Проблема перекладу умов комунікативного вживання на прикладі твору Е. Ремарка "Час жити й час умирати"
…худа жінка із шиєю, як в індички. … А от ця марна гладильна дошка живе й, імовірно, доживе до найглибшої старості. До великої прикрості ближніх.
Розповсюдженим образним художнім засобом у текстах романів письменника виступає й порівняння, що передається різними способами з використанням одиниць різних рівнів мови: синтаксичного, морфологічного й лексичного [35,c.66].
Так, наприклад, морфологічний рівень у романі найчастіше утворять ступені порівняння прикметників, синтаксичний рівень створюють групи порівняння й складнопідрядні речення з певними сполучниками, лексичний рівень утвориться складними прикметниками. Способи вираження порівняння можуть бути як експліцитними, так і імпліцитними [42,c.698]. У якості головного формального розходження метафори й порівняння в німецькій і українській мовах є відсутність розгорнутої структури й сполучного елемента, сполучника «wie, als/як». Елемент, що зв'язує об'єкти, що вподібнюють, наголошує на частковому характері подібності порівнюваних об'єктів і тим самим перешкоджає ствердженню повної взаємозамінності понять. Установлюване відношення аналогії є не що інше, як відношення слабкої еквівалентності, що поєднує об'єкти, які характеризуються малим ступенем подібності», наприклад:
«Ich koche den Kindern gerade etwas, fand sie hier wie Mдuse in der Falle. Bernstein ist im Krankenhaus».
Мають місце й випадки спільного функціонування стверджувальних і негативних засобів з вигуками, контактне функціонування яких зустрічається в прямій і невласно-прямій мові [52,c.33-36].
Вигуки, що виражають заперечення й негативну оцінку, лайки й лайок (Donnerwetter!/Чорт забери, Kruziturken!/Чорт візьми, verdammt/прокляття й ін.) переважають над стверджувальними.
Учасники мовного акту, що використають подібні язикові одиниці, явно переживають сильні негативні емоції, наприклад:
Der Korridor unserer Pension war hell.
«Verdammt,» sagte ich, «Was ist denn da los? Warte mal einen
У даному прикладі пан, не приховуючи свого розпачу verdammt/прокляття, зазнає найсильніших негативних емоцій. Навіть невеликих розмірів контекст дозволяє розпізнати причину негативної емоції мовця [44,c.59]. Основну емотивну функцію в репліці вигук виконує без підтримки номінативного висловлення. Чисельність вигуків, що виражають позитивну (стверджувальну) оцінку, у текстах Е.М. Ремарка набагато менше [12,c.34]. Комунікативна функція таких вигуків – вираження всіляких позитивних емоцій радості, захвату, приємного подиву, задоволення, наприклад: hei, hurra, o lala, mein Kind, mein Sцhnchen, Mann, Kumpel і ін.
Вираження іронії лексичними засобами безпосередньо пов'язане з експресивно-образним і емоційно-оцінним уживанням мовних одиниць [38,c.78].
В основі цього вживання лежить принцип семантичної двоплановості, що створюється узуальними й оказиональними, прямими й переносними значеннями.
У результаті іронічної трансформації семантики слова між узуальними й оказиональними значеннями виникають відносини невідповідності, протиріччя, які породжують імплікацію певного змісту, що є авторською суб'єктивною оцінкою предметів і явищ дійсності, що і є механізмом створення іронії [56,c.77].
Художній діалог у творах Е.М. Ремарка виявляє ряд функцій, які не властиві розмовному діалогічному мовленню, спонтанному діалогу, і виступає у вигляді специфічного фрагмента художнього твору, безпосередньо беручи участь у розвитку сюжетної лінії, тобто має композиційну функцію, служить реалізації авторської настанови й інтенції, рішенню стилістичних завдань і, особливо, створенню мовного портрета героїв твору.
3.4 Гра слів
Полісемія слова не заважає мовцям розуміти один одного. У мовному акті щораз реалізується якесь одне зі значень багатозначного слова, використається один з його семантичних варіантів.
Навколишній мовний контекст і сама ситуація спілкування знімають полісемію й досить ясно вказують, яке зі значень мається на увазі: «простора аудиторія» і «вимоглива аудиторія»; «тихий вечір» і «підемо на вечір»; «фотографія — її хобі», «фотографія зім'ялася» і «фотографія закрита на обід» або вигук «справжній ведмідь!», вимовлене дитиною, що вперше потрапила в зоопарк, і такий же вигук, вимовлений (правда, з іншою інтонацією) людиною, якій у юрбі наступили на ногу [37,c.99].
Лише іноді зустрічаються - або спеціально створюються заради комічного ефекту - випадки, у яких мовне оточення слова й ситуація виявляються недостатніми для зняття полісемії, і тоді виникає або ненавмисне непорозуміння, або каламбур - свідома гра слів, побудована на можливості їхнього двоякого розуміння. Нормально ж навіть невеликого контексту буває досить, щоб виключити всі сторонні для даного випадку значення й у такий спосіб на мить перетворити багатозначне «слово мови» в однозначно використовуване «слово в мовленні» [48,c.106].
Полісемія не тільки знімається контекстом, але й виявляється у всьому своєму різноманітті за допомогою постановки слова в різні контексти. Деякі вважають, що полісемія й породжується контекстом. Однак очевидно, що слово лиса не тому одержало значення 'хитра людина', що хтось ужив це слово в одному контексті з людським ім'ям.
Слово лиса в подібному контексті стало можливим тому, що відповідно до народних уявлень хитрість здавна розглядалася як типову властивість лисиць; коли виникла потреба в експресивному, емоційно-насиченому позначенні для хитрої людини, було природно використовувати для цього слово, що позначала дана тварина. У подібних випадках контекст, у якому вжите слово, лише підкаже слухачеві (читачеві) вибір потрібного (актуального) значення з декількох потенційних, що історично розвилися в багатозначному слові й властивих йому як семантичні варіанти в дану епоху життя мови [43,c.39].
У мові творів Е.М. Ремарка й у мові їхніх перекладів зустрічаються різні комбінації компонентів експресивності: гра слів, інтенсивність, емоційність, образність; інтенсивність, емоційність; емоційність; інтенсивність і ін., наприклад:
а) інтенсивність, емоційність, образність, наприклад:
Es war, als sei der Wagen ein Schiff, das lautlos ьber die bunten Kanдle des Lebens trieb. Die Stra?en wehten voruber, die hellen Portale, die Lichter, die Laternenreihen, der su?e, weiche, abendliche Aufruhr des Daseins, das sanfte Fieber der erleuchteten Nacht, und uber allem, zwischen den Dacherrandern, der eisengraue, gro?e Himmel, gegen den die Stadt ihr Licht warf
Здавалося, що наш «кадилак» – корабель, що нечутно сковзає по строкатих каналах життя. Пропливали вулиці, яскраво освітлені під'їзди, вогні будинків, ряди ліхтарів, ніжна лихоманка осяяної ночі, і над всім цим, між краями дахів, свинцево-сіре велике небо, на яке місто відкидало свою заграву. Лінгвістична література розташовує декількома теоріями мовної гри слів, наприклад, прийом твердження й заперечення, причому постійно проглядається асиметрія у вивченні противочленів даної опозиції [67,c.58].
Німецька мова має у своєму розпорядженні різними морфологічними, синтаксичними, лексико-синтаксичними, а також лексичними засобами вираження, що володіють можливістю специфічного зв'язку й займають певну позицію. У групу негативних засобів гри слів входять: спеціалізовані частки, займенники, прислівники, сполучники й словотворчі морфеми.
У плані вираження граматична категорія твердження й заперечення заснована на опозиції «немаркована форма / маркірована форма» [14,c.45]
Яскравим моментом гри слів ми можемо побачити в повторі.
Повтор – один з найбільш яскравих проявів посилення в мові художніх творів Е.М. Ремарка. Стверджувальні-негативні повтори відрізняються від інших повторів тим, що відтворюють не яке-небудь поняття як таке, а підсилюють твердження або заперечення якогось іншого поняття.
При уривчастому мовленні окремі частини речення можуть придбати самостійність як неповно оформлені висловлення, обривки думок, продовження яких лише вгадується. Формально вони ізолюються, що допускає повтор заперечення або твердження, наприклад:
Sie stand eine Weile. Dann nickte sie.
«Ja – ja – natьrlich – Ich bin ja auch dumm – wir haben ja auch gar nichts miteinander...» Sie strich sich ьber die Stirn. «Ich weiЯ nicht, wie ich dazu komme …» Вона постояла із хвилину. Потім кивнула головою:
– Так…так, звичайно…Я дурна…адже між нами нічого й немає…–Вона провела рукою по чолу. – Не знаю навіть, з якої статі я…Місце повтору не байдуже для його стилістичного ефекту.
Контактні повтори найбільш характерні для прямого мовлення, трохи рідше зустрічаються в невласно-прямій і невластиві чисто авторському мовленню, якщо вона не скомбінована з невласно-прямим мовленням [21,c.37-39].
4. ДО ПРОБЛЕМИ ПЕРЕКЛАДУ УМОВ КОМУНІКАТИВНОГО ВЖИВАННЯ
Відіграючи важливу роль у житті суспільства, переклад здавна приваблював до себе увагу літературознавців, психологів, етнографів і лінгвістів. Різні, часом взаємовиключні, погляди на сутність перекладу і його принципи, перекладність простежуються на різних етапах розвитку людської думки [83,с. 72]. Разом з тим спроби створити наукову дисципліну, націлену на опис і аналіз цього складного й суперечливого феномена, мають порівняно нетривалу історію. У свій час видний лінгвіст А.А. Реформатський дав негативну відповідь на питання про можливості створення "науки про переклад", аргументуючи це тим, що оскільки практика перекладу користується даними різних галузей науки про мову, вона не може мати власної теорії [41,с.52].
Теорія перекладу міцно затвердилася як наукова дисципліна. Цьому сприяли усвідомлена суспільна потреба в науковому узагальненні перекладацької діяльності, розвиток мовознавства, теорії комунікації й інших галузей знання, що забезпечили наукову базу для вивчення перекладу, і, нарешті, поява серйозних перекладацьких досліджень, що переконливо довели можливість і перспективність створення наукового напрямку для виявлення сутності перекладу як процесу міжмовної і міжкультурної комунікації. Разом з тим, як відзначалося вище, ряд принципових питань, відповідь на які багато в чому визначає статус теорії перекладу, дотепер є предметом спорів. До їхнього числа належить питання про предмет теорії перекладу. Так, І.І. Ревзин і В.Ю. Розенцвейг уважають, що таким є "сам процес перекладу (das Ubersetzen, translating), при якому відбувається перехід від однієї системи знаків до іншої і якого може бути описаний у семіотичних термінах" [63, с.20-21].
При цьому проводиться принципове розмежування процесу перекладу і його результату (die Ubersetzung, translation). Недоцільність включення останнього в предмет перекладу аргументується тим, що орієнтована на результат процесу перекладу традиційна теорія перекладу будувалася як дисципліна нормативна, головною метою якої було встановлення результату процесу перекладу й вироблення критеріїв оцінки його якості.
У той же час "наука, що прагне описати переклад як процес, повинна бути не нормативною, а теоретичною" [63, с.21]. Здається, що настільки різке протиставлення теоретичного й нормативного підходу навряд чи виправдано. Очевидно, воно якоюсь мірою відбиває властиве деяким напрямкам структурного мовознавства негативне відношення до урахування аксіологічних аспектів мови. Виключення з розгляду результатів процесу перекладу неправомірно звужує предмет теорії перекладу й навряд чи сприяє виявленню його сутності. Не слід забувати, що переклад являє собою цілеспрямовану діяльність, що відповідає певним вимогам і нормам і орієнтовану на досягнення певного результату. Ці норми відбивають ціннісну орієнтацію перекладача, без обліку якої не можна задовільно пояснити логіку перекладацьких рішень.
Тому можна в цілому погодитися з В.Н. Комісаровим, що, відзначаючи відому нечіткість цих норм, які лежать в основі таких використовуваних у перекладацькій практиці оцінних понять, як "адекватний переклад", "буквальний переклад" і "вільний переклад", у той же час дійде висновку про те, що "суперечливість і недостатня конкретність правил і принципів, які формулюються у деяких роботах по теорії перекладу, не означає принципової помилковості нормативного підходу до перекладацької діяльності" [19,с. 150]. Очевидно, навряд чи можливо побудувати теоретичну модель перекладу, не розташовуючи його ідеальною схемою з установкою на певні результати. Зараз же відзначимо, що вичерпний, всебічний аналіз перекладу можливий лише на основі обліку як його процесуальної сторони, так і його результатів, або, іншими словами, на основі сполучення динамічного й статичного підходів. Звідси виходить, що традиційний перекладацький аналіз, заснований на зіставленні вихідного й перекладного текстів, має таке ж право на існування, як і аналіз, що простежує процес перекладу в його динаміці. У той же час зведення завдань теорії перекладу до зіставлення текстів також навряд чи виправдано. Тому навряд чи можна погодитися з Л.С. Бархударовим, що визначає сутність лінгвістичної теорії перекладу як "порівняльне вивчення семантично тотожних різномовних текстів" [5, с.28]. Зрозуміло, дедуктивний підхід до аналізу перекладу, тобто підхід, при якому приватні положення виводяться із загальних підстав (із загальних суджень, правил, законів), цілком можливий і закономірний, хоча можливість теоретичного осмислення перекладу шляхом чистої дедукції представляється вкрай сумнівною. У цитованій вище роботі Л.С. Бархударов, визначаючи переклад як процес перетворення мовного твору на одній мові в мовний твір на іншій мові, дійде висновку про те, що переклад "має справу не із системами мов, а з конкретними мовними творами, тобто з текстами" [5, c.27].
Із цим положенням висловлює свою незгоду В.Н. Комісаров, убачаючи в ньому яку мається на увазі "незалежність" або, у всякому разі, "периферійність" перекладу стосовно мови. В.Н. Комісарів не заперечує того, що перекладач дійсно має справу з мовними творами. "Але якщо мовознавець буде розглядати переклад лише з позицій перекладача, -- пише він, -- він ризикує пройти повз істотні риси цього явища, які включають його в предмет мовознавства, завдання якого полягає в тому, щоб у спостережуваних фактах мовлення виявити прояв системи мови" [19, c.27].
Звідси робиться висновок про те, що для лінгвістичного аналізу перекладу тексти й мовний процес є лише вихідним об'єктом дослідження [19,с. 30]. У цитованому вище твердженні простежується луна тих теоретичних постулатів, які в минулому визначали напрямок лінгвістичної думки. Згідно із цими постулатами в сосюрівській дихотомії "langue-parole" лише перший елемент, що володіє рисами системної й структурної організації, є об'єктом лінгвістичного аналізу. З тих пір у методологічній орієнтації мовознавства відбулися істотні зміни. Напрямок "від мовного матеріалу до мовної системи" перестало бути єдино можливим напрямком лінгвістичного дослідження. Більше того, намітилося помітне зрушення убік вивчення мовлення як такої, що стала предметом дослідження в низці напрямків сучасного мовознавства. Саме ці напрямки відкрили нові перспективи перед теорією перекладу. Тому Л.С. Бархударов був, на наш погляд, цілком правий, побачивши тісний зв'язок між теорією перекладу й таких лінгвістичних дисциплін і течій, що перейшли від вивчення мови як абстрактної системи до вивчення функціонування мови в мовленні, як психолінгвістика, комунікативний синтаксис, лінгвістика тексту [5, с. 28].
Досліджуючи переклад як особливий вид мовної комунікації, теорія перекладу не обмежується аналізом його мовного механізму. Адже переклад - це не тільки взаємодія мов, але й взаємодія культур. У перекладі знаходять своє відображення ситуація породження вихідного тексту й ситуація перекладу. Навряд чи вдасться адекватно описати процес перекладу, не з огляду на те, що він здійснюється не ідеалізованим конструктом, а людиною, ціннісна й психологічна орієнтація якого неминуче позначається на кінцевому результаті. У число компонентів перекладацької діяльності, яка моделюється у теорії перекладу, входять "дотичні" один з одним тексти. Однобічна орієнтація лише на один з компонентів, підпорядкування йому всіх інших зміщає перспективу аналізу й неминуче веде до недооцінки деяких факторів, що впливають на переклад. Так, Г. Тур, справедливо критикуючи деякі традиційні варіанти теорії перекладу за однобічну орієнтацію на вихідний текст (відповідність цьому тексту розглядається як головна й визначальна риса процесу перекладу), пропонує в той же час інший підхід, орієнтований на тексти перекладу, на традиції й норми, які лежать в їхній основі [80,с.81]. Здається, що цей підхід не менш уразливий, чим підхід, орієнтований на вихідний текст. Теорія перекладу підрозділяється на загальну теорію, що розглядає загальні закономірності перекладу незалежно від його жанрової специфіки, умов його здійснення й особливостей, обумовлених співвідношенням тих або інших конкретних мов, і спеціальні теорії. Останні існують у трьох вимірах. Насамперед, серед них виділяються дисципліни, орієнтовані на той або інший жанр або тип текстів (художній, науково-технічний, публіцистичний переклад і ін.). Наступну групу становлять дисципліни, орієнтовані на умови й спосіб здійснення перекладу (усний послідовний, синхронний, двосторонній переклад і ін.). Нарешті, ще одним різновидом спеціальних теорій є та, котра обмежена тією або іншою парою мов (переклад з української на англійську, з німецького на французьку і т.д.). Між загальною й спеціальною теоріями існує тісна взаємодія. Загальна теорія створює понятійний апарат для опису перекладу, розкриває його загальні закономірності й інваріантні риси, тим самим створюючи концептуальну базу для побудови спеціальних теорій перекладу. Що стосується останніх, то вони, виявляючи конкретні жанрові, язикові, культурні й психологічні детермінанти процесу перекладу, вносять істотні уточнення в дані загальної теорії й дають їй матеріал для узагальнення. Якими б суперечливими не були вимоги до перекладу, не можна не визнати, що переклад є цілеспрямованою діяльністю, що відповідає певним оцінним критеріям. Однією з вимог, здавна висунутих теорією й практикою перекладацької діяльності, є вимога еквівалентності текстів – вихідної й кінцевої. Еквівалентності надавалося вирішальне значення в теоретичному описі перекладу й виявленні його сутності. Подібно тому як різні визначення перекладу відповідали різним етапам розвитку науки про переклад, різні розуміння еквівалентності відображали еволюції поглядів на сутність перекладу.
Так, у теорії закономірних відповідностей, заслуга розробок якої належить одному з піонерів лінгвістичного перекладоведення в нашій країні, Я.І. Рецкеру, поняття еквівалентності поширювалося лише на відносини між мікроодиницями тексту, але не на міжтекстові відносини. При цьому еквівалент розумівся як постійна рівнозначна відповідність, як правило не залежне від контексту [74, с.10--11].
Дуже важливе значення, пов'язане з динамічною еквівалентністю - це комунікативна ситуація. Якщо для Дж. Кетфорда вирішальним (і, мабуть, єдиним) критерієм еквівалентності є семантичний критерій співвіднесеності із предметною ситуацією, то в Ю. Найди на перший план висувається наявність у процесі перекладу двох комунікативних ситуацій і необхідність погодженості вторинної комунікативної ситуації з первинною [56,c.79].
Зрозуміло, настанова на одержувача не вичерпує тих прагматичних відносин, які характеризують комунікативну ситуацію. Мабуть, найбільш слабкою ланкою в запропонованій Ю. Найдою дефініції еквівалентності є неясність самого статусу даного поняття. Справді, виникає питання: що ж таке еквівалентність - ідеальний конструкт або поняття, що відбиває реальну практику перекладу? У визначенні постулюється не тотожність реакцій, а їхня подоба. У такий спосіб створюється враження, що мова йде про реальну перекладацьку практику. Але тоді виникає питання про те, яка ступінь подоби є необхідною й достатньою для того, щоб уважати дані тексти еквівалентними один одному. Комунікативна еквівалентність (іменована також текстовою й перекладацькою еквівалентністю) визначається Г. Йегером як відношення між текстами, що існує в тих випадках, коли обидва тексти збігаються по своїй комунікативній цінності, або, іншими словами, здатні викликати однаковий комунікативний ефект. Останній розуміється як передача адресатові певного розумового змісту. Іншими словами, комунікативна еквівалентність - це відношення між текстом вихідною мовою й текстом мовою перекладу, що виникає в тих випадках, коли при переході від оригіналу до кінцевого тексту зберігається або залишається інваріантною споконвічна комунікативна цінність тексту [85, с.87].
Визначення Г. Йегера коштовне насамперед тим, що воно повною мірою включає в розгляд таку важливу для перекладу категорію, як текст. Автор визначення правильно звертає увагу на зв'язок таких понять, як "еквівалент" і "інваріант". Саме інваріантність певних властивостей оригіналу (у цьому випадку його "комунікативної цінності") забезпечує еквівалентність кінцевого тексту вихідному. Вище, розглядаючи різне розуміння сутності перекладу, ми дорікали Г. Йегера в максималізмі через те, що він розглядав повне збереження комунікативної цінності оригіналу як онтологічну характеристику перекладу. Що ж стосується пропонованого їм визначення еквівалентності, то воно, на наш погляд, може вважатися цілком виправданим з тим, зрозуміло, істотним застереженням, що мова йде не про усереднену характеристику реальної перекладацької практики, а про її ідеальний еталон [85,c.69]. Якщо в наведених вище визначеннях поняття еквівалентності з'являється перед нами в недиференційованому вигляді, то в роботах інших авторів основний натиск робиться на варіативність цього поняття, на існування різних видів і аспектів еквівалентності.
Так, наприклад, В. Колер уважає, що поняття еквівалентності набуває реального сенсу лише в тому випадку, коли уточнюється вид або тип еквівалентних відносин між текстами. Саме по собі поняття еквівалентності, на його думку, постулює лише наявність якихось відносин між вихідним і кінцевим текстами [64,c.167] Недиференційована вимога еквівалентності, пропонована до перекладу, беззмістовна, оскільки залишається неясним, у якому саме відношенні переклад повинен бути еквівалентним оригіналу.
Вид еквівалентності уточнюється шляхом вказівки на ті аспекти, у яких застосовується це нормативне поняття. Іншими словами, мова йде про ті конкретні властивості оригіналу, які повинні бути збережені в процесі перекладу. В. Колер розрізняє наступні п'ять видів еквівалентності:
1) денотативну, що передбачає збереження предметного змісту тексту (у перекладацькій літературі воно йменується "змістовною інваріантістю" або «інваріантністю плану змісту»;
2) конотативну, що передбачає передачу конотацій тексту шляхом цілеспрямованого вибору синонімічних мовних засобів (у перекладацькій літературі звичайно ставиться до стилістичної еквівалентності);
3) текстуально-нормативну (textnormative Aquivalenz), орієнтовану на жанрові ознаки тексту, на мовні і язикові норми (у перекладацькій літературі також часто фігурує під рубрикою "стилістичної еквівалентності");
4) прагматичну, що передбачає певну установку на одержувача (у перекладовідній літературі також іменується "комунікативною еквівалентністю");
5) формальну, орієнтовану на передачу художньо-естетичних, каламбурних, що індивідуалізують і інших формальних ознак оригіналу [64,c.186-191].
Достоїнством релятивістського підходу до еквівалентності є, на наш погляд, те, що він ураховує багатомірність і багатогранність процесу перекладу. В. Колер правий, відзначаючи, що еквівалентність є нормативним, а не дескриптивним поняттям. У переліку видів еквівалентності, що він наводить, знаходять своє відображення нормативні вимоги, пропоновані до перекладу. Деякі із цих вимог частково суперечать один одному. У них проявляються "парадокси перекладу". В. Колер виходить із припущення, що в шкалі цінностей, якими оперує перекладач, існують лише змінні величини. Щоразу, перекладаючи текст повністю або який-небудь із його сегментів, перекладач знаходиться перед завданням установити ієрархію цінностей, що підлягають збереженню в перекладі, і на її основі - ієрархію вимог еквівалентності відносно даного тексту. Таким чином, ієрархія цих вимог варіюється від тексту до тексту, що не дає можливості сформулювати ту головну вимогу, що лежить в основі будь-якої еквівалентності [64,с. 91].
Дійсно, співвідношення між різними вимогами, пропонованими до перекладу, є змінною величиною. Однак здається, що вимога комунікативно-прагматичної еквівалентності при всіх умовах залишається найголовнішою, тому що саме цю вимогу, що передбачає передачу комунікативного ефекту вихідного тексту, має на увазі визначення того його аспекту або компонента, що є ведучим в умовах даного комунікативного акту. Іншими словами, саме ця еквівалентність задає співвідношення між іншими видами еквівалентності - денотативної, конотативної, текстуально-нормативної й формальної. Це положення цілком узгодиться з висунутим нами раніше положенням про функціональний інваріант перекладу, обумовленому функціональними домінантами тексту і їхньою конфігурацією, і що охоплює як ті випадки, коли першорядне значення набуває вимога денотативної еквівалентності, так і ті, коли комунікативна настанова мовного акту висуває на перше місце інші функціональні характеристики перекладного тексту [73, с.68--70].
На відміну від В. Колера В.Н. Комісаров розрізняє наступні рівні (типи) еквівалентності, що розуміє як різні ступені значеннєвої спільності між перекладом і оригіналом:
1) цілі комунікації,
2) ідентифікації ситуації,
3) "способу опису ситуацій",
4) значення синтаксичних структур
5) словесних знаків [19, с.59-100].
Якщо у В. Колера всі види еквівалентності вибудовуються в одній площині, то у В.Н. Комісарова вони утворять ієрархічну структуру, хоча характер ієрархії не цілком ясний. На думку автора, запропонована їм раніше ієрархічна модель еквівалентності була спрощеною. "Очевидно, що тут ми маємо справу з іншим типом ієрархії, компоненти якої не організуються в багатоярусну систему, де одиниці кожного рівня містять у собі одиниці рівня нижченаведеного" [19, с.100]. Найменшим ступенем значеннєвої спільності характеризуються відносини між оригіналом і перекладом на рівні мети комунікації. Другий тип еквівалентності (на рівні ідентифікації ситуації) відрізняється від першого тим, що тут зберігається додаткова частина змісту оригіналу, яка вказує, про що повідомляється у вихідному висловленні. Іншими словами, у тексті відбивається та ж предметна ситуація, хоча й змінюється спосіб її опису.
Третій тип еквівалентності (рівень "способу опису ситуації") характеризується збереженням у перекладі загальних понять, за допомогою яких описується ситуація («способу опису ситуації»).
У четвертому типі еквівалентності (рівень синтаксичних значень) до зазначених вище рис спільності додається ще одна - інваріантність синтаксичних структур оригіналу й перекладу.
Здається, що цей тип охарактеризований не цілком точно: мовлення тут може йти не про інваріантності, а лише про подібність синтаксичних структур (порівн. структуру складного речення в оригіналі й простого - у перекладі).
Нарешті, до п'ятого типу еквівалентності (на рівні словесних знаків) відносяться ті випадки, коли в перекладі зберігаються всі основні частини змісту оригіналу.
Перевагою концепції В.Н. Комісарова в порівнянні з викладеною вище концепцією В. Колера є те, що тут у поняття еквівалентності вкладається досить певний зміст.
Як обов'язкова умова еквівалентності постулюється "збереження домінантної функції висловлення" [19,с.71], що цілком відповідає висунутому нами положенню про функціональний інваріант перекладу, що опирається на функціональні домінанти тексту. В.Н. Комісарів, безумовно, прав, відзначаючи провідну роль мети комунікації у встановленні еквівалентних відносин між оригіналом і перекладом.
Оскільки ціль комунікації відноситься до категорії прагматичних факторів, це рівноцінно визнанню чільного положення прагматичної еквівалентності в ієрархії вимог до перекладу. Єдине розходження між цим положенням і тим, що було нами викладено вище, зводиться до того, що в нас мова йде про "комунікативний ефект", а у В.Н. Комісарова - про цілі комунікації.
Однак зазначене розходження несуттєве, тому що це - співвідносні поняття (для того, щоб відбулася комунікація, ефект повинен відповідати цілі)[37,c.88]. Менш обґрунтованим представляється твердження про те, що розходження між типами еквівалентності зводиться до ступеня спільності змісту оригіналу й перекладу. Наприклад, розходження між третім і четвертим типами еквівалентності аж ніяк не зачіпає їхнього змісту, а стосується лише їхньої синтаксичної форми. Четвертий тип характеризується більшим ступенем синтаксичної (але не семантичного) подібності, ніж третій. Те ж саме відноситься й до розходження між п'ятим типом і, скажемо, четвертим і третім. Розходження тут також характеризується ступенем формальної (але не значеннєвої) подібності. Тому немає досить переконливих підстав стверджувати, що лише п'ятий тип еквівалентності забезпечує "найбільший ступінь значеннєвої спільності, що тільки може існувати між текстами на різних мовах" [64,с.95].
Здається, що типологія перекладацької еквівалентності може бути представлена як у вигляді ієрархічної, так і у вигляді одномірної структури.
До пропонованої нами ієрархічної моделі еквівалентності ближче примикає схема В.Г. Гака і Ю.И. Львін, у якій розрізняються три види еквівалентності: формальна, значеннєва й ситуаційна. При формальній еквівалентності загальні значення у двох мовах виражаються аналогічними язиковими формами, значеннєва еквівалентність припускає вираження тих самих значень різними способами, і нарешті, особливістю ситуаційної еквівалентності є те, що та сама ситуація описується не тільки за допомогою різних форм (як і при значеннєвій еквівалентності), але й за допомогою різних елементарних значень (сем), які виражаються цими формами [39,c.100]. При формальній еквівалентності спостерігається подоба слів і форм при подобі значень. Розходження засобів вираження проявляються лише в загальних структурних розходженнях двох мов. "Значеннєва" еквівалентність також не є чисто значеннєвою, - оскільки вона одночасно встановлюється й на рівні предметної ситуації. По суті справи, всі три категорії еквівалентності являють собою результат різних перекладацьких операцій: у першому випадку мова йде про найпростішу із цих операцій - субституції, тобто про підстановку знаків мови перекладу замість знаків вихідної мови, а в другому й у третьому -і про операції більш складного типу -і так званих перекладацьких трансформаціях [12,c.37].
Модель рівнів еквівалентності будується на урахуванні двох взаємозалежних ознак:
1) характеру трансформації, який піддається вихідне висловлення при перекладі,
2) характеру інваріанта, що зберігає.
При побудові цієї моделі за основу були прийняті три виміри семіозиса (знакового процесу), що розрізняють у семіотиці, -і синтактика (відношення "знак : знак"), семантика (відношення "знак : референт") і прагматика (відношення "знак : людина").
На синтаксичному рівні мають місце субституції типу: The sun disappeared behind a cloud -і Сонце зникло за хмарою; Результати були