Доля політичної нації в поліетнічному суспільстві.
Отже, коротко охарактеризувавши політичну націю в Канаді, можемо зробити висновок, що Канада активно працює і робить величезні кроки у будівництві політичної нації. Яка, можемо твердити, вже сформувалася, з чим деякі дослідники, не погоджуються. Так, деякі з них вважають, що канадська нація перебуває тільки на завершальному етапі свого формування; більшість канадських політологів сходяться на думці, що лише повноцінна канадська ідентичність, яка буде домінувати у всіх провінціях Канади, вирішить значну частину міжетнічних та між провінційних суперечок і автоматично зніме питання канадської єдності з порядку денного політичного життя канадців.[125]
Не можна категорично не погоджуватися з даним твердженням. Але величезний внесок у будівництво політичної нації канадцями все ж таки зроблений, чого заперечувати не можна. Головна заслуга канадців полягає саме в дотриманні того принципу, про який ми говорили вище – а саме – принцип громадянства.
Уся Канада забарвлена різними кольорами – різними етносами. Кожне місто вражає своєю строкатістю. Так, на приклад, Торонто – найважливіший центр англоканадської культури. Стрімкий економічний розвиток приваблює іммігрантів з усього світу. Тут представлені абсолютно усі численні етнокультурні групи канадців і знаходяться їхній ведучі культурні центри: досить сказати, що в місті видаються 112 періодичних видань на мовах 40 етнічних “меншин”.[126] Теж саме можна сказати і про Монреаль.[127]
Уся ця велика кількість багатоетнічних міст, з багатьма етнічними меншинами та спільнотами, які мають усі можливості для вільного існування та самодостатнього життя свідчить лише про правильну національну політику Канади; про правильні кроки, до яких вдається політична еліта Канадського Парламенту для ефективного будівництва політичної нації.
Усе це відповідає головним цілям канадської національної політики розвитку багатокультурності заради досягнення національної єдності та культурного взаємозбагачення канадців. Отже, дані цілі полягають у наступному:
- підтримка етнокультурних груп;
- допомога в подоланні ними бар’єрів на шляху їхньої участі в житті всієї Канади;
- допомога у вивченні ними офіційних мов країни;
- заохочення культурних обмінів між групами в інтересах досягнення загальнонаціональної єдності.
Лише, при досягненні усіх вище поставлених задач, можна говориту про ефективно діючу політичну націю.
Даний канадський, на нашу думку, позитивний досвід формування та становлення політичної нації, би бути використаний при розробці національної політики в не менш багатокультурній та поліетнічній державі – Російській Федерації.
Ведучи ж мову про Російську Федерацію та про російську політичну націю, важливо зробити наголос на тому, що тут політична нація ще не сформована. Вона пройшла вже деякі етапи свого формування (на відміну від української політичної нації, яка тільки пройшла етап “зародження” зачаття?). Тепер треба утвердитися у менталітеті російського народу, і строго дотримуватися принципу багатонаціональності у суспільстві, що веде за собою пріоритетну роль громадянства. Для цього треба, було б бажано, по можливості, уникати міжнаціональні сутички, які, на жаль, і на сьогодні ще мають місце у Російській Федерацфії.
Ще в “Повісті времінних літ” вказувалося на поліетнічність, багатонаціональність Росії, де поряд із руссо-слов’янами проживали десятки інших національностей. Багатонаціональність Росії зростала в ході формування Російської Імперії, що мала свої особливості. В Росії процес приєднання народів і земель автоматично означав вступ до підданства. На рівні громадянського суспільства, на рівні простих людей, залучення до російської мови, до російської культури йшло досить активно і без примусу.[128]
Аналіз цього досвіду говорить про наступне: а) якщо різні етноси, їхні представники сторіччями живуть в одній державі, у загальному соціально-економічному і культурному середовищі, то формування їхньої спільності як народу, як громадян, як співвітчизників об’єктивно неминуче; б) певною мірою необоротність цього процесу формування міжетнічної, політичної нації можлива на основі вільного розвитку кожного етносу у своїй самобутності й у рівноправному його залученні через представників конкретних національностей у розвиток усієї країни; в) при цьому усе більш визначальну роль у статусі людини, його прав і свобод, можливості реалізації в державному і громадському житті свого людського потенціалу грають уже не його родові, етнічні ознаки, а громадянство.[129]
Досить небезпечним для багатонаціональної, поліетнічної держави – є розрив між етнонаціональною та політико-громадянською сутністю людини, їхнє протиставлення. У цьому випадку розвертається дискримінація людей у рідній державі за етнонаціональнлю ознакою. А за цим випливають революції, конфлікти, і розшарування держав, що перериває в цілому процес розвитку етносів, формування з них етнонацій, їхнє об’єднання в традиційну спільність – російський народ, російську націю.[130]
На початку ХХ століття в умовах царського самодержавства стало неможливим формування хоча і підготовленої по багатьом параметрам спільності російського народу – російської нації. Отже, Росія, як держава розвалилася. Немає перспектив для держави, де немає перспектив формування єдиної нації на основі гармонізації інтересів усіх складових її частин, у тому числі і націй-етносів, забезпечення нормального самопочуття громадян країни всіх національностей. (одним із недоліків при формуванні політичної нації Росії було те, що в основі етнополітики був закладений принцип: “у кожнoї нації є дві нації: нація-пролетаріат і нація-буржуазія”[131] ) Отже, зруйнувалася історична етнонаціональна основа російської спільності як політичної нації.
Але, незважаючи на це, у справі становлення спільності людей – радянського народу – на єдиних економічних і духовних основах безперечно було багато досягнуто. Вдалося зробити чимало у формуванні російської спільності народів у радянському варіанті, але це відбувалося не саме по собі – а на основі, насамперед, досягнень і цінностей історичного минулого спільності народів і громадян.
Концепція про формування нової історичної спільності людей – радянського народу дійсно мала під собою серйозні підстави. Спільність народів Радянського Союзу, російського народу в культурно-мовній і в соціально-економічній сферах істотно зміцнилася за роки спільного життя, незважаючи на всі труднощі і трагедії політичних процесів. Прикладом життєвості і життєздатності цієї спільності безперечно стала перемога радянського народу як цілісного утворення у Великій Вітчизняній війні. Радянський народ як міжнаціональна спільність людей знайшов стійкість до зовнішніх погроз. Це важлива ознака політичної нації. Взаємне прагнення і духовна спільність росіян, українців, білорусів, казахів, грузин, азербайджанців, вірмен і багатьох інших – стали реальним фактом спільного буття. Деякі дослідники наполягають на тому, що у радянських людей більше спільного, російсько-радянського, ніж “чисто” етнонаціонального.[132] І незважаючи, на всі перепони, народи історичної Росії довели, що вони здатні жити і розвиватися в статусі суперетнічної і міжетнічної єдності.
Сьогодні ж у Російській Федерації складається трохи інша картина. Народи історичної Росії, їхня політика та поведінка, останнім часом якраз вказує на протилежне. Деякі народи не здатні та не мають бажання жити та розвиватися у міжетнічній єдності. Вони не бачать свого майбутнього поряд із Російською Федерацією, не мають бажання бачити себе одним цілим з цією державою. Як результат – вимагають незалежності (на жаль, це відбувається не завжди мирним шляхом). Що характерно також для сьогоднішньої Росії – тут, наполягають деякі дослідники, активно проводиться етнізація по всім рівням: нерідко тут, по-всякому обвинувачуються інородці, а найбільш пригнобленими і постраждалими виявляються росіяни.[133] А в ряді республік у відповідь в усьому обвинувачуються росіяни, на них переноситься провина політичних режимів. І все це замість того, щоб сказати, що була одна країна, один народ, отже, загальними були і багато досягнень, і трагедії, незважаючи на політичну надбудову. Історію єдиної країни, єдиного народу не можна поділяти на російську чи неросійську.
У сучасних умовах постає лише одна задача для російського народу – не боючись етнічного різноманіття, підключати весь його потенціал до процесу формування багатонаціонального народу, нації-держави в Російській Федерації. Стратегічна задача для Росії, усіх її народів, не впадаючи в крайності імперського унітаризму і конфедеративного сепаратизму, наполегливо і мудро “збирати” Батьківщину, народ російський у російську політичну націю, зберігаючи усе етнаноціональне різномаїття країни, забезпечуючи його самоствердження і співтворчість на основі принципів демократії і федералізму.[134] У російських народів, об’єднаних у єдиний багатонаціональний народ Російської Федерації, загальна історія, загальні соціально-політичні традиції, взаємно адаптована ментальність, сприйняття явищ і процесів, загальна економічна база, від стану якої залежить реалізація соціально-економічних прав і свобод кожного росіянина, взаємозалежна культура і загальна російська мова і багато інших загальноспільних ознак, що у єдиній державі відбиваються в загальногромадянських почуттях і ціннісних орієнтаціях. І головне для тут – волевиявлення багатонаціонального народу Російської Федерації, що є джерелом влади і носієм суверенітету. Єдність різноманіття – от формула (цей же принцип панує у Канадському суспільстві) життєдіяльності російського народу, російської нації-держави в перспективному плані. Для цього, насамперед, потрібна політика будівництва солідарного народу і солідарного суспільства, де кожна людина, незалежно від національної приналежності, і кожен народ, незалежно від чисельності, будуть себе почувати членами однієї родини, однієї нації, однієї громадянської національності. Шлях Російської Федерації – це міцна єдність як спільності за рахунок розкриття потенціалу її різноманіття.[135]
Так само, як ми скажемо і про українську політичну націю, - не можна критикувати її занадто категорично. Порівняно з українською політичною нацією, тут, звичайно, на наш погляд, перспективи більш обднадійливіші. Не дивлячись на деякі міжетнічні конфлікти, що мають місце в Російській Федерації, на расові та національні гноблення (у деяких випадках) більша частина російського народу (не етносу, а саме – народу!) мають на меті консолідуватися і створити міцну потужну державу, яку у світі всі поважатимуть. На відміну, від нашої, української нації, тут, у Росії, патріотизм сягнув свого найвищого рівня. Тут, не має поділу на біло-голубих та помаранчевих, тут нема “двох народних президентів”, кожний з яких намагається повести державу у різні боки. Тут, є повага до керівництва своєї держави, є підтримка народу. І, нехай, деколи це може здатися ознакою авторитаризму, та найбільшою та найважливішою задачею Російської Федерації – є “збирання” громадян, народу, держави в націю. Шовінізм чи націоналізм не створюють націю. Націю створюють воля і патріотизм. Країні потрібні переконливі, загальні для всіх національностей ідеї російського патріотизму, здатні зміцнювати російську націю, мобілізувати її в цілому на демократичні реформи. Не буває єдиної нації без спільних переживань і перемог, без національного і людського достоїнства. “Не потрібна мені нація, якщо вона давить на мене, заважає мені, тисне на мої людське достоїнство. Не хочу і держави, що буде придушувати мої права і свободи, замість того, щоб їх захищати. Але я буду почувати себе погано в цій країні, якщо не влаштований мій рід, мій народ, а значить і моя батьківщина, моя держава. Єдина нація – це, насамперед, одна родина, єдиний дух. Країні потрібна політика “збирання” Росії, її народів і територій, а не проекти збільшення суб’єктів, об’єднання автономій і “розпуску” республік”.[136]
Президент Російської Федерації Путін В.В. неодноразово говорив про ефективність і єдність федеративної багатонаціональної держави. Він зв’язує це в тому числі і з федералізмом, і розумною політикою державної спільності народів.[137] В остаточному підсумку і головним чином ефективність держави – це ще її здатність забезпечити права і свободи громадянина, незалежно від його національної приналежності, народу-етносу, незалежно від його чисельності, забезпечуючи в такий спосіб на ділі збирання багатонаціонального народу Російської Федерації в єдину політичну націю, націю-державу. Це найбільш перспективна лінія розвитку російської державності у ХХІ столітті. І від здатності політичної еліти і суспільства успішно вирішувати цю задачу залежить майбутнє російської політичної нації, майбутнє її народів, а значить і кожного її громадянина, російської політичної нації, нації-держави.[138] Путін В.В. відзначив, що однією із найважливіших задач для його політики є відновлення політичної системи, та ефективне формування політичної нації у Росії. Володимир Путін впевнений, що сучасна сильна економіка в сполученні з гідною соціальною підтримкою і безпекою громадян є надійною основою для формування єдиної політичної нації.[139]
“Єдність у різноманітті” – слова, вибиті на гербі Автономної республіки Крим, виявляють собою політичний принцип. Але політична форма з’явиться тільки в момент інституціоналізації механізмів, що відповідають за солідарність усіх суб’єктів політичної гри. Тому не окремі і призначені, а багато хто й обрані повинні брати участь у додаванні нової політичної форми. З чого випливає, що країні необхідна рамкова ідентичність, що зв’язує різне в єдиний політичний організм.
Такою ідентичністю не може виступити ні расова, ні етнічна, ні релігійна. Такою ідентичністю може стати тільки громадянська – ідентичність політичної нації, що ґрунтується на колективному досвіді, цінностях і параметрах майбутньої долі. У “Безхребетній Іспанії” Хосе Ортега-і-Гассет писав, що нації формуються і живуть лише остільки, оскільки втілюють у собі деяке прагнення здійснити загальну програму прийдешнього.[140]
Багатонаціональна та багатоконфесійна Росія може бути об’єднана на основі однієї ідеї, ідеології. Патріотизм – любов до Батьківщини, - і єдиний на сьогоднішній день центр притягання представників різних народів, що проживають на території Російської Федерації, різних культур, політичних поглядів і соціальних прошарків.
Формування єдиної політичної нації є найважливішою метою сьогоднішньої Росії, метою, досягнення якої мінімізує будь-які відцентрові і руйнівні настрої, що існують у сьогоднішньому російському суспільстві.
Отже, проаналізувавши деякі політичні нації, а саме – американську, канадську та політичну, можемо їх дещо порівняти. Не даремно, автор росставив їх саме таким чином. На наду думку, політична науція в Америці, на сьогоднішній день є найбільш ефективною та довершенною. Про Сполучені Штати Америки, як тут не йдеться. Мова йде лише про американську політичну націю. У цьому Америка є найсильнішою у світі. Тут найвищий рівень патріотизму, єдності суспільства, як за ідеологічними, так і за політичними ознаками, тут панує повага до прав людини, незалежно від її расових чи етнічних ознак. Людина тут – по-перше – громадянин Америки.
Що ж до Канади, то тут стан політичної нації, на наду думку, дещо відрізняється. Насамперед, у Канаді панує, таке собі, біполярне суспільство. Головними суб’єктами політичної нації є англоканадці та франкоканадці. Крім них, тут, ще більше 100 етносів, але саме вони є визначальником національної політики Канади. Політична нація тут, в принципі, вже сформована (хоча деякі дослідники із цим не погоджуються). Про це свідчить ряд обставин, які створили громадянське суспільство з усіма складовими елементами. Тут, принцип етнічності вже витіснений принципом громадянство. Одним із кроків, що цьому передували, є затверджена у 1971 році концепція багатокультурності, визначила Канаду як багатокультурне суспільство в рамках анголо-французької двомовності і встановила посаду міністра з багатокультурності.
Українська політична нація: процес її становлення та перспективи
Як говорилося у попередньому розділі політична нація вже існує у багатьох державах. Українська держава поки що тільки готується до того, що б гідно “зустріти” політичну націю у себе в суспільстві. Говорячи про долю української політичної нації, треба сказати, що найкращим ґрунтом, де б вона “прийнялася” було б громадянське, багатонаціональне суспільство. Сьогодні, на нашу думку, є потреба у створенні такого суспільства в Україні.
Уже шістнадцятий рік існує незалежна держава Україна, але більшість науковців розуміють, що українська нація, у європейському розумінні цього слова, ще не сформована. У цьому немає нічого дивного: як правило, держави створювали “під себе”