Правовий статус іноземців та осіб без громадянства
Іноземні громадяни й особи без громадянства, що перебувають в Україні, мають право на охорону здоров'я. Під поняттям "здоров'я" розуміється стан повного фізичного, душевного та соціального благополуччя, а не тільки відсутність хвороб і фізичних дефектів. Фізична особа має право на охорону її здоров'я. Охорона здоров'я – це система заходів, спрямованих на забезпечення збереження і розвитку фізіологічних і психологічних функцій, оптимальної працездатності та соціальної активності людини при максимальній біологічно можливій індивідуальній тривалості життя.
Право на охорону здоров'я передбачає відповідний життєвий рівень людини, включаючи їжу, одяг, житло, медичний догляд та соціальне обслуговування і забезпечення, який є необхідним для підтримання здоров'я людини; безпечне для життя і здоров'я навколишнє природне середовище; санітарно-епідемічне благополуччя території і населеного пункту, де він проживає; безпечні і здорові умови праці, навчання, побуту та відпочинку; кваліфіковану медико-санітарну допомогу; достовірну та своєчасну інформацію про стан свого здоров'я і здоров'я населення, включаючи існуючі і можливі фактори ризику та їх ступінь; можливість об'єднання в громадські організації з метою сприяння охороні здоров'я; правовий захист від будь-яких незаконних форм дискримінації, пов'язаних із станом здоров'я; відшкодування заподіяної здоров'ю шкоди; оскарження неправомірних рішень і дій працівників, закладів та органів охорони здоров'я тощо.
Слід зазначити, що надання медичної допомоги іноземним громадянам, крім тих, які працюють у дипломатичних представництвах та консульських установах іноземних держав, здійснюється за плату.
Право на свободу та на особисту недоторканність також гарантується іноземцям та особам без громадянства в Україні (статті 29 Конституції України і 288, 289 ЦК України). Право на свободу означає відповідну міру можливої та юридично дозволеної поведінки особи розпоряджатися собою, своїми вчинками та часом. Проте це не вседозволеність. Гарантіями дотримання цього права є також: заборона тримання фізичної особи в неволі; можливість затримання особи лише у випадках і в порядку, передбачених законом; арешту або тримання під вартою не інакше як за вмотивованим рішенням суду (ст. 29 Конституції України, статті 146-151 КК України).
Право на особисту недоторканність - передбачена законом заборона фізичного, психічного чи будь-якого іншого посягання на особу з боку інших осіб. Зміст цього права становить психологічна та тілесна недоторканність.
Психологічна недоторканність передбачає захищеність особи від погроз на її адресу, залякування, шантажування та інших способів придушення її волі.
Право на безпечне для життя і здоров'я довкілля передбачено ст. 50 Конституції України, а також ст. 293 ЦК України для всіх фізичних осіб, в тому числі і для осіб, яким надано статус біженця в Україні. Під поняттям "довкілля" слід розуміти все те, що оточує особу, насамперед - навколишнє природне середовище.
Проте довкілля не зводиться лише до навколишнього природного середовища, тому що, крім нього, людину оточують й інші предмети, які не пов'язані з природою (предмети праці, побут, харчові продукти тощо).
Під правом на безпечне для життя і здоров'я довкілля розуміють:
- право на безпечне для життя і здоров'я довкілля - це передбачена законом можливість вимагати, щоб особи створювали для неї безпечні, сприятливі умови проживання, праці, побуту, тобто забезпечити їй життя гідне людини. Дане право забезпечується визнанням незаконною будь-яку діяльність, що призводить до нищення, псування, забруднення довкілля, є незаконною, та можливість вимагати від кожного припинення такої діяльності;
- право на достовірну інформацію про стан довкілля, тобто можливість безперешкодно отримати повну та достовірну інформацію про якість харчових продуктів і предметів побуту, а також право на її збирання га поширення.
Іноземні громадяни й особи без громадянства мають право на одержання освіти нарівні з громадянами України відповідно до порядку, встановленого законодавством України, а саме Законом України "Про освіту" від 23 березня 1996 року. Так, відповідно ст. 3 Закону України "Про освіту" іноземні громадяни, особи без громадянства здобувають освіту в навчальних закладах України відповідно до чинного законодавства та міжнародних договорів [21]. Законом України "Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства" також закріплено, право на освіту осіб, яким надано статус біженців. Тобто іноземці та особи без громадянства, які постійно проживають в Україні, мають право на освіту нарівні з громадянами України.
Витрати, пов'язані з навчанням іноземців в Україні, можуть покриватися як юридичними, так і фізичними особами у вільно конвертованій валюті, а також на умовах, визначених міжнародними угодами.
Громадяни зарубіжних держав, які прибувають на навчання в Україну згідно з міждержавними угодами і угодами Міністерства освіти України, зараховуються (переводяться) до навчальних закладів у першочерговому порядку. Визначено, що Міністерство освіти України разом з Міністерством фінансів України щорічно коригують зазначені мінімальні розміри компенсацій.
Відповідні права іноземні громадяни й особи без громадянства мають і у житловій сфері. Так, Законом України "Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства" передбачено, що іноземці та особи без громадянства, які постійно проживають в Україні, мають право на підставах і в порядку, встановлених для громадян України, одержати жиле приміщення, якщо інше не передбачено законодавством України. Право власності на житло іноземці та особи без громадянства набувають відповідно до законодавства України.
Вони повинні дбайливо ставитися до наданого їм житла, дотримуватися правил користування житловими приміщеннями.
Жилі приміщення з фондів житла для тимчасового проживання належать до спеціалізованих жилих приміщень, які повинні відповідати санітарним та технічним вимогам. Жила площа в жилих приміщеннях з фондів житла для тимчасового проживання надається за нормами, встановленими для проживання громадян у гуртожитках. Жилі приміщення з фондів житла для тимчасового проживання надаються за умови, що для них таке житло є єдиним місцем проживання і їх сукупний доход недостатній для придбання або найму іншого жилого приміщення. Першочергове право на забезпечення жилим приміщенням з фондів житла для тимчасового проживання мають сім'ї з неповнолітніми дітьми, вагітні жінки, особи, які втратили працездатність, та особи пенсійного віку.
Особи, яким надано жиле приміщення з фондів житла для тимчасового проживання, не мають права приватизовувати, обмінювати та здійснювати поділ цього жилого приміщення, здавати його в піднайм або вселяти в нього інших мешканців.
Жилі приміщення з фондів житла для тимчасового проживання надаються на строк до одного року з можливістю продовження цього строку у разі неспроможності мешканця цього приміщення набути альтернативне місце проживання. Підставами для дострокового припинення права на користування жилими приміщеннями з фондів житла для тимчасового проживання є: надання особі або придбання нею іншого жилого приміщення; підвищення доходів особи до рівня, який дозволяє йому укласти договір найму іншого жилого приміщення, порушення громадянином правил користування жилим приміщенням з фондів житла для тимчасового проживання; приведення мешканцем жилого приміщення з фондів житла для тимчасового проживання у непридатність для його використання; інші підстави, встановлені законом.
Крім перелічених прав, іноземці та апатриди, мають також право на приватну власність, яка набувається в порядку, визначеному законом. Так, вони мають право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності (ст. 41 Конституції).
Відповідно до ст. 41 Конституції України, ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним. Примусове відчуження об’єктів права приватної власності може бути застосоване лише як виняток з мотивів суспільної необхідності, на підставі і в порядку, встановлених законом, та за умови попереднього і повного відшкодування їх вартості. Примусове відчуження таких об’єктів з наступним повним відшкодуванням їх вартості допускається лише в умовах воєнного чи надзвичайного стану.
Відповідно до законодавства іноземні громадяни й особи без громадянства мають право володіти різноманітними об'єктами власності - житловими будинками, іншим рухомим та нерухомим майном, отримувати авторські права на твори науки, літератури і мистецтва, відкриття, винаходу, а також інші майнові й особисті немайнові права, успадковувати та заповідати майно. Однак, виходячи зі змісту статей 13 та 14 Конституції України, право власності на землю надасться виключно громадянам України. Аналогічне положення передбачено щодо таких стратегічно важливих об'єктів, як надра, атмосферне повітря, води та ін.
Відповідно до Закону України ”Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства” від 04.02.1994р., іноземці та особи без громадянства мають рівні з громадянами України права та обов'язки в трудових відносинах, якщо інше не передбачено законодавством України та міжнародними договорами України. Іноземці та особи без громадянства, які постійно проживають в Україні, а також яким надано статус біженця в Україні, мають право працювати на підприємствах, в установах і організаціях або займатися іншою трудовою діяльністю на підставах і в порядку, встановлених для громадян України(частина друга статті 8)
Іноземці та особи без громадянства, які прибули в Україну для працевлаштування на визначений термін, можуть займатися трудовою діяльністю відповідно до одержаного у встановленому порядку дозволу на працевлаштування. Працевлаштування в Україні іноземців та осіб без громадянства, найнятих інвестором у межах і за посадами спеціальністю), визначеними угодою про розподіл продукції, здійснюється без отримання дозволу на працевлаштування(частина третя статті 8).
Іноземці та особи без громадянства не можуть призначатися на окремі посади або займатися певною трудовою діяльністю, якщо відповідно до законодавства України призначення на ці посади або заняття такою діяльністю пов'язане з належністю до громадянства України [10].
Іноземні громадяни й особи без громадянства мають право на відпочинок нарівні з громадянами України. Згідно зі ст. 45 Конституції кожен, хто працює, має право на відпочинок. Це право забезпечується наданням днів щотижневого відпочинку, оплачуваної щорічної відпустки, вихідних і святкових днів тощо.
У шлюбно-сімейній сфері вищезазначені особи можуть укладати і розривати шлюби з громадянами України та іншими особами відповідно до законодавства. Вони користуються рівними правами і мають однакові обов'язки з громадянами України щодо шлюбних і сімейних стосунків.
Іноземці і особи без громадянства мають право на свободу думки і слова, свободу світогляду і віросповідання (ст. 35 Конституції). Свобода світогляду і свобода віросповідання тісно взаємопов'язані. Ці права означають, що громадяни можуть дотримуватись різного світогляду: релігійного, ідеалістичного, матеріалістичного, комуністичного, ліберального, консервативного, націоналістичного тощо. Не може бути обмежень на основі світогляду і віросповідання. Здійснення цього права може бути обмежено законом лише в інтересах охорони громадського порядку, здоров'я і моральності населення або захисту прав свобод інших людей.
Іноземці та особи без громадянства, які постійно проживають в Україні, мають право вступати на загальних з громадянами України підставах до легалізованих об'єднань громадян, якщо інше не передбачено законами України і якщо це передбачено статутами цих об'єднань. Проте іноземці та особи без громадянства не можуть бути членами політичних партій України.
Щодо соціального забезпечення, то іноземні громадяни, які постійно мешкають в Україні, мають право на отримання допомог, пенсій та на інші форми соціального забезпечення на загальних підставах з громадянами України; а особи, які тимчасово перебувають - право на одержання допомог, пенсій, інші форми соціального забезпечення на підставах і в порядку, встановленими законодавством.
Іноземці та особи без громадянства мають право займатися в Україні інвестиційною, а також зовнішньоекономічною та іншими видами підприємницької діяльності, передбаченими законодавством України. При цьому вони мають такі ж права і обов'язки, що і громадяни України, якщо інше не випливає з Конституції та законів України [10].
Іноземцям гарантується свобода літературної, художньої, наукової, технічної і інших видів творчості, викладання. Інтелектуальна власність охороняється законом.
Цілий блок прав торкається державного захисту прав і свобод людини і громадянина. Ці права також розповсюджуються і на іноземців і осіб без громадянства. Згідно зі ст.55 Конституції, а також статті 22 Закону ”Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства”, вони мають право на звернення до суду та до інших державних органів з метою захисту належних їм особистих, майнових, сімейних та інших прав. В судочинстві іноземці та особи без громадянства як учасники процесу користуються такими ж процесуальними правами, що й громадяни України.[10]
Також іноземцям і особам без громадянства гарантується право на отримання кваліфікованої юридичної допомоги. Кожний затриманий, ув'язнений під варту, звинувачений в здійсненні злочину має право користуватися допомогою адвоката (захисника). Кожний звинувачений в здійсненні злочину вважається невинним, поки його винність не буде доведена в передбаченому законом порядку і встановлена. Іноземці і особи без громадянства, як і громадяни України, мають право на відшкодування державою шкоди, заподіяної незаконними діями (або бездіяльністю) органів державної влади або їх посадовців [22,с.34-48].
Але, згідно з чинним законодавством, іноземні громадяни не наділені в Україні політичними правами. Вони не можуть призначатися на окремі посади або займатися певною трудовою діяльністю, якщо це пов'язано з приналежністю до громадянства У країни, не можуть бути членами політичних партій України, позбавлені права участі у виборчому процесі обирати і бути обраними до органів державної влади та місцевого самоврядування, брати участь у всеукраїнському та місцевих референдумах (ст.16 Закону "Про правовий статус іноземців").
Отже, з наведеного вище ми бачимо, що іноземці та особи без громадянства користуються таким же обсягом прав і свобод що і громадяни України – за винятком обмежень встановлених законодавством України.
2.3 Обов’язки іноземців і осіб без громадянства за законодавством України
Іноземці і особи без громадянства разом з правами, які надаються їм на рівні з громадянами України, мають і певні обов'язки, які вони повинні виконувати.
Засадничим обов’язком іноземців та осіб без громадянства, як і громадян України, є обов’язок неухильно додержуватися Конституції України та законів України, не посягати на права і свободи, честь і гідність інших людей. Цей обов’язок знайшов своє закріплення у статті 68 Конституції України. Крім цього, він деталізований у ч. 5 ст. 2 Закону ”Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства” від 04.02.1994р.: „іноземці та особи без громадянства зобов'язані поважати та дотримувати Конституції і законів України, шанувати традиції та звичаї народу України”.[10]
Дана норма присвячена загальному регулюванню одного із суттєвих аспектів взаємин людини й держави, ці відносини в Україні будуються на засадах взаємної відповідальності.
Взагалі відповідальність може бути або позитивною, або негативною. В статті 68 Конституції вона сформульована в позитивному сенсі — як обов'язок людини неухильно додержуватися Конституції України та законів України, тобто найголовніших волевиявлень держави. Цей обов'язок адресовано не тільки громадянам України, а й «кожному», хто перебуває на її території.
Хоча в цій статті згадуються тільки такі нормативно-правові акти, як Конституція України та закони України, це, однак, не означає, що можна не додержуватися норм інших правових актів. Тому зазначений обов'язок слід тлумачити розширено й мати на увазі, що всі інші, тобто підзаконні, нормативно-правові акти можуть (та й повинні) при їх застосуванні й реалізації піддаватись перевірці, оцінці, нагляду, контролю з огляду на їх відповідність закону. У разі виникнення сумнівів щодо такої відповідності підзаконні нормативно-правові акти можуть оскаржуватись (опротестовуватись) у встановленому законом порядку. А ось Конституція України— це акт, зміст якого не підлягає жодним сумнівам та запереченням. Для вирішення питання про відповідність законів Конституції фізичні особи не можуть безпосередньо звертатися до Конституційного Суду України. Проте вони можуть звертатися з відповідних питань до суб’єктів конституційного подання до Конституційного Суду України - Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини, Верховного суду, народних депутатів.
У загальній теорії права зазвичай розрізняють три основні форми здійснення, реалізації дозволяючих, забороняючих та зобов'язуючих юридичних норм: їх використання, виконання й додержання. Як відомо, будь-яка забороняюча норма може бути сформульована як норма зобов'язуюча (заборона певної дії — це не що інше, як обов'язок утримуватися від вчинення такої дії), і навпаки: будь-який юридичний обов'язок може бути переформульовано на заборону (обов'язок вчинити певну дію є, інакше кажучи, забороною утримуватися від її невчинення). Тому коментований припис поширюється не тільки на забороняючі, але й на зобов'язуючі юридичні норми, що їх вміщено в Конституції України.
І ще одну суттєву заборону (а тим самим і обов'язок) для кожної людини встановлює положення, котре розглядається: не посягати на права і свободи, честь та гідність інших людей. Хоча це положення спрямоване на регулювання людських взаємин, держава все ж покладає на себе підтримку певного режиму, стану цих взаємин .
Слід звернути увагу на те, що цей конституційний припис забороняє посягати на права і свободи, честь і гідність людей незалежно від того, закріплені чи не закріплені вони в Конституції, в законах України.
До складу забороненого об'єкта посягання включено, крім прав та свобод, також честь і гідність інших людей. Оскільки право на честь і гідність, на їх недоторканність і захист є одним із видів прав та свобод людини, наведене формулювання може бути пояснене прагненням ще раз додатково акцентувати особливу цінність, значущість саме цього різновиду її прав. Наслідком порушення цього права є спричинення людині специфічної шкоди та виникнення в потерпілого права на її компенсацію. Оскільки гідність людини, беззаперечно, належить до сфери моральних явищ, є, так би мовити, моральним «параметром» особи, то існують і підстави позначити поняття про зазначену шкоду терміном «моральна».
Те явище, котре за традицією відображають поняттям моральної шкоди, становить своєрідний соціальний феномен, є проявом і продуктом певних суспільних відносин, що можуть виникати в будь-яких сферах соціуму і мати найрізноманітніший зміст. Тому-то й право людини на компенсацію моральної шкоди — це, за його генезисом та сутністю, різновид загально соціального (а не виключно юридичного) права. Його юридичне забезпечення та юридичний захист хоча і є найбільш дієвими, ефективними «інструментами», проте аж ніяк не єдино можливими.
Окрім цього, воно — навіть у його державно-юридичному (зокрема законодавчому) опосередкуванні — є явищем міжгалузевим, так би мовити, всеюридичним, загальноюридичним (а не тільки, скажімо, цивілістичним).
Виходячи із таких позицій, видається можливим сформулювати такі положення. Явище, яке відображається поняттям «моральна шкода», складається принаймні із двох елементів: соціально-морального та індивідуально-психічного. Сутність першого полягає у приниженні оцінки гідності індивіда — як у його самооцінці, так і в уявленнях інших суб'єктів (тобто в соціальній оцінці його престижу, авторитету, репутації). Причому йдеться не тільки про реальний факт такого приниження, але й про зазіхання , «замах» на останнє, про його загрозу. Другий же складник феномена, що розглядається, має — з огляду на його онтологію, «субстанцію» — іншу природу, є явищем індивідуально-психічним. Йдеться про негативні психічні стани і (чи) процеси людини. Взагалі кажучи, такі стани й процеси (скажімо, психічні травми, «ушкодження» психіки людини) можуть викликатись різноманітними причинами, зокрема правомірними вчинками інших суб'єктів або ж навіть якимись подіями, а не діями. І вже тому поняття «психічна шкода» є родовим щодо поняття «моральна шкода». Але як би то не було, явище, адекватним категоріальним відображенням котрого здатне слугувати поняття моральної шкоди, має включати водночас обидва згадані елементи: соціально-моральний та індивідуально-психічний.
Спираючись на щойно викладені міркування, видається підставним вважати, що моральна шкода — це приниження оцінки гідності людини, яке викликає в її психіці негативні стани і процеси.
Компенсація моральної шкоди — це вчинення стосовно людини, котрій спричинено таку шкоду порушенням її загальносоціальних (природних) прав чи свобод, певних дій, які спрямовані на усунення або ж послаблення в неї негативних психічних станів і процесів, викликаних — внаслідок цього порушення — приниженням оцінки її гідності.
Що ж до зазначеного обов'язку, то слід зауважити таке. По-перше, він має насамперед загально-соціальну природу, оскільки коріниться в соціумі, в реальних суспільних відносинах (хоча потім, за певних умов, може набути і юридичного характеру). По-друге, реалізуватися цей обов'язок може цілком добровільно, так би мовити, «природним» чином (а не лише під загрозою державного примусу або ж унаслідок його застосування). А по-третє, його реалізація може відбуватися не тільки шляхом сплати грошових коштів, але й будь-яким іншим способом, не пов'язаним із фінансовими витратами.
Право на компенсацію моральної шкоди — це можливість людини, котрій заподіяно таку шкоду внаслідок порушення її загальносоціальних (природних) прав чи свобод, вимагати від порушника виконання його обов'язку вчинити певні дії, спрямовані на усунення або ж послаблення в неї негативних психічних станів та процесів, викликаних (внаслідок цього порушення) приниженням оцінки її гідності; а також її можливість звернутися, в разі потреби, до компетентних національних чи міжнародних органів по примусове забезпечення виконання зазначеного обов'язку.
У деяких випадках оцінка гідності людини стає безпосереднім, самостійним і, можливо, навіть єдиним об'єктом умисного, цілеспрямованого її приниження (наприклад, у разі вчинення наклепу, образи). Але ця оцінка страждає також і тоді, коли відбувається порушення яких би то не було прав чи свобод людини (причому незалежно від того, зафіксовані вони в національному законодавстві чи ні). Підрив, руйнація гідності людини — це неминучий супутник, соціальна «тінь» будь-чийого зазіхання на всяке її право, оскільки й у таких випадках у потерпілого зазвичай виникають почуття приниженості, образи й інші негативні переживання, стан психічної пригніченості тощо. Щоправда, в цьому разі гідність уражається, так би мовити, опосередковано, стає непрямим об'єктом правопорушення.
Одне слово, там, де є порушення якогось права людини чи якоїсь свободи, завжди потерпає її гідність. Саме такий різновид неправомірної моральної шкоди є, вочевидь, найпоширенішим (хоча зараз вимога щодо її компенсації висувається потерпілим — принаймні у вітчизняній юридичній практиці — ще не завжди). Отже, немає такого порушення права чи свободи людини, яке не призвело б до виникнення в неї конкретного права на компенсацію моральної шкоди, конкретної можливості вимагати такої компенсації. У цьому й вбачається «наскрізна» гуманістична місія означеного права, покликаного оберігати гідність людини — фундаментальне соціально-моральне джерело усіх без винятку її прав та свобод.
З обов’язком неухильно додержуватися Конституції України та законів України природно випливає й обов'язок держави забезпечити все населення інформацією, знаннями про права, свободи та обов'язки.
Даний припис тісно пов'язаний із положенням ч. 1 ст. 57 про гарантування кожному права знати свої права й обов'язки. Ця норма, не перетворюючи згадане право на обов'язок, все ж зобов'язує людину зазнати юридичної відповідальності і «перетерпіти» певні позбавлення, обмеження в разі порушення нею законів — незалежно від того, чи був відомий особі їхній зміст, чи ні. Стаття 68 Конституції України закріплює норму: „Незнання законів не звільняє від юридичної відповідальності”.
Юридична відповідальність — це закріплений у законодавстві та забезпечуваний державою юридичний обов'язок правопорушника зазнати примусового додаткового позбавлення певних цінностей, що йому належали.
У зв'язку з цим є підстави вирізняти дві ситуації.
З одного боку, є значна частина законів, які безпосередньо втілюють, відображають вимоги моралі — як загальнолюдської, так і тієї, котра панує в даному суспільстві. І тоді, якщо людина поводить себе відповідно до таких моральних вимог (а вони зазвичай стають відомими вже з дитинства), вона тим самим додержується і відповідних законів (навіть якщо вона не знайома з їхнім змістом). З іншого ж боку, є й такі закони, що вміщують специфічні правила поводження, скажімо, із технічними засобами, з об'єктами природи — правила, котрі самі по собі не мають безпосередньо морального змісту. Тому знання й додержання лише принципів моралі не забезпечать «автоматичного» додержання таких законів. У цих випадках певна юридична обізнаність вже стає необхідною передумовою правомірної поведінки.
Отже, цей припис, окрім усього іншого, стимулює, орієнтує громадян на здобуття юридичних знань. Він також своєрідно зобов'язує державу забезпечити доступність законодавства для найширших верств населення. І держава дійсно «пов'язала» себе таким обов'язком настільки, що заздалегідь оголосила нечинними ті закони (та інші нормативно-правові акти), які не доведені до відома населення.
Таким чином, незнання законів чи інших нормативно-правових актів не може бути підставою для звільнення від юридичної відповідальності, але за умови, що вони були доведені до відома населення у встановленому законом порядку і тому вважаються чинними [23,с.333].
Ще одним обов’язком іноземців, який вони несуть нарівні з громадянами України, є обов’язок не заподіювати шкоду природі, культурній спадщині, відшкодовувати завдані збитки (стаття 66 Конституції України). Проголошений цією статтею обов'язок має величезне значення для охорони довкілля, забезпечення раціонального використання природних ресурсів, їх відновлення та відтворення. Він безпосередньо поширюється на всіх громадян України та інших фізичних осіб, що перебувають у межах державних кордонів України або виключної (морської) економічної зони чи континентального шельфу України.
Дане положення зобов'язує фізичних осіб раціонально використовувати природні ресурси, здійснювати заходи щодо запобігання псуванню, забрудненню, виснаженню природних ресурсів, негативному впливу на стан довкілля. Невиконання зазначеного обов'язку як результат неправомірної поведінки громадянина може бути пов'язане із заподіянням шкоди природі. Ця шкода охоплює весь матеріальний світ — навколишнє природне середовище, людину, результати її діяльності тощо.
Крім збитків, які виражені у грошовій формі, в результаті неправомірних дій громадян можливе завдання екологічної шкоди. Сутність останньої зводиться головним чином до певного погіршення якісного стану довкілля.
Відшкодування завданих природі збитків здійснюється в порядку цивільно-правової відповідальності, згідно з екологічним законодавством України Збитки, завдані внаслідок порушення законодавства про охорону довкілля, підлягають відшкодуванню, як правило, в повному обсязі без застосування норм зниження розміру стягнення і незалежно від збору за забруднення навколишнього природного середовища та погіршення якості природних ресурсів.
Цивільно-правова відповідальність за заподіяння шкоди природі має свої особливості, які полягають в тому, що: а) порядок і розміри збитків за шкоду, заподіяну природі, визначаються спеціальними нормативними актами екологічного законодавства України, і лише в разі їх відсутності застосовуються норми Цивільного кодексу України про відшкодування шкоди підкреслюється, що при вирішенні позовів про відшкодування шкоди суди повинні керуватися нормами природоохоронного законодавства, а в питаннях, не врегульованих цим законодавством, відповідними правилами цивільного законодавства; б) збитки компенсуються за шкоду, заподіяну довкіллю (його природним ресурсам, природним багатствам, природним комплексам); в) розміри збитків визначаються за затвердженими у спеціальному законодавстві таксами, методиками та ін.
Поряд з обов'язком не заподіювати шкоду природі Основний Закон закріплює аналогічний обов'язок і щодо культурної спадщини, яка становить сукупність успадкованих людством від попередніх поколінь об'єктів.
До об'єктів культурної спадщини закон відносить місця, споруди (витвори), комплекси (ансамблі), їхні частини, пов'язані з ними території чи водні об'єкти, інші природні, природно-антропогенні або створені людиною об'єкти незалежно від стану збереження, що донесли до нашого часу цінність з антропологічного, археологічного, естетичного, етнографічного, історичного, мистецького, наукового чи художнього погляду і зберегли свою автентичність.
Об'єкти культурної спадщини, які знаходяться на території України, охороняються державою шляхом здійснення комплексу заходів з обліку, захисту, збереження, належного утримання, відповідного використання, консервації, реставрації, реабілітації та музеєфікації. Серед цих заходів самостійне місце посідають і обов'язки фізичних та юридичних осіб, діяльність яких може негативно позначитися на стані пам'яток. Зокрема, на особу, діяльність якої негативно позначається на стані пам'ятки (створює загрозу знищення, руйнування, пошкодження, спотворення пам'ятки), покладається обов'язок вжити заходів, погоджених з відповідним органом охорони культурної спадщини, для запобігання такій загрозі та підтримання пам'ятки в належному стані за власні кошти.
При заподіянні шкоди об'єктам культурної спадщини національного або місцевого значення, які занесені до Державного реєстру нерухомих пам'яток України, завдані збитки підлягають відшкодуванню.
Незаконні дії (пошкодження, руйнування, знищення), вчинені фізичною особою, що призвели до істотних змін пам'яток, їхніх територій, охоронюваних археологічних територій, а також їхніх частин, тягнуть за собою кримінальну відповідальність.
Застосування фінансових санкцій, адміністративних стягнень або кримінального покарання не звільняє винного від обов'язку відшкодувати шкоду, завдану власникові пам'ятки або уповноваженому ним органові, особі, яка набула права володіння, користування чи управління пам'яткою, охоронюваною археологічною територією. Шкода, завдана власникові пам'ятки або уповноваженому ним органові, особі, яка набула права володіння, користування чи управління пам'яткою, охоронюваною археологічною територією, відшкодовується відповідно до закону.
Особи, які завдали шкоди пам'яткам, їхнім територіям (у