Принципи кримінального процесу в Україні
ЗМІСТ.
Вступ…………………………………………ст. 2
2. Поняття, загальна характеристика та класифікація основних засад кримінального судочинства……………..ст.3
3. Характеристика окремих принципів кримінального процесу………………………………………….ст.12
3.1.Загальноправові (конституційні) принципи кримінального процесу України………………………………..ст.12
3.2. Спеціальні (міжгалузеві) принципи кримінального процесу України………………………………..ст.34
4. Висновок…………………………………ст.43
5. Література……………………………………ст.44
ВСТУП.
Неможливо збудувати будівлю, не маючи фундаменту та загального уявлення про неї. У кожному окремому явищі є елементи загального. Щоб зрозуміти це, не можна обмежитися вивченням лише окремих ознак, особливостей і деталей. Треба вивчати в першу чергу те, що об'єднує і становить їх основу (лат. рrincipium— принцип, засада), оскільки окремі ознаки, риси, деталі не виникають і не існують ізольовано одне від одного. Це правило притаманне всім явищам, що існують у природі, у тому числі і праву.
За В. Далем, «принцип — наукова чи моральна засада, підвалина, правило, основа, від якої не відступають»[1;431].
Відповідно до тлумачного словника української мови «засада — це основне вихідне положення якої-небудь наукової системи, теорії ідеологічного напряму і т. ін.»[2;714].
Кримінальний процес України як діяльність органів дізнання, слідства, прокуратури і суду з порушення кримінальних справ, їх розслідування, судового розгляду регламентується нормами кримінально-процесуального права. Тому принципи кримінального процесу України як основоположні начала цієї діяльності також повинні бути закріплені в кримінально-процесуальних нормах найбільш загального характеру, бо інакше вони не регулюватимуть правову діяльність і відповідні правові відносини.
Поняття, загальна характеристика та класифікація основних засад кримінального судочинства.
Неможливо збудувати будівлю, не маючи фундаменту та загального уявлення про неї. У кожному окремому явищі є елементи загального. Щоб зрозуміти це, не можна обмежитися вивченням лише окремих ознак, особливостей і деталей. Треба вивчати в першу чергу те, що об'єднує і становить їх основу (лат. рrincipium— принцип, засада), оскільки окремі ознаки, риси, деталі не виникають і не існують ізольовано одне від одного. Це правило притаманне всім явищам, що існують у природі, у тому числі і праву.
За В. Далем, «принцип — наукова чи моральна засада, підвалина, правило, основа, від якої не відступають»[1;431].
Відповідно до тлумачного словника української мови «засада — це основне вихідне положення якої-небудь наукової системи, теорії ідеологічного напряму і т. ін.»[2;714].
Однією з основних функцій, які здійснює держава є забезпечення законності і правопорядку. До неї належать соціально-економічні перетворення, заходи політичного характеру, виховно-профілактичні зусилля, застосування примусу щодо осіб, які порушують вимоги закону. В системі заходів такого роду одне із центральних місць посідає діяльність з боротьби зі злочинністю. Закон чітко визначає державні органи, які реалізують конкретні форми діяльності з боротьби зі злочинністю. Це органи правосуддя, досудового слідства, дізнання, органи оперативно-розшукової діяльності, органи розвідки і контррозвідки, виконання вироків та прокурорського нагляду. Всі ці органи мають реальну владу, і неважко передбачити, які негативні наслідки можуть настати, якщо вони діятимуть свавільно. Оскільки діяльність цих органів має підвищену суспільну небезпеку, для неї встановлено підказані міжнародним і національним досвідом та закріплені в законі відповідні правила, процедура. Через те, що ця діяльність пов'язана із застосуванням кримінального закону, її називають кримінальним процесом. Для побудови кримінального процесу необхідні загальні підвалини, загальні ідеї. Щоб визначити, яким у тій чи іншій державі є кримінальний процес, яка політична і правова сутність діяльності органів слідства, прокуратури, адвокатури і суду, треба з'ясувати, які принципові положення, засади покладено в основу їхньої діяльності. Не може йтися про вищу справедливість суду без впровадження у його діяльність тих положень, що забезпечують професіоналізм, абсолютну неупередженість та об'єктивність.
Відомо три історичні форми кримінального процесу: ранній обвинувальний, який виник із первіснообщинного устрою, середньовічний інквізиційний та нинішній змішаний більш цивілізований, гуманний і змагальний процес. Ці види кримінального процесу з історичною послідовністю змінювали один одного під впливом економічних, політичних, соціальних та інших факторів. Україна на порозі 21 ст. ще має у кримінальному процесі багато рудиментів інквізиційного процесу. Про це свідчить той факт, що досудове слідство перебуває в руках виконавчої влади і значною мірою підпорядковано дізнанню. Суди змушені виконувати не властиву їм обвинувальну функцію, оскільки прокурор не бере участі у розгляді майже половини справ. Суди значною мірою залежать від виконавчої влади, у судових процесах немає дійсної змагальності сторін, не забезпечена повна рівність сторін перед законом і судом, відсутня можливість апеляційного перегляду справи, а поняття презумпції невинуватості, нечітко продекламоване у Кримінально-процесуальному кодексі, постійно порушується на практиці. «В чинному КПК все ще на першому плані перебуває процедура обвинувачення, а захист реально не протистоїть процесуальній діяльності органів досудового розслідування»[3;286-288]. Все це відбивається на правах і свободах людини, на можливості їх реалізації, створює відповідні серйозні проблеми Україні в її стосунках з цивілізованим світом, є перепоною для її нормального розвитку.
Намагання переходу України в нову політичну і соціальну реальність спонукає її до сприйняття і закріплення в Конституції та відповідних законах усіх тих домінуючих у світі передових ідей, які світове співтовариство впроваджує у кримінальному судочинстві. Ці ідеї спрямовані перш за все на поважання гідності людини, на захист її прав і свобод, на обмеження свавілля держави та чиновників. Основні засади судочинства містяться у таких міжнародно-правових актах, як Загальна декларація прав людини, прийнята і проголошена резолюцією 217А(ІІІ) Генеральної Асамблеї ООН від 10 грудня 1948 р.; Міжнародний пакт про громадянські та політичні права, прийнятий резолюцією 2200А (XXI) Генеральної Асамблеї ООН від 16 грудня 1966 р.; Конвенція про захист прав і основних свобод людини, прийнята в Римі 4 листопада 1950 р. та у багатьох інших міжнародних актах.
Із змісту терміна «засада» («основа») випливає, що засадою кримінального процесу може бути визнано не кожне положення, що характеризує організацію і діяльність органів дізнання, слідства, прокуратури та суду, а лише головні, вихідні моменти, на яких у свою чергу ґрунтуються більш детальні положення.
Засадам судочинства у юридичній літературі приділяється багато уваги. Зокрема, М.С. Строгович визначав поняття основних засад кримінального процесу як найважливіші і визначальні правові положення, що на них будується кримінальний процес, які характеризують кримінальний процес як дійовий засіб активної боротьби проти злочинних посягань на державу та правопорядок і які виражають здійснення у кримінальному процесі демократизму і законності. Він вважає, що основні засади кримінального процесу мають визначальне значення для всієї системи процесуальних форм та інститутів і відображають найістотніші риси і властивості кримінального процесу[4;124].
Засади кримінального процесу водночас є засадами судочинства, бо правові положення, що належать до засад кримінального процесу обов'язково діють на стадії судового розгляду.
Ю. П. Янович характеризує засади кримінального процесу як основоположні правові вимоги, що визначають зміст і форму кримінального процесу в цілому, його стадій та інститутів, недодержання яких тягне за собою несприятливі наслідки у вигляді скасування прийнятих у справі рішень. На його думку, суть засад кримінального процесу полягає в тому, що це норми загального і визначального характеру, які містяться у Конституції, КПК та інших правових актах, що відображають істотніші риси і властивості кримінального процесу. Причому ці норми первинні, тобто такі, що не випливають з інших норм, вони конкретизуються в окремих кримінально-процесуальних нормах. Норми-засади діють у всіх чи кількох стадіях кримінального процесу і обов'язково виявляються у центральній його стадії — судовому розгляді[5;28-29].
І.В. Тиричев до засад кримінального процесу відносить правові норми, які визначають права і свободи людини і громадянина у кримінальному процесі[6;88].
З точки зору В.М. Тертишника засади кримінального процесу — це закріплені в законі основоположні ідеї, начала, найзагальніші положення, які визначають суть і зміст діяльності суб'єктів процесу, процесуальну форму здійснення правосуддя. Ці засади являють собою загальні правила поведінки визначального характеру, які дістали закріплення у законі, звернені своїми правовими вимогами до всіх учасників процесу, мають загальнообов'язковий характер, забезпечуються заходами державного примусу та мають правовий механізм реалізації[7;26].
На думку Л.Т. Ульянової, засадами кримінального процесу можуть бути не будь-які, довільно вибрані погляди на форми й методи судочинства, а лише ті, що відповідають соціально-економічним умовам розвитку суспільства і можуть бути реалізовані в умовах організації розслідування і розгляду кримінальних справ на демократичних засадах[8;58].
Найбільш обгрунтовано, на наш погляд, дано визначення поняття засад кримінального процесу у працях М.М. Михеєнка. До критеріїв їх визначення він відносить таку сукупність властивостей: 1)найзагальніші, вихідні положення, ідеї, які мають фундаментальне значення для кримінального процесу, визначають його спрямованість, побудову в цілому, форму і зміст його стадій та інститутів; 2) вони виражають панівні в державі політичні і правові ідеї, які стосуються завдань та способу здійснення судочинства в кримінальних справах; 3) вони мають бути закріплені в нормах права; 4) повинні повністю діяти у всіх або кількох стадіях кримінального процесу і обов'язково у його центральній стадії — стадії судового розгляду; 5) порушення будь-якої засади означає незаконність рішення у справі і обов'язково тягне за собою його скасування [9;101].
У юридичній літературі висловлюються різні думки щодо того, які саме засади входять до системи засад кримінального процесу. Ю.М. Грошевой і І.Є. Марочкін обмежуються лише тими, що закріплені в ст.129 Конституції[10;14-18]. В.М. Тертишник, крім передбачених у ст.129 Конституції, до них відносить: 1) здійснення правосуддя тільки судом; 2) національну мову процесуального провадження; 3) додержання конституційних прав і свобод громадян; 4) встановлення об'єктивної істини; 5) презумпцію невинуватості обвинуваченого і добропорядності громадянина; 6) ознайомлення обвинуваченого з обвинуваченням і матеріалами справи; 7) неприпустимість примусу до свідчення проти самого себе і своїх близьких родичів; 8) безпосередність і усність судового розгляду; 9) таємниця наради суддів; 10) забезпечення повної реабілітації осіб, які були незаконно і необгрунтовано притягнуті до відповідальності[7;27].
За визначенням М.М. Михеєнка, система засад кримінального процесу охоплює: конституційні засади: 1) законність; 2) державна мова судочинства; 3) рівність усіх учасників судового процесу перед законом і судом; 4) повага до гідності особи, невтручання в її особисте і сімейне життя; 5) право людини на свободу та особисту недоторканність; 6) недоторканність житла; 7) таємниця листування, телефонних розмов, телеграфної та іншої кореспонденції; 8) з'ясування істини; 9) забезпечення підозрюваному, обвинуваченому, підсудному права на захист; 10) презумпція невинуватості; 11) свобода від самовикриття, викриття членів сім'ї чи близьких родичів; 12) здійснення правосуддя виключно судами; 13) участь народу у здійсненні правосуддя; 14) незалежність і недоторканність суддів, підкорення їх лише законові; 15) змагальність судового розгляду; 16) гласність судового процесу; 17) забезпечення апеляційного та касаційного оскарження судових рішень; 18) обов'язковість рішень суду[9;102-103].
У юридичній літературі наводяться й інші засади кримінального процесу: науковість, достатність підстав для процесуальних рішень, обов'язок органів судочинства поважати і додержувати права, законні інтереси і гідність громадян, справедливість та інші. Різні автори називають різне їх число. Причому часто суб'єктивно. На нашу думку, чим більше засад, тим менше їх значення, тим більша їх розмитість. Засади кримінального судочинства — це стовпи, стрижні, на яких повинні монтуватися всі інші правила кримінального процесу і їх має бути стільки, скільки того вимагають умови життя суспільства.
За Конституцією (ст. 129) до основних засад судочинства належать законність, рівність усіх учасників судового процесу перед законом і судом, забезпечення доведеності вини, змагальність сторін та свобода в наданні суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості, підтримання державного обвинувачення в суді прокурором, забезпечення обвинуваченому права на захист, гласність судового процесу та його повне фіксування технічними засобами, забезпечення апеляційного та касаційного оскарження рішення суду, крім випадків, встановлених законом, обов'язковість рішень суду. Слід підкреслити, що послідовність, у якій наведено ці засади, не означає більшої або меншої їх значимості, оскільки вони всі рівні.
У наведеному переліку основних засад судочинства не значиться незалежність суддів при здійсненні правосуддя і підкорення їх лише законові. Проте ця норма лежить в основі всього правосуддя і тому вона в статтях 126 і 129 Конституції зазначена як така, без якої зводяться нанівець усі засади судочинства, без якої неможливе об'єктивне і справедливе правосуддя.
Називаючи зазначені засади судочинства основними, законодавець тим самим визнає, що є й інші. Вони також передбачені Конституцією і зводяться до забезпечення прав і свобод людини. До них належать державна мова судочинства, повага до гідності особи, невтручання в її особисте та сімейне життя, право людини на свободу та особисту недоторканність, недоторканність житла, таємниця листування, телефонних розмов, телеграфної та іншої кореспонденції, свобода від самовикриття, викриття членів сім'ї чи близьких родичів, встановлення об’єктивної істини. Конституція, визначаючи конкретні засади судочинства, разом з тим дає простір законодавцю у можливості визначення в законах інших засад судочинства в судах окремих судових юрисдикцій. Отже, виходячи з логіки Конституції, засадами судочинства є основні конституційні засади, інші конституційні засади, а також засади, передбачені окремими законами.
Зазначаючи, що законом можуть бути визнані й інші засади судочинства, законодавець таким чином закріпив норму про те, що засадами судочинства можуть бути лише ті, що передбачені законом. Усі інші ідеї, навіть високоморальні, надзвичайно важливі, але не закріплені в законі, не можуть бути керівними, обов'язковими для виконання.
Навівши в Конституції перелік основних засад судочинства, законодавець тим самим поклав край суперечкам науковців на цю тему. Наступний етап — закріпити і конкретизувати основні та інші конституційні засади судочинства в КПК та Законі України «Про судоустрій», передбачити в цих законах засади судочинства, притаманні окремим судовим юрисдикціям. Вважаємо, що кожна засада судочинства має знайти своє місце і бути конкретизованою в окремій главі загальної частини КПК. При цьому необхідно, щоб у законі було абсолютно точне визначення кожної засади судочинства як поняття, оскільки без цього немає однакового їх розуміння, а у зв'язку з цим — і однакового застосування. Так, у літературі є багато визначень поняття законності, але немає загальноприйнятого, передбаченого законом. У зв'язку з цим на практиці в це поняття вкладається різний зміст. Аналогічно це відбувається і з іншими засадами судочинства такими, як змагальність сторін, рівність сторін перед законом і судом і т. ін.
У зв'язку з особливою значимістю судового розгляду (саме на цій стадії вирішується основне питання кожної кримінальної справи: винний чи не винний підсудний у вчиненні злочину, а якщо винний, то на яке покарання він заслуговує) та виходячи з того, що всі інші стадії кримінального процесу покликані «обслуговувати» судовий розгляд, у Конституції основні засади, на яких має будуватися кримінальний процес, названі основними засадами судочинства. Але це не означає, що вони повинні діяти лише в стадії судового розгляду. Просто в цій стадії вони найбільш повно, чітко і виразно виявляються.
Слід сказати, що не всі засади судочинства виявляються в усіх стадіях однаковою мірою. Так, законність, забезпечення доведеності вини, забезпечення обвинуваченому права на захист повинні діяти в кожній стадії кримінального процесу з його початку і до кінця. У той же час рівність усіх учасників судового процесу перед законом і судом, змагальність сторін і свобода в наданні ними своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості, гласність судового процесу та його повне фіксування технічними засобами, обов'язковість рішень суду в стадіях досудових виявляються значно меншою мірою, ніж при судовому розгляді. Що стосується підтримки державного обвинувачення в суді прокурором, забезпечення апеляційного та касаційного оскарження рішення суду, то ці засади судочинства властиві лише судовому розглядові справи. Разом з тим усі засади судочинства в рамках цілісної системи органічно й нерозривно пов'язані як з усією системою, так і з рештою засад, взаємодіють між собою і порушення будь-якої з них призводить, як правило, до порушення інших засад і тим самим до порушення законності при провадженні у справі в цілому. Отже, недодержання хоч би однієї із засад кримінального судочинства тягне за собою скасування постановлених у справі рішень. У літературі підкреслюється, що оскільки всі засади тісно пов'язані між собою, постійно взаємодіють, то це не просто сукупність засад, а система засад кримінального процесу. Кожна із засад поряд з тим, що вона тісно стикається, взаємодіє з іншими засадами, зберігає свою власну цінність для побудови і перебігу процесу, свій юридичний зміст[9;103-104].
За обсягом змісту та сферою дії засади кримінального процесу різняться, але відмінність ця скоріше суто кількісна, ніж якісна. Перебуваючи у тісній взаємодії, взаємозв’язку, одні засади сприяють здійсненню інших, але це не означає, що одні засади «підкоряються» іншим, що існують засади, які є тільки гарантіями здійснення інших, а тим більше такими, що випливають з інших. Необхідно забезпечити розумний компроміс між окремими засадами. Це зумовлює потребу передбачити в законі розумні винятки майже з кожної засади кримінального процесу, крім законності і презумпції невинуватості. Але це мають бути саме винятки, які не перекреслюють саму засаду, інакше вони можуть перетворитися на загальне правило, на протилежну, конкуруючу засаду.
Не можна недооцінювати значення засад судочинства. Саме вони є гарантією додержання прав і законних інтересів особи при провадженні у кримінальній справі; є юридичною базою для тлумачення конкретних кримінально-процесуальних норм, а також для вирішення всіх суперечностей, які виникають у ході кримінально-процесуальної діяльності; створюють основу окремих інститутів процесуального права; служать основою для вдосконалення окремих кримінально-процесуальних інститутів, розвитку процесуальної форми. Це вбачається не тільки в тому, що кожне рішення, прийняте з порушенням їх вимог, підлягає скасуванню, а й у тому, що засади судочинства вносять упорядкованість у разі застосування права за аналогією. Знання засад судочинства сприяє правильному розумінню змісту інших правових норм [7;26].
Конституція України 1996 р. збільшила перелік засад судочинства, значно поглибила і збагатила їх демократичний зміст, розширила сферу застосування, вдосконалила формулювання деяких з них. Вона закріпила лише ті засади кримінального судочинства, які мають особливе значення. Те, що в Конституції 1996 р. названо більше засад, ніж у будь-якій попередній Конституції, пояснюється значним зростанням ролі судової влади в Україні, яка прагне стати правовою державою.
Проведення судової реформи в Україні включає подальше вдосконалення нормативного закріплення засад судочинства і визначення механізму їх реалізації, зокрема забезпечення права потерпілого на судовий захист, гарантій прав обвинуваченого, підозрюваного на захист, змагальності сторін та інше.
Характеристика окремих принципів кримінального процесу.
Загальноправові (конституційні) принципи кримінального процесу України.
У системі принципів кримінального процесу доцільно розглянути деякі конституційні принципи, бо вони мають особливе політико-юридичне значення. Закріплення певних принципів судочинства в Конституції пояснюється їх значенням для сфери основних громадянських прав і свобод, для врегулювання діяльності органів правосуддя, а також історичними традиціями. Можна з упевненістю констатувати, що політичне та юридичне значення конституційних принципів в Україні останнім часом значно зросло.
Загальноправові принципи закріплено не лише в Конституції ,а й у кримінально-процесуальному законодавстві. Розглянемо деякі з них.
Принцип законності в кримінальному процесі — це вимога нормативного характеру, що зобов'язує особу, яка проводить дізнання, орган дізнання, слідчого, прокурора, суддю(суд), а також осіб, які беруть участь у справі, неухильно і точно виконувати всі норми Конституції України, кримінального і кримінально-процесуального законодавства. Ніщо не може виправдати порушення законності. Враховуючи вимоги життя, закони можуть змінюватись, але в жодному разі й за жодних підстав не повинні порушуватися.
У правовій державі діє принцип верховенства закону: органи влади створюються і функціонують на підставі закону. Законність – це правовий режим неухильного і точного додержання законів при здійсненні правозастосовчої діяльності. Принцип законності полягає в єдиному порядку провадження по всім кримінальним справам, неухильному виконанні процесуальної форми та передбаченої процедури, забезпеченні застосування закону.
Принцип законності в кримінальному процесі має свою специфіку. По-перше, кримінальний процес, як діяльність органів дізнання, слідства, прокуратури та суду, докладніше регламентований законом, ніж будь-яка інша державна діяльність, без чого неможливе розкриття злочинів, викриття винних та їх справедливе покарання. По-друге, в кримінальному процесі на органи дізнання, досудового слідства, прокуратуру та суд покладено обов'язки з порушення, розслідування та вирішення кримінальних справ, для чого ці органи наділяються владними повноваженнями та правом застосування примусових заходів у випадках та порядку, прямо передбачених у законі. По-третє на органи дізнання, слідства, прокуратури та суду покладено обов'язок з роз'яснення та забезпечення прав та законних інтересів усіх громадян, які беруть участь у судочинстві, а також із правильного здійснення ними своїх процесуальних обов'язків, що передбачено законом[11;56-57].
Принцип законності вимагає виконання всіх інших принципів кримінального процесу загального характеру, але він цим не обмежується, а потребує також застосування та виконання всіх норм кримінального та кримінально-процесуального закону, що застосовуються в кримінальному судочинстві, а також у необхідних випадках виконання норм інших галузей права (цивільного, адміністративного тощо).
Точне та неухильне виконання закону забезпечується контролем держави, що здійснюється у формі прокурорського нагляду, а також відомчим контролем (процесуальним, що здійснюється керівниками слідчих підрозділів, та організаційним — з боку керівників органів внутрішніх справ). Істотне порушення принципу законності ставить під сумнів результати процесуальної діяльності, а також тягне за собою відміну вироку та повернення кримінальної справи на додаткове розслідування.
Принцип державної мови судочинства. Згідно з ч. 1 ст. 10 Конституції України державною мовою в Україні є українська мова. Саме цією мовою провадиться судочинство і лише як виняток — мовою більшості населення даної місцевості. При цьому особам, що беруть участь у справі й не володіють мовою, якою провадиться судочинство, забезпечується право користування рідною мовою і послугами перекладача, а слідчі та судові документи повинні вручатися обвинуваченому в перекладі його рідною мовою, або іншою мовою, якою він володіє (частини 2, З ст. 19 КПК).
Принцип державної мови судочинства без будь-яких обмежень застосовується на всіх стадіях кримінального процесу. На органи дізнання, слідчого, прокурора та суд законом покладено обов'язок роз'яснити учасникам процесу, що не володіють мовою, якою ведеться судочинство, їх права користуватися рідною мовою. Особа вважається такою, що не володіє мовою, якою проводиться судочинство, якщо вона не може добре розуміти цю мову і вільно розмовляти нею. Перекладач, який надається такій особі, повинен володіти мовою судочинства і мовою, якою говорить особа, що бере участь у справі, або якою складено документ. Він повинен перекладати всі показання, пояснення, думки, заяви, клопотання, запитання і відповіді, промови, репліки, рішення повністю і точно.
Принцип державної мови судочинства забезпечує виховний вплив кримінального процесу, рівність усіх громадян перед законом та судом незалежно від їх національної приналежності, робить судочинство зрозумілим та доступним для місцевого населення, дозволяє широко залучати громадськість та ставити діяльність органів дізнання, слідства, прокуратури та суду під контроль народу[12;66].
Принцип рівності всіх учасників кримінального процесу перед законом і судом полягає в тому, що відповідно до Конституції України всі люди є вільними та рівними у своїй гідності та правах (ч. 1 ст. 21). Громадяни мають рівні конституційні права і свободи та є рівними перед законом, не може бути привілеїв чи обмежень за ознаками раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану, місця проживання, за мовними або іншими ознаками (ч. 2 ст. 24 Конституції України). Цей принцип також закріплений у ст. 16 КПК.
Рівність і свобода — невіддільні умови життя людини, що в своїй єдності створюють справедливість. Справедливо лише те, що зберігає свободу і застосовується до всіх людей однаковою мірою.
Особа, яка проводить дізнання, слідчий, прокурор, суддя зобов'язані забезпечити рівну можливість здійснення процесуальних прав будь-якому громадянину, рівну можливість використання громадянами їх процесуальних можливостей у захисті своїх прав і законних інтересів.
Щодо всіх громадян правосуддя здійснюється судами в єдиному процесуальному порядку. Жоден громадянин не може бути звільнений від будь-яких встановлених законом процесуальних обов'язків або навпаки, бути наділеним будь-якими додатковими процесуальними правами. Винятки з цього положення передбачаються для осіб, які мають статус недоторканності — Президента України, суддів, депутатів Верховної Ради [13;42].
Рівність громадян перед законом означає, що при порушенні, розслідуванні та судовому розгляді кримінальних справ застосовуються одні й ті самі норми кримінального та кримінально-процесуального законодавства, ніхто не має при цьому жодних переваг і не обмежується у правах.
Принцип поваги до гідності особи, невтручання в її особисте та сімейне життя. Відповідно до ст. 28 Конституції України кожен має право на повагу до його гідності. Ніхто не може бути підданий катуванню, жорстокому, нелюдському або такому, що принижує його гідність, поводженню чи покаранню. Жодна людина без її вільної згоди не може бути піддана медичним, науковим чи іншим дослідам, ніхто не може зазнавати втручання в його особисте і сімейне життя, крім випадків, передбачених у Конституції України (ч. 1 ст. 32).
В інтересах охорони державної таємниці, запобігання розголошенню відомостей про інтимні сторони життя осіб, які беруть участь у справі, а також у разі, якщо цього потребують інтереси безпеки осіб, взятих під захист, допускається закритий судовий розгляд (ч. 2 ст. 20 КПК). Обшук особи, а також її освідування, якщо воно пов'язано з необхідністю оголювати освідувану особу, може проводити тільки слідчий тієї самої статі, що й обшукуваний чи освідуваний, у присутності понятих тієї самої статі (ч. 4 ст. 184, ч. З ст. 193 КПК). При освідуванні не допускаються дії, що принижують гідність освідуваної особи або небезпечні для її здоров'я (ч. З ст. 193 КПК). Відтворення обстановки та обставин події допускається лише за умови, що виконувані при цьому дії не принижують гідності осіб, які беруть у них участь, і не є небезпечними для їх здоров'я (ч. 2 ст. 194 КПК). Під час обшуку або виїмки слідчий має вжити заходи для того, щоб не було розголошено виявлені при цьому обставини особистого життя обшукуваного та інших осіб, які проживають або тимчасово перебувають у цьому приміщенні (ст. 185 КПК).
Принцип права па свободу та особисту недоторканність, недоторканність житла. Свобода є найціннішим надбанням людини. Людина може діяти згідно зі своїм волевиявленням та робити все, що не заборонено законом та не завдає шкоди правам та свободам інших людей[13;33].
Але на даному етапі розвитку демократичного суспільства склалася така тенденція, що дозволено все, що не заборонено законом. Свобода не може бути абсолютною та необмеженою. «Свобода — писав Ш. Монтеск'є, - є право робити все, що дозволено законом. Якщо б громадянин міг робити те, що цими законами забороняється, то в нього не було б свободи, бо те саме могли б робити й інші громадяни»[14;289].
Принцип недоторканності особи означає, що ніхто не може бути позбавлений волі, заарештований, затриманий за підозрою у вчиненні злочину, підданий особистому обшуку, освідуванню, судовій експертизі або приводу інакше як на підставі та в порядку, передбачених законом[15;32].
Кожному заарештованому, затриманому повинно бути негайно повідомлено про мотиви арешту або затримання, роз'яснено його права та надано можливість з моменту затримання захищати себе особисто та користуватися правовою допомогою захисника. Кожний затриманий має право в будь-який час оскаржити своє затримання. Про арешт або затримання особи повинно бути негайно повідомлено родичам заарештованого або затриманого.
Конституція України проголошує, що кожному гарантується недоторканність житла. Не допускається проникнення до житла чи до іншого володіння особи, проведення в них огляду чи обшуку інакше як за мотивованим рішенням суду. У невідкладних випадках, пов'язаних з урятуванням життя людей чи майна або з безпосереднім переслідуванням осіб, які підозрюються у вчиненні злочину, можливий інший, встановлений законом, порядок проникнення до житла чи до іншого володіння особи, проведення в них