Проблема перекладу умов комунікативного вживання на прикладі твору Е. Ремарка "Час жити й час умирати"
Більшість дидактичних граматик, як правило, не беруть до уваги міркувань лінгвокультурного, когнітивного, інтертекстуального порядку, обмежуючись або структурним уявленням парадигми форм, або перерахуванням їхніх функцій. Тим самим у мовній свідомості вивчаючу іноземну мову користувача, та й у починаючого перекладача створюється деформована картина дій у мовній реальності. Втім, і 'кваліфіковані' перекладачі можуть оступитися на порогах іншої культури. Факторна модель граматичної дії й перекладу більшою мірою відповідає реальності мовного існування, ніж статичні моделі, що розглядають продукт, але не процес перекладу. Можливості подальшої розробки пов'язані з виділенням додаткових факторів, що впливають на граматичний вибір, а також на інші аспекти перекладу. Значимими аспектами є також взаємодія [19, с.280-286], взаємна перевага, взаємна нейтралізація факторів і ін. Радикально істотним для поставлених задач буде дослідження властиво граматичних дій і пояснень причин вибору граматичного оформлення користувачами мови.
Комплексні труднощі віднесення різного роду текстів, при перекладі з німецького, до типу матеріалів, орієнтованих насамперед на форму, неможливо, у принципі, перебороти лише за допомогою зазначення на характер художнього жанру, як це робиться в більшості випадків [31,c.4].
Найважливішу й вирішальну роль не може грати навіть визначення жанру, дане самим автором або перекладачем окремих слів або твора цілком, оскільки в темі номенклатури багато неоднозначності, не говорячи вже про претензійне використання назви різновидів жанрів при перекладі з німецького. Ні перекладач німецької мови, ні критик не можуть обійтися без приватного аналізу. Маючи справу, наприклад, з терміновим перекладом з німецького есе в трактуванні Карла Мута [57,c.89], відповідно до якої естетичена складова частина є основною для справжнього есе й на німецькому й на будь-якій мові, оскільки читають його не стільки через предметну зацікавленість, скільки заради насолоди формою, перекладач повинен перекладати з німецької його по принципах, застосовним до текстів, орієнтованим на форму, а критик оцінювати цей самий переклад слів, згідно цим же критеріям.
Треба, однак, привести досить цікаве спостереження Людвіга Ронера: "У сучасної німецької "эссеиістиці" простежується досить сильна тенденція, далека "эсеістиці": повернення есе до трактату, повернення від мови почуттів до прози, що теоретизує, повернення від відвертого трактування шукань до голого повідомлення результатів міркувань, від розмовної до монологічної прози, у якій контекст важливіше форми" [89,c.90-100].
Коли перекладач має справу з матеріалом такого роду, хоча й декларованому автоом як повноцінне есе, він, незважаючи на це, повинен підходити до нього як до твору, предметному повідомленню, тобто як до матеріалу, спрямованому на контекст; а критик повинен виходити із цього при оцінці термінового перекладу слів. При претензійній вказівці жанру тексту перекладу перекладач повинен глибоко аналізувати матеріал незалежно від слів автора. Так, наприклад, вся "банальна художня література" повинна бути віднесена до різновиду матеріалів, спрямованих на контекст, тому що естетичні моменти й елементи форми в ній відсутні або попадаються лише в клишированій сутності [19,c.76]. Вони орієнтовані, у першу чергу, на інформацію (= контекст), хоча інформація ця більш ніж вигадана. Так іменована розважальна література, на противагу, повинна бути віднесена до нижчого шару матеріалів, спрямованих на форму. Вона, відчасти наслідуючи літературну моду, здатна задовольняти також і високі вимоги. У кожному вихідному тексті неминуче присутні багатозначні слова, а також словосполучення, що мають особливі переклади на цільові мови. Для правильного перекладу необхідно враховувати зміст і форму попереднього й/або наступного контексту, що часто виходить за межі даної пропозиції. Ці труднощі практично нездоланні за допомогою програм машинного перекладу, у яких украй обмежені можливості аналізу змісту й форми широкого контексту. Існує безліч прикладів вихідних текстів, які потенційно можуть або повинні переводитися на багато цільових мов [11,c.23].
Aвторскі ідеї часто виражені багатозначними словами, синтаксично складними пропозиціями й словосполученнями специфічного характеру.
Звідси випливає припущення про те, що тексти, які публікують повинні містити деякі пояснення, що уточнюють універсальним чином зміст багатозначних слів і словосполучень і, що дозволяють без допомоги професійних перекладачів одержувати коректні за змістом переклади на будь-які цільові мови. Відомі методи попереднього значеннєвого кодування вихідного тексту [5,c.16].
Однак ці методи мають багато в чому абстрактний характер і не знаходять практичного застосування.
Рішення проблеми значеннєвого кодування й наступного перекладу може бути досягнуте шляхом принципової зміни методу складання тих вихідних текстів, які потенційно можуть переводитися на інші цільові мови, а саме, шляхом включення у вихідний текст, іменований надалі кодованим вихідним текстом, значеннєвих доповнень, що містять елементи словникових статей, запозичених автором у власному тлумачному словнику й при цьому особливим чином ураховують при наступних перекладах з вихідного на кожній із цільових мов.
3. ПРОБЛЕМА ПЕРЕКЛАДУ УМОВ КОМУНІКАТИВНОГО ВЖИВАННЯ
3.1 Полісемія
Мовний знак - це двобічна одиниця мови, що представляє собою єдність плану змісту (означуваного) і плану вираження (означаючого), але, незважаючи на взаємозумовленість двох сторін знака, вони підпорядковуються загальному закону асиметрії в мові, одним видом якого є неоднозначність [12,c.34].
Неоднозначність проявляється в тім, що одному означаючому відповідають різні означувані. Основні види такої відповідності - це полісемія (або багатозначність) і омонімія. Полісемією називають наявність в одиниці мови двох або більшого числа значень, між якими є зв'язок; наприклад, слово голка може позначати інструмент для шиття (швейна голка), металевий стрижень із загостреним кінцем (патефонна голка), аркуш хвойного дерева (соснова голка), колюче утворення на тілі деяких тварин (голки їжака), однак у всіх випадках присутній загальний компонент значення: "щось довге й гостре". Лінгвоспецифічні особливості структури багатозначності добре простежуються на матеріалі роману Э.Ремарка «Час жити й час умирати». Розглянемо полісемію дієслів руху [22,c.67].
Німецькі дієслова руху типу laufen, fahren, fliegen, schwimmendialog-21/dialog2007/materials/html/24.htm - _ftn3 виявляють перехідні й квазіперехідні вживання, не властиві їхнім українським аналогам. Мова йде насамперед про характерний для дієслів fahren, fliegen, schwimmen каузативне значення ‘везти когось кудись на відповідному транспортному засобі’.
Наприклад:
“er hat sie ins Krankenhaus gefahren..“ - Він відвіз її в лікарню;
“Medikamente in das Katastrophengebiet fliegen…“-доставляти медикаменти в зону катастрофи (військову зону).
Цю модель семантичної деривації використовують не тільки дієслова fahren, fliegen, schwimmen, але і їх гіпоніми типу jetten (у відповідному значенні – ‘транспортувати на реактивному літаку’);
Наприклад:
“er jettete die ganze Gesellschaft an die Berlin …”- Він перевіз [переправив] все суспільство в Берлін.
Відсутність даного значення в дієслова laufen цілком природно й пояснюється неможливістю його «транспортного» прочитання, що суперечить самій ідеї бігу [27,c.88-90].dialog-21/dialog2007/materials/html/24.htm - _ftn4
З погляду порівняльної лексикології й двомовної лексикографії ці - настільки природні в рамках логіки німецької мови - уживання представляють певну проблему, оскільки регулярна полісемія такого роду зовсім не властива українській мові.
В українській мові для вираження цих змістів завжди використовуються інші - лексично не співпадаючі з неперехідними дієсловами рухи - слова: відвозити, доставляти, везти, перевозити, переправляти, транспортувати і т.ін.
Серед каузативних уживань для деяких із цих дієслів виділяється також значення 'керувати':
Наприклад:
“er kann Auto fahren…“ - він уміє водити (машину);
“eine Maschine zum ersten Mal fliegen“- уперше пілотувати літак.
Крім того, у кожного дієслова є свої, властиві тільки йому перехідні значення [17,c.19].
Для fahren dialog-21/dialog2007/materials/html/24.htm - _ftn5 у Великому німецькому словнику виділяються наступні лексеми, що вимагають прямого доповнення, причому всі вони в тому або іншому ступені низходять до ідеї ‘керування’:
1) а. їздити (на певній марці автомобіля, на певному виді пального);
er fahrt einen Ferrari він їздить на ферарі; er fahrt nur Super розм. він їздить тільки на бензині вищої якості;
б. тих. пускати; пускати в хід; експлуатувати; eine Anlage fahren експлуатувати установку;
в. розм. виконувати, проводити, здійснювати (відповідно до задуманого); die Arbeiter fuhren Sonderschichten in der Fabrik робітники фабрики проводили спеціальні зміни;
З іншого боку, дієслово fliegen серед власне перехідних уживань виявляє тільки одне значення, що реалізує ідею ‘керування’: ‘пілотувати літак’. Для української мови всі подібні вживання дієслів рухи неможливі, отже семантична деривація цього типу може розглядатися як один з регулярних параметрів, за яким лексичні системи цих двох мов можуть бути протипоставлені [32,c.55].
Не менш «екзотичними», ніж чисто перехідні вживання, є з погляду української мови випадки вживання німецьких дієслів руху, у яких як пряме доповнення виступає семантичний сирконстант, що позначає відрізок шляху (порівн., наприклад, einen Umweg laufen/fahren/fliegen зробити гак, їхати в об'їзд, einige Runden laufen/fahren/schwimmen зробити кілька кіл) З іншої сторони, це дієслово виявляє додаткове, близьке за семантико-синтаксичних ознаках і властиве тільки йому значення, наявність якого також пояснюється знаннями про світ. У таких випадках можна говорити про псевдоперехідні дієслівні лексеми. Відмінність псеводперехідних уживань від власне перехідних маніфестується не тільки в галузі семантики, але й у таких формальних показниках, як уживання допоміжних дієслів для утворення складних тимчасових форм минулого часу. Якщо власне перехідні вживання вимагають, відповідно до продуктивних правил граматики, дієслова haben псевдоперехідні вживання припускають у цій функції як haben, так і sein [21,c.39]. Причини цього очевидні. Із чисто формальної точки зору обговорювані випадки є перехідними вживаннями, тому що відповідне дієслово керує доповненням в акузативе. Семантично, однак, дієслово в таких уживаннях не виражає ідею спрямованості на об'єкт, тобто ці вживання не відчуваються як агентивно-транзитивні. Відповідно, для німецької мови Ремарка такі вживання за одними показниками виявляються рядопокладеними перехідним дієсловам, а за іншими - неперехідним. Х. Бринкман відзначає, що при вживанні дієслова haben профилюється активна роль суб'єкта, а при використанні дієслова sein увага концентрується на самій дії. Іншими словами, якщо власне значення руху зміщається на другий план, як допоміжне дієслово – замість звичайного для цього семантичного класу sein -з'являється haben. Цікаво, що дієслова gehen і kommen, на відміну від розглянутих тут слів, у жодному зі своїх значень не утворить складних форм минулого часу за допомогою допоміжного дієслова haben. Ця граматична особливість явно має семантичні причини; порівн., зокрема, відсутність у цих дієслів комунікативно осмислених перехідних і псевдоперехідних уживань [36,c.77].
Варто помітити, що псевдоперехідні конструкції з дієсловами руху зустрічаються й в українській мові. Порівн. пройти пішки/проїхати без зупинки весь шлях; пробігти стометрівку; пробігти/пропливти... дистанцію (з гарним результатом); у спортивному жаргоні також пробігти/пропливти... кращий час.dialog-21/dialog2007/materials/html/24.htm - _ftn6 Цікаво, що такі конструкції в українській мові, крім сильних обмежень на лексичну сполучуваність, часто мають додаткові обмеження на вид і/або спосіб дії; порівн. *бігти/плисти... кращий час; *бігти/плисти... дистанцію з гарним результатом, при тім що вираження бігти/плисти... дистанцію й без акценту на результаті припустимо тільки в сполученні з дієсловами типу довелося, пропонується, побажав [44,c.567].dialog-21/dialog2007/materials/html/24.htm - _ftn7
Для семантичної типології значимим фактором є регулярність способу означування цих змістів. Одна мова обирає спосіб, при якому те саме дієслово виражає й сам рух (з такими його складовими, як характер переміщення в просторі, середовище, у якому відбувається рух, засіб і швидкість пересування; якісна характеристика руху) і вказують при цьому на всі «супутні моменти» (такі, як ціль переміщення, об'єкти, на які при русі проявляється вплив і т.п.). Інша мова при необхідності включити у фокус уваги саме ці «супутні моменти» вибирає особливе дієслово, що не збігається з відповідним дієсловом руху. Мови типу німецької і англійської віддають перевагу використанню того ж самого дієслова, уводячи його в конструкції різного типу. Мови типу українського при кардинальній зміні валентністної структури міняють саме дієслово [18,c.90]. Наприклад, якщо ціль руху - установлення рекорду, в українській мові використовується дієслово встановити, незалежно від того, про який конкретний вид спорту мова йде й рух якого характеру (біг, плавання й т.ін.) включено в ситуацію встановлення рекорду. В українській мові при цьому допускаються окремі виключення - конструкції з відносно жорстко фіксованим лексичним наповненням; порівн. пробігти стометрівку, пробігти/пропливти... дистанцію й т.п. Іншими словами, різні мови надають перевагу різні стратегії утворення каузативних і квазикаузативних конструкцій від дієслів руху. По цьому параметрі відповідні мови можуть бути типологічно протипоставлені [27,c.80]. Так, сполучення в одному дієслові перехідних і неперехідних уживань типово для англійської мови й може розглядатися як одна з його базових семантико-синтаксичних характеристик. Таке сполучення досить часто зустрічається й у німецькій мові (порівн. обговорювані тут випадки), але не може вважатися для нього «наскрізним» принципом організації взаємодії лексичної семантики й синтаксису. Для української мови сполучення в одному дієслові перехідних і неперехідних уживань нехарактерно. Виключення, видимо, варто описувати в термінах граматики конструкцій.
Вище було показано, що певні значення розвиваються тільки в тих дієслів, у семантиці яких є свого роду «опорні пункти» для відповідного похідного значення [29,c.100]. Так, значення, що сходить до ідеї 'перевозити' може розвитися тільки в «транспортних» дієслів, а значення 'установлення рекорду' - тільки в «спортивних» дієслів. При цьому дієслова руху можуть розвивати і якісь інші, вузько специфічні значення. Наприклад, дієслово laufen виявляє специфічне каузативне значення, що реалізується при наявності внутрішнього об'єкта [12,c.267].
(3) sich (D) die FьЯe wund laufen 1) натерти собі ноги 2) перен. (nach etw. D) збитися з ніг (у пошуках чегось); sich (D) eine Blase laufen набити собі мозолі
Наявність цього значення в дієслова laufen і його відсутність у дієслів fahren, fliegen пояснюється екстралінгвістичними причинами: наші знання про устрій світу мотивують участь цього дієслова в конструкціях, у значення яких входить ідея фізичного впливу, надаваного на ноги при занадто тривалій і інтенсивній ходьбі або бігу.
Потенційно подібне значення може мати й дієслово tanzen, оскільки в ньому також акцентуйовано фізичний вплив на ноги: порівн. не фиксуєме словниками, але цілком можливе словосполучення sich (D) die FьЯe wund tanzen. Дієслово laufen розвило ще одне специфічне – псевдообратиме – значення:
(4) ‘добігатися до чогось’: sich mьde laufen набігатися до утоми; sich auЯer Atem laufen задихатися [задихнутися] від бігу
Цікаво, що паралельне значення виявляє також дієслово tanzen, подібним чином фокусуюче у подібних уживаннях ідею крайньої фізичної утоми – ‘дотанцюватися до чогось’: sie haben sich mьde getanzt вони натанцювалися до впaду.
Таким чином, стає очевидним, що регулярна полісемія характерна не стільки для всіх слів певного семантичного класу, скільки для слів, об'єднаних якимось досить конкретним елементом значення.
3.2 Омонімія
Омоніми (від греч. homos - однаковий і onyma - ім'я) слова, які вимовляються й пишуться однаково , але мають різні , не зв'язані один з одним лексичні значення.
Утворення омонімів у мові відбувається по-різному.
В одних випадках омоніми виникають у результаті розпаду багатозначності. Не так-то просто визначити, де закінчуються межі полісемії й починаються межі омонімії [39,c.40].
До розмежування цих мовних явищ є, правда рекомендації. Для розрізнення, важливо вміти коротко визначати зміст слів.
Якщо слова, які однаково звучать утворять різні словотворчі ряди, то такі слова омоніми. Однак стоїть вам пропустити через це чистилище слова, які були наведені як омоніми, можна переконатися, що лакмусовий папірець упізнання спрацьовує не завжди. А це зайве свідчення тісного зв'язку між такими цікавими мовними явищами, як полісемія й омонімія [60,c.346].
У мові художніх творів Е.М. Ремарка є величезна кількість омонімів, за допомогою яких виражається емотивне відношення до інших людей, явищ, фактів. З почуттям негативного відношення автор називає деяких людей,
наприклад:
der Schuft/негідник, der Halunke/негідник, der Gauner/шахрай, fьrchterlich/страшний, жахливий, unheimlich/моторошний, schamlos/безсоромний, schlecht/кепський, unertrдglich/нестерпний, widrig/гад-кий, die Missgeburt/виродок, die Canaille/каналья; у звертанні до інших він виражає своє позитивне почуття: die Freude/радість, die Anmut/принадність, heimatlich/рідний, lieb/милий, teuer/дорогий й т.ін., уживаючи звичайні слова, іноді в переносному значенні, наприклад:
«Ja, es ist wahr», zischte sie, „ich fьhle, es ist wahr! Dieser Schuft! O, dieser Schuft!“ – Так, це правда, – прошипіла вона, – я відчуваю це правда! Який негідник! О, який негідник!
За допомогою переносного значення багато звичайних слів письменник пересуває в шар слів або навіть словосполучень, що виражають емотивну функцію пещення, що має місце при звертанні, das Liebchen/голубка, die liebe Sonne/ сонечко моє, der Schatz/скарб, цінність і ін., наприклад:
«Schatzi!» Mit einem Satz hing sie dem Bдcker am Hals
– Скарб ти мій! - Вона підстрибнула й зависла на шиї в булочника.
Нерідко в мовленні його героїв можна спостерігати випадки вираження за допомогою звичайних слів почуття злості, презирства, осудження, наприклад: der Esel/осів, der Hahn/півень, das Ferkel/свиня, der Waschlappen/ганчірка й т.д.
Waschlappen, dachte Mьcke. Hosenschei?er! Kein schoner Anblick!
Als ob das der erste Tote wдre den wir sдhen!
«Ех, ти, ганчірка, – подумав Мюке. - Боягузливий нехлюй! Видовище не із приємних. Начебто нам уперше бачити мерця!»
Сприймаючи явище дійсності, суб'єкт одночасно може виразити про нього й свою оцінку, цю оцінку допомагають виразити омонімія [67,c.809].
На відміну від емоцій, які можуть належати як мовцеві, так і іншій особі, оцінка завжди виходить від мовця (крім того випадку, коли той говорить сам оцінює свої дії й учинки) і може бути раціональною (інтелектуальною), заснованою на логічних оцінних судженнях про об'єктивні ознаки явищ, і емоційною, тобто крім логічного судження викликати емоційне у своїй основі відношення до змісту висловлення.
Будучи вираженою язиковими засобами омонімами, вона стає властивістю мовних елементів, що ми називаємо оцінністю.
Ми схильні дотримуватися точки зору, висловленої В. К. Харченко, що під оцінністю розуміє відношення мовця до предмета мовлення, тобто це – закладена в слові позитивна або негативна характеристика людини, предмета, явища.
Наявність «плюсу» або «мінуса» у значенні слова омоніма - важливий показник оцінності. Подібну точку зору висловлюють і інші лінгвісти, зокрема, И.В. Арнольд, Л.А. Кисельова й Т.В. Матвєєв [54,c.106].
Наприклад, слова mutig/мужній, weich/ніжний, kuhn/сміливий, das Gluck/щастя виражають позитивну (меліоративну) оцінку, наприклад:
Und wieder die Stimme, eindringlich, weich, als wдre sie ganz erfьllt von Glьck
І знову цей голос, проникливий, ніжний, начебто переповнений щастям.
У своєму романі «Час жити й час умирати» Ремарк використає й інші мовні засоби й оцінні засоби.
3.3 Метафоризація
У різних мовних стилях, особливо в стилях художньої літератури, широко використаються мовні засоби, що підсилюють дієвість висловлення завдяки тому, що до чисто логічного його змісту додаються різні експресивно-емоційні відтінки. Художнє мовлення відрізняється від всіх інших форм мовлення насамперед тим, що вона виконує естетичну функцію [19,c.106].
Реалізація цієї функції означає уявлення навколишньої дійсності в образній, конкретно-почуттєвій формі. Слова, типові для художньої літератури, не просто інформативні, а описувальні, тобто мають здатність давати певному предмету характеристику, додаткову до тих його ознак, які узуально закріплені за даною словниковою одиницею й зафіксовані в словниках [21,c.309]. Посилення виразності мовлення досягається різними засобами, у першу чергу використанням тропів, так званих лексичних засобів створення образності. Тропи характеризуються одночасною реалізацією двох значень: словникового й контекстуального предметно-логічного.
У силу цього осмислення тропів становить складний процес, що супроводжується виявленням зв'язків між трьома компонентами - словниковим значенням тропа, його контекстуальним значенням і значеннями інших слів тексту [49,c.108]. Тропи - це стилістично маркіровані слова або вираження, що називають об'єкт або його властивість не по тим особливостям, які йому властиві за самою його сутністю, а за тими асоціаціями, які вони викликають. В основі тропа лежить зіставлення поняття, представленого в традиційному вживанні лексичної одиниці, і поняття переданого цією же одиницею в художньому мовленні при виконанні спеціальної стилістичної функції. Інакше кажучи, це якесь зіставлення двох понять, які представляються близькими в якомусь відношенні [40,c.69].
Одним з найпоширеніших видів тропа є метафора
У лінгвістику метафора прийшла з риторики, де вона розцінювався як засіб образотворчого мовлення й естетики. Давньогрецький філософ і вчений Аристотель - перший, хто розглянув у своїх працях поняття метафори. У класичній риториці метафора була представлена в основному як відхилення від норми - перенесення імені одного предмета на іншій. Ціль даного перенесення - або заповнити лексичну лакуну (номінативна функція), або "прикрасити" мовлення, переконати (головна мета риторичного мовлення).
Далі проблема метафори вийшла з ведення риторики й перемістилася в лінгвістику. Так з'явилася порівняльна концепція метафори. Відповідно до цієї версії метафора - це образотворче переосмислення "звичайного" найменування. Метафора представлялася як сховане порівняння [78,c.258].
Теорія порівняння стверджувала, що метафоричне висловлення пов'язане з порівнянням двох або більше об'єктів.
Пізніше в 19-20 столітті з виникненням семантичної теорії мови порівняльна точка зору зазнала серйозної критики. Головними опонентами цієї точки зору були Дж.Серль і М.Блек. Дж.Серль стверджував, що метафора пов'язана з вербальною опозицією або взаємодією двох семантичних змістів - а саме, метафорично вжитого вираження й навколишнього буквального контексту [11,c.207]. М. Блек був одним з перших, хто чітко обґрунтував наступне положення: "У ряді випадків було б більш правильно казати, що метафора саме створює, а не виражає подібність". У відповідь порівняльної теорії метафори М.Блек, а за ним і багато інших дослідників, зайнялися розробкою так називаної теорії семантичної взаємодії. Вони також відзначали, що метафора не розкриває подібність, а скоріше створює його. Вона розкриває подібність між речами, які до цього нікому не спадало на думку порівнювати [16,c.77].
В 20 столітті на тлі розвитку нових напрямків метафора стає для лінгвістики в цілому деяким об'єднуючим феноменом, дослідження якого кладе початок розвитку когнітивної науки. Однак до останніх десятиліть 20 століття, коли проблема статусу метафори в концептуальній теорії стала привертати особливу увагу лінгвістів, дослідження на цей рахунок носили випадковий характер і не виділялися в окремі обґрунтовані теорії. Детальному розгляду метафори як способу мислення в рамках когнітивної лінгвістики присвячена робота Э. Макормака "Когнітивна теорія метафори", у якій він дає визначення метафорі як якомусь пізнавальному процесу.
За Э. Макормаком причиною виникнення метафори є зіставлення семантичних концептів, у значній мірі непорівнянних, людським розумом шляхом певних організованих операцій [68,c.109]. З одного боку, метафора припускає наявність подібності між властивостями її семантичних референтів, оскільки вона повинна бути зрозуміла, а з іншого боку - відмінності між ними, тому що метафора покликана створити якийсь новий зміст. Постановка питання про концептуальну метафору дала поштовх дослідженням у сфері розумових процесів людини. Це навело дослідників на те, що метафора - це насамперед вербалізований прийом мислення про світ. Даною проблематикою займалися такі лінгвісти 70-х - 80-х років як А. Хілі, Р. Харіс, А. Ортоні, Р. Рейнолде й багато інших. Найбільше чітко концептуальна теорія метафори сформульована у Дж. Лакофа й М. Джонсона [27,c.89]. Вони описали концептуальну метафору як перетинання знань про одну концептуальну галузь в іншій концептуальній галузі.
У художньому творі образність може бути виявлена не тільки на рівні окремого слова, але й словосполучення, речення, строфи, абзацу й навіть цілого тексту. Засобами створення такої образності є метафори, символи, алегорії й деякі інші тропи, наприклад:
Jetzt war auch ihr Gesicht im Licht, es lief ьber die Schultern und die Brust, gelb, wie der Schein von Wachskerzen…
Світло збігало по плечах і грудям, жовте, як полум'я воскової свічі....
Образність завжди відрізняється індивідуальністю й втілюється в першу чергу в образному слові. Тому деякі сучасні дослідники тексту, наприклад, А.Б. Анікіна, пропонують слово вважати «найменшою семантичною одиницею художнього тексту, у якій концентрується особистий зміст, неповторні індивідуальні особливості бачення миру й відбиття його художником».
В.Г. Гак, характеризуючи емоційні контексти, пропонує розрізняти мовне вираження емоцій і повідомлення про них, при цьому останнє поділяє на зображення й опис [16,c.66-69].
Звичайно, цей поділ досить умовний, однак він допомагає в систематизації мовних уявлень емоцій.
Мовне вираження емоцій оформляється емоційно-оцінною лексикою й експресивним синтаксисом: емотивні речення, реприза, стилістичні повтори, парцеляція й інше [29,c.105].
Опис емоцій досягається використанням у мові дієслів почуттів і відносин (любити, подобатися). Найбільшу варіативність, і отже можливості, одержує зображення емоцій через опис поводження й зовнішнього вигляду людини. Виходячи з того, що емоції неминуче впливають на фізіологію людини, у текстах можна виділити три основних компоненти опису героя, які зображують його емоційне стани:
1) мовлення, характеристика мовлення як діяльності;
2) опис зовнішності / зміни зовнішності;
3) опис рухів, жестів.
Аналіз мовлення з метою характеристики емоційного стану героя представляється цілком логічним й доступним, оскільки зміна у фізіологічному стані через емоції торкається в першу чергу мовних органів, (як пасивних, так і активних).
У мовленні нам важко або часом буває неможливо сховати хвилювання, роздратування, гнів або радість [42,c.44-49].
Метафоричні дієслова мовлення можна розділити на дві групи:
1) дієслова, що вводять мовлення,
2) дієслова, що характеризують безпосередньо мовлення.
Перша група базується на метафоричному концепті: Мовлення - голос тварини (дикого, домашнього), рідше голос птаха.
Найбільшу частотність мають дієслова: (auf)heulen, (an)brьllen, (an)knurren, brummen, zischen, zwitschern, schnurren.
Даний метафоричний концепт дозволяє сформувати слуховий образ за допомогою конкретних звуків, видаваних звичайно тваринами й у певній ситуації приписуваних людині.
На основі цих асоціацій виділяються два основних метафоричних значення дієслів: інтенсивність звучання, нетипова для нормального емоційного стану й оцінний компонент, частіше – агресивність.
Інтенсивність ступеня емоційної напруги, зображеного дієслівною метафорою, що вводить мовлення, нерідко підкреслює контекст. Наприклад:
Darauf ri? er sich den Mantel von den Schultern und zischte:” Setzen!” Die Klasse setzte sich.
У контексті даний метафоричний опис інших дій героя, а також безмовне підпорядкування класу його вимозі. Друга група метафоричних дієслів характеризує безпосередньо мовлення, її організацію, її плин і базується на ряді асоціацій зі стихією, насамперед з водою [45,c.68].
Метафоричний концепт Мова - Вода формує слуховий образ на основі конкретних звуків при бігу води: плавний плин, стихійний, дзюркіт і ін.
Порівняєте метафоричні дієслова: flieЯen, fluten, rieseln, sich ergie?en, hervorsprudeln, murmeln і ін.
Асоціації метафоричного концепту дозволяють виділити метафоричні значення інтенсивності, спрямованості, плавності, наспівності, що відповідають певним емоційним станам, і значення близькості, зацікавленості спостерігача / автора до суб'єкта мовлення, оскільки новий слуховий образ не має найчастіше сили голосу і його сприйняття можливо тільки в безпосередній близькості [14,c.58].
Наприклад:
Sie blieb in einer kriegischen Haltung stehen, mit einer Hand den Stuhl erfaЯt, gestikulierte mit der anderen und hielt eine Rede, eine leidenschaftlich bewegte Rede, die unaufhaltsam hervorsprudelte.
У рамках даної роботи ми зупиняємося на метафоризацфії в романі Е. Ремарка, визначення яких, зрозуміло, досить важливо й цікаво [34,c.56-59].
У мові художніх творів Е.М. Ремарка досить часті випадки представлення негативних рис персонажів за допомогою метафори.
Наприклад, у наступному контексті експресивне заперечення виражається за допомогою метафори „Plattbrett“/дошка, з метою експресивного представлення байдужості, егоїзму й злого характеру людини:
…eine dьrre Frau,