Анархізм в Росії: теорія та практика
На російську політичну та правову думку праці П.Прудона мали грандіозний вплив, оскільки він розробив цілу концепцію перебудови суспільства. Нове суспільство в своїй основі носило "справедливий" порядок, який теоретично виключав використання людини людиною, людини державою чи владою. Такі ідеї надихали молодих революціонерів, які виросли в "поліцейсько-жандармському суспільстві", які бачили "невігластво" власного народу та хотіли змін. Дані ідеї сприяли якісному розвитку думок та теорій.
Так, О.І.Герцен з захопленням відреагував на вихід перших праць П.Прудона. Він навіть під час еміграції у 1847 р. входив до парижського гуртка анархістів, згодом входив до складу редакційної групи анархістської газети [38,с.42].
В 40-50х роках XIX ст. елементи анархістських ідей простежуються у О.І.Герцена, петрашевців, інших представників революційно-демократичного напрямку. В цей час теорію анархізму розвивають М.Штірнер, П.Прудон. За наступних два десятиліття ідеологія анархізму придбала ще більше прихильників, але як масовий революційний рух анархізм оформився і почав відігравати певну роль тільки в системі суспільно-політичних поглядів народників в 70-х роках XIX ст., під впливом ідей М.О.Бакуніна.
Колективістська теорія анархізму.
Михайло Олександрович Бакунін (1814-1876 рр.) – основоположник нового напряму в анархізмі – колективістського чи анархо-колективізму.
Визначальний вплив на формування бакунінської теорії мали філософія Г.Гегеля, згодом доктрина П.Прудона та марксизм.
М.О.Бакунін – представник російської політично правової та філософської думки. Народився М.О.Бакунін в Тверській губернії в дворянській родині. Після закінчення військового училища їде до Москви, щоб викладати математику та готуватися до діяльності професора філософії.
У 1840 р. Бакунін залишає Росію та їде на навчання до Берліну, де одразу долучився до участі у революційних гуртках. У 1842 р. був помічений царською "охранкою" та переїздить до Цюриху. Тут він познайомився з німецьким мислителем Вейтлінгом. Через публікацію статей в газеті "Швейцер республіканер", які підтримували думки Вейтлінга, швейцарська поліція стала характеризувати Бакуніна як прихильника ідей мислителя. Швейцарський уряд звернувся до царського уряду з відозвою про обвинувачення проти Бакуніна. Так, М.Бакунін був змушений емігрувати, втративши дворянський титул та заочно засуджений на заслання до Сибіру. Бакунін не підкорився урядовому наказу і поїхав у Париж . Даний вирок створив Бакуніну репутацію революціонера. У Парижі Бакунін познайомився з Ж.Санд, П.Прудоном, Л.Бланом, К.Марксом.
Після революційних подій 1848-1849 рр. Бакунін був заарештований та засуджений до смертної кари, але вирок був замінений довічним поселенням. Покарання відбував в Ольмюці, згодом в Петропавлівській фортеці. У 1857 р. був відправлений до Сибіру звідки у 1861 р. втік до Лондона. Брав участь у Польському повстанні 1863 р.. Побував в Італії, Сша.
Помер М.Бакунін 1 липня 1876 р. в Берліні, де і був похований [32,с.25-29].
Свої погляди на державу та право, свою концепцію анархізму виклав у працях: "Бог і держава" (1871), "Держава та анархія" (1873), "Кнуто-германська імперія та соціальна революція" (1871).
М.Бакунін – основний противник К.Маркса у I Інтернаціоналі, власне їхній конфлікт став однією з причин розколу у I Інтернаціоналі. Внаслідок розколу відбулось утворення анархічного крила в Інтернаціоналі – "Міжнародного альянсу соціалістичної демократії" [38,с.117].
Мислитель на початку 60-х років XIX ст. формує власну концепцію, основним постулатом якої були абсолютна свобода особи, знищення держави, приватної власності, натомість основою суспільних змін ставала колективна форма власності заснована на традиціях російської общини. На відміну від теорії М.Штірнера та П.Прудона, для теорії М.Бакуніна притаманна революційна спрямованість ідей.
М.Бакунін намагався здійснити в Росії соціальну революцію, яка стала б каталізатором повалення держави, оскільки в його розумінні держава – джерело соціальної нерівності: "Мы обявляем себя врагами всякой правительственой, государственой власти... и думаем, что народ может быть только тогда счаслив, свободен, когда... он сам создаст свою жизнь" [9,с.525].
Також необхідно виділити цілий ряд принципів анархізму, які знайшли відображення в теорії М.Бакуніна: заперечення державної форми організації суспільства, індивідуалізм, федералізм, заперечення парламентаризму, аполітизм. М.Бакунін вважав, що основою будь-якої політичної чи соціальної організації має стати принцип "знизу верх" – принцип федералізму. Цей принцип мав втілюватись за допомогою встановлення автономії особистості та общини, які за допомогою договору можуть об'єднатись та створити міжнародну федерацію.
У своїй теорії М.Бакунін стверджував, що соціальна революція – це світове явище, оскільки основною причиною революції є ступінь пригноблення робітників та людей праці (селян). Революція народжується з небажання цих прошарків жити в умовах пригноблення. В теорії соціальної революції особливе місце займала проблема бунту, який він розглядав як засіб повалення старого устрою. У теорії М.Бакуніна поняття революції та бунту – тотожні, тобто бунт М.Бакунін характеризував як універсальний засіб спротиву проти будь-якого пригноблення. За допомогою бунту Бакунін намагався вплинути на селянську общину, яка на його думку ще "спала": "Главный недостаток делающий до сих пор невозможным всеобщее народное восстание в России, - это замкнутость общин и крестьянских миров" [9,с.522].
Але Бакунін зазначав, що незважаючи на замкнутість слов'янський народ на відміну від німецького має більшу схильність до антиетатизму та бунту, це проявилось історично у спротиві Новгорода та Пскова проти московських царів, бунтах С.Разіна та Е.Пугачова. Бакунін намагався виділити основні причини, які спонукали людей до бунту: "И во всех этих чисто народных движениях мы находим ту же ненависть к государству, то же стремление к созданию вольно-общинного крестьянского мира" [9, с.332]. Бакунін розглядав общину як розширення роду в якій не було раба чи деспота, в якій всі були в рівних умовах. Єдиними суб'єктами, що порушували общинну гармонію були монарх, чиновники та розбійники. Якщо монарх стоїть над общиною, то розбійник може виступити навіть проти монарха, тобто, М.Бакунін визначав С.Разіна та Е.Пугачова як перших революціонерів, які змогли об'єднати селян у боротьбі за свободу. Бунт "человеческого индивида против всякой божественной и человеческой, коллективной и индивидуальной власти" Бакунін розглядав, як боротьбу за свободу [38,с.129].
Бакунін розглядав необхідність злиття селянських бунтів у "велику революцію", але поставала проблема замкнутості общини, яка вирішувалась за допомогою встановлення: "живой бунтовской связи революционной молодежи с разъединенными общинами" [9,с.517]. Під впливом ідей Бакуніна серед російської молоді зароджується ідея "ходіння в народ" з метою підготовки селянських виступів.
Іншим варіантом пропаганди анархічної ідеї, був план створення анархістської газети, яка в письмовій чи усній формі мала повідомляти на всю країну: "о всяком народном, крестъянском или фабричном бунте… для того чтобы наш работник не чуствовал себя одиноким" [9,с.523]. Всі ці принципи та ідеї на думку С.Н.Канева, мали планетарний характер [38,с.114].
Основною метою бунту за Бакуніним, було вирішення двох основних завдань: досягнення політичної рівності за допомогою повалення авторитетів та держави та економічного завдання, оскільки економіка визначала політичні та духовні процеси. Рушійними силами усіх суспільних змін ставало селянство, яке може "розбудити" від сну розбійник-революціонер. Також для зародження народної революції М.Бакунін пропонував використати свободолюбивих козаків.
Ідея свободи у творчості М.Бакуніна формується в процесі полеміки з іншим ідеологом анархізму – М.Штірнером, який протиставляв свободу власного "я" суспільству та державі. На думку М.Бакуніна, суспільство становить природне середовище буття особи, натомість її свобода порушується державою, тому досягнення повної свободи можливе шляхом ліквідації держави. У розумінні Бакуніна, будь-які штучні інституції чи перехідні форми держави у кінцевому підсумку завжди спричиняють порушення чи знищення свободи особи. Мислитель підкреслював принципову відмінність становища особи у суспільстві та державі. У державі панує право засноване на примусі, у суспільстві – традиція та звичай, а взаємодія індивідів базується на солідарності. При цьому форма держави не має принципового значення, тобто за будь-якого устрою (монархія, республіка) держава несе деспотизм та підпорядкування. Бакунін характеризував ідею диктатури пролетаріату, як апарат керівництва привілейованої меншості. Тому, на думку Бакуніна, для народу не залишається нічого іншого, як знищити державу шляхом анархістської революції.
Розглядаючи перспективи майбутнього суспільного устрою, Бакунін особливу увагу приділяє ідеї колективізму. Базуючись на твердженні, що людина є істота суспільна, він намагався окреслити майбутнє життя людей, яке він не мислить поза колективом. Отже, для Бакуніна колективізм є не тільки основним напрямком суспільної організації, але й стає найвищою моральною сферою, яка регулює життя як індивіда, так і суспільства, що стає організацією солідарності індивідів, які однаково користуються всіма необхідними матеріальними благами. На думку М.Бакуніна, найбільшого розвитку суспільство досягає у розвитку індивідуального та колективного. На основі поєднання індивідуального та колективного М.Бакунін створив теорію – "колективної індивідуальності", під якою мислитель розумів народ вцілому, народ не розділений на класи [37,с.130].
Теорія Бакуніна активно втілювалась у життя під час Ліонського повстання у Франції 27 вересня 1870 р., оскільки мислитель був активним учасником цих подій. Під час виступів зачитувалась програма складена М.Бакуніним про скасування адміністративної та державної влади, про розпуск муніципальних організацій, які реорганізовувались у Комітет Порятунку Франції. Після початку заворушень влади міста досить швидко відновила порядок, отже спроба організувати "анархістську революцію" зазнала невдачі. Досить активно використовувалась теорія Бакуніна під час Іспанської революції 1873 р. Для цієї революції притаманна ідея федералізму, ідея аполітизму [38,с.138].
Після хвилі поразок Бакунін переосмислив деякі ключові положення власної теорії, він підтримав ідею тимчасової необхідності державних інституцій на початковому етапі революційних змін. У період співробітництва з С.Г.Нечаєвим розроблялись нові методи боротьби. У брошурі "Витоки революції" Бакунін визначав необхідність використання терористичних методів боротьби: "Яд, нож, петля! Революция все равно освящает в єтой борьбе" [38,с.140]. У боротьбі з державою використовувались обман, шантаж, хитрість це повністю виправдовувалось теорією. Пізніше ці думки були сформульовані у вигляді формули: "Дух разрушающий єсть дух созидающий!" – це девіз усіх анархістів, що називали себе революціонерами.
В Росії досить багато гуртків з ентузіазмом сприйняли ідеї Бакуніна, а їхня діяльність стала базуватись на пропаганді ідей анархізму (гурток Долгушина). У гуртках поширювалась ідея "ходіння в народ" з метою підготовки селянських бунтів та здійснення соціальної революції.
Синдикалістська теорія анархізму
Теорія анархо-синдикалізму близько стоїть до вчення М.Бакуніна. Це течія в робітничому русі, у якій пропагується відмова від партійно-політичної системи, а за основу у реорганізації суспільства береться профспілковий зразок організації, який переноситься на "загальнодержавний" рівень. Боротьба за політичне та економічне звільнення робітників має вестися революційними та автономними (звільненими від влади держави) синдикатами (від фр. syndicat - профспілка). Основні вимоги: ліквідація капіталістичної економіки, держави, знищення будь-якої влади над людьми, пропаганда бунту [12,с.2].
Засновником цієї теорії став французький анархіст Жорж Сорель (1847-1922 рр.). Захопившись марксизмом, він поступово перейшов до його критики, і сформулював політичну доктрину синдикалізму, став визнаним лідером та ідеологом однойменного руху, співпрацюючи з конфедерацією праці, заснованою у 1895 році.
Він заперечував демократію, парламентаризм, соціалізм – усе, що мало відбиток державності, вважав, що після смерті К.Маркса відбулось утвердження ліберальної демократії, а наступники К.Маркса спотворили його вчення.
Усі суспільні зміни мали відбутись за допомогою збройного повстання – бунту. Головним методом революційної боротьби вважав насильство, а засобом перманентної мобілізації робітників – страйк, бойкот, саботаж, тобто, економічні методи впливу [68,с.9].
Н.В.Пономарьов зазначає, що на сучасному етапі багато течій у анархізмі стали надбанням історії та філософії. Сучасний анархізм він поділив на два основних напрямки – анархо-комунізм та анархо-синдикалізм, які у XX ст.в повній мірі розкрили сутність анархістської концепції змін [62,с.4].
На сьогодні це одна з найчисельніших течій заснованих на теорії безвладдя, оскільки поширена вона на території Франції (Confederation National de Travail), Італії (Італійський Синдикалістський Союз), Іспанії, Росії. На сучасному етапі вже не користуються терором як засобом боротьби, але популяризують власну ідею через міжнародні організації [12, с.2].
Анархо-комуністична теорія анархізму.
Одна з основних теорій російського анархізму, що спиралась на теорію бездержавного комунізму. Творцем цієї теорії був Петро Олексійович Кропоткін (1842-1921 рр.). П.О.Кропоткін був вихідцем з князівської родини, а коріння родоводу сягало династії Рюриковичів. Навчався у Пажеському військовому корпусі, після закінчення якого продовжив навчання у Москві. Значний вплив на формування поглядів П.Кропоткіна здійснило знайомство з революційно-демократичною літературою та періодикою: "Современник" М.Г.Чернишевського, "Колокол" та "Полярная звезда" О.І.Герцена. З 1872 р. проживав у Швейцарії. У своїх спогадах згадує, з якою пристрастю він займався дослідженням соціалістичних праць. У 1873 р. повертається у Росію як анархіст за переконаннями. В Росії входив до гуртка чайковців. Був автором програмного документу гуртка – записки "Чи повинні ми займатись розглядом ідеалу майбутнього устрою?". Став активним членом гуртка , оскільки крім теоретичної роботи брав участь у "ходінні в народ" під псевдонімом Бородіна. В програмному документі гуртка ідеалом майбутнього устрою була анархія – союз вільних комун без централізованої державної влади, приватної власності.
За пропагандистську діяльність та участь у гуртку був заарештований, а покарання відбував у Петропавлівській фортеці. Після хвороби був переведений до Миколаївського військового шпиталю, звідки втік у червні 1876 року. Після втечі емігрував до Англії, а згодом до Швейцарії, де з 1879 р. був редактором газети "Le Revolte" (Бунтар) [38, с.194-198].
Основні постулати власної теорії виклав у працях: "Записки революціонера" (1885), "Анархізм, його філософія й ідеали" (1896), "Взаємна допомога як фактор розвитку" (1902), "Промови бунтівника", "Завоювання хліба", "Держава та її роль в історії", "Етика".
Згідно з його теорією "суспільного прогресу", розвиток суспільства здійснюється у формі стрибків та еволюційних процесів, а соціальна революція – закономірний етап, який призводить до повної ліквідації держави. В своїй теорії він визначив необхідність створення анархістських груп, які будуть проводити "тихую подготовительную идейную работу" [36,с.11].
Анархію Кропоткін розглядав як: "Равенство во всем – синоним справедливости. Это и есть анархия", даний стан базувався на світогляді, що пропагував механічне розуміння явищ суспільного життя, що визначені об'єктивними законами природи [43,с.301].
Бездержавне суспільство він уявляв у формі асоціацій – вільно об'єднаних комун та виробничих общин, у яких не повинно бути жодної форми зовнішнього примусу, щодо конкретного індивіда. У такому суспільстві рішення повинні ухвалювати на підставі спільної згоди та на засадах моралі. Досягти такого стану можливо завдяки анархістській революції. Кропоткін заперечував не тільки приватну, але і особисту власність. На його думку, одразу ж після повалення існуючого ладу, ліквідації держави повинен бути запроваджений принцип – "кожному за здібностями, кожному за потребами" [12,с.2].
Кропоткін заперечував необхідність створення будь-якого революційного уряду, не визнавав необхідності запровадження революційної диктатури, оскільки внаслідок запровадження диктатури (навіть народної) управління перетворюється на деспотизм та свавілля.
Кропоткін розглядав державу як штучне утворення, що мало на меті тримати в покорі та примушувати індивідів працювати на себе. Дане підкорення відбувалось через інститути влади, які за основу взяли курс на виховання смиренності: "Священник приучает к мисле о законе, чтобы лучше подчинить его божественному закону, а законник говорит о законе божественном, чтобы лучше подчинить закону уголовному… понемногу мысль следуэщого поколения принимает религиозный оттенок, оттенок раболепия и властвования" [43,с.281].
Держава та влада досягає мети за допомогою страху: "детский ум слаб, его так легко покорить при помощи страха". Виходячи з цих позицій, на думку П.Кропоткіна можна сформулювати наступний принцип: "не склоняйся ни перед каким авторитетом… не принимай на веру никакого утверждения, если оно не установлено разумом" [43,с.284]. Тобто, автор постійно апелює до розуму людини, який має відкинути міфи.
Закони, які діяли в державі і регулювали суспільне життя, він вважав вийнятково сучасним утворенням, підкреслюючи, що людство століттями існувало без кодифікованого законодавства і відносини між людьми регулювались лише звичаями та традиціями.
П.Кропоткін доводив історичне походження понять: справедливість та рівноправ'я, оскільки ще до християнства був сформульований принцип: "не роби іншим того, чого не бажаєш, щоб інші зробили тобі", принцип рівноправ'я здійснювався на основі принципу таліону – "зуб за зуб, око за око". Ще у Стародавніх племен правила поділялись на два види: обов'язкові (засновані на принципах справедливості та рівноправ'я) та прості поради, які носили рекомендативний характер. Межею покарання за проступки у такому випадку був – суспільний осуд. На думку П.Кропоткіна у простих порадах було сконцентроване прагнення членів роду бути подібними чеснішому, сильнішому, щедрішому з представників роду. Ці якості мали успадкувати майбутні покоління.
На підставі критики вчення Ч.Дарвіна про виживання сильнішого він обгрунтовував закон взаємної допомоги та солідарності, як всезагальний (універсальний) біосоціологічний закон. Так, П.Кропоткін визначив три основні етапи формування еволюції людської свідомості: формування суспільного інстинкту, формування поняття справедливості, почуття самопожертви (альтруїзм) індивіда заради блага роду. Власне у цих положеннях і криється основна відмінність з індивідуалістичною теорією М.Штірнера, оскільки в екстримальних обставинах людина здатна на самопожертву. Кропоткін виділяє причину зародження солідарності та самопожертви: "все более сложные животные первоначально произошли из колоний простейших организмов… вот почему солидарность не изчезает в человечестве" [43,с.298-299].
Отже, розглянувши теоретичний блок про дефініцію, класифікацію, основні ідеологічні напрями анархізму, варто зазначити, що анархістська теорія має давню та стрімку історію. Вона дифереціювалася залежно від "ідеалу" майбутніх суспільних перетворень, від теоретичного обгрунтування поняття власності, від проблеми свободи особистості у суспільстві. Тобто, анархізм – теорія, яка кинула виклик державницькому напряму (макіавеллізму) та розкрила власну теоретичну "ідеальну" модель суспільних перетворень, які грунтувались на двох основних принципах – заперечення необхідності держави як форми організації суспільства та заперечення будь-якої влади у суспільстві.
Конфлікт між анархістською та державницькою теорією грунтувався не на проблемах постулатів та теорій, а у функціональній, практичній площині, тобто у здатності до нормального функціонування даних теоретичних доробків.
У даному розділі розкривається еволюційна зміна анархістської теорії, що диференціювалася залежно від характеру суспільних перетворень. Враховуючи характер суспільних перетворень у теоретичному блоці анархістської теорії простежується визначена необхідність у проведенні соціальної анархістської революції, яка має докорінно змінити основи суспільного устрою та реорганізувати суспільні відносини за новим "справедливим" принципом. Основною ж відмінністю між різними напрями, які визначались з необхідністю проведення соціальної революції були форми та методи боротьби, які розділили анархістів на радикалів, реформістів та еволюціоністів.
Крім теоретичних напрацювань, анархісти намагались практично втілити свої ідеї у життя. Власне, наступний розділ буде демонструвати практичний аспект діяльності анархістських організацій: форми та методи революційної боротьби, роль анархістської теорії у революційних подіях в Росії у період
1905-1907 рр., у період 1917 р., у період громадянської війни 1917-1921 рр. та власне роль анархістської теорії у сучасному суспільстві.
Розділ II. Практична реалізація теорії анархізму в Росії
2.1 Анархістська теорія в контексті народницького руху
У 50-60-х рр XIX ст. в Росії наростала криза кріпосницького ладу, яка охопила різні сфери суспільного життя. У даній ситуації, по всій Росії стали виникати гуртки революційно налаштованої молоді.
Проникнення до Росії творів П.Прудона та М.Штірнера сприяли активізації розвитку політичної та філософської думки, обговоренню проблем майбутнього суспільного устрою. Проблеми свободи особистості, федералізму розвивались в своєрідній "полеміці" з російським народництвом. Проблеми звільнення особистості розглядались у працях О.І. Герцена, який характеризував егоїзм як одну з типових рис особистості. Він визначав діалектичне поєднання двох основних рис особистості - егоїстичної та суспільної. Повну свободу особистості О.Герцен пов’язував з соціалізмом, перехід до якого мав здійснитися через селянську общину (ідеологія народницького соціалізму). М.Г. Чернишевський був творцем теорії "розумного егоїзму". Дана теорія грунтується на поєднанні двох рис людської натури: задоволенні потреб власного організму та доброзичливості, яка притаманна всім людям."Розумний егоїзм" проявлявся у вірному розумінні особистого та суспільного приорітетів. В основі суспільного приорітету лежить загальне благо,тобто загальне прагнення жити в кращих умовах. Молодь сприйняла ці ідеї як заклик до боротьби за соціальне звільнення селян та боротьби з класом "соціальних п’явок" [38,с.58-59].
Народництво - ідеологія та політичний рух частини інтелігенції в Російській імперії другої пол. XIX ст., яка виступала проти залишків кріпосництва і капіталістичного розвитку країни, за повалення самодержавства революційним шляхом. Родоначальниками народництва були О.Герцен і М. Чернишевський. Підґрунтям народництва є віра в соціалістичний потенціал селянства, громаду та артіль як основні форми соціальних відносин, у можливість розвитку Росії, на відміну від країн Західної Європи, некапіталістичним шляхом. Ідеологами народництва в Росії були М. Бакунін (бунтарський, анархічний напрям), П. Лавров (пропагандистський напрям), П. Ткачов (змовницький, терористичний напрям), що зумовлювало три основні напрями, найвпливовішим з яких на поч. 70-х років XIX ст. був бакунізм. Ці три напрями різнилися тактикою, проте сходилися на думці, що майбутній соціалістичний лад має бути бездержавним [36, с.256-257].
Найвідоміші народницькі організації 60-80-х рр. XIX ст.: гуртки - "ішутинців" (1863-1866 рр.), "чайківців" (1869-1874 рр.), "москвичів" (1874-1875 рр.); товариства: "Земля і воля" (1876-1879рр.), "Чорний переділ" (1879-1882 рр.), "Народна воля" (1879-1881рр.).
В другій половині 50-х – початку 60-х рр. суспільно-політична ситуація в Росії загострилася у зв’язку з початком Кримської війни (1853-1856 рр.), яка стала зовнішнім каталізатором майбутніх внутрішніх суспільних змін. В цих умовах утворювалися різноманітні політичні напрями: консервативний (за основу бралося збереження існуючого ладу), ліберально-демократичний (пропагував суспільні зміни шляхом реформ "зверху"; найбільш прийнятною вважали конституційну монархію), революційно-демократичний (пропагував проведення суспільних змін шляхом революційної зміни влади; найкращою формою правління вважали демократичну республіку, розвивали ідеї ліквідації поміщицької власності та приватної власності зокрема, натомість пропагували встановлення суспільної власності; розвивали ідею ліквідації будь-яких національних утисків, а стосунки між народами розглядали в контексті співробітництва). Частина представників революційно-демократичного напряму сповідувала ідею бездержавного устою – анархістська течія.
Кожен з політичних напрямків висував власну програму соціально-економічних і політичних змін. Основною рушійною силою більшості рухів 60-70-х рр. були різночинці. Своїм ідеологом різночинці вважали Миколу Гавриловича Чернишевського (1828-1889рр.). На сторінках підцензурного журналу "Современник" М.Чернишевський розробляв програмні та тактичні аспекти перебудови суспільства. У 1858-1859 рр. долучився до обговорення питання про звільнення селян від кріпосної залежності у зв'язку з підготовкою царським урядом проекту селянської реформи. Він боровся за те, щоб максимально забезпечити інтереси безправного селянства внаслідок ліберальної реформи "зверху", виступав за звільнення селян з землею з мінімальним розміром викупу, за участь "всієї нації" у викупних платежах, за збереження общини. Якщо реформу "зверху" ліберали вважали кращим шляхом проведення перетворень в Росії, то Чернишевський реформу підпорядковував справі підготовки революції. Для проведення суспільних змін Чернишевський практично втілював тактику створення "єдиного" антикріпосницького опозиційного фронту, який би сприяв прогресу та єднанню суспільної думки. Такий опозиційний фронт являв собою союз частини представників революційно-демократичного напряму та лібералів. Після провалу розробки компромісного рішення Чернишевський почав пропагувати ідеї революційних змін. Після Маніфесту 19 лютого 1861 року Чернишевський закликав селян до підготовки повстання, а в листопаді 1861 р. сформулював ідею створення підпільної організації (1-ої "Землі і волі"), яка мала очолити селянські виступи. Після цих закликів він був заарештований 7 липня 1862 р.
Власне і в народницькій теорії спостерігалось два основних напрямки: ліберальний та революційний, які виникли після Маніфесту 19 лютого 1861 р, який неоднозначно сприйнявся різними політичними силами.
Ліберальний напрям народництва намагався спонукати "верхи" (владу) піти на поступки: звільнити селян з землею без викупу, скликати депутатів для розробки демократичної конституції. Дані тези були висвітлені на сторінках "Великоруса" у першому номері за липень 1861 р. Тактична лінія даного напрямку пропагувала мирні методи боротьби, а революцію вони розглядали як "запасний варіант" у разі невдачі мирного діалогу влади та освідчених людей (інтелігенції). Інтелігенція мала стати рушієм суспільних змін у діалозі з владою.
Революційний напрям народництва представлений прокламацією "Молода Росія", яка була створена в студентському осередку гуртка П.Зайчевського створеного на базі Московського університету. Дана прокламація проголошувала:
- Єдиним виходом з "кабального" становища селян - негайна революція та радикальна зміна основ суспільного устрою.
- На чолі революції - революційна партія керована інтелігентською меншістю на основі широкої народної підтримки.
- Основні завдання - знищення самодержавства, ліквідація поміщицького устрою, ліквідація приватної власності на землю, націоналізація церковного та монастирського майна, наділення селян землею, надання жінкам політичних прав.
- Найкраща форма державного устрою - федеративна республіка з загальним виборчим правом та виборними органами влади та суду.
- Передбачалось визнання незалежності Польщі та Литви. Дана прокламація через свій радикалізм неоднозначно була сприйнята ідеологами народництва. Так, М.Чернишевський та О.Герцен піддали критиці поспішний радикалізм авторів "Молодої Росії", який міг нашкодити підготовці революції. На думку О.Володіна та Ю.Карякіна, в народництві зароджуються думки про розмежування справжньої та уявної революційності, яка проявилася у засобах досягнення поставленої мети [38,с.74-77].
Питання про витоки ідеології народництва, періодизацію, причини зародження та розвитку народництва як політичного напрямку навіть на сьогодні є дискусійними. Частина науковців характеризує народництво як рефлексію на буржуазні, реформістські тенденції розвитку Росії, і вважають, що становлення народництва як політичного руху відбулось у 60-70-х роках XIX ст. Друга частина характеризує народництво як синонім різночинського етапу революційно-демократичного руху 50-60-х років XIX ст., який дотримувався антифеодальної ідеології. Власне обидві ці погляди не заперечують формування нового світосприйняття, нових поривань молодих людей, які прагнули змін.
Головною відмінністю у практичній діяльності народницьких гуртків були способи досягнення мети, які вражали своєю різноманітністю: від теоретичного обговорення суспільних проблем, та пропаганди своїх ідей до тактики терору на основі радикальних закликів.
З кінця 50-х рр. в Росії зароджується нігілізм, усередині якого виникають перші зародки анархістського руху. В основі нігілістичного руху лежав " безумовний індивідуалізм". "Філософський словник дає таке визначення": Нігілізму - (від лат. nihil- ніщо, нічого) - заперечення загальноприйнятих цінностей: ідеалів, моральних норм, культури, традицій. Особливого поширення набуває в періоди суспільної кризи. Ф.Ніцше характеризував нігілізм як "переоцінку цінностей", до яких він включав: рівність, справедливість, істину тощо. В Росії нігілістичні настрої набули поширення в період глибокої суспільної кризи, коли необхідність заперечення старого ясно усвідомлювалась, а нові ідеали ще не визріли. Такий підхід сприяв формуванню нового типу політичної свідомості, який грунтувався на звільненні від нав’язування будь-якого "суспільного зашморгу", обов’язку. Нігілізм сприяв формуванню нових підходів у розробці теорії революційної демократії [77,с. 445-446].
Ідейним провідником нігілістичного руху в 60-х років вважався
Дмитро Іванович Пісарьов (1840-1868 рр.). Друкованим виданням нігілістичного руху був журнал "Русское слово". Статті Пісарьова привертали увагу демократично налаштованих читачів. Пісарьов виражав настрої революційного нігілізму. Він спирався на теорію "розумного егоїзму" М.Г. Чернишевського, як на знаряддя боротьби проти "зовнішнього примусу та способу подолання обмеження людини" [38,с.122 ].
Нігілізм ще не мав чіткої програми і об'єднував людей радикальних поглядів на основі несприйняття існуючої дійсності. Він не міг бути прийнятий прихильниками Чернишевського, але після численних арештів його послідовників, нігілізм в Росії поширив свій вплив.
Нігілістичний рух не був однорідною масою, він поєднував людей різних поглядів. Типовим представником нігілістичного руху Пісарьов вважав героя романа І. С. Тургенєва "Батьки і діти" - Базарова.
Інший тип нігіліста представляв Микола Андрійович Ішутін (1840-1878 рр.) вільний слухач Московського університету, ідеолог підпільного таємного гуртка "Організація", що керувалася принципом: "Мета виправдовує засоби". Основною метою діяльності гуртка була підготовка селянської соціальної революції. Основним засобом досягнення мети була тактика індивідуального терору. Гурток був частково викритий царською жандармерією в 1866 р. після замаху Д.Каракозова на імператора
Олександра II.
До нігілістичних організацій цього періоду можна також віднести гурток "Вертепників" ідеологом якого був Павло Миколайович Рибніков (1831-1885рр.); катеринославський гурток Миколи Петровича Баліна "Общество самоусовершенствования " (з 1858 р. перейменований у "Пиквикский клуб").
Формування нігілістичного світогляду описав П.О Кропоткин у праці "Етика". Він характеризував нігілізм як спосіб звільнення від суспільних стереотипів, які неможливо подолати без певного світогляду: "... нигилизм объявил войну так называемой лжи культурной жизни. Его отличительной чертой была абсолютная искренность. И во имя ее… нигилизм отказался… от суеверий, предрассудков, привычек и обычаев, существования которых разум не мог оправдать. Нигилизм признавал только один авторитет - разум... По философским своим понятиям нигилист был позитивист, атеист, эволюционист или материалист… Он порвал, конечно, с суеверием отцов " [43,с.404,405]. Всі зовнішні форми вічливості нігілісти характеризували як лицемірство. Вони виступали проти сентименталізму, який був притаманною рисою "ідеального" устрою російського суспільства. Така поведінка на думку П.Кропоткіна, була "рефлексией против внешней полированности отцов… , что не мешало им быть настоящими дикарями по отношению к женам, детям и крепостным" [44,с.405]. Важливе місце у поширенні ідей нігілізму займали жінки – С. Перовська та В. Батюшкова, які були представницями аристократичних родів. Їх власний приклад продемонстував початок боротьби за рівність прав чоловіка та жінки. Вони виробили своєрідний "кодекс стосунків" між чоловіком та жінкою. Будь-які стосунки розглядалися як продукт любові чи хоча б дружби. Якщо батьки нав'язували шлюб з розрахунку, вони залишали родинний маєток та намагались здобути освіту з метою досягнення особистої незалежності.
До 60-х років в Росії остаточно сформувався індивідуалістичний анархізм, який був переважно нігілістичним. До його представників можна віднести М.В.Соколова, М.Д.Ножина, М.К.Михайловського, О.О.Козлова, що своїми публікаціями перенесли теорії П.Прудона та М.Штірнера на російський грунт. Так, М.В. Соколов намагався поєднати ідеї Прудона з ідеями селянської революційності. В його поглядах чітко простежується зв'язок з теорією Прудона: він розвивав ідею "безвідсоткового кредиту", який виступав засобом захисту селян від