Принципи кримінального процесу в Україні
Працівникам міліції для забезпечення виконання покладених на них обов'язків з охорони громадського порядку, припинення злочинів, переслідування осіб, підозрюваних у вчиненні злочинів, надано право входити на територію і в приміщення підприємств, установ і організацій та в жилі приміщення осіб, які перебувають під адміністративним наглядом (п. 15 ст. 11 Закону України «Про міліцію»).
Незаконний обшук, незаконне виселення або інші дії, що порушують недоторканність житла громадян, вчинені посадовою особою, тягнуть кримінальну відповідальність за ст. 162 Кримінального кодексу України.
Право особи на захист у кримінальному судочинстві є одним з найважливіших інститутів забезпечення прав і свобод людини. Забезпечення такого права є конституційним принципом і повинно суворо виконуватись на всіх стадіях кримінального процесу як важлива гарантія встановлення істини і винесення законного, обґрунтованого і справедливого вироку. Реальне забезпечення права підозрюваного, обвинуваченого, підсудного на захист можливе лише за умови неухильного додержання на всіх стадіях розслідування та судового розгляду кримінальних справ норм кримінально-процесуального законодавства, що гарантують і регламентують реалізацію цього права. Крім того, точне і неухильне виконання вимог кримінально-процесуального закону про захист прав та інтересів обвинуваченого (підсудного) є обов'язковою умовою зміцнення законності. Тому розробка питань, пов'язаних із забезпеченням обвинуваченому права на захист, потрібна як для теорії кримінального процесу, так і для практики слідчих, прокурорських і судових органів.
У пункті 2 ст. 63 Конституції України передбачено, що підозрюваний, обвинувачений чи підсудний має право на захист, а в п. 4 ст. 29 зазначено, що кожному заарештованому чи затриманому має бути невідкладно роз'яснено його права і надано можливість з моменту затримання захищати себе особисто та користуватись правовою допомогою захисника. У статті 21 КПК України зазначено, що підозрюваному, обвинуваченому чи підсудному забезпечується право на захист. Воно полягає в тому, що закон створює всі необхідні умови для заперечення необґрунтованого звинувачення або для з'ясування і врахування всіх обставин, що пом'якшують вину обвинуваченого.
За статтею 21 КПК України, особа, яка провадить дізнання, слідчий, прокурор, суддя і суд зобов'язані до першого допиту підозрюваного, обвинуваченого і підсудного роз'яснити їм право мати захисника і скласти про це протокол, а також надати підозрюваному, обвинуваченому і підсудному можливість захищатися встановленими законом засобами від пред'явленого обвинувачення та забезпечити охорону їх особистих і майнових прав.
Порушення права на захист завжди означає істотне порушення вимог кримінально-процесуального закону і є однією з найбільш поширених підстав для скасування вироку або інших рішень у справі. До того ж таке порушення деякою мірою суперечить конституційним засадам, за якими людина, її життя і здоров'я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються найвищою соціальною цінністю в нашій державі. З метою недопущення порушень прав і законних інтересів особи і встановлення об'єктивної істини по справі право на захист повинно гарантуватись і повно реалізовуватись у кримінальному процесі.
Це питання набуває все актуальнішого характеру, оскільки перед Україною стоїть завдання привести свою власну законодавчу базу у відповідність до європейських стандартів. Через це перед законодавчим органом нашої держави постає завдання щодо внесення змін та доповнень до чинного законодавства, зокрема кримінально-процесуального. Такі зміни, безперечно, не можуть обійти такий важливий правовий інститут, як право на захист.
Згідно з Законом України «Про дію міжнародних договорів на території України» від 10 грудня 1991 р. укладені та ратифіковані Україною міжнародні договори є невід'ємною частиною національного законодавства України і застосовуються у порядку, передбаченому для норм національного законодавства.
Відповідно до ст. 62 Конституції України, особа вважається невинуватою у вчиненні злочину і не може бути піддана кримінальному покаранню, доки її вину не буде доведено в законному порядку і встановлено обвинувальним вироком суду. Поряд із цим ст. 63 Конституції вказує на те, що підозрюваний, обвинувачений чи підсудний має право на захист.
Піклуючись про те, щоб жодна особа не була необґрунтовано засуджена і жоден винний не був незаслужено тяжко покараний, законодавець забезпечує право на захист.
На думку М.С.Строговича, право зазначених осіб на захист є основою всіх процесуальних прав, що надаються підозрюваному, обвинуваченому чи підсудному, інтегроване вираження цих прав[16;17].
Встановлюючи право на захист як один з основних принципів не тільки кримінального процесу, а й як загально-правовий принцип, кримінально-процесуальне законодавство вводить розгорнуту систему процесуальних прав обвинуваченого, використовуючи які обвинувачений має можливість заперечувати пред'явлене йому обвинувачення, наводити доводи і докази на свій захист. Такі права гарантуються кримінально-процесуальним законом. . Отже, держава покладає на особу, яка проводить дізнання, слідчого, прокурора, суд обов'язок так вести процес, щоб «кожний, хто вчинив злочин, був притягнутий до кримінальної відповідальності і жоден невинний не був покараний»; щоб забезпечити можливість захищатися від пред'явленого обвинувачення; щоб виявити не лише такі, що обтяжують, а й такі, що пом'якшують вину, обставини. Без виконання цих обов'язків право на захист стає нереальним.
Помилковою є думка про те, що право на захист може зашкодити правосуддю та послужити засобом ухилення злочинців від відповідальності. Воно перш за все повинно забезпечити захист невинних, які помилково були притягнуті до кримінальної відповідальності. Складність і важкість розслідування деяких кримінальних справ, заплутаність обставин вчинення ряду злочинів зобов'язують вживати заходів з тим, щоб і після притягнення як обвинуваченого особа мала всі необхідні засоби для захисту, щоб невинний ніколи не був засуджений.
Проте, як вважає А. С. Кобліков, значення права на захист не вичерпується лише тим, що воно забезпечує справедливе ставлення до вказаних учасників процесу, охороняє їх інтереси [17;8-9]. Тут необхідно зазначити, що право підозрюваного, обвинуваченого чи підсудного на захист та всі інші його процесуальні права служать не лише охороні законних інтересів вказаних осіб, а й успішному здійсненню завдань правосуддя, правильному проведенню досудового слідства та судового розгляду. Право на захист є необхідною передумовою встановлення істини по справі, правильного з'ясування її фактичних обставин, викриття та покарання тільки дійсного злочинця і в міру його дійсної вини, а, отже, й успішної боротьби зі злочинністю.
Право учасників процесу на захист передбачає також право захищатися від підозріння чи обвинувачення та право на захист своїх особистих і майнових інтересів. Як стверджують Ю. І. Стецовський та О. М. Ларін, у цьому разі для захисту майнових прав обвинуваченого повинні бути відомі вимоги цивільного позивача. Право обвинуваченого на захист означає також право заперечувати обставини, що пов'язані з характеристикою його морального обліку тощо [18;13].
Підозрюваний і обвинувачений заінтересовані в тому, щоб вони:
а) не були притягнуті до кримінальної відповідальності та засуджені, якщо є невинними;
б) не були притягнуті до кримінальної відповідальності та засуджені за більш тяжкий злочин ніж той, який дійсно вчинили;
в) без передбачених у КПК України підстав не були притягнуті до участі в кримінальній справі як підозрювані чи обвинувачені, піддані заходам процесуального примусу і засуджені;
г) не були піддані несправедливому покаранню, тобто такому, яке призначено без урахування характеру і ступеня суспільної небезпечності вчиненого злочину, особи винного й обставин справи, які пом'якшують чи обтяжують відповідальність;
д) не обмежувалися в правах, наданих їм законом, і щоб їм була надана можливість їх реалізувати;
е) щоб були забезпечені їх особисті та майнові права.
Це законні інтереси підозрюваного й обвинуваченого, оскільки мають всі ознаки, що дають їм право на захист. Воно особливо необхідне, оскільки до обвинуваченого до вирішення питання про його винність можуть застосовуватись заходи процесуального примусу. Забезпечити законність на всіх етапах руху кримінальної справи – на це спрямовані в кінцевому підсумку всі принципи кримінального судочинства та окремі процесуальні норми.
Розглядаючи загальне поняття захисту в кримінально-процесуальній літературі, слід зазначити, що вивченням цих питань займалися такі вчені-правознавці, як М.С. Строгович, Я. О. Мотовиловкер, Т. Н. Добровольська,
Г. П. Саркисянц та інші.
Як вважає Т.Н. Добровольська, захист слід розуміти як «сукупність процесуальних дій, спрямованих на заперечення обвинувачення або пом'якшення відповідальності обвинуваченого (підсудного)» [19;394]. В юридичному словнику за редакцією П.І. Кудрявцева дається аналогічне визначення захисту: «Захист - в кримінальному процесі сукупність процесуальних дій, спрямованих на заперечення обвинувачення (повністю або частково), на доказування невинуватості обвинуваченого або меншої його винуватості» [20;340].
Однак в юридичній літературі немає єдиної думки щодо загального визначення поняття захисту, можна спостерігати підміну понять та категорій.
Наприклад, П.М. Давидов стверджує: «Захист — це все те, що протиставляється обвинуваченню та його наслідкам, це заперечення чи послаблення обвинувачення, це діяльність обвинуваченого, спрямована на поновлення порушених у зв'язку з обвинуваченням прав, охорону його законних інтересів»[21;36]. А. Л. Ципкін вважає: «Захист у кримінальному процесі є врегульована законом діяльність обвинуваченого, спрямована на заперечення обвинувачення, пом‘якшення відповідальності та охорону законних інтересів обвинуваченого, а також діяльність захисника, який, обстоюючи права та законні інтереси обвинуваченого, прагне до встановлення об'єктивної істини та здійснення завдань, які стоять перед правосуддям» [22;26]. У поняття захисту, на його думку, входить діяльність обвинуваченого, його захисника та законного представника. Щодо питання включення до суб'єктів захисту органу, що веде процес, процесуалісти висувають різні думки. Наприклад, А. Л. Ципкін, визнаючи об'єктивність слідчого, прокурора та суду, заперечує проти кваліфікації їх дій на користь обвинуваченого: «Право на захист — це право, яке належить обвинуваченому та здійснюється обвинуваченим або його захисником. Неможливо відірвати право на захист від суб'єкта, діяльність якого визначає саме поняття захисту. Безперечно, що роль слідчого, прокурора, судді в реалізації цього права дуже велика». У цьому разі необхідно без вагань погодитися з думкою автора, оскільки право на захист належить саме обвинуваченому, проте його реалізація безпосередньо залежить від дій вказаних учасників процесу. Підкреслюючи це, А.Л. Ципкін зазначає: «Право обвинуваченого досить часто виражається в тому, що він лише заявляє прохання. Але для реалізації цієї заяви потрібна визначена діяльність органів суду, прокуратури чи органів слідства. Обвинувачений, наприклад, заявляє перед слідчим прохання про допит свідків чи проведення експертизи. Від слідчого залежить, зважаючи на обставини справи, визнати чи не визнати заявлене клопотання обґрунтованим і провести необхідні дії. Якщо в обвинуваченого на руках є документ, який він вважає за потрібне долучити до справи, то і тут право на захист полягає в проханні долучити документ. Якщо у вказаних для прикладу випадках зазначені нами органи відхиляють клопотання обвинуваченого, то право обвинуваченого на захист може полягати в оскарженні ним цієї відмови»[22;26].
Підсумовуючи, слід зазначити, що захист як процесуально-правовий інститут являє собою сукупність юридичних норм, що регулюють кримінальне-процесуальну діяльність і відносини, пов'язані з запереченням або пом'якшенням обвинувачення. Інститут захисту регулює кримінально-процесуальну діяльність всіх суб'єктів захисту і є частиною кримінально-процесуального права. Процесуальне значення захисту полягає в тому, що він передусім є засобом, методом реалізації прав та інтересів підозрюваного, обвинуваченого, підсудного. Відомо, що принципи кримінального процесу становлять єдину систему й взаємодіють один з одним. Всі вони так чи інакше пов'язані з правом обвинуваченого на захист. Саме тому вивчення принципу забезпечення підозрюваному, обвинуваченому й підсудному такого права належить до найважливіших завдань кримінально-процесуальної науки, що в подальшому сприяє удосконаленню його реалізації в нормах кримінально-процесуального права.
Принцип презумпції невинуватості. Раніше в літературі існувала думка, що принцип презумпції невинуватості не властивий нашій системі права. С. А. Голунський зазначав: «...різні презумпції являють собою спроби створити абстрактну істину, відірвану від конкретних обставин даної справи... Вони мають елементи формалізму, підштовхують суд до того, що замість подолання перешкод дослідження того чи іншого питання йти по лінії найменшої протидії, схилитись до раніше прийнятого рішення...» [23;60].
Лише в 60-х рр., розвиваючи ідеї про необхідність додержання прав і законних інтересів учасників судового провадження , М.С. Строгович сформулював положення про те , що винним може бути визнано лише особу , вину якої достовірно доказано, в протилежному ж випадку особа вважається невинуватою. Крім того, автор уперше в науці кримінального процесу встано- вив межі практичного застосування принципу презумпції невинуватості.
Початок традиції визнання презумпції невинуватості одним з найважливіших прав людини заклала Декларація прав людини та громадянина, проголошена Національними зборами Франції 26 серпня 1789 р., стаття 9 якої проголошує: «Оскільки кожен є невинним, доки не буде встановлено інше, то в разі затримання особи надмірна суворість, не викликана необхідністю з метою забезпечення його затримання, повинна суворо каратися законом».
Згодом цей принцип було законодавчо закріплено в Статуті кримінального судочинства Російської імперії 20 листопада 1864 р. у вигляді системи логічних норм.
Прогресивне положення Статуту відмінило правило, згідно з яким обвинувачений зобов’язаний був сам довести свою невинуватість. У тексті Короткого відображення процесів чи судових тяжб 1715 р., що діяв до прийняття Статуту, прямо зазначалося: ”Повинен відповідач невинність свою доказом, коли буде потрібно, виправдати”, а власне визнання особи, в тому числі отримане внаслідок катувань, є “літучим свідченням всього світу”.
Цю традицію було продовжено в міжнародно-правових документах, присвячених правам людини та громадянина. У ст.11 Загальної декларації прав людини, прийнятою Генеральною Асамблеєю ООН 10 грудня 1948 р., проголошується: “Кожна людина, обвинувачена у вчиненні злочину, має право вважатися невинною доти, доки її винність не буде встановлена в законному порядку шляхом прилюдного судового розгляду, при якому їй забезпечують усі можливості для захисту» [24;24]. У статті 14 Міжнародного пакту про громадянські і політичні права, прийнятого Генеральною Асамблеєю ООН 10 грудня 1966 р. та ратифікованого Указом Президії Верховної Ради Української РСР від 19 жовтня 1973 р., проголошується: «Кожен обвинувачений у кримінальному злочині має право вважатися невинним, поки винність його не буде доведена згідно з законом» [25;32].
У цих самих документах як найважливіші права людини проголошені свобода від самообвинувачення та свавільного арешту, а також від жорстокого, нелюдського ставлення. Зокрема, в Міжнародному пакті про громадянські і політичні права людини зазначено, що кожен має право при розгляді будь-якого пред'явленого йому кримінального обвинувачення не бути приневоленим до давання свідчень проти самого себе чи до визнання себе винним (ст. 14); нікого не може бути піддано свавільному арешту чи триманню під вартою; кожному, хто позбавлений волі внаслідок арешту чи тримання під вартою, має право на розгляд його справи в суді, щоб цей суд міг невідкладно винести постанову щодо законності його затримання і розпорядитися про його звільнення, якщо затримання є незаконним (ст. 9); нікого не може бути піддано катуванню чи жорстокому, нелюдському або такому, що принижує гідність, поводженню чи покаранню (ст. 7). У статті 15 Конвенції проти катувань та інших жорстоких, нелюдських, або таких, що принижують гідність, видів поводження і покарання, ратифікованої Указом Президії Верховної Ради УРСР від 26 січня 1987 р. № 3484-11, зазначається: «Кожна держава-сторона забезпечує невикористання будь-якої заяви, що, як встановлено, була зроблена під час катування, як доказу в ході будь-якого судового розгляду, за винятком випадків, коли вона використовується проти особи, звинуваченої у здійсненні катувань, як доказ того, що таку заяву було зроблено» [26;108].
Аналіз чинного законодавства свідчить, що у наш час під терміном «презумпція невинуватості» розуміють правило, згідно з яким особу не може бути визнано винною у вчиненні злочину, а також притягнуто до кримінальної відповідальності, інакше як за рішенням суду і відповідно до закону (ч. 2 ст. 15 КПК України).
У Конституції України, прийнятій на п'ятій сесії Верховної Ради України, принципу презумпції невинуватості було відведено важливе місце; досить чітко висвітлено його зміст у ст. 62: «Особа вважається невинуватою у вчиненні злочину і не може бути піддана кримінальному покаранню, доки її вину не буде доведено в законному порядку і встановлено обвинувальним вироком суду.
Ніхто не зобов'язаний доводити свою невинуватість у вчиненні злочину.
Обвинувачення не може ґрунтуватися на доказах, одержаних незаконним шляхом, а також на припущеннях. Усі сумніви щодо доведеності вини особи тлумачаться на її користь.
У разі скасування вироку суду як неправосудного держава відшкодовує матеріальну і моральну шкоду, завдану безпідставним засудженням».
Сформульовані в цій статті положення ґрунтуються на принципі презумпції невинуватості людини, відображеному в ч. 2 ст. 14 Міжнародного пакту про громадянські і політичні права, де зазначається, що кожен обвинувачений в кримінальному злочині має право вважатися невинуватим, поки винуватість його не буде доведено згідно із законом.
Презумпція невинуватості в кримінальному судочинстві має значення як правова гарантія встановлення істини у справі, що має бути конкретизовано в новому КПК України.
За змістом частин 1—3 ст. 62 Конституції України дія презумпції невинуватості пов'язується не лише з визнанням особи винною вироком, що набрав законної сили. Вона поширюється й на осіб, чия причетність до вчинення злочину з'ясовується під час судового провадження, зокрема на підозрюваних.
Згідно з ч. З цієї статті обвинувачення не може ґрунтуватися на доказах, одержаних незаконним шляхом, а також на припущеннях. Усі сумніви щодо доведеності вини особи тлумачаться на її користь. Цим конкретизується положення про презумпцію невинуватості й водночас встановлюється гарантія її дії до набрання вироком законної сили. Положення ч. 1 зазначеної статті покладає на органи досудового слідства, прокурора і суд обов'язок вважати кожного, хто підозрюється чи обвинувачується у вчиненні злочину, невинуватим до остаточного встановлення конкретної вини обвинувальним вироком суду, що набрав законної сили.
У кримінальному судочинстві принцип презумпції невинуватості діє як система нормативних правил, що реалізується в його стадіях, в окремих процесуальних діях і відповідних правовідносинах учасників, юридичний зміст якого встановлюють такі правила:
а) обов'язок доказувати винність обвинуваченого лежить на слідчих органах, прокурорі, а в справах приватного обвинувачення - на потерпілому або його представникові;
б) обвинувачений не повинен доводити свою невинуватість або меншу вину, а також наявність обставин, що виключають його кримінальну відповідальність;
в) усі сумніви, які неможливо усунути, мають тлумачитися на користь обвинуваченого, а недоведена вина обвинуваченого у вчиненні злочину в юридичному відношенні означає його повну невинуватість;
г) висновок про винність обвинуваченого у вчиненні злочину не може ґрунтуватися на припущеннях;
д) притягнення особи до участі у справі як підозрюваного або обвинуваченого, застосування до неї арешту чи іншого запобіжного заходу не повинні розцінюватись як доказ її вини, як покарання винного;
е) до остаточного вирішення кримінальної справи й офіційного визнання особи винною у вчиненні злочину з обвинуваченим не можна поводитись як з винним, а також публічно, в засобах масової інформації і в якихось офіційних документах твердити, що він є злочинцем.
Презумпція невинуватості означає, що закон вважає обвинуваченого невинним поки ті, хто вважає обвинуваченого винним, не докажуть, що він дійсно винний і його винність буде встановлено вироком суду, що вступив у законну силу. Це об'єктивне правове положення визначає і спрямовує діяльність посадових осіб, що ведуть провадження по кримінальній справі, органів досудового слідства, прокуратури і суду, їх відношення до обвинуваченого. Який би не був стан зібраних по справі доказів, яка б не була думка, впевненість того чи іншого суб'єкта кримінально-процесуальної діяльності щодо винності обвинуваченого, по будь-якій кримінальній справі повинно бути забезпечено неухильне додержання і виконання вимог ст. 22 КПК про всебічне, повне й об'єктивне дослідження обставин справи. І яким би не було переконання особи, яка проводить дізнання, слідчого, прокурора про винність обвинуваченого, вони не мають права залишити жодного виправдовуючого елементу без перевірки, жодного доказу, що свідчить на користь обвинуваченого.
Презумпція невинуватості в правильному її розумінні та застосуванні виключає односторонній обвинувальний підхід при розслідуванні та вирішенні кримінальних справ, вона не допускає швидких, необдуманих безпідставних рішень про притягнення громадян як підозрюваних і обвинувачених. Вона допомагає тому, щоб кримінальні покарання застосовувалися тільки до тих, хто порушує закон, шкодить суспільству і правопорядку.
Встановлення об'єктивної істини — забезпечення відповідності висновків слідства та суду об'єктивній дійсності, фактичним обставинам події, що розслідується.
Суд, слідчий, орган дізнання, прокурор зобов'язані всебічно, повно та об'єктивно дослідити всі обставини справи.
Всебічність дослідження обставин справи означає, що слідчий і особа, яка провадить дізнання, повинні висунути та ретельно перевірити всі можливі версії, що випливають із обставин справи, про характер злочину та про осіб, які його вчинили, дослідити всі сторони події, що розслідується.
Повнота дослідження обставин кримінальної справи означає виявлення всіх обставин, що належать до предмета доказування у справі.
Об'єктивність дослідження означає неупередженість осіб, які здійснюють розслідування або судовий розгляд справи, встановлення та перевірку всіх обставин справи як тих, що викривають особу у вчиненні злочину, так і тих, що виправдують, як тих, що обтяжують, так і тих, що пом'якшують відповідальність обвинуваченого.
Складовими елементами принципу встановлення об'єктивної істини у кримінальному процесі є основні принципи доказового права, до числа яких належать такі положення:
а) встановлення об'єктивної істини в кримінальному процесі покладається на особу, яка провадить дізнання, слідчого, прокурора та суд (суддю), яким гарантується процесуальна самостійність у здійсненні дій зі збирання, дослідження, перевірки, оцінки та використання доказів, а також у прийнятті рішень у справі та в їх обґрунтуванні;
б) доказування не може здійснюватися особами, які прямо або побічно заінтересовані в результаті справи, а також особами, у службовій чи іншій залежності від яких перебуває потерпілий, свідок, підозрюваний, обвинувачений, ревізор або експерт;
в) суд, прокурор, слідчий та особа, яка провадить дізнання, повинні в межах своєї компетенції вжити всіх передбачених законом заходів для всебічного, повного та об'єктивного дослідження обставин справи, виявлення всіх обставин справи, як тих, що викривають, так і тих, що виправдують обвинуваченого чи підозрюваного, а також як тих, що обтяжують, так і тих, що пом'якшують його відповідальність;
г) підозрюваний, обвинувачений та підсудний не повинні до водити свою невинність, а обвинувач не має права перекладати обов'язок доказування на них;
д) забороняється домагатися показань, висновків або видачі предметів і документів, а також надання будь-якої іншої інформації шляхом насильства, погроз, брехні, шантажу або інших незаконних заходів;
е) ніхто не може бути примушений та не повинен свідчити проти самого себе або своїх близьких родичів;
є) як докази можуть бути використані тільки достовірні дані, отримані у встановленому законом порядку. Не можуть бути використані як докази відомості, джерело або спосіб отримання яких невідомі або які отримані незаконним шляхом;
ж) при провадженні доказування забороняється здійснювати дії, небезпечні для життя та здоров'я громадян, такі, що принижують їх честь та гідність, або такі, що тягнуть за собою безпідставне заподіяння фізичної, моральної, майнової шкоди;
з) хід та результати діяльності зі збирання та дослідження доказів повинні відображатися в процесуальних документах;
й) ніякі докази для суду, прокурора, слідчого та особи, яка провадить дізнання, не мають наперед встановленої сили. Ніхто не має права втручатися в оцінку доказів особою, у провадженні якої знаходиться кримінальна справа;
і) усі сумніви у справі, в тому числі й сумніви щодо допустимості, достовірності та достатності зібраних фактичних даних, якщо вичерпані можливості їх усунути, повинні тлумачитися та вирішуватися на користь обвинуваченого, підсудного та підозрюваного.
Здійснення правосуддя тільки судом. Правосуддя в державі здійснюється тільки судом. Делегування функцій суду іншим органам не допускається, так само як не допускається й утворення надзвичайних судів. Ніхто не може бути визнаний винним у вчиненні злочину, а також підданий кримінальному покаранню інакше як за вироком суду й відповідно до закону. Згідно зі ст. 124 Конституції України делегування функцій судів чи привласнення їх іншими органами не допускається. В постанові Пленуму Верховного Суду України № 9 від 01.11.96 "Про застосування Конституції України при здійсненні правосуддя" відзначається, що з урахуванням конституційного положення про те, що правосуддя в Україні здійснюється виключно судами, юрисдикція яких поширюється на всі правовідносини, що виникають у державі, судам підвідомчі всі спори про захист прав і свобод громадян.
Конституційне положення про здійснення правосуддя виключно судами зобов'язує їх розглядати і кримінальні справи приватного обвинувачення. У зв'язку з цим суд не може передати матеріали такої справи на розгляд товариського суду. 3 цього випливає, що діяльність товариських судів у кримінальному судочинстві практично відмінена.
Недопустимість примушування до свідчень проти самого себе, членів своєї сім’ї і своїх близькихродичів. При процесуальному провадженні ніхто не може бути примушений і не повинен свідчити проти самого себе, членів своєї сім'ї та своїх близьких родичів. Особи, щодо яких порушено кримінальну справу, не можуть бути допитані як свідки та попереджатися про відповідальність за відмову давати показання.
Згідно зі ст. 63 Конституції України особа не несе відповідальності за відмову давати показання або пояснення щодо самого себе, членів своєї сім'ї чи своїх близьких родичів. Таке правило в науковій літературі йменується правом звільнення від обов'язку самообвинувачення та правом імунітету свідка.
Будучи вперше закріпленим у Конституції України, це так зване правило "привілеї звільнення від обов'язку самовикриття" чи "свідоцького імунітету" знайшло втілення і в КПК України, зокрема вперше було закріплено в 2000 році в ст. 69-1 КПК України, де серед прав свідка зазначається його право відмовитися давати показання щодо себе, членів сім'ї та близьких родичів.
Пропонуючи свідкам, які є близькими родичами обвинувачуваного, підозрюваного чи підсудного, або членами його сім'ї, дати показання щодо відомих йому обставин справи, необхідно одночасно роз'яснити таким свідкам всі їх права, і що найважливіше, — права, які випливають зі змісту ст.63 Конституції України.
Якщо під час проведення дізнання чи досудового слідства підозрюваному, обвинуваченому, його дружині чи близькому родичу цього не було роз'яснено, показання зазначених осіб повинні визнаватися судом одержаними з порушенням закону, що має наслідком недопустимість їх використання як доказів.
Незалежність суду і підкорення його тільки законові — конституційний принцип правосуддя, згідно з яким при здійсненні правосуддя у кримінальних справах судді незалежні, підкоряються тільки закону і мають статус недоторканності; судді не можуть належати до політичних партій, виконувати іншу оплачувану роботу, крім наукової, викладацької та творчої; держава забезпечує незалежність та особисту безпеку суддів та їхніх сімей; судді вирішують кримінальні справи на основі закону в умовах, що виключають сторонній вплив на суддів. Суддям забезпечується свобода неупередженого вирішення судових справ відповідно до їх внутрішнього переконання.
Незалежність суддів — найважливіша умова