Доля політичної нації в поліетнічному суспільстві.
Найпоказовішим у дослідженні Дж. Бремера є те, як ставляться росіяни в Україні до української освіти своїх дітей: 54% росіян у Львові і 65% у Києві погоджуються, щоб їхні діти навчалися в українських школах, майже всі росіяни у Львові і Києві (96% і 91%) вважають, що їхні діти повинні вільно володіти українською мовою. Отже, майбутнє своїх дітей в Україні українські росіяни пов’язують із знанням української мови.[157]
Заслуговують на увагу соціологічні дослідження щодо стану і перспективи розвитку міжнаціональних відносин у Донецькій області (В. Мозговий‚ Т. Болбат та інші). Одержані дані дозволили зробити висновок‚ що об’єктивно потенційної небезпеки загострення національних конфліктів в Україні і в регіоні не існує. Показово‚ що в цьому майже суцільно російськомовному регіоні українська мова дедалі більше завойовує авторитет. На запитання “Чи треба розвивати українську мову та культуру однаково з іншими національними мовами та культурами?” 85‚8% донецьких респондентів відповіли ствердно і тільки 4‚8% з цим не погодилися.[158]
Проте, незважаючи на позитивну динаміку ціннісних орієнтацій населення України, масова свідомість її громадян залишається суперечливою і амбівалентною. За даними опитування, проведеного Інститутом соціології НАН України в рамках соціологічного моніторингу “Українське суспільство: 1994 — 2004”, тільки 44,2% респондентів торік вважали себе перш за все громадянами України, 30,5% — “мешканцем села, району чи міста, в якому живе”, 6,7% — “мешканцем регіону (області чи кількох областей)”. Ще 10,7 % опитаних продовжують ідентифікувати себе з неіснуючою уже державою — Радянським Союзом.[159]
Для порівняння: практично 90% жителів Російської Федерації насамперед вважають себе росіянами, тобто громадянами Росії. Такий високий рівень національної ідентичності серед своїх співгромадян зафіксували фахівці Інституту соціології Російської академії наук у ході щорічного дослідження громадської думки.[160]
Аналізуючи вищесказане, висновок полягає у наступному: у масовій свідомості українського суспільства політична, державна ідентифікація не має першорядного значення. Якщо в Україні і розвивається система ідентифікації українства, то це, скоріше, ідентифікат не з розряду “держава — громадянин”, а з розряду “країна — особистість”, “країна — спільнота”. Головна тут — суто територіальна, земляцька ідентичність, близькість до землі-годувальниці, близькість до певного регіону. Навіть читаючи сучасну політичну пресу, часто можемо зустріти такі визначення, як “донецькі”, “харківські”, “київські” — реальний розподіл українського соціуму за умови відсутності нових механізмів консолідації суспільства як єдиної політичної нації.
Регіональні відмінності України стали об’єктом політичних спекуляцій та розмінною монетою політтехнологій у ході виборчої компанії 2004 р. Як наслідок маємо “викид” як на Сході та Півдні України, так і на Заході латентних відмінностей життєдіяльності цих двох регіонів — економічних, історичних, геополітичних, релігійних, мовних, ціннісних і т.д.
Знов ж таки, говорячи про українську політичну націю, не можна говорити категорично – не слід драматизувати її сьогоднішній стан. Адже, для її стабільного становлення та функціонування необхідний тривалий проміжок часу утвердження практики свідомого громадянства. Шістнадцятилітня новітня історія України з її нерозвиненою державницькою традицією (а отже, історично-державницькою ідентичністю) і з традиційно пануючим етнокультурним розумінням нації, це не той строк, за який може сформуватися політична нація. Потрібна послідовна копітка спільна робота у цьому напрямі як держави так і еліти.
Є, звичайно, в Україні і деякі інші точки зору на цю проблему. Досить цікавою та не безпідставною є погляд Сергія Макєєва на питання політичної нації. Заввідділом Інституту соціології, доктор соціології Сергій Макеєв, в Інтернет-газеті “Прозора політика” в одній із своїх статей наголошує на тому, що в Україні на сьогоднішній день вже є політична нація; і не одна, а – три (!).
Сергій Макєєв пише про те, що саме в результаті подій 21 листопада 2004 року в Україні сформувалося аж три політичні нації. “На тому місці, де повинна була б бути єдина Україна, маємо три нації, і, відповідно, три держави”. [161] на думку дослідника, перша нація 21 листопада обрала своїм президентом – Віктора Ющенка. Її кількісний склад оголосив Київський міжнародний інститут соціології та Центра А. Разумкова при підтримці фонду “Демократичні ініціативи”. Дані “екзит-полу” говорили про наступне – 54% виборців підтримали В.Ющенка. Саме ці “54%” вийшли на майдани і вирішили не визнавати “законно” обраного президента, на той час прем’єр-міністра. Перша країна, за словами, Макєєва, розмістилася на майдані Незалежності у столиці. Друга нація, кількісно на багато менша за першу, але підконтрольна тільки сама собі, почуваючи себе у повній безпеці, відсторонив себе від першої штиками силових структур, не відстороненою політичною глухотою та лицемірством (дозволю собі не погодитися з останнім висловлюванням). У цієї нації, припускає С. Макєєв, дві “голови”, а саме – Віктор Янукович та Л. Кучма. Багато критики (деколи бруду) у даній статті лунає саме на “другу” політичну націю.
Третя політична нація – це ті, кого обманули, спокусили, “купили”, залякали “другою” політичною нацією, або вони взагалі пасивно піддалися її умовлянням. Макєєв пише, що вони дозволили робити з собою що завгодно, дозволивши, тим самим, другій нації робити що завгодно з усією державою. “Вони зародили в собі люту ненависть до американського імперіалізму та місцевого, тобто українського націоналізму”.[162] Останнє фактично означає культивування ненависті до ідеї самовизначення, яке не може не бути національним. Частину з них, подібно “безсловесному грузу возили на “пікніки” та “екскурсії” з відкріпними талонами”. Участь у подібних організаціях обернулася для таких людей політичною смертю, - як пише С. Макєєв.
З даної статті бачимо, що політичну українську націю (до речі ще не сформовану), вже починають ділити навпіл, в принципі, так само, як намагаються поділити і Українську державу. Ці думки та погляди досить поширені на сьогоднішній день в засобах масової інформації в Україні, і це неабияким чином може підсвідомо вплинути на масову свідомість українського народу.
Українська політична нація повинна формуватися на основі єдиного інформаційного поля. В цьому також переконана українська письменниця О.Забужко. За словами О.Забужко, політична нація починається з того, що “вся країна від заходу до сходу, від півночі до півдня в однин і той же час обговорює одні й ті ж статті в одній і тій же газеті. Якщо цього немає – до побачення”.[163] О.Забужко переконана, що аналізуватися повинні однакові, спільні ідеї, а не персоналії. Письменниця підкреслює, якщо не буде працювати принцип певного спільного консенсусу у суспільстві, то нема і сенсу говорити про те, що це за суспільство.
Є ще одна точка зору стосовно долі політичної нації в Україні. Її ярим захисником є П.П. Толочко – віце-президент Академії Наук України. Дослідник звертає нашу увагу на те, що українці ще не відчули та не усвідомили себе як націю саме на політичному рівні.
В Україні, наголошує Толочко П.П. немає єдиної нації взагалі. “Я писав про це, але мені дорікали, що я заперечую існування українського народу. Це не розумно. Я ніколи цього не говорив. Але продовжую наполягати: є український народ, але немає української політичної нації.”[164] П. Толочко наголошує на тому, що не треба плутати два різних поняття – нація та етнос. Нація – це не етнічна, а політична категорія, що об’єднана однією національною державною ідеєю, яка змушує людей іти до досягнення своєї мети, однієї мети – спільної для всього народу. Цього, за словами П.П. Толочка, в нас поки що немає. Не погодитися з останньою думкою буде, мабуть, важко.
Не просто так, ми, для кращого аналізу та розуміння суті та стану політичної нації в Україні обрали, по суті, дві статті, які кардинально розбігаються у поглядах на поставлену перед нами проблему. Бачимо, що різні дослідники дивляться на долю політичної нації діаметрально протилежно. Варто, мабуть, погодитись, з О. Забужко, яка впевнена в тому, що політична нація починається саме із єдиного інформаційного поля. Протистояння різних політичних сил, партії, рухів – фактор, який не просто не сприяє формуванню політичної нації, але й відіграє тут дезінтеграційну, роз’єднуючи функцію (найголовніша ж функція політичної нації – консолідуюча). Це “вбиває” політичну націю ще на початку її “зародження”. Не можна говорити про долю української політичної нації, до поки одна частина українського народу живе у “позавчора”, а частина – у “післязавтра”. Лише при існуванні єдиної, цілісної, не поділеної на двоє, або ж навіть на троє, можливе існування та функціонування політичної нації. Єдність нації – запорука стабільності та ефективного підґрунтя для формування політичної нації.
Отже, вище ми зупинилися на деяких стратегічних пріоритетах формування політичної нації в Україні. Звертали увагу на різних поглядах на цю проблему. Власна ж точка зору дослідника полягає у наступному – у нас є Українська держава, є українська нація, є український (титульний) народ, але, на жаль, політична нація ще не сформована. Для її формування та панування в українському суспільстві потрібно зробити чимало, але найголовніше це те, що на сьогоднішній день треба відмовитися від пануючого принципу побудови громадянського суспільства за етнічною ознакою, формування нації не за приналежності до цієї чи іншої етнічної групи. Пануючим повинен бути принцип громадянства.
Висновки
Складні етнічні процеси та конфлікти постійно порушують и, не виключно – порушуватимуть ще довго, стабільність у світі. Життя та самі закони етнічного розвитку, ставлять складні проблеми перед народами й політиками. Останнім часом, на нашу думку, на допомогу вирішення даних протиріч та проблем приходить явище, порівняно нове, – політична нація. Тобто, людська спільнота, об’єднана однією територією, цілісність якої забезпечує єдина держава, спільною економікою, масовою чи громадянською культурою, історичною пам’яттю, однаковими для всіх етносів, що проживають на території даної держави, юридичними правами та обов’язками. Інакше кажучи, мова йшла про націю-державу. Етнічному ж чиннику місця тут залишається мало, а подекуди – він взагалі витісняється політичною нацією.
Політичні нації у поліетнічних державах почали з’являтися по-різному і у різні часи. У роботі були проаналізовані, на приклад, американська, канадська, російська політичні нації.
Проаналізувавши розвиток вищезгаданих політичних націй, приходимо до висновку, що немає у світі закріпленої моделі їхнього формування. У кожної із цих трьох націй були свої передумови, причину виникнення, кожна має свої особливості, позитиви та недоліки, і, звичайно, у кожної із них – різні часові рамки. І, що не має жодних заперечень – у кожного своя подальша доля.
Коли ж мова іде про поточний стан кожної з них, то за рівнем розвитку вони так і стоять: американська, канадська, російська.
Стосовно американської – то про неї написано і сказано вже багато. Вона з’явилася раніше всі інших – ще у XVII ст., коли була підписана перша – найголовніша угода про створення “громадянського суспільства”. Це, як зазначалося, і було точкою відліку, після якої і починається перший етап становлення політичної нації та політичного суспільства американців. Сьогоднішнє становище американської політичної нації, на нашу думку, досягло свого найвищого рівня. А, як відомо, після кожного такого злету, відбувається деяка стагнація, або ж, навіть, і спад. Чи виправдає себе, так звана система “американізації” всього населення, що проживає на території Сполучених Штатів Америки і надалі – питання риторичне і вимагає часу.
Щодо канадського суспільства, у якому панує принцип “єдність в різноманітті”, то тут політична нація теж, можемо твердити, міцно вкоренилася у ньому, та у свідомості кожного громадянина даної держави. Канада є однією із тих країн, де на належному рівні підтримуються етнічні групи населення, яких тут більше 100. етнічний фактор у канадському суспільстві на сьогоднішній день відіграє другорядну роль. Основу цьому принципу було закладено ще на початку 70-х років ХХ ст., коли була затверджена концепція багато культурності. Мета політики багато культурності полягає у “заохоченні груп та індивідуумів до інтеграції через середній курс між асиміляцією та відокремленням”.
Про російську політичну націю, як довершене, сформоване явище, говорити, звичайно зарано. Але, потенціал у Російської Федерації надзвичайно великий. Російська політична нація будується на найголовнішому принципі – патріотизмі та повазі до інших народів. Керівництво Федерації робить усі кроки до створення політичної нації, де панувала б рівність перед законом усіх громадян та повага до етнічних груп, яких у Росії надзвичайно велика кількість. Особливу увагу на створення політичної нації у багатонаціональній Російській Федерації звертає Президент В.Путін. Він наголошує на тому, що надійною основою для формування політичної нації є тандем розвитку економіки, соціальної підтримки та безпеки свої громадян.
Акцент у даній магістерській роботі автор намагався поставити на українську політичну націю. Як такої її поки що нема у нашому суспільстві. Але шанси сформувати нову націю на принципах державності, а не етнічності, тобто – політичну націю України, на наш погляд, існують. Головними передумовами для цього є характер культури населення східного, південного та, частково, центрального регіонів; почуття спорідненості населення, яке особливо почало зростати останнім часом. Але, найголовніше, що має бути наявним, що повинно консолідувати український народ – це почуття єдності, спільної мети та спільні державні інтереси. Повинна існувати одна для всіх ідея державотворення. Це – найголовніша мета, якою повинні керуватися люди при формуванні політичної нації у своїй державі. А цього, на жаль, на сьогоднішній день, український народ не має.
Як відомо, для того, щоб ідеальні конструкції, вироблені елітою, сприймалися всіма громадянами, всіма етнічними групами, необхідно їх утворити та зробити так, щоб вони функціонували на двох рівнях. По-перше, на рівні інтелектуальному, інтелектуальному, як ідеології, яка завжди тяжіє до раціоналізації світобачення й існує як теоретична система. По-друге, на рівні психологічному, як соціальна міфологія, для якої властиве акцентування на емоційно-образному сприйнятті дійсності. Інакше кажучи, - реально спрацьовувати буде лише така ідея, яка випливає з нагальних потреб суспільства.
Сьогодні, на нашу думку, першорядним завданням народу України є подолання соціально-економічної та духовної кризи. Та політична сила, яка зможе змінити сьогоднішню ситуацію, отримає всебічну підтримку населення. Виробити ж таку доктрину, ідеологію, яка б змогла консолідувати усіх громадян України незалежно від їхнього етнічного походження, без допомоги ефективно діючого уряду та найвищого керівництва держави – поки що неможливо.
Виходячи з наведеного вище у магістерській роботі, зазначимо, що саме державницька ідея в сполученні з соціально-економічною, може бути тим фактором, який відіграватиме домінуючу роль у формуванні політичної нації в Україні. Головним же моментом інтегративної ідеології повинно бути прагнення відбудувати державу на основі добробуту нації.
Усі ці міри при необхідності повинні випливати зі стану економіки, потреб людей і місцевих співтовариств, самопочуття громадян у рідній країні. Завзято займаючись безліччю інших справ, провладні структури чомусь забувають займатися об’єднанням і солідарністю української нації.
Політична нація на сьогоднішній день існує в небагатьох державах. Для того, що визначити причину, треба, насамперед, назвати найголовніші ознаки, які властиві існуванню політичної нації. Серед них:
існувати політична нація може лише у демократичній державі;
одним із найголовніших елементів політичної нації є панування громадянського суспільства;
панує верховенство закону та повага