Xreferat.com » Рефераты по государству и праву » Прокурорський нагляд як гарантія забезпечення процесуальних прав учасників кримінального судочинства при проведенні досудового слідства

Прокурорський нагляд як гарантія забезпечення процесуальних прав учасників кримінального судочинства при проведенні досудового слідства

і матеріалами технічного документування. Про ознайомлення потерпілого зі справою складається протокол, у якому відмічаються всі зроблені ним заяви і клопотання.

Право брати участь у судовому розгляді служить основною гарантією захисту прав і свобод потерпілого. Тут, в умовах гласності судового процесу, він може брати участь у судовому слідстві і досліджувати всі докази в справі, заявляти клопотання, брати участь у допитах свідків і здійснювати інші дії відповідно до закону і встановленого судом порядку.

Право особисто або через свого представника підтримувати обвинувачення потерпілий має по справах приватного обвинувачення. Більше того, коли в результаті судового розгляду прокурор дійде переконання, що дані судового слідства не підтверджують пред’явленого підсудному обвинувачення і відмовляється від обвинувачення, суд роз’яснює потерпілому та його представнику право вимагати продовження розгляду справи. У цьому випадку потерпілий самостійно підтримує обвинувачення.

Потерпілий вправі користуватись рідною мовою, тобто давати показання і заявляти відводи і клопотання та задавати питання і здійснювати промови в судових дебатах рідною мовою, а в необхідних випадках безкоштовно користуватись допомогою перекладача.

Потерпілий вправі вимагати відшкодування заподіяної йому майнової шкоди та компенсації матеріальної шкоди, а також вимагати забезпечення його безпеки передбаченими законом засобами. Потерпілий має право брати участь у судових дебатах, тобто після закінчення судового слідства виступати з судовою промовою та скористатись правом репліки щодо виступів інших учасників’. Це право надане потерпілому, виходячи з необхідності забезпечення принципів рівності т змагальності сторін. Воно є абсолютним і не може бути звужене.

Беручи участь у судових дебатах, потерпілий може піддати докази аналізу з точки зору їх належності до справи, допустимості і достовірності, дати їм оцінку, звернути увагу на прогалини, неповноту чи недостатню всебічність дослідження доказів, на необхідність вжиття заходів щодо відшкодування заподіяної йому шкоди, шляхів вирішення цього питання.

Забезпечення прав потерпілого здійснюється покладанням на суд обов’язку повідомляти потерпілого про прийняті рішення, роз’яснювати права потерпілого, що виникають з цього , не припускати порушень його прав, сприяти їх реалізації.

Першочерговим завданням, що стоїть сьогодні перед кримінально-процесуальною наукою, є розробка системи надійних гарантій встановлення об’єктивної істини, захисту прав та законних інтересів громадян. У цьому зв’язку потребує вдосконалення правовий статус потерпілого.

Згідно зі ст. 49 та 52 КПК України потерпілий може мати представників, у тому числі і з числа адвокатів, з часу визнання його потерпілим. Зауважимо, що згідно зі ст. 59 Конституції України "кожен має право на правову допомогу" і "кожен є вільним у виборі захисника своїх прав". Оскільки правову допомогу кваліфіковано може надати фахівець у галузі права, потерпілий, реалізуючи своє право на правову допомогу, має право звернутись До такого фахівця, укласти угоду про допомогу, а суд в таких випадках має надати можливість брати фахівцю участь у справі на боці потерпілого.

Фахівець у галузі права, як правило, бере участь у справі на боці потерпілого на підставі положень ст. 52 КПК України, як його представник, керуючись при цьому правами самого потерпілого. Тобто представник потерпілого має ті самі права, що й сам потерпілий Але з огляду на змагальність судового процесу та рівність сторін виникає питання: чи не може потерпілий мати не представника, а захисника своїх прав? На наш погляд, правових перепон для цього нині не існує, а положення Конституції України відкривають шлях для забезпечення участі в справі захисника не тільки обвинуваченого, а й потерпілого. Що не заборонено - то можна. Цей підхід стосовно даних учасників процесу доречний.

Тому, по-перше, бажано, реалізуючи принцип змагальності та рівності сторін, надати представнику потерпілого всі ті права, які має захисник обвинувачуваного, а по-друге, передбачити безпосередньо в кримінально-процесуальному праві можливість участі в справі захисника потерпілого. Захисником потерпілого можуть бути будь-які фахівці в галузі права, які не підлягають відстороненню від справи в передбачених законом випадках.

Потерпілому має бути надана можливість знайомитися з постановою про призначення експертизи, реалізувати своє право на відвід експерта. Йому слід надати можливість за всіма категоріями справ знайомитися по закінченні досудового слідства з матеріалами справи. Так само, як і підсудному, йому до початку судового засідання необхідно вручати копію обвинувального висновку, а після його закінчення - копію вироку чи іншого рішення [34, c.92].

Потерпілий має стати однією з повноправних сторін у змагальному кримінальному процесі. Після дебатів сторін до надання останнього слова підсудному потерпілому мас бути надане право зробити свої заяви.

Реалізуючи принцип публічності, держава повинна взяти на себе обов’язок часткового відшкодування шкоди, заподіяної потерпілому злочином, а після того розкривати злочин та, шляхом регресного позову, відшкодовувати свої витрати за рахунок засудженого. Дня цього необхідно створити відповідний фонд.

Будь-якому громадянину, який постраждав від злочину, так або інакше заподіяно моральної шкоди. Вона має відшкодовуватися в порядку позовної вимоги. В кримінальному процесі мають бути відрегульовані механізми відшкодування моральної шкоди, передбачені заходи забезпечення відповідної позовної вимоги. Позовна вимога про відшкодування моральної шкоди має задовольнятися в першочерговому порядку за рахунок вилучених цінностей та майна, на яке накладено арешт.

Цивільний позивач - це громадянин, підприємство, установа або організація, що потерпіли матеріальний збиток від злочину та висунули вимогу про його відшкодування у порядку кримінального судочинства.

Заява про цивільний позов подається тому органу, у провадженні якого перебуває справа. Органи розслідування, прокурор, суд повинні перевірити наявність підстав для одночасного розгляду позову і кримінальної справи. Про визнання цивільним позивачем або про відмову в такому визнанні особа, яка провадить дізнання, слідчий, прокурор та суддя виносять мотивовану постанову, а суд - ухвалу.

Після того як цю особу визнано цивільним позивачем, вона стає учасником процесу та набуває прав, передбачених ст. 50 КПК України. Цивільний позивач має право: подавати докази; заявляти клопотання; брати участь у судовому розгляді; просити органи дізнання, слідчого та суд про вжиття заходів щодо забезпечення заявленого позову; підтримувати цивільний позов; ознайомлюватися з матеріалами справи з моменту закінчення досудового слідства; заявляти відводи; подавати скарги на дії особи, яка провадить дізнання, слідчого, прокурора та суду, а також подавати скарги на вирок або ухвалу суду в частині, що стосується цивільного позову, а за наявності відповідних підстав - на забезпечення безпеки.

Цивільний позивач зобов’язаний за вимогою органу дізнання, слідчого, прокурора і суду надавати документи, які він має у своєму розпорядженні, пов’язані з заявленим позовом, У разі, коли цивільний позивач не з’явиться у судове засідання, позов не розглядається, якщо суд вважає за неможливе розглядати його за відсутності цивільного позивача. Якщо цивільний позов залишається без розгляду, за зацікавленими особами зберігається право заявити його в порядку цивільного судочинства [54, c.59].

Майнову відповідальність за цивільним позовом у кримінальному процесі звичайно несе особа, яка вчинила злочин,- обвинувачений. Проте у деяких випадках ця відповідальність покладається не на обвинуваченого, а на інших осіб, які йменуються цивільними відповідачами. Як цивільні відповідачі можуть бути притягнуті батьки, опікуни, піклувальники та інші особи, а також підприємства, установи й організації, які в силу закону несуть матеріальну відповідальність за шкоду, завдану діями обвинуваченого.

Отже, на підставі викладеного, слід зазначити, що у кримінально-процесуальні відносини окремі особи вступають по-різному залежно від їх ставлення до факту, стосовно якого здійснюється процесуальне провадження. Перші - в силу необхідності захищати свої права і законні інтереси; другі - в силу своїх посадових обов’язків щодо встановлення істини та забезпечення правосуддя; треті - за дорученням чи угодою; четверті - притягаються до участі в процесі в примусовому порядку.


1.2. Відомчий та судовий контроль при проведенні досудового слідства, як гарантія забезпечення процесуальних прав учасників кримінального судочинства


Відомчий контроль здійснюється міністерствами і відомствами усередині відповідної структури (тому його ще називають внутрішньовідомчим контролем). Такий контроль тісно пов’язаний із завданнями, що стоять перед міністерствами і відомствами. Загальні питання його організації та проведення регулюються Положенням про відомчий контроль у системі міністерств, інших центральних органів виконавчої влади за фінансово-господарською діяльністю підприємств, установ і організацій, що належать до сфери управління [14, с.20].

Аналіз Конституції України та чинного кримінально-процесуального законодавства дає підставу стверджувати, що в той час, коли кримінальна справа знаходиться у провадженні слідчого, крім названих посадових осіб, ніхто інший, в тому числі суд чи суддя, не вправі давати йому вказівки про проведення тих чи інших слідчих дій та прийняття слідчих рішень, зобов’язувати його прийняти рішення про визнання чи невизнання певної особи учасником процесу, призначати чи не призначати проведення експертиз, ексгумації трупа, провадити чи не провадити допит певних осіб, пред’являти чи не пред’являти обвинувачення, складати чи не складати обвинувальний висновок тощо. Конституцією і вказаним законодавством суд не наділений правом нагляду за додержанням законів органами, що провадять досудове слідство, і тому він може зобов’язати слідчого провести певні слідчі дії та прийняти процесуальні рішення лише після надходження справи до його провадження при скасуванні постанови про відмову в порушенні справи або постанови про її закриття, а також при направленні її на додаткове чи нове розслідування [15, с.22].

З точки зору визначення сутності відомчого контролю за порушенням кримінальної справи щодо особи важливим є порівняння цього процесуального засобу із прокурорським наглядом. П.Мінюков та А.Мінюков обґрунтовано звертають увагу на те, що проблема співвідношення відомчого контролю і прокурорського нагляду за розслідуванням кримінальних справ слідчими органів внутрішніх справ не досить досліджена в науці. А вчені, які досліджували її, свою позицію висловлюють на захист того відомства, де вони працювали, - прокуратури, органів внутрішніх справ [41, с.112]. Тож якщо співставити наглядові повноваження прокурора і контрольні повноваження начальника слідчого відділу, передбачені ст.227 КПК та ст.114-1 КПК, очевидним є таке.

По-перше, і прокурор, і начальник слідчого відділу органів внутрішніх справ є учасниками кримінально-процесуальної діяльності. Їх правове становище і повноваження визначені законодавством України - Конституцією України, Кримінально-процесуальним кодексом, а прокурора - також і Законом “Про прокуратуру”. Обидва вони наділені владними процесуальними повноваженнями щодо слідчого, який на підставі ст.114 КПК має процесуальну самостійність, та інших учасників кримінального процесу. Доручення і вказівки в кримінальних справах як прокурора, так і начальника відділу, є обов’язковими для виконання слідчим, крім випадків, передбачених ч.2 ст.114 КПК України. При здійсненні нагляду і контролю їх процесуальні повноваження збігаються, проте повноваження начальника слідчого відділу значно вужчі, ніж прокурора.

По-друге, повноваження начальника слідчого відділу спрямовані виключно на забезпечення кримінального переслідування (контроль за своєчасністю дій слідчих по розкриттю злочинів і запобіганню їм, вжиття заходів до найбільш повного, всебічного і об’єктивного провадження досудового слідства у кримінальних справах - і жодного слова про забезпечення виконання ст.2 КПК - щодо охорони прав та законних інтересів фізичних та юридичних осіб, які беруть участь у кримінальному судочинстві). В той же час саме наглядові повноваження прокурора забезпечують охорону прав та законних інтересів фізичних та юридичних осіб, які потрапили в орбіту кримінального судочинства.

Нарешті, при здійсненні прокурорського нагляду і відомчого процесуального контролю у більшості випадків застосовуються майже тотожні методи діяльності - проведення перевірок, дача вказівок, передавання справи від одного слідчого іншому.

О.Р.Михайленко слушно звертає увагу на те, що відомчий контроль ближчий ніж інші до безпосереднього виконавця [42, с.235]. В цьому є перевага відомчого процесуального контролю. Звідси можна зробити висновок, що начальник слідчого відділу здійснює попередній, упереджувальний (забезпечувальний) контроль за своєчасністю дій слідчих по розкриттю злочинів і запобіганню їм, а також поточний контроль за виконанням законів щодо повного, всебічного та об’єктивного провадження досудового слідства в кримінальних справах. Проте фігура начальника слідчого відділу, з огляду на кримінально-процесуальний закон не є необов’язковою під час провадження попереднього розслідування. Немає таких процесуальних документів по кримінальним справам, які б в обов’язковому порядку приймалися за участю названого начальника, в цьому плані без нього можна в повній мірі обійтися.

До 1963 р. слідчий апарат існував тільки в органах прокуратури колишнього СРСР. Після створення слідчого апарату в системі МВС до його підслідності стали відносити все нові й нові склади злочинів, і в теперішній час в Україні він розслідує до 90% кримінальних справ. Крім того, функціонують слідчі апарати СБУ та податковій міліції. З метою належної організації діяльності слідчого апарату у 1966 р. й було введено посаду начальника слідчого відділу, який несе персональну відповідальність за організацію роботи відділу і її результати. З огляду на це при визначенні повноважень начальника слідчого відділу особлива увага була приділена саме наділенню його повноваженнями організаційно-розпорядчого характеру, що відображено у відомчих наказах МВС України.

Такий ухил у бік організаційно-розпорядчих повноважень начальника слідчого відділу дозволив деяким науковцям навіть стверджувати про те, що начальник слідчого відділу повинен виступати лише в якості організатора роботи слідчих, який здійснює ресурсне та методичне забезпечення розслідування [51, с.57].

Між тим, якщо звернутися до положень ч.1 ст.1141 КПК, то бачимо, що начальник слідчого відділу повинен здійснювати процесуальний контроль за своєчасністю дій слідчих щодо розкриття та попередження злочинів, вжиттю заходів щодо найбільш повного, всебічного та об’єктивного провадження попереднього розслідування.

Контроль за своєчасністю дій слідчих означає постійне спостереження за ними з тим, щоб виконувані ними дії (процесуальні, організаційні) забезпечували б розкриття злочину, який розслідується, вживалися б заходи до найбільш повного, всебічного та об’єктивного дослідження усіх його обставин. Адже термін “найбільш”, який використовується у контексті завдань начальників слідчих підрозділів, однозначно вказує на постійність та стабільність їх діяльності по створенню відповідного режиму попереднього розслідування по кожній справі. Звідси випливає, що начальник слідчого відділу за змістом закону по кожній справі зобов’язаний попереджувати і не допускати прийняття слідчим незаконних та необґрунтованих рішень.

Як свідчить практика, начальники слідчих відділів ОВС перетворилися у своєрідних диспетчерів з розподілу справ між слідчими та обліку їх руху з метою досягнення кількісних показників на кінець звітного періоду. На крайній випадок вони здійснюють матеріальне та технічне забезпечення слідчих. Це призвело до того, що у непоодиноких випадках відбувається занадто “щільний” прокурорський нагляд за досудовим слідством, що може перетворити цей нагляд прокуратури на так зване процесуальне керівництво досудовим розслідуванням з боку прокурора [57, с.252].

Отже, якщо відомчий контроль начальника слідчого відділу є по суті формою процесуального керівництва досудовим слідством, то наявність другого процесуального керівника в особі прокурора, очевидно є юридичним нонсенсом, веде до нівелювання прокурорського нагляду, принижує його значення і фактично є підміною прокурором начальника слідчого відділу. Окремі практичні працівники і науковці вважають, що начальнику слідчого відділу треба надати повноваження скасовувати незаконні та необґрунтовані постанови слідчих [60б с.320].

Зазначимо, що така пропозиція не була сприйнята одностайно. Зокрема, у даному випадку мова йде не про управлінську діяльність, а про процесуальну діяльність. В той же час процесуальний нагляд в стадіях порушення кримінальної справи та провадження розслідування є відповідно до закону виключною прерогативою прокурора [67,с.62].

За дослідженням О.Р.Михайленка пропозиції щодо наділення начальника слідчого відділу правом скасовувати постанови слідчого не підтримало 69% слідчих, більш ніж 69% прокурорів та 54% суддів. На його думку, прийняття такої пропозиції на практиці означало б передачу наглядових функцій самим органам внутрішніх справ, що не відповідало б конституційним положенням про те, що нагляд за діяльністю органів слідства та дізнання покладається на прокуратуру [45, с. 527]. До того ж надання зазначених повноважень начальнику слідчого відділу на практиці зведе прокурорський нагляд за додержанням законів органами досудового слідства до нагляду за начальником слідчого відділу.

Для вжиття відповідних заходів КПК наділяє начальника певним обсягом повноважень. Зокрема, з метою контролю та надання кваліфікованої допомоги, він має право перевіряти кримінальні справи, так само, як і матеріали перевірок, заяв, повідомлень про злочини, які є у провадженні слідчих; виконання окремих доручень, отриманих від інших слідчих у порядку ст.118 КПК України, тощо. Начальник слідчого відділу з урахуванням інформації, отриманої внаслідок такої перевірки, дає слідчому вказівки, обов`язкові для виконання з таких питань: про провадження досудового слідства, про притягнення як обвинуваченого, про кваліфікацію злочину та обсяг обвинувачення, про направлення справи, про провадження окремих слідчих дій. Начальник слідчого відділу також має право передавати справу від одного слідчого іншому, доручати розслідування справи декільком слідчим, брати участь у провадженні досудового слідства та особисто провадити досудове слідство, користуючись при цьому повноваженнями слідчого.

О.Р.Михайленко зазначені права начальника слідчого відділу умовно поділяє на три групи: 1) організаційно-розпорядчого характеру; 2) по виявленню та запобіганню можливих порушень законності; 3) по реагуванню на виявлені порушення. Причому усім повноваженням начальника слідчого відділу притаманне організаційно-розпорядче спрямування.

Автори проекту нового КПК України у ст.40 повністю відтворили зазначені повноваження начальника слідчого відділу, проте про здійснення ним контролю не йдеться, у межах своєї компетенції він “здійснює організаційне забезпечення діяльності підлеглих йому слідчих і вживає всіх передбачених законом заходів до найбільш повного, всебічного і об`єктивного дослідження обставин у кожній кримінальній справі, що перебуває у їх провадженні.” [26].

Мета кримінально-процесуальної діяльності при розслідуванні кримінальної справи може бути досягнута лише у разі дотримання конфіденційності інформації, яку отримує слідчий. Важко сподіватись на те, що істина у справі буде встановлена, якщо обвинувачений, наприклад, до пред’явлення йому матеріалів справи знатиме про все, що в ній міститься. Саме у зв’язку з цим, відповідно до ст. 121 КПК, дані попереднього слідства можна оголосити лише з дозволу слідчого або прокурора, і в тому обсягу, в якому вони визнають можливим. Статтею 181 КК України передбачено кримінальне покарання за розголошення без дозволу прокурора, слідчого або особи, що провадила дізнання, даних попереднього слідства або дізнання.

Згідно з кримінально-процесуальним законодавством справа завжди повинна знаходитися в розпорядженні тієї посадової особи чи того органу, в провадженні яких вона перебуває. Всі винятки з цього правила обумовлені в законі - кримінальна справа може бути оглянута (вивчена, перевірена) судом лише тоді, коли вона надійшла до суду з постановою про її закриття, з обвинувальним висновком, з постановою про застосування примусових заходів виховного або медичного характеру. Статтями 2362 і 2364 КПК передбачені випадки, коли предметом судового дослідження можуть бути матеріали, на підставі яких відмовлено у порушенні справи, та матеріали, на підставі яких дано санкцію на арешт.

Особливості правовідносин слідчого і начальника слідчого відділу обумовлюються тим, що слідчий перебуває в процесуальному й адміністративному підпорядкуванні начальника слідчого підрозділу, який, до того ж, може здійснювати розслідування у справі і самостійно.

Начальник слідчого відділу має право здійснювати функції: процесуального, адміністративного керівництва і розслідування конкретних кримінальних справ, користуючись при цьому правами слідчого [35, с.98]. У зв’язку з чим, між слідчим та начальником слідчого відділу складаються як кримінально-процесуальні правовідносини, що регулюються кримінально-процесуальним законом (статті 114, 1141 КПК України), так і адміністративні, що регулюються відомчими нормативно-правовими актами.

Повноваження начальника слідчого відділу щодо адміністративного керівництва підпорядкованими йому слідчими, у тому числі і при розподілі обов’язків з розслідування кримінальних справ, регламентуються відомчими нормативними актами. Такі правовідносини слідчого і начальника слідчого відділу є адміністративними.

Ряд адміністративних повноважень начальників слідчих підрозділів, пов’язаних із розслідуванням кримінальних справ щодо особи, встановлені пунктами 4.1. - 4.3.31 Положення про органи досудового слідства в системі Міністерства внутрішніх справ України, зокрема: начальник здійснює контроль за: дотриманням плану-графіка розслідування кримінальних справ; станом розслідування кримінальних справ, у яких закінчився двомісячний термін, вживає заходів щодо їх вирішення в максимально стислі строки; кількістю, своєчасністю і обґрунтованістю прийнятих рішень про зупинення слідства у кримінальних справах; обґрунтованістю порушення кримінальних справ; своєчасністю здачі до архіву підрозділів інформаційних технологій закритих кримінальних справ; обґрунтованістю і достовірністю даних про розслідування злочинів і кримінальних справ та об’єктивністю відображення відомостей в облікових документах і статистичних звітах; звітує про участь слідчих у розкритті злочинів; про кількість складених протоколів щодо корупційних діянь; про випадки порушення норм кримінально-процесуального законодавства під час прийняття рішень за матеріалами; заслуховує слідчих з питань розслідування кримінальних справ, виконання планів роботи і підвищення їх професійної майстерності, а також взаємодії з працівниками оперативних служб; щомісяця складає узгоджений з прокурором статистичний звіт про слідчу роботу. Забезпечує об’єктивність документів первинного обліку злочинів, осіб, які їх вчинили, і кримінальних справ.

На жаль, у кримінально-процесуальному законодавстві України немає такої чіткої регламентації процесуальної діяльності начальника слідчого відділу з керівництва досудовим слідством. На практиці це не виключає, з одного боку, не спричиненого об’єктивною необхідністю втручання в процесуальну діяльність слідчого, а з іншого - необґрунтованої безвідповідальності і волюнтаризму, що в кінцевому результаті негативно впливає на стан законності під час провадження досудового слідства. У рівній мірі це зауваження стосується і повноважень начальника слідчого відділу щодо слідчих, які працюють у складі слідчої (слідчо-оперативної) групи.

Відповідно до ст. 1141 КПК України, начальник слідчого відділу здійснює процесуальний контроль за своєчасністю дій слідчих щодо розкриття злочинів і запобігання їм, вживає заходів щодо найбільш повного, всебічного й об’єктивного провадження досудового слідства в кримінальних справах.

Як самостійний суб’єкт кримінально-процесуальної діяльності, начальник слідчого відділу здійснює не лише процесуальний контроль, але й при необхідності, управлінський вплив, тобто дає слідчим письмові вказівки, обов’язкові для виконання. Він має право перевіряти кримінальні справи, давати вказівки слідчому про провадження досудового слідства, про притягнення як обвинуваченого, про кваліфікацію злочину й обсяг обвинувачення, про направлення справи про провадження окремих слідчих дій, передавати справу від одного слідчого до іншого, доручати розслідування справи декільком слідчим, а також брати участь у провадженні досудового слідства й особисто провадити досудове слідство, керуючись при цьому повноваженнями слідчого.

Процесуальна функція контролю повинна здійснюватися лише процесуальним способом, тобто шляхом перевірки кримінальних справ і особистої участі у провадженні слідчих дій. Іншими способами і засобами процесуальний контроль здійснюватися не може. Тільки після вивчення кримінальної справи й особистої участі у провадженні слідчих дій начальник слідчого відділу з’ясовує своєчасність і правомірність дій слідчого з розкриття та попередження злочинів і оцінює дії слідчого з погляду відповідності їх закону.

Якщо не обмежити процесуальні повноваження начальника слідчого відділу щодо слідчих групи, то у керуванні групою виникне двовладдя. Це породить ситуацію, за якою начальник слідчого підрозділу в будь-який час зможе безпідставно втручатися в діяльність слідчих групи. Оскільки, з одного боку, є керівник групи, який керує та координує діями слідчих цієї групи, дає їм доручення та вказівки щодо провадження окремих слідчих дій і, приймаючи рішення по справі в цілому, несе повну та особисту відповідальність за прийняття таких рішень. А з іншого боку - є начальник слідчого підрозділу з повноваженнями, що надають йому право (і без залучення до складу групи) теж керувати її діяльністю: давати слідчим групи вказівки, на свій розсуд виконувати різні слідчі дії у цій справі, і не нести особистої відповідальності за керування слідчими групи та виконання ними його вказівок.

Таким чином, виникає ситуація фактично безвідповідального втручання начальника слідчого підрозділу в діяльність групи, а таке втручання може породити плутанину в її діяльності, зайву заорганізованість та тяганину у роботі під час провадження розслідування. Наслідком чого (за принципом ланцюжкової реакції) стане різке погіршення ефективності діяльності групи в цілому.

Слушною є пропозиція про обмеження процесуальних прав начальника слідчого підрозділу щодо давання обов’язкових для виконання вказівок слідчому [51б с.32]. Але не можна погодитись з тим, що слідчого взагалі необхідно звільнити від процесуального підпорядкування начальника слідчого підрозділу.

Більш виваженими здаються нам думки тих учених, які вважають, що одним із засобів забезпечення процесуальної незалежності слідчого є прийняття законодавчого рішення про процесуальне обмеження повноважень прокурора та начальника слідчого підрозділу щодо здійснення процесуального керівництва досудовим слідством [64, с.18].

Керувати розслідуванням, яке проводить група слідчих, та одночасно на свій розсуд проводити слідчі дії у цій справі повинна одна особа - це керівник слідчої (слідчо-оперативної) групи і ніхто інший. Здійснювати ж нагляд та контроль за законністю прийнятих рішень як керівником групи, так і “рядовим” її слідчим повинен відповідно прокурор та суд.

Право на надання вказівок слідчим групи про провадження слідчих дій (відповідно до плану розслідування та з урахуванням коректив, що внесені учасниками групи) повинно належати лише керівнику групи. Начальник слідчого відділу давати такі вказівки не вправі. Питання ж організації та планування розслідування у справі керівник слідчої групи в необхідних випадках може сумісно організовувати та планувати за участю начальника слідчого підрозділу. Але безпосереднє керівництво слідчими слідчої (слідчо-оперативної) групи у ході розслідування повинно здійснюватись лише керівником групи.

Здійснення процесуального керівництва розслідування групою, слідчим, якого призначено керівником такої групи, з автоматичним наданням йому (з моменту призначення) процесуальних повноважень, що відповідають повноваженням начальника слідчого відділу, дозволить своєчасно вживати заходів щодо виправлення слідчих помилок, усунення порушень закону, допущених слідчими групи, і забезпечення повноти, всебічності та об’єктивності розслідування кожної конкретної кримінальної справи, шляхом активного впливу на хід розслідування. За це він згідно з законом і несе повну та персональну відповідальність. До речі, про необхідність наділення керівника слідчої групи правами начальника слідчого підрозділу наголошується і в пункті 4.4 Положення про органи досудового слідства в системі Міністерства внутрішніх справ України, затвердженому наказом МВС України № 1600 від 25.12.2003 року.

Начальник слідчого відділу повинен мати право доручати провадження у справі групі слідчих, обирати учасників під час її створення, звільняти їх від розслідування інших справ, призначати керівника слідчої (слідчо-оперативної) групи. І він же повинен розглядати скарги й заявлені відводи щодо слідчого - керівника групи, робити його заміну, якщо для цього є законні підстави. Ознайомлюватись з матеріалами справи, приймати рішення про розформування слідчої групи, але на підставі постанови про припинення діяльності групи, винесеної її керівником, з приводу якої мати право надавати письмові вказівки керівнику групи про поновлення її діяльності та провадження окремих слідчих дій у цій справі. А керівник слідчої (слідчо-оперативної) групи - виконувати такі вказівки, якщо він з ними згодний або оскаржити їх прокурору чи вищестоящому прокурору, якщо не згодний.

Чинне законодавство повноваження суду з контролю за попереднім розслідуванням кримінальної справи обмежує двома напрямами: 1) суд здійснює контроль за тими процесуальними діями (бездіяльністю) і рішеннями органу дізнання, слідчого, прокурора, якими обмежуються чи ущемляються найбільш значимі конституційні права та свободи людини і громадянина (право: на свободу та особисту недоторканність, на недоторканність житла чи іншого володіння особи, на таємницю листування, телефонних розмов, телеграфної та іншої кореспонденції); 2) суд здійснює контроль за тими рішеннями органу дізнання, слідчого, прокурора, якими завершується провадження у кримінальній справі на досудових стадіях кримінального процесу. В рамках існуючої концепції кримінального процесу визначення саме цих напрямів є принципово правильним.

Впровадження змагальних начал у стадію досудового слідства, передумови яких були закладені у Конституції України, громадянина передбачають розширення інституту судового контролю в цій стадії. Прихильники радикальних змін досудового слідства дотримуються принципу “необмеженості” судового контролю в цій стадії. Вони не схильні обмежувати судове втручання в діяльність органів досудового слідства і прокуратури рішеннями, що дають дозвіл на виконання дій, які обмежують конституційні права і свободи.

Одним із найбільш суттєвих недоліків кримінально-процесуального законодавства є відсутність чітко визначеної процедури судового контролю за стадією досудового слідства, що неодноразово слугувало підставою для критичних зауважень та статей науковців та практиків.

Важливим етапом розвитку інституту судового контролю за порушенням кримінальної справи щодо особи стало прийняття 18 січня 2007 року Закону України від 14.12.2006 р. № 462-V “Про внесення змін до Кримінально-процесуального кодексу України щодо оскарження постанови про порушення кримінальної справи”. Відповідно до вказаного Закону постанова органу дізнання, слідчого, прокурора про порушення кримінальної справи щодо конкретної особи чи за фактом вчинення злочину може бути оскаржена до місцевого суду за місцем розташування органу або роботи посадової особи, яка винесла постанову, з дотриманням правил підсудності. Досі неправомірне порушення кримінальних справ не можна було оскаржувати або не було процедури такого оскарження. Хоча вже існувало рішення Конституційного Суду України у справі № 3-рп/2003 і Постанова Верховного Суду № 1 від 11.02.2005 "Про деякі питання, що виникають під час розгляду судами України скарг на постанови органів дізнання, слідчого, прокурора про порушення кримінальної справи". Вказаним рішенням Конституційного Суду України від 30.01.03 р. у справі за конституційним поданням Верховного Суду України щодо відповідності Конституції України (конституційності) положень частини третьої статті 120, частини шостої статті 234, частини третьої

Если Вам нужна помощь с академической работой (курсовая, контрольная, диплом, реферат и т.д.), обратитесь к нашим специалистам. Более 90000 специалистов готовы Вам помочь.
Бесплатные корректировки и доработки. Бесплатная оценка стоимости работы.

Поможем написать работу на аналогичную тему

Получить выполненную работу или консультацию специалиста по вашему учебному проекту
Нужна помощь в написании работы?
Мы - биржа профессиональных авторов (преподавателей и доцентов вузов). Пишем статьи РИНЦ, ВАК, Scopus. Помогаем в публикации. Правки вносим бесплатно.

Похожие рефераты: