Проблема перекладу умов комунікативного вживання на прикладі твору Е. Ремарка "Час жити й час умирати"
«Das glaube ich sicher», werfe ich ein, – «er soll ja sowieso erst gar nicht gewollt haben.»
«Na, wenn er allein nicht, dann vielleicht doch, wenn so zwanzig, dreiЯig Leute in der Welt nein gesagt hatten.»
«Das wohl«, gebe ich zu, «aber die haben ja gerade gewollt.»
«Es ist komisch, wenn man sich das ьberlegt», fдhrt Kropp fort, «wir sind doch hier, um unser Vaterland zu verteidigen. Aber die Franzosen sind doch auch da, um ihr Vaterland zu verteidigen. Wer hat nun recht?»[96,c.190].
– Але що я все-таки хотів би довідатися, – говорить Альберт, – так це от що: почалася б війна або не почалася, якби кайзер сказав «ні»?
– Я впевнений, що війни не було б, – вставляю я, – адже він, говорять, спочатку зовсім не хотів її.
– Ну нехай не він один, нехай двадцять – тридцять чоловік в усьому світі сказали б «ні», – може бути, тоді її все-таки не було б?
– Мабуть що так, – погоджуюся я, – але вони-те саме бажали, щоб вона була.
– Дивно все-таки, як подумаєш, – продовжує Кроп, – адже навіщо ми тут? Щоб захищати свою батьківщину. Але французи теж перебувають тут для того, щоб захищати свою батьківщину. Так хто ж правий?[92,c.239].
У даному контексті пряме мовлення дозволяє сполучати як особисте авторське відношення до певної проблеми, так і відношення його героїв. Вустами Гребера Е.М. Ремарк зачіпає одне із самих пекучих питань: який час настав: час жити або час умирати, і дає ясну відповідь: час умирати.
І підтвердженням тому кінець роману.
В українському варіанті перекладу Ю. Афонькіну вдалося з дивною точністю створити адекватне модальне тло оригіналу і яскраво представити не тільки негативне відношення письменника до війни, розв'язаної правлячими колами європейських держав, але й донести до читача цілу гаму позитивних і негативних почуттів і емоцій, що виражають різними верствами населення.
Зміст роману «Час жити й час умирати» свідчить про те, наскільки бідний особистий досвід його героїв. Юнаки, зі шкільної лави, потрапляють в окопи, не маючи, практично, ні найменшого уявлення про життя. У них за спиною – роки навчання гімназичним наукам, мрії, невизначені й наївні, про майбутнє, у якому про війну не було й мовлення.
Український переклад по семантичній і модальній наповнюваності абсолютно не поступається оригіналу й повністю передає барвисту палітру негативного образа «учителя» і «наставника», що не вмовляв своїх учнів, а «виступав перед ними з промовами» і запитував задушевним голосом «Ви, звичайно, теж підете разом з усіма, чи не так, друзі мої?».
Це були професійні методи психологічної обробки майбутніх смертників, які, зрештою, ладом, без найменшого сумніву в правоті своїх учинків, під його командою, відправлялися в окружне військове керування.
Письменник представляє його в романі в самих негативних тонах. Сповнений почуття власного достоїнства, підкріпленого авторитетом мундира, цей пустоголовий солдафон прагне викорінити з новобранців останні залишки вільнодумства й перетворити їх потім у безвладну й сліпу машину для вбивства.
Сувора безжалісна школа казарми, фронт, щохвилинна можливість загинути, повна безпорадність і нездатність розібратися в тому що сталося – от шлях, що підготувала Німеччина того часу кожному вчорашньому школяреві.
Сучасна література знає небагато творів, що представляють із такою широтою й правдивістю фронтове життя солдата.
Але для Е.М. Ремарка ці описи не є самоціллю. Як художник він лаконічний і стриманий. Страшні картини, боїв, жорстокі сліди загибелі людей потрібні йому для розвінчання брехливої романтизації війни, властивій тільки націоналістичній літературі.
Війна проклала фатальну рису між тими, хто опинився на фронті й тими, хто залишився в тилу.
Нікчемні розмови, порожні захвати, «розумні наставляння», ситість одних і вбогість багатьох приводять багатьох відпускників у повний розпач:
Ich beiЯe in meine Kissen, ich krampfe die Fauste um die Eisenstabe meines Bettes. Ich hatte nie hierherkommen durfen. Ich war gleichgultig und oft hoffnungslos drau?en; - ich werde es nie mehr so sein konnen. Ich war ein Soldat, und nun bin ich nichts mehr als Schmerz um mich, um meine Mutter, um alles, was so trostlos und ohne Ende ist. Ich hatte nie auf Urlaub fahren durfen [96,c.178].
Я кусаю подушки, стискаю руками залізні прути ліжка. Не треба мені було сюди приїжджати. На фронті мені все було байдуже, нерідко я втрачав усяку надію, а тепер я ніколи вже більше не зможу бути таким байдужим. Я був солдатом, тепер же все в мені - суцільний біль, біль від жалості до себе, до матері, від свідомості того, що всі так безпросвітно й кінця не видно.
Не треба мені було їхати у відпустку [87,c.128].
Ми схильні дотримуватися точки зору, висловленої В. К. Харченко, що під оціночністю розуміє відношення мовця до предмета мовлення, тобто це – закладена в слові позитивна або негативна характеристика людини, предмета, явища. Наявність «плюсу» або «мінуса» у значенні слова - важливий показник оціночності [17,c.76].
До засобів вираження оцінки, як відомо, можна віднести також і інтонацію, оцінні конструкції, оцінні фразеологізми (weise sein/бути семи п'ядей у чолі), певні афікси й, звичайно ж, пряме й переносне значення слів, наприклад:
Wir waren jetzt in glдnzender Stimmung [86 ,c.94].
Ми були в блискучому настрої [85, c.102].
Не менш важливим компонентом експресивності є образність, хоча єдиного визначення поняття образу поки ще не створено.
Слідом за Е. В. Самсоновою, ми розглядаємо образ як нове, більш яскраве уявлення певного поняття, що створюється в результаті зіставлення двох денотатів на базі їхньої загальної ознаки [20, c.10].
У художньому творі образність може бути виявлена не тільки на рівні окремого слова, але й словосполучення, речення, строфи, абзацу й навіть цілого тексту. Засобами створення такої образності є фразеологічні звороти, метафори, символи, алегорії й деякі інші тропи, наприклад:
Jetzt war auch ihr Gesicht im Licht, es lief ьber die Schultern und die Brust, gelb, wie der Schein von Wachskerzen [86,с. 99].
Світло збігало по плечах і грудям, жовтий, як полум'я воскової свічі… [81,c. 98].
Образність завжди відрізняється індивідуальністю й втілюється в першу чергу в образному слові. Тому деякі сучасні дослідники тексту, наприклад, А.Б. Анікіна, пропонує слово вважати «найменшою семантичною одиницею художнього тексту, у якій концентрується особистий зміст, неповторні індивідуальні особливості бачення світу й відображення його художником» [91,с. 87].
У мові творів Е.М. Ремарка й у мові їхніх перекладів зустрічаються різні комбінації компонентів експресивності: інтенсивність, емоційність, образність; інтенсивність, емоційність; емоційність; інтенсивність і ін., наприклад:
а) інтенсивність, емоційність, образність, наприклад:
Es war, als sei der Wagen ein Schiff, das lautlos ьber die bunten Kanдle des Lebens trieb. Die StraЯen wehten vorьber, die hellen Portale, die Lichter, die Laternenreihen, der sьЯe, weiche, abendliche Aufruhr des Daseins, das sanfte Fieber der erleuchteten Nacht, und ьber allem, zwischen den Dдcherrдndern, der eisengraue, groЯe Himmel, gegen den die Stadt ihr Licht warf [86,c.56]
Лінгвістична література має декілька теорій мовного ствердження й заперечення, причому постійно проглядається асиметрія у вивченні противочленів даної опозиції. Увагу вчених у пошуку істини зосереджено, в основному, на запереченні, що, звичайно ж, знижує повноту обсягу відомостей про взаємозв'язок і взаємозалежність ствердження й заперечення, а також про їхнє протистояння. У хронологічному плані вивчення ствердження й заперечення визначене в мовознавстві декількома напрямками. Представники психологічного й молодограматичного напрямків розглядали заперечення в мові в дусі психологізму – як чисто суб'єктивний прояв людської психіки [59,c.69].
Для прагматичного підходу в лінгвістиці характерні виділення й пояснення мовних явищ, виходячи з комунікативної функції мови. Більшість прихильників цієї концепції розглядає заперечення в мові як прагматичну або функціональну категорію, що виражає щось що відхиляє, що спростовує відношення (die ablehnende Einstellung) мовця до висловлення [78,c.178].
Семантичну полярність між ствердженням і запереченням варто розглядати не як абсолютну протилежність, а як діалектичний зв'язок. Лінгвістичні відносини взаємозв'язку й залежності ствердження й заперечення проявляються в можливості взаємозамінності стверджувальних і негативних речень. Заперечення містить більш складні властивості, чим твердження. І як таке є причиною виникнення різних поглядів на його (заперечення) сутність. Наукові визначення модального статусу категорії ствердження-заперечення, за нашими спостереженнями, у лінгвістиці вирішуються неоднозначно. Ряд дослідників уважає їхніми перехресними категоріями й визнає можливість їхньої взаємодії в мові [55,c.81]; деякі проводять розмежування між категорією модальності й категорією ствердження-заперечення; є й такі, які вказують на модальну основу категорії ствердження-заперечення.
У своєму дослідженні ми, слідом за Г. П. Німцем [99, c.2], схильні розглядати ствердження й заперечення як синтаксичну категорію, відмінну від категорії модальності, хоча й близьку до неї.
Усередині цієї категорії існує бінарна опозиція, члени якої однак у чисельному відношенні не рівні. Саме в силу того, що ствердження виражається здебільшого імпліцитного (нульовими маркерами), а заперечення має цілу систему засобів, ствердження виступає як слабкий член опозиції, а заперечення як сильний член опозиції.
Морфологічна класифікація засобів вираження твердження й заперечення в німецькій і українській ґрунтується на визначенні їхньої граматичної природи, місця й засоби вираження в морфологічній системі мови. Німецька мова має у своєму розпорядженні різними морфологічними, синтаксичними, лексико-синтаксичними, а також лексичними засобами вираження, що володіють можливістю специфічного зв'язку й займають певну позицію. Аналіз наукових підходів вітчизняних лінгвістів до трактування категорії твердження й заперечення дозволяє зробити висновок, що її семантичний потенціал інтерпретується в мові як форма прояву предикативності, що виражає встановлення деяких позитивних зв'язків між предметами і явищами або відсутність таких; як відбиття наявності/відсутності об'єктивних зв'язків у самій дійсності; як вираження значеннєвої з'єднуваності / роз'єднаності між членами речення, якій відповідає з'єднуваність або роз'єднаність чогось у дійсності; як відбиття об'єктивної з'єднуваності / роз'єднаності через поняття наявності / відсутності, властивості /невластивості й т.ін. ознаки, властивості предмету; як форма модальності, що відбиває об'єктивне й/або суб'єктивне значення реальності / ірреальності відбиваних у реченні зв'язків і явищ дійсності.
Всі образні твердження й заперечення, як відомо, ставляться до фразеологізмів, хоча по своїй структурі вони досить різноманітні. В образних твердженнях і запереченнях немаловажну роль виконують також фразеологізми, на базі яких створюються яскраві, хоча й стереотипні образи, наприклад:
Wenn sie jetzt einen langen Bibelspruch will, bin ich in der Patsche; den auszuhauen wьrde mehr als die Platte kosten [86,c.34]
Якщо вона тепер побажає написати довгий вислів з Біблії – я сів у калюжу; висікти його буде коштувати дорожче, ніж сама плита [87,c.99].
Фразеологізм використається мовцем зі збурюванням або подивом про вчинки або факти, які несумісні із прийнятими нормами. Слово «калюжа/бруд» зберігає своє семантичне значення.
У свідомості адресанта й адресата виникає уявлення досконаної реальної, багато разів баченої ситуації [62,c.45].
Згадування цього поняття допомагає образно і яскраво уявити собі негативну сутність будь-якого суб'єкта, що потрапить у брудну калюжу.
Так завдяки образу «калюжа/бруд» виникає експресивне заперечення, причому слово «калюжа/бруд» не втратило свого основного значеннєвого значення.
Але в цьому випадку є присутнім і переносним значенням усього висловлення, тому що в дійсності мова йде зовсім не про брудну калюжу, а про те, що це не укладається в загальноприйняті норми [50,c.80].
При дослідженні образних заперечень у мові романів Е. М. Ремарка великий інтерес представляють фразеологічні синоніми й варіанти.
Синонімічна група створюється навколо абстрактного іменника Unsinn/нісенітниця, що у фразеологізмах здобуває предметне значення, наприклад, сполучення rede keinen Unsinn/не говори дурості означає: rede keine Tцne, rede keinen Mumpitz, quatsch keinen Rhabarbar, quatsch keinen Stiefel, rede doch nicht solches (soviel) Blech (Wellblech), rede (erzдhl) doch nicht (keinen) Kдse (Kohl, Mist), rede keine Makulatur, rede (erzдhl, quatsch) doch keine Opern.
В представлених синонімах образ створюється в результаті незвичайного сполучення дієслова говоріння з різними конкретними й абстрактними іменниками. Конкретизуючи поняття Unsinn, образ переносить його з абстрактної сфери в галузь уявлень, які відчуваються почуттєво оптично й відчуттєво (Rhabarber, Stiefel, Blech, Kдse, Kohl) або акустично (Tцne, Opern), наприклад:
«Da ist ja gut vorgesorgt zur Offensive», sagt Mьller erstaunt.
«Die sind fьr uns», knurrt Detering.
«Quatsch nicht», fдhrt Kat ihn an (Remarque, Im Westen nichts Neues).
– Однак вони отут нічого не забули для наступу, – здивовано говорить Мюлер.
– Це для нас, – гарчить Детеринг.
– Тіпун тобі на язик, – кричить на нього Кат [9,c.90].
Один з героїв неприємне вираження «Це для нас» намагається перервати фразеологізмом: Quatsch nicht/не говори дурницю. У перекладі ж на українську експресивне ствердження виражене у формі фразеологізму Тіпун тобі на язик, тобто не говори того, чого не треба, а інакше нехай у тебе мовою підхопиться тіпун.
Дієслово quatschen, маючи імпліцитну негативну оцінку дії, у сполученні з іменником у множині Opern/опери розвінчує порожні розмови, незважаючи на свою велику й пишномовну форми. Образний ефект створюється завдяки незвичайній сполучуваності дієслова з іменниками, наприклад:
«Quatsch keine Opern!» hцrte ich gleich darauf den grцЯten der Brьder Vogt Kцster anknarren. «Wer zuerst da ist, malt zuerst! Fertig! Und nun schiebt ab!» [86,c.56]
– Голову не мороч! - почули ми голів найбільшого із братів. - Хто перший прийшов, той і справу робить! - репетував він на Кестера. - Всі! А тепер змотуйтеся! [84,c.78].
Або
«Quatsch keinen Kдse oder bist du noch grьn. Zwei Groschen Postertaxe fьrs Wiederkommen. Hau ab!» [86,c.90])
– Не бовтай попусту…зелений ще…Двадцять пфенігів належать швейцарові за те, що повернувся. Така такса! Змивайся! [84,c.78].
Наведені приклади образних заперечень являють собою фразеологічні синоніми, загальні їхні значення збігаються, але є розходження в стилістичних-функціонально-стилістичних відтінках: Quatsch keinen Kдse/не бовтай попусту – літературно-розмовний стиль, а Quatsch keine Opern/не мороч голову – уже має фамільярний стиль спілкування.
У мові художніх творів Е. М. Ремарка досить часті випадки уявлення негативних рис персонажів за допомогою метафори. Наприклад, у наступному контексті експресивне заперечення виражається за допомогою метафори „Plдttbrett“/дошка, з метою експресивного уявлення байдужості, егоїзму й злого характеру людини:
…eine dьrre Frau, die einen Hals wie ein Truthahn hatte... Aber dieses unfruchtbare Plдttbrett da drauЯen lebt. Wird wahrscheinlich steinalt zum Дrger der Mitmenschen [86,c.47]
…худа жінка із шиєю, як в індички. … А от ця марна гладильна дошка живе й, імовірно, доживе до найглибшої старості. До великої прикрості ближніх [90,c.89].
Розповсюдженим образним художнім засобом у текстах романів письменника виступає й порівняння, що передається різними способами з використанням одиниць різних рівнів мови: синтаксичного, морфологічного й лексичного. Так, наприклад, морфологічний рівень у романі найчастіше утворять ступені порівняння прикметників, синтаксичний рівень створюють групи порівняння й складнопідрядні речення з певними сполучниками, лексичний рівень утвориться складними прикметниками. Способи вираження порівняння можуть бути як експліцитними, так і імпліцитними.
Мають місце й випадки спільного функціонування стверджувальних і негативних засобів з вигуками у фразеологічних зворотах, контактне функціонування яких зустрічається в прямій і невласно-прямій мові.
Вигуки, що виражають заперечення й негативну оцінку, лайки й лайок (Donnerwetter!/Чорт забери, Kruzitьrken!/Чорт візьми, verdammt/прокляття й ін.) переважають над стверджувальними.
Учасники мовного акту, що використовують подібні язикові одиниці, явно переживають сильні негативні емоції, наприклад:
Der Korridor unserer Pension war hell.
«Verdammt,» sagte ich, «Was ist denn da los? Warte mal einen Moment» [86,с.28].
У коридорі нашого пансіону горіло яскраве світло.
– Прокляття! – сказав я. – Що там трапилося? Почекайте хвилинку [81,c.78].
У даному прикладі пан Локамп, не приховуючи свого розпачу verdammt/прокляття, випробовує найсильніші негативні емоції. Навіть невеликих розмірів контекст дозволяє розпізнати причину негативної емоції мовця. Основну емотивну функцію в репліці вигук виконує без підтримки номінативного висловлення.
Чисельність вигуків, що виражають позитивну (стверджувальну) оцінку, у текстах Е.М. Ремарка набагато менше. Комунікативна функція таких вигуків – вираження всіляких позитивних емоцій радості, захвату, приємного подиву, задоволення, наприклад: hei, hurra, o lala, mein Kind, mein Sцhnchen, Mann, Kumpel і ін.
Вираження іронії лексичними засобами безпосередньо пов'язане з експресивно-образним і емоційно-оцінним уживанням язикових одиниць. В основі цього вживання лежить принцип семантичної двоплановості, що створюється узуальними й оказиональними, прямими й переносними значеннями [4,c.50]. У результаті іронічної трансформації семантики слова між узуальними й оказиональними значеннями виникають відносини невідповідності, протиріччя, які породжують імплікацію певного змісту, що є авторською суб'єктивною оцінкою предметів і явищ дійсності, що і є механізмом створення іронії.
Художній діалог у творах Е.М. Ремарка виявляє ряд функцій, які не властиві розмовному діалогічному мовленню, спонтанному діалогу, і виступає у вигляді специфічного фрагмента художнього твору, безпосередньо беручи участь у розвитку сюжетної лінії, тобто має композиційну функцію, служить реалізації авторської установки й інтенції, рішенню стилістичних завдань і, особливо, створенню мовного портрета героїв твору.
Оскільки переклад є складним видом мовної діяльності, опосередкованим актом двомовної комунікації, то в сучасній лінгвістичній теорії міцно затвердився комунікативно-прагматичний підхід до проблем теорії й практики перекладу [89,c.90-100].
Гідністю подібного підходу є зведення воєдино лінгвістичного й екстралінгвістичного аспектів перекладу.
Немаловажна й печатка того часу, коли створений твір – тісний зв'язок між історичною обстановкою і її образами, що відображають, твори. Стосовно всіх цих особливостей, характерним для художньої літератури, і виявляється, нарешті, індивідуальна манера письменника.
У процесі перекладу мови романів Е.М. Ремарка мовні можливості не завжди збігаються. Окремі переносні значення еквівалентних слів фразеологічних зворотів можуть збігатися, але слова з абсолютно однаковим складом переносних значень в оригіналі й перекладах практично не зустрічаються. Як відомо, українське мовлення характеризується високим емоційним розжаренням і багатством мовних засобів для вираження емоцій і їхніх відтінків, тому ствердження «Hier ist nichts zu holen/Тут нічого не дістанеш», перекладач, намагаючись максимально наблизити до російського читача, підсилює за допомогою фразеологізму «Тут хоч шаром покоти»:
„Hat sich was! Hier ist nichts zu holen. Keine Brotrinde holst du hier“ [86,c.117].
– Иш, чого захотів! Тут хоч шаром покоти! Тут ти й кірки хліба не дістанеш [84,c.118].
Багато хто з образних порівнянь і метафор мови оригіналу, задіяні при описі психологічних особливостей сприйняття людиною навколишнього світу, еквівалентно відтворені українською в семантичному, контекстуальному й структурному відношенні. Тим часом, іноді зустрічаються й випадки як занадто вільного, так і буквального перекладу окремих фразеологізмів, що приводить часто до втрати емоційного відтінку.
Так, наприклад, традиційна метафора Er ist ein alter Bьhnenhase (розм. шутл.) У нього великий стаж роботи в театрі одержує нове іронічне значення в аналізованому уривку:
Potzloch grinste geschmeichelt. „Verlegenheit ist schwer darzustellen, das weiЯ ich als alter Bьhnenhase. Echte Verlegenheit schon schaffen“ [86,c.79].
Потцлох посміхнувся, улещений.
Зніяковілість важко передати, я старий театральний заєць, знаю це. Я маю на увазі щиру зніяковілість [84,c.100].
Зобразити зніяковілість украй важко. Мені, старому діячеві сцени, це давно відомо. Звичайно, я маю на увазі справжню зніяковілість [83,c.89].
У даному прикладі Потцлох іронізує.
Слід зазначити стилістичну й експресивну нерівноцінність перекладів.
Е. Нікаєв досить точно передає як експресивне значення, так і метафоричне твердження Потцлоха з відтінком іронії я старий театральний заєць.
Експресивне значення й іронія оригіналу в перекладі И. Шрайбера трохи занижене, тому висловлення Поцлоха звучить академічно й сухо.
В іншому прикладі перекладачеві не до кінця вдається відчути емоцію, представлену в реченні або репліці, що відразу ж позначається на еквівалентності перекладу:
Theater, Konzerte, Bьcher, alle diese bьrgerlichen Gewohnheiten hatte ich fast verloren. Es war nicht die Zeit danach [86,c.85].
Театри, концерти, книга, я майже втратив смак до всих цих буржуазних звичок. Вони не відповідали духу часу [84,c.67].
Театри, концерти, книга – від цих буржуазних звичок я давно вже встиг відвикнути. Та й час був не той [83, c.69].
Негативна репліка в перекладі И. Шрайбера Вони не відповідали духу часу, завдяки метафорі, звучить яскраво й емоційно.
У перекладі ж И. Шрайбера репліка представлена простою синтаксичною побудовою й через це явно програє в експресивному значенні.
Автор уводить читача у внутрішній світ своїх персонажів з описом їхнього емоційно-психологічного стану й процесу руху думки, з метою розкриття більше повного психологічного образу персонажа, що обумовлено художнім задумом твору [19,c.90].
Емоції в цьому випадку стають носіями інформації про зовнішні події, а емоційний стан персонажа представляється можливим розглядати як особливу форму відображення зовнішнього світу.
Як прямі, так і непрямі позитивні або негативні оцінки автора, дані в тексті, сигналізують читачеві про те, яким саме повинне бути відношення до того що відбувається. Іншими словами автор змушує читача інтерпретувати текст, як задумав його він сам. Творча спадщина Е.М. Ремарка охоплює кілька десятиліть німецької й світової історії. Різні часи, події, що бурхливо змінюються але в оповіданні про них є щось загальне: мотиви, коло проблем, світовідчування, тип улюбленого героя.
Життя схоплює героїв Е.М. Ремарка за горло, тому що вони живуть і люблять в умовному, абстрактному просторі. Вони у всьому діти свого часу, письменник уміє це показати з великою переконливістю. Їм неможливо відокремити свою долю й свою любов від трагедії, що відбувається навкруги.
Спроба втекти вдвох «з мороку, холоду й дощу» - не більш ніж коротка, свідомо приречена спроба. «Маленький затишний спокій на краю вулкана», - іронізує Равик. У ому ж й справа, що він усюди почуває себе на краю вулкана, відгомони грому, що наближається, доносяться до нього зі сторінок газет, з радіоприймача; вони в самій насиченій тривогою атмосфері [16,c.79].
Героєві Ремарка не відмовиш у мужності. Це мужність людини, змушеної поодинці відстоювати свою волю, свою порядність, свою любов - усе, що складає для нього в житті зміст. Змінити саме життя він поодинці не в змозі - звідси неминаюча оскома гіркоти. Але те, що він не здатний думати лише про себе, відгородившись від тривог світу, робить йому честь.
Таким чином, аналіз художніх текстів оригіналів і їхніх перекладів на українську мову показав, що при перекладі більшості досліджуваних художніх образних засобів виразність зберігається.
Зіставлення оригінальних текстів романів Е.М. Ремарка й текстів їхніх перекладів на українську мову дозволило нам проаналізувати запропоновані перекладачами шляхи рішення проблеми еквівалентності перекладу; оцінити, наскільки успішно вони впоралися із завданням відтворення в мові перекладу образних художніх засобів оригіналу й збереження його національного забарвлення [32,c.89]. У процесі перекладу мови романів Е.М. Ремарка мовні можливості не завжди збігаються. Окремі переносні значення еквівалентних слів можуть збігатися, але слова з абсолютно однаковим складом переносних значень в оригіналі й перекладах практично не зустрічаються. Багато хто з образних порівнянь і метафор мови оригіналу, задіяні при описі психологічних особливостей сприйняття людиною навколишнього світу, еквівалентно відтворені українською мовою в семантичному, контекстуальному й структурному відношенні. Тим часом, іноді зустрічаються й випадки як занадто вільного, так і буквального перекладу окремих фрагментів, що приводить часто до втрати емоційного відтінку.
Перекладач Е. Никаєв у ряді випадків не зміг зберегти еквівалентність змісту оригіналу. У його перекладах досить часто відзначаються неточності в передачі як модальних відтінків, так і семантичних значень виражених порівнянням, метафорою й фразеологізмами, що приводить до істотного перекручування авторського змісту.
И. Шрайбер, навпаки, глибоко сприймає контекст і гранично точно зберігає мову оригіналу. Однак і він іноді допускає погрішності при перекладі. Особливою яскравістю уявлення семантичної й модальної еквівалентності як з боку самого письменника, так і його героїв відрізняються переклади И. Каринцевої і В. Станевич [80,c.99].
ВИСНОВОК
Роман Е.Ремарка «Час жити й час умирати» є одним з кульмінаційних пунктів біографії письменника. У романі найбільше повно представлені прийоми, що визначають ідіо-стиль автора в цей період, а також деякі загальні тенденції розвитку прози XX століття: використання принципу наскрізного повтору, що пронизує весь текст і поєднує різні його фрагменти, активне вживання фігур і тропів, посилення багатозначності образів, актуалізація зв'язку фігур, і зокрема, фігур контрасту, з темою й зображуваною ситуацією.
Необхідно відзначити, що художній простір роману Е. М. Ремарка «Час жити й час умирати» насичено різними прийомами контрасту, полісемією, омонімією, метафорами, грою слів і так далі.
У даній роботі ми виконали поставлену мету - показали особливості перекладу лексичних засобів як одного зі способів світосприймання й найважливішого змістовного компонента тексту, що являє собою складну художньо повновагу систему різноманітних зображувально-виразних засобів, експліцюючих картину світу письменника.
Важливе місце серед них належить таким лексичним засобам як полісемія, омонімія, метафоризація, гра слів.
У даній роботі виконані наступні завдання:
- розглянули проблему перекладу слова, як форми;
- розглянули проблему перекладу слова як змісту: полісемія, омонімія, метафоризація, гра слів;
- розглянули проблему перекладу слів комунікативного вживання;
- розглянули фразеологічні труднощі перекладу.
При аналізі об'єкта дослідження й для рішення поставлених задач були використані такі методи, як семантико-стилістичний аналіз слова, методика компонентного аналізу, що дозволяє виявити відношення між семами, що входять у семантичну структуру членів контрасту, метод семантичних опозицій, що припускає угруповання ключових знаків, а також описово-аналітичний, контекстологічний методи аналізу, які становлять комплексну методику інтерпретації тексту.
Наукова новизна роботи складається в проведенні комплексного багато-аспектного дослідження лексичного аспекту перекладу художнього тексту, реалізованого в творі одного жанру і однієї епохи [17,c.25-29].
При розгляді художнього твору з