Діяльність органів виконавчої влади, функція прийняття рішень
6. У складних умовах трансформації суспільних відносин зростає потреба в прийнятті і реалізації ефективних управлінських рішень для того, щоб вивести державу з затяжної кризи і не допустити розпаду господарського комплексу. Ці рішення повинні бути добре обґрунтовані і реалістичні. Для цього керівникам, які приймають рішення на різних щаблях влади, потрібні системні знання процесів суспільного розвитку і сучасні, випробувані технології прийняття управлінських рішень.
7. Вибір варіантів вирішення проблем, способу досягнення поставлених цілей завжди був основним моментом управління. Формулюють ці варіанти і шукають оптимальних шляхів їх розвитку, як правило, управлінці. Суворе дотримання технології прийняття управлінських рішень дає змогу одержати системне вирішення найскладніших проблем.
2.2 Поняття стилю державно-управлінської діяльності
Оновлення існуючого стилю діяльності є одним з ключових завдань реформування державного управління. Спостерігається безпосередня залежність стабільного розвитку держави від наявності в ній професійної, компетентної управлінської еліти, яка була б належним чином ознайомлена зі світовою управлінською практикою. Саме від якісного керівного складу державно-управлінських структур, від особистого професійного рівня кожного управлінця, наявності в нього прогресивних орієнтацій, енергійності та відповідальності значною мірою залежить розвиток Української держави.
Ведучи мову про категорію стилю в державному управлінні, слід спинитися на більш детальному визначенні суті понять, що її складають.
Саме ж слово стиль має грецьке походження та у своєму первісному смислі означало ".. .стрижень з кістки або металу для письма на восковій дошці, пізніше це слово вживалося як "почерк" [31 с.714], а в сучасному сенсі це сукупність прийомів, характеристик, рис будь-якої діяльності, поведінки, методу роботи. З точки зору філософії, стиль – це ".. типологічна категорія, в якій відображається характерна фізіономічна діяльність будь-якого явища людського життя та діяльності, типова форма його зовнішнього вираження" [31 с.656].Розглядаючи стиль управлінської діяльності можна помітити, що вона є ні що інше як сукупність особистих індивідуально-психологічних, морально-етичних характеристик управлінця, його знання та вміння, інакше кажучи, це те, що повинно бути закладено в нього як початкове, первинне. І дійсно, ніяка майстерність неспроможна замінити те, що закладено в особистість на підсвідомому рівні.
Як приклад наведемо ситуацію, коли молода людина, отримавши необхідну управлінську освіту, тільки розпочинає свою трудову діяльність на посаді державного службовця. Звісно, ця людина ще не має необхідного досвіду практичної роботи, а тому її дії здебільшого базуються на таких чинниках:
а) темперамент, відповідальність, особиста культура та інші індивідуальні риси, що були сформовані в процесі виховання та навчання;
б) навички практичного спілкування з іншими особами, отримані в повсякденному житті, а також у процесі навчання;
в) правові та науково-теоретичні знання управлінця (законодавство України, різноманітні внутрішні інструкції та розпорядження, принципи та закони управління).
Сучасною наукою доведено, що людина за своєю природою перш за все є істотою психологічною, а лише після цього - соціальною та творчою. Тому першим етапом у еволюційному формуванні стилю є саме набуття власної манери.
Перебуваючи певний час на відповідній посаді, кожен службовець отримує відповідний досвід, який у більшості випадків суттєво відрізняється від минулих ідеалізованих уявлень. Характер державного управління, що пов'язаний із задоволенням потреб суспільства у функціях держави, зумовлює величезну відповідальність, яку несе кожний управлінець. Потрапляючи в різноманітні ситуації в процесі виконання службових обов'язків, досить часто людина має приймати оптимальне рішення в стислий термін, а іноді, коли на його обґрунтування та прийняття за всіма класичними науковими канонами часу зовсім немає, миттєво. Саме тоді на перше місце виходить управлінський досвід. Не даремно у своїй концепції В.Іванов вважає друге досягнення найбільш складним, бо знаходження власного "художнього обличчя", а за нашою класифікацією - досвіду практичної роботи управлінця, не є справою кількох тижнів чи місяців. Для набуття такого досягнення витрачаються десятиріччя, тому одним із завдань сучасного державного управління є формування нової генерації керівників, не обтяжених минулим ідеологічним навантаженням, але не менш досвідчених у розв'язанні складних, нестандартних питань, що постають перед ними в процесі здійснення управлінської діяльності.
У сучасній державно-управлінській науці поняття стилю використовується разом зі словом "управління", яке в загальному сенсі розуміється як ".. .дія із спрямування діяльності кого-, чого-небудь, бути на чолі, керувати" [31с. 766]. Що ж стосується суто наукового тлумачення управління, то існує кілька загальновідомих підходів до його визначення, серед яких ".. .організація та координація діяльності з використання ресурсів з метою досягнення бажаного результату" [31ст. 710].
Торкаючись проблеми стилю, треба відзначити, що іноземна література з управління, здебільшого американська, характеризується відсутністю єдності в його трактуванні. Причиною цього є еволюційний перехід в американській управлінській практиці від концепції управління до концепції лідерства. Різниця між ними полягає в тому, що управління, на думку іноземних авторів, - "...це широка концепція, яка охоплює дії з планування, організації, підбору персоналу та контролю, тоді як лідерство фокусується виключно на "людському" аспекті доброго виконання роботи - натхненні, мотивації, спрямуванні, розумінні завдань та цілей організації" [34 ст.136]. У більш ранніх наукових виданнях зустрічаємо термін "управлінський стиль", тоді як новітні широко використовують "стиль лідерства". Однак обидва терміни розуміються як "...варіація впродовж континууму від авторитарного до демократичного" [31 ст.614]. Можливо, через це й у вітчизняних виданнях також спостерігаються розбіжності в термінології, що нерідко призводять до певного непорозуміння. Так, М.Мурашко під терміном "стиль управління" розуміє манеру та спосіб поведінки керівника з персоналом , хоча в даному випадку доцільнішим є використання терміна "стиль керівництва" як "...звичної манери поводження керівника стосовно підлеглих, здійснення на них впливу і спонукання до досягнення мети установи" [32 ст.102]. Усі наведені вище поняття можна ототожнити за однією характерною ознакою: вони враховують взаємовідносини лише між керівником і підлеглим або лідером та командою. Тому для запобігання можливих різночитань під термінами "управлінський стиль", "стиль лідерства" та "стиль управління" необхідно розуміти одне єдине поняття - стиль керівництва.
У відповідності з теорією стиль розглядається як сукупність прийомів, способів, методів функціонування органів державного управління, місцевого самоврядування або їх посадових осіб, тобто увага акцентується на змісті їх діяльності, ролі, можливостях, виливу тощо. У результаті проблема підвищення ефективності державного управління шляхом оновлення стилю зводиться до формулювання основних елементів останнього, причому здебільшого йдеться саме про стиль керівництва, обґрунтування вибору найбільш раціонально стосовно характеру завдань, що виконуються, та навчання людини керуватися ним у своїй повсякденній праці.
На практиці ж нерідко можна побачити протилежний результат, коли індивідуальні психологічні особливості людини ставляться над її вміннями користуватися перевагами найбільш прийнятного стилю. У діяльності органів державного управління та місцевого самоврядування досить часто можна спостерігати ситуацію, коли для роботи на керівних посадах підбирають управлінців, що володіють дуже сильною харизмою, спроможних підпорядковувати власній волі підлеглих з метою досягнення поставлених вищим керівництвом цілей за будь-яку ціну. Г.В.Атаманчук справедливо відзначає, що "такий, украй психологізований підхід, понад бажання його прихильників, сприяє розквіту волюнтаризму, суб'єктивізму, а інколи й свавіллю в управлінні" [33 ст.83].
Таким чином, спостерігаємо значну невідповідність між теорією та практикою, що пов'язана з невмінням, а ймовірніше за все, з небажанням деяких управлінців упроваджувати останні наукові розробки у сферу державного управління. У їхній свідомості ще не відбулася трансформація поглядів стосовно необхідності практичного використання управлінських нововведень, тому, на жаль, ще досить часто можна чути, що теорія - це одне, а практика - зовсім інше. Звичайно ж, практика ніколи повністю не відповідала теорії, але в скороченні та зведенні до мінімуму цього розриву вбачається ще одне завдання сучасного державного управління.
Також з позицій сучасної науки державного управління не можна зосереджуватися лише на стилі керівництва, де суб'єктно-об'єктні відносини здійснюються безпосередньо на рівні керівник-підлеглий. Треба враховувати і стиль у відносинах, що здійснюються в горизонтальній площині нарівні керівник-керівник, підлеглий-підлеглий або керівник-підлеглий, що працюють у різних підрозділах однієї державно-управлінської структури. Такі відносини, хоча й характеризуються відсутністю прямого службового підпорядкування, але все ж таки і підлеглі, і керівники впливають один на одного з метою досягнення загальної мети установи, тобто зберігається певне протиставлення суб'єкта й об'єкта, що є ознакою діяльності.
Не можна залишати також поза увагою й той факт, що суб'єктно-об'єктні відносини не обмежуються лише внутрішнім середовищем конкретної державної установи. Ці відносини є процесом, мають зовнішню спрямованість та конкретну мету, що досягається за допомогою певних засобів, тому в даному контексті доцільним є використання поняття стилю державно-управлінської діяльності.
Стилі державно-управлінської діяльності можна класифікувати на:
1)авторитарний стиль управління – керівник здійснює жорсткий контроль за всіма ланками механізму державного управління, вимагає повної звітності та виконання покладених завдань на керівників нижчих ланок неухильно до його розпоряджень.
Переваги: високий рівень трудової дисципліни, організованість та напрацьований шлях прийняття управлінського рішення, налагоджений механізм виконання розпоряджень керівника.
Недоліки: Невикористання творчого підходу до вирішення проблеми, стерео типізація мислення керівників нижчих ланок, що неухильно виконують вказівки керівника, як результат – обмежений шлях прийняття управлінського рішення в зв’язку з малою кількістю пропонованих варіантів вирішення проблеми.
2) ліберальний стиль управління– державний управлінець приймає рішення з максимальним урахуванням інтересів всіх сторін, надає велику свободу у реалізації особистої думки керівників нижчих ланок державно-упралінського механізму при прийнятті рішень.
Переваги: Реалізується творчий підхід до розв’язання управлінських завдань, використовуються велика кількість варіантів вирішення проблеми.
Недоліки: Спостерігається деяка розсіяність і нечіткість виконання покладених завдань в результаті багатоваріантності шляхів та підходів до вирішуваної проблеми запропонованих керівниками нижчих ланок, можливі проблеми з трудовою дисципліною.
3)демократичний стиль управління – державний управлінець використовує в повній мірі всі варіанти пропоновані керівниками нижчих ланок, систематизує їх, вибирає найбільш оптимальні для вирішення проблеми, приймає рішення на основі комплексного аналізу проблеми узагальнюючи весь існуючий досвід. Надає значну свободу у прийнятті рішень керівниками нижчих ланок державного управління.
Переваги: високий рівень управлінської діяльності, ефективність прийнятих управлінських рішень, всебічний підхід до розв’язання завдань, що покладені перед керівником.
Недоліки: незначні неузгодження при прийнятті управлінського рішення в результаті багатоваріантності пропонованих шляхів вирішення проблеми.
Висновок
Проаналізувавши наведені підходи, доцільно зазначити: по-перше поняття державно-управлінської діяльності не може бути витиснуто цивільно-правовими категоріями; по-друге, слід уникати його ототожнення з такими категоріями, як державне управління, що є ширшим за змістом поняттям, хоча й має з ним багато спільною. Таким чином, можна зробити висновок, що з наведених вище визначень останнє найбільш чітко відображає зміст даного поняття і його можна використовувати як базове.
Державно-управлінська діяльність є практичною реалізацією державно-управлінських відносин, учасниками яких є суб'єкти, що здійснюють владну та розподільну діяльність з виконання завдань і функцій держави на основі її законів, та об'єкти - елементи структури суспільства, на які ця діяльність поширюється. Суб'єктно-об'єктні відносини завжди припускають наявність керуючого та того, на кого здійснюється вплив. За часів планової економіки єдиним підходом у регулюванні цих відносин було директивне управління з боку держави. На жаль, зараз такий підхід ще залишається домінуючим у сфері державного управління. У сучасних умовах побудови демократичного суспільства державно-управлінська діяльність повинна відійти від цього наслідку минулого. Вона має здійснюватися на принципах партнерства її учасників, бути орієнтованою на управлінський вплив. Не менш важливими принципами здійснення державно-управлінської діяльності є суб'єктно-об'єктна колегіальність у прийнятті рішень, моніторинг управлінської діяльності та пріоритет м'якого управління у відносинах між владою та суспільством.
Подальші дослідження питання щодо оновлення існуючого стилю державно-управлінської діяльності доцільно проводити в напрямі виділення основних факторів, що тим чи іншим чином здійснюють на нього вплив. Розкриття факторів впливу дасть змогу виявити підходи до раціоналізації державно-управлінської діяльності та окреслити реальні джерела оновлення її стилю.
РОЗДІЛ 3. АНАЛІТИЧНО-ОРГАНІЗАЦІЙНЕ ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ ПРИЙНЯТТЯ ТА РЕАЛІЗАЦІЇ ДЕРЖАВНО-УПРАВЛІНСЬКИХ РІШЕНЬ.
3.1 Організаційно-правовий механізм підвищення ефективності управлінської діяльності
Адміністративна реформа і пов'язані з нею соціальні перетворення у суспільстві вимагають глибокого вивчення організаційно-правових механізмів управлінської діяльності для підвищення її ефективності.
Відсутність науково-обгрунтованих положень правової організації процесу адміністративної діяльності у перехідній період розвитку держави не дозволяє спрогнозувати розвиток управлінських відносин у адміністративній діяльності ОВС.В умовах стабільності становлення надійно діючих правових норм забезпечує статистичний принцип накопичення подій, що відбуваються, на основі яких формуються адекватні їм законодавчі акти. У динамічних процесах соціального перетворення суспільства змінюються норми відносин безперервно. Однак довіряючись законам матеріального світу і підходів до будь-якого природного явища, ці зміни мають закономірності, зумовлені простором, часом. Встановлення вказаних закономірностей дозволяє забезпечити прогнозовані правові форми організації соціальних відносин.
Вирішення будь-яких окремих питань, пов'язаних з прогнозуванням розвитку того чи іншого процесу або конкретно взятої соціальної структури, неодмінно зіштовхується з необхідністю розгляду загальнотеоретичних положень про самоорганізацію функціональних систем, що потребують класифікації, визначення таких понять, як: норма, оптимальні межі функціонування, міри взаємозумовленості і незалежності відносин.
Управління як процес передбачає сукупність цілеспрямованих дій, спрямованих на досягнення позитивного кінцевого результату. В галузі управління цивільної безпеки — це управління складною системою "людина — об'єкт управління — середовище".
Розглядаючи систему загалом, слід вести мову про "суб'єктно-об'єктно-середовищні" відносини. Зовнішнє середовище або соціальна структура суспільства визначає запит і формує вимоги до структурно-функціональної організації ОВС, спрямовуючи її розвиток. Саме потреби суспільства в розвитку ОВС виступають соціальними середовищними умовами у системі "суб'єкт — об'єкт управління — середовище".
Зміни соціальних умов формують нові вимоги до ОВС, викликають перерозподіл пріоритетів та завдань окремих їх структурних підрозділів, їх потреб, ступеня взаємов'язку та взаємодії між ними. У цьому разі може йтися про опосередкування результатів соціально-середовищної дії на внутрішню структуру "суб'єктно-об'єктно-середовищних" відносин як визначального системоутворюючого чинника у її організації. Основою цього процесу є ті структурні, функціональні і якісні перетворення, що потребують якнайменших витрат у своїй реорганізації для досягнення однакового кінцевого результату.
Організація адміністративної діяльності ОВС є окремим питанням у забезпеченні надійності роботи цілісної системи "суб'єктно-об'єктно-се-редовищні" відносини у ОВС, для вирішення якого необхідно найповніше визначити її суть, структуру побудови взаємозумовлених відносин у ній, природу побудови їх норм і природу забезпечення зони оптимального функціонування цілісної системи;
Розглядаючи проблему організації систем, що розвиваються, необхідно визначити зміст основних понять: система, організація, самоорганізація, розвиток.
Досить широке поняття системи є предметом вивчення природних, технічних і гуманітарних наук. Класичне визначення системи запропоноване Л.фон Берталанфі і формулюється так: "Система — комплекс взаємодіючих компонент". Це поняття отримало подальший розвиток у працях Б.Кедрова, який визначив її наступним чином: "...Система — певна сукупність елементів (речей, властивостей, ознак, понять, словом, будь-яких дискретних утворень матеріального і духовного характеру), що перебувають у певному взаємозв'язку, який додає сукупності умовний характер"[28 ст.19].
У наведених визначеннях системи наголошується лише на структурній організації і не відображено процес її функціонування,теорію систем змінює теорія функціональних. "...Системою називається тільки такий комі вибірково залучених компонентів, у яких дія і взаємовідносини набувають характеру дії компонентів, спрямованого на отримання фіксованого корисного результату"[31 ст.64].
Отже, об'єднання класичної з теорією функціональних систем дозволило вирішити низку питань управління процесом організації. Зокрема, основне положення теорії функціональних тем, сформульоване П.Анохіним, полягає у тому, що кінцевий результат діяльності є системо-утворюючим чинником процес — відносин, який визначає механізм послідовного формування структурних, так і функціональних перетворень. Проте деякі питання самоорганізації залишилися відкритими. Зрештою, пошук відповідей на них сприяв створенню Л.Заде теорії гуманістичних систем, у якій істотним чинником стало введення якісного компонента змісту системи і включення до неї людини як головного елемента[32 ст.102].
Таким чином, загальне уявлення про систему містить три установчі компоненти: структурний, функціональний і якісний, а також форму її зв’язку .
Зміни функціональних проявів у взаємозумовлених відносинах завжди ставлять запитання про причинно-наслідкові: зв'язки процесів, що відбуваються. Відповіді на них використовують у вирішенні актуальних завдань організації і розвитку будь-якої системи.
Проблеми адміністративної діяльності передусім пов'язані з надійністю механізмів регулювання здійснюваних процесів. Дане поняття містить широке узагальнення, яке виходить за межі його суворого наукового визначення, зокрема, точність регулювання, збереження стійкого характеру поведінки і низку інших понять. Саме неоднозначність використання термінології не дозволяє досягти побудови однозначної аналітичної залежності, яка с основою розроблення певних механізмів, що забезпечують ефективність процесу адміністративної діяльності.
Будь-яка система адміністративної діяльності припускає конкретну спрямованість контролю за змінами в середовищі та їх впливом на цілісну систему відносин, що, у свою чергу, вимагає певної розрізнюваності процесів або міри спостереження за тим, що відбувається.
Практично така система існує і має традиційну структуру своєї організації. Проте сьогодні її діяльність ускладнена через зміни в сучасній обстановці і появу великої кількості нових форм правопорушної діяльності, про існування яких раніше не було відомостей, а, відтак — і досвіду протидії. Значний потік нової інформації, відсутність достатнього досвіду і неадекватність заходів протидії різко знижують ефективність адміністративної діяльності, процес боротьби з правопорушеннями і в суспільства. Саме за таких умов особливої актуальності набуває створення єдиної системи збору, обробки і аналізу інформації для забезпечення швидкого реагування на несприятливі зміни та недопущення небезпечних порушень норм суспільних відносин. Суть її полягає у тому, що динамічний стан системи адміністративної діяльності різними шляхами переходить з неоднакових початкових станів до одного того самого фінального стану, який визначає еквіфінальність вирішення завдань.
Отже, процес управління тісно пов'язаний з поняттям норм функціонування системи, функціонального оптимуму ухвалюваних рішень. Фактично зміст управління полягає у збереженні керованим "об'єктом" поведінки у функціонального оптимуму. Процес управління суттєво ускладнюється, коли відбувається перебудова системи і змінюються як її норма, так і зона оптимального функціонального стану. За цих умов попередній досвід виконує швидше негативну роль, оскільки норми поведінки, що традиційно склалися, втрачають свою нормативну основу.
Саме в складних умовах періоду соціальне перетворень використання цих особливостей побудови норми дозволить гнучкіше здійснювати процес управління системою адміністративної діяльності, зважаючи на те, що у самій системі є три регульовані складники, управління якими уможливлює при різних варіаціях впливів на них отримати однаковий кінцевий результат.
Встановлений зв'язок між поняттями спостереження за станом системи і толерантності системи до управлінських дій дозволяє цілеспрямовано формувати необхідне спостереження за динамікою системи для забезпечення необхідної ефективності здійснення процесу управління.
Опосередкування результатів розвитку соціальних процесів природним чином спричиняє зміну норм цих відносин, що має знаходити відображенні як у зміні норм адміністративного права, так і у здійснюваній адміністративній діяльності ОВС.
Наявність принципів самоорганізації та їх аналітичний опис, так само як просторів відображення впорядкованих форм взаємозумовлених відносин, дають необхідні умови для розроблення і побудови організаційно-правового механізму ухвалення управлінських рішень, що є одним з актуальних напрямів підвищення ефективності адміністративної діяльності ОВС.
3.2 Співвідношення затрачених ресурсів у процесі прийняття управлінського рішення з показниками ефективності отриманих результатів
У системі державного управління застосовуються численні різноманітні рішення, що мають різну владну силу. Тільки порівняно невелика їх частка безпосередньо пов’язана з вирішенням найважливіших проблем держави і приймається на рівні вищих та центральних органів державної влади. Управлінська діяльність завжди має прикладний характер, оскільки вона не має самоцінності, а призначена для реалізації цілей і функцій управління, забезпечення підготовки і впровадження у життя управлінських рішень і дій.
Одним з найважливіших і найскладніших процесів управлінської діяльності , в якому від кожного керівника в системі державного управління вимагається компетентність, висока оперативність і наполегливість, знання і навички використання методів та технологій управління, є розроблення та прийняття рішень.
Особливість управлінського рішення полягає в тому, що ціна його помилки набагато вища, ніж ціна прийняття рішень в індивідуальній або груповій діяльності.
Розглянемо структуру прийняття управлінського рішення.
Процес прийняття рішення включає в себе:
1.Етап: Аналіз ситуації, вивчення проблеми. (Чия ця проблема хто має її вирішувати).
2.Етап: Прогнозування результатів вирішення проблеми, що ми очікуємо від прийняття даного рішення, на що це рішення буде впливати.
3.Етап: Пошук шляхів та методів вирішення проблеми, аналіз пропонованих варіантів прийняття управлінського рішення.
4.Етап: Прийняття управлінського рішення, впровадження його в дію за допомогою нормативних актів: указів, розпоряджень.
5.Етап. Аналіз співвідношення отриманого результату з прогнозованим показником, та вивчення відповідності витрачених ресурсів в процесі прийняття рішення з результатом отриманого рішення.
Розглянемо процес прийняття управлінського рішення на прикладі затвердження Коломийською районною радою Програми запобігання дитячій бездоглядності на 2004-2006 роки та на 2007-2008 роки.
Дана програма була прийнята з метою розв’язання проблем дитячої бездоглядності, створення бездоглядності, створення умов для всебічного розвитку та виховання дітей, забезпечення житлом дітей-сиріт і дітей позбавлених батьківського піклування.
Якщо проводити порівняльний аналіз програми, що була прийнята на 2004-2006 роки з відповідною програмою на 2007-2008 роки можна зробити висновок, що в останній програмі є відпрацьований механізм її реалізації , в зв’язку з чіткою диференціацією розроблених заходів по напрямках вирішення проблеми бездоглядності неповнолітніх, виділення коштів в розмірі 20 тис. з метою виконання даних заходів.
Так, в програмі запобігання дитячій бездоглядності на 2004-2006 роки шляхи вирішення проблеми бездоглядності неповнолітніх в Коломийському районі зводились до ліквідації наслідків дитячої бездоглядності у вигляді проведених рейдів з метою вилучення та оприділення бездоглядних неповнолітніх в сім’ї, заклади державного забезпечення, тобто увага акцентувалась на подолання наслідків, а не на попередження проблеми: запобігання вчинення неповнолітніми злочинів, бродягування, проведення профілактичної роботи з ними та їхніми батьками.
Програма запобігання дитячої бездоглядності на 2007-2008 роки спрямована на реалізацію соціального захисту прав неповнолітніх: надання матеріальної допомоги дітям-сиротам, позбавленим батьківського піклування, дітям які перебувають у складних життєвих обставинах, з малозабезпечених сімей, проведення консультування їхніх батьків з питань соціального забезпечення, проведення профілактичної роботи з неповнолітніми, що мають девіантну поведінку.
Завданням програми є ліквідація проблеми бездоглядності на початковому етапі розвитку, з метою недопущення наслідків, що утворюються в результаті запізнілого реагування на „симптоми”, що передують її утворенню. Наприклад, з метою подолання явища дитячої злочинності та бездоглядності неповнолітніх, що проживають в неблагополучних сім’ях вживаються такі заходи: сім’ї беруться на облік, систематично здійснюється їхній соціальний супровід, батьків попереджується про адміністративну відповідальність в разі невиконання ними батьківських обов’язків по відношенню до власних дітей, пропонуються можливі варіанти вирішення побутових проблем з метою покращення умов проживання неповнолітніх, але при відсутності результатів превентивної роботи вживаються заходи щодо вилучення дітей з таких сімей, та подальшого їхнього влаштування в заклади державного забезпечення, прийомні сім’ї.
Отже, можна зробити висновок, що при комплексному аналізі проблеми (в даному випадку дитячої бездоглядності ) враховуються всі можливі варіанти її вирішення, тобто здійснюється порівняльний аналіз співвідношення використаних ресурсів для досягнення прогнозованих показників, з отриманими результатами, що ми отримали внаслідок проведеної роботи по подоланню явища дитячої бездоглядності.
ВИСНОВКИ
Спрямованість державно-управлінських рішень на розв’язання важливих завдань державотворення зумовлює доцільність створення науково обґрунтованого інформаційно-аналітичного забезпечення цього процесу. Враховуючи, що зазначені рішення фактично становлять основу управління, у магістерській роботі досліджено шляхи підвищення якості прийняття управлінських рішень. Результати дослідження зводяться до наступних висновків і положень.
Для дослідження проблеми прийняття управлінських рішень необхідно застосовувати міждисциплінарний підхід, який враховує методологічні напрацювання представників різних наук, що розглядають процес прийняття управлінських рішень.
Запропонований у магістерській роботі алгоритм підготовки, прийняття і реалізації управлінського рішення має узагальнюючий характер, що найбільш яскраво виявляється у багатоваріантності досягнення цілей. Вибір оптимального рішення вимагає опрацювання не однієї, а множини моделей та їхнього порівняння, що суттєво впливає на формування регіональних програм, планів та інших управлінських рішень.
Основними блоками процесу прийняття управлінського рішення є:
-виникнення ситуації, яка вимагає прийняття рішення;
-підготовка необхідної інформації;
-розробка та оптимізація варіантів рішення;
-організація реалізації рішення.
Принципово важливим є положення щодо необхідності запровадження системного підходу до розгляду різних етапів прийняття й реалізації управлінського рішення, який визначає основні фактори впливу на рішення: цілі об’єкта управління.
Розвиток досліджень щодо підвищення ефективності та результативності державного управління, зокрема управлінського рішення, вимагає аналізу методів та моделей їх прийняття. Класифікація відомих методів прийняття рішень (евристичні, колективні, економіко-математичні) пов’язана з характером проблем, що підлягають розв’язанню.
Аналітичне забезпечення прийняття управлінського рішення залежить як від проблеми, так і від основної мети та проміжних цілей управлінського рішення.
Якість державно-управлінських рішень залежить не лише від аналітичного забезпечення, а й від повноти інформації, що використовується у процесі їхнього прийняття: чим повніше і достовірніше інформація, тим глибше обґрунтованість і вище потенційна результативність управлінського рішення.
З метою підвищення якості інформаційно-аналітичного забезпечення прийняття управлінського рішення доцільно застосовувати методи математичного моделювання. Дослідження можливості реалізації різних варіантів управлінського рішення у математичному вигляді сприяє підвищенню рівня їх обґрунтованості і зростанню ефективності державного управління в цілому.
Застосування запропонованих методологічних підходів до прийняття державно-управлінських рішень у процесі інформаційно-аналітичного та організаційного забезпечення проблеми, що досліджується, дозволить підвищити ефективність та результативність державного управління.
Отже, до основних шляхів підвищення якості управлінських рішень можна віднести:
ґрунтовний аналіз проблеми, що вимагає вирішення, визначення можливих варіантів її вирішення;
використання найбільш ефективних методів обґрунтування і прийняття управлінського рішення;
прогнозування отриманих результатів, аналіз співвідношення „бажаного” з „отриманим”, пошук шляхів оптимізації прийняття рішення;
аналіз використаних ресурсів на прийняття рішення з отриманим результатом.
СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ
М.Лесечко, А.Чемерис, Р.Рудніцька „Технологія прийняття управлінських рішень у державному управлінні та місцевому самоврядуванні”.-Львів: Львівський регіональний інститут державного управління Української Академії державного управління при Президентові України, 2003.- С.456
Афанасьєв В.Г. „Человек в управлении обществом.-М.,1977.-С.346.
„Социальное управление” Словарь/ під ред.В.Н.Добренькова, І.М.Слєпцова. – М.: Вид-во МГУ,1994.-С.867.
М.Лесечко, А.Чемерис, Р.Рудніцька „Технологія прийняття управлінських рішень у державному управлінні та місцевому самоврядуванні”:Навч. посіб.- Львів: ЛФ УАДУ, 2001 – С.656
Федоренко Н.П.”О методах соціально-економического прогнозирования – ВКН.: Методология прогнозирования економического развития СССР.-М.:Економіка,1971.-С.490..
Мескон М.Х., Альберт М., Хедоурі Ф. „Основи менеджменту”/ пер.з англ.-М.: „Дело”, 1998.-С.890
Карданська М.Л.”Основи прийняття управлінських рішень”: Навч.посіб.-М.: „Русская Деловая литература, 1998.-С.288
Лесечко М.Д. Основи системного підходу: теорія, методологія, практика:Навч.посіб.-Львів: ЛРІДУ УАДУ, 2002.-С.300
Янг С.”Системное управление организацией”/Пер.з англ.;Під ред.С.П.Ніканорова, С.А.Батасова.-М.: „Советское радио”, 1972.-С.465
Герберт, А.Саймон, Адміністративна поведінка.Дослідження процесів прийняття рішень в організаціях, що виконують адміністративні функції/ Пер. з англ.вид.;Вид.перероб. і допов.-К.: Артік, 2001-С.455
Державні фінанси: теорія і практика перехідного періоду в Центральній Європі/ За ред.Ю.Нємцова та Г.Райта; Пер.з англ.-К.:Основи, 1998.-С.542
„Управление организацией: Учеб./ під ред. А.Г.Поршнєва , З.П.Румянцевой , Н.А.Соломатина - 2-е вид., перероб. і доп. – М.:ИНФРА-М,1999. С.669
Васильєв А.С.Підготовка і прийняття управлінських рішень: організаційно-правові проблеми.- Одеса: АО БАХВА, 1997. –С. 350
Великий тлумачний словник сучасної української мови/ Уклад. і голов. ред. В.Т.Бусел.-К., Ірпінь: ВТФ „Перун”, 2001.-С.1550.
Філософська енциклопедія: В 5 т.-Т.5 – М .,1960-1970 С.650
Державне управління і менеджмент: Навч.посіб. у табл. і схемах/ Г.С.Одінцова, Г.І.Мостовий, О.Ю.Амосов та ін.; За заг. ред. д-ра екон. наук, проф.Г.С.Одінцової. – Х.:ХРІДУ УАДУ. 2002.-492 с.
Мурашко М.І.Менеджмент персоналу: Навч.- практ. посіб.-К.: Т-во „Знання”, КОО, 2002.-С.311
Реформування державного управління в Україні: проблеми і перспективи/ Наук. кер. В.В.Цвєтков.- К.: Оріони, 1998.- 364 с.
Луговий В., Князєв В., Сурмін Ю. Методологія державного управління: проблеми становлення та подальшого розвитку // Вісн.УАДУ.-2003. - №2. –С.450
Атаманчук Г.В. Теорія державного управління: Курс лекцій. – 2-е вид. доповн. – М.:омега – Л,2004.-с.584.
Державне управління: філософські, світоглядні та методологічні проблеми:Монографія/Кол.авт.;За ред. д-ра філос. н., проф. В.М.Князєва.-К.:Вид-во НАДУ; Міленіум, 2003. –С.320
Нижник Н.Р. Державно-управлінські відносини в демократичному суспільстві – К..1995.С.450
Мірошниченко Ю.Р. Організаційно-правові засади підготовки та прийняття державно-політичних рішень.-Харків, 2004р
Матвієнко В.Я. Прогностика.-К.,2000.-С.258
Тертичка В.Державна політика:аналіз та здійснення в Україні. –К.,2002. – С.308
Філософський словник / За ред.В.І. Шинкарука.-2-ге вид.перероб. і доп.-К.:Голов.ред.УРЕ, 1986. –С. 714
Чучман Ю. Оцінка доцільності державних і приватних інвестиційних проектів:Навч.посіб./Пер. з англ. С. Соколик.-К.: Вид-во УАДУ, 1998.- С.450
Шершньова З.Є., Оборська С.В. Стратегічне управління: Навч.посіб.- К.: КНЕУ, 1999.-С.340
Шаповал В.М. Вищі органи сучасної держави: Порівняльний аналіз – К.: Програма Л. 1995. – С.250
Адміністративне право України. Академічний курс: Підруч.: У 2 т.: Т. 2. Особлива частина / Ред. Колегія: В.Б.Авер”янов, О.Ф.Андрійко, Ю.П.Битяк, І.П. Голосніченко, Р.А. Калюжний. – К.: Юридична думка, 2005.- С.624
31.Бакуменко В. Методологічна база державно-управлінських рішень // Вісник УАДУ.- 2000. - № 1.
32.Конституція України. – К., 1996. Офіційний веб-сайт Верховної Ради України – Rada.gov
33.Державне управління: теорія і практика.За заг. ред. Авер’янова В.Б. - К., Юрінком Інтер, 1998. –С. 432
34. О.Ю.Оболенський, 37. А.Ю.Васіна, Л.Ю.Гордієнко; За ред. А.Ф.Мельник. - К.: Знання-Прес, 2003. – С. 343
35. Князєв В., Бакуменко В. Філософсько-методологічні засади державно- управлінських рішень // Вісник УАДУ. – 2000. - № 2.
36. Малиновський В.Я. Державне управління : Навчальний посібник. Вид 2-ге, доп. та перероб. - К.: Атіка, 2003.- С.302
37. Общая теория государства и права. Академический курс в 3-х томах. Изд. 2-е, перераб. и доп. Отв. ред. проф. М. Н. Марченко. Том 3. — М.: ИКД "Зерцало-М", 2002. — С.528 38.
Органи державної влади в Україні: структура, функції та перспективи розвитку : Навчальний посібник / Кол. авт.: Нижник Н.Р., Дубенко С.Д., Плахотнюк Н.Г. та ін. / За заг. ред. Н.Р.Нижник. - К.: ЗАТ “НІЧЛАВА”, 2003. – С.437
39.Педько Ю.С. Становлення адміністративної юстиції в Україні. – К., 2003. – С.207
41.Про місцеві державні адміністрації: Закон України №586-ХІV від 09.04.1999. Офіційний веб-сайт Верховної Ради України – Rada.gov
42.Про інформацію: Закон України № 2657-XII від 02.10.1992. Офіційний веб-сайт Верховної Ради України – Rada.gov
43. Про місцеве самоврядування в Україні: Закон України №280/97-ВР від 21.05.1997. Офіційний веб-сайт Верховної Ради України – Rada.gov
44. Борденюк В.Теоретичні аспекти співвідношення правових актів державного управління та актів органів місцевого самоврядування//
Право України.-2004.-№11.С.190
45.Державне управління: теорія і практика.За заг. ред. Авер’янова В.Б. - К., Юрінком Інтер, 1998. – 432с.
46.Дацюк С. Инструменты влияния. xyz.
47.Железняк Н. Правове регулювання нормотворчої діяльності // Право України. – 2002 . – № 12. – С. 102-107.
48.Заєць А.П. Роль Міністерства юстиції України у законотворчій діяльності // Бюлетень Міністерства юстиції України. – 2003. № 1. – С. 20-36.
Размещено на