Реформи Петра І
Ще в 1707 р. у Петра І визрів план створення нових територіально-адміністративних одиниць – губерній. Губернська, або перша обласна реформа, була розпочата звичайним коротким і незрозумілим указом царя 18 грудня 1707 р.: „Росписать города частьми (кроме тех, которые во 100 верстах от Москвы) к Киеву, Смоленску, к Азову, к Казани и к Архангельскому” [61; с. 152]. В наступному році бояри в Ближній канцелярії після багатьох перекроювань розподілили 341 місто на 8 нових великих округів: це були губернії Московська, Інгерманландська (потім названа Санкт-Петербурзькою), Київська, Смоленська, Архангелогородська, Казанська, Азовська і Сибірська. Але вже в 1711 р. група міст Азовської губернії, призначена до корабельних справ у Воронежі, стає губернією Воронезькою, так що губерній вийшло 9. Розпис керувався відстанню міст від губернських центрів або шляхами сполучення [55; с. 142-143].
На чолі губерній стояли губернатори. В їхніх руках зосереджувалася вся повнота судової, адміністративної, поліцейської і фінансової влади на величезній території губернії [51; с. 229]. Під керівництвом губернатора знаходились: обер-комісар (відповідальний за грошові збори), обер-провіант (хлібне забезпечення), обер-комендант (головнокомандуючий військами округу) і ландріхтер (представник вищої судової інстанції в губернії). Повітом керував не колишній воєвода, а „новоманірний” комендант, що володів також значною військово-адміністративною і судовою владою [20; с. 17].
На думку Анісімова, важливим завданням реформи був розподіл витрат на війну між губерніями. 1 лютого 1711 р. Петро І розпорядився: „Приехав к Москве, разделить по губерниям полки: первое в армии будущия, потом в гарнизонах по данным табелям, потом флот, Посольскую канцелярию и Артиллерию; сие все расположить из доходов, которые прошлаго года средния положены на губернии”. Тим самим між окремими армійськими полками і губерніями встановлювався прямий зв'язок. При кожному полку, де б він не знаходився, повинен був перебувати комісар від „його” губернії, який був зобов'язаний стежити за справністю і комплектністю мундира, припасів, наявністю людей і коней, видавати платню солдатам і офіцерам [21; с. 149].
Слідом за організацією губерній у 1711 р. був заснований Сенат, який замінив Боярську думу. Вважаємо, що його виникнення було зумовлене двома умовами: розпадом старої Боярської думи і постійною відсутністю царя. Сенат спочатку задумувався як тимчасова установа [58; c. 302]. Збираючись в турецький похід, Петро І видав коротенький указ 22 лютого 1711 р., який повідомляв: „Определили быть для отлучек наших Правительствующий Сенат для управления: господин граф Мусин Пушкин, господин Стрешнев, господин князь Петр Голицын, господин к. Михайла Долгорукой, господин Племянников, господин к. Григорей Волконской, господин Самарин, господин Василей Апухтин, господин Мельницкой, обер-секретарь сего Сената Анисим Щукин…” [14; c. 244-245].
2 березня 1711 р. цар видав указ про владу і відповідальність Сенату, „котрому всяк и их указам да будет послушен так, как нам самому” [35; c. 33]: „Указ, что по отбытии нашем делать. 1. Суд иметь нелицемерный и неправедных судей наказывать отнятием чести и всего имения; то ж и ябедником да последует. 2. Смотреть во всем государстве росходов и ненужные, а особливо напрасные отставить. 3. Денег, как возможно, збирать, понеже денги суть артериею войны. 4. Дворян собрать молодых для запасу в афицеры, а наипаче тех, которые кроются, сыскать... 6. Товары, которые на откупах или по концеляриям и губерниям, осмотреть и посвидетелствовать…” [15; c. 245]. На нашу думку, цей указ свідчить про те, що Петро І визначив обов’язки Сенату, виходячи з поточних потреб. Пізніше ці обов’язки розширилися і перетворилися на постійні.
Указом 5 березня 1711 р. цар визначив принципи і форми роботи Сенату, ввівши, по суті, принцип колегіальності: „Голосы иметь равные, и у всяких указов потписывать всем своими руками. И что хотя один не потпишет и засвидетельствует неправо тому быти приговору, то и протчие не действенны суть. Однакож, надлежит тому, хто оспорит, тое протестацию дать за своею рукою на письме” [16; c. 245].
За словами дослідника Троїцького, Сенат, на відміну від Боярської думи, був розпорядницьким органом, що виконував „іменні” укази царя. В своїй діяльності він повністю підкорявся монарху. Члени Сенату (їх було дев’ять) призначались царем. З органу, створеного на час відсутності царя, Сенат поступово перетворився на вищу урядову установу, яка направляла роботу колегій і губернських установ [81; c. 29].
Одним указом від 2 березня 1711 р. Петро І створив дві нові посади – сенаторів і фіскалів. 5 березня, в новому указі він визначив як обов’язки фіскала, так і способи їх реалізації, вказуючи, що Сенат повинен „выбрать обор-фискала, человека умнова и доброво, ис какого чина ни есть. Дела же его сие суть: Должен он над всеми делами тайно надсматривать и проведывать про неправой суд; також – в зборе казны и протчего. И хто неправду учинит, то должен фискал позвать его перед Сенат (какой высокой степени ни есть), и тамо его уличать. И буде уличит кого, то половина штрафа в казну, а другая ему, фискалу. Буде же и не уличит, отнюдь фискалу в вину не ставить...” [16; c. 245].
Таким чином, фіскал здійснював негласний (таємний) нагляд за всіма і всім. Указ встановлював доволі аморфну структуру інституту фіскалів. Очолювати його повинен був обер-фіскал. Йому підкорялись декілька провінціал-фіскалів, а останнім – декілька нижніх фіскалів. Безкарність фіскалів призводила до величезних зловживань з їхнього боку [71; c. 458]. На думку Анісімова, створення інституту державного фіскальства мало колосальне значення, оскільки принципи, основи його діяльності, освячені авторитетом держави, стали зразком, моделлю поведінки простих підданих [21; c. 381].
Столицю держави в 1712 р. Петро І переніс з Москви до Петербурга. Старовинна, консервативна Москва з нехіттю відносилася до його реформ, і він волів будувати новий лад у новому центрі [59; c. 357-358]. Місто Санкт-Петербург (тоді його назва писалася як Санкт-Пітер-Бурх) було засновано в гирлі Неви ще 16 (27) травня 1703 р. [68; с. 394]. В 1713 р. туди переїхали двір і вищі урядові установи. Петербург був не тільки улюбленим дітищем і гордістю Петра І, який називав його „парадізом”, але й символом царювання, яскравим вираженням епохи реформ. Сам цар вважав створення нової столиці одним з найважливіших результатів свого правління [69; c. 104].
Продовжуючи процес реформування, указом від 24 квітня 1713 р. при губернаторі створили колегію із ландратів (8-12 осіб) з місцевих дворян (їх призначав Сенат з подвійної кількості кандидатів, яких пропонував губернатор). Господар губернії повинен був вирішувати всі справи разом з цим „консилиумом” більшістю голосів і бути „не яко властитель, но яко президент”. Пізніше, за указом Петра І 20 січня 1714 р., ландратів почали вибирати дворяни даної губернії. Правда, це нововведення не прижилось [28; c. 143]. Ландрат не став виборним представником губернського дворянства при губернаторі, а перетворився на чиновника особливих доручень Сенату і губернатора.
За обласною реформою 1715 р. повітовий і провінційний адміністративний поділ губерній був ліквідований. Віднині губернії 1708 р. поділялись на долі (близько 5 536 дворів), які перебували в ландратському управлінні. Згідно указу 28 січня 1715 р. ландрати замість радників в колегіях ставали одноособовими начальниками над своїми долями. В окраїнних областях управління отримувало військовий характер і зосереджувалось в руках комендантів і обер-комендантів [20; c. 18]. По штатах 1715 р. при губернаторі перебували віце-губернатор (помічник або управляючий частиною губернії), ландріхтер (відповідальний за судові справи), обер-провіантмейстер і провіантмейстери (збирачі хлібних доходів) і різні комісари [55; c. 143].
Головним зразком реорганізації центральних адміністративних установ в ході колезької реформи, розпочатої в 1717 р., Петро І вибрав шведський державний устрій. Указ 28 квітня 1718 р. офіційно визначав спосіб влаштування колегій в Росії: „Всем коллегиям надлежит ныне на основании шведского устава сочинить во всех делах и порядках по пунктам; а которые пункты в шведском регламенте неудобны, или с ситуацией сего государства не сходны, и оные ставить по своему рассуждению” [20; c. 19]. Вважаємо, що колегії значно відрізнялися (в кращу сторону) від своїх попередників – приказів. „Коллегии, то есть собрании многих персон”, – писав Петро I, – створені „вместо приказов, в которых президенты, или председатели, не такую мочь имеют, как старые судьи делали, что хотели. В Коллегиях же президент не может без соизволения таварыщев своих ничего учинить” [17; c. 245].
Реформа державного апарату почалася наприкінці 1717 – на початку 1718 р. Проте вже 12 лютого 1712 р. в іменному указі Сенату було „велено учинить коллегиум для торгового дела исправления, чтоб оную в лутчее состояние привесть” [39; c. 138]. До 23 березня 1715 р. відноситься перша замітка царя про кількість колегій. В списку зазначається лише 6 колегій без розшифрування їх обов’язків: Юстиції, Закордонних справ, Адміралтейська, Воєнна, Камер- і Комерц-колегії [71; c. 444].
11 грудня 1717 р. був виданий указ „О штате коллегий и о времени открытия оных” [47; c. 243]. На „сочинение коллегий” відводився рік, для того, щоб вони, укомплектувавши штати і озброївшись відповідними регламентами, приступили до виконання своїх обов’язків з 1719 р. Фактично одні колегії розгорнули роботу в 1720 р., інші на рік-два пізніше [51; c. 232].
Цей же указ визначав штати колегій. Кожна колегія мала 11 членів, які вирішували справи більшістю голосів: це були президент, віце-президент, 4 радники і 4 асесори [54; c. 182]. Канцелярія колегії очолювалась секретарем, у віданні якого знаходився весь її штат: нотаріус, чи протоколіст, який складав протоколи засідань; реєстратор, який вів списки вхідних і вихідних документів; актуаріус, який зберігав всі документи; перекладач; канцеляристи; копіїсти; кур’єри. Передбачалось, що з близько 20 членів колегій три або чотири повинні бути іноземцями (радник, асесор, секретар, писар). Не було рідкістю і співвідношення 50 на 50. Російському президенту призначалося, як правило, віце-президента – іноземця [20; c. 20]. Указом від 15 грудня 1717 р. в колегії були призначені президенти і деякі віце-президенти [39; c. 141].
Спершу, за указом 12 грудня 1718 р. було встановлено 9 колегій. Три з них отримали назву „первейших”, або „государственных” – Воєнна, Адміралтейська і Колегія закордонних справ завдяки тому великому значенню, якого Петро І надавав армії, флоту, дипломатії. Три колегії відали фінансами: Камер-колегія – доходами, Штатс-контор-колегія – видатками, а Ревізіон-колегія – контролем. Комерц-колегія керувала зовнішньою торгівлею, Берг- і Мануфактур-колегія – металургійною та легкою промисловістю. Юстиц-колегія відала судами [78; c. 459].
Вдосконалення колегіальної системи управління продовжувалось і в наступні роки. Вотчинна контора Юстиц-колегії в 1721 р. була перетворена в самостійну Вотчинну колегію. Через рік було здійснено ще два нововведення – була ліквідована Ревізіон-колегія: „Ревизион-коллегии быть в Сенате, понеже едино дело есть, что Сенат делает, не рассмотря тогда учинено было”; із Берг- і Мануфактур-колегії було створено дві самостійні установи: Берг-колегія і Мануфактур-колегія [71; c. 445]. Для регулярного управління „малоросійським народом” в 1722 р. в Глухові була створена Малоросійська колегія. В результаті в кінці царювання Петра І центральний апарат представляли 11 колегій [35; c. 34].
Особливе місце в урядовому апараті займала Духовна колегія, або Синод. 25 січня 1721 р. було оприлюднено „Духовный регламент”, а 11 лютого відбулося відкриття Духовної колегії (незабаром перейменованої в Святійший правительствуючий Синод) для управління церквою. Патріархат був ліквідований. Синод був офіційно зрівняний у своїх правах з Сенатом, але фактично підкорявся йому [50; c. 289]. Президентом Синоду Петро І залишив місцеблюстителя патріаршого престолу Стефана Яворського, але фактичним керівником був його віце-президент псковський архієпископ Феофан Прокопович [71; c. 447].
Церковна реформа Петра І була, на нашу думку, одним з найбільш важливих і важких державних перетворень, здійснених в першій чверті XVIII ст. Її не можна зводити лише до реорганізації вищого церковного управління, ліквідації патріархату і заміні його державною установою, Синодом. Суттєве значення мала також зміна економічного становища церкви, її внутрішньої соціальної структури. Утворення Синоду в 1721 р. завершило процес підкорення духовної влади світській [30; c. 93].
Колегії стали основою центральної системи управління, хоча від старого приказного управління збереглося чимало більш дрібних установ: Двірцева, Ямська, Печатна, Медична, Поліцеймейстерська канцелярії і деякі інші [21; c. 243-244].
Особливе місце в центральному апараті займали Преображенський приказ і Таємна канцелярія. Обидві установи здійснювали каральні функції по відношенню до противників режиму [71; c. 449]. Таємна канцелярія виникла 1718 р. у зв’язку зі справою царевича Олексія Петровича під керівництвом одного з найближчих соратників царя графа П.А. Толстого. До 1726 р. вона вела справу спільників царевича. Багато розслідувань у цій установі були пов’язані зі „словом і ділом” [68; c. 404].
Постійно зіштовхуючись зі знаменитою „московською тяганиною”, характерною для діяльності приказів, Петро І переконався, що максимальна ефективність роботи державного апарату може бути досягнута лише за допомогою детальної регламентації діяльності всіх установ і кожного з чиновників. Йому належала думка про створення не просто регламентів кожної установи, а цілісної ієрархії регламентів. За вказівкою Петра І і при його безпосередній участі був створений документ, що не мав аналогів в Європі, – Генеральний регламент (прийнятий 28 лютого 1720 р.), який містив загальні принципи діяльності всіх установ і чиновників [20; c. 22]. За словами Троїцького, Генеральний регламент став основним законодавчим актом, що регулював діяльність державного апарату Росії [81; c. 336]. Кожна з установ, крім того, мала власний регламент, у якому уточнювалися особливості роботи саме цієї установи. Обов'язки кожного чиновника були, у свою чергу, записані в „должность” – інструкцію, включену в колезький регламент [21; c. 244].
Одночасно з формуванням колезької системи і в тісному зв’язку з нею здійснювалась реформа місцевого управління – друга губернська реформа (1718-1719 рр.). За основу місцевої реформи також був взятий шведський зразок – трьохрівнева система управління [20; c. 22]. Петро І затвердив це рішення 26 листопада 1718 р., вказавши дати новим установам „инструкции и прочие порядки все против шведского, или что переправя”, і з 1720 р. почати нове управління. Сенат зайнявся розписом нового обласного поділу. Була збережена найбільша обласна одиниця, губернія, що не мала аналогів у Швеції; лише з виділенням губерній Нижньогородської і Астраханської із Казанської, а Ревельської із Петербурзької тепер стало 11 губерній. Значення губернії змінилось: вона стала тільки воєнним і судовим округом, і лише в цьому відношенні частини губернії були підлеглі губернському управлінню.
Губернія поділялася на провінції (їх нараховувалось до 50), що ділилися на дистрикти. В розписі губерній по провінціях (29 травня 1719 р.) про провінції, за деякими винятками, зазначено, що їм „надлежит каждой быть особо”. Це означало, на думку Ключевського, що провінція, залежачи від губернатора, як військового керівника і голови губернського суду, в усіх інших справах являла собою самостійний округ. На чолі провінцій були поставлені воєводи, на яких були покладені фінансові, поліцейські та народногосподарські справи. В цих справах воєводи взаємодіяли з центральними установами минаючи губернаторів [55; с. 166-167]. При воєводі перебувала земська канцелярія: земський дяк з писарем; земський камерір, що відав збиранням податків; рентмейстер – казначей, що очолював рентерею, або казначейство, куди стікались усі прямі і непрямі податки з населення провінції; земський фіскал; ландмессер – земський межувальник; провіантмейстер – завідуючий натуральними зборами провінції [20; c. 23]. В провінційному місті, крім того, знаходилась канцелярія рекрутських справ, розшукових справ, вальдмейстерських справ (охорона лісів) і багато інших установ [51; c. 236].
На чолі управління дистриктами, на які підрозділялася провінція, стояли земські комісари, в 1719-1724 рр. призначувані Камер-колегією або провінційною адміністрацією з наступним затвердженням Камер-колегією. При визначенні розмірів дистрикту була покладена інша статистична основа – 2000 дворів, отже, повіти і долі знову піддавалися перебудові. Земські комісари відповідали за своєчасний збір податків і безпосередньо підкорялися камеріру. Крім того, вони виконували поліцейські функції [71; c. 453].
Важливо, що з копійованих західних зразків Петро І послідовно викидав усі елементи й інститути громадського самоврядування та парламентаризму. На пропозицію ввести в повітах шведську систему селянського самоврядування Сенат, за вказівкою царя, відповів лаконічно: „В уездах из крестьян умных людей нет” [68; c. 403].
У цю бюрократичну ієрархію цивільної адміністрації вторглась військова. Спочатку на військову адміністрацію покладався тимчасовий обов'язок перевірки („ревізії”) результатів подушного перепису населення. На переписні канцелярії, очолювані вищими армійськими чинами, був покладений ще один обов'язок – розквартирування полків по дистриктах. У підсумку виникла нова адміністративна одиниця, що існувала паралельно цивільному дистриктові, – полковий дистрикт. Їхні розміри не збігалися: підставою для цивільного дистрикту були 2000 дворів; розміри полкового дистрикту коливалися в залежності від того, який полк розміщувався на його території. В місцеве управління полки вносили не менше плутанини, ніж в обласний поділ: в полковому дистрикті з'явився свій земський комісар, причому не призначений Камер-колегією, а обраний місцевим дворянством.
Обласні установи в описаному вище вигляді існували до 1727 р. [71; c. 453]. Таким чином, друга обласна реформа, на нашу думку, виявилася не зовсім вдалою. Нові обласні установи були громіздкими і неповороткими, що ще більше ускладнювало управління. На утримання настільки багаточисельного апарату влади на місцях в держави не вистачало коштів. Не вистачало й професійних кадрів для роботи в нових установах. Значно ускладнювала управління військова адміністрація, яка діяла паралельно з цивільною. Тим не менше, вважаємо, що друга обласна реформа була кроком вперед на шляху модернізації Росії.
Такими ж недовговічними виявились судові установи, запроваджені цією реформою [51; c. 238]. Указом 8 січня 1719 р. постановлено заснувати 9 гофгеріхтів, надворних судів; до цих дев’яти приєднались ще надворні суди – єнісейський і ризький. Із цих 11 судових округів тільки 5 співпадали з губерніями; в 3 губерніях, Петербурзькій, Ризькій і Сибірській, було по два надворних суди, зате в Архангельській і Астраханській не було жодного. Нижчою інстанцією слугували нижні суди в двох складах: колегіальні, що називалися провінціальними, влаштовані в найважливіших містах, з обер-ландріхтерами на чолі і з декількома асесорами, і одноособові, міські чи земські, суди в незначних містах з їх повітами.
Таким чином, шведський судовий устрій був взятий за зразок і для російського. Але запозичувати чужу установу дещо легше, ніж засвоїти ідею, покладену в її основу [55; с. 170]. На нашу думку, принцип незалежності суду від адміністрації був абсолютно чужим для феодально-кріпосницького устрою Російської держави, тоді як у Швеції існували давні традиції колегіальності і самоврядування. Тому в Росії відокремити суд від адміністрації не вдалося. При запровадженні надворних судів в 1719 р. в сім з одинадцяти головами були призначені керівники місцевої адміністрації, губернатори, віце-губернатори і воєводи; в 1721 р. це стало загальним правилом, а в 1722 р. нижні суди були ліквідовані і судова влада повернута провінційним правителям одноособово або з асесорами [28; c. 144-145].
В даний період була проведена і міська реформа. Міське станове управління було перебудовано за тим же іноземним взірцем [20; c. 24]. На початку 1720 р. князю Трубецькому доручено було створити магістрат у Петербурзі – центральний орган для управління містами, а потім за його зразком такі ж станові колегіальні установи і в інших містах. 16 січня 1721 р. був затверджений регламент цього зразкового магістрату, за яким він у званні Головного магістрату, підлеглого Сенату, разом зі своїм обер-президентом князем Трубецьким повинен був влаштувати міські магістрати, дати їм інструкцію і керувати ними [55; c. 171]. Головний магістрат, таким чином, ставав вищим органом в системі міського управління і мав своїм завданням „сию (всего российского купечества) рассыпанную храмину паки собрать”. Йому були підлеглі міські магістрати. В 1724 р. їм також була дана інструкція [19; c. 333].
Головний магістрат був організований за зразком колегії. Специфіка його полягала в тому, що він, як і магістрати в містах, на відміну від колегій був виборною установою. Тільки обер-президент і президент Головного магістрату були призначені царем. Щодо міських магістратів, то їх, згідно регламенту, слід було вибирати з верхніх прошарків міського населення [71; c. 448-449]. Магістрат в значних містах складався з президента, декількох бургомістрів і ратманів. Компетенція магістратів була ширшою, ніж у бурмістерських ізб. Вони відали кримінальним і цивільним судом, поліцейськими, фінансовими і господарськими справами [20; c. 24].
В 1722 р. була проведена реформа вищого управління. Суть перетворень полягала у зміні структури, компетенції і складу вищої урядової установи – Сенату – з метою пристосування його до системи нових центральних установ – колегій. Найбільш повно нове положення Сенату в системі влади відбила „Должность Сената” – спеціальна інструкція, що визначала владу, структуру, діловодство Сенату в нових умовах.
За словами Анісімова, Сенат займав ключове положення в петровській державній системі. Він зосереджував судові, адміністративні і законодорадчі функції, відав губерніями, а найголовніше – колегіями й іншими центральними установами. Важливою функцією Сенату стало призначення і затвердження практично всіх чиновників у нові установи [21; c. 254, 255, 256].
Перш за все був змінений принцип комплектування Сенату. Раніше до його складу входили всі президенти колегій. Тепер цар визнав, що „сие сначала неосмотря учинено было”, тому що такий склад Сенату позбавляв можливості контролювати роботу колегій і суперечив бюрократичному принципу підлеглості нижчих установ вищим [70; c. 254]. Указом від 12 січня 1722 р. він вивів президентів із Сенату. Тільки президенти трьох найважливіших колегій, Іноземної, Військової і Адміралтейської, закликались в Сенат в особливих випадках. Але Петро І зіткнувся з браком людей, придатних бути сенаторами, і через чотири місяці президентам колегій було сказано „для малолюдства” сидіти в Сенаті нарівні з іншими, тільки на два дні в тиждень рідше [55; с. 160].
В кінцевому підсумку нову іпостась Сенату надавали не спроби змінити його склад, а поява раніше невідомих йому посадових осіб і структурних частин. Найголовніші з них – генерал-прокурор і прокурор. Запровадження цих посад, на думку Павленка, зумовила необхідність доповнити нагляд таємний і негласний наглядом явним і публічним [71; c. 450, 462]. З 1715 р. його здійснював сенатський генерал-ревізор, або наглядач указів, з 1720 р. – сенатський обер-секретар; з початку 1721 р. – штаб-офіцери гвардії; нарешті, з 12 січня 1722 р. за новим указом Петра І – генерал-прокурор і обер-прокурор, його помічник [75; c. 16-17]. Були прокурори і у всіх інших установах, підкорялись вони генерал- і обер-прокурору, яких призначав зазвичай сам цар [28; c. 140].
Указ „Должность генерал-прокурора” окреслив коло його прав і обов’язків: „Сей чин – яко око наше и стряпчий о делах государственных” [71; c. 467]. Генерал-прокурор контролював всю роботу Сенату, його канцелярії, апарату – не тільки прийняття рішень, але й їх виконання. Незаконні, з його точки зору, постанови Сенату він міг призупинити, опротестувати. Він сам і його помічник підкорялись тільки царю, підлягали його суду. Йому підкорялись всі прокурори і фіскали [28; c. 141].
Oрганізація прокуратури завершила процес створення в Росії системи контролюючих органів, що охоплювала всю ієрархію установ, від губернських на місцях до колегій і Сенату в центрі. Але насправді ефективність діяльності прокуратури, на нашу думку, була невелика, оскільки вона так і не змогла здобути незалежність від Сенату і здійснювати такий всеосяжний контроль, який був передбачений в указі „Должность…” В полі зору генерал-прокурора і прокурорів перебували дріб’язкові, другорядні справи [71; c. 468].
Іншою новою посадовою особою, що з’явилася в Сенаті в 1722 р., був генерал-рекетмейстер, в обов’язки якого входило приймати і розглядати скарги на тяганину і несправедливі рішення колегій, які подавалися на ім'я царя [35; c. 34].
Реформа Сенату включала введення ще однієї нової посади – герольдмейстера. Головний обов’язок Герольдмейстерської контори – облік дворян, виявлення серед них здатних і нездатних до служби, реєстрація чинів, представлення кандидатів на вакантні посади [71; c. 451].
В петровські часи реформування зазнав не тільки державний апарат. Принципові зміни у системі державної влади пов’язані і з ідеологією самодержавства. Перш за все, змінився характер російської державності [20; c. 25]. У дні святкування Ніштадського миру 22 жовтня 1721 р. Петра І проголосили „Великим”, „Отцом Отечества”, „императором Всероссийским”. Відтоді Росія вважається імперією [68; c. 405]. На думку дослідниці Алєксєєвої, це стало свого роду зміною епох. Здавна царський титул символізував наступність російських правителів з візантійськими. Новий імперський статус вказував на прагнення Росії йти за західноєвропейськими традиціями. Символічним підтвердженням цього наміру стало проведення обряду коронування за європейським взірцем, починаючи з 1724 р., не тільки царя, але й цариці [20; c. 26]. Імперський титул російського володаря інші країни визнали не відразу, але вже за Петра І Росія ввійшла до кола чільних країн Європи і як імперія долучилася до розподілу світу [68; c. 405].
Справа царевича Олексія і рання смерть синів Петра І від другої дружини Катерини змусили його встановити новий порядок престолонаслідування, за яким цар міг призначати собі спадкоємця на свій вибір. 5 лютого 1722 р. Петро І опублікував „Устав о престолонаследии”. Цей акт відмінив „недобрый обычай”, за яким старший син автоматично ставав спадкоємцем престолу [62; c. 188]. „Чего для за благо разсудили мы сей устав учинить, дабы сие было всегда в воле правительствующего государя, кому оной хощет, тому и определит наследство, и определенному, видя какое непотребство, паки отменит, дабы дети и потомки не впали в такую злость, как выше писано, имея сию узду на себе” [18;