Мова і нація

те, що в Україні вони з'явилися в основній масі зовсім недавно.

У 1742 році в Києві на 20 тисяч мешканців було лише 129 росіян – «великороссийских торговых людей».

Щоб позбавити козаків народної підтримки, а заодно відкрити шляхи на Крим, Катерина II видала у 1762 і 1763 роках два маніфести про іноземну колонізацію України: вербувалися серби, болгари, молдавани, греки, німці з Прусії, Австрії та інших країн. Іноземцям давали по 60 десятин землі на душу, звільняли їх на 30 років від податків, наділяли всілякими пільгами, зокрема правом на купівлю українських кріпаків, яке переходило на їхніх нащадків. Що ж до українців, то вони мали безплатно виділяти підводи для перевезення своїх майбутніх поміщиків.

1777 року дипломат Бакунін розробив план: заселити кримські степи українцями, на обжиті ними місця переселити росіян із центральної Росії, а татар «вон из Крыма». У здійсненні цього плану брав участь генералісимус А. Суворов, який за лічені дні виселив на півдні України 32 тисячі душі чоловічої статі (інші душі не рахувались).

У 1820 році маркіз Габріель де Кастельно писав про українців: «…Численна ця нація простягається, починаючи від кордонів Орловщини до меж Угорщини і займає, майже без жодної мішанини, Херсонщину, Харківщину, частину Курщини й Вороніжчини, всю Полтавщину, Чернігівщину, Київщину, Поділля, Волинь, частину Мінщини, більшу частину Галичини – і все це населення без жодної різниці в звичаях і норовах». Сьогодні ж нам доводять, що Харків – «исконно русский город», що до Одеси «понаехало хохлацкое быдло» («Голос України», 7.03.92), що українці Донбасу за своїм характером і звичаями ближчі до росіян, греків і татар, ніж до українців інших регіонів, що українсько-російська етнічна мішанина виникла спонтанно, сама собою.

За законами від 21 листопада 1869 року та 13 червня 1886 року «В десяти Південно-Західних губерніях особам російського походження, виключаючи, однак, місцевих уродженців, надаються доплати…». Це була плата за русифікацію. «І як це не дивно, ще й тепер не скасовано цього закона…», – писав у 1918 році І. Огієнко.

А ось декілька статистичних даних по Донецькій області за радянській період. У 1926 році тут проживало 64,1% українців і лише 26,1% росіян. Решту біля 10% становили інші народи. У 1939 році українці становили 59%, а росяни – 31%. Як бачимо, сталінський геноцид 30-их років дав свої наслідки. Результативними виявились і дещо м'якіші методи, які застосовувались у республіці пізніше. У 1989 році українців у Донецькій області налічувалось 50,7%, а росіян – 43,6%. За 63 роки відносна кількість українців в області зменшилась на 13,4%, натомість кількість росіян зросла на 17,5%.

Про етапи i наслiдки демографічної полiтики в Радянськiй Українi дає уявлення така статистика:


Рік

Населення

Українців

Росіян

Інших

1926 29019747 23218860 2677166 3123721


80% 9,2% 10,8%
1959 41869046 32158493 7090813 2619740


76,8% 16,9% 6,3%
1970 47126517 35283857 9126331 2716329


74,9% 19,3% 5,8%
1979 49609333 36488951 10471602 2648780


73,5% 21,1% 5,4%
1989 51452034 37419053 11355582 2677399


72,7% 22,1% 5,2%

У 1926 роцi в Радянськiй Українi (а це без Галичини, Закарпаття, Волинської i Рiвненської областей, без української Буковини i Бесарабiї (пiвденної) та без Криму) спiввiдношення росiян до українцiв становило пропорцiю 1:8,7, тобто на одного росiянина припадало майже дев'ять статистичних українцiв. Далi пропорцiя змiнювалась таким чином: 1959 рiк – 1:4,5, 1989 – 1:3,3. Як бачимо, спiввiдношення змiнилось майже в три рази не на користь корiнної нацiї.

І ще два кiлькiснi показники. Вiд 1926 до 1989 року росiйське населення України збiльшилось iз 2 677 166 до 11 355 582 осiб, тобто на 8 678 416 осiб (у 4,2 раза), а українське – пiсля всiх возз'єднань! – з 23 218 860 до 37 419 053 (в 1,6 раза).

До таких наслiдкiв, звiсно, призвiв не тiльки геноцид 30–40–50 рокiв, а й лiнгвоцид та етноцид, особливо в сусловсько-брежнєвськi часи.

Етнічний склад населення України змінювався не на користь корінної нації найрізноманітнішими методами. Так, лише в 1933 році з Горьковської, Івановської та інших областей було переселено в Україну 117149 осіб. В оперативному зведенні Всесоюзного переселенського комітету при Раді Народних Комісарів СРСР на ім'я начальника ГУЛАГу тов. Вермана повідомлялось: «План перевезення колгоспників на Україну виконано на 104,7%». Оперзведення йшло під грифом: «Срочно. Секретно». Очевидно, вожді партії, у якої, як відомо, «не було таємниць від народу», боялись, щоб міжнародна громадськість не довідалась, що землі виморених голодом українців заселяються росіянами.

Про характер національної політики більшовицької імперії в Україні свідчить і ставлення Москви до українських комуністів. До 1933 року українці становили лише третину від загальної кількості членів Комуністичної партії (більшовиків) України. В результаті «чистки» за цей рік кількість українців у партії стала ще меншою, оскільки 27 тисяч українців були позбавлені партквитка. А це означало, що на керівних посадах у республіці майже не залишилось українців. Уже в 1935 році Постишев зізнався, що «члени Комуністичної партії України почали деукраїнізуватися і навіть перестали розмовляти українською мовою» (О. Субтельний). Прикметно, що вперше українцеві було дозволено посісти посаду Першого секретаря ЦК Компартії України аж у 1953 році. Доти комуністами України керували «дети разных народов».

Нашi захiднi сусiди, маючи не менший апетит на українськi землi, на щастя для нас, не мають нi свого Сахалiну, нi Сибiру, нi хоча б Пiвночi, щоб за їх допомогою звiльняти для себе життєвий простiр в Українi. В iншому ж їхня демографiчна полiтика щодо українцiв суттєво не вiдрiзнялась вiд полiтики нашого «старшого брата».

Так, на «схiднi креси», тобто на загарбанi Польщею українськi землi, за двадцять мiжвоєнних рокiв було переселено десятки тисяч полякiв iз наданням їм землi та всiляких привiлеїв. Тільки у 1919–1929 роках з Польщі прибуло 77,2 тисячі осадників, яким було виділено понад 600 тисяч гектарів української землі. В Галичинi i на Волинi поляки володiли 50% землi; українцi ж не мали нiякої можливостi для працевлаштування i змушенi були масово емiгрувати з рiдного краю.

Поляки, як колись Катерина II, заохочували змішані шлюби. Відомий польський географ Ромер доводив на конференції у Парижі, де країни Антанти вирішували долю Західної України, що русини добре почуватимуть себе в складі Польщі, про що свідчить кількість змішаних подруж.

З етнiчної групи лемкiв поляки робили окремий народ, для чого звiльнили з роботи всiх учителiв-нелемкiв, а 1938 року запровадили у школах замiсть української лiтературної мови вивчення лемкiвської говiрки.

Пiсля другої свiтової вiйни в Польщi залишилось 19500 кв. км територiї, споконвiку заселеної українцями: Лемкiвщина, Надсяння, Пiдляшшя, Холмщина. Там проживало 1061920 українцiв. Із них бiля половини було переселено до СРСР, а решту виселено (операцiя «Вiсла») на захiднi землi, якi вiдiйшли до Польщi вiд Нiмеччини. Українськi родини насильно розмiщували «врозсип» мiж поляками, не більше 3–4 родини в одну місцевість, щоб вони (українцi) не мали можливостi спiлкуватись, органiзовувати школи, церковнi громади i т.iн. Так здiйснювався принцип «етнiчної однорiдностi Польської держави» (В. Мокрий).

У 1924 роцi в Румунiї вийшов закон, у якому говорилось, що румуни, котрi «загубили матiрну мову», мають давати дiтям освiту в школах з румунською мовою викладання. Не важко здогадатись, що тими забудькуватими «румунами» вважались українцi.

На Закарпаттi, що в мiжвоєнний час входило до складу Чехословаччини, за двадцять рокiв кiлькiсть чехiв зросла вiд нуля до 19 тисяч, i в 1931 роцi тут уже було 158 чеських шкiл (на 425 русинських, тобто українських). «Заносилося на перспективу чехiзацiї краю» (Ю. Шевельов).

А ось приклад з територiї, що тепер належить до «схiдної дiаспори». У пореволюцiйнi роки на Кубанi було бiльше як 200 українських шкiл, в районах виходили українськi газети, в Кубанському педiнститутi був український факультет. Пiсля сталiнського голодомору 1932–1933 рокiв (голодомор був i в РРСФР, але тiльки в тих районах, де проживали українцi) все це було лiквiдовано. В обезлюдненi станицi завезли селян iз росiйських закуткiв. А iз запровадженням у сiльськiй мiсцевостi паспортизацiї всi кубанцi були записанi росiянами (Л. Угрюмов, «Українське слово», 1992, 2 квiтня). Українцiв масово записували росiянами в Криму, в Донбасi та iнших мiсцях.

14. Лiнгвоцид через привiлеї для панiвної мови i її носiїв

«Дивне вiдчуття охоплювало тут (у Молдовi. – В.I., Я.Р.-В.) того, хто приїжджав iз Росiї! Бувши навiть часто хоч i дурнем, вiн виявлявся в пошанi. Йому росiйську не треба було вчити» («Огонек», 1990. – №52. – С. 13). А хiба в Українi було не так?

Будь-якi cпроби змiнити статус української мови викликали шалений опiр не лише можновладцiв i обивателiв, а й певної частини вчених, у тому числi й фiлологiв. Для прикладу наведемо слова мовознавця, члена-кореспондента АН СРСР О. Трубачова: «Чи етично скарги про становище української мови починати з того, що вона «не є державною» (з листа Ю. Заплетiна, Ужгород)? Чи не вимагає цей товариш привiлеїв, котрих явно не має росiйська мова?» Бач, чого етiм хахлам захотiлось!

Зовсiм недавно, у першiй половинi 80-х рокiв, було запроваджено положення, за яким учителi росiйської мови проводили уроки не з цiлим класом, а в пiдгрупах i одержували зарплатню на 15% бiльшу, нiж учителi нацiональних мов. Цей дискримiнацiйний захiд посилив вiдчуття другосортностi piдної мови, її упослiдженостi.

Не лише у нанайцiв «молодь наша своєї мови встидається. Заговориш, зразу кричать: не ганьби нас!» («Огонек», 1991. – №4. – С. 17). Не лише iжорець Гур'єв вiдчуває мазохiстськi радощi вiд того, що його мова невдовзi вiдiмре («Литературная газета», 1989, 1 березня). На таких манкуртiв не бiдна й ненька Україна.

Коли минулого столiття наш краянин Н. Кукольник тiльки вимагав заборонити малоросiйську мову (заодно, правда, польську i нiмецьку – в остзейських губернiях), то на очах нашого поколiння Щербицький i вся пiрамiда, яку вiн вивершував, доклала максимум зусиль до її лiквiдацiї. «Дотепер пече встид при згадцi, як у 60-i роки мовчки взяли новий мовний курс на Українi, коли один iз перших керiвникiв республiки почав демонструвати свою вiдданiсть «iнтернацiоналiзмовi» читанням промов виключно росiйською мовою. (…). За командою згори росiйською заговорили апаратники всiх рангiв, голови райвиконкомiв i вузiвськi професори, голови колгоспiв i бригадири» («Правда», 1990, 11 лютого).

Сумнiвно, щоб «один iз перших керiвникiв республiки» запустив механiзм прискорення русифiкацiї з власної iніцiативи. Йому це було «рекомендовано». А не проявити належної запопадливостi вiн не мiг – як зi страху перед небезпекою позбутися становища намiсника України (перед ним це сталося з П. Шелестом, якого за «українофiльство» зняли з посади першого секретаря ЦК КПУ), так i з уродженого холуйства.

І що ж? Завалилася пiрамiда, щезла дешева «калбаса», задля якої жертвували рiдною мовою, а мова таки встояла i вистояла. Дякувати Боговi, не всi українцi сприймають свiт через шлунок.

15. Лiнгвоцид через «свободу вибору» мови

Справжня свобода вибору можлива тiльки за повної паритетностi, рiвноправностi мов, чого не буває в жоднiй багатонацiональнiй державi, де «неминучими є ущемлення, а то й нищення iнших нацiональних культур, мови, нацiонального характеру, провiдних мислячих людей» (Ю. Мушкетик).

У життi мов теж спостерiгається «воля до влади» (Ф. Нiцше), i незахищенi мови опиняються в ролi попелюшки або й щезають з лiнгвістичної карти свiту.

Слова про права людини у виборi мови були в законах СРСР, Румунiї, Угорщини, Польщi, однак реальна дiйснiсть завжди чомусь зводилась до вибору не української мови, а наслiдок цього «вибору» теж вiдомий: великi масиви нашого етносу були денацiоналiзованi й асимiльованi сусiднiми народами.

Усі, хто читав літературу з питань мовних відносин в СРСР, пам'ятають, що в ній одним із ключових було слово «добровільно». «Добровільно» неросіяни відмовлялись від своїх «національних» мов, «добровільно» на роль засобу міжнаціонального спілкування була обрана російська мова і т.д. На думку сучасних польських учених така ж добровільність мала місце і в минулому: «На прохання громадян Великого Князівства Литовського (руська мова) наприкінці XVII ст. була замінена польською мовою». Звична логіка поневолювачів: жертва, мовляв, сама просилася в ярмо.

Зараз, коли українська мова оголошена державною, знову чується галас про права людини, про свободу вибору мови. А йдеться про одне: як би, живучи в Українi, не вчити i не користуватись українською мовою. «Протиставлення прав нації правам особи (чи навіть взагалі людини) виникає здебільшого у колонізатора, який вважає особою чи то людиною передусім колонізатора і вимагає відтак собі всіх прав, не відмовляючись, звичайно, від прав колонізатора» (Л. Кіпніс).

Цiкаво, чи приходить кому-небудь до голови подiбна думка в тих країнах, де з правами людини давно все гаразд? І чому це не обурюються колишнi громадяни колишнього СРСР, наприклад, у США чи Канадi, коли їм, щоб улаштуватись, наприклад, лiкарем, доводиться складати екзамен з англiйської (у Канадi – англiйської i французької) мови?

«Ну ж бо поїдьте до будь-якої європейської країни i зажадайте вiд громадян, аби розмовляли з вами «по-человечески», тобто лише вашою мовою… І щоб у дитсадку та в школi тубiльцi – французи чи нiмцi навчали ваших дiтей також тiльки на «человеческом языке» (І. Драч).

«Свобода» вибору мови в нинiшнiй Українi означає свободу невибору української мови. Демократичне гасло прийшло на мiсце колишнiх гласних i негласних заборон.

16. Лiнгвоцид через звуження соцiальної приналежностi мови

Вороги української мови, отже – i українського народу, з давнiх часiв стверджували, що вона низька, некультурна, оскiльки цiєю мовою нiхто, крiм неписьменних селян, не послуговується. З погляду полонiзаторiв, нею розмовляють лише «поп i хлоп», за словами обрусителiв, це мужицька (у новiшi часи – колхозна) мова.

То правда, що головний удар поневолювачі наносили по вищих, освіченіших верствах українського народу, щоб його таким чином обезголовити, залишити без проводу. «Перш усього українське панство, почасти куплене Москвою, почасти вирізане нею, потрохи заслане, стероризоване або приголублене, швидко покинуло свій народ, перебігло на бік дужчого, здалось, асимілювалось, стало «руським». (В. Винниченко).

«Несамовитий Вiсарiон» (Бєлiнський) уважав, що малоросiйське нарiччя – селянське i водночас твердив, що твори малоросiйської лiтератури «незрозумiлi простому народовi». Елементарна логiка пiдказує, що саме народовi й повиннi були бути зрозумiлi цi твори. Адже, за словами Бєлiнського, вищi верстви, з яких складається «публiка, котра читає», «переросли малоросiйську мову» i висловлюють почуття росiйською або навiть французькою.

Звiдки були вiдомi Бєлiнському лiтературно-мовнi уподобання малоросiв? А це не суттєво: «що ж стосуться до суцiльної маси чорного народу, то його не належить про це i питати, тому що вiн не може вiдповiдати, будучи неуцьким у державних питаннях» (М. Костомаров).

Знав «шалений Вiсарiон», чому i як вiдбувалось «переростання малоросiйської мови» вищими верствами. Знав i пiдтримував полiтику «батога i пряника» рiдної «татарсько-нiмецької московщини» (М. Костомаров): довiдавшись про царський вирок для Шевченка, вiн сказав, що присудив би йому не менше. Слово «гуманнiсть», яке запровадив до росiйської мови Бєлiнськiй, певно, до малоросiв застосовувати не належало.

Ще в минулому столiттi було вiдомо, що українська мова – «Це не мова простолюду тiльки, як твердять московськi невiгласи, а мова цiлої нацiї, полiтичне майбутнє якої iще попереду, але чиє мiсце на право самостiйного розвитку в ряду цивiлiзованих народiв уже завойоване й не може бути зайняте нiким iншим» (М. Драгоманов).

А з приводу більш віддалених часів академік М. Грушевський писав: «Український нарід, як порівняти його до московського приміром, – був тоді далеко розумнійший, освіченійший, проворнійший. З України потім ціле столітє находили на Московщину люде, що там заводили школи, бібліотеки, вчили, писали і друкували. Довгий час усі вищі духовні в Московщині були з Українців, бо своїх учених там не було. Довгі часи Московщина жила українською наукою, поки своєї нарешті не розвела, працею та заходами тих же українських учених» (М. Грушевський).

Намагання не випустити мову з-пiд селянської стрiхи мало далекосяжну мету – мовно розчленувати український народ, позбавити його природного зв'язку мiж окремими суспiльними верствами. Це «прирекло б на темноту народнi маси або привело б врештi-решт до iснування двох мов: української для народу i (велико) росiйської для iнтелiгенцiї» (М. Грушевський).

Така «двомовнiсть» часто використовувалась як засiб боротьби проти української мови: «…дехто з промовцiв навiть указував, що й селянство зовсiм вiдмовно ставиться до українiзацiї, бо то, мовляв, знову хочуть пiддурити мужикiв, а для панiв буде мова панська» (В. Чумак).

Ще й сьогодні польські вчені схильні пояснювати відродження української мови саме її «народністю», тобто тим, що вона була мовою простолюду: «Емансипація української мови пов'язана з добою романтизму, який звертав особливу увагу на народ, його мову, культуру, звичаї. Пожвавилось зацікавлення мовою і народною творчістю, а це, своєю чергою, збуджувало національні почуття молодої інтелігенції» (А. Фрішке). Ніби цією мовою не говорили свого часу князі, гетьмани і навіть польські королі.


У радянськi часи серед керiвництва українських бiльшовикiв були теоретики, якi вважали впровадження української мови – мови «нижчої культури села» змаганням супроти «вищої культури мiста», отже, явищем реакцiйним. Адже в майбутньому передова росiйська культура поглине українську культуру разом з мовою (Д. Лебедь).

Навiть у перiод «українiзацiї» у виробничих школах i вузах важливi предмети викладались росiйською, а другоряднi та полiтосвiта – українською.

Щодо використання української мови для агітації та пропаганди, то, можливо, кремлівським ідеологам була відома думка єзуїта П. Скарги, який вважав, що причиною невдачі єзуїтів у Русі-Україні було їхнє небажання вживати для агітації руську (українську) мову.

Ще і сьогодні можна почути, що українська мова не годиться для науки. Доброзичливці з сусідньої держави говорять про необхідність єдиного інформаційного простору. Це своєю чергою повинно означати і єдність мовного простору. У цьому «просторі» українській мові відводиться, за всіма ознаками, те ж місце, яке вона займала ще тоді, коли була «національною» мовою. Якщо вже входити у якийсь «простір», то хай би цей простір був не регіональним, а світовим і обслуговувався найінформативнішою мовою.

«Другосортність» української мови у сфері науки не є наслідком її чи її носіїв неповноцінності, а результатом колоніальної залежності України та україножерської політики її поневолювачів. Видатний учений І. Огієнко свого часу не отримав докторської стипендії лише тому, що писав української мовою і друкувався в українськомовних журналах. «Хохлов у науку не пущать» – золоте правило імперського думання, за яких би режимів і строїв це думання не «проістєкало» (Д. Степовик).

Не домігшись мовного розколу України «по вертикалі», «заєдинщики» намагаються зараз зробити це «по горизонталі» – територіально. Західна і Центральна Україна хай би поки що балакали по-українському, а Східна і Південна – «по-двуязычному», тобто по-російськи. Для цього вони домагаються запровадження другої державної мови, вимагають федералізації України. Мета зрозуміла: позбавити український народ можливості консолідуватись, зробити державу анемічною, безпорадною і «оградить» населення східних та південних областей від українськомовних упливів центральних і західних областей. Люди, які полюбляють розумувати про неконкурентноздатність української мови, застосовують проти неї методи, на які в цивілізованих країнах пристали б хіба що гангстери і мафіозі: перекриваються київські телепрограми, не приймаються передплата на українськомовну пресу, не допускаються українськомовні видання у торгову мережу й масові бібліотеки тощо. При цьому стверджується, що самі українці не хочуть учити своїх дітей в українських школах. А тим часом до єдиної української школи Донецька, яку таки не вдалося задушити, потрапляє лише кожна дванадцята дитина з тих, хто хотів би у ній учитись. Це означає, що вже тепер у Донецьку можна б набрати учнів ще на одинадцять таких шкіл. Очевидно, доказом того, що українці не хочуть учити своїх дітей рідній мові, мало послужити і спалення зразкової української школи на Дніпропетровщині.

17. Лiнгвоцид через «розквiт» мови

Однiєю з вершин марксистської дiалектики є теза про вiдмирання через розквiт. Не останньою чергою вона стосувалась i нацiональних мов.

Їх вiдмирання велося з прискоренням, отож треба було показати i iхнiй розквiт, щоб, бува, з тезою не стався конфуз: мови спочатку вiдмерли, а тодi розцвiли. «Одним з яскравих прикладiв розквiту мов соцiалiстичних нацiй СРСР є українська лiтературна мова», – писав академiк І. Бiлодiд у 1967 роцi.

«І, звичайно, самозакоханий автор йде на все, аби знову й знову просторiкувати на теми… «русифiкацi Украни». (…). Радянськi люди такої проблеми не бачать, вона створена тими, хто, продавши рiдну землю, погавкує на неї з європейських та американських смiтникiв», – картали в 1973 роцi сановнi київськi мовознавцi найвидатнiшого українського лiнгвiста сучасностi Юрiя Шевельова. Самi ж вони, заявивши, що «лiнгвiстика повинна робитися чистими руками», про всяк випадок заховались за псевдонiмом «Марiя Тарасюк».

Згодом виявилось, що вiд 1926 до 1979 року в СРСР «щезли, перестали існувати десятки (конкретно 93.–В. І., Я.Р.-В.) етнiчних груп» («Коммунист», 1988, №15, с. 63). Серед цих народiв i мов, що пiшли в небуття, багато хто хотiв би бачити й українцiв з їхньою мовою: «Могила давно вже викопана. Й «iнтернацiоналiсти» – могильники ждуть не дiждуться, поки ми ляжемо до ями, – закопать, затоптать, зрiвняти з землею, щоб «от етих хохлов» не лишилося й згадки» (А. Дiмаров).

А таки не дiждуться! Хто комусь копає яму, сам упаде до неї. «М. Тарасюк» може це потвердити…

18. Лiнгвоцид через боротьбу iз «засиллям української мови»

Із «засиллям» української мови боролись пiд час «українiзацiї» i пiсля неї. Чим закiнчилось це засилля добре вiдомо: українська мова-» гвалтiвниця» ледве дотягла до розпаду iмперiї «дружби народiв – єдностi мов».

Зараз, пiсля прийняття «Закону про мови в Українськiй РСР», знову посилено мусується брехливе твердження про насильницьке впровадження української мови. У «Зверненнi» iнiцiативної групи «Руху на захист прав росiйського населення Донбасу» серед iншого ставиться вимога «пропорцiйного розвитку мов». На перший погляд, можна подумати, що «пропорцiйностi» вимагають тi, хто занепокоєний упослiдженим становищем української мови в Донбасi. Насправдi ж, хоч як дивно, у «Зверненнi» йдеться про росiйську мову! Все це нагадує класичну ситуацiю, коли злодiй вигукує: «Ловiть злодiя!» Однак ця буфонада потрiбна для шумового прикриття лiквiдацiї останнiх українських газет, шкiл, чинення перепон «Просвiтi» i т. iн.

У Луганську виходили дві українськомовні газети: «Молодогвардієць» (від 1939 р.) і «Прапор перемоги» (від 1946 р.). «Тепер нема жодної», – сумно констатує журнал «Україна» (1991. – №20. – С. 21). В Одесі на 73 російськомовні видання виходить одне українськомовне («Огонёк», 1993. – №25–26. – С. 13). Мовляв, самі собі хахли винні: навіщо рвались із СРСР!

Серед тих, хто торкається проблеми української мови, є i такi, котрi радять вiдроджувати мову українського народу помалу, обережно, щоб часом не образити носiїв iнших мов. Тут же пропонується придiляти якомога бiльше уваги розвитковi мов неукраїнських народiв України, аби вони iз вдячностi за турботу про їхнi мови приступили до вивчення української. «Нiжно» вiдроджувати українську мову радять нам i тi, що готовi бути краще «погвалтованими, нiж українiзованими», у яких вiд цiєї мови алергiя (див., напр.: «Огонек», 1991, №48, стаття «Одесса: языковые баталии»).

Обачнiсть у цiй делiкатнiй справi, а тим бiльше турбота про iнших, безперечно, потрiбнi й заслуговують на схвалення i всiляку пiдтримку. Треба, однак, глядiти, щоб «провансальська» терплячiсть й обережнiсть не призвели українську мову до стану провансальської, що колись була квiтучою мовою трубадурiв, а з кiнця минулого столiття оголошена мертвою, хоча насправдi продовжує животiти приблизно в такому виглядi, як українська десь на Бiлгородщинi чи Курщинi.

19. Інші форми лінгвоциду

Лiгвоцид здiйснювався i багатьма iншими шляхами та способами, яких не сила хоча б перелiчити у нашiй книжцi. Однак не можемо не вказати тут на облуднiсть художньої лiтератури, що «розминулась з духом i з душею народу» (Р. Миша), на безсоромнiсть так званих суспiльних та гуманiтарних наук, у тому числi перетвореної на слухняне знаряддя русифiкацiї українiстики.

Мовознавцiв-українiстiв було вимордовано ще в сталiнськi часи. Тільки за 1932 рік в Україні було знищено 16,4% всього складу науковців (Д. Соловей), в тому числі лінгвістів. Були вилучені з науки такі блискучі мовознавці, як академік А. Кримський, професори Є. Тимченко, О. Синявський, О. Курило, учені Г. Голоскевич, В. Ганцов, Ф. Шумлянський… А пiзнiше, хоч «були талановитi люди, люди оригiнального мислення i незаховуваних фактiв, їх прирiкали тiкати до iнших республiк, мовчати в своїй чи сидiти у в'язницях, концтаборах або психушках» (Ю. Шевельов).

Часи, слава Богу, змiнились, проте мало змiнились люди. «Упродовж останнiх рокiв кожен, хто вимушено чинив шкоду українськiй культурi i усвiдомлює це, мiг би висловитися i засудити минулу мовну практику i свою в нiй участь. А проте таких голосiв не чути» (С. Караванський).

І нині на адресу деяких україністів можна віднести іронічні рядки П. Глазового:


Дома в мене мова –

Засіб спілкування.

А на службі мова –

Засіб існування.

Як же рідну мову

Я забуду, тату,

Я ж за неї маю

Непогану плату?


Одним iз головних напрямкiв здiйснення лiнгвоциду є боротьба з друкованим словом. Недостатньо було заборони на iмена i твори. Ще – спалювали бiблiотеки. Першою згоріла книгозбірня Києво-Печерської Лаври ще за Петра I. Вночі з 21 на 22 квітня 1718 року православні монахи – царські агенти підпалили приміщення Києво-Печерської Лаври, де знаходилася її бібліотека та архів. За Катерини II згоріла бібліотека Києво-Могилянської академії (1780 р.). Пізніше горіли в основному лише книжки. Так, за розпорядженням куратора Київської округи князя Ширинського-Шихматова було спалено 500 книжок із байками Л. Глібова. Спалення бібліотек відновилося у радянські часи. Найбільш відому бібліотечну пожежу було влаштовано у відділі україністики Бібліотеки АН УРСР у Києві у 1964 році. Не треба думати, що горіли лише українські бібліотеки. У 1833 і 1928 роках

Если Вам нужна помощь с академической работой (курсовая, контрольная, диплом, реферат и т.д.), обратитесь к нашим специалистам. Более 90000 специалистов готовы Вам помочь.
Бесплатные корректировки и доработки. Бесплатная оценка стоимости работы.

Поможем написать работу на аналогичную тему

Получить выполненную работу или консультацию специалиста по вашему учебному проекту
Нужна помощь в написании работы?
Мы - биржа профессиональных авторов (преподавателей и доцентов вузов). Пишем статьи РИНЦ, ВАК, Scopus. Помогаем в публикации. Правки вносим бесплатно.

Похожие рефераты: