Мова і нація
Коли брусиловські війська у 1914 році захопили Львів, козача команда відразу поскакала до бібліотеки Наукового товариства імені Т. Шевченка – і вона була знищена. Звертає на себе увагу той факт, що російська військова адміністрація в Галичині і на Буковині заборонила всю українську пресу, навчальні заклади тощо, однак вона не чіпала німецьких, польських, єврейських інституцій. Воістину дивна, на перший погляд, російська любов до України!
А річ у тому, що «Український рух є для Росії більш небезпечним, ніж усі інші національні рухи, взяті разом», як писала газета «Киевлянинъ» у 1914 році.
– 1924 р. Закон Польської республiки про обмеження вживання української мови в адмiнiстративних органах, судi, школi. Для порiвняння: у 1922/23 навчальному роцi в Галичинi було 2532 українські школи, в 1929/30–їх залишилось 749.
– 1938 р. Постанова «Про обов'язкове вивчення росiйської мови в нацiональних республiках СРСР».
– 1958 р. Положення про вивчення другої мови «за бажанням учнiв i батькiв». Оскільки постанову 1938 року не було відмінено, то за цими двома документами росiйську мову в Українi треба було вивчати обов'язково, а українську – хто як захоче. «Можна було відмовитись від будь-якої мови, але відмова від російської – кримінал» (Є. Сверстюк).
– 60-тi – 80-тi р.:
– Соцiалiстична Польща: кiлькiсть українських шкiл зменшилась iз 152 до 29.
– Соцiалiстична Чехословаччина: кiлькiсть українських шкiл зменшилась iз 300 до 20, а з 200 тисяч етнiчних українцiв стали вважати себе українцями (русинами) лише 40 тисяч. До цього спричинився і той факт, що українці боялися признаватись до своєї національності, щоб не бути депортованими до СРСР.
– Соцiалiстична Румунiя: закрито українськi школи i лiцеї, заборонено Українську греко-католицьку Церкву, без румунського прiзвища неможливо влаштуватись на добру роботу. З 840 тисяч українцiв у 1979 роцi визнали свою етнiчну приналежнiсть лише 159 тисяч. Крiм нацiональностi «українець», румунський уряд запровадив ще iншi «офiцiйнi нацiональностi»: «гуцул», «русин», «хохол».
– Соцiалiстичний Радянський Союз: кiлькiсть тих, хто вважає українську мову рiдною, за цi три десятилiття зменшилась на 10 мiльйонiв осiб.
Висновок: чи феодалiзм, чи капiталiзм, чи соцiалiзм – доля поневоленого народу однакова: лiнгвоцид, етноцид, а часами – i геноцид.
«Етноцид не може обійтися без геноциду: українець, якщо він не маскувався хоч трохи під перевертня, мусив вирушати назустріч своїй загибелі» (Л. Кіпніс).
7. Лiнгвоцид через приниження статусу й престижу мови
Н. Карамзін у коментарі до української грамоти зауважив, що вона «писана варварською мовою, ні Російською, ні Польською». Це все одно, що назвати «варварською» італійську, бо вона ні французька, ні іспанська, або голландську, бо вона ні англійська, ні німецька. Такі аргументи можуть прийти до голови хіба що асимільованим вірнопідданим нацменам, до яких і належав цей історик.
«…Ми маємо повне право сказати, що тепер уже немає малоросiйської мови, а є обласне малоросiйське нарiччя, як є бiлоруське, сибiрське та iншi, подiбнi їм нарiччя», – писав В. Бєлiнський. Хоча те, що українська мова не є наріччям російської, переконливо доводили його сучасники І. Срезневський, А. Шляйхер, П. Шафарик, Ф. Міклошич та інші широковідомі європейські вчені.
«Мене дуже дивує той факт, що люди, ставлячи перед собою одну i ту ж мету, не тiльки стверджують вiдмiннiсть нарiч – намагаються зробити нарiччя мовою», – обурювався М. Горький, висловлюючи сумнiв у доцiльностi перекладати роман «Мать» українською мовою.
Коли так оцiнювали нашу мову «свiточi» братнього народу, то чого можна чекати вiд «тiєї iстинно росiйської людини, великороса-шовiнiста, негiдника i гвалтiвника, яким є типовий росiйський бюpократ?» (В. Ленiн). Чи набагато кращими були на українських землях польськi, угорськi, румунськi бюрократи? І чи далеко втекли вiд них знахабнiлi на українських харчах зайди-обивателi?
«Поетична мова України стала предметом зневаги i насмiшок», – писав у минулому столiттi М. Костомаров. «Вы говорите серьезно или по-украински?» – демонструвало свою дотепнiсть «русскоязычное население» радянської України в 30-i роки в чергах за хлiбом, вiдiбраним в українських селян, котрi тим часом корчились, але не зi смiху, а вiд передсмертних голодових мук.
Ієрархи російської православної Церкви, різко виступивши проти спроб запровадити українську мову в богослужінні, переконували віруючих, що ця мова непридатна для служби Божої і взагалі неугодна Богові. Подекуди після українськомовних богослужінь навіть проводилось переосвячування церков. Відаючи, що «всяка власть от Бога», батюшки ніяк не хотіли второпати, що і всяка мова від Бога. Чи не тому, що самі служили більше мамоні і кесарю, ніж Богові?
І польські, і російські україножери люблять повторювати міфи про недорозвиненість української мови, її непридатність для спілкування у «вищих сферах» – науці, мистецтві, політиці, військовій справі, навіть щоденному житті. Це твердження стало у них одним із стереотипів побутової свідомості. На такі стереотипи неважко натрапити в художній літературі наших етнічних родичів і сусідів.
Російська художня література і публіцистика віддавна практикують негативні типи хохлів, неоковирні пасажі українською мовою і т. п. Це можна надибати і в творах авторитетних письменників рівня М. Булгакова, В. Тендрякова, і в опусах бездарних заробітчан типу москвича А. Мінкіна чи одеситки Є. Риковцевої.
І нинi можна почути, що українська мова в порiвняннi з росiйською бiдна, недорозвинена, навiть «курдупельна» (В. Лобановський). Що ж, якась доля правди в цьому є, i добре вiдомо, чому в нашiй мовi бракує слiв i виразiв науково-технiчного, вiйськово-спортивного, офiцiйно-дiлового та под. характеру.
З цього приводу визначний дiяч євpейського нацiонального руху В. Жаботинський ще десь 80 рокiв тому писав, маючи на увазi українцiв: «Це наша нацiональна мова, а росiйська – це ваша нацiональна мова; якщо ваша мова багата й чудова, нам вiд цього анi тепло, анi холодно; ми мусимо зробити нашу мову такою ж багатою, створити нею всебiчну й повноцiнну культуру, мати можливiсть учитися вiд дитячого садка i аж до унiверситету власною мовою i потребувати вашої допомоги не iнакше i не бiльше, нiж ви потребуєте допомоги з боку нiмцiв або французи – з боку iталiйцiв».
Тим, хто вважає українську мову неповновартісною в порівнянні з російською, варто б пригадати, що писав свого часу О. Пушкін: «…але ученість, політика і філософія ще по-російськи не пояснювались; метафізичної мови у нас зовсім не існує… лінощі наші охоче виражаються мовою чужою, якої механічні форми давно готові і всім відомі». Додамо до цього, що, працюючи у Руському інституті при Львівському університеті, доктор філософії І. Земенчик викладав експериментальну фізику, а професор П. Лодій – теоретичну і практичну філософію руською (українською) мовою ще до народження великого російського поета.
Якщо російська мова з недолугої попелюшки стала пишною красунею, то чому б такою не стати українській мові? Невже тільки тому, що цього не хочеться носіям російської мови?
А щодо, як тепер кажуть, конкурентноздатностi мов, той же В. Жаботинський зауважив: «Але навiщо iгнорувати iсторiю i запeвняти, нiби все минулося без кулака i нiби успiхи росiйської мови на периферiї доводять внутрiшню безсилiсть iнородницьких культур? Нiчогiсiнько цi успiхи не доводять, крiм старої iстини, що пiдкутою закаблукою можна втоптати в землю найжиттєздатнiшу квiтку».
Тому не вiрте тим, хто, маючи на увазi українську мову, нинi по-фарисейськи запевняє: добрий товар не потребує реклами. Мовляв, якби вона була «високоякiсною», то i сама пробила б собi дорогу в освiтi, науцi, спортi, на виробництвi i т.д. Так говорять лицемiри, шахраї, невiгласи та подiбна шовiнiстична i манкуртська погань.
Мiж iншим, ця публiка у свойому росiйському мовленнi замiсть виразу «украинский язык» вживає (очевидно, для «сатиры и юмора») українське слово «мова». Чи через багатолiтню звичку говорити замiсть «коммунистическая партия» просто «партия», чи тому, що по-росiйськи «язык» – це не тiльки «мова», а й «рухомий м'язовий орган у порожнинi рота»? Зрештою, шукати в їхнiй мовленнєвiй поведiнцi логiки, як i в їхньому ставленнi до української мови елементарної порядностi, – справа безнадiйна. Недарма сказав поет:
Мов поганих не існує в світі,
Є лише погані язики.
(А. Бортняк)
8. Лiнгвоцид через оголошення мови неприродною
Польськi загарбники оголосили українську мову дiалектною вiдмiною польської мови. Так, римо-католицький архиєпископ Львова граф А. Анквич стверджував, що в Галичині є лише один народ – польський і що русини говорять польським діалектом. Однак, коли греко-католицький митрополит М. Левицький запропонував запровадити в школах Галичини навчання українською мовою, вiд полякiв до папи римського i австрiйського цiсаря полетiли доноси: Левицький сiє розбрат мiж народами iмперiї Габсбургiв (вже тодi цiнували «дружбу народiв»), бо українська мова є «породою московської». Папський нунцій Северолі під тиском поляків рекомендував М. Левицькому занехаяти підготовку шкільних підручників рідною мовою, з чим митрополит, до його честі, не погодився.
У Росiї теж була поширена думка, що українська мова – дiалект польської. Так уважав, наприклад, вiдомий мовознавець нiмецького походження Н. Греч. Згодом тут перезорiєнтувались: українська мова – це нарiччя росiйської, зiпсоване польськими впливами.
Щоб дискредитувати це «нарiччя», яке вперто завойовувало мiсце серед слов'янських мов, була придумана нова версiя, що її дружно пiдхопили i польськi i росiйськi україножери: українську мову буцiмто створили австрiйськi нiмцi, зосiбна герцог Франц Стадiон, призначений 1847 року губернаторм Галичини.
Ще в двадцяті роки нашого століття деякі польські вчені мали нахабство стверджувати, що існування русинів (слово «українці» вони принципово не вживали) – це вияв «загарбницької інтриги» німців і австрійців.
Ця примiтивно-безглузда версiя i нинi грiє душу не лише бiлогвардiйським покидькам на кшталт графа Гагарiна, але й славному письменниковi-дисидентовi А. Солженiцину.
9. Лiнгвоцид через оголошення мови неавтохтонною
У серединi минулого столiття з'явилась «погодiнська теорiя», за якою територiю Києва i прилеглих до нього земель Середнього Надднiпров'я до татаро-монгольської навали заселяли «великороси», котрi були частково винищенi, а частково переселилися на пiвнiч, тобто на терени сучасної Росiї. «Етнiчний вакуум», що утворився таким чином у Середньому Надднiпров'ї, згодом був заповнений вихiдцями з басейну Карпат – малоросами. З приводу подiбних фальсифiкацiй iсторiї Т. Шевченко саркастично писав про росiйських правителiв, яким нiби-то Україна належала i в минулому:
Що вони тiлько наймали
Татарам на пашу
Та полякам…
Хоча росiйський академiк Н. Погодiн був вiдомий з «надмiрної пристрастi до фантастичних побудов» («Словарь Брокгауза и Ефрона»), його «теорiя» отримала публiцистичну пiдтримку в статтях М. Каткова i фiлологiчну – в працях академiка А. Соболєвського. Останнiй дещо її модифiкував: «великороси» заселяли Київщину аж до кiнця XV столiття, а малоросiйське «наpiччя» за походженням не лише галицьке, а галицько-волинське.
Позаяк українська мова на Надднiпрянщинi виявилась, таким чином, «прийшлою», то вона не має «iсторичного права» на iснування в цiй частинi України. Це твердження стало одним iз стереотипiв не тiльки побутового україножерського мислення. I хоча облуднiсть та цiлковиту неспроможнiсть шовiнiстичної концепцiї Погодiна-Каткова-Соболєвського ще в минулому столiттi блискуче, а головне – фактуально i аргументовано довели професори М. Максимович, В. Антонович, академiки А. Кримський, А. Шахматов, В. Ягич, ця «теорiя» й донинi затуманює мозок не одного «ревнителя росiйської словесностi i вiтчизняної iсторiї». Письменник дисидентсько-монархiстського штибу А. Солженiцин у палкому бажаннi «облаштувати Росiю» договорився до того, що заперечив iснування української мови навiть там, звiдки, за Погодiним-Соболєвським, вона бере свiй початок– у районi Карпат. На його думку, це вже зовсiм недавно тут було «вирощено спотворену українську ненародну мову» на «спокусу вiдлучити карпаторосiв вiд росiйської мови».
А коли так, то i тут треба: «Вашу Україну з України – геть!» (Е. Драч). Бо яка може бути Україна без української мови? Це добре знають тi, що заперечують останню, щоб заперечити першу.
10. Лiнгвоцид через «зближення» i уподiбнення
Втручання у структуру та функціонування української мови розпочалося ще в царській Росії. «Дбала цензура навіть про чистоту і нашої вкраїнської мови, – вона не дозволяла неологізмів, не допускала нових слів, що показують якісь культурні розуміння…» (І. Огієнко). У п'єсах допускалося вживання української мови лише персонажами-селянами. Друкувати українські тексти, дозволені цензурою, можна було тільки російським правописом, «єрижкою». Однак тотальний наступ на структуру української мови почався в Країні Рад.
Однією з догм XIX століття було твердження про злиття народів у єдину загальнолюдську націю з загальнолюдською мовою. За практичне втілення цієї догми у життя взялись російські більшовики. У їхній реалізації прогрес справді набув вигляду «язичницького ідола, котрий не бажав пити нектар інакше, ніж із черепів убитих» (А. Камю). На цвинтарі мов мала торжествувати Мова. Але оскільки «доля утопії – у служінні цинізмові» (А. Камю), то на роль Мови була призначена одна з мов, причому та сама, заради якої заборонялись усі інші мови в добільшовицькій Росії.
Українська мова була поставлена в центрi полiгону, де проводився експеримент «злиття мов». «Зливали» саме її, вiдцiджуючи з неї самобутнi, специфiчнi ознаки i перетворюючи її на «блiду й незграбну копiю росiйської мови» (С. Караванський) зi слiдами ерозії та ознаками примiтивiзму.
Деформацiї був пiдданий правопис, фонетика, граматика i особливо лексика. Коли вживали «валiза», а не «чемодан», «фотель», а не «крiсло», «вiд дня народження», а не «з дня народження», то це вже трактувалось як iнакомислення (Л. Кореневич).
Звертає на себе увагу те, що вилучалися не будь-які слова, скажімо, «дорога», «вода», «ліс», а такі лексичні та фразеологічні одиниці, які мають національно-символічний зміст: «Україна», «Київська Русь», «козак», «Запорізька Січ», «рідна мова», «українська нація». Не прийнято було вживати і слова типу «денаціоналізація», «асиміляція», «русифікація» тощо. Вживанням слів керували відповідні інстанції. «Перед війною редакція «Комуніста» розсилала списки слів на дві колонки: слова, яких не вживати, – слова, яких уживати» (Ю. Шевельов). Внаслідок такої політики мова була «редукована до газетного словника, як музика – до маршiв, а живопис – до портретiв вождiв» (О. Пахльовська).
У ставленні до української мови більшовики і тут не видумали пороху: ще у 1905 році П. Стебницький писав, що цензурою «виключаються такі слова, як «козак», «москаль», «Україна», «український», «Січ», «Запоріжжя».
Якщо в Польщi, Румунiї, Чехословаччинi, Угорщинi українську мову душили лише ззовнi – шляхом усякого роду заборон на її вживання, то в СРСР – i ззовнi, i зсередини: втручанням у внутрiшню структуру. За допомогою методу, вiдомого у медицинi як вiвiсекцiя (живорiзання), намагались зробити українську мову копiєю росiйської, а оскiльки копiя завше гiрша за оригiнал, то для чого вона потрiбна, тим бiльше, що оригiнал – до ваших послуг, ним не лише можна, а й треба послуговуватись. «Я русский бы выучил только за то, что им разговаривал Ленин» (В. Маяковський).
«Зливання» мов призвело до розквiту мовної химери–суржика, що знайшло своє вiдображення в київському фольклорi шiстдесятих рокiв:
Говорила баба дєду:
– Ти купи мiнє «Побєду»,
Я поєду к Бєлодєду.
Хай вiн дасть мiнє отвєт:
є в нас мова iлi нєт?
Ученi теоретики «дружби мов», зокрема згаданий у цитованому вiршi академiк I. Бiлодiд, науково обгрунтували, а поети навiть оспiвували суржикiзацiю:
Спочатку так: немов пiдкова,
в руках у тебе гнеться, бiдна,
а потiм раптом – мова! мова!
Чужа звучить менi, як рiдна…
І позичаєш тую мову
в свою – чудову, пребагату…
(П. Тичина).
З часом «позичене» починало сприйматись як своє, а своє опинялось на периферiї мови або й цiлком виганялось iз неї. Не дарма ж про деякi росiйсько-українськi словники саркастично говорять, що вони подають переклад росiйських слiв на… росiйськi. Ці словники називають «могильниками української лексики», що «збиватимуть з пантелику не лише сучасників, а й прийдешні покоління» (С. Караванський).
Відомий і такий жарт: оскільки українська мова – малоросійська, то її зробили більшеросійською. Чорний гумор!
11. Лiнгвоцид через ставлення до носiїв мови
За статтю «О педагогическом значении малорусского языка…» М. Драгоманова було звiльнено з посади доцента Київського унiверситету. У 1880 році за неблагонадійність був звільнений з роботи в Київському кадетському корпусі та колегії П. Галагана видатний український філолог П. Житецький. Переклад українською мовою лише одного речення з Євангелiї мав наслiдком для М. Лободовського позбавлення права вчителювати. Указ 1876 року зобов'язував «прийняти як загальне правило», щоб в Українi призначати вчителiв-великоросiв, а малоросiв посилати до Петербурзької, Казанської i Оренбурзької округи. Тільки з Київської округи у 1876 році було вислано 8 педагогів.
Не набагато кращим, якщо взагалі кращим, було ставлення до української мови і її носіїв у Польщі. «Люди боялись говорити по-українському. Ще й донині, коли хтось почне говорити по-українському, виявить себе як українця, – то реакція ворожа» (А. Вінценз).
Найбiльш повне уявлення про ставлення до української проблеми на «мiсцях» дає доповiдь полтавського губернатора мiнiстровi внутрiшнiх справ Росiї (1914 рiк):
«1. Призначати на посаду вчителiв, по можливостi, тiльки великоросiв.
2. На посади iнспекторiв i директорiв народних училищ призначати виключно великоросiв.
3. Усякого вчителя, котрий виявив схильнiсть до українського, негайно звiльняти. (…)
7….на чолi єпархiй ставити архиєреїв винятково великоросiв, причому твердих, енергiйних; виявляти найкрутiший тиск на священикiв, заражених українофiльством; парахiальних наглядачiв за школами призначати виключно великоросiв.
8. Звернути особливу увагу на семiнарiї i ставити ректорами виключно великоросiв, усуваючи iнших; навчальний персонал має бути тiльки з великоросiв; за семiнарiї треба взятись i викорiнити дух українства, що гнiздиться в них.
9. Необхiдно субсидувати деякi газети в Києвi, Херсонi, Полтавi, Катеринославi та iн. з метою боротьби проти українцiв; у газетах показувати тотожнiсть великоросiв з українцями i пояснювати, що малоросiйська мова утворилась шляхом полонiзацiї росiйської в минулi часи…
…старатись, щоби євреї не прилучились до українського руху – виселяти їх iз сiльських мiсцевостей, не утворювати нових мiстечок i заважати економiчному зростанню єврейства. (…).
12. Узагалi на рiзнi посади не допускати людей, котрi коли-будь, хоча б i в далекому минулому, мали стичнiсть iз українським елементом».
У підросійській Україні директори гімназій мали обов'язок давати кураторові шкільної округи таємну «референцію» про кожного абітурієнта: якою мовою він користується в розмові, чи дбає про вдосконалення себе в російській мові, чи виявляє відданість Росії і взагалі до всього російського. У миргородській гімназії був напис: «Въ стенахъ гимназіи строго воспрещается воспитанникамъ говорить на малорусскомъ наречіи».
Подiбна, тiльки бiльш жорстока полiтика провадилась i в пiзнiшi, «пожовтневi», часи. Першими, хто пiдлягав масовим репресiям тридцятих рокiв, були викладачi української мови, лiтератури, iсторiї. Не диво, що й нинi, наприклад, у Вінницькому обласному науково-методичному центрi народної творчостi з 26 спiвробiтникiв українською мовою володiють тiльки шiсть» («Культура i життя», 1991, 29 липня).
12. Лiнгвоцид через освiту
Чия освiта, того й мова. Про цю стару iстину добре знали й керувались нею всi вороги українського народу на всiх його розшматованих теренах i в усi часи. «Кінцевою метою освіти всіх інородців, що проживають у межах нашої вітчизни, безперечно, повинно бути обрусіння», – писав, на-приклад, у 1870 році міністр освіти Росії Д. Толстой. Саме через освiту йшов головний напрям удару по нашiй мовi.
«Народ повинен учитися, народ хоче учитися; якщо ми не дамо йому умов і засобів учитися на своїй мові – він стане учитися на чужій – і наша народність загине з освітою народу», – писав на початку 60-их років минулого століття М. Костомаров. Російські правителі і їхні чиновники в Україні прекрасно це усвідомлювали за сто років до цих слів Костомарова і сто років після них. І робили все для того, щоб українці «загинули з освітою», тобто за допомогою російськомовної освіти.
Навіть один із міністрів народної освіти Росії констатував, що заборона української мови, «значно утруднюючи поширення серед малоруського населення корисних знань шляхом видання зрозумілим для селян наріччям книг, заважає піднесенню нинішнього низького його рівня». Звертаємо увагу читача на слово «нинішнього»: на початку XX століття серед українців 87 відсотків було неписьменних, а в XVII столітті письменними були майже всі.
Колись депутати Думи ухвалили, щоб навчання для інородців у школі провадилось їхніми рідними мовами: польською, латиською, татарською, киргизькою, черкеською, чеченською і навіть – «на сміх» (!) – єврейською. «Але українцям і на сміх не схотіли позволити» (М. Грушевський). Серед причин депутати Думи називали і те, що «українські селяни самі не просять української школи». Нині, майже через дев'яносто років, шовінізмофренік Круглов, депутат Республіки Крим, твердить, що українці півострова не потребують української школи. А щоб це довести, однодумці Круглова розгромили недільну українську школу в Севастополі.
П. Струве писав, що «створення середньої і вищої школи з малоросійською мовою викладання було б штучною і нічим не виправданою розтратою психічних сил населення». «Населення» ж до подібних застережень не прислухалось. Воно знало, що «відсталість українців щодо писемности в порівнянні з іншими народами, що заселяли Російську Україну, – це безпосередній наслідок русифікаційної політики царського режиму» (С. Сірополко). Тому «населення» вперто домагалося національної школи, на що російський уряд відповідав у своїй звичній манері – заборонами і переслідуванням. Так, лише куратор П. Зілов від 1905 до 1912 року закрив 12 приватних гімназій, звільнив 32 директорів та 972 учителів, а 822 учителів «перевів» до інших шкіл. Коли 1905 року 1400 студентів Київського університету подали петицію з вимогою відкрити в університеті 4 кафедри україністики з українською мовою викладання, ректор відповів, що університет – це «загальнодержавна інституція» і в його стінах не може бути жодної мови, крім російської.
Чорносотенець професор І. Сікорський поширював думку: українська і російська мови ніби-то різняться фонетично (фізично), але збігаються духом (психологічно). Існування паралельних мов є розкіш, якої природа не терпить. Отже, українську мову треба заборонити.
Оскільки повного паралелізму між мовами насправді ніколи не буває, то в радянські роки українську мову почали «паралелізувати» до російської, щоб не лише російським шовіністам, а й українцям вона видалася непотрібною.
«Та ось я перед вами російськомовний українець. Як запхали мене в сім років у російську школу, а потім у російський інститут, так і став я російськомовним», – пише відомий публіцист Володимир Коваленко.
На окупованiй Польщею Волинi, Полiссi й Холмщинi у мiжвоєнний час не було жодної української школи. У Галичинi вiдкрити початкову українську школу можна було за умови, що в населеному пунктi мешкає мiнiмум 25% українцiв i коли було щонайменше 40 нотарiально засвiдчених заяв батькiв. Щоб вiдкрити польську школу (при костьолi) достатньо було двох польських сiмей на село.
У вiдносно лiберальний (геноциду таки не було) хрущовсько-брежнєвський перiод кiлькiсть дiтей, що навчались в українських школах, неухильно зменшувалась. Цей процес продовжувався аж до самого скону СРСР. Якщо в 1985–1986 навчальному роцi українською мовою навчалось 48,2% дiтей республiки, то в 1990–1991 роцi частка таких дiтей зменшилась до 47,9%. За п'ять рокiв «перебудови» прирiст контингенту росiйськомовних учнiв перевищив прирiст українськомовного контингенту в 2,7 раза.
Коли врахувати, що українцi складають нинi майже 73% населення України, то кожна третя українська дитина позбавлена можливостi навчатися рiдною мовою. Жодної української школи немає в Криму, де проживає щонайменше сімсот тисяч українців. У процентому відношенні це більше, ніж росіян в Україні в цілому. Однак за кримським «Законом про освіту» обов'язковим предметом є лише російська мова, а українська, як і кримськотатарська, вивчатиметься «за бажанням». Задовольнити це «бажання» можливості немає, тому що українська мова у шкільних навчальних планах відсутня, є тільки один урок літератури – на вибір між українською і кримськотатарською.
Уявімо собі подібне ставлення до російської школи і російської мови! Як на це реагували би російські парламентарі, російський уряд та інші захисники прав «русскоязычного населения»! Українці ж мовчать. Мовляв, не те було – в кущах пересиділи. Дай Боже пересидіти і на цей раз. Може, й справді «хто терпен – той спасен»?
Немає або майже нема українських шкіл у мiстах Сходу i Пiвдня України, що зовсiм не заважає росiйським ура-патрiотам лякати публiку українiзацiєю i боротись за… права росiйської мови, або, як вони делiкатно висловлюються, «за пропорцiйнiсть мов».
Хай би вони краще звернули увагу на таку пропорцію. У Донбасі серед науковців українці становлять лише 15% (Р. Лях), хоча в загальній кількості населення відсоток українців перевищує цифру 50 (насправді, етнічних українців значно більше, але чимала кількість із них записана росіянами).
У 30-i роки були лiквiдованi всi без винятку українськi школи, середнi спецiальнi та вищi навчальнi заклади (факультети) на Кубанi, в Сибiру, на Далекому Сходi i т.д. Ось як дбала радянська соцiалiстична вiтчизна про розквiт мови одного з «молодших братiв». І мало хто з синiв «старшого брата» вбачав у цьому несправедливiсть. «У своїй свiдомостi росiяни розчинили Україну давно» (А. Стрєляний).
До зниження престижу української мови спричинилася й радянська педагогіка. Викладання рідної мови в школі впродовж багатьох років було організоване в такий спосіб, щоб викликати нехіть і відразу до цього предмету. «В уяві постають потворні картини уроків мови, які деформують дитячу свідомість. Саме тут корені нашого «малоросійства», національної «неповноцінності», національної закомплексованості…. Дитина має вивчати мову не як збірник правил, а як продукт власної духовної та інтелектуальної діяльності» (М. Турчик, учителька). Може, і не «саме тут» корені нашого малоросійства, але що і «тут теж» – то це безперечно.
Зате для російської мови створювались неабиякі привілеї. 1978 р. (жовтень) ЦК КПРС і Рада Міністрів видали постанову «Про заходи щодо дальшого вдосконалення вивчення і викладання російської мови в союзних республіках», у 1983 р. (травень) вийшла постанова «Про додаткові заходи по поліпшенню вивчення російської мови в загальноосвітніх школах та інших навчальних закладах союзних республік». У постанові ЦК КПРС і Ради Міністрів СРСР (травень 1984 р.) «Про дальше вдосконалення загальної середньої освіти молоді і поліпшення умов роботи загальноосвітньої школи» писалося: «У національних школах союзних республік виділяється додатково 2–3 години на тиждень у II–XI(XII) класах на вивчення російської мови». На основі цих та багатьох інших постанов партійні органи та урядові структури УРСР розробляли деталізовані заходи щодо подальшого запровадження російської мови, що означало витіснення мови корінного населення.
Оплачувалися ж усі ці заходи, зрозуміло, коштом самих українців. Значною мірою це продовжується й досі.
«Українська держава не повинна фінансувати неукраїнську (а часто – і антиукраїнську) освіту» (Б. Парахонський). З цим не можна не погодитись. Проте українцям не лише в галузі освіти доводиться констатувати: за моє жито та ще й мене бито.
13. Лiнгвоцид через демографiчну полiтику
Демографiчна полiтика щодо нашого народу здiйснювалась за принципом, вiдомим iз фольклорного гасла: «хай живе москаль на Українi, а хохол на Сахалiнi».
Зараз захисники прав «русскоязычного населения» вимагають запровадження в Україні другої державної мови на тій основі, що в Україні проживає більше одинадцяти мільйонів росіян. До уваги не береться ні той факт, що росіяни мають державну мову в Росії, ні