Вигуки сучасної англійської мови
1. Вигуки в граматичній системі сучасної англійської мови
Будь-яка мова в процесі свого розвитку набуває своїх структурно-граматичних, комунікативних, функціональних особливостей, які певною мірою пов’язані з соціальним, інтелектуальним, емоційним та іншими аспектами життя людини, що знаходить своє відображення в одиницях та категоріях мови. Як основний засіб спілкування мова є засобом передачі інформації від мовця до слухача. Тому всі одиниці й категорії мови відповідають потребам і умовам здійснення комунікативної діяльності людини, що становить важливий аспект її соціальної поведінки.
У процесі комунікації людина не лише передає інформацію, а й по-різному реагує на оточуючу дійсність. Не останню роль у цьому відіграють ті одиниці мови, які обслуговують вираження емоцій, емоційних оцінок, волевиявлення, етикету. Такими одиницями є вигуки, до складу яких входять незмінні слова, що не мають спеціальних морфологічних показників, крім незмінюваності, а також словосполучення, різні фразеологізовані речення. Вигуки є характерною приналежністю емоційно-забарвленого мовлення, що й зумовлює їхнє супроводження паралінгвістичними, невербальними засобами комунікації: інтонацією, жестами, мімікою. На думку С. Карцевського, «вигуки безпосередньо беруть початок, хоча й через різні проміжні явища, від первісного синкретичного знаку, в якому зливалися разом голос, міміка й жест».
Дослідження комунікативно-прагматичних особливостей вигуків сучасної англійської мови вимагає попереднього розгляду цілої низки важливих питань, без якого аналіз зазначеного аспекту був би неповним, оскільки більшість з цих питань залишаються в сучасному мовознавстві не розв’язаними до кінця і дискусійними. До них належать, по-перше, питання про природу та статус вигуків взагалі і англійської мови зокрема, про їхні структурно-граматичні особливості та взаємодію з іншими частинами мови, що має велике значення для питання про поповнення цього граматичного класу слів і належність тієї чи іншої граматичної одиниці до вигуків. По-друге, оскільки метою нашого дослідження є розгляд комунікативно-прагматичних особливостей вигуків та їхнього місця в дискурсі, то слід, на наш погляд, коротко розглянути окремі питання теорії мовленнєвих актів, теорії дискурсу і вигуків як складової частини мовленнєвих актів, елементів дискурсу.
1.1 Природа й статус вигуків: дискусійні питання
Теорія частин мови, принципи їх виділення, основи класифікації залишаються спірними питаннями в сучасній лінгвістиці. На підтвердження цього наведемо думку О.С. Кубрякової: «…питання про частини мови як особливі категорії чи класи слів, про межі цих класів і самі принципи їх виділення хоча й належать до тих питань, що мають давню традицію їх вивчення, все ж не належать до тих, що вирішені». Слід відзначити, що сучасні погляди на класифікацію частин мови, за О.С. Кубряковою, враховують: наявність серед них відкритих та закритих класів; еволюцію частин мови, що зумовлює наявність прототипових представників певного класу, розвиток одиниць в різних напрямах, з різними фокусами, внаслідок чого статус слів у межах ЧМ не є однаковим. Поділ слів на граматичні класи привертав увагу вчених ще з античних часів, і досі питання про кількість частин мови є дискусійним і остаточно не вирішеним. З цієї точки зору становить інтерес вигук як частина мови, природа та статус якого як у вітчизняному, так і в зарубіжному мовознавстві до кінця не досліджені. Про це свідчить дискусія на сторінках журналу «Journal of Pragmatics» у 1992 році, яка була присвячена статусові вигуків у системі частин мови. Вже сама постановка питання – вигуки є частиною мови чи ні – свідчить про те, що інтерес до цих одиниць мови не зменшується. Слід назвати ще праці А. Вежбицької, І. Шаронова, С. Мамушкіної, які присвячені дослідженню вигуків. Спірним є питання про належність вигуків взагалі до слів і до частин мови зокрема, про їхнє місце серед інших частин мови, про їхню здатність номінувати, про продуктивність цієї частини мови, про їхні синтаксичні функції. Ці питання так чи інакше розглядало чимало російських та українських лінгвістів, починаючи з М.В. Ломоносова. У західноєвропейському мовознавстві цим питанням присвячені праці Ш. Баллі, Ж. Вандрієса, Г. Суїта, Г. Пауля, Л. Теньєра, С. Карцевського, В.Ціммера, О. Єсперсена, Р. Квірка, С. Грінбаума, Дж. Ліча, Й. Свартвіка, Ф. Амеки, А. Вежбицької, Е. Гоффмана, Д. Уїлкінса, К. Еліха, Т. Уортона та інших.
Питанню місця вигуків у системі англійських частин мови та їхньої взаємодії з іншими граматичними класами слів присвячена дисертаційна робота А.А. Григоряна. Цієї ж проблеми певною мірою торкалися й інші дослідники [59].
Слід зауважити, що розгляд цих питань в межах дисертації необхідний лише для того, щоб показати самостійність вигуків як частини мови, виявити місце вигуків у системі частин мови й обґрунтувати доцільність їх аналізу в системному та дискурсивному аспектах. Саме на це робить наголос О.С. Кубрякова, зауважуючи, що «розбиття слів за класами повинно відбити особливості їх використання і нетотожність їх функцій у дискурсі і тексті». І далі вона зазначає, що «в даний період розвитку лінгвістики можна твердити, що поділ слів на ЧР зумовлений їхнім відношенням до лексики, граматики і, головне, їхнім відношенням до мовленнєвої діяльності, дискурсу та комунікативних цілей». Під час розгляду зазначених питань ми застосовуємо описовий метод дослідження, оскільки робимо аналітичний огляд існуючих точок зору на вигуки, який певною мірою вже представлений в науковій літературі, крім, звичайно, останніх праць вчених, зокрема, англійських, американських, російських і українських.
Дослідження вигуків своїми коренями сягає глибокої давнини. Вперше вони були виділені в самостійну частину мови в латинській граматиці Варрона в I ст. до н.е., і цим було покладено початок суперечок щодо цієї частини мови в лінгвістиці. Не наводячи всіх точок зору на вигуки – це буде зроблено нижче – лише зазначимо, що Л.В. Щерба називав їх «дуже неясною і туманною категорією», а О.М. Пешковський «кулею, що потрапила в організм» мови.
К. Еліх, здійснюючи огляд основних поглядів на вигуки, показує, чому вигуки посідають периферійну позицію в мовознавстві: 1) це сфера, складна для аналізу, 2) теоретичні підстави виділення цього класу слів не дозволяють охопити всі його специфічні властивості – як пов’язані з обстановкою спілкування, так і з акустичними характеристиками.
Незважаючи на зазначене вище, вигуки як частина мови включаються майже в усі традиційні граматики. Проте граматична природа вигуків досі визначається неоднозначно. Виділяється кілька точок зору на вигуки як частину мови.
Багато відомих вчених вважають, що вигуки перебувають поза поділом слів за частинами мови, оскільки є різнорідним за своїм складом синтаксичним класом, тобто вигуки повністю виводяться за межі морфології і включаються до синтаксису. Вигуки, на думку О.О. Потебні, до яких він відносить нечленороздільні звуки, подібні крикам болю, люті, «жаху, що вимушуються у людини сильними потрясіннями, які пригнічують діяльність думки», не є словами, а тим самим не є фактами мови. Їх вимовлення породжується певною інтонацією, яка вказує на їхнє значення і, якщо її відібрати, вони позбавляються будь-якого змісту. Але, можливо, ці «нечленороздільні звуки» і були першими словами людини, які вона вимовляла, виражаючи ті чи інші почуття, емоції. Аналізуючи погляди О.О. Потебні на вигуки, наведемо думку О.С. Кубрякової щодо сучасного підходу до виділення частин мови. Вона, розглядаючи питання взаємодії мови і знання, тобто частини мови з когнітивнної точки зору, зазначає, що «для формування категорій у природній мові як пріоритетний слід виділити історичний чинник; кращими представниками категорій стають нерідко найбільш ранні форми, початок яким кладе етимологія; у розвитку ЧМ «кращими зразками» або прототипами ставали слова, які можна вважати першими». Саме такий погляд на формування частин мови, зокрема вигуків, є кращим критичним підходом до поглядів О.О. Потебні та інших вчених, які розглядали це питання. Д.М. Овсянико-Куликовський відзначав, що вигуки «по суті не можуть бути названі частиною мови у власному розумінні», і тим відводив вигукам особливе місце серед частин мови. О.М. Пешковський називає вигуки знаками «відчувань, а не уявлень». Вони, на його думку, сторонні «в організмі речення» і «увійти у будь-які стосунки з іншими словами мови ці слова не можуть». Деякі лінгвісти, наприклад К.С. Аксаков, вважали, що вигуки не тільки не є окремою частиною мови, але їх взагалі не можна називати словами. До цієї точки зору наближається погляд Ш. Баллі, який відносив вигуки до вигукових мовленнєвих актів і вважав також, що назвати їх саме словами не можна, оскільки вони повністю позбавлені розумового, логічного змісту: «Вигукові мовленнєві акти не можуть бути ні вголос, ні навіть у думці проголошені, інакше як з афективною інтонацією, яка таким чином постає перед нами як дуже важлива властивість цієї категорії». Проте, як правильно зауважує В.Г. Костомаров, вигуки не є немимовільними криками, а являють собою «усуспільнений фонд мовних засобів, що мають усвідомлений і зрозумілий для всіх, хто говорить цією мовою, смисловий зміст». Ж. Вандрієс підкреслював, що вигуки слід виключити з числа частин мови, визнаючи, однак, що значення їх у мові велике, хоча це явище іншого порядку, яке не має нічого спільного з морфологією.
Л. Теньєр розглядає вигуки не як тип слів, а як тип речень і, власне, не включає їх до класифікації частин мови. З цього приводу слід зауважити, що О.О. Шахматов називав вигуки словами-висловленнями, а В.В. Виноградов вважав їх як еквівалентами слів, тобто він визнавав їхню належність до морфології, так і еквівалентами речень, що свідчить про їх належність і до синтаксису. На думку Л. Теньєра, деякі з вигуків можуть виражати дуже складні й тонкі стани «душі й розуму», які не можна передати одним реченням, а лише довгими перифразами. Такі слова-речення Л. Теньєр називає фразоїдами. Г. Пауль під вигуками розумів «звуки, що мимоволі вириваються у людини і викликаються станом афекту, в тому числі й такі, що зовсім не пов’язані з наміром зробити якесь повідомлення». Вигуки передаються з покоління в покоління, а «характеру мимовільних проявів емоцій вони набувають лише завдяки асоціаціям», а тому одні й ті самі емоції можуть виражатися по-різному в різних мовах і діалектах і навіть у різних індивідів, що говорять на одному діалекті.
Е. Гоффман розглядає вигуки як одиниці, що виходять за межі компетенції лінгвістики, аналізуючи їх у термінах соціо-комунікативних функцій, що виконуються ними. Він називає вигуки відповідними викриками, з яких деякі є цілком спонтанними, природними реакціями, наприклад brrr, мета яких відновити своєрідну фізичну рівновагу. Інші, менш інстинктивні: людина вимовляє oops!, коли щось падає з рук, можливо, вживає його, оскільки цей вигук відбиває «зниження значущості і, отже, відображає… некомпетентність». Розглядаючи лайки як відповідні викрики, Е. Гоффман вводить поняття континууму: «відповідні крики, такі як eek!, можуть розглядатися як периферія сфери дослідження лінгвістики,… але прокльони більш доречні, оскільки переходять від напівслівних фрагментів до традиційного матеріалу лінгвістичного аналізу». Проте теорія Е. Гоффмана не ставить питання про місце і роль вигуків у комунікації, що є важливим для визначення їхнього статусу серед інших одиниць мови і мовлення.
Представники наступної точки зору вважали, що вигуки, входячи до системи частин мови, посідають у ній особливе місце. Так, Ф.Ф. Фортунатов поділяв усі слова на «повні», «часткові» та вигуки. Окреме місце вигуки посідають у класифікації частин мови О.О. Шахматова і В.В. Виноградова. О.О. Шахматов вважав, що вигуки не виконують номінативної функції, але в них є перехідні типи, які, з одного боку, зближуються з дієсловами, а з іншого, встановлюють різку межу між ними. Проте О.О. Шахматов іноді змішував вигуки й прислівники, що, до речі, спостерігається і в деяких англійських лексикографічних джерелах [IDELС]. Однак він вважав вигуки особливим типом виражальних слів-висловлень, внутрішньо нерозчленованих, синтаксично неорганізованих, що утворюють своєрідні форми емоційного вираження і зазнають впливу з боку граматичних категорій інтелектуального мовлення.
І.І. Мещанінов відзначав, що вигуки як окрема частина мови не можуть бути віднесені ні до модальних слів, ні до категорії стану, і, хоча ті формально найбільш близькі до вигуків, проте між ними існують великі семантичні й синтаксичні відмінності. Вигуки, на його думку, необхідно виділити в особливу частину мови, однак виключити їх зі складу словника мови дуже важко, хоча у них є свої особливості.
В.В. Виноградов на підставі смислової структури слова виділив чотири основні граматико-семантичні категорії слів, серед яких особливе місце відвів вигукам. Він виходить з того, що вигуки є категорією слів, які належать до сфери «чисто суб’єктивних – емоційно-вольових виявлень». В.В. Виноградов вважав, що вигуки є ближчими до експресивних жестів, ніж до слів-назв, що, на його думку, зближує їх з модальними словами. Вони є колективними знаками емоційного вираження душевного стану людини. «Вони відбивають у собі емоційне життя особи, соціальної групи чи народу, що перебуває в органічному зв’язку з діяльністю інтелекту». На цій підставі вчений робить висновок, що «емоційна мова не може бути в цілковитому і різкому розриві з інтелектуальним мовленням». В.В. Виноградов вважав, що вигуки функціонально зближуються з різними частинами мови. «Вигуки є відразу і еквівалентами слів і, частіше, еквівалентами речень». Крім того, вони дуже часто «є цілісними висловленнями», «реченнями», «еквівалентами речень». Можна погодитися з тим, що «інтонаційна, мелодійна своєрідність їхніх форм, відсутність у них пізнавальної цінності, їхня синтаксична неорганізованість, нездатність утворювати сполучення з іншими словами, їхня морфологічна неподільність, їхнє афективне забарвлення, безпосередній зв’язок їх з мімікою і виразним жестом різко відокремлює їх від решти слів».
Близькими до поглядів на вигуки В.В. Виноградова є погляди О.О. Реформатського, Л.А. Капанадзе та Є.В. Красильникової. Отже, на нашу думку, точка зору В.В. Виноградова на вигуки як особливу частину мови є найбільш переконливою й прийнятною, про що ми скажемо далі.
Подібної точки зору дотримується й французький вчений Л. Брьон-Лалуар, який вважав, що вигуки є особливою частиною мови, хоча й такою, що співвідноситься з іншими частинами мови. Останнє зауваження має значення для розуміння взаємодії вигуків з іншими частинами мови.
Ф. Амека, Г. Вежбицька, Д. Уїлкінс розглядають вигуки як одиниці, що кодують великі понятійні структури і є частиною семантики звичайної мови. Проте дискусійним, на їх думку, лишається питання, які саме одиниці є вигуками, але безспірним для цих вчених є те, що вигуки повинні задовольняти двом вимогам: по-перше, вигуки здатні утворювати своєрідні самостійні нееліптичні висловлення, по-друге, вони виражають психічний або емоційний стан мовця або ж його позицію. До речі, такого ж погляду дотримується й Е. Гоффман, що зближує позиції цих вчених.
Наступна точка зору є близькою до попередньої. Її дотримувався О.Єсперсен та ціла низка інших вчених, які вводять вигуки до сфери частин мови. Проте вони вважають, що вигуки є частиною мови, яка входить до «часток мови» поряд з прийменниками й сполучниками, тобто вигуки є службовою частиною мови. О.Єсперсен зазначав, що до вигуків належать різнорідні явища, які об’єднуються здатністю їх бути самостійними висловленнями. Говорячи про вторинні вигуки, він вважав їх не вигуками, а конституєнтами інших класів у вигуковому вживанні. З іншого боку, О.Єсперсен вважає вигуки близькими до прислівників через незмінюваність «часток мови». Така точка зору підштовхує дослідників до висновку, що вигуки не мають номінативної функції. Проте, розглядаючи номінативність як властивість одиниць мови, на нашу думку, не можна відмовляти вигукам у номінативності. Вона виявляється в тому, що вираження емоцій без будь-якого називання їх у слові неможливе. Вигуки не називають емоції, а виражають їх. Наприклад, вигук alas! передає емоцію жалю, і тим самим є свого роду назвою, «ярликом» для цієї емоції. Підтвердження цієї думки знаходимо у А.А. Григоряна, С.Ю. Мамушкіної, яка зазначає, що «співвіднесення вигуків з ситуативно-психологічним контекстом як зовнішньолінгвістичним компонентом у мовленні дає можливість досліджуваній мовній одиниці здійснювати номінативну функцію в її широкому розумінні, виступати номінантом нерозчленованих ситуативних номінацій, що мають своїм референтом мікроситуацію». Крім того, у вигуків відсутня функціональна характеристика службових частин мови, які є лексично несамостійними словами, служать для вираження різних семантико-синтаксичних відношень між словами, реченнями й частинами речень; наближаються до словозмінних морфем; виконують тільки службові синтаксичні функції в синтаксичній конструкції. Тому, на нашу думку, відносити вигуки до службових частин мови немає ніяких підстав, оскільки вони в мовленні виконують функцію висловлення
Четверта точка зору, якої дотримується Ю.С. Маслов, дещо спільна з другою, хоча і має деякі відмінності. Він вважає, що вигуки входять до системи частин мови, а всередині неї – до розряду повнозначних слів, посідаючи в них особливе місце як слова – виразники емоцій або сигнали вольових спонук. Отже, Ю.С. Маслов, відносячи вигуки до повнозначних частин мови, не відмовляє їм у здатності називати певні емоції, почуття тощо, мати лексичне значення і виконувати певні синтаксичні функції.
Цікаву точку зору на природу й статус вигуків викладає український вчений І.Р. Вихованець, який вважає, що визначення статусу вигуків лежить на лінії «слово – морфема – речення». Він зазначає, що вигуки становлять периферію мовленнєвої системи, через те що вони не належать ні до слів, ні до морфем, оскільки вони не мають притаманного словам лексичного значення і притаманної морфемам семантики відношень. Важливою ознакою вигуків, на його думку, є співвідношення у них емоційного і понятійного, внаслідок чого «…вигуки функціонують як реченнєві дейктичні одиниці, що є емоційними відповідниками судження, відображенням емоційної реакції мовця на позамовну ситуацію». Оскільки вигуки співвідносяться з судженням, видається справедливим зарахувати їх до реченнєвих утворень, які становлять периферію речення як основної синтаксичної одиниці. Варто нагадати при цьому, що ще В.В. Виноградов зазначав, що «вигуки є водночас і еквівалентами слів і, найчастіше, еквівалентами речень» [39, 585]. Не можна не погодитися з І.Р. Вихованцем, що склад і формальні особливості вигуків, їхня типова позиція як речення належать системі мови, а їхнє семантико-синтаксичне варіювання – системі мовлення. У вигуках сполучаються стабільність, незмінюваність форми і надзвичайна рухливість семантики, тобто своєрідна автономність і велика залежність від контексту, ситуації мовлення, паралінгвістичних засобів тощо. «Обов’язкова наявність інтонації робить вигуки у функції речення суто мовленнєвою категорією».
Л.І. Ібраєв, досліджуючи надзнаковість мови, взагалі вважає, що вигуки належать суто до сфери мовлення, тому що вони, як і емоційні інтонації, не розкладаються на морфеми і фонеми, позбавлені концепту і не можуть вступати в граматичні зв’язки з іншими словами як члени речення і через це не входять у систему мови, – на відміну від емотивних значень слів і афіксів. При цьому автор зауважує, що будь-яке слово може перетворитися на вираз, як вигук – у слово.
Отже, у лінгвістичній літературі чітко окреслені чотири точки зору на вигуки як частину мови, причому перша точка зору діаметрально протилежна трьом іншим, які в основному визнають за вигуками статус частини мови, але які мають свої певні відмінності. Крім того, існують і окремі точки зору, які відносять вигуки повністю до сфери мовлення. Підсумовуючи, всі точки зору можна представити так:
1) вигуки не є частиною мови;
2) вигуки – це частина мови;
3) вигуки посідають особливе місце в системі частин мови і перебувають поза їх поділом на повнозначні й службові;
4) вигуки є службовою частиною мови;
5) вигуки належать до повнозначних частин мови, але посідають серед них особливе місце;
6) вигуки належать до сфери мовлення;
7) вигуки перебувають поза сферою лінгвістики, виконуючи певні соціокомунікативні функції.
Таким чином, незважаючи на відмінність точок зору, більшість мовознавців визнає за вигуками статус частини мови, хоча це питання й лишається до кінця невирішеним. Підтвердження цьому знаходимо в низці праць. Наприклад, навіть у деяких спеціальних словниках відсутня згадка про вигуки, що відтворює точку зору укладачів цих словників на вигуки як частину мови. На наш погляд, справедливим є зауваження В.Г. Гака, який зазначає, що вигуки мають «власний зміст», «відбивають дійсність нерозчленовано, емоційне в них не відокремлено від раціонального, суб’єкт від предиката», що «робить необхідним їхнє існування в мові». Л.В. Щерба й вчені-англісти справедливо доводять, що вигуки за сукупністю диференціюючо-інтеграційних ознак семантичного і синтаксичного характеру мають підставу бути віднесеними до частин мови. Така точка зору здається найбільш прийнятною, оскільки сучасна англійська мова належить до мов зі слабко розвиненою морфологічною структурою, характеризується наявністю невеликої кількості флексій, що призводить до збільшення морфологічно незмінних слів і до зменшення ролі морфологічного критерію стосовно вигуків.
Визнаючи за англійськими вигуками статус частини мови, ми вважаємо найбільш обґрунтованим погляд В.В. Виноградова на вигуки як на особливий розряд мовленнєвих знаків. На підставі проведеного аналізу англійських вигуків ми приєднуємося до погляду на вигуки тих вчених, які вважали, що вигуки – це самостійна частина мови, що перебуває поза поділом слів на повнозначні та службові, посідає особливе місце в системі частин мови, а у мовленні є еквівалентами речень, цілісних висловлень.
Вигуки – це граматична категорія, притаманна більшості мов світу, хоча є «культуроспецифічною». Порівняймо: англ. alas!, нім. oh weh!, leider!; фр. hйlas!; італ. peccato!; польс. szkoda!; рос. увы!; укр. на жаль! леле! та інші. Саме це й дало підставу вченим визнати, що вигуки становлять мовну унiверсалію, властиву всім чи бiльшостi мов світу, мають певні, суспільні змістовні категорії, що тими чи іншими засобами виражаються в кожній мові, є національно-культурними маркерами у сфері комунікації, пов’язані з комунікативно-дискурсивними настановами спілкування. Ми приєднуємося до такого погляду на вигуки, виходячи з того положення, що, як зазначає Т.М.Ніколаєва, мовні універсалії – це властивості, притаманні всім мовам або більшості з них.
Одним із спірних питань щодо специфіки вигуків як частини мови є також їхній склад і, насамперед, питання про закритість чи відкритість цього класу одиниць. Так, Р. Квірк вважає, що вигуки є закритим класом слів. Він робить такий висновок на підставі того, що група вигуків як «інституалізованих» одиниць є чисельною. Однак автор суперечить собі, коли зауважує, що можуть також бути підстави для віднесення вигуків до відносно відкритого класу, тому що вони досить вільно утворюються шляхом ономатопеї і досить часто вживаються в карикатурах, коміксах тощо. Саме таке зауваження, на нашу думку, свідчить про змішування Р. Квірком двох частин мови – вигуків та звуконаслідувань. Пор.: ah, oh, ouch тощо, що зазначають певні емоційні реакції людини на оточуючу дійсність, та mew, bow-bow, tic-tac, що передають звуки, що створюють живі істоти, і неживих предметів.
Подібної до точки зору Р. Квірка дотримуються й С. Грінбаум, Дж. Ліч, Й. Свартвік. Вони відносять до вигуків тільки непохідні, первісні вигуки типу ah, oh, ouch, phew, не вважаючи утворення типу see you, thanks, pardon me вигуками. Слід зауважити, що зарубіжні лінгвісти, крім російських, як правило, аналізують переважно первісні вигуки. На нашу думку, аналіз лише первісних вигуків є спрощеним підходом до проблеми вигуків сучасної англійської мови, оскільки вони є ядром функціонально-семантичного поля вигуків, а периферія, до якої відносять вторинні вигуки, такі переважно, що складаються з словосполучень і речень фразеологізованої структури, залишаються поза увагою. Саме на це вказує О.С. Кубрякова, говорячи, що «у межах ЧМ, як і в будь-якому біологічному виді, існує велика різноманітність; структурація кожної окремої частини мови може бути названа прототиповою, оскільки є ядро і периферія; фокусвигуки – О.К. речень у вигуки».
З точки зору синтаксичної організації вигуки утворюють дві групи:
1. Однослівні вигуки, тобто вигуки, що складаються з одного слова;
2. Дво – та багатослівні вигуки, тобто вигуки, що складаються з двох і більше слів. Розглянемо ці групи.
1. Однослівні вигуки. Вони досить різнорідні як за своїм складом, так і за походженням. Ця група складається з 3 підгруп:
1.1. Первісні, непохідні вигуки. Це вигуки, що виникли давно і обслуговують емоційну сторону життя людини. Вони не пов’язані з певною частиною мови. Наприклад: ah! aha! aye! bah! chut! oh! phew!. Це прості знаки емоційного та вольового вираження, які здебільшого походять від емоційних викриків, що супроводжують рефлекси організму на зовнішні подразнення. Ці вигуки характеризуються фонетичною оформленістю. Всі вони фіксуються словниками з позначкою «вигук». До них належать також вигуки, що виступають як сполучення двох чи кількох первісних вигуків: ah-a-a-ah, ah-h-h, er-er-er, m-m-m.
1.2. Непервісні, похідні вигуки. Вони також неоднорідні. До них належать вигуки, що беруть початок від повнозначних частин мови, які втратили притаманну їм синтаксичну функцію, трансформувалися в іншу граматичну одиницю з комунікативною семантикою, тобто ресемантизувалися, втратили здатність до формоутворення і перетворилися на застиглі незмінні формули. За своїми семантичними характеристиками вони стали виразниками різних емоцій та волевиявлень. Це такі вигуки, як: excuse!, greetings!, help!, horror! please! surprise! thanks!. Наприклад: «…rather embarrassed and touched: «No, please, please!», де please є вигуком і виражає подяку з відтінком зніяковіння.
Деякі з похідних, вторинних вигуків, що генетично беруть свій початок від повнозначних слів, десемантизуються. Наприклад, іменник fiddlesticks, що позначає смичок для гри на скрипці, і вигук fiddlesticks зі значенням «нісенітниця». Саме з таким значенням цей вигук фіксує словник Longman з позначкою «вигук». Пор. також swell – іменник зі значенням узвишшя, хвилювання та ін., і вигук swell, що виражає радість, здивування тощо.
Отже, для появи похідних, непервісних вигуків характерними є два процеси – ресемантизація, за якої відбувається втрата словом певних властивостей, що й спричиняє зміну її граматичних характеристик і перехід в інший лексико-граматичний клас, і десемантизація, за якої слово втрачає своє первісне значення, набуває зовсім іншого значення, входить до іншого граматичного класу і спричиняє появу в мові омонімічних одиниць. Звичайно, це відбувається поступово в процесі функціонування такої одиниці в мовленні, тобто така одиниця з часом функціонально переорієнтовується і починає виконувати роль комунікатива [119, 257–258]. До речі, Т. Уортон відзначає, що сучасні дослідники вигуків «дійшли згоди, що слід розрізняти два типи вигуків: первісні – слова, що не можуть бути використані ні в якому іншому розумінні, крім вигуків, і вторинні – слова, які мають незалежну семантичну цінність, але часто використовуються як вигуки». Серед непервісних, похідних вигуків виділяються наступні:
Однослівні вигуки, запозичені англійською мовою з інших мов: Alleluia!, Ave!, Eureka! Kaput! Mayday! Vivat! тощо. Такі запозичені вигуки характерні й для інших індоєвропейських мов. Пор.: в українській мові – алло, караул, браво, полундра; в російській – алло, амба, баста, бис, марш, мерси; у французькій – Veni, vedi, veci!, Sic!; у німецькій – Fiasco! Fiat!.
Дієслівні вигуки. Наприклад: Oops! I nearly dropped my cup of tea!, де oops є показником миттєвої і несподіваної дії. Такі вигуки неоднозначно характеризуються різними дослідниками. Одні дослідники вважають ці одиниці