Анархізм в Росії: теорія та практика
Одразу після Лютневих подій анархісти починають публікувати листівки з характеристикою політичного стану Росії: "Геройскими усилиями солдат и народа свергнута власть царя Николая Романова и его опричников. Многовековые оковы, терзавшие душу и тело народа, - порваны.
Перед нами, товарищи, встает великая задача: создать новую прекрасную
жизнь на началах свободы и равенства… Мы, анархисты и максималисты, говорим, что народные массы, организуясь в союзы, сумеют взять в свои руки дело производства и распределения и установить порядок, обеспечивающий действительную свободу, что работникам не нужна никакая власть, не нужны суды, тюрьмы, полиция.
Но, указывая наши цели, мы, анархисты, ввиду исключительных условий момента, … пойдем совместно с революционным правительством в его борьбе со старой властью, пока наш враг не будет сокрушен…
Да здравствует социальная революция" [46,с.117].
У період між двома революціями характерною рисою стає зниження ролі терору, оскільки анархісти бачили слабкість Тимчасового уряду. У їхньому розумінні революційні зміни мали незавершений характер, оскільки лише соціальна революція зможе звільнити народ від "іга" держави та влади. Основний акцент адепти анархізму робили на тактику "прискорення" соціальної революції на основі використання можливостей пропаганди.
Після повного переходу влади до Тимчасового уряду анархісти почали різко критикувати "прокапіталістичну" політику "міністрів-капіталістів". На думку С.Н.Канєва, політична діяльність анархістів між лютим-жовтнем 1917 р. зводилась до спроб "прискорення" соціальної революції. Дану тактику вони протиставили партіям, які зайняли вичікувальну позицію.
До 1917 р. анархістські організації діяли у 7-ми великих містах, а після Лютневої революції, внаслідок розширення пропаганди, анархісти поширили свій вплив у Петрограді, Москві, Харкові, Самарі, Саратові та цілій низці міст Південних губерній. Анархісти почали створювати молодіжні клуби, які стали центрами революційної пропаганди. Агітатори виступали з лекціями на промислових підприємствах, у військових частинах, на кораблях вербуючи робітників, солдат та матросів. Гучні "викривальні" вуличні мітинги з критикою політики Тимчасового уряду сприяли поширенню ідей анархізму.
Відродженні анархістські групи з новою силою організували видавничу діяльність, друкуючи листівки, брошури, газети, журнали. Вони великими тиражами перевидавали роботи М.Бакуніна та П.Кропоткіна. У період між лютим-жовтнем 1917р. анархісти видавали біля 20 журналів, але найбільшою популярністю користувався Петроградський журнал "Коммуна", що публікувався з березня 1917 року [38,с.276].
Еволюцію зміни політичних цілей анархістів можна простежити на прикладі трьох березневих з'їздів петербурзьких анархістів, проведених на початку березня 1917 року. На першому з'їзді було вирішено вести активну революційну пропаганду спрямовану на усунення династії Романових від влади. Другий з'їзд петербурзьких анархістів відбувся 2 березня 1917 р. у зв'язку з підписанням МиколоюII Маніфесту про зречення престолу. Даний з'їзд прийняв наступні вимоги: "Анархисты заявляют:
1. Все приверженцы старой власти должны быть немедленно удалены со своих мест.
2. Все распоряжения нового реакционного правительства, представляющие
опасность для свободы – отменить.
3. Немедленная расправа с министрами старого правительства.
4. Осуществление действительные свободы слова и печати.
5. Выдача оружия и патронов всем боевым группам и организациям.
6. Материальная поддержка нашим товарищам, вышедшим из тюрьмы"[42,с.16].
Третій з'їзд відбувся 4 березня 1917 року. На ньому були заслухані доповіді про діяльність столичних груп, відкореговані та затвердженні нові вимоги - "Право представительства от организации анархистов в Петрограде в Совете Рабочих и Солдатских Депутатов;
- Свобода печати всех анархических изданий.
- Немедленная поддержка освобожденных из тюрьмы.
- Право носить и вообще иметь при себе всякого рода оружие" [коммуна,с.17-18].
З тактичних питань анархісти після Лютневої революції розділились на "анархо-бунтарів" та "мирних анархістів". Бунтарі пропонували одразу після Лютневої революції підняти збройне повстання, спрямоване на повалення Тимчасового уряду та швидке встановлення "безвладного" устрою. На думку С.Канева, ця тактика у перші місяці носила відверто авантюрний характер, оскільки населення у цей період довіряло Тимчасовому уряду. "Мирні анархісти" умовляли своїх прихильників не братися за зброю. До них долучився і П.Кропоткін. Якщо "бунтарів" не підтримували практично ніякі інші політичні сили, то погляди "мирних анархістів" розділяли, і інші політичні партії. Так, деякі тези П.Кропоткіна у своїх листівках наводила партія кадетів: "… Мужчины, женщины, дети России, спасите нашу страну и цивилизацию от черных сотен центральных империй! Нельзя терять ни одного часа. Противопоставьте им героически объединенный фронт. Теперь, когда вы так доблестно справились с внутренними врагами, каждое усилие, которое вы сделаете для изгнания вторгшихся врагов, послужит к утверждению и дальнейшему развитию нашей свободы и к прочному миру" [44,с.324].
Якщо розглядати практичний аспект діяльності анархістів цього періоду, то варто зазначити, що вони брали активну участь у всіх великих мітингах і досить часто були їхніми організаторами. Так, 20 квітня робітники Петрограду стихійно вийшли на вулиці міста, протестуючи проти імперіалістичної політики Тимчасового уряду. Анархісти, користуючись можливістю пропаганди своїх ідей, розмістили на Театральній площі свою трибуну, прикрашену чорними прапорами [38,с.272].
У квітні 1917 р. анархісти Петрограду приймають декларацію анархічних груп, яка репрезентувала настрої більшої частини анархістів:
"1.Анархический социализм ведет борьбу за замену власти классового господства международным союзом свободных и равных работников, с целью организации мирового производства.
2. В целях укрепления анархических организаций и развития анархо-социалистической мысли, продолжать борьбу за политические свободы.
3. Ведение анархической пропаганды и организация революционных масс.
4. Рассматривать мировую войну как империалистическую, анархический социализм стремится к прекращению ее трудами пролетариата.
5. Анархический социализм призывает массы к воздерживанию от участия в непролетарских организациях – профессиональных союзах, советах рабочих и солдатских депутатов.
6. Полагаясь только на революционную самодеятельность масс, анархический социализм выдвигает всеобщую стачку рабочих и всеобщую стачку солдат в качестве переходной ступени к прямому захвату организованным пролетариатом орудий и средств правительства.
7. Анархический социализм призывает массы к организации анархических групп по промышленным и транспортным предприятиям в целях образования анархического интернационала.
Адрес для писем и обращений: Москва, 3-й Переведенный переулок, дом 16, кв. 40, Бюро Федераций" [46,с.177].
Продовжуючи тактику "прискорення" революції, анархісти у травні 1917р. організували дві демонстрації, які мали спонукати робітників до збройного виступу проти політики Тимчасового уряду.
Червень 1917р ознаменувався двома гучними акціями, що мали грандіозний суспільний резонанс. Анархісти розробили тактику "рейдерства", тобто захоплення споруд та приміщень, що мали стратегічне революційне значення. Так, 5 червня анархістський загін на чолі з І.Блейхманом захоплює редакцію газети "Російська воля". Основною метою даної акції був доступ анархістських організацій до видавничої діяльності. Мотивацію своїх дій анархісти виклали у листівці: "К рабочим и солдатам. Граждане, старый режим запятнал себя преступлением и предательством. Если мы хотим, чтобы свобода, завоеванная народом, не была захвачена лжецами и тюремщиками, мы должны ликвидировать старый режим, иначе, он опять поднимет свою голову … Мы, рабочие и солдаты, … хотим возвратить народу его достояние и потому конфискуем типографию "Русской воли" для нужд анархизма. Предательская газета не будет существовать. Но пусть никто не усмотрит в нашем акте угрозу для себя, свобода прежде всего. Каждый может писать, что ему заблагорассудится. Конфискуя "Русскую волю", мы боремся не с печатным словом, а только ликвидируем наследие старого режима, о чем и доводим до общего сведения. Исполнительный комитет по ликвидации газеты "Русская воля"" [46,с.179].
Тимчасовий уряд досить швидко відреагував на захоплення видавництва, направивши туди військові сили. Після переговорів частина анархістів була заарештована. Під час акцій боротьби з анархізмом міністр юстиції Тимчасового уряду М.Переверзев спрямував військовий загін проти інших анархістських "рейдерів", які захопили дачу Дурново. Ця будівля стала резиденцією анархістів. Крім анархістів дача Дурново стала резиденцією робітничого клубу "Просвіта" та правління профспілок Виборгського краю. Військове втручання у конфлікт викликало хвилю страйків, що охопила 28 заводів. Під тиском страйкуючих Тимчасовий уряд пішов на поступки і залишив будівлю "новим власникам".
У травні 1917 р. на дачі Дурново анархісти провели конференцію участь у якій взяли представники військових частин столиці та представники 95 підприємств. За результатами конференції був створений "Тимчасовий революційний комітет", який розробив декілька стратегій подальших дій. Анархісти визначили необхідність продовження революційної пропаганди серед військових Кронштадту, визначились з необхідністю участі у робітничих маніфестаціях з метою розширення ідеологічного впливу та продовжили розвивати тактику захоплення стратегічних приміщень та установ.
Крім пропагандистської діяльності анархісти розпочали акції звільнення з в'язниць своїх однодумців. Дані дії анархістів носили провокаційний характер, оскільки спонукали Тимчасовий уряд застосувати силові методи впливу. Так, під час маніфестацій 18 червня, анархісти здійснили звільнення своїх однодумців з в'язниці "Крести". Внаслідок вдалої акції анархісти звільнили 7 чоловік: анархіста Хаустова (редактора газети "Окопна правда"), Мюллера, Гусєва, Стрельченка та кількох карних злочинців. Свої дії вони прокоментували листівкою: "Мы видим, что смертная казнь отменена для коронованных и титулованных преступников: царя, министров, генералов, а с уголовниками можно расправляться как с бешеными собаками без всякой церемонии, именуемой судом. … Настоящие преступники, холопы старой власти, получают амнистии, восстанавливаются в правах, приносят присягу новому правительству и получают назначения. …Самый закоренелый злодей и уголовный преступник не сделал и сотой доли того вреда, который принесли бывшие вершители судеб России …Мы должны приити на помощь к уголовникам и братски протянуть им руку, как жертвам социальной несправедливости …" [42,с.18]. В цій тезі простежується зв'язок з ідеями М.Бакуніна про важливе революційне значення злочинців у боротьбі з державою, оскільки сталих та міцних соціальних зв'язків вони не мають. Дана акція викликала жорстку реакцію з боку влади, яка 19 червня направила на дачу Дурново козачий загін з бронемашиною на чолі з міністром юстиції М.Переверзевим, який вимагав видати звільнених злочинців. Внаслідок зіткнення кілька анархістів було поранено, близько 59 чоловік було заарештовано [38,с.284].
Протестуючи проти "погрому", вчиненого урядовими військами, анархісти намагались заручитись підтримкою 1-го кулеметного полку, але військові відмовили у допомозі: "Мы не разделяем ни взглядов, ни действий анархистов и не склонны их поддерживать, но вместе с тем мы не одобряем и расправы властей над анархистами и готовы выступить на защиту свободы от внутреннего врага" [37,с.576-577].
В липні 1917р. політична ситуація в Петрограді загострилася. До столиці надходили повідомлення про провал наступу російської армії на фронті. Дана ситуація викликала урядову кризу. Всі кадетські міністри Тимчасового уряду подали у відставку.
Анархісти, врахувавши сприятливі умови, вирішили діяти. 2 липня на
дачі Дурново керівники Петербурзької федерації анархістів-комуністів
провели таємну нараду, на якій вирішили мобілізувати свої сили та закликати
народ до "збройного" повстання під гаслами:"Долой Временное правительство!", "Безвластие и самоустройство!". Анархісти розпочали активну пропаганду серед населення.
Головною опорою анархісти, вважали 1-ий кулеметний полк, схвильований чутками про розформовування. Агітаторами в полк анархісти вирішили направити І.Блейхмана, П.Колобушкина, П.Павлова та А.Федорова. Казарми полку знаходились неподалік від "штабу" анархістів - дачі Дурново. 2 липня в Народному домі був проведений мітинг під керівництвом більшовика Р.І.Петровського. Анархісти прагнули зайняти домінуючу позицію в організації повстання. 3-го липня за ініціативою анархістів, всупереч волі полкового комітету був відкритий полковий мітинг. Від анархістів виступав І.Блейхман. Він закликав військових: "выступить сегодня же, 3-го июля, на улицу с оружием в руках на демонстрацию для свержения десяти министров-капиталистов" [67,с.387]. Виступали і інші анархісти, що видавали себе за представників Путилівського заводу, кронштадтських матросів та солдат з фронту. Ніякого конкретного плану повстання анархісти не розробили. "Мету покаже вулиця" стверджували агітатори. Анархісти поширювали ідею про велику організаційну силу повстання. На мітингу було ухвалено рішення: "Негайно вийти на вулицю з зброєю в руках".
Кулеметники вирішили заручитись підтримкою матросів
Кронштадту і послали до них делегацію, до складу якої увійшов анархіст
П.Павлов. У фортеці делегація потрапила на засідання виконкому Рад. У керівництва матросів анархісти попросили підтримки для проведення "збройного" виступу, але їм відмовили. Тоді делегати вирішили звернутися безпосередньо до матросів. Агітація серед матросів сприяла чисельному збільшенню повстанців. Незабаром на Якірній площі зібралося 8-10 тисяч чоловік.
Кулеметний полк почав зводити барикади. Кулеметників підтримали Гренадерський та Московський полки. Біля семи полків приєдналося до повстання. На червоних та чорних прапорах повстанців були як більшовицькі гасла ("Вся влада Радам робітничих та селянських депутатів"), так і анархістські ("Да здраствует анархия!").
Власне, повстання 3-4 липня 1917 року. незважаючи на велику кількість повсталих, закінчилось провалом. В історіографії роль анархістів у подіях 3-4 липня оцінюється як "справа" анархізму. Радянський дослідник С.Канев критикував поспішні дії анархістів, які з початку носили провальний та деструктивний характер, але, не зважаючи на критику, варто зазначити, що ці події були своєрідною "пробою" революційних сил.
Анархісти були активними учасниками жовтневих подій, діючи в основному як союзники більшовиків та лівих есерів. Причини об'єднання ідеологічних противників описав П.Єврич: "Полные решимости избавиться от двойного ига – Временного правительства и частной собственности, анархисты нашли общий язык со своими идеологическими противниками большевиками – единственной из прочих радикальных групп в России, которая требовала немедленного уничтожения "буржуазного государства " [34,с.60].
Не зважаючи на спільну мету більшовиків та анархістів, більшовики зберігали своєрідну подвійність у ставленні до анархістів. Більшовики за основу співпраці з анархістами взяли принцип: "Идти будем врозь, а бить вместе!", тобто вони підтримували анархістів у боротьбі з владою, капіталом зберігаючи при цьому повну ідейну та організаційну самостійність. Жовтневе повстання стало апогеєм анархо-більшовицької співпраці. Фракція анархістів з 4-ох осіб входила до Військово-Революційного Комітету. Так, анархіст І.Жук очолив загін шліссельбурзьких червоноармійців, А.Железняков стояв на чолі загону матросів, А.Мокроусов брав участь у штурмі Зимового палацу, І.Блейхман, Р.Богацький, Е.Ярчук входили у штаб повстання.
Фактично одразу після перемоги між союзниками наростають конфлікти з деяких принципових питань. Анархісти подібно більшовикам проголошували гасло: "Вся влада Радам!", але цей заклик містив анархістське розуміння значення Рад. На думку анархістів, Ради мали формуватись не на основі партійного принципу (без квот представництва). Так, анархісти намагались протистояти тотальній "більшовизації" Рад [62,с.82]. Іншим проявом конфлікту стає питання про форми робітничого контролю на виробництві. В теоретичному плані конфлікт зводився до дискусії про роль диктатури пролетаріату як перехідної форми від капіталізму. У розумінні анархістів перехід до комунізму здійснюється за допомогою "великого стрибка", який проявиться у суспільному та економічному плані.
У відкрите зіткнення конфлікт між "вчорашніми" союзниками переріс навесні 1918 року. Його каталізатором стала дискусія про мир, яка розколола погляди більшовиків та анархістів. На противагу ленінським тезам про об'єктивну неможливість військових дій на російсько-германському фронті та необхідність підписання миру на будь-яких умовах, анархісти висували ідею "революційної війни". Анархісти пропонували не підписувати мир, а розпочати "партизанську" війну проти окупантів. У відповідь на підписання миру у Брест-Литовську, Московська федерація анархістських груп почала формувати власні військові формування "чорну гвардію". Формально дані військові формування створювались для боротьби з німцями, а реально для боротьби з більшовиками. Анархістів не задовільняли результати Жовтневої революції, що усунула від влади буржуазію, а натомість проголосила диктатуру пролетаріату. Отже, на основі цілої низки конфліктних розбіжностей між більшовиками та анархістами, анархісти проголошують ідею "третьої революції". Анархісти стверджували, що: Лютнева революція повалила монархію, Жовтнева – Тимчасовий уряд, а нова "третя" революція повинна усунути від влади більшовиків та ліквідувати державну форму правління.
Реалізувати ідею "третьої революції" анархісти планували за допомогою агітації та підтримки "чорної гвардії", яка мала стати ударною їх силою анархістів. Більшовики врахувавши небезпеку, 11-12 за допомогою загонів ВНК провели нейтралізацію "чорної гвардії". Приводом до військового втручання стала хвиля експропріацій, проведених чорногвардійцями. Крім ліквідації військових формувань більшовики закрили кілька столичних анархістських видавництв. На думку П.Аврича, більшовики "испитивали большое нежелание подавлять анархов" [34,с.73]. Більшовики аргументували "чистки" серед анархістів боротьбою з бандитизмом, "ідейних" анархістів вони оминули.
Отже, у середині 1918 року в анархістському русі починається чітке розмежування на основі ставлення до Радянської влади. Частина анархістів, яку називали "радянською", займала позицію підтримки чи нейтралітету у ставленні до політики більшовиків. Інша частина стала на шлях терористичної боротьби з більшовиками [34,с.73-75].
На початку літа 1918 року починає діяти анархістське терористичне підпілля. Впродовж трьох років "анархісти підпілля" діють в Москві. Апофеозом їхньої діяльності став теракт 25 вересня 1919 року – підрив штаб-квартири Московського комітету РКП(б) у Леонтієвському провулку. Внаслідок вибуху постраждало 12 осіб, 55 осіб було поранено, серед них М.Бухарін, Е.Ярославський, Ю.Стеклов [41,с.329]. Анархісти "підпілля" так визначили причини теракту: "Наша задача – стереть с лица земли строй коммисародержавия и черезвычайной охрани и установить Всероссийскую вольную федерацию союзов трудящихся и угнетенных масс" [41,с.329].
У новій політичній ситуації досить велика частина анархістів була мирно "асимільована" новою системою. Частина анархістів або просто вступила у більшовицьку партію, або, залишившись на анархістській платформі, співпрацювали з більшовиками. Так, Д.Новомірський – теоретик російського анархо-синдикалізму, у 1919 році став співробітником Комінтерну, відомий анархіст О.Шапіро та Г.Сандомирський стали соратниками Г.Чичеріна в Наркоматі закордонних справ, О.Боровий – ідеолог "анархо-гуманізму", став комісаром в управлінні охорони здоров'я, А.Карелін – один з ідеологів анархо-комунізму, увійшов до складу ЦИК [34,с.77-80].
В цілому діяльність анархістів у 1917 році науковці оцінюють по-різному. У практичному значенні після Лютневої революції діяльність анархістів зводилась до спроб "прискорення" соціальної революції. У подіях 1917 року в умовах "багатовладдя" та "хаосу" анархісти поводились як "риба у воді". У своєму прагненні остаточно знищити владу Тимчасового уряду та встановити "бездержавне суспільство" вони часто виступали як союзники більшовиків. Різні ідеологічні платформи, незважаючи на спільний ідеал, неминуче вели до конфлікту між анархістами та більшовиками.
Більшовики, прийшовши до влади, забули про своїх "союзників", розпочавши широкомаштабні чистки політичних опонентів, які, озброївшись ідеєю "третьої революції", розпочали "ідейну" та терористичну боротьбу з більшовиками та державою пролетаріату. В цих умовах частина анархістів перейшла на позиції більшовиків та почала будівництво нової держави.
Але на цьому історія анархізму в Росії не закінчується. Період громадянської війни стане "піком" популярності анархізму. В цих умовах Росія стане "полігоном" небаченого експерименту – "будівництва анархії". Деякі анархістські ідеї будуть підтримані матросами під час Кронштадського виступу проти політики більшовиків у лютому 1921 року. Даний виступ був спрямований проти "монопольного" впливу більшовиків у Радах. Після 1921 року відбулось звільнення з в'язниць частини анархістів, які на вимогу більшовиків мали залишити країну. Проте у 1922 році анархістська партія в СРСР буде офіційно заборонена, але підпільні анархістські організації продовжать діяти до початку 30-х років.
2.4 Практичне втілення анархістських ідей у період громадянської війни
У період революцій 1917 р. та громадянської війни анархізм був впливовим чинником суспільно-політичного життя України. Завдяки активній участі в повстанському русі та масовій підтримці селянства саме в Україні вперше у світовій історії анархісти змогли стати домінуючою силою на значній території і впритул наблизилися до здійснення маштабних експериментів відповідно до своєї ідеологічної доктрини [13,с.25].
Радянська історіографія понад 70 років розглядала події громадянської війни у "двоколірному" варіанті. Червоно-біле розуміння подій громадянської війни сприяло розгляду істориками всіх опозиційних більшовикам сил як контрреволюційних. До них віднесли і лідера українського селянського руху – Нестора Івановича Махна.
Згадки в радянських довідниках та енциклопедіях розглядали постать Н.Махна як лідера анархо-куркульської контрреволюції, який співпрацював з Петлюрою, відкрив фронт Денікіну, об'єднався з Врангелем. Свою справу зробили і кіноматографісти, які у стрічках: "Червоні диявлята", "Пархоменко", "Ходіння по муках", де змальовували лідера селянського руху як пияка та кровожерливого тирана [8,с.4].
Існує і інший портрет Н.Махна у зарубіжних виданнях. Вони описують Н.Махна, як народного лідера – спадкоємця Пугачова та Разіна XX cт, який за допомогою тактики партизанської війни у період "війни всіх проти всіх" боровся з гетьманщиною, петлюрівщиною, військами білогвардійців та інтервентів. Вони розглядають Махна як лідера, який у період протиборства двох великих військових сил у громадянській війні намагався стати "третьою силою", яка не злякалась виступити проти "вчорашніх" союзників – більшовиків. Дана сила була спрямована на будівництво "безвладного" устрою у рідному Гуляйполі [17,с.3-8].
Досить часто ідеологію махновського руху порівнювали лише з анархо-комуністичною доктриною. Власне таке порівняння не розкриває у повній мірі суть анархістської доктрини махновського руху.
Якщо виходити з дефініції ідеології – це систематизована сукупність ідейних поглядів певного політичного напряму, що виражає інтереси окремої соціальної групи. Ідеологія ставить певну проблему у центр теоретичного розгляду. Оскільки ідеологія спрямована на колективну свідомість, то неминучою є невідповідність (конфлікт) між ідеологією та індивідуальною свідомістю [36,с.150]. Внаслідок такого конфлікту з'являються різні інтерпритації ідеологічної доктрини.
Існуючі на той час анархістські доктрини пропонували часто протилежні відповіді на ключові питання суспільного розвитку і сходилися лише в окремих положеннях, головними з яких є заперечення державної форми організації суспільства та відмова від використання інститутів державної влади. Саме ці ознаки є головними у визначенні анархістського характеру серед ідеологічних течій. Дослідження останніх років доводять, що ні ідеологія, ні політична програма махновського руху не суперечать цим принципам [13,с.25].
Якщо характеризувати причини поширення анархістської ідеології у період 1917-1921 рр., то варто зазначити, що відповіді на ці питання шукали і лідери КП(б)У. В резолюціях IV конференції (17-23 травня 1920 р.) читаємо: "Повна дезорганізація господарського життя країни, повний розрив зв'язку міста та села, безперервна зміна влад створили грунт для значного зростання ненависті в селянських масах... до держави, навіть робітничої " [72,с.90].
Поширення анархізму досить часто пов'язують з соціально-економічними чинниками. В Україні соціально-політична нестабільність набула особливої гостроти. Як зазначає М.Боровик, українське селянство болісно переживало модернізаційні процеси і прагнуло за будь-яку ціну зберегти традиційний спосіб життя [13,с.26]. Починаючи з 1917р. можемо простежити наростання відчуження між державою (владою) та українським селянством у міру того, як сподівання, що покладалися селянами на уряди, передусім сподівання отримати землю, послідовно не здійснювались. Активна участь держави у модернізаційних процесах, в яких вона підтримувала поміщиків та підприємців, сприяла поширенню антиетатистських настроїв серед селян. Тобто, питання справедливого розподілу землі стало головною метою селян у період революції та громадянської війни. При цьому суспільні групи та державні інститути, що перешкоджали вирішенню цього завдання, викликали серед селян незмінну ворожість.
В цих умовах, на думку М.Поповича, українське село "замикається в собі", тобто відбувається процес формування "хутірної свідомості", яку дослідник назвав – "сільською анархією" [63,с.568].
Ключовими факторами у політичному виборі ідеології соціальними групами стають: масова свідомість та роль харизматичних лідерів. Вийнятково важлива роль належить особливій популярності Н.Махна, зважаючи на властиву схильність українського селянства до персоніфікації політики [13,с.29].
Стосовно грандіозної концентрації влади в руках Н.Махна писав радянський дослідник Н.Пономарьов, який у моногафії "Критика анархистской концепции власти и современность" зазначав, що будь-який анархістський рух у більшості випадків спирався на "вождизм" та культ сильної особистості. Автор книги називав Н.Махна "царем", який керує захопленими територіями за допомогою "терористичної диктатури", оскільки анархісти створили репресивний орган – "Комісію", що поєднала функції жандармерії та розвідки [62,с.90-92]. Звичайно, дана оцінка носить елементи суб'єктивності, оскільки аналогічні прояви носив і більшовицький режим з позасудовими повноваженнями Всеросійської Надзвичайної Комісії та культом особистостей серед лідерів ВКП(б).
Іншим важливим аспектом у поширенні анархізму є вплив визвольного чинника на початковому етапі махновського руху у період боротьби з німецькими військами, які за Брест-Литовським договором окупували частину території України. М.Боровик зазначає, що національна свідомість українського населення Гуляйполя знаходилась у зародковому стані. І саме ця обставина сприяла вирішальному впливу анархізму у формуванні позицій українського населення щодо держави [13,с.27].
Важливу роль у поширенні анархізму у 1917-1921рр. відіграло існування цілої низки анархістських організацій у період революції 1905-1907 рр., які у боротьбі з владою об'єднали інтелегенцію, робітників, селян, декласованих елементів, тобто людей з різними інтересами по своїй суті. Зважаючи на дослідження у царині українського ментальності, варто зазначити, що погляди населення на владу, на шляхи розбудови суспільства, на співвідношення колективного та індивідуального трансформувались в процесі революційних змін. На думку анархістів, усі суспільні зміни, що відбулись під час двох революцій мали незавершений характер [13,с.30].
На особливу увагу заслуговує специфічний морально-психологічний клімат, на тлі якого було можливе масове поширення анархізму. У контексті даного твердження варто розглянути емоційний підйом серед молоді, в атмосфері якого сотні молодих людей віддавали життя за ідеї, які з сучасних позицій можна вважати безглуздими [13,с.30].
Таким чином сплеск анархізму в Україні у 1917-1921 рр. став закономірним породженням тієї соціальної катастрофи, яка сколихнула основи суспільного устрою. Маштаби та географічні особливості поширення анархістського руху відобразили суттєві та якісні параметри українського соціуму, який пережив трансформацію внаслідок революційних змін. Об'єктивно розвиток анархістського руху періоду 1917-1921 рр. став однією з причин та наслідків краху української революції [57,с.31].
Для більш грунтовної характеристики махновського руху та його взаємозалежності з анархістською ідеєю, необхідно звернутись до сторінок біографії Н.І.Махна. 26 жовтня 1888 (27 жовтня 1889 р.) в родині селянина Катеринославської губернії народився п'ятий син – Нестор Іванович Махно. Після закінчення трьох класів церковноприходської школи працював у маєтках заможних односельчан.
У період революції 1905-1907 рр. працював чорноробом на заводі Кернера. У період з 5 вересня по 9 липня 1908 р. був членом анархістської організації – "Спілки бідних хліборобів", що діяла на території Гуляйполя. Як зазначає В.Волковинський, даній організації притаманна "селянську специфіка", оскільки експропріації та терор цієї організації були спрямовані проти регіональної еліти: поміщиків, чиновників, багатіїв, жандармів. Представники даної організації називали себе "анархо-комуністами", які за допомогою підпільної боротьби намагались залишитись без будь-якої влади, і хоча б на деякий час відчути свободу та незалежність [21,с.5-6]. Н.Махно був єдиним членом анархістської організації, що працював на заводі, чим також відрізнявся від інших експропріаторів [48,с.14].
Після часткового викриття "Спілки бідних хліборобів" був заарештований та засуджений до вищої міри покарання, яка через неповноліття Н.Махна було замінене довічною каторгою в Бутирській в'язниці. Під час ув'язнення відбулось зближення Н.Махна та одного з ідеологів анархізму – П.Аршинова, який значною мірою вплинув на формування світогляду молодого Нестора. В майбутньому П.Аршинов стане історіографом махновського руху [6, с.22-25]
Лютнева революція сприяла звільненню політичних в'язнів. 23 березня 1917 р. Н.Махно повертається в рідне Гуляйполе, де на практиці почав застосовувати отримані знання. Після повернення Н.Махно починає об'єднувати навколо себе близьких за духом людей. Так, він об'єднав колишніх експропріаторів та молодь на боротьбу з верствами, які захопили владу в Гуляйполі. Анархісти під керівництвом Н.Махна розпочали боротьбу з "Громадським комітетом", який заснували прихильники Центральної Ради. На противагу "Громадському комітету" анархісти засновують "Селянський союз", що мав представляти інтереси простих робітників та селян. У рідному Гуляйполі Н.Махно очолював "Селянський союз", Раду робітничих та селянських депутатів, Профспілку деревообробників та металістів. Цікавим є той факт, що не зважаючи на початок стрімкої політичної кар'єри, Н.Махно працював маляром на заводі "Богатир". Цей крок спряв популяризації анархістської ідеї серед робітників [20,с.8-10].
До початку літа 1917 р. з соратників Н.Маха була створена "Чорна гвардія", яка тримала під контролем весь Гуляйпільський регіон. До "Чорної гвардії" увійшли: О.Калашников, П.Гавриленко, С.Лютий, О.Марченко, більшість вищеназваних осіб була нагороджена Георгієвськими хрестами за успіхи на фронтах Першої світової війни. Загони "Чорної гвардії" розпочали боротьбу з поміщиками та експлуататорами, які відповідно до ідеологічної доктрини піддавались жорсткому тиску у різних формах: від розподілу майна та виселення за межі регіону до фізичного знищення [21,с.10-11].
Діяльність Гуляйпільських анархістів у міжреволюційний період зводилась до повного ігнорування політики Тимчасового Уряду та Центральної Ради. Так, резолюція "Гуляйпільського з'їзду трудящих"(вересень 1917 р.) проголошувала незалежність у проведенні внутрішньої політики. У вирішенні земельного питання Н.Махно взяв курс на ліквідацію поміщицької форми землеволодіння: "Народ – правитель для себе... Це його споконвічна мрія, і настав час втілити її у життя. Віднині вся земля, фабрики і заводи повинні належати трудящим. Трудове селянство – господар землі, робітники – господарі заводів" [21,с.10-12]. Дані тези зближували анархістів та більшовиків у питаннях незавершеного характеру революційних змін.
Жовтневий переворот та розпуск Установчих Зборів анархісти Гуляйполя зустріли схвально. Ставлення до Брест-Литовської угоди було двояке, оскільки, з одного боку, це був вдалий військово-тактичний маневр більшовиків, а з іншого боку, за умовами миру частина українських земель була окупована німецькими та австрійськими військами. Дана політична ситуація на, думку Н.Махна, була спрямована на перемогу контрреволюції. Отже, на початку січня 1918 р. анархісти разом з більшовиками починають формувати військові загони для боротьби з контрреволюцією та німецькою окупаційною владою, які заручилась підтримкою націоналістичних сил. Таким чином з приходом німецьких військ Н.Махно втрачає владу на території Гуляйполя. Політична ситуація у регіоні змінюється кардинально, оскільки до своїх маєтків починають повертатись колишні власники – поміщики та колоністи, які за допомогою військової сили починають боротьбу з повсталими. Діяльність анархістів цього періоду нагадувала боротьбу 1905-1907 рр., що ґрунтувались на тактиці "малої війни", тобто на партизанських акціях повсталих.
На думку В.Волковинського, у цей період Н.Махно був рівним серед рівних, оскільки на загальних підставах брав участь в обговоренні військових операцій, але при цьому мав неабиякий авторитет [21,с.14]. Махно сміливо та рішуче керував повстанським загоном, так, в ході однієї операцій по визволенню с.Дібріки повстанці нарекли його козацьким званням – "Батька". В майбутньому в офіційних документах він почне підписуватись ім'ям: "Головнокомандувач революції, товариш, батько Махно" [48,с.14].
Внаслідок протистояння з регулярними німецькими частинами та армією С.Петлюри, чорногвардійські загони віддалені від продовольчих регіонів починають розпадатись. Втративши військову силу, Н.Махно вирішив заручитись підтримкою Москви. За протекцією столичного анархіста Гросс мана він зустрівся у Кремлі з В.Леніним та Я.Свердловим, які запропонували Махну взяти участь у боротьбі з контрреволюцією в рамках червоного терору [48,с.14]. Крім теплих зустрічей з більшовицькими лідерами Н.Махно зустрівся з П.О.Кропоткіном. Повернувшись у рідне Гуляйполе, Н.Махно починає відновлювати повстанський рух з новою силою.
У кінці 1918 р. відбувся з'їзд анархістів Гуляйполя. За резолюціями була утворена Конфедерація анархістів України – "Набат", яка діяла в Україні у 1918-1920 рр. Дана організація була керівним центром повстанського руху. На чолі даної організації стояв анархіст В.Волін, який в майбутньому стане членом реввійськради в армії Н.Махна.
Політика Н.Махна ніколи не відзначалась постійністю та "канонічністю" у доборі союзників. Несприятлива зовнішньополітична ситуація сприяла світоглядному розколу поглядів Н.Махна. Так, після