ч.3 ст.187 Кримінально-процесуального кодексу України арешт на кореспонденцію і зняття інформації з каналів зв’язку з метою запобігти злочину може бути застосовано до порушення кримінальної справи.

Отже, в разі застосування арешту на кореспонденцію або зняття інформації з каналів зв’язку до порушення кримінальної справи у постанові про накладення арешту на кореспонденцію та у постанові про зняття інформації з каналів зв'язку зазначається замість кримінальної справи номер запису в Журналі реєстрації заяв та повідомлень про злочини (ЖРЗПЗ).

Особливості огляду і подальшої виїмки кореспонденції, на яку був накладений арешт, а також отримання інформації, знятої з каналів зв'язку визначає стаття 187-1 КПК України.

Постанова про зняття інформації з каналів зв'язку направляється слідчим начальнику відповідної установи, для якого вона є обов'язковою до виконання. Начальник відповідної установи знімає інформацію з каналів зв'язку і протягом доби повідомляє про це слідчому. Не рекомендується фіксувати телефонні розмови за допомогою цифрової аудіотехніки.

Слідчий прослуховує чи іншим відповідним способом "вивчає" зміст знятої інформації, про що складає протокол. При виявленні в інформації даних, що мають доказового значення, в протоколі відтворюється відповідна частина запису, після чого слідчий своєю постановою визнає носій знятої інформації доказом і приєднує його до справи. Дослідження інформації, знятої з каналів зв'язку, у необхідних випадках проводиться з участю спеціаліста.

Результати технічного документування телефонних розмов чи зняття інформації з інших технічних каналів зв'язку можуть мати значення доказів у справі при відповідності їх умовам належності до справи, допустимості та достовірності.

Допустимими до використання як докази можуть бути лише такі матеріали, які одержані суб'єктом, уповноваженим на здійснення відповідної дії, одержані з винесеним відповідно до закону рішенням голови апеляційного суду чи його заступника, одержані з дотриманням гарантованих Конституцією України гарантій недоторканності особистого життя людини та таємниці телефонних і інших розмов (чинним законодавством України не передбачено фіксування розмов людей віч-на-віч без посередництва технічного каналу зв'язку тощо), самі матеріали всебічно досліджені, в тому числі експертами, і є достовірними, немає ніяких сумнівів щодо наявності ознак монтажу.

До матеріалів технічного документування слід ставитись з певною долею критичності. Слід мати на увазі, що саме документування розмов проводиться співробітниками установ зв'язку, установ, які нерідко вже приватизовані, а то й більше того - знаходяться у власності іноземних компаній. При цьому співробітники правоохоронних органів не завжди мають можливість контролювати процес документування і забезпечувати надійність фіксованої інформації. Приклад з відомим "касетним скандалом" дає підстави для висновків про те, що подібні дії можуть проваджуватись з навмисним монтажем недостовірної і провокаційної інформації, застосуванням для цього новітніх комп'ютерних технологій. Тому результати технічного документування мають бути ретельно перевірені і досліджені і лише при відповідності зафіксованої інформації вимогам достовірності можуть бути оприлюднені і використані як докази.

Для визначення достовірності фактичних матеріалів технічного документування може бути призначена криміналістична, а саме експертиза матеріалів та засобів звукозапису, основною метою якої є ідентифікація засобів звукозапису (відеомагнітофона, магнітофона, диктофона тощо), що використовувались для отримання фонограм, ідентифікація особи за голосом та мовою на фонограмі, вирішення питань, пов'язаних з технологією виготовлення фонограм, вирішення питань, пов'язаних зі встановленням особливостей звукового середовища, в якому проводився запис фонограми, та умов запису.

Для ідентифікації засобів звукозапису на дослідження надається сам засіб (магнітофон, відеомагнітофон, відеокамера, диктофон) та фонограма.

Для ідентифікації осіб за мовою чи голосом, записаними на фонограмі, експерту як порівняльні зразки надаються фонограми, на яких їхня мова записана у формі бесіди (допиту, очної ставки тощо).

Фонограма повинна бути без сторонніх звуків чи шумів, з достатнім рівнем запису, виготовлена на якісній апаратурі та матеріалах (компакт-касетах), що відповідають установленим стандартам, з невеликим терміном використання. Вимова має бути чіткою, розбірливою. Для запису зразків бажано залучати експерта (спеціаліста). Експертові надається також протокол прослуховування фонограм.

Для вирішення неідентифікаційних завдань експертові надається сама фонограма. Для встановлення факту монтажу фонограми вказуються відрізки запису, щодо яких є дані, що вони вмонтовані.

Якщо вирішуються питання, пов'язані з дослідженням ознак звукового середовища, в якому проводився запис, експертові слід надати опис цього середовища, а також експериментальні записи звуків з тих джерел, які створювали звукове середовище, на фоні якого, за припущенням слідчого (суду), проводився досліджуваний запис.

Експертиза матеріалів та засобів звукозапису може дати відповіді на такі запитання.

Кому з числа перелічених осіб належать окремі вислови, що містяться на фонограмі?

Чи є голос, зафіксований на фонограмі, голосом конкретної особи?

Дана фонограма є оригіналом чи копією?

Чи провадився запис безперервно?

Чи зазнавала змін дана фонограма?

Які є ознаки механічного та електронного монтажу на фонограмі?

Чи велась зафіксована на фонограмі розмова по телефону?

Який номер телефону набирався під час запису?

Фонограма записана у замкнутому чи відкритому акустичному середовищі?

Яким було взаєморозташування співбесідників стосовно мікрофона?

Що є джерелом звуків, зафіксованих на фонограмі?

Чи є джерелом звуку поданий на дослідження конкретний предмет (мається на увазі предмет, який може звучати) ?

Чи походять звуки на поданих фонограмах з одного джерела?

Якими є тип, модель двигуна, робота якого зафіксована на фонограмі, та чи має він якісь дефекти?

Записане джерело звуку перебувало в нерухомому стані чи в русі?

Якою є швидкість руху джерела звуку?

На даному магнітофоні (відеомагнітофоні, диктофоні) записана фонограма?

На одному чи на різних магнітофонах (диктофонах, відеомагнітофонах) виготовлено дані фонограми (відеофонограми) ?

На одному чи на різних магнітофонах виконані конкретні фрагменти фонограми?

На одному чи на різних диктофонах проводився запис фонограми та її стирання на конкретних ділянках?

Чи використовувався для запису фонограми конкретний технічний засіб (мікрофон, адаптер тощо) ?

Матеріали технічного документування, стосовно яких виникають сумніви щодо їх достовірності, використанню в доказуванні не підлягають.

Зняття інформації з технічних каналів зв'язку припиняється після закінчення терміну, встановленого для виконання цієї слідчої дії постановою судді. Слідчий скасовує арешт, накладений на кореспонденцію, або припиняє зняття інформації з каналів зв'язку, коли у здійсненні цих заходів відпадає необхідність, при закритті кримінальної справи або при передачі її прокуророві в порядку, передбаченому статтею 255 КПК України. Згоди суду на припинення зняття інформації з технічних каналів зв'язку в даному випадку не потрібно.

Огляд та виїмка поштово-телеграфної кореспонденції провадяться в присутності понятих виключно з числа працівників поштово-телеграфної установи, що пояснюється необхідністю забезпечення таємниці листування, захисту приватного життя людини і нерозголошення конфіденційної інформації.

Упевнившись у тому, що кореспонденція не стосується справи, слідчий дає розпорядження про її відправку адресату, або про її затримання до визначеного ним терміну. Відповідно до ст.186 КПК України при виїмці можуть бути вилучені лише предмети і документи, які мають значення у справі або заборонені законом до обігу.

У разі виявлення документів чи предметів, що мають доказове значення, слідчий провадить виїмку відповідної кореспонденції або обмежується зняттям копій з відповідних відправлень.

Виїмка кореспонденції проводиться з дотриманням вимог, передбачених у ст.178 і 183 КПК.

Про кожен випадок проведення огляду, виїмки або затримання кореспонденції слідчий складає протокол. У протоколі повинно бути вказано, які саме відправлення були оглянуті, що з них вилучено і що повинно бути доставлено адресату або тимчасово затримано, з яких відправлень зняті копії.

Строк, на який може бути накладений арешт, якщо арешт провадиться під час розслідування, відповідає строку попереднього слідства. Суд має право вказати строк, на який накладається арешт, у своїй постанові або зробити застереження, що кореспонденція підлягає арешту до скасування постанови.

Арешт, накладений на кореспонденцію, скасовується після закінчення терміну, встановленого для виконання цих слідчих дій постановою судді. Слідчий скасовує арешт, накладений на кореспонденцію, коли у здійсненні цих заходів відпадає необхідність, при закритті кримінальної справи або при передачі її прокуророві в порядку, передбаченому статтею 255 КПК України.

Порушення зазначених вимог кримінально-процесуального закону, як вже зазначалося вище, тягне кримінальну відповідальність за ст.163 КК (порушення таємниці листування, телефонних розмов, телеграфної чи іншої кореспонденції, що передаються засобами зв'язку або через комп'ютер).


1.2.2 Судовий контроль при провадженні слідчих дій

Новітня історія кримінального судочинства свідчить про те, що судовий контроль, покликаний забезпечити дотримання конституційних прав і свобод громадян при досудовому провадженні, спочатку передбачав встановлення судового порядку перевірки законності й обґрунтованості арешту й продовження строку утримання під вартою. Разом з тим як і раніше діяв порядок провадження слідчих дій за розсудом слідчого, за винятком тих випадків, коли закон вимагав одержання санкції прокурора.

У 1992 р. Верховна Рада України схвалила Концепцію судово-правової реформи. Нею передбачалися заходи, спрямовані на демократичну розбудову судової системи, створення надійного правового фундаменту для діяльності судів, їх належне матеріально-технічне забезпечення.

Конституція України 1996 року уперше на конституційному рівні закріпила судову владу як рівноправну і самостійну в системі двох інших гілок влади - законодавчої і виконавчої (ст.6). Але щоб дійти до цього, потрібні були віки. З давніх-давен у суспільстві виникали суперечки з різних питань. Вже тоді виникла потреба у судових засобах вирішення таких суперечок, а також у справедливому покаранні злочинців. "Давні царі, - писав з цього приводу відомий державознавець М.М. Коркунов, - були насамперед суддями, а не законодавцями, і в первісному суспільстві була повністю відсутня уява про можливість довільно змінити встановлені зачатки права. Початковою точкою прояву державного володарювання було судове рішення, а не закон"1.

Проте історично відносини в суспільстві визначалися навіть не судовим рішенням, а звичаєм. Звернення за вирішенням суперечок було перш за все прерогативою старійшин роду, які виступали третейськими арбітрами. У більшості випадків виконання рішення забезпечувалося авторитетом старійшин роду. Якщо цього не вистачало, люди нерідко вдавалися до сили. Але вже в Стародавній Греції зародилися сумніви щодо доцільності поєднання владних і судових функцій в одних руках. Аристотель, зокрема, розглядав суд як відносно самостійний елемент володарювання. Він класифікував тодішні грецькі суди за видами і підвидами діяльності, звернув увагу на порядок формування судів та можливості об'єктивного вирішення ними суперечок1.

Проблема місця і ролі судової влади в суспільстві набула особливого значення в Західній Європі періоду буржуазних революцій. Плідними тут були висловлювання Ш. Монтеск'є - загальновизнаного теоретика концепції розподілу влад. На його думку, перша влада - законодавча - видає і скасовує закони, друга - виконавча - відає зовнішніми зносинами і забезпечує безпеку держави, третя - судова - карає злочинців та стримує зіткнення двох перших влад. Судова влада при цьому може виконати дане призначення тільки за умови її самостійного існування. Якщо ж вона об'єднана із законодавчою владою, життя і свобода суб'єкта піддаватимуться свавільному контролю, суддя тоді перетворюється у законодавця. Якщо ж вона об'єднана з виконавчою владою, суддя може поступати з усією люттю гнобителя2.

В історії української державності перші спроби конституційного закріплення судової влади пов'язані з Конституцією щодо прав і вольностей Війська Запорізького Пилипа Орлика (1710 р). Тут були закладені певні засади щодо розподілу влад. Судові функції, зокрема, надавалися гетьманському урядові, який одночасно здійснював і виконавчу владу.

Ідея створення в Україні справедливого суду знайшла відображення у III Універсалі Української Центральної Ради (1917 р), а потім у Конституції Української Народної Республіки (1918 р). Вона фактично виходила з принципу розподілу влад, згідно з яким судова влада в рамках цивільного, кримінального та адміністративного законодавства мала здійснюватися виключно судовими установами. Там же говорилося про повноту, законність та інші принципи провадження правосуддя в Україні.

У радянський період ні в Конституції Української Соціалістичної Радянської Республіки 1919 р., ні в Конституції (Основному Законі) Української Радянської Соціалістичної Республіки 1937 р., ні в Конституції УРСР 1978 р. принципи розподілу влад не знайшли свого втілення. В них була закріплена судова система, але нічого не говорилося про судову владу як окрему гілку влади.

Істотний крок уперед було зроблено у зв'язку з підписанням 8 червня 1995 р. Конституційного договору "Про основні засади організації та функціонування державної влади і місцевого самоврядування в Україні на період до прийняття нової Конституції України". За цим договором державна влада в Україні будується на засадах її розподілу на законодавчу, виконавчу і судову. Останню здійснюють тільки суди. Конституційний Суд України, загальні та арбітражні суди становлять судову систему України (ст.36). Таким чином, поняття "судова влада" у сучасному його розумінні уперше з'явилося в нашому законодавстві саме у вказаному договорі. Це була преамбула до закріплення даного поняття в Конституції України 1996 р.

Більшість сучасних дослідників судової влади визначають її як сукупність судів, що здійснюють правосуддя. Інші ототожнюють судову владу з методом її реалізації - правосуддям. Поняття "судова влада" і "правосуддя" є близькими, але не тотожними. Основу судової влади складає сукупність судових органів, наділених відповідними повноваженнями. Головним призначенням цих органів є розв'язання правових конфліктів: між людьми, людиною і державою, різними структурами держави. Отже, судовій владі належить особлива роль - бути арбітром у спорах про право. Суб'єктом судової влади є суд, наділений притаманними лише йому повноваженнями впливати на поведінку людей і соціальні процеси1.

Владні відносини як елемент судової влади, крім того, характеризуються: наявністю правових норм, які надають суду можливість виносити рішення, обов'язкові для виконання; вираженням до усіх учасників відносин волі суду, забезпеченої застосуванням правових санкцій у разі невиконання цієї волі. Роль судової влади полягає також у стримуванні двох інших гілок влади в рамках законності, у праві здійснення конституційного нагляду і судового контролю за ними.

Таким чином, судова влада - це специфічна гілка державної влади, яка здійснюється уповноваженими на те державними органами - судами - і призначенням якої є розв'язання правових конфліктів та здійснення судового контролю.

Як форми прямого контролю суду за досудовим провадженням існує три ключових напрямки захисту прав особистості:

1) санкціонування слідчих дій, пов'язаних з можливістю обмеження конституційних прав і свобод громадян;

2) наступна перевірка законності й обґрунтованості таких дій і рішень органів розслідування;

3) розгляд скарг громадян на органи дізнання.

Більшість авторів відстоюють ідею судового контролю в кримінальному судочинстві.

Так, на думку В.М. Бозрова, судовий контроль за дотриманням конституційних прав і свобод у сферах кримінального судочинства й оперативно-розшукової діяльності не тільки виправданий, але й необхідний1.

Даний висновок органічно випливає з того положення, що Україна стала на шлях побудови правової держави, а суд персоніфікує судову владу з усіма повноваженнями, що випливають звідси.

А.П. Гуськова вважає, що держава повинна створювати такий механізм захисту прав і свобод людини, щоб зміцнити правову захищеність громадян. У зв'язку із цим відзначається, що розвиток і становлення судового контролю як форми судового захисту прав і свобод громадян виступає як надійний механізм забезпечення прав особистості в кримінальному судочинстві2.

Л.М. Володина розглядає судовий контроль як один зі способів реалізації судової влади поряд із правосуддям, що діє як міра захисного характеру, що забезпечує законність і обґрунтованість обмеження прав людини1.

Феномен судового контролю в сучасному кримінальному процесі України усталив свої позиції настільки, що цілком доречно говорити про нього як про самостійний напрямок судової діяльності, іншими словами - про нову кримінально-процесуальну функцію судового контролю.

Введення інституту судового контролю викликало дискусію вчених з питання чи може суддя, що досліджує законність і обґрунтованість обмеження конституційних прав громадян у ході досудового провадження, надалі розглядати кримінальну справу власне кажучи, не втративши при цьому неупередженості.

Так, наприклад, І.Л. Петрухин справедливо відзначає, що не позбавлено підстав побоювання супротивників судового контролю за попереднім слідством, які затверджують, що в судді, що видав рішення про арешт, обшук і т.д., складається переконання у винності певної особи, що надалі перешкодить йому об'єктивно розглянути справу й винести справедливий вирок. Вихід із цієї ситуації, на думку И.Л. Петрухина, є: суддя, що постановив рішення про арешт, обшук і т.п., не повинен розглядати дану кримінальну справу по суті. Ця справа буде розглядатися іншим суддею2.

Немає єдності з цього питання й у практиці Європейського Суду з прав людини. Наприклад, у справі Норт’є Європейський Суд по правах людини не виявив порушень вимог неупередженості суду, хоча суддя, що головує на судовому процесі, раніше прийняв кілька рішень щодо утримання під вартою. У той же час у справі Хаусшильдта, у якому мали місце подібні обставини, Європейський Суд виявив порушення вимог неупередженості суду1.

Рішення проблеми неупередженості суду деякі автори бачать у введенні інституту слідчого судді як спеціалізованого суду, повністю відділеного від судів загальної юрисдикції2.

Ідея перетворення слідства в судову діяльність, як це було в дореволюційній Росії, дійсно заслуговує на увагу й схвалення. У сучасному кримінальному процесі слідчий не повинен виконувати функцію кримінального переслідування. Його завдання повинно складатися із всебічного й повного дослідження обставин скоєного злочину, забезпеченні доказами суду й огородженні осіб, що беруть участь у справі, від зловживань владою з боку органів дізнання. Для цього слідчий суддя повинен бути звільнений від обов'язків по пошуку й переслідуванню осіб, що скоїли злочин3.

Слідчий, як затверджують Ю.Д. Лівшиць, С.М. Даровських, повинен звільнитися від обвинувальних повноважень, наприклад від обов'язку конструювати й висувати обвинувачення, становити обвинувальний висновок, обирати запобіжний захід. Звільнившись від обов'язку обвинувачувати, слідчий зможе об'єктивно ставитися не тільки до представників обвинувачення, але й до осіб, що представляють захист, забезпечувати можливість здійснення ними своїх прав, у тому числі й на збір деяких доказів. Обвинувальну ж функцію, на думку авторів, зобов'язаний взяти на себе тільки прокурор4.

Необхідність розширення судової юрисдикції пояснюється тим, що суд - більше надійний гарант прав особистості на досудовому слідстві, ніж прокурор. Він не зв'язаний відомчими інтересами, незалежний, не несе відповідальності за розкриття злочинів, обмежений рамками судової процедури.

У зв'язку із введенням судового контролю за попереднім слідством виникає питання про його співвідношення із прокурорським наглядом.

В англо-американській системі права поліція прямо може звернутися до судді-магістрату за одержанням ордера на арешт, обшук, прослуховування телефону й т.д. У континентальній системі права (Франція, ФРН) прокурор контролює, у більшій або меншій мірі, звернення поліції в суд або навіть сам санкціонує слідчі дії, що пов’язані з обмеженням конституційних прав громадян з наступним судовим контролем за законністю виданих санкцій і рішенням, питання про допустимість отриманих у такий спосіб доказів. Відповідно до КПК ФРН до прерогативи судді відносяться поміщення обвинувачуваного для спостереження в психіатричну лікарню (§ 1) і арешт (§ 114). До компетенції судді відносяться також видача дозволів на розкриття й ексгумацію трупа (§ 87), виїмку предметів і документів (§ 98), виїмку поштової кореспонденції (§ 100), контроль і запис телефонних переговорів (§ 100-6), обшук (§ 105), арешт майна (§ 111-і), але в невідкладних випадках дозвіл на провадження перерахованих слідчих дій може бути даний прокуратурою, однак її постанова втрачає чинність і виявлені докази зізнаються неприпустимими, якщо приписання прокурора не буде протягом трьох днів підтверджено суддею. У такий же спосіб вирішене це питання в КПК Грузії, прийнятому її парламентом в 1998 р.

У ФРН прокурори й допоміжні урядовці кримінальної поліції утворюють єдину систему, тому клопотатися перед суддею про видачу судового наказу на право проведення вищевказаних слідчих дій може або сам прокурор, або допоміжні чиновники, що перебувають у його підпорядкуванні, поліції (Hilfsbeamte).

У Франції слідчий суддя є представником судової влади. Тому він не має потреби у звертанні до кого-небудь за одержанням права на обшук, виїмку й інші слідчі дії. Справи про менш тяжкі злочини (провини) ведуть посадові особи і агенти поліції, які діють під керівництвом і спостереженням прокурора. З дозволу прокурора проводяться слідчі дії, що обмежують конституційні права громадян. Судова поліція виконує також доручення судового слідчого (ст.14, 38, 41, 100 УПК Франції). Дії поліції, прокурора й слідчого судді в стадії попереднього розслідування можуть бути оскаржені в обвинувальну камеру апеляційного суду.

В Україні основні положення про судовий контроль на досудовій стадії знайшли своє відображення і розвиток у кодифікованому кримінально-процесуальному законодавстві.

По-перше, законодавство закріпило за судом дачу дозволу на провадження слідчих дій, пов'язаних з обмеженням конституційних прав особистості.

Так, Законом України “Про оперативно-розшукову діяльність” передбачається, що негласне проникнення до житла чи до іншого володіння особи, зняття інформації з каналів зв’язку, контроль за листуванням, телефонними розмовами, телеграфною та іншою кореспонденцією, застосування інших технічних засобів одержання інформації проводяться за рішенням суду, прийнятим за поданням керівника відповідного оперативного підрозділу або його заступника. Про отримання такого дозволу суду або про відмову в ньому зазначені особи повідомляють прокурору протягом доби. Застосування цих заходів проводиться виключно з метою запобігти злочинові чи з’ясувати істину під час розслідування кримінальної справи, якщо іншим способом одержати інформацію неможливо.

Також необхідно відзначити, що перелік прав і свобод громадян, обмеження яких можливо тільки на підставі судового рішення закріплений й у Конституції України.

Порядок дачі судом дозволу передбачає перевірку дотримання вимог закону, що роблять можливим проведення слідчої дії. Ця судова перевірка перешкоджає можливим зловживанням, а також порушенням конституційних прав громадян при досудовому провадженні по кримінальній справі. У відповідності ж із тлумачним словником російської мови контроль є не що інше, як перевірка1.

Лист Верховного Суду України “Про тимчасовий порядок розгляду матеріалів про дачу дозволу на проникнення до житла чи іншого володіння особи, накладення арешту на кореспонденцію і виїмку поштово-телеграфних установ та зняття інформації з каналів зв'язку (телефонних розмов, телеграфної та іншої кореспонденції) ” № 16/6 від 19.11. 1996р. дає наступне роз’яснення з цього питання.

Проникнення до житла чи іншого володіння особи може мати місце не інакше, як за вмотивованим рішенням суду.

У невідкладних випадках, пов’язаних із врятуванням життя людей та майна чи з безпосереднім переслідуванням осіб, які підозрюються у вчиненні злочину, можливий інший, встановлений законом, порядок проникнення до житла чи іншого володіння особи.

Відповідно до статті 31 Конституції України кожному гарантується таємниця листування, телефонних розмов, телеграфної та іншої кореспонденції. Винятки можуть бути встановлені лише судом у випадках, передбачених законом, з метою запобігти злочинові чи з’ясувати істину під час розслідування кримінальної справи, якщо іншими способами одержати інформацію неможливо.

Перехідні положення Конституції на дію статті 30 Конституції в частині дачі дозволу на проникнення до житлового приміщення чи до іншого володіння особи та на дію статті 31 Конституції не поширюються.

Оскільки норми Конституції України є нормами прямої дії, дозвіл на проникнення до житла чи до іншого володіння особи, накладення арешту на кореспонденцію, її виїмку та зняття інформації з каналів зв’язку здійснюється тільки судом. До прийняття відповідних законів розгляд таких матеріалів має здійснюватися судом відповідно до норм законодавства про оперативно-розшукову діяльність, боротьбу з корупцією, організованою злочинністю в частині, що не суперечить Конституції України, та з обов’язковим дотриманням таємниці інформації, що знаходиться в матеріалах оперативно-розшукової або кримінальної справи.

При цьому слід мати на увазі:

1. За поданням відповідного органу, який здійснює оперативно-розшукову діяльність, дізнання чи досудове слідство, розгляд матеріалів здійснюється невідкладно Верховним Судом, обласними та прирівняними до них судами в порядку, що визначається керівництвом цих судів.

2. Для розгляду подання суддя може витребувати від відповідного органу для ознайомлення матеріали, якими обґрунтовується необхідність обмеження конституційних прав особи.

3. Розглянувши подання, суддя виносить постанову про:

а) дачу дозволу на проникнення до житла чи до іншого володіння особи, накладення арешту на кореспонденцію, її виїмку в поштово-телеграфних установах чи зняття інформації з каналів зв’язку - телефонних розмов, телеграфної та іншої кореспонденції. В постанові зазначається термін дії дозволу;

б) відмову в застосуванні таких заходів.

4. Рішення обласного та прирівняного до нього суду про відмову в застосуванні заходів може бути переглянуте Верховним Судом України, рішення якого є остаточним.

5. Постановою судді, який дав дозвіл на застосування заходів, може бути продовжено термін його дії.

6. Скасування застосованих заходів здійснюється відповідним органом або судом у разі, коли необхідність цього заходу відпала.

7. Дані, одержані в результаті застосування зазначених заходів, долучаються до справи лише у разі, коли визнані доказами у справі. В такому разі до справи долучається і копія постанови судді про застосування заходів.

8. Матеріали провадження (оригінали подання і постанови судді) зберігаються у відповідному суді за правилами таємного діловодства.

9. Лист Верховного Суду України 5-6н 122 від 1 жовтня 1996 року з цього питання відкликається.

Також процедура одержання судового рішення на провадження слідчих дій, що зачіпають конституційні права громадян на таємницю листування, телефонних розмов, телеграфної та іншої кореспонденції, передбачена ст.187 УПК України.

За результатами здійснення зазначених оперативно-розшукових заходів складається протокол з відповідними додатками,

Если Вам нужна помощь с академической работой (курсовая, контрольная, диплом, реферат и т.д.), обратитесь к нашим специалистам. Более 90000 специалистов готовы Вам помочь.
Бесплатные корректировки и доработки. Бесплатная оценка стоимости работы.

Поможем написать работу на аналогичную тему

Получить выполненную работу или консультацию специалиста по вашему учебному проекту
Нужна помощь в написании работы?
Мы - биржа профессиональных авторов (преподавателей и доцентов вузов). Пишем статьи РИНЦ, ВАК, Scopus. Помогаем в публикации. Правки вносим бесплатно.

Похожие рефераты: