Діяльність органів виконавчої влади, функція прийняття рішень
1. Є обмеження знань індивіда про альтернативи і критерії.
2. Люди діють на основі спрощеної, погано структурованої розумової абстракції реального світу, а ця абстракція визначається особистими сприйняттями, нахилами тощо.
3. Люди не прагнуть досягти оптимального варіанту, а ладні пристати на першу-ліпшу альтернативу, що задовольнятиме поточний рівень їхнього прагнення.
4. Рівень прагнення індивіда щодо рішення рухається вгору і вниз, залежно від оцінок щойно знайдених альтернатив.
Г. Саймон відзначає одну важливу особливість прийняття рішень: людина, яка приймає рішення, не розглядає всіх альтернатив, а зупиняється на тій, що задовольняє її вимоги діяльності або власні прагнення на цей момент. Отже, пошук оптимального варіанту чи, навіть, раціональне дослідження кращої альтернативи не є складниками адміністративної людини. Послідовно розглядається кожна з альтернатив, поки не знайдеться така, що відповідає мінімальним критеріям людини, яка приймає рішення. Вона й стає альтернативою рішення.
2.4 Інші методи прийняття рішень
У попередньому підрозділі ми розглядали теорії рішення з позицій їх ухвалення однією людиною. У цьому підрозділі розглянемо деякі інші методи прийняття рішень.
2.4.1 Групове прийняття рішень
Бюрократична структура розвиває проблеми взаємовідносин "верхів і низів" організації. Коли рішення приймається на високих організаційних рівнях, воно часто не критикується тими, хто має їх виконувати. Альтернативою індивідуальному ухваленню рішень є використання групового (командного) підходу до вирішення проблем.
Груповому прийняттю рішень присвячено багато досліджень, узагальнюючи які можна зробити такі висновки :
1. Групове ухвалення рішень, загалом, краще, ніж індивідуальне.
2. У ситуаціях, що виникають при вирішенні складних проблем, групове ухвалення рішень краще, ніж індивідуальне.
3. У ситуаціях, що виникають при вирішенні простої проблеми, загалом, найкращим рішенням є рішення однієї людини.
Переваги групового рішення проявляються у декількох аспектах:
• груповий підхід кращий за індивідуальний щодо обсягу знань та інформації, здатної впливати на рішення;
• груповий підхід дає змогу висунути і розглянути більше альтернатив;
• груповий підхід забезпечує засоби, які дають змогу домогтися його ухвалення і реалізації;
• груповий підхід збігається також з демократичними принципами: управління, колегіальністю, прозорістю, чесністю, зацікавленістю тощо;
• групове ухвалення рішень має певні комунікативні переваги у донесенні рішень до всіх зацікавлених осіб і організацій.
Групове рішення не позбавлене також істотних недоліків, основними з яких є такі:
• група ухвалює рішення надто довго, отже, в ситуаціях, коли основним чинником є час, групове рішення непридатне;
• у групах може домінувати одна особа або спостерігатися груповий тиск;
• групи схильні приймати рішення ще до того, як будуть розглянуті всі погляди чи альтернативи;
• групове рішення - завжди компроміс, тому воно рідко буває оптимальним;
• при груповому ухваленні рішення немає чіткої відповідальності за можливі негативні наслідки рішення.
Переваги і недоліки групового рішення досить наочно проілюструє табл. 2.1.
Таблиця 2.1
Порівняльний аналіз переваг і недоліків групового ухвалення рішень (за Г. Райтом)
| Переваги | Недоліки |
| Більше знань та інформації | Час змарнований на досягнення рішення |
| Розробляється більше альтернатив | Тиск з метою досягти згоди чи панування однієї особи |
| Краще прийняття рішення | Передчасне ухвалення рішень до того, як будуть розглянуті всі позиції |
| Краще поширення рішення | Нечітко визначена відповідальність |
| Колективність у розробці рішення | Неможливість прийняття рішення через "парадокси голосування" |
| Краща обґрунтованість рішення | Неоптимальне рішення |
На групове ухвалення рішень впливає низка чинників, таких як: фізичне середовище, у якому працює група, кількісний і якісний стан групи, статус чи владні стосунки, організаційна культура групи, розподіл ролей, система цінностей, обмеження тощо.
Г. Райт зазначає, що одним із можливих негативних наслідків групового ухвалення рішень є те, що люди схильні до методу керівництва, який характеризується груповим мисленням.
Групове мислення (за Робінсоном) визначається як ''ситуації, у яких груповий тиск з метою досягнення згоди заважає групі критично оцінювати неординарні, рідкісні чи непопулярні погляди” [25 ст.586].
Виділяють вісім чітких характеристик групового мислення:
1. Члени групи мають почуття вищості й оптимістичні уявлення про свої знання.
2. Колективне зусилля не спрямовується на переосмислення попередніх рішень.
3. Переконана група діє морально й етично.
4. Тенденція вороже ставиться до опонентів чи асоціювати їх з іншими негативними характеристиками (на кшталт недоумкуватості, слабкості характеру).
5. Тиск на членів групи з метою запобігання сумнівів щодо групових рішень.
6. Індивідуальна самоцензура чи нерішучість при відвертому висловлюванні сумнівів щодо групових рішень.
7. Ілюзія одностайності групи.
8. Індивіди відкрито тиснуть на тих своїх колег, які не хочуть погоджуватися з груповими рішеннями.
2.4.2 Груповий вибір альтернатив (стратегій)
Прийняття оптимальних (групових) рішень - це важлива проблема. Отже, нехай на множині альтернатив X задано П в загальному випадку різних індивідуальних переваг R1 R2.... Rn. Постає завдання вироблення деякого нового відношення R, яке погоджує індивідуальні вибори, виражає в певному сенсі загальну думку і є груповим вибором.
Один із розповсюджених принципів погодження - це правило більшості: прийнята всіма вважається та альтернатива, що одержала найбільшу кількість голосів. Правило більшості просте, привабливе і демократичне, але має певні особливості:
1. Воно лише узагальнює індивідуальні переваги, і його результат не є критерієм істини. Тільки практика виявить правильним чи помилковим був вибір, самоголосування - лише форма погодження наступних дій.
2. Часто виникає ситуація, коли правило більшості не спрацьовує (поділ голосів порівну при парній кількості голосуючих). У такому випадку можливі варіанти: голова має два голоси, більшість проста -51%, переважна більшість - майже 100%, і, нарешті, принцип одноголосся - консенсус, право вето.
За будь-якого з цих варіантів мається на увазі відмова від прийняття рішень, якщо жодна із альтернатив не одержить необхідного відсотка голосів. Тому розглядаються різні прийоми, що зменшують кількість ситуацій, які призводять до відмови.
Наприклад, якщо два експерти надали перевагу різним варіантам, то можна зробити вибір, порівнюючи "силу переваг" кожного експерта. Навіть для консенсусу, що вимагає загальної згоди, розроблені прийоми, які полегшують його досягнення. Так, Р. Акофф зазначає, що консенсусу важко досягти, але, здебільшого, завжди можливо. Він пропонує у складних випадках таку процедуру [27 ст.48]:
1. Максимально уточнити формулювання альтернатив, між якими консенсус не допускає вибору.
2. Колективно побудувати тест ефективності альтернатив і прийняти консенсусом рішення про те, що цей тест справедливий і що всі погоджуються з його результатом.
3. Використати тест і врахувати його результати для досягання консенсусу. Якщо ж не вдалося досягти консенсусу не лише з приводу самих альтернатив, але й щодо способу їх перевірки, то, на думку Р. Акоффа, треба знайти консенсусне рішення, що ж робити далі. Він спостерігав, що у таких випадках, як правило, приймалось рішення надати право вибору одній з авторитетних і впливових осіб. Фактично, це перехід від демократичного, але такого, що не дало результату, правила голосування до недемократичного -такого, що призводить до певного рішення. Такому "диктаторському" принципу є й теоретичне пояснення.
Парадокси голосування. Наступною особливістю правила голосування є можливість відмови від вибору через недосягнення більшості, що вимагається. Наприклад, нехай три експерти більшістю голосів вирішують питання, яка з двох альтернатив краща. За такого формулювання питання вони дійсно не можуть не зробити вибір. Однак треба зазначити ще одну особливість правила голосування - його нетранзитивність.
Нехай, наприклад, кожна із трьох груп депутатів, що утворюють більшість, лише попарно висунули свій варіант законопроекту –А , Б, С. Щоб гарантувати більшість на кожному етапі процедури, альтернативи пропонуються попарно. Кожна сторона використовує певну низку переваг. Нехай це відповідає: послідовності (А>Б>С), (Б>С>А) і (С>А>Б). Після голосування за пару (А, Б) одержуємо два голоси проти одного: А >Б; за пару (Б, С) маємо Б>С; за пару (С, А) маємо С >А. Голосування більшістю не призвело до з'ясування "загальновизнаного" порядку альтернатив: А>Б>С>А.
* Транзитивність - властивість величини, яка полягає в тому, що коли величина А порівнювальна з величиною Б, А, Б з С, то величина А порівнювальна з величиною С. [27с.156]
[УРЕС: У 3 т. / Відп. ред. А. В. Кудрицький та ін. - 2-е вид. - К.: Голов, ред. УРЕ, 1987. - Т. 3. -С. 412].
У випадку ж застосування процедури, при якій, після розгляду чергової пари, альтернатива, що відкидається, замінюється новою, кінцеве рішення залежить від порядку подання альтернатив: при порядку (А, Б, С) вибирається С, при порядку (Б, С, А) - А, при порядку (А, С , Б) - Б. Отже, якщо прийняти законопроект, то чию думку він буде виражати - більшості чи організатора голосування? Очевидно, що такі рішення не відповідають ідеалу погодженого групового вибору.
Причина цього парадоксу нетранзитивності групового вибору полягає у циклічності сукупних вихідних індивідуальних переваг. Однак це лише частковий приклад загальнішого явища, що одержало назву парадокс Ерроу (або теорема про неможливість).
Отже, на практиці часто доводиться робити груповий вибір, у якому могли би приймати участь усі члени групи (колективу). Простим і популярним способом колективного вибору є голосування. Ця процедура поряд із очевидними перевагами має низку прихованих особливостей, які іноді можуть викривати демократичність.
Експертні методи вибору альтернатив. При дослідженні складних систем, а вони тому складні, що не піддаються повній формалізації) часто звертаються до послуг експертів, тобто осіб, чиї судження та інтуїція можуть зменшити складність проблеми.
Основна ідея експертних методів полягає у тому, щоб використати інтелект людей, їх здатність шукати і знаходити рішення слабоформалізованих завдань. Однак особливість інтелектуальної діяльності людей полягає в тому, що вона суттєво залежить від зовнішніх і внутрішніх чинників. Тому, при організації експертизи, треба нейтралізувати чинники, що несприятливо впливають на роботу експертів.
Особливу роль відіграють чинники психологічного спрямування. Передусім, експерти повинні звільнятися від відповідальності за використання результатів експертизи, тому що така відповідальність накладає психологічні обмеження на вплив, а власне цього на стадії оцінки альтернатив потрібно уникнути. Оцінка, що її дає експерт, може також залежати від міжособистих відносин із іншими експертами, а іноді від того, чи відома його оцінка іншим особам. На процес експертизи може впливати особиста зацікавленість експертів, тобто їх об'єктивність, та інші особисті якості (самолюбство, конформізм, сила характеру тощо). З іншого боку, як правило, складність проблеми виходить за межі можливостей однієї людини. Корисно використати той очевидний факт, що колективність відкриває додаткові можливості для взаємного стимулювання експертів.
Оскільки взаємодія між експертами може як стимулювати, так і стримувати їх діяльність, у різних випадках використовують методики експертиз, що мають різну міру і тип взаємного впливу експертів: анонімні та відкриті опитування та анкетування, наради (комітети, колегії, штаби), дискусії (консиліуми, суди, вчені ради), ділові ігри, мозковий штурм і тощо.
Вибір з допомогою людино-машинних систем. Більшість проблем, які вирішуються на сучасному етапі розвитку суспільства, є складними. Якщо рішення приймається в умовах дефіциту часу, ресурсів, інформації, то тим, хто приймає це рішення, потрібна кваліфікована допомога в оцінці можливій альтернатив.
Експертні оцінки дають добрі результати при виборі альтернатив. Однак природні можливості людини не є безмежними. Отже, людина може оперувати лише великою кількістю понять, ідей, моделей, альтернатив тощо.
Психологи, говорячи про межу можливостей, іноді називають її законом "сім плюс - мінус два". Дається в знаки і психологічна нестабільність експерта (невпевненість, нелогічність прагнення до спрощення, повільність реакції тощо). Знаючи колосальну швидкість ЕОМ, виникає ідея об'єднання зусиль людини і машини, щоб компенсувати їх спільні недоліки.
Першим напрямом є створення людино-машинних систем, що називаються проблемно-орієнтованими. Для вирішення прикладних задач створюються програми і пакети програм. Прикладом може бути математичне забезпечення ЕОМ для статистичної обробки даних.
Другим напрямом є створення баз знань і експертних систем. Інтелектуальні властивості експертних систем реалізуються завдяки таким особливостям:
1) наявність одержаних від людини (експерта) знань у певній предметній галузі у формі набору фактів (предметне знання) і евристичних прийомів (емпіричних правил), що вводяться в машинну базу знань;
2) на відміну від програмних систем минулих поколінь, машина оперує не тільки даними, але й поняттями, вираженими в термінах природної мови.
Третій напрям виражено системами "інтерактивної оцінки рішень" і, особливо, системами підтримки рішень (DSS -Decision Support Systems). Розробка систем підтримки рішень ведеться у межах інтернаціонального проекту, що його здійснюють вчені низки країн під егідою Міжнародного Інституту та Прикладного Системного Аналізу в Люксембурзі (Австрія).
Системи підтримки рішень зорієнтовані не на автоматизацію функцій особи, що приймає рішення, а на надання допомоги у пошуку хорошого рішення. Тому в таких системах особливу увагу приділяють діалогу і особі, що приймає рішення.
До такого типу підтримки прийняття управлінських рішень можна віднести "віртуального тренажера державного реформування і управління ". Темпи розвитку суспільних процесів зараз такі, що державним службовцям доводиться приймати рішення у щоразу нових ситуаціях, а досвід просто не встигає накопичуватися, оскільки немає статистики. Отже, традиційні підходи тут не дають бажаного результату, оскільки вони пов'язані із значними витратами ресурсів і зниженням темпів перебудови.
Автори пропонують принципово нову методику визначення модифікованого індексу людського розвитку (МІЛР). Цей показник є альтернативою ВВП для вимірювання соціально-економічного розвитку країни, дає змогу оцінювати вплив управлінських рішень на МІЛР. Нарис. 2.1 показано схему взаємозв'язків між рівнями прийняття рішень.
| Функції | Засоби | |||
| Влада | Відповідальність | |||
| Право |
Обов'яз ки |
|||
Рис. 2.1. Рівні прийняття управлінських рішень
На тренажері можна моделювати три режими:
1. Прийняття рішень на N-му рівні завжди має певні наслідки. Якщо прийняте рішення призводить до збільшення МІЛР або залишає його без зміни, то воно є оптимальним. Якщо ж рішення спричиняє зменшення МІЛР, то воно вважається неефективним. Відношення кількості оптимальних рішень до загальної кількості прийнятих визначає ефективність управління N-рівнем. Це режим без навчання.
2. Перш, ніж остаточно прийняти рішення, треба виконати п. 1, і коли рішення не є оптимальним, то ЛПР (людина, що приймає рішення) отримує попередження - зворотній "ефект доміно", що спонукає шукати рішення доти, поки не буде знайдено оптимальне. Відношення кількості оптимальних рішень до загальної кількості рішень визначає здатність ЛПР до навчання.
3. Аналогічно до п.2 моделюється ієрархія рішень.
Після цього проводиться групова дискусія, на якій менеджер гри обговорює всі помилки в управлінні. Віртуальний тренажер дає змогу уникнути багатьох помилок при прийнятті управлінських рішень.
Отже, вибір у реальній ситуації вимагає виконання низки операцій, одні з яких ефективніше виконують люди, а інші - машини. Ефективне об'єднання їх можливостей реалізується через створення людино-машинних програм та їх пакетів. За останні роки активно розвиваються експертні системи підтримки рішень.
2.4.3 Цінності й факти у процесі прийняття управлінських рішень
Діяльність людей в організаціях, зокрема тих, що виконують адміністративні функції, є цілеспрямовано-орієнтованою на досягнення цілей або виконання завдань. Така цілеспрямованість дає змогу інтегрувати моделі діяльності, без яких управління втрачає будь-який сенс. Якщо управління - це мистецтво забезпечувати виконання групами певних речей, то мета - це фундаментальний критерій для визначення тих "речей, що мають бути виконані".
Рутинні рішення, які спрямовуються на конкретні дії, неминуче вимагають прийняття перед цим загальніших рішень щодо цілей та методів. Прийняття кожного рішення передбачає вибір мети та адекватної до неї діяльності. Ця мета, своєю чергою, може бути проміжною на шляху до іншої, віддаленішої і тощо, аж доки не буде досягнуто відносної кінцевої мети.
Цінні рішення - це рішення, що призводять до вибору кінцевої мети.
Відносний елемент рішення. Усі рішення, значною мірою, є результатом компромісу. Альтернатива, яка у підсумку стає основою рішень, ніколи не забезпечує повного чи досконалого досягнення цілей, а є просто найкращим із можливих рішень за певних заданих умов. Конкретна ситуація і середовище вносять свої корективи і обмежують кількість доступних альтернатив.
Відносний елемент досягнення мети - елемент компромісу—робить ще обов'язковішою необхідність пошуку і знаходження "спільного знаменника" в умовах, коли діяльність спрямовується одночасно на досягнення декількох цілей. Наприклад, якщо міська адміністрація може одночасно вдосконалювати роботу служби швидкої допомоги і будувати медичні заклади без шкоди для кожної з цих цілей, то їй доцільно спробу вати одночасно досягти усіх необхідних цілей. І навпаки, якщо досвід свідчить, що досягнення організацією будь-якої цілі істотно затримує досягнення іншої, одна із цих цілей має бути визначена як мета міськради, а від досягнення іншої треба відмовитися. Для того, щоб у спробах збалансувати обидві цілі і знайти спільний знаменник, треба припинити мислити про дві цілі, як про дві окремі категорії, і розглядати їх як засоби досягнення певної загальної мети.
Щоб краще зрозуміти зв'язок між ціннісними рішеннями і фактами, що простежуються в кожній управлінській проблемі, розглянемо приклад 2.1 зі сфери муніципального управління.
Приклад 2.1
Які питання щодо цінностей і фактів виникають у зв'язку з планами будівництва і модернізації нової вулиці? Необхідно визначити:
1) загальний вигляд вулиці;
2) зв'язок вулиці з генеральним планом;
3) способи фінансування проекту;
4) як здійснюватиметься проект: силами субпідрядників чи власними силами;
5) зв'язок цього проекту з необхідністю будівництва або вдосконалення діючих об'єктів інфраструктури;
6) відповіді на інші подібні запитання, на які треба негайно відповісти, що поєднують цінності і фактові елементи. Ці елементи можна частково відокремити один від одного, якщо відокремити цілі проекту від його процедур.
Під час вирішення таких питань, потрібно врахувати цілі, задля яких планується збудувати нову вулицю, та соціальні цінності, що впливають на будівництво, серед них:
1) швидкість та зручність транспорту;
2) безпека руху;
3) вплив планування вулиці на вартість нерухомості;
4) будівельні витрати;
5) розподіл витрат серед платників податків.
З іншого боку, рішення повинні враховувати наукові та практичні знання про те, як окремі моменти впливають на реалізацію згаданих цінностей, зокрема:
1) якість, довговічність і вартість різних типів дорожнього покриття;
2) відносні перевага альтернативних варіантів планування з огляду на витрати та зручність дорожнього руху;
3) загальна вартість проекту і покриття витрат за допомогою альтернативних методів фінансування.
Отже, остаточне рішення залежатиме як від відносної "ваги", що присвоюється різним цілям, так і від думки осіб, котрі приймають рішення.
Висновки
1. З метою вдосконалення процесу прийняття управлінських рішень доцільно провести їх класифікацію. Г. Райт виділяє два типи рішень у сфері державного управління: програмні і не програмні.
Програмні рішення базуються на усталеній процедурі й ухвалюються за типових обставин. Не програмні рішення є слабоструктурованими через відсутність інформації, чітких цілей, а також через відсутність встановленої процедури їх прийняття. Ці рішення виникають у нестандартних ситуаціях і вимагають творчого підходу до їх прийняття.
2. Є й інша класифікація рішень: стратегічні і тактичні; економічні, політичні, соціальні; комерційні і некомерційні; верхнього, середнього і нижнього рівня; комплексні і часткові; колективні та індивідуальні; зовнішні та внутрішні; текстові, графічні, математичні; у формі плану, програми, наказу, розпорядження, вказівки, прохання; стандартні і нестандартні; вербальні, письмові, електронні. Розглядають також такі рішення: врівноважені, імпульсивні, інертні, ризикові і обережні.
3.Від того, як і за яких обставин приймаються рішення, значною мірою, залежить модель чи теорія прийняття управлінських рішень. Прийняття управлінських рішень є одночасно наукою і мистецтвом.
4. Погоджуючись, що ухвалення рішень - це мистецтво, потрібно врахувати, що особи, які їх приймають, керуються суб'єктивними та емоційними міркуваннями, що накладає всій відбиток на ці рішення.
Розширення масштабів дієвості органів державного управління, складність завдань, дефіцит часу і знань спричиняють зростання ризику внаслідок неправильних і нераціональних рішень, що призводять до величезних економічних, соціальних, екологічних і політичних збитків, загрози національної безпеки держави.
4.2.1 Особливості прийняття управлінських рішень
Державне управління - вид діяльності держави, що полягає у здійсненні нею управлінського (організованого) впливу на ті форми і галузі суспільного життя, які вимагають певного втручання держави, шляхом використання повноважень виконавчої влади .
Державне управління здійснюється і за межами функціонування виконавчої влади, наприклад, на рівні державних підприємств, установ і організацій.
Система державного управління — складне поняття, зміст якого охоплює такі складові:
а) суб'єкти управління, тобто органи виконавчої влади;
б) об'єкти управління, тобто сфери та галузі суспільного життя, що перебувають під організованим впливом держави;
в) управлінська діяльність (процес), тобто певні суспільні відносини, через які реалізуються численні прямі та зворотні зв'язки між суб'єктами і об'єктами управління.
За порядком прийняття рішень органи виконавчої влади поділяються на колегіальні та єдиноначальні.
За місцем у системі виконавчої влади - на центральні органи виконавчої влади (Кабінет Міністрів України, міністерства, державні комітети, управління тощо) та місцеві державні адміністрації, які в межах відповідної адміністративно-територіальної одиниці "...забезпечують: врахування Конституції, законів України, актів Президента України, Кабінету Міністрів України, інших органів виконавчої влади вищого рівня; законність і правопорядок, дотримання прав і свобод громадян; виконання державних і регіональних програм соціально-економічного та культурного розвитку, програм охорони довкілля тощо; підготовку та виконання відповідних бюджетів та програм, звіт про виконання відповідних бюджетів; взаємодію з органами місцевого самоврядування; реалізацію інших, наданих державою, а також делегованих відповідними радами, повноважень" [28 ст.258.
Окрім того, до органів виконавчої влади на місцях належать виконавчі комітети органів місцевого самоврядування (наприклад, виконавчі комітети міських рад).
Отже, адміністративні органи (місцеві адміністрації) представляють державну владу і повинні втілювати в життя закони, укази, постанови і розпорядження, що відіграють організаторську роль, а також визначають стосунки між членами суспільства.
Особливістю роботи адміністративних органів є те, що вони не продають виготовлену продукцію (управлінські рішення). Це пояснюється двома основними причинами. Перша-певні продукти діяльності дуже важко продати, а друга - суспільство може вирішити, що певні види продукції не підлягають продажу.
Перший випадок відповідає ситуації, коли послуги не підпадають під дію "принципу виключення", тобто споживання їх одним економічним агентом не зменшує обсягу споживання іншими. Якщо в інтересах суспільства послуги мають надаватися всім (суд, оборона, забезпечення правопорядку), то здійснення такого проекту можливе лише через адміністрацію. Утримання адміністрації не забезпечується їхнім торговельним оборотом і має здійснюватися за допомогою обов'язкових відрахувань.
Інша ситуація виникає, коли приймається рішення не продавати продукцію (послуги), хоча технічно і організаційно це зробити нескладно. Отже, це питання має соціальні корені і грунтується на політичному рішенні. Суспільство вважає, що доступ до певної продукції не повинен оплачуватися (або оплачуватися частково), тобто не треба пов'язувати її з одержанням прибутку.
Отже, управління адміністрацією займає особливе місце в соціально-економічних процесах завдяки некомерційному типу діяльності. Ця специфіка позначається на процесі управління: етапі визначення цілей, прийняття рішень і оцінки результатів (визначенні ефективності).
4.2.2 Визначення цілей
Завдання адміністрації не обмежуються винятково економічними інтересами. До них належить соціальний і політичний аспекти. Частина рішень адміністрації пов'язана із суто соціальними проблемами: захистом робочих місць, розподілом прибутків і багатств. Вони хоча б частково компенсують нерівність, що виникає внаслідок вільної дії економічних механізмів. У своїй діяльності адміністрації користуються принципом, що соціальний порядок ґрунтується на гідному ставленні до людини.
Інший принцип діяльності адміністрації і органів місцевого самоврядування полягає в тому, що вони покликані захищати суспільні інтереси в найширшому розумінні. Насамперед, йдеться про забезпечення виконання владних функцій. Окрім того, треба підтримувати і поліпшувати стан праці шляхом розвитку освіти, охорони здоров'я, захисту довкілля тощо.
Коло інтересів адміністрацій постійно розширюється, внаслідок цього зростають потреби фінансування, що вимагає дедалі жорсткішого регулювання у цій галузі. Складність полягає в тому, що суть окреслених цілей ускладнює впровадження проектів для прийняття рішень, які добре спрацьовують у сфері бізнесу.
4.2.3 Прийняття рішень
Управління у сфері бізнесу, як правило, базується на принципі максимілізації чистого прибутку при мінімальному використанні ресурсів. Те саме мало б стосуватися й оцінки адміністративних рішень. Однак тут виникають дві методологічні проблеми. Перша—як можна точно визначити, які саме видатки і прибутки пов'язані із прийнятим рішенням? Друга - як їх виміряти, щоб мати змогу зіставити? Оскільки адміністрації діють в інтересах суспільства, то необхідно врахувати не лише прямі видатки, прибутки адміністрації ( з огляду на її цілі) та споживачів, а й решти членів суспільства. Виникає так званий "зовнішній ефект". Є також проблема ідентифікації позитивних і негативних наслідків, з яких важко виділити соціальні.
Особливо складним завданням є проблема визначення наслідків громадського рішення. Грошова оцінка охоплює частину проблеми і стосується повних витрат і прибутків. Але як оцінити виграш часу, естетичний чинник чи політичні наслідки? Тут порушуються складні теоретико-методологічні проблеми, які часто-густо вирішуються довільно. Адміністрації та приватні фірми істотно відрізняються між собою можливостями оцінки у правлінських рішень.
4.2.4 Труднощі оцінки рішень
Показники дієвості - це витрати і продукція у реальному вираженні. Роботу адміністрації можна вважати дієвою, коли вдається досягти поставленої мети за мінімальних витрат, або коли за такого рівня витрат здобутки відповідають сподіванням чи навіть переважають їх
Спільним для процесу управління є визначення показників. Отже, виникають практичні проблеми оцінки критеріїв і складових витрат. Наприклад, будівництво автомагістралі, крім інших переваг, економить споживачам час. Підрахунок економії складний, оскільки недостатню порівняти тривалість руху по старій і новій дорогах. Треба врахувати також збільшення частоти поїздок, можливе звільнення інших видів транспорту, зменшення напруженості руху на інших дорогах, збільшення безпеки, зменшення транспортної втоми для пасажирів.
Оцінка ефективності. Складність оцінки ефективності пов'язана з добором необхідної інформації. Задоволення і незадоволення причетних членів суспільства не має безпосереднього і постійного вияву, як у випадку з виробництвом товарів на продаж. Невдоволення виражається двома способами: пропозицями щодо виходу із скрутною становища і запереченнями.
Ще одна проблема пов'язана з наслідками управлінських рішень. Через багатовимірність наслідків цих рішень кожен член суспільства може відчувати позитивний і негативний вплив одного і того ж заходу. Аналіз прийнятих рішень свідчить, що досить часто турбота про загальні інтереси підпорядкована зміцненню влади і захисту переваг певних груп, а надто тих, хто приймає рішення.
Інша специфічна особливість адміністративного управління полягає у правилах, що використовуються.
4.2.5 Управління і правила
Управлінські рішення приймаються в умовах жорстких правил і суворої регламентації щодо використання ресурсів і дотримання бюджету. Така регламентація адміністрації була погоджена, коли сфера втручання останніх була обмежена лише адміністративною функцією.
Роль сучасних адміністрацій є значно ширшою. Більшість економічних видів діяльності державного сектора здійснюється організаціями, які за статутом наближені до загального права і могли б використовувати аналогічні форми управління, які застосовують приватні підприємства.
4.2.6 Особливості управління державними підприємствами
Державні підприємства знаходяться посередині між адміністраціями і приватними підприємствами. Ступінь наближення до тої чи іншої категорії змінюється відповідно до ситуації.
Розвиток комерційної діяльності не є природною функцією держави. Вона втручається в економічну діяльність лише для того, щоб знизити вади ринку. У такому випадку вона відіграє потрібну роль: акціонера; регулятора; гаранта економічної і соціальної політики. За таких обставин держава, як правило, намагається перетворити державні підприємства на інструмент, що зобов'язує їх (офіційно чи неофіційно) виконувати завдання, спрямовані на задоволення суспільних потреб. Прагнення суспільного блага переважає над владними інтересами підприємства.
Часто складовою завдань державних підприємств є збереження робочих місць, підтримання на новому рівні купівельної спроможності громадян, збереження суспільного спокою тощо.
Висновки
1. Важливим чинником підвищення ефективності роботи органів державного управління та органів місцевого самоврядування є підвищення їх дієвості - взаємопов'язаного контуру фахової, методичної і соціальної компетенції, враховуючи внутрішнє і зовнішнє середовище.
2. Для проведення адміністративної реформи необхідна розробка теоретико-методичних засад дієздатності органів державного управління та органів місцевого самоврядування, здійснення діагностики цих органів на предмет їх дієвості. За результатами діагностування треба розробити програму удосконалення дієвості виконання завдань адміністративної реформи, створити цільові програми підвищення кваліфікації державних службовців з метою удосконалення їх фахової, методичної та соціальної компетенції.
3. Аналіз виконання рішень в органах державного управління і органах місцевого самоврядування підтверджує, що рівень їх реалізації є низьким (не перевищує 48 - 60%). За цього з вини керівників вищої ланки не виконується 55% рішень.
4. Найтиповішими причинами неправильних і нераціональних рішень, що приймаються в органах державного управління та органах місцевого самоврядування є: недоліки структури органів, фахова некомпетентність управлінців усіх рівнів, недоліки підготовки і прийняття управлінських рішень (низька методична компетенція), несприятливе зовнішнє середовище та невміння працювати за таких умов.
5.