Доля політичної нації в поліетнічному суспільстві.
1. Нація – це полісемантичне поняття, що застосовується для характеристики великих соціокультурних спільнот індустріальної епохи. Існує два основних підходи до розуміння нації: як політичної спільноти (політичні нації) громадян певної держави і як етнічної спільноти (етноісторичні нації) з єдиною мовою і самосвідомістю. Багатозначність поняття “нація” відбиває наявність безлічі концепцій феномена нації.[42]
2. Під політичною націю розуміється не просто населення країни і не просте співгромадянство, а спільнота, об’єднана мовою, спільними символами, спільною лояльністю до держави та її законів, спільними інтересами, спільними надіями на майбутнє тощо. [43]
3. Ключовим поняттям у даній роботі також буде поняття “поліетнічне суспільство”. Поліетнічне суспільство – це держава, на території якої проживає багато етносів, це держава, яка в однаковій мірі надає та захищає інтереси усіх народів, що проживають на території цієї держави.[44]
Ключовим дане поняття є саме тому, що найкращим та найефективнішим ґрунтом для створення та існування політичної нації є саме поліетнічна держава з громадянським суспільством. Тому дане поняття проходитиме “червоною ниткою” по всьому нашому дослідженню.
Отже, ключовими поняттями дослідження, за допомогою яких розглядатиметься структура та доля політичної нації є: саме поняття “нація”, “політична нація”, “поліетнічне суспільство” тощо.
У політології існує постійна проблема взаємодії двох рівнів знання: теоретичного та емпіричного. Предметом вивчення методології аналізу якраз і виступає ця взаємодія. Народження політологічного дослідження починається з відповіді на питання “що вивчати?” або “для чого і для досягнення якої мети вивчати?”
Існує багато підходів чи способів народження політологічного дослідження. Однак у ньому неприйнятні як надмірна жорстокість, так і довільність. Наведемо один із способів, який був зазначений у роботі українського дослідника Бурдяк В.І.. Даний спосіб допоможе у нашому дослідженні. Для цього використовується ланцюг питань: що вивчати? для чого і для досягнення якої мети вивчати? де і при яких обставинах вивчати? за допомогою яких засобів вивчати? мова тут іде про три складових елементи політологічного дослідження, які ми повинні виділити при аналізі нашої проблеми:
концептуальна схема дослідження (предмет і об’єкт, ціль, завдання, понятійний апарат дослідження);
методика збору емпіричних даних
методика обробки даних (форми представлення інформації, методи первинного аналізу, застосування загально логічних методів). [45]
В етнополітології як наукової теорії, що досліджує етнічні явища в їхньому діалектичному взаємозв’язку з політикою, склалися теоретичні підходи, що опираються на різні методологічні принципи.
Усі наявні теорії і концепції етнічності на Заході можуть бути зведені до трьох основних методологічних підходів: примордіалізм, інструменталізм (він ще відомий за назвою ситуаціонізм) і конструктивізм.
Потрібно звернути увагу насамперед на те, що в теоріях примордіалістського підходу виділяються два напрямки: соціобіологічний та еволюційно-історичний. Прихильники першого розглядають етнічність як об’єктивну визначальну (примордіальну, тобто споконвічну) характеристику людства. Цей феномен вони пояснюють за допомогою еволюційних ідей як явище, детерміноване генетичними і географічними факторами, трактуючи етнічність як “розширену родинну групу” чи як “розширену форму родинного добору і зв’язку”.[46]
Теоретики другого – еволюційно-історичного напрямку бачать етноси як соціальні, а не біологічні спільноти, які пов’язані із соціально-історичним контекстом. Це реальні групи з властивими їм визначальними рисами – мовою, культурою, ідентичністю.
До 60-70-х років XX сторіччя у світовій науці примордіалістській підхід, головним чином його другий напрямок, домінував, а в радянському суспільствознавстві був фактично єдиним до початку 90-х років.
Найбільш наукове обґрунтування у радянський час одержала теорія етносу. Основним досягненням радянської методології у вивченні людського суспільства, у тому числі етногенезу, був її історизм, тобто осмислення соціальних явищ у їхньому тривалому розвитку.
Вагоме місце в цих дослідженнях займають роботи П. Кушнера, зокрема, у його монографії “Етнічні території й етнічні кордони”,[47] акцентується увага на значенні територіальної взаємодії етнічних співтовариств для процесів їхнього формування і розвитку, а також визначалася роль національнї (етнічної) самосвідомості як етнічного визначника. Для розрізнення народів він пропонував звертати увагу на мову, а також форми життя, одягу, кулінарію й інші елементи матеріальної культури. На думку науковця, значно складніше використовувати для цієї мети відмінності в області соціального порядку і явища духовної культури.
У розробці теорії етносу ведуча роль належить Ю. Бромлею, що визначав етноси як сталі сукупності людей, що характеризуються визначеними власними етнічними властивостями (мовою, культурою, етнічною самосвідомістю, закріпленим у самоназві). Ці властивості формуються лише при відповідних умовах – територіальних, природних, соціально-економічних, державно-правових.[48]
Соціобіологічний напрямок примордіалістського підходу в російській суспільствознавчій літературі представлено концепцією, сформульованою Л. Гумільовим. Автор розглядав етнос як природний, біологічний феномен, джерелом розвитку якого є пасіонарний поштовх. Якщо у своїх ранніх роботах він трактував етнос як біологічну одиницю, то в 80-х роках XX сторіччя запропонував вважати визначальним у його формуванні і розвитку такі фактори, як ландшафт, клімат тощо. При зміні ландшафту, відзначав дослідник, етнос утрачає свою природу і зникає. [49]
Слід зазначити, що до примордіоналістського напрямку належать і такі відомі українські вчені, як: В. Наулко, А. Пономарьов і ін., що створили ґрунтовні роботи з актуальних проблем етнонаціонального розвитку українського суспільства.
У середині 70-х років XX сторіччя як реакція на неможливість примордіалізму обґрунтувати причини зростання національних рухів сучасного світу в західній науці виникає інша інтерпретація етносу, відповідно за яким він розглядається як інструмент, що використовується політиками в досягненні своїх інтересів. Такий підхід одержав назву інструменталізму чи ситуаціонізму.
Подібне розуміння етносу характерно, переважно, для політологічних досліджень міжетнічних відносин і сформувалося воно в основному в рамках політології і соціології. На відміну від примордіалістів творці інструменталістського підходу (Олзак, Нейгел, Дж. Бентлі й ін.) орієнтуються не на пошук об’єктивних основ етнічності (вони приймають існування етносу як факт), а на виявлення тих функцій, що виконують етнічні співтовариства. Ґрунтуючись на функціоналізмі і прагматизмі, прихильники інструменталізму вважають етнічність продуктом етнічних міфів, що створюються для досягнення визначеної вигоди й одержання влади. У цьому контексті етнічність розуміють як ідеологію, що формує еліта з метою мобілізації мас на боротьбу за владу.
Неабиякого поширення в сучасній науці набув третій – конструктивістський підхід – до розуміння етнічної спільності, що визначає нації, етноси як визначені інтелектуальні конструкції вчених, політиків, завдяки яким системі освіти, розгалуженій мережі засобів масової інформації, вдається передавати власні ідеї масам, активно впливати на них.
Етнічнічсть, згідно із конструктивістами, – процесс конструювання вигаданих співтовариств, що спирається на фундамент віри в те, що вони звяз’ані природними зв’язками, єдиним типом культури, ідеєю про загальне походження і загальне історичне минуле.[50]
Представником конструктивістського підходу в Росії є відомий учений В. Тішков, по переконанню якого “нація – це внутрішньогрупова дефініція, і вона не може стати чіткою науковою чи конституційною формою. Це ж стосується ще більш містичної категорії “етнос”.[51] Інший дослідник Д. Драгунський також вважає етнос фізично не існуючим, і розуміє це як довільний вибір особистістю референтної групи.[52]
Щодо конструктивістського підходу необхідно звернути увагу на те, що його прихильники, незважаючи на інтерпретацію етнонації як соціального інструменту, визнають її існування в реальності, що здатна впливати на поводження людей, мобілізувати їх на досягнення визначених цілей. У процесі залучення членів етнічної групи до колективних дій, спрямованих на вирішення політичних, соціально-економічних задач, ключова роль приділяється еліті, лідерам, що, маючи власні цілі, не завжди відстоюють інтереси народу.[53]
Кожний з розглянутих методологічних підходів щодо розуміння етнічності має як сильні позиції, так і слабкі. Однак усе більш очевидним стає те, що осмислити таку складну і різнобічну наукову проблему, як природа етнічного феномену, у рамках однієї методологічної моделі неможливо.
При цьому необхідно підкреслити, що переважна більшість українських дослідників у трактуванні природи етнічності віддає переваги примордіалістській парадигмі.
Детально розглянувши методологію нашого дослідження, варто зосередити увагу безпосередньо на методах, які використовувалися при аналізі поставленої перед нами теми.
Етнополітологія як наукова теорія базується на визначеній методиці, під якою варто розуміти арсенал наукових методів вивчення й аналізу функціонування відповідної сфери суспільства.
Сам метод як категорія в широкому розумінні слова означає спосіб пізнання, а “науковий метод” являє собою теоретично обґрунтований нормативний пізнавальний засіб.
У більш вузькому значенні поняття “метод науки” розглядається як сукупність підходів і принципів, правил і норм, інструментів і процедур, що забезпечують взаємодію суб’єкта (тобто вченого) з об’єктом, що пізнається для рішення дослідницьких цілей і задач.
Дослідники, що вивчають етнополітичні явища і процеси, активно використовують весь широкий арсенал методів з інших суспільних наук. Умовно методи етнополітології можна поділити на такі групи.
Загальнологічні: аналіз і синтез, індукція і дедукція, діагноз і прогноз, визначення і класифікація, порівняння й аналогія, абстрагування, моделювання, спостереження й експеримент, статистичний аналіз, логіко-математичні моделювання. Вони виступають універсальним інструментарієм осмислення етнополітичних явищ і процесів, суб’єктів і об’єктів етнополітики.
Теоретичні: системний, історичний, порівняльний (компаративістський), діалектичний, структурно-функціональний.
Емпіричні (біхевіористичні): безпосередній нагляд, контент-аналіз документів і інформаційних потоків, експеримент, анкетне опитування, інтерв’ю і т.п..
Розглянемо особливості використання деяких з цих методів, якими користувався дослідник для дослідження феномену політичної нації.
Серед об’єктивно-методологічних принципів дослідження найцікавішим для нас був системний підхід. Як відомо, цей метод одержав особливе поширення у другій половині ХХ сторіччя і зайняв одне з ведучих місць у науковому пізнанні. Передумовою його проникнення в науку став перехід до нового типу наукових задач. Насамперед, у цілому ряді галузей науки, у тому числі і гуманітарної, центральне місце належить проблемі організації і функціонування складних об’єктів. По-друге, сучасне наукове пізнання висунуло в центр вивчення такі системи, рамки, склад яких не завжди чітко просліджуються, і в результаті вимагають спеціальних досліджень у кожному окремому випадку.
Центральним поняттям системного підходу виступає визначений ідеальний об’єкт, що розглядається як складне цілісне утворення. Оскільки та сама система може досліджуватися під різними точками зору, системний підхід передбачає виділення, насамперед, визначеного системоутворюючого параметру, що визначає пошук сукупності елементів, мережа зв’язків і відносин між ними – її структуру. Зважаючи на те, що система завжди знаходиться у визначеному середовищі, системний підхід може фіксувати її зв’язки і відносини з оточенням. Тому другою вимогою цього підходу стає необхідність врахування того фактору, при якому будь-яка система є підсистемою іншої, більшої системи, і навпаки – виділяти в ній менші підсистеми (елементи), що в іншому дослідницькому контексті самі розглядаються як системи.[54]
Застосування системного підходу дає можливість розглянути процес формування етнополітичної доктрини в Україні як цілісної організованої системи заходів держави, спрямованих на забезпечення рівноправних відносин і тісної взаємодії представників різних етносів, підтримка атмосфери толерантності, довіри і поваги у взаєминах між ними.[55]
З позиції методологічних принципів системного підходу етнополітика виступає як структурний механізм, що включає в себе політику держави відносно: 1) нації; 2) політичної нації; 3) української та інших націй; 4) національних меншин, що є складниками українського суспільства.
За допомогою системного підходу дослідження пріоритетів і основних параметрів етнополітичного процесу в Україні виходять за межі політичної сфери і розкривають можливість розглянути цей процес у більш широкому контексті з активним використанням матеріалів інших наук – історії, правознавства, філософії, соціології.
Ключова роль в осмисленні етнополітичній сфери суспільства належить історичному підходу, що передбачає вивчення етнополітичних явищ у їхньому послідовно-тимчасовому розвитку, а також виявлення взаємозв’язку минулого, сьогодення і майбутнього. Цей підхід набув поширення і застосування у західній і вітчизняній етнополітологічній науці. Він є одним з найвідоміших і “найстарших” в етнополітології. Як принцип підходу до дійсності, що змінюється у часі і розвивається, він був висунутий і розроблявся у філософських системах Ф. Вольтера, Ж. Ж. Руссо, Д. Дідро, І. Фіхте, Г. Гегеля, К. Сен-Симона, А. Герцена й ін.
Саме на цьому підході створена примордіалістська концепція етнічності, а також теорія етносу. Визначаючи роль історичного методу в етнографії, Ю. Бромлей писав, що метод необхідний “не тільки для розгляду змін, що відбуваються з окремими компонентами її об’єкта, а і для з’ясування генези і розвитку етносу в цілому. З цим дослідницьким аспектом зв’язано один з найважливіших напрямків етнографічної науки – етнічна історія; у межах даного напрямку вивчення окремих компонентів етносу в остаточному варіанті підлягало з’ясуванню його динаміки як цілісної системи. Головна задача розробки проблем етнічної історії – дослідження усіх видів етнічних процесів, у тому числі етносоціальних”.[56]
Історичний підхід до аналізу етнічних та етнополітичних процесів передбачає врахування двох аспектів: розгляд цих процесів протягом всієї історії людства й окремих його етносів; вивчення їх на конкретно-історичному етапі власного розвитку.
У сучасних умовах, коли особливої актуалізації набули проблеми осмислення етнічного контексту в людській культурі і колективній психології, національного будівництва, причин етнонаціоналізму, взаємозв’язку етногенезу і державного будівництва, значення історичного підходу як методологічного методу значно зросло.
Необхідність застосування даного підходу у вивченні концептуальних основ формування етнополітики особливо в Україні. Мається на увазі насамперед тим, що у власній історії України, криється великий історичний досвід (позитивний і негативний), що неможливо обійти не тільки з теоретичної точки зору, а і з практичної сторони.
Також важливо звернути увагу на те, що вивчення цього досвіду здобуває надзвичайну важливість у контексті його зіставлення з міжнародним досвідом рішення етнополітичних проблем, придбаним насамперед західним світом.
У межах такого зіставлення відкривається можливість найширшого осмислення ступеня взаємопроникнення і взаємозв’язку вітчизняного історичного досвіду з досвідом, придбаним світовим співтовариством.
За допомогою історичного підходу етнополітика в Україні розглядається як у ретроспективі, так і в різні конкретно-історичні періоди існування українського суспільства, а також прослідковується еволюційний шлях становлення поліетнічного складу населення, виникнення і розвиток на території держави української нації як титульної, національних меншин.Цей підхід дає можливість знайти проблеми й основні пріоритети в етнополітичному процесі на різних історичних етапах, простежити внутрішні тенденції і системні зв’язки між етнокомпонентами українського суспільства в нових історичних умовах.[57]
Застосування історичного методу сприяє осмисленню процесу становлення полікультурного українського соціуму; специфіку культурної взаємодії на різних історичних етапах між українцями як титульним етносом та іноетнічним населенням; факторів збереження етнічними групами в умовах глобальної універсалізації і стандартизації самобутньої матриці етнокультурного розвитку; проблем державної етнонаціональної політики і політико-правових колізій в області етнокультурних відносин і шляхів їхнього подолання.[58]
Провідне місце в етнополітологічних дослідженнях належить порівняльному (компаративістському) методу. Він є надзвичайно важливим, адже він насамперед дозволяє звільнитися від етноцентризму – світоглядного принципу, його представники, вважають етнос, до якого вони відносяться таким, що має визначені переваги перед усіма (чи багатьма) іншими етносами. Завдяки цьому методу є можливість максимально використовувати багатомірність етнополітологічного досвіду з метою перебування оптимальних моделей для порівняння з реальним станом українського поліетнічного суспільства.
У компаративістиці є безліч підходів у залежності від об’єкту дослідження – системний, політико-культурний, структурно-функціональний. В центрі уваги дослідника, як правило, знаходяться структури, процеси, функції різних політичних систем і режимів у різних національно-культурних та історичних умовах, їх специфічні особливості, відмінності і точки переплетіння.[59] Для того, щоб зрозуміти істинну сутність, у нашому випадку, етноісторичної нації та політичної, необхідно вивчати передумови становлення різних націй, порівнювати, співставляти.
В Україні порівняльний метод здобуває усе