Xreferat.com » Рефераты по государству и праву » Правовий статус іноземців та осіб без громадянства

Правовий статус іноземців та осіб без громадянства

одним з головних принципів регулювання соціально-трудових відносин. Свобода праці базується на свободі кожної людини у своєму розвитку (ст. 23 Конституції України), а не тільки у відносинах з використання праці. Тому її не слід обмежувати правом вільно розпоряджатися робочою силою як економічною категорією, якимось майном. З правової точки зору свободу праці можна визначити як свободу від примусу до праці, можливість особи без зовнішнього впливу вирішувати питання — займатися чи не займатися працею, а якщо займатися, то де і якою саме [23,с.221].

4) охорону здоров’я, медичну допомогу та медичне страхування;

5) відпочинок. Право на відпочинок безпосередньо пов'язане з правом на працю. Продуктивна праця можлива лише за умови збереження працездатності працівника, якому для відновлення сил потрібен відпочинок. Реалізація права на відпочинок пов'язана з детальною регламентацією в законодавстві про працю, в якому встановлено такі види відпочинку, як перерви протягом робочого дня, вихідні, святкові та неробочі дні, відпустки тощо;

6) освіту. Дане право передбачає право кожного на освіту без обмежень за статтю, расовими, національними, мовними, політичними та іншими ознаками. Це право поширюється як на всіх громадян України, так і на біженців незалежно від їх соціального і майнового стану, належності до партій, ставлення до релігії, віросповідання, місця проживання та інших обставин;

7) вільний вибір мови є невід'ємним правом біженців. Держава створює у місцях компактного проживання громадян інших національностей загальноосвітні заклади, навчальна і виховна робота в яких провадиться національною мовою. Ця ж стаття визначає обов'язковість вивчення в усіх загальноосвітніх школах української та російської мов [23,с.266];

8) свободу світогляду і віросповідання. Це право включає свободу сповідувати будь-яку релігію або не сповідувати ніякої, безперешкодно відправляти одноособове чи колективно релігійні культи і ритуальні обряди, вести релігійну діяльність. Свобода віровизнання як загальносоціальне (природне) право людини — це можливість людини вільно обирати об'єкт своєї віри і визначати власне внутрішнє ставлення до нього, а також можливість людини вчиняти певні дії або утримуватися від їх вчинення, за допомогою чого об'єктивується її віровизнання;

9) подання індивідуальних чи колективних письмових звернень або особисте звернення до органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб цих органів;

10) володіння, користування і розпорядження своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Обмеження права приватної власності можуть передбачатися законами, виникати з договорів та встановлюватися судовими рішеннями;

11) оскарження до суду рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб та звернення за захистом своїх прав до Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини.

Право кожного на звернення до суду за захистом своїх прав і свобод закріплене в ч. 1 коментованої статті універсальним юридичним засобом відстоювання людиною свого правового статусу в будь-якій конкретній життєвій ситуації, зокрема пов'язаній і незаконними діями чи бездіяльністю органів державної влади, у тому числі адміністрації державних установ та підприємств, органів місцевого самоврядування, посадових осіб та службовців названих структур.

Судовий захист прав і свобод людини здійснюється в процесуальних формах, передбачених чинним законодавством, а саме в порядку цивільного, кримінального, адміністративного, а також конституційного судочинства. Найбільш місткою формою, пристосованою для безпосереднього захисту порушених прав, є цивільне судочинство. Органами міжнародних організацій, що можуть розглядати скарги громадян щодо порушення в Україні їх прав і свобод, є Європейська комісія з прав людини та Європейський Суд і прав людини, які діють під егідою Ради Європи.

Також біженцям надається можливість будь-якими не забороненими законом засобами самому захищати свої права і свободи від порушень і протиправних посягань. Найбільш типовими прикладами самозахисту, як свідчить практика, є звернення до засобів масової інформації, використання допомоги, що її можуть надати правозахисні організації, ті чи інші громадські об'єднання, наприклад профспілки.

Особа, якій надано статус біженця в Україні, має рівні з громадянами України права у шлюбних та сімейних відносинах, має право на одержання грошової допомоги, пенсії та інших видів соціального забезпечення в порядку, встановленому законодавством України, та користування житлом, наданим у місці проживання.

Право притулку — один із найстаріших правових інститутів. Воно пов'язане з наданням певній особі по політичних мотивах права безпечного мешкання в іноземній державі, що гарантує цій особі основні права і свободи, надання яких закріплено нормами міжнародного права.

Спочатку практика надання притулку була тісно пов'язана з релігією. Так, в Стародавній Греції під час воєн храми залишалися недоторканними, в них знаходили притулок як мирні жителі, так і учасники воєнних дій. Проте для рабів притулок в храмах був обмеженим. Рабині могли отримати притулок тільки в Афінах — в храмах Тезея і Діани. Притулок давав рабиням право лише на судовий розгляд. На суді раб повинен був привести докази жорстокого з ним поводження. Якщо це вдавалося довести, раба продавали новому господареві, а рабинь залишали прислужниками при храмі Діани. Від рабства притулок не рятував.

Крім релігійного притулку в епоху рабовласництва починає складатися притулок територіальний. Він практикувався в Стародавній Індії, в Давньому Єгипті і в інших регіонах. Територіальний притулок надавався особам з інших країн. Ті ж Афіни надавали притулок всім гнаним. Широку популярність за застосування права притулку здобуло місто Теос. Але рабині цим правом не користувалися.

У епоху середньовіччя право притулку перейняло ряд рис права притулку епохи рабовласництва. Так норми, що складали це право, в своїй основі мали звичаєво-правовий характер. Кріпосним селянам право притулку як правило, не надавалося. Притулок отримували як політичні утікачі, так і кримінальні злочинці. Мали місце випадки надання релігійного притулку. Воно набуло широкого поширення в державах Західної Європи, де церковна влада була домінувала над владою світською. До XVI в. церква дотримувалася правила: підлягають видачі світській владі всі утікачі за умови, що вони не будуть засуджені на смерть і їм не заподіють тілесних ушкоджень. Проте з 1501 р. буллою папи Григорія XIV вводиться інше правило: світській владі видаються злочинці, якщо вони не мали на притулок права. Питання про відповідність дій особи цьому праву визначали самі церковні власті. Що стосується феодальної Русі, те право релігійного притулку зберігалося навіть в ХУІІ в.

В період буржуазних революцій найбільший вплив на право притулку зробила Франція. Національні Збори Франції в Декларації до всіх народів від 29 грудня 1791 р. заявили, що воно відкриває притулок іноземцям зокрема жителям тих країн, володарі яких змусили Францію вступити з ними у війну.

У ст. 1210 якобінської Конституції було записано, що французький народ надає притулок іноземцям, вигнаним з своєї вітчизни за справу свободи, але він відмовляє в такому праві тиранам". Франція поклала початок правилу, згідно з яким єдиною підставою для надання притулку є наявність політичних мотивів. Вперше право політичного притулку стало конституційним принципом. У договорах про видачу злочинців, які укладались в XIX в., знайшов віддзеркалення принцип невидачі політичних злочинців. Перший такий договір, що стосувався видачі політичних утікачів, був укладений між Францією і Швецією в 1831 р. Цей принцип знайшов підтримку і у феодальних держав, що прагнули підтримати аристократів, що тікали з буржуазних держав. Право політичного притулку в першій половині XIX ст. сформувалося як загальновизнаний інститут міжнародного права [1, с. 112].

У сучасний період притулок означає надання державою заступництва особі, яка переслідується іншою державою за політичну діяльність, а також по національних, расових, релігійних і інших підставах. Заступництво включає:

гарантії безпеки особи, що отримала на території даної держави притулок;

невидачу і невисилку такої особи в країну, де вона піддавалося або може піддатися переслідуванню;

надання особі державою притулку основних прав і свобод;

надання притулку іноземцям, а не власним громадянам.

Право притулку регулюється нормами внутрідержавного права і нормами міжнародного права. Держава, спираючись на свій суверенітет, сама визначає умови надання притулку. Проте законодавче оформлення правового статусу осіб, що одержують притулок, не повинно суперечити міжнародним зобов'язанням держави і загальновизнаним нормам міжнародного права. І внутрідержавне право, і право міжнародне виходять з того, що притулок пов'язаний з прагненням особи вийти з-під юрисдикції однієї держави і перейти під юрисдикцію іншої. Право притулку визнається як таке обома системами права.

Ступінь конкретизації цього права в національному законодавстві держав різний. Так, Конституція Італії фіксує положення про право притулку на своїй території для політичних емігрантів, а Конституція Мексики забороняє видачу осіб, що переслідуються по політичних мотивах. Конституція Гвінейської Республіки представляє право притулку іноземцям, яких переслідують за їх боротьбу за захист справедливої справи або за їх діяльність в сфері науки і культури. У Законі про біженців США 1980 р. передбачено надання притулку особам, які прибули з країни, куди вони не можуть або не бажають повертатися, або чий захист вони не можуть або не бажають використовувати.

У ч. 2 ст. 26 Конституції України визначено, що іноземним громадянам і особам без громадянства може бути надано притулок у порядку, встановленому законом [16]. Яких-небудь підстав або критеріїв для надання притулку Конституція України не називає. Тому для встановлення змісту даного інституту необхідно звернутися до загальновизнаних норм міжнародного права.

Міжнародне право виходить з того, що оцінка підстав для надання притулку є справою держави, що надає притулок це закріплено в п. 3 ст. 1 Декларації Генеральної Асамблеї ООН про територіальний притулок 1967 р. Тому міжнародне право містить загальні принципи співпраці держав у сфері надання притулку. Ці принципи зафіксовані у ряді міжнародних документів.

Перш за все визнається принцип про право людини на притулку. У Загальній декларації прав людини 1948 р. встановлено, що кожна людина має право шукати притулок від переслідування в інших країнах і користуватися цим притулком. Декларація виходить з того, що таке переслідування ґрунтується на політичних мотивах. У зв'язку з цим в Декларації підкреслюється, що право на притулок не може бути використане у разі переслідування, яке насправді стосується скоєння неполітичного злочину або діяння, що суперечить цілям і принципам Організації Об'єднаних Націй.

У дещо іншому вигляді ці положення викладені в ст. 27 Американській Декларації прав і свобод людини від 2 травня 1948 р., прийнятою на дев'ятій міжамериканській конференції: «Кожна людина має право у разі переслідування, що не є результатом звичайного злочину, шукати і отримувати притулок на іноземній території відповідно до закону відповідної країни і міжнародних угод».

Американська Конвенція про права людини від 22 листопада 1969 р. (вступила в силу в 1978 р.) в ст. 22 "Свобода пересування і поселення" закріпила наступне формулювання: "Кожна особа має право шукати і отримувати притулок на іноземній території відповідно до законодавства цієї держави і міжнародних конвенцій у разі звинувачення її в політичному або схожому злочині".

Африканська Хартія прав людини і народів, прийнята в 1981 р. (вступила в силу в 1988 р.), трактує це право ширше: "Кожен має право у разі переслідування шукати і отримувати притулок в інших країнах відповідно до законодавства цих країн і міжнародних угод" (ст. 12).

У деяких міжнародних актах закріплені положення, які примикають до питання про притулок. Так, в Міжнародному пакті про громадянські і політичні права 1966 р. визнається право кожної людини, де б вона не знаходилася, на визнання її правосуб'єктності, право вільно притримуватися своїх думок. Кожна людина має право залишати будь-яку країну, включаючи власну. Стаття 3 Конвенції проти тортур і інших жорстоких, нелюдяних або принижуючих гідність видів поводження і покарання 1984 р. (вступила силу в 1987 р.) передбачає, що жодна держава-учасник не повинна висилати, повертати або видавати яку-небудь особу іншій державі, якщо існують серйозні підстави вважати, що їй може загрожувати там застосування тортур.

З урахуванням сказаного можна сформулювати ряд принципів, що стосуються притулку, закріплених в міжнародних документах:

кожна держава, виходячи з свого суверенітету, має право надавати притулок;

притулок є мирним і гуманним актом і тому не може розглядатися іншими державами як недружна дія. Притулок, що надається державою, певним особам повинен поважатися всіма іншими державами;

кожна людина має право шукати в інших країнах притулок від переслідування і користуватися цим притулком. До осіб, яким наданий притулок, не повинні застосовуватися такі заходи, як відмова від дозволу переходу кордонів, висилка або примусове повернення в яку-небудь країну, де ці особи можуть піддатися переслідуванню. Невидача і не висилка особи, що отримала притулок, - істотна риса змісту права притулку;

держава сама оцінює підстави для надання притулку. Як правило, притулок надається особам, що переслідуються на батьківщині по політичних, національних, расових, релігійних і іншим мотивах. Отже, особа, що скоїла злочин неполітичного характеру, не може претендувати на отримання притулку. Крім того, особа не може претендувати на отримання притулку, якщо вона, як вже мовилося, вчинила дії, що суперечать цілям і принципам ООН. Так, на право шукати притулок і користуватися притулком не може посилатися ніяка особа, якщо відносно неї є серйозні підстави вважати, що вона скоїла злочин проти світу, військовий злочин або злочин проти людства. Держава також може відмовити особі в наданні притулку з міркувань національної безпеки або в цілях захисту населення, наприклад у разі масового притоку людей;

держава, що надала притулок, не повинна дозволяти особам, які його отримали, займатися діяльністю, що суперечить цілям і принципам ООН;

положення осіб, що отримали притулок без шкоди для суверенітету держави, що надала притулок, і цілей і принципів ООН, повинно бути предметом турботи міжнародного співтовариства. Зокрема, це стосується захисту прав і основних свобод людини. Особам, що отримали притулок, повинні бути надані права і основні свободи людини в не меншому об'ємі, чим іноземцям в даній державі. Якщо для якої-небудь держави виявляється скрутним надання притулку, держави роздільно або спільно або через ООН повинні розглядати у дусі міжнародної солідарності необхідні заходи для полегшення тягаря, що лежить на даній державі [57].

Ряд вказаних вище положень знайшли закріплення в Декларації про територіальний притулок, прийнятою Генеральною асамблеєю ООН 4 грудня 1967 р. [55]. Слід звернути увагу на, те, що міжнародне право регулює питання саме територіального притулку, тобто ситуації, коли притулок надається на території однієї держави особам, прибулим з іншої держави.

Проте в практиці окремих держав, мали місце випадки надання дипломатичного притулку хоча яких-небудь загальних норм міжнародного права про притулок в посольствах не існує. Особливо це стосувалося практики латиноамериканських держав, що визнавали право надання політичного притулку в посольствах. Зокрема, це витікало, хоч і непрямим чином, із змісту ст. 1 Конвенції про право політичного притулку, підписаною в Монтевідео на VII Міжамериканській конференції 26 грудня 1933 г.: «Державам не дозволяється давати притулок в посольствах, на військових кораблях, у військових таборах і на військово-повітряних суднах особам, обвинуваченим в загально-кримінальних злочинах переслідуваним в належній формі або засудженим звичайними судами, а також дезертирам. Особи, що згадані в попередньому абзаці і сховалися в одне з вищезгаданих місць, повинні бути видані на першу вимогу місцевого уряду". Із змісту цієї статті витікає, що особам, що не підпадають під ознаки статті (скоєння загально-кримінального злочину і т.п.), дипломатичний притулок може бути наданий. В цілому Конвенція виходила з того, що право політичного притулку є інститутом гуманітарного характеру, хоча воно і не засноване на взаємності.

Що стосується позиції України відносно права притулку, то вона знайшла закріплення в Конституції. Що стосується безпосередньо права притулку, то воно надається особам, які потребують захисту від переслідування або реальної загрози стати жертвою переслідування в країні своєї цивільної приналежності або в країні свого звичайного місце проживання за суспільно-політичну діяльність і переконання, які не суперечать демократичним принципам, визнаною світовою спільнотою, нормам міжнародного права. Умовою надання політичного притулку є і те, що переслідування повинно бути направлено безпосередньо проти особи, яка звернеться з клопотанням про надання даного притулку. Особа, яка отримає політичний притулок, користується на території України правами і свободами і несе обов'язки нарівні з українськими громадянами. Члени сім'ї особи, яка отримала політичний притулок, також одержують такий притулок за умови їх згоди з клопотанням. При цьому згоди дітей, не досягне 14-річного віку, не вимагається. Крім того, притулок не надається якщо особа переслідується за дії (або бездіяльність), визнається в Україні злочином та особі, яка є обвинуваченою по кримінальній справі або відносно неї винесений, набуде законну чинність і належний виконанню обвинувальний вирок суду на території України. А також особі, яка прибула з третьої країни, де їй не загрожувало переслідування; особі, яка прибула з країни з розвинутими демократичними інститутами в області захисту прав людини; особі, яка надає явно помилкові відомості; особі, яка має громадянство третьої країни, де вона не переслідується [58].

Мають місце також випадки, коли особа, якій в Україні надано політичний притулок, втрачає право на нього. Це — повернення в країну своєї цивільної приналежності або країну свого звичайного місце проживання, яку особа покинула; виїзд на проживання в третю країну; добровільна відмова від політичного притулку на території України; придбання українського громадянства або громадянства іншої країни.

В Україні, зважаючи на євроінтеграційні процеси та гостроту проблеми боротьби із транснаціональною та іншою злочинністю, наразі виникає проблема інституту політичного притулку, а також процедури надання особі статусу біженця. Дана проблематика є тісно пов'язаною із таким значущим правовим інститутом, як екстрадиція, котрій приділяється чимало уваги у юридичній літературі [59].

Згідно із міжнародним та національним законодавством, особа, яка отримала політичний притулок, до іншої держави не видається. У зв'язку із цим гостро постає питання удосконалення інституту політичного притулку, визначення процедури екстрадиції злочинців, які отримали політичний притулок і переховуються під правовим статусом біженця, усунення певних проріх із метою унеможливлення користування правом притулку для таких осіб.


Висновки


Таким чином, з вищенаведеного можна зробити наступні висновки.

Будь-яка країна має поширювати конституційні права, свободи та обов’язки не тільки на своїх громадян, але й на осіб, які у тій чи іншій ролі перебувають на її території. Тому, з точки зору конституційного права, є важливим дослідження іноземців та осіб без громадянства у ролі суб’єктів конституційних правових відносин.

Виходячи з діючих нині Законів України "Про правовий статус іноземців", "Про громадянство України", "Про біженців" і з урахуванням положень міжнародно-правових актів, можна зробити висновок, що основними іноземець (іноземний громадянин) — це особа, що є громадянином чи підданим іншої держави, і це підтверджено відповідними документами, не є громадянином України, але в силу свого постійного чи тимчасового перебування на території України, а також інших причин, знаходиться в правовому зв'язку з Україною в особі її компетентних органів. Що ж до осіб без громадянства, то вони визначаються як особи яких жодна держава відповідно до свого законодавства не вважає своїми громадянами.

Основною причиною безгромадянства є різноманітні колізії національних законодавств про громадянство.

Оскільки у апатридів відсутній стійкий правовий зв'язок з певною державою, то це ставить їх в менш вигідне положення в порівнянні з громадянами держави, на території якої вони проживають. Вони, як правило, обмежуються в політичних правах, не можуть вимагати захисту від якої-небудь державою. У ряді країн на осіб без громадянства не розповсюджується законодавство про працю і соціальне забезпечення. Держави регулюють правове положення осіб без громадянства як за допомогою національного законодавства, так і за допомогою міжнародних договорів.

Між особами без громадянства і громадянами іноземних держав (іноземцями) існує юридично обґрунтоване розмежування. Воно викликано тим, що апатрид (особа без громадянства) не перебуває в громадянстві даної держави і не має юридично важливих доказів свого відношення до громадянства іншої держави. Правовий статус апатрида в першу чергу визначається законами держави - перебування. При переїзді апатрида в іншу державу його зв'язок з колишньою державою автоматично припиняється і виникає новий зв'язок з тією державою, де апатрид перебуває. Права і обов'язки апатрида, які набутті в колишній державі, автоматично не поновлюються. Вони визнаються тільки в тому випадку, якщо в новій державі діє закон щодо переходу цих прав і обов'язків або ця держава виконує відповідні міжнародні зобов'язання.

Що стосується громадян іноземний держав, то вони підкоряються не тільки правопорядку країни перебування, але зберігають права і обов'язки по відношенню до своєї держави. У іноземних громадян як громадян певної держави існують юридично регульовані правовідносини з цією державою незалежно від місця знаходження даних громадян. Подібна держава, вимагаючи лояльності від своїх громадян, зобов'язана забезпечити їм встановлені законом права і захист як на власній території, так і закордоном. Держава поширює свою владу на громадян, навіть якщо вони знаходяться за межами її території. У зв'язку з цим громадяни даної держави, знаходячись за її межами як іноземці, користуються по відношенню до держави свого громадянства рядом прав.

Таким чином, правовий статус іноземних громадян і осіб без громадянства при ряді загальних рис - не одне і те ж. Існуючі відмінності стосуються докорінної позиції - прав і обов'язків особи по відношенню до своєї держави: у іноземних громадян - це держава, яка надала їм громадянство, а у осіб без громадянства такої держави просто немає.

Об'єм прав і обов'язків іноземців та осіб без громадянства визначається міжнародними договорами і національним законодавством держави, де вони знаходяться. Визначення цього об'єму - справа внутрішньої компетенції кожної держави. Проте держава повинна при цьому виходити з міжнародних стандартів, які є загальновизнаними нормами міжнародного права.

Держава перебування не повинна перешкоджати іноземцям, апатридам в праві виїзду з своєї території. Вона не повинна ущемляти прав окремих груп іноземців, осіб без громадянства по ознаках раси, віросповідання, мови і релігії і т. п., тобто піддавати їх дискримінації.

Найважливішим принципом правового статусу іноземців та осіб без громадянства є реалізація юридичних гарантій їх прав і свобод. Це досягається правом іноземців на звернення за захистом в суд, адміністративні органи, застосуванням санкцій до порушників прав і свобод.

Одним з найважливіших принципів юридичного статусу іноземців та осіб без громадянства є принцип їх рівності перед законом, що впливає із ст. 24 Конституції України, в якій зазначається, що всі мають рівні конституційні права і свободи та є рівними перед законом незалежно від раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану, місця проживання, за мовними або іншими ознаками.

Національне законодавство, зокрема Закон України ”Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства”, визначив засади правового статусу іноземців та осіб без громадянства: іноземці та особи без громадянства мають ті ж права і свободи та виконують ті ж обов’язки, що і громадяни України, якщо інше не передбачено Конституцією, цим та іншими законами України, а також міжнародними договорами України.

Якщо іноземною державою встановлено обмеження щодо реалізації прав і свобод громадянами України, Кабінет Міністрів України може прийняти рішення про встановлення відповідного порядку реалізації прав і свобод громадянами цієї держави на території України. Це рішення набирає чинності після його опублікування. Воно може бути скасовано, якщо відпадуть підстави, за яких воно було прийнято.

Здійснення іноземцями та особами без громадянства своїх прав і свобод не повинно завдавати шкоди національним інтересам України, правам, свободам і законним інтересам її громадян та інших осіб, які проживають в Україні. Іноземці та особи без громадянства зобов’язані поважати та дотримувати Конституції і законів України, шанувати традиції та звичаї народу України.

Сукупність прав і обов'язків, якими володіють іноземці, становить правовий режим іноземців. Цей режим (або статус) не є абсолютно однаковим. Іноземців можна розділити на декілька категорій залежно від ступеня підлеглості юрисдикції країни перебування. У зв'язку з цим слід виділити правовий статус іноземних громадян, які мають імунітет від юрисдикції держави або переваги в правовій сфері, і статус іноземних громадян, які не мають імунітету від юрисдикції.

Практика держав виробила декілька видів правових режимів перебування іноземців на території даної країни. По своїй суті, ці правові режими є юридичним рішенням питання про об'єм прав, які надаються іноземцям. Це - наступні режими: національний, найбільшого сприяння, спеціальний (преференційний).

В Україні національний режим для іноземців діє як загальний принцип права. Він закріплений в Ст.26 Конституції України: "Іноземці та особи без громадянства, що перебувають в Україні на законних підставах, користуються тими самими правами і свободами, а також несуть такі самі обов'язки, як і громадяни України, за винятками встановленими Конституцією, законами чи міжнародними договорами України".

Відповідно до статті 29 Закону ”Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства”, іноземці та особи без громадянства, які вчинили злочин, адміністративні або інші правопорушення, несуть відповідальність на загальних підставах. Особливі правила застосовуються щодо співробітників дипломатичних представництв та консульських установ іноземних держав в Україні, які користуються встановленими законодавством України і міжнародними договорами України привілеями та імунітетами від відповідальності в державі перебування.

Особливістю відповідальності іноземців та осіб без громадянства є те, що на відміну від громадян України на порушення законодавства України до них можуть бути застосовані спеціальні заходи відповідальності, а саме:

скорочення терміну тимчасового перебування в Україні;

видворення з України.

В цілому слід відзначити, що чинне сьогодні законодавство України, яке регулює статус іноземців і осіб без громадянства, відповідає положенням відповідних міжнародно-правових актів, що діють в цій сфері, а також демократичним стандартам, що діють у більшості країн світу, де функціонує громадянське суспільство, в якому найвищою соціальною цінністю визнаються людина, її права і свободи. Крім цього, можна також констатувати, що реалізація іноземцями та особами без громадянства свого правового статусу в Україні, попри певні проблеми в цілому також відбувається згідно з відповідними міжнародно-правовими зобов’язаннями України.


Список використаних джерел


Тиунов О.И. Международное гуманитарное право. Учебник для вузов.- М.: Издательство НОРМА, 2000.-238с.

Константінов С.Ф. Еволюція поняття іноземців та осіб без громадянства в Україні // Держава і право: Зб. наук. праць: Юрид. і політ. науки. - 2001.- Вип.:13.- С.209-214.

Макаров А.Н. Правовое положение иностранцев в СССР.- М., 1924.-С.7.

Свод Законодательства СРСР. — 1924.- № 23. — Ст. 202.

Циркуляр НКВД РСФСР № 572 от 31 октября, 1925. О введений в действие Положения о видах, на проживание для иностранцев // Правовое положение иностранцев в СССР. - М.,

Если Вам нужна помощь с академической работой (курсовая, контрольная, диплом, реферат и т.д.), обратитесь к нашим специалистам. Более 90000 специалистов готовы Вам помочь.
Бесплатные корректировки и доработки. Бесплатная оценка стоимости работы.

Поможем написать работу на аналогичную тему

Получить выполненную работу или консультацию специалиста по вашему учебному проекту
Нужна помощь в написании работы?
Мы - биржа профессиональных авторов (преподавателей и доцентов вузов). Пишем статьи РИНЦ, ВАК, Scopus. Помогаем в публикации. Правки вносим бесплатно.

Похожие рефераты: