Вигуки сучасної англійської мови
Вигуки, до складу яких входить два і більше слова. Ця група також складається з кількох підгруп:
Вигуки, до складу яких входять мовні одиниці, що являють собою сполучення з двох і більше слів. Ці вигуки є непервісними, вторинними, похідними. Такі словосполучення переходять до класу вигуків як готові мовленнєві одиниці, при цьому вони втрачають членимість, ресемантизуються й набувають цілісного вигукового значення, яке не виводиться, на відміну від вільних словосполучень, з семантики складових одиниць. Їхньою характерною особливістю є те, що вони можуть вживатися і як вільні словосполучення, і як вигукові висловлення. Наприклад: Oh, today is a really good morning, де good morning є вільним словосполученням і виконує роль члена речення–присудка; та good morning як «вираження, що використовується під час зустрічі, або коли вас зустрічає хто-небудь вранці». До речі, до другого значення словник дає позначку interj. Наприклад: «Good morning, sir.» [Fitzgerald, 41] У словосполученні so long! всі слова повністю десемантизувалися й позначають «бувай», «до побачення» [LDELC, 1256]. Наприклад:
«Well, so long, little boy,» Riply cried hilariously.
«Oh, shut up! So long, Elwood.»
«So long, Basil.» [Fitzgerald, 140]
До таких вигуків належать частіше за все сталі словосполучення фразеологізованої семантики. Слід відзначити, що на такі вигуки також немає єдності погляду. Наприклад, О.Єсперсен вважав, що такі одиниці є одиницями інших класів слів у вигуковому вживанні. Але більшість зарубіжних дослідників, крім названих вище вчених, до вигуків відносять лише первісні вигуки, така точка зору не видається достатньо переконливою, оскільки так звані вторинні вигуки втратили первісне значення, граматикалізувалися й перетворилися на ідіоматичні звороти. Саме до такої думки схилявся Б.О. Ільїш. Формальним підтвердженням нашої думки є свідченням їхньої фіксації у деяких словниках англійської мови з позначкою «вигук».
Вигуки, що є реченнями й фразеологічними зворотами. Вони характеризуються тим, що сприймаються як специфічна форма єдиної лексеми: Well, I never; you don’t say so [LDELC, 1173]. Це стосується й фразеологічних зворотів, у яких окремі компоненти вже повністю десемантизувалися: go and jump in the river. До таких вигуків належать й запозичені словосполучення. Наприклад: Allez aporte! Cherchez la femme!
Вигуки-словосполучення й речення характеризуються чітким порядком розташування компонентів. Формальними засобами, що послуговуються для структурної організації таких граматичних одиниць, як правомірно вважає В.Г. Адмоні, є наступні: 1) ритміко-інтонаційні засоби та 2) чіткий структурний каркас. Саме вони відіграють своєрідну організуючу роль для вигуків-словосполучень і речень. Досліджуючи такі одиниці російської мови, Н.Ю. Шведова зазначає, що вигуки завжди несуть на собі наголос й інтонаційно виділяються. Це саме спостерігається і в англійській мові, наприклад.: For Christ’s sake, do stop that, де For Christ’s sake є вигуком, виділяється інтонацією благання і смисловим підкресленням, тобто несе на собі смисловий наголос.
Важливою є послідовність розташування одиниць у словосполученні й реченні, що зумовлено лінійністю мовлення, одного з основних принципів, від якого, на думку Ф. де Соссюра, «залежить увесь механізм мови» й «наслідки якого незлічувані». Порядок слів в англійській мові з точки зору його функціональної значущості використовується для забезпечення цілісності й організації синтаксичної групи як певної закінченої єдності. Отже, порядок слів правомірно належить до тих засобів, які зумовлюють поєднання слів в одне синтаксичне ціле, а не їх роз’єднання на окремі синтаксичні одиниці. Закріплений порядок слідування конституєнтів у словосполученні й реченні фразеологізованого характеру не припускає довільності розташування слів, їхнього позиційного варіювання. Цей висновок залишається справедливим і для вигуків відповідної структури. Наприклад: out you go; ouch, it hurts; it sounds great, eh? Англійська словоформа, як правило, закріплена у словосполученні й реченні, особливо в таких сполученнях, як означальний прикметник + означуваний іменник, наприклад, good evening, good egg; субстантивний підмет + дієслово + об’єкт, наприклад, every barber knows that, Good Lord preserve me, it takes the cake. Семантичні зв’язки у таких словосполученнях й реченнях дуже тісні, їхнє значення випливає з усього словосполучення чи речення. Закріпленість порядку слів, особлива ритміко-інтонаційна оформленість у процесі комунікації спричиняє у цілій низці випадків ресемантизацію лексем, які входять до словосполучення чи речення, що й сприяє їхньому переходу до класу вигуків.
Отже, вигуки – дуже різнорідна, гетерогенна за своїми структурними особливостями частина мови. Т. Уортон підкреслює, що гетерогенну природу вигуків підтверджує поняття «континууму», висунутого Е. Гоффманом у праці «Forms of Talk». «Виходячи з цього поняття, можна представити, що вигуки перебувають на різних ділянках вздовж континууму між демонстрацією і розповіддю, де демонстрація є відносно природною поведінкою, а розповідь – власне лінгвістичною». Не можна не погодитися з О.Єсперсеном, що всі вигуки об’єднує в одну частину мови їхня здатність бути самостійними висловленнями.
Таким чином, включення одиниць різних рівнів мовної структури до лексико-граматичного класу вигуків пов’язане з їх ресемантизацією, а в ряді випадків і десемантизацією, висуненням на перший план комунікативної функції. Стаючи прагматично значущими, такі одиниці в тексті функціонують як вигукові висловлення.
1.2 Онтологічний статус вигуків: взаємодія їх з іншими частинами мови
Кожна частина мови має властивості, притаманні тільки їй. Однак серед них є такі, що властиві в тій чи іншій мірі й іншим частинам мови, що зумовлено входженням усіх частин мови в єдину систему лексико-граматичних класів слів, взаємозбагаченням їх мотивуючими основами, переходом слів однієї частини мови в іншу. Це й створює передумови для взаємопроникнення граматичних класів, для пересічення їхніх характеристик, тобто для взаємодії на різних рівнях частин мови.
Функціонуючи в певних синтаксичних структурах, слово, словосполучення й речення окремих типів можуть набувати нових властивостей, які сприяють переходові цих мовних одиниць до складу іншої частини мови. Отже, у процесі комунікації відбувається взаємодія різних мовних одиниць на 1) словотворчому і 2) семантичному рівнях. Як вже зазначалося раніше, вигуки як частина мови не є замкненою групою слів. Вони поповнюються новими одиницями, причому цей процес характерний лише для непервісних, похідних вигуків. Група первісних вигуків лишається сталою і незмінною. Поповнення вигуків йде як на словотворчому, так і на семантичному рівнях. На словотворчому рівні взаємообмін між частинами мови відбувається шляхом переходу мовної одиниці з однієї частини мови в іншу, тобто мовні одиниці переходять у вигуки, насамперед, шляхом конверсії, при цьому, як правило, зберігається лише генетично-етимологічний зв’язок зі словом-джерелом. За даними дослідників, найбільш активно переходять до вигуків іменники: bosh!, fiddlesticks!, God!, nonsense!, stuff!; дієслова: bother!, come!, confound!, curse!, damn!, dash!; прикметники: bright!, clear!, fantastic!, gracious!; прислівники: indeed!, now!, rather!; займенники: me!, my!, why!. Причому І.І. Мещанінов відзначав продуктивність цього класу слів у різних мовах. На це вказували й інші дослідники. Однак це не єдиний спосіб поповнення вигуків. Вони можуть утворюватися також шляхом універбації: good-byе!], зрощення: alright > all right, alack > ah luck; lackaday > alack the day.
Поповнення вигуків як частини мови відбувається не лише за рахунок окремих слів, але й словосполучень і, ширше, речень фразеологізованої структури, наприклад: busk up!, dear me!, goodness gracious!, how do you do?, I’ll be bound!, I’m damned!, my goodness! та інші. Наприклад: Dear me! I’m going to be late!. На такий процес утворення вигуків у російській мові звертав увагу В.В. Виноградов: «Клас вигуків дедалі більше поповнюється фразеологічними сполученнями й зрощеннями, ідіомами, які виражають складний комплекс переживань, емоційних оцінок і волевиявлень. Пор.: вот тебе на! вот тебе раз! была не была! наша взяла! вот ещё! еще бы! то-то! і т. п.». Цю ж думку висловлює й І.Р. Вихованець, наводячи такі вигуки української мови, як «ой лишенько!», «о матінко!». А автори «Словника лінгвістичних термінів» Д.І. Ганич і І.С. Олійник називають їх «вигуковими фразеологізмами» у складі вигуків: «До вторинних відносяться… вигукові фразеологізми…».
Отже, на відміну від первісних, непохідних вигуків, які становлять закриту групу слів, незмінну у своєму складі, непервісні, вторинні вигуки є відкритою групою мовних одиниць, яка поповнюється за рахунок слів інших частин мови, словосполучень та речень фразеологізованої структури.
Оскільки основною метою нашого дослідження є прагматичний аналіз вигуків, значний інтерес становить взаємодія вигуків з іншими частинами мови на семантичному рівні, що виявляється насамперед у процесі функціонування цього лексико-граматичного класу слів. «Як виразові мовні засоби вигуки нерідко вживаються й за межами власне емоційної мовленнєвої сфери. Таке вживання тягне за собою значне ускладнення й розширення їхніх семантичних і синтаксичних функцій і веде до їхнього зближення зі словами інших лексико-граматичних класів». Як відзначають дослідники, ознаками вигуків є:
1) емоційність, волевиявлення, оцінність, персональність;
2) морфологічна незмінюваність;
3) особлива синтаксична функція.
Вигуки як слова, що несуть прагматичну інформацію, саме в процесі функціонування тісно взаємодіють з іншими лексико-граматичними класами слів. Ця взаємодія вигуків з іншими частинами мови відбувається на семантичному рівні в процесі їх функціонування, оскільки «їхнє значення, як правило, вгадується з контексту», хоча за низкою вигуків і закріплено вираження певних емоцій.
З точки зору семантики вигуки поділяються на кілька основних класів:
1) вигуки, які виражають різні емоції людини. На відміну від інших частин мови, для яких зазначена ознака не є основною, вигуки «спеціалізуються» на вираженні емоцій. Наприклад: My God! He’s going to have a heart attack, Jennifer thought, де вигуком My God! передається збентеження. У висловленні «Gosh! What a car!» This ejaculation was provoked by its interior. вигуком Gosh! передається захоплення;
2) вигуки, які виражають волевиявлення людини. Такі вигуки подібні до дієслів, до їх наказової форми. У цих випадках вони виступають комунікативним аналогом імперативних форм дієслова. Як справедливо у свій час зауважував В.В. Виноградов, наказовий спосіб перебуває на периферії дієслівної системи, оскільки його перетягують вигуки. Підтвердження цієї точки зору знаходимо у Н.І. Формановської, яка відзначає, що «імператив у системно-структурному розгляді входить до парадигми ірреальних способів дієслова. Як «опорна» форма спонукальних мовленнєвих актів, імператив, на наш погляд, залишає парадигму способів і вступає в системні зв’язки у функціональній парадигмі висловлень у межах відповідної КСГ – способах вираження прохання, вимоги, поради, пропозиції тощо». До таких вигукових імперативів належать мовні одиниці типу away!, come!, hear, hear!, ho!, hush!, lo!, look here!, stop! та ін. Див. різні точки зору на такі вигуки [170, І, 736];
3) вигуки, які виражають оцінність. За цим значенням вони разом з деякими прикметниками й прислівниками, яким також властива ця ознака, входять до ядра поля оцінності. Це вигуки типу fantastic, great, phooly, swell, ugh.
На синтаксичному рівні вигуки взаємодіють з іншими частинами мови за ознакою: «Функція: Член речення – вставний». Синтаксично вигуки утворюють особливий тип речення, що є однією з їхніх власних ознак. Наприклад: «Pshaw! They did not know how to look.»; «Thank you. You have made your statement very clearly.»; «…I don’t want you to get upset. Okay?». Синтаксично вигуки pshaw, thank you, okay в контексті всього висловлення є окремими реченнями, які в першому випадку є вираженням несхвалення, в другому – подяки, а в третьому – питання-згоди. Ця функція для вигуків є основною, в той час як для інших частин мови, з якими вигуки за цією функцією зближуються, не є для них характерною, головною. «До виконання функції еквівалента речення здатні всі вигуки. Вигук тут має силу висловлення і в цьому випадку характеризується самостійною інтонацією,» – зазначають автори російської граматики [170, І, 735]
Серед морфологічних ознак вигуків основною є незмінюваність. За цією ознакою вигуки схожі з усіма службовими частинами мови й певними групами повнозначних слів, наприклад з іменниками 1) singularia і pluralia tantum; 2) abstract nouns, 3) речовими – material substantive. Морфологічно незмінні слова виділяються серед займенників, відносних прикметників, прислівників; усі числівники й артиклі незмінні. Проте власною ця ознака є тільки для вигуків.
Вигуки взаємодіють з іншими лексико-граматичними класами слів і за іншими ознаками, які не є власними для вигуків. Ці ознаки виділяються методом компонентного аналізу й методом словникових дефініцій, хоча, як відзначає Л.М. Медведєва, «дефініційний підхід враховує й реєструє в мові граматичні відношення… проте при ньому можливе «утворення зачарованих кіл»: вивчаючи тлумачення слів, дослідник може наштовхнутися на слово, яке вже зустрічалося». Тому в цьому випадку слід застосовувати зіставний і індуктивно-дедуктивний методи. За їх допомогою можна вичленити ознаки персональності, істоти, неістоти, темпоральності, кон’юнкції, дейксиса, за якими вигуки взаємодіють з іншими класами слів. Пор. вигук encore, який позначає вимогу повторення дії, тобто має аспектуальне значення ітеративності. Зазначені ознаки є істотними для вигуків, оскільки вони виявляються в них тільки у процесі функціонування й тісно пов’язані з їхнім прагматичним значенням. За цими ознаками вигуки взаємодіють з іншими частинами мови, в яких ці ознаки є власними, наприклад, назви істот для іменників.
Ознака персональності в певних позиціях властива вигукам, причому ця ознака виявляється в імперативних вигуках. Наприклад: Oh, come on. You must have some idea, де імперативний вигук come on є спонуканням до висловлення певного адресата, при цьому персональність виражена імпліцитно й виявляється у контексті, тобто в поєднанні з іншими словами.
В п. 1.1. зазначалось, що спонукальні вигуки тісно пов’язані з категорією на позначення істот, хоча ця ознака для них є опосередкованою. Вона виявляється тільки у функціонуванні. Пор.:» Oh, bravo!» cried Professor Tofty, who was examining Harry again, when Harry demonstrated a perfect Boggart banishing spell. «Very good indeed! Well, I think that's all, Potter… unless…». Вигук bravo спрямований на особу, тобто на живу істоту.
Емоційні вигуки можуть бути спрямованими на неістоту. В цьому випадку вони спрямовані від істоти з боку мовця на неістоту з боку адресата, що виявляється синтагматично, в контексті. Наприклад: «But, Professor, who's insulting you?» asked Parvati timidly. – «The Establishment!» said Professor Trelawney, in a deep, dramatic, wavering voice. «Yes, those with eyes too clouded by the mundane to See as I See, to Know as I Know… of course, we Seers have always been feared, always persecuted… it is – alas – our fate». В наведеному прикладі мовець висловлює за допомогою вигуку alas жаль стосовно того, що її доля бути тією, яку залякують, переслідують. За цією ознакою вигуки взаємодіють з іменниками, деякими розрядами займенників, деякими прикметниками, частіше відносними, більшою частиною прислівників, дієслів. Спонукальні вигуки, поряд з дієсловами, можуть виражати ознаку «недієслівної» аспектуальності, серед них можна назвати такі аспектуальні значення: ітеративності, завершеності, починальності. Наприклад: «OK, stop!» Harry shouted.; Whoa, stop!; Chut! Dismiss!.
У зв’язному тексті вигуки можуть виконувати функції своєрідних семантичних і семантико-граматичних конекторів, що з’єднують у змістовному або змістовно-граматичному відношенні різні уривки тексту. Пор.: «How what?» demanded Washington, coldly. «– how unnecessary – – – « «Not to me.» «Well, how cruel – – «, де вигук well є семантичним конектором, який пов’язує першу частину тексту з другою.
Вигуки можуть виконувати роль слова-дейктика, що співвідносить зміст наступного тексту зі змістом попереднього, тобто виконує анафоричну функцію. Наприклад: «Because she has said that she would send it on the day when the betrothal was publicly proclaimed. That will be next Monday.» – «Oh, then, we have three days yet,» said Holmes…, де вигук oh забезпечує семантичну зв’язність дискурсу. Таку ж функцію виконують і інші вигуки, про що див. у 2-му розділі цієї роботи. За цією функцією вигуки схожі зі сполучником, займенником, прикметником та прислівником, а також дієсловами go і come, які також послуговуються для актуалізації компонентів ситуації мовлення і компонентів денотативного змісту висловлення. Крім деяких розрядів займенників, займенникових прислівників часу, місця, питальних прислівників, сурядних і підрядних сполучників, Г.А. Уфімцева зараховує до дейктиків вигуки. Більше того, вона, поряд з прагматичними частками, відносить вигуки до засобів безпосередньої вказівки. Таким чином, ознаку дейксис мають і вигуки, що робить їх подібними до інших частин мови.
Спонукальні вигуки, як наприклад heave ho, команда морякам all aboard, можуть передавати значення локативності. За цією ознакою вигуки взаємодіють з різними частинами мови – прислівниками, прикметниками, іменниками, прийменниками, а також займенниками.
З синтаксичної точки зору вигуки здатні взаємодіяти з іншими частинами мови, які виконують функції члена речення – підмета або доповнення. Вигуки іноді можуть перебувати в позиції підмета й доповнення, тоді вони взаємодіють з іменником, займенником та іншими частинами мови, які вживаються у функції цих членів речення. Наприклад: After «half – wits» there were cries of «shame»., де вигуки «half – wits» і «shame» виступають у функції додатка в наведеному реченні. Але на відміну від зазначених вище частин мови для вигуків здебільшого функція члена речення «не є власною синтаксичною функцією… Можливість вживання вигуку в позиції того чи іншого компонента речення звичайно виникає тоді, коли вигук заміщає собою ту чи іншу словоформу». Наприклад: She could say nothing but oh!, де вигук oh вживається у синтаксичній функції додатка і заміщає собою іменникову словоформу, тобто в цьому випадку йдеться вже не про вигук, оскільки функція члена речення є для нього вторинною і він заміщає повнозначну словоформу.
Розгляд ознак, за якими вигуки взаємодіють з іншими частинами мови, незважаючи на те що ціла низка дослідників торкалися в тій чи іншій мірі цього питання, є важливим в зв’язку з тим, що вони виявляються істотними під час аналізу прагматичного аспекту вигуків, оскільки тільки при врахуванні всіх ознак можна чітко визначити належність тієї чи іншої одиниці мови до певного лексико-граматичного класу.
Отже, вигуки як частина мови активно взаємодіють з іншими граматичними класами слів на двох рівнях – словотворчому й семантичному, що в першому випадку веде до постійного поповнення вигуків непервісними, вторинними одиницями, в другому, – до набуття вигуками семантико-граматичних ознак, властивих іншим частинам мови, що важливо під час розгляду вигуків у прагматичному аспекті. А той факт, що вигуки є мовленнєвими знаками, вказує на необхідність і доцільність їх дослідження з позицій комунікативної лінгвістики з урахуванням актомовленнєвих контекстів їх функціонування.
1.3 Особливості вигуків на рівні мовлення
Мовлення вводить мову в контекст вживання, тобто, за Гегелем, «мовлення… є дії, що відбуваються між людьми». Кожна одиниця мови відіграє важливу роль у спілкуванні. Певне місце в ньому посідають і вигуки. Але перш ніж перейти до розгляду вигуків як мовленнєвих актів, коротко розглянемо основні поняття мовленнєвого акту та дискурсу.
1.3.1 Вигуки в термінах теорії мовленнєвих актів та дискурс-аналізу
Теорія мовленнєвих актів безпосередньо пов’язана з теорією комунікації та моделями спілкування. Будь-який комунікативний акт є частиною спільної діяльності людей, а його істотні складові впливають на вибір конкретних засобів «коду», на породження самої інформації і на засоби й результати її інтерпретації, на процес колективної діяльності, на функції когнітивних структур.
Мовленнєвий акт – це цілеспрямована мовленнєва дія, що здійснюється відповідно до принципів та правил мовленнєвої поведінки, прийнятої в певному товаристві. Спілкуючись, мовець і слухач стають об’єктами мовленнєвого впливу один на одного, при цьому їхньою метою є спонукання співбесідника до певної активності – здійснення спільної діяльності, до припинення, посилення, до відмови від неї. Отже, спілкування здійснюється заради мети діяльності, а мовленнєва активність комунікантів спрямована на досягнення мети спілкування і мотивована мотивами діяльності. Мовленнєвий акт є одиницею нормативної соціомовленнєвої поведінки, яка розглядається в межах прагматичної ситуації. Його основними рисами є інтенціональність, цілеспрямованість та конвенційність. Мовленнєві акти завжди співвіднесені з мовцем. Теорія мовленнєвих актів, яка є одночасно однією з найпопулярніших комунікативних підходів до аналізу дискурсу, виникла в 30-ті рр. і була викладена англійським логіком Дж. Остіном. Пізніше його ідеї були розвинені в працях американського логіка Дж. Серля, а також в працях інших дослідників – американських, європейських, серед яких слід назвати російських і українських вчених.
Мовленнєві акти розглядали такі визначні лінгвісти, як В. Гумбольдт, Ш. Баллі, С. Карцевський, Л.П. Якубинський, Е. Бенвеніст, М.М. Бахтін та інші. Але в їхніх лінгвістичних дослідженнях цілісної теорії мовленнєвих актів ще не було складено. Тільки з розвитком лінгвістичної філософії, основним завданням якої був аналіз природної мови точними методами, і склалася теорія мовленнєвих актів. У структурі мовленнєвого акту виділяються локутивний, іллокутивний і перлокутивний акти. Центральним поняттям серед них є іллокутивний акт. Він співвідноситься з комунікативним наміром, сполучуючи цілевбачання з вираженням пропозиційного змісту висловлення. Суть іллокутивного акту відбивається у мовленнєвому акті як його іллокутивна сила або іллокутивна функція.
Засновником лінгвістичної філософії вважають Л. Вітгенштейна, який розглядав мовлення як компонент цілеспрямованої і регламентованої діяльності людини, що характеризується множинністю цілей. Він висував на перший план інструментальну функцію мови, вважаючи, що її об’єктом є мова в дії.
Становлення комунікативної лінгвістики як галузі мовознавства поставило вимогу перегляду категорії значення, яка зараз пов’язується з поняттям цілеспрямованості, мовленнєвої настанови.
Саме Л. Вітгенштейн висунув нову теорію значення, засновану на аналізі змісту іменника «значення». Він розумів значення як вживання. Вихідним в аналізі вважалося значення висловлення. Саме з нього і виводилося значення слова, тобто він виходив з того, що значення висловлення є первинним, а значення слова вторинним і випливає з першого. Значення висловлення нерозривно пов’язане з умовами його вживання: учасниками комунікації, їх цілями, ситуацією, контекстом. Тому його значення описувалося у вигляді правил вживання тієї чи іншої одиниці. Таким чином, Л. Вітгенштейн не відокремлював значення від категорій прагматики.
Подальша прагматизація концепту значення відбулася в теорії Г. Грайса, який пов’язував значення з мовцем та його наміром певним чином вплинути на адресата. Г. Грайс висунув поняття «значення мовця» або «суб’єктивне значення», виражене дієсловом mean у контексті A means something by X – «А має на увазі щось під Х». За Г. Грайсом, суб’єктивне значення висловлення – це намір мовця домогтися певної реакції слухача завдяки усвідомленню ним цього наміру.
Прагматизація значення, як справедливо зазначали Н.Д. Арутюнова й О.В. Падучева, мала далекосяжні наслідки: значення висловлення стало вважатися невід’ємним від прагматичної ситуації, а значення багатьох слів почали визначати через вказівку на комунікативні цілі мовленнєвого акту.
Центральним аспектом розгляду мовного знака в комунікативній теорії є усвідомлення того факту, що мовний знак існує в комунікативній тріаді: відправник знака – знак – одержувач знака. Ця тріада розпадається на два дихотомічних відношення: відправник знака – знак й знак – одержувач знака. Саме виходячи з одного з цих відношень, і будується теорія висловлення. Дослідники першого напряму, враховуючи відношення знак – одержувач знака, пов’язують граматичне значення з впливом знака на адресата.
Другий напрям у вивченні висловлення пов’язаний з відношенням відправник знака – знак. У центрі уваги лінгвістів, які дотримуються цієї точки зору, перебуває процес породження висловлення, заснований на здатності мовця здійснювати мовленнєву діяльність. Відправною точкою при цьому і є теорія мовленнєвих актів.
Значення висловлення визначається прихильниками теорії мовленнєвих актів наміром чи інтенцією мовця викликати іллокутивний ефект у слухача, примусити його визнати цей намір і спричинити певну реакцію з його боку.
Таким чином, висловлення є одиницею мовленнєвого спілкування і визначається як мовленнєва одиниця, яка може бути рівновеликою реченню, але розглядається в мовленні, у безпосередній співвіднесеності з ситуацією [ЛЭС, 90]. Ф.С. Бацевич вважає висловлення одиницею модусу мовлення: реченням, актуалізованим у мовленні з конкретною тема-рематичною структурою.
Виходячи зі сказаного вище, значення Х вивчає семантика, а те, чого хоче домогтися мовець шляхом виголошення Х у певній ситуації – прагматика. Прагматика вивчає значення щодо мовленнєвої ситуації, або в яких умовах і з якою метою відбувається мовленнєве спілкування, тобто під прагматикою розуміють «такі умови спілкування, які включають певні характеристики адресанта, що впливають на мовну структуру комунікації, адресата і ситуації». Але у розмовному спілкуванні особливу роль відіграє прагматичний чинник.
Проте комунікативна інтенція, комунікативний намір адресанта, який визначає внутрішню програму мовлення і спосіб її втілення, являє собою єдність двох аспектів висловлення – суб’єктивного й об’єктивного. До об’єктивної сторони висловлення належать мовні й немовні конвенції, відповідно з якими мовець виражає свою комунікативну мету. На думку Дж. Серля, «здійснюючи іллокутивний акт, мовець має намір одержати певний результат, примусивши слухача розпізнати свій намір, і далі, якщо він вживає слова в буквальному значенні, він хоче, щоб це упізнання було здійснене завдяки тому факту, що правила вживання виголошених ним виразів пов’язують ці вираження з одержанням даного результату».
Отже, семантику висловлення не можна звести тільки до лексичного й граматичного значення, до елементів, що його складають, вона включає в себе і прагматичний компонент. Семантична структура висловлення складається з двох величин: прагматичного компонента, що відбиває комунікативну інтенцію висловлення, і пропозиції, яка має когнітивний зміст, в термінології Ш. Баллі, – модусу й диктуму. Висловлення можна представити у вигляді іллокутивної функції F, де F – іллокутивна сила, а р – пропозиція. Під іллокутивною силою розуміють мету висловлення, тобто комунікативну спрямованість висловлення, а під пропозицією – «семантичний інваріант, загальний для всіх членів модальної та комунікативної парадигм речень і похідних від речення конструкцій».
Прагматичне значення, таким чином,