Захист прав і свобод людини та карний процес
Оперативно-розшукові заходи, пов’язані з тимчасовим обмеженням прав людини, проводяться з метою запобігання тяжким або особливо тяжким злочинам, їх припинення і розкриття, розшуку осіб, які ухиляються від відбування кримінального покарання або безвісти зникли, захисту життя, здоров’я, житла і майна працівників суду і правоохоронних органів та осіб, які беруть участь у кримінальному судочинстві, припинення розвідувально-підривної діяльності проти України. У разі оперативної необхідності невідкладного здійснення цих заходів оперативно-розшукові підрозділи зобов’язані протягом 24 годин повідомити суд або прокурора про застосування та підстави для їх проведення (ст.9 Закону України “Про оперативно-розшукову діяльність”).
Отже, ще однією формою судового контролю при провадженні слідчих дій є перевірка судом законності ухвалення рішення про провадження окремих слідчих дій, коли зазначені слідчі дії провадяться у випадках, що не терпить зволікання, на підставі постанови слідчого з наступним повідомленням судді.
Підстави для таких виключень обумовлені самим характером перерахованих вище слідчих дій, коли будь-яке зволікання з їхнім провадженням може позбавити їх сенсу взагалі. Однак це зовсім не означає, що в цих випадках взагалі відсутній судовий контроль. Просто такий контроль перетворюється з попереднього на наступний.
Наступна форма судового контролю при провадженні слідчих дій - розгляд скарг на рішення й дії (або бездіяльність), які здатні завдати шкоди конституційним правам і свободам учасників слідчих дій.
Кримінально-процесуальний кодекс України передбачає оскаржені дій і постанови органів дізнання до суду.
Попередні положення ч.6 ст.234 КПК, які унеможливлюють розгляд судом на стадії досудового слідства скарг на постанови слідчого, прокурора стосовно приводів, підстав і порядку порушення кримінальної справи щодо певної особи, втратили чинність як такі, що є неконституційними, на підставі Рішення Конституційного Суду N 3-рп/2003 від 30.01. 2003р.
Скарги на дії і постанови органів дізнання розглядаються судом першої інстанції при попередньому розгляді справи або при розгляді її по суті, якщо інше не передбачено цим Кодексом (ст.234 КПК).
У законі не вирішене питання про перелік документів, що представляють судді слідчий або прокурор в обґрунтування законності й обґрунтованості дій і рішень, що оскаржуються. Адже ці матеріали повинні переконливо свідчити про законності й обґрунтованість дій та ухвалених рішень1. Але при цьому їхнє подання в суд не повинне негативно впливати на провадження по кримінальній справі.
Неприйнятною є думка, що судовий контроль "лише доповнює прокурорський нагляд"2. Не може бути доповненням контроль за дотриманням найбільш важливих, конституційних прав людини. Так, А.Д. Бойков затверджував, що "ідея розширення судового контролю здобуває гіпертрофований характер". Зокрема, суд не повинен санкціонувати обшуки й арешти. Це функція прокуратури3.
Прокуратура просто не впорається з тим обсягом роботи, що її чекає, якщо перед зверненням до суду слідчі органи щораз будуть одержувати прокурорську санкцію і якщо, давши таку санкцію, прокурор буде до того ж брати участь у судовому засіданні, домагаючись рішення судді про проведення слідчої дії, що обмежує конституційні права громадянина. Таких слідчих дій мільйони, і по кожному треба вивчити кримінальну справу, дати санкцію (згоду) і виступити в суді.
Судовий контроль за попереднім розслідуванням існує у багатьох цивілізованих країнах - ФРН, Франції, Італії, Австрії, Швейцарії й т.д. Цей контроль передбачений ст.6 Європейської конвенції про захист прав людини й основних свобод. Судовий контроль дійсно пов'язаний з посиленням змагальності на попереднім слідстві, і це робить наш процес більше ефективним і таким, що забезпечує більш надійний захист прав його учасників. Українське законодавство теж ввело змагальність як принцип усього судочинства. Європейська конвенція (ст.6) і практика Європейського Суду також поширюють змагальність і на стадію попереднього розслідування. Розмежувати наглядові функції прокуратури й суду не складно. Суд контролює слідчі дії, проведення яких пов’язане з обмеженням конституційних прав громадян, і розглядає скарги на незаконні дії й рішення органів дізнання, слідства й прокурора. Все інше - об'єкт прокурорського нагляду. При дотриманні Європейської конвенції (ст.5) суди можуть постійно й оперативно контролювати органи дізнання й слідства. Зокрема, всі затримані будуть протягом 48 годин доставлятися до судді для перевірки законності затримки. Приховувати від судів слідчу таємницю не слід. Від них не приховують тепер навіть державну таємницю. Пропозиції усунути судовий контроль за законністю прослуховування телефонних переговорів, перлюстрації кореспонденції можна розцінити як прагнення повернутися назад, до поліцейської держави.
Процедура видачі рішень про провадження слідчих дій, що обмежують конституційні права громадян, повинна бути саме судовою (офіційне судове засідання, виступи сторін або посадової особи, що подали клопотання, оголошення й дослідження представлених документів, витребування нових документів). Бажано додати цій процедурі ще більш судовий характер, допустивши можливість дослідження доказів, що підтверджують або спростовують клопотання. Напрошується аналогія з попереднім слуханням кримінальної справи, коли суддя в судовому засіданні одноосібно вирішує ряд правових питань (у тому числі про припинення справи, про повернення її на додаткове розслідування, про обрання, скасування або зміну запобіжного заходу, про виклик свідків і т.д.), здійснюючи тим самим правосуддя.
Варто мати на увазі, що дані про приватне життя являють особливу цінність для тих, хто хоче скомпрометувати видатних політичних діячів і тим самим прославитися, або за щось їм помститися, або навіть вплинути на проведену ними політичну лінію. Широку популярність одержав скандал навколо обвинувачень у сексуальних домаганнях Президента США Білла Клінтона, затіяний дівицями Полою Джонс і Монікой Лєвінські при підбурюванні літньої особи Лінди Тріпп. У результаті Б. Клінтону загрожував імпічмент. Згадаємо також, як драматично складалося призначення Клеренса Томаса на посаду судді Верховного Суду США. На слуханнях у сенатському комітеті виступила якась Аніта Хілл, яка затверджувала, що К. Томас робив їй непристойні пропозиції. Призначенню передувало вивчення в Сенаті США 30 тис. сторінок різних документів, що належали перу Томаса. Ці приклади свідчать про те, яку небезпеку представляють таємниці особистого життя для осіб, яким ці таємниці не вдалося зберегти.
Українське законодавство прагне захистити приватне життя громадян. Тому передбачає, що одержані внаслідок оперативно-розшукової діяльності відомості, що стосуються особистого життя, честі, гідності людини, якщо вони не містять інформації про вчинення заборонених законом дій, зберіганню не підлягають і повинні бути знищені.
1.2.3 Прокурорський нагляд за додержанням законів при провадженні оперативно-розшукової діяльності як гарантія забезпечення прав і свобод людини та громадянина
Останніми роками Верховна Рада України витрачає чимало зусиль для того, щоб Кримінально-процесуальний кодекс України у повному обсязі регламентував засоби та способи встановлення доказів, які введені в практику розслідування і розкриття злочинів. Конкретно мова йде про докази, які встановлюються і фіксуються під час проведення оперативно-розшукових заходів1.
Стаття 65 Кримінально-процесуального кодексу (КПК) України з часу затвердження Верховною Радою Української РСР (28 грудня 1960 р) і до 2001 р. визначала вичерпний перелік доказів у кримінальних справах: показання свідка, потерпілого, підозрюваного, обвинуваченого, висновок експерта, речові докази, протоколи слідчих та судових дій, інші документи.
Проте відсутність законних підстав для використання фактичних даних, одержаних при застосуванні оперативно-технічних засобів, призводила до втрати важливих доказів, суперечила міжнародно-правовій практиці визнання та одержання доказів. У Законі України від 30 червня 1993 р. "Про організаційно-правові основи боротьби з організованою злочинністю" зроблено першу спробу на законодавчому рівні визначити та закріпити підстави для використання інформації, отриманої при проведенні оперативно-розшукових заходів, зазначивши, що фактичні дані, одержані та зафіксовані співробітниками спеціальних підрозділів із застосуванням технічних засобів, можуть використовуватись як докази у судочинстві (ст.15 Закону).
Однак ця спроба довго не мала подальшого розвитку в законах України.
Тільки 18 січня 2001 р. був прийнятий Закон України "Про внесення змін до Закону України "Про оперативно-розшукову діяльність", яким передбачено, що за результатами здійснення оперативно-розшукових заходів складається протокол із відповідними додатками, який може використовуватись як джерело доказів у кримінальному судочинстві, а також перелічено конкретні оперативно-розшукові заходи, за наслідками яких складається протокол: негласне проникнення до житла чи до іншого володіння особи; зняття інформації з каналів зв'язку; контроль за листуванням, телефонними розмовами, телеграфною та іншою кореспонденцією; застосування інших технічних засобів отримання інформації.
Підставою проведення зазначених оперативно-розшукових дій є дозвіл суду, наданий за поданням керівника оперативного підрозділу або його заступника.
Визнавши такі протоколи одним із видів доказів, законодавець тільки частково регламентував процесуальний порядок їх одержання та зовсім не регламентував порядок їх оформлення оперативними підрозділами.
12 липня 2001 р. був прийнятий Закон України "Про внесення змін до Кримінально-процесуального кодексу України", який частково регламентував отримання та використання у кримінальному судочинстві доказів, одержаних під час проведення оперативно-розшукових заходів.
Згідно із внесеними змінами фактичні дані (докази) у справі, крім раніше наведених у ст.65 КПК України, встановлюються протоколами із відповідними додатками, складеними уповноваженими органами за результатами оперативно-розшукових заходів.
У передбачених законом випадках особа, яка провадить дізнання, слідчий, прокурор та суд у справах, які перебувають у їх провадженні, мають право доручити підрозділам, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, провести оперативно-розшукові заходи чи використати засоби для отримання фактичних даних, які можуть бути доказами у кримінальній справі.
Заяву або повідомлення про злочин до порушення кримінальної справи можна перевірити у процесі проведення оперативно-розшукової діяльності. Визначені законодавчими актами України окремі оперативно-розшукові заходи провадяться з дозволу суду за погодженим із прокурором поданням керівника відповідного оперативного підрозділу або його заступника.
Аналіз змін, внесених до КПК України, свідчить, що разом із визнанням доказами у кримінальній справі фактичних даних, одержаних у процесі оперативно-розшукових заходів, залишились невизначеними порядок та загальна форма складання протоколів оперативними підрозділами.
Процес одержання доказів описується за допомогою нечітко сформульованих понять, які потребують внесення нових додаткових змін до КПК України. Важко навіть уявити ті "передбачені законом випадки", що надають слідчому право доручати проведення оперативно-розшукових заходів по справі (ст.66 КПК України), або яке ще "рішення суду" потрібне слідчому для огляду кореспонденції відповідно до ч.1 ст.187-1 КПК України, якщо він уже одержав постанову суду про накладення арешту на кореспонденцію згідно зі ст.187 КПК України та зобов'язаний оглянути затримані документи1.
Не можуть виконуватись у повному обсязі положення ст.97 КПК України про можливість внесення апеляції на постанову судді про проведення оперативно-розшукових заходів. Відповідно до існуючої практики дозволи на проведення оперативних заходів видаються також апеляційним судом, який є судом першої інстанції для установ обласного рівня, але внесення апеляцій на постанови суддів апеляційного суду закон не передбачає.
Отже, слід визнати, що віднесення до доказів протоколів за результатами оперативно-розшукових заходів - це позитивний момент у боротьбі зі злочинністю. Однак потребують законодавчого врегулювання порядок оскарження дозволів або постанов про відмову в наданні дозволів апеляційних судів, термін, на який може видаватись дозвіл, процесуальні підстави та порядок складання протоколів за результатами оперативно-розшукових заходів відповідно до регламентації протоколів слідчих та судових дій, викладених у главі 6 КПК України.
Слід також звернути особливу увагу на прокурорський нагляд за додержанням законів при провадженні оперативно-розшукової діяльності як гарантію забезпечення прав і свобод людини та громадянина.
Адже, здійснення нагляду за додержанням законів органами, які проводять оперативно-розшукову діяльність, - одна з конституційних функцій прокуратури.
До 1992 р. ця сфера регулювалась відомчими наказами та Інструкціями, а тому прокурорський нагляд за цим видом діяльності практично не здійснювався.18 лютого 1992 р. Верховна Рада України прийняла Закон України "Про оперативно-розшукову діяльність" (далі - Закон), який регламентував цей вид діяльності та визначив межі і форму прокурорського нагляду. З часу прийняття Закону для його удосконалення вносилися чисельні зміни.
Прокурорський нагляд за додержанням законів при проведенні оперативно-розшукової діяльності (ОРД), як випливає із змісту ст.4 Закону України від 5 листопада 1991 р. "Про прокуратуру", має своїм завданням насамперед захист від неправомірних посягань на гарантовані Конституцією, іншими законами України та міжнародно-правовими актами соціально-економічні, політичні, особисті права і свободи людини та громадянина.
Тому під час реалізації прокурором своїх наглядових повноважень на зазначеній ділянці важливо правильно розставити акценти, у кожному конкретному випадку визначивши пріоритети. Важливим кроком щодо цього - наказ Генерального прокурора України від 28 жовтня 2002 р. “Про організацію прокурорського нагляду за додержанням законів органами, які проводять оперативно-розшукову діяльність”.
У ньому вперше чітко визначена компетенція підрозділів Генеральної прокуратури України та підпорядкованих прокуратур щодо здійснення нагляду за додержанням законів при проведенні ОРД, детально сформульовані особливості предмету нагляду.
Серед інших повноважень прокурора, закріплених 14 цього Закону, є право в межах своєї компетенції вимагати для перевірки оперативно-розшукові справи та інші відомості щодо здійснення оперативно-розшукових заходів.
Законом до органів, які проводять оперативно-розшукову діяльність, віднесено підрозділи Міністерства внутрішніх справ, Служби безпеки, Прикордонних військ, управління державної охорони, органів державної податкової служби, розвідувального органу Міністерства оборони України, органів і установ Державного департаменту України з питань виконання покарань.
Згідно зі ст.14 Закону нагляд при проведенні ОРД здійснює Генеральний прокурор України, його заступники, прокурори Автономної Республіки Крим, областей, міст Києва і Севастополя, прирівняні до них прокурори та їх заступники, а також уповноважені наказом Генерального прокурора начальники та прокурори управлінь, відділів Генеральної прокуратури України та прокуратур Автономної Республіки Крим, областей, міст Києва і Севастополя.
Безумовно, ОРД висуває й дещо специфічні вимоги щодо нагляду прокурора на цьому напрямі. Але на сьогодні дуже обмежене коло прокурорів, які мають право безпосередньо здійснювати нагляд, що не сприяє вирішенню питання ані щодо реального забезпечення законності під час її проведення, ані щодо своєчасного та ефективного реагування на бездіяльність відповідних органів або порушення ними конституційних прав громадян. Адже вивчення оперативно-розшукових справ стосовно нерозкритих злочинів та осіб, що переховуються від органів дізнання і досудового слідства, має проводитися одночасно з вивченням кримінальних справ з метою забезпечення повноти вжитих заходів для розкриття злочинів, законності рішень, прийнятих у кримінальних та оперативно-розшукових справах, що є прямим обов'язком прокурора1.
Основна ланка - прокуратури міст і районів та прирівняні до них - позбавлені можливості здійснювати свою конституційну функцію. А тому Генеральною прокуратурою України підтримано пропозицію народного депутата України І. Вернидубова про надання їм цих повноважень. Зазначена пропозиція у лютому 2003 року схвалена Комітетом Верховної Ради України з питань боротьби з організованою злочинністю і корупцією2.
Викликає серйозні зауваження редакція ст.9 Закону. Її зміст дуже віддалено відповідає назві: "Гарантії законності під час здійснення оперативно-розшукової діяльності". Чи може бути гарантією законності зазначена у цій статті заборона проводити оперативно-розшукові заходи без заведення оперативно-розшукової справи?
Поширеним в Україні є заведення оперативно-розшукових справ усупереч вимогам ч.2 ст.6 Закону. В постановах про їх заведення зазначаються як підстави для цього оперативні замітки, агентурні повідомлення, рапорти або довідки-меморандуми, тобто документи, які утворюються в результаті ОРД. Однак ч.3 ст.9 Закону (зі змінами, внесеними 18 січня 2001 р. та 7 березня 2002 р), забороняє проведення оперативно-розшукових заходів без заведення оперативно-розшукової справи.
У ст. ст.6, 8, 9, 9-1, 9-2 та 14 Закону слід чітко визначити обов'язок щодо погодження з прокурором заведення та закриття оперативно-розшукових справ, продовження строків і здійснення заходів, які обмежують конституційні права громадян.
Практика підказує, що порядок отримання дозволів на проведення оперативно-технічних заходів потребує більш чіткої регламентації в Законі. На жаль, в оперативних службах не хочуть розуміти, що правову основу ОРД поряд з іншими законами становить і Кримінально-процесуальний кодекс (КПК) України, та посилаються тільки на відомчі накази. Частиною 5 ст.97 КПК України передбачено, що до порушення кримінальної справи можуть проводитися оперативно-розшукові заходи, і визначено, що в таких випадках оперативно-технічні заходи, які тимчасово обмежують права і свободи громадян, здійснюються з дозволу суду за погодженням з прокурором. Що стосується проведення оперативно-технічних заходів після порушення кримінальної справи, то це виключно компетенція слідчого, передбачена ст.187 КПК України. В цьому випадку слідчий за погодженням з прокурором, а не оперативний підрозділ, звертається до суду за отриманням дозволу для проведення оперативно-технічних заходів.
Керівники оперативних підрозділів, посилаючись на те, що це прямо не зазначено в Законі, вважають себе наділеними правом безпосередньо звертатися до суду з поданням про проведення оперативно-розшукових заходів без погодження з прокурором. Це позбавляє прокурора можливості своєчасно перевіряти законність таких подань і вживати ефективних заходів щодо запобігання порушенням прав і свобод громадян1.
Генеральна прокуратура України й надалі спрямовуватиме зусилля на підвищення рівня організації прокурорського нагляду за додержанням законів при проведенні ОРД, проте своє слово на захист конституційних прав і свобод громадян при проведенні ОРД, а так само і конституційних повноважень прокурора, має сказати і законодавець2.
З метою забезпечення гарантій прав людини та належного прокурорського нагляду за ОРД з урахуванням європейського досвіду необхідно законодавчо закріпити проведення більшості оперативно-розшукових заходів лише з дозволу суду, а також за згодою прокурора.
Таким чином, це має стати ще однією гарантією дієвого захисту прав людини.
Розділ ІІ. Проблеми захисту прав громадян на таємницю листування, телефонних розмов, телеграфної та іншої кореспонденції при проведенні окремих слідчих дій
2.1 Світовий досвід прослуховування телефонних розмов, телеграфної та іншої кореспонденції
Розробка проекту нового Кримінально-процесуального кодексу України, до якої залучені потужні сили законодавців, науковців і практиків різних відомств, має велике значення в житті країни, оскільки цей важливий Закон впливає на визначення змісту окремих норм інших законодавчих, підзаконних, в тому числі й відомчих, правових актів, визначає засади діяльності органів кримінальної юстиції, слугує дійовим засобом захисту прав людини.
Найскладнішим для розробки в проекті КПК є інститут судових доказів, який, за справедливим твердженням відомого російського юриста В. Спасовича, становить сутність кримінального процесу1. Саме цей інститут впливає на правове регулювання втручання держави в особі її компетентних органів в таке конституційне право людини, як право на таємницю телефонних розмов, причому в ході не тільки кримінального процесу, а й оперативно-розшукової діяльності, яка проводиться в інтересах кримінального судочинства.
Зважаючи на актуальність проблеми визначення підстав, порядку надання дозволу та здійснення прослуховування телефонних розмов, використання його результатів у кримінальному процесі, вона була предметом досліджень фахівців в галузі конституційного права, кримінального процесу й теорії оперативно-розшукової діяльності таких, як Ю. Грошевий, В. Гевко, О. Долженков, Е. Дідоренко, Г. Душейко, І. Козаченко, О. Кушніренко, В. Микулін, Б. Розовський, С. Сівочек, Т. Слінько, В. Тертишник, Ю. Тодика, Д. Філін, М. Шумило та інших. Окремі їх теоретичні надбання використані законодавцем при внесенні змін та доповнень до чинних КПК (ч.2 ст.65, ч.4 ст.66, ч.5 ст.97, ст.187, 187-1), Закону "Про оперативно-розшукову діяльність" (ч.2 ст.8) та ін. Поряд з цим аналіз наукових джерел з теми дослідження1 свідчить про те, що в теорії не вирішені всі спірні питання цієї багатогранної проблеми, що обумовило наявність в чинному законодавстві вад у регулюванні втручання в конституційне право людини на конфіденційність телефонних розмов та використання результатів в кримінальному судочинстві, які негативно позначаються на правозастосовній діяльності і повинні бути усунуті в новому КПК України2.
Слід зазначити, що право на конфіденційність кореспонденції було визнане в міжнародному праві Загальною декларацією прав людини, прийнятою Генеральною Асамблеєю ООН 10 грудня 1948 р. 3, в ст.12 якої вказується, що ніхто не може піддаватися довільному втручанню в його особисте і сімейне життя, довільним посяганням на недоторканність його житла, таємницю його кореспонденції чи на його честь і репутацію. Кожна людина має право на захист закону від такого втручання чи таких посягань. Згодом це право було закріплене і в Європейській Конвенції про захист прав і основних свобод людини від 4 листопада 1950 р., яка в ст.8 (1) встановила, що "кожна людина має право на повагу її особистого і сімейного життя, житла і таємниці її кореспонденції". Міжнародні угоди з прав людини також посилаються на конфіденційність кореспонденції як на право. Оперують цим поняттям й інші міжнародно-правові документи, наприклад Міжнародний пакт про цивільні й політичні права, Конвенція ООН про права дитини та ін. В національному законодавстві членів міжнародної спільноти це право регламентується детальніше й набуває більшої змістовності. Однак зазначені документи не розглядають його як абсолютне. В літературі слушно звертається увага на те, що ст.12 Загальної декларації ООН захищається право на таємницю кореспонденції лише від "довільного втручання", яке, очевидно, протиставляється втручанню відповідно до закону з ясно сформульованою метою. Європейська Конвенція визначає межі цього права набагато чіткіше. Відповідно до ст.8 (2) Конвенції не допускається втручання державних органів у здійснення цього права за винятком випадків, коли це передбачено законом і необхідно в демократичному суспільстві в інтересах державної безпеки, громадського порядку чи економічного добробуту країни, для підтримки порядку і запобігання злочинам, захисту здоров'я і моралі, або захисту прав і свобод інших осіб.
Отже, виходячи із зазначених міжнародно-правових документів, правильно робиться висновок про те, що всі особи мають право на конфіденційність кореспонденції, але це право можна обмежити лише "відповідно до закону" і якщо це "необхідно в демократичному суспільстві"1.
Адже, розвиток сучасного суспільства характеризується різким збільшенням використання в соціально-економічному житті новітніх інформаційних і телекомунікаційних технологій. Такий стан речей вимагає від виконавчої і законодавчої влади постійного вдосконалення законодавчої бази в частині розширення можливостей правоохоронних органів в протидії злочинам, впровадження в практичну діяльність таких засобів отримання інформації про злочин, які були б адекватні стану і характеру злочинності сьогодення2.
Таким чином, одним з таких засобів стало зняття інформації з каналів зв'язку, впроваджене спочатку в оперативно-розшукову діяльність, а пізніше і в слідчу практику.
Зазначеній проблемі присвячені дослідження зарубіжних та українських науковців і практиків, до яких слід віднести праці Ю.В. Гавриліна, І. Козьякова, С.В. Лаврухіна, В.М. Тертишника, С.А. Шейфера, Л.Г. Юріної, В.М. Юріна та ін. Але наукові дослідження проводились здебільшого окремо з процесуальної або оперативно-розшукової точок зору. Що стосується ж комплексного дослідження законодавчих і організаційно-тактичних проблем зняття інформації з каналів зв'язку в оперативно-розшуковій і слідчій практиці, то такі експерименти не здійснювалися.
Вперше на законодавчому рівні проведення контролю й запису переговорів було закріплено 12 червня 1990 р. Верховною Радою СРСР, яка внесла зміни й доповнення в загальносоюзний закон - Основи кримінального судочинства Союзу РСР і союзних республік. В закон була введена ст.35-1, відповідно до якої допускалося прослуховування телефонних та інших переговорів. Також Постановою Верховної Ради СРСР рекомендувалося Верховним Радам союзних республік привести кримінально-процесуальне законодавство у відповідність з названим законом, визначити порядок прослуховування і звукозапису телефонних та інших переговорів і встановити відповідальність, включаючи кримінальну, за його порушення. Але введення даної слідчої дії до національних кримінально-процесуальних кодексів не відбулося у зв'язку з розпадом СРСР.
З часом метод отримання інформації з каналів зв'язку знайшов законодавче закріплення у відповідних законах незалежної України та інших держав пострадянського простору.
Порядок здійснення таких виняткових заходів регулюється Законом України "Про оперативно-розшукову діяльність", що був прийнятий 18 лютого 1992 р. Даним законом визначаються завдання оперативно-розшукової діяльності (ст.1), підрозділи, які її здійснюють (ст.5) та підстави для її проведення (ст.6). Відповідно до ст.8 Закону, підрозділам, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, надається право "знімати інформацію з каналів зв'язку, застосовувати інші технічні засоби отримання інформації".
Крім Закону про ОРД щодо прослуховування телефонів згадується також у ст.15 Закону "Про організаційно-правові основи боротьби з організованою злочинністю".
Тільки 21 червня та 12 липня 2001 року Верховна Рада України прийняла два Закони України "Про внесення змін до Кримінально-процесуального кодексу України", якими були внесені зміни і доповнення до Кримінально-процесуального кодексу, а саме стаття 187 "Накладення арешту на кореспонденцію і зняття інформації з каналів зв'язку" і стаття 187-1 "Огляд і виїмка кореспонденції та дослідження інформації, знятої з каналів зв'язку". Цим була створена правова основа для застосування цього методу одержання інформації як слідчої дії в кримінальному судочинстві.
Поповнення пізнавального інструментарію слідчого було не одностайно сприйнято теоретиками і науковцями. Так, А.С. Шейфер, не заперечуючи важливості даного методу отримання інформації про злочин в боротьбі зі злочинністю (особливо організованою), вважає, що подібне нововведення потребує кардинального перегляду сучасних уявлень про слідчі дії, для чого, на думку науковця, не має підстав вважати її типовою оперативно-розшуковою дією1.
Одним із суттєвих недоліків українського законодавства, що регулює застосування даного методу отримання інформації, вважаємо використання законодавцем одного терміна "зняття інформації з каналів зв'язку" в позначенні оперативно-розшукового заходу і слідчої дії, що призводить до їх змішування не тільки практиками, але й теоретиками і науковцями. Так, І.В. Сервецький зазначає, що "у ст.187 УПК України визначений новий порядок проведення цього заходу, коли порушена і розслідується кримінальна справа, тобто коли слідчий, порушивши кримінальну справу, може ініціювати проведення цього заходу у справі, що знаходиться в його провадженні. У цьому разі він дає окреме доручення про зняття інформації з каналів зв'язку оперативним працівникам і готує постанову в таємному режимі"1.
Зауважимо, що засобом пізнавальної діяльності слідчого є слідчі та інші процесуальні дії. Якщо йдеться про слідчу дію, порядок її проведення визначено Кримінально-процесуальним кодексом. Якщо автор хотів сказати про можливість застосування оперативно-розшукового заходу в процесі досудового слідства, то помилковим є твердження про "окреме доручення" оперативним працівникам, яке, згідно зі ст.118 КПК України, може даватися слідчому або органу дізнання про провадження лише слідчих дій і тільки в іншому районі2.
Правильно заперечує використання в чинному законодавстві України одного терміна в різних значеннях В.І. Ґалаґан, але припускається помилки визначаючи однаково мету кожного з них - запобігти злочинові чи з'ясувати істину під час розслідування кримінальної справи, якщо іншим способом одержати інформацію неможливо. Даний автор робить висновок про неузгодженість в Законі "Про оперативно-розшукову діяльність" і Кримінально-процесуальному кодексі України - негативний вплив цього на практику застосування органами внутрішніх справ і пропонує виключити зі статті 8 Закону України "Про оперативно-розшукову діяльність" зняття інформації з каналів зв'язку як оперативно-розшуковий захід3.
Звичайно, однаковість назв у позначенні слідчої дії і оперативно-розшукового заходу є певним недоліком, але виключати через це останній з оперативно-розшукової діяльності недоцільно4. Науковці і практики ведуть постійний пошук щодо законодавчого розширення засобів отримання інформації для розкриття злочинів. Вони справедливо вважають, що сьогодні застосування лише традиційних процесуальних засобів отримання інформації про злочин та використання її для доказування недостатньо. Тому заслуговує особливої уваги розроблення рекомендацій щодо можливості використання для доказування не процесуальних засобів, інтегрування слідчої та оперативно-розшукової діяльності. З метою використання інформації про злочин у процесі доказування, зазначає І.В. Строков, "потреби практики спричинили зміни кримінально-процесуального законодавства (розширення кола слідчих дій і можливості отримання інформації про злочин, введення нових інститутів кримінального процесу тощо). Тому основне коло проблем розвитку криміналістики має розглядатися у тісному взаємозв'язку із завданнями, які ставить практика"1.
Законодавець Росії вирішив дане питання, називаючи слідчу дію, закріплену в ст.186 КПК "контроль і запис переговорів", а в Законі РФ від 12 серпня 1995 року "Про оперативно-розшукову діяльність" розрізняє прослуховування телефонних переговорів, а також зняття інформації з технічних каналів зв'язку, що теж викликає деякі суперечності у науковців.
Даний закон виділяє прослуховування телефонних переговорів в окремий оперативно-розшуковий захід (п.10 ст.6). Він полягає в конспіративному слуховому контролі телефонних переговорів і, як правило, їх фіксації за допомогою звукозаписуючих технічних засобів, а також зняття інформації з технічних каналів зв'язку (п.11 ст.6), що включає можливість не слухового контролю повідомлень, які передаються абонентом по мережах електричного зв'язку, коли аудіальна інформація відсутня (факсимільні повідомлення, короткі текстові повідомлення тощо).
Особливості проведення даних оперативно-розшукових заходів надають змогу однозначно відмежувати їх один від одного, тим самим визначити порядок їх проведення2.
Водночас існує кардинально протилежна думка науковців, які вважають поділ оперативно-розшукових заходів у Законі РФ про ОРД на прослуховування телефонних переговорів та зняття інформації з технічних каналів зв'язку застарілим і таким, що не відповідає сучасним реаліям у сфері систем передачі інформації. Так, А.Е. Федюнін зазначає, що, по-перше, нетехнічних каналів зв'язку в наш час не існує і, по-друге, зараз практично неможливо розділити види зв'язку за способом передачі, оскільки будь-яка інформація може послідовно передаватися по провідних, радіо - (супутникових), волоконно-оптичних каналах, в деяких випадках багаторазово змінюючи носії сигналу (наприклад, мережа Інтернету). Автор пропонує замінити оперативно-розшукові заходи "прослуховування телефонних переговорів", а також "зняття інформації з технічних каналів зв'язку" на єдиний - "зняття інформації з каналів зв'язку", виділивши "контроль поштових відправлень" в окремий оперативно-розшуковий захід1, як представлено в українському законодавстві.
Підсумовуючи викладене, вважаємо за необхідне привести у відповідність ст.187, 187 - 1 КПК України і Закон України "Про оперативно-розшукову діяльність" і вже самою назвою провести розмежування оперативно-розшукового заходу і слідчої дії, за допомогою яких отримують інформацію про обставини злочину й формують судові