Реформи Петра І
Указами від 19 і 20 грудня 1699 р. запроваджувалось ще два нововведення, які полягали в зміні літочислення в Росії. Замість візантійської системи, за якою лічба велася „від створення світу”, умовно від 1 вересня 5509 р. до н.е., Петро І наказав рахувати роки, як в Європі, від Різдва Христового і починати новий рік 1 січня, а не 1 вересня, як раніше. 1 січня 1700 р. Росія почала жити за новим календарем [58; c. 303]. Так в Росію прийшли ялинка, дід Мороз, січневі новорічні свята.
Взагалі за Петра І російське життя засяяло рядом нових свят і розваг. Крім традиційних святкувань, пов’язаних з іменинами і днями народження царя, цариці, їхніх дітей, з’явились і нові – день коронації Петра І, день царського одруження, а також щорічні свята, присвячені військовим і політичним успіхам царя. Обов’язковою частиною всіх цих торжеств були церковні служби, застілля, бали, феєрверки, масові гуляння.
Відбулися зміни й у відліку годин. Раніше доба ділилася від ранку і до вечора. Петро І запровадив новий, європейський, поділ – з полудня до півночі, тобто з 12 години дня до 12 години ночі.
Іншими ставали манери російських дворян і міщан, з’явився так званий „політес”, правила хорошого тону. Петро І всіляко заохочував вміння танцювати, вільно розмовляти іноземними мовами, фехтувати, володіти мистецтвом слова і письма. Все це змінювало образ вищих прошарків суспільства [49; с. 420, 421]. Справжнім посібником для молодих людей стала книга „Юности честное зерцало, или Показание житейскому обхождению, собранное из разных авторов” (1717 р.) невідомого автора. За Петра І вона друкувалася тричі. „Юности честное зерцало…” викладало правила поведінки молодих людей в сім’ї, в гостях, в громадських місцях і на службі. Кінцеві сторінки містили настанови для дівчат [73; c. 156-157, 158].
Петро І прагнув привчити росіян і до європейських розваг. З 1718 р. цар запровадив так звані асамблеї – прийняття з танцями й частуванням у домах багатих людей. Підданці під загрозою штрафів приходили на асамблеї разом із дружинами й дорослими дітьми, щоб танцювати й веселитись, вести ділові розмови. Тут повинна була панувати невимушена атмосфера [68; c. 408]. В асамблеях обов’язково брали участь жінки. За словами Єгера, цим самим Петро І поклав кінець затворництву російської жінки і вивів її у світ [41; c. 553].
Але цар всіма силами прагнув не тільки запровадити в російському суспільстві європейські звичаї, реформувати побут, але й підняти російську техніку і просвітництво на рівень європейських. Для цього він здійснив корінну реорганізацію і розширення системи освіти. Перш за все він запрошував в Росію велику кількість іноземних спеціалістів різного профілю, які виступали і в ролі вчителів. Їм надавалися великі вигоди з однією обов’язковою умовою: „учить русских людей без всякой скрытности и прилежно” [35; c. 52].
Широко практикувалось і відправлення російської молоді для навчання за кордон, головним чином в Німеччину, Голландію, Англію, Італію, Францію. Раніше подібні поїздки заборонялись, а тепер не тільки заохочувались, але й проводились в примусовому порядку. За указом 22 листопада 1696 р. вперше була відправлена група російських дворян (61 особа) в Голландію, Англію і Венецію „учиться всяким наукам”. Петро І особисто склав для них інструкцію, в якій виклав програму навчання. Головними предметами вивчення російських „студентів” були навігація і суднобудування [60; c. 23]: „Знать чертежи или карты морские, компас, также и прочие признаки морские. Владеть судном как в бою, так в простом шествии… Знати, как делати те суды…” [3; c. 256]. Результати навчання засвідчували іноземні вчителі в спеціальних дипломах.
Навчання російських людей за кордоном відбувалося й пізніше. З 1697 до 1725 р., за неповними даними, було відправлено не менше 26 груп волонтерів, не враховуючи індивідуальних поїздок, а загалом більше 1000 учнів. Спочатку молоді люди опановували переважно мореплавство, суднобудування, військову справу, але з часом за кордоном почали навчатися найрізноманітніших наук і ремесел. Тих, хто повертався на батьківщину, очікував важкий екзамен. В числі екзаменаторів був сам Петро І [71; с. 495].
Цар здійснив ряд практичних заходів і по створенню в Росії різних учбових закладів. Школа за Петра Великого створювалась, перш за все, як світська школа для підготовки професійно-технічних кадрів: інженерів, моряків, навігаторів, картографів, артилеристів, офіцерів. Богословські предмети в школах поступились місцем математиці, астрономії, геодезії, фортифікації, інженерній справі та іншим наукам. „Обмирщение” школи, переважання серед дисциплін, які в ній викладались, точних наук, на думку Павленка, є характерною рисою постановки освіти в петровські часи [70; с. 268].
Країна мала на той час єдиний навчальний заклад – Слов’яно-греко-латинську академію (1685 р.), яка носила богословський характер. За Петра І навчання в ній розширилося. Вона готувала перекладачів, справщиків (редакторів) книг для Печатного двору, викладачів [57; с. 45].
14 січня 1701 р. був виданий указ про відкриття в Москві Школи математичних і навігацьких наук, в яку передбачалося приймати дітей „всяких чинов”. В 1703 р. в ній навчалося 300, а в 1711 р. – 500 чол. В школі навчали арифметики, геометрії, тригонометрії, навігації і астрономії. Вчителями були російський математик Леонтій Магніцький, а також запрошені з Англії професор А.Д. Фарварсон і спеціалісти з морських наук Стефан Гвін і Річард Грейс. За словами Горощенової, Школа математичних і навігацьких наук стала прообразом інших навігацьких і геодезичних шкіл, які відкрилися дещо пізніше по всій Росії [38; c. 151, 152]. В 1705 р. в Москві відкрився середній навчальний заклад – гімназія Глюка, в якій основна увага приділялась вивченню іноземних мов, а також історії і філософії [60; c. 27].
Почались заняття в артилерійських та інженерних школах, медичному училищі, хірургічній школі, школі для навчання піддячих, школі перекладачів. При Олонецьких заводах і на Уралі були засновані гірничі школи, що готували кваліфіковані кадри для промисловості [51; с. 369]. В 1715 р. в Санкт-Петербурзі була заснована Морська академія, або Академія морської гвардії і московська Навігацька школа перетворилася у допоміжну при ній. Основним предметом в академії стало суднобудування [38; с. 153].
Мережа шкіл поповнилась відкритими в 1714 р. цифірними школами в губерніях. Діти дворян і піддячих вивчали в цих школах арифметику і основи геометрії, причому в ролі викладачів виступали випускники Навігацької школи. Для дворянських дітей навчання в цих школах було обов’язковим і стало для них своєрідною повинністю. В указі від 20 січня 1714 р. говорилося: „Послать во все губернии по нескольку человек из школ математических, чтоб учить дворянских детей, кроме однодворцов, приказного чина цыфири и геометрии, и положить штраф такой, что невольно будет жениться, пока сего выучится” [5; c. 212]. Вчителі в губернії були відіслані, але для них не завжди знаходились учні. Дітей в нові школи не висилали; їх набирали насильно і тримали під караулом; багато втекли. На кінець першої чверті XVIII ст. по губерніях було відкрито лише 42 цифірні школи з 2000 учнів. Діти духовенства проходили навчання в 46 єпархіальних школах, а діти солдатів – у гарнізонних школах [52; с. 342].
Навчальні заклади, створені за Петра І, нагадували казарму, а учні – рекрутів. Учнів, набраних до школи, тримали, як у в’язниці, боячись втеч, які траплялись неодноразово. Дисципліна була жорстока. Зокрема, в інструкції, даній Морській академії, вказувалося: „Для унятия крика и безчинства выбрать из гвардии отставных добрых солдат, и быть им по человеку во всякой коморе во время учения, и иметь хлыст в руках, и буде кто из учеников станет безчинствовать, оным бить, не смотря, какой бы он фамилии ни был” [46; c. 76]. По суті, цар насильно втягував Росію в просвітництво. Але, на нашу думку, незважаючи на всі труднощі й безладдя, перші світські школи дали немалу кількість освічених людей, які забезпечили проведення реформ, сприяли загальному піднесенню російської культури.
Великого значення у справі поширення знань в Росії Петро І надавав пресі і книгодрукуванню. Він поклав початок періодичній пресі. В грудні 1702 р. в Росії вийшла перша друкована газета „Ведомости о военных и иных делах, случившихся в Московском государстве и во иных окрестных странах”. При дворі Олексія Михайловича виходили в одному примірнику рукописні „куранти”, які повідомляли закордонні вісті тільки для царя і його близьких осіб і береглись як державна таємниця. „Ведомости” ж продавались всім бажаючим [52; с. 345-346]. Тираж газети сягав 2500 примірників. Спочатку вона виходила в Москві, потім її видання перейшло в Петербург. Але вона розповсюджувалась по всій Росії. В ній друкувалися укази царя, повідомлення про успіхи російської армії в Північній війні, російські і зарубіжні новини [49; с. 422].
Розвиток культури й необхідність її широкого розповсюдження викликали реформу друкованого шрифту. В 1708 р. замість попереднього церковнослов’янського складного шрифту був запроваджений новий, більш простий гражданський, який ввійшов у повсюдне застосування з 1710 р. Старим шрифтом продовжували друкуватися лише богослужбові книги. Староруські буквені позначення цифр були замінені арабськими цифрами ще в 1703 р. [51; с. 370].
З’явилися нові друкарні: в 1705 р. посадська людина Василь Кіпріянов відкрив першу приватну друкарню; чотири друкарні почали працювати в Петербурзі. За Петра І почалося друкування в широкому масштабі книг на світську тематику, починаючи від азбук, підручників і календарів і закінчуючи історичними творами і політичними трактатами.
Новим школам потрібні були підручники й навчальні посібники. Неодноразово видавались букварі, словники й посібники для вивчення іноземних мов, навчальна література з математики. Авторами підручників були не тільки іноземці, а й росіяни. Зокрема, учитель Слов’яно-греко-латинської академії Федір Полікарпов у 1701 р. видав „Букварь славянскими, греческими, римскими письмены учитися хотящим”. У 1703 р. вийшла „Арифметика, сиречь наука числительная” Леонтія Магніцького, яка була протягом півстоліття основним навчальним посібником з математики. Видавались посібники з спеціальних галузей знань. Крім навчальної і спеціальної літератури, друкарні друкували календарі, на які серед читачів був великий попит [52; c. 343, 345].
Серед книг іноземних авторів, що перекладалися російською мовою, переважали різного роду посібники для опанування прикладних знань: навігації, артилерії, фортифікації, суднобудування і т. д. Перекладались і книги з історії, права, художні твори. Петро І сам брав активну участь в підготовці книг до друку, виправляв переклади, давав технічні вказівки [72; c. 54]. Він вимагав від перекладачів користуватися наступним правилом: „не надлежит речь от речи хранить в переводе; но точно его выразумев, на свой язык уже так писать, как внятнее может быть” [79; c. 529]. На початку XVIII ст. російський читач отримав 64 перекладених видання. В Москві і Петербурзі з’явилися перші бібліотеки. Вони були загальнодоступними і безплатними. Збільшилася кількість приватних бібліотек.
Вважаємо, що розвиток науки направлявся в цей час переважно практичними потребами. Петро І всіляко допомагав розвитку науково-технічних знань, а також тих галузей науки, які мали великий практичний інтерес для становлення російської промисловості, освоєння природних ресурсів. По всій країні розсилалися геологічні експедиції, які виявили родовища кам’яного вугілля, залізної і мідної руд, срібла, сірки. Вперше в петровський час почали розроблятися нафтові родовища.
Новими знаннями збагатилась географія. Відкриття нових земель, приєднання Сибіру призвели до справжнього буму нових експедицій на Схід. Їх мета полягала не тільки в розвідуванні і освоєнні нових земель, але й науковому вивченні просторів Росії і прилеглих країн [49; с. 422, 424]. Ці дослідження ведуть свій початок ще від експедиції на Камчатку устюзького козака Володимира Атласова в 1697 р. У 1713-1714 рр. російські землепрохідці побували на Курильських островах. В 1720-1727 рр. відбулася експедиція Мессершмідта для дослідження внутрішніх районів Сибіру. Значна увага приділялася вивченню Каспійського і Аральського морів й прилеглих до них місцевостей [51; c. 372]. Була відправлена спеціальна експедиція на Чукотський півострів, перед якою цар поставив мету розвідати, „сошлася ли Америка с Азией”. За три тижні до смерті Петро І склав інструкції для датського капітана Вітуса Беринга, який відправлявся в свою першу Камчатську експедицію заради пошуку шляху через Льодовитий океан в Китай та Індію. Інша експедиція пробивалась в Індію через середньоазійські ханства Хіву і Бухару. Постійними стали експедиції на Північний Кавказ [49; с. 424].
Зроблені відкриття закріплювалися картографічними роботами. З’явилися карти окремих частин Росії. Так, С.Ремізов створив „Большой чертеж Сибири”. Соймонов і Верден склали першу наукову карту Каспійського моря, яка докорінно змінила уявлення сучасників про його берегову лінію. Петро І подарував цю карту Французькій Академії наук, що, на думку Княжецької, послужило приводом для обрання його її членом [56; с. 200]. Були складені карти Камчатки, Балтійського моря, течії Дону. Відбувались астрономічні спостереження, в тому числі стосовно затемнення сонця і місяця. За ініціативою Петра І була відкрита астрономічна обсерваторія [51; c. 373].
Загальне піднесення економіки і просвітництва в країні призвело до зрушень в області технічних нововведень. В механіці з’явились винаходи Андрія Нартова, який створив серію нових токарних і гвинторізних верстатів. Новими, більш економічними і ефективними способами почали кувати і обробляти стволи зброї. Народилась російська оптика. Російські умільці почали майструвати мікроскопи, підзорні труби, які раніше купувались за кордоном. Потреба в будівництві каналів викликала до життя творчість гідробудівничого Івана Сердюкова, розробки якого дозволили реконструювати старі водні шляхи і створити нові, збільшити їх пропускну здатність [49; c. 424-425]. Розвивалася медицина. У великих містах і при армії були засновані аптеки [33; c. 76].
Гуманітарні науки також збагатились знаннями. Петро І піклувався про охорону пам’яток старовини, ініціював збирання предметів матеріальної культури, літописів та інших письмових джерел. Його інструкція щодо розшуку археологічних пам’яток була новизною і для тодішньої європейської науки: збирати „в земле или воде… старые надписи… старое оружие, посуду и все, что зело старо и необыкновенно… Где найдутся такие – всему делать чертежи, как что найдут”. 16 жовтня 1720 р. вийшов указ про збирання жалуваних грамот, „куриозных писем оригинальных” та історичних книг, рукописних і друкованих. 16 лютого 1722 р. був виданий указ про збирання літописів.
З’явились нові історичні праці. Більшість з них були написані за ініціативою самого Петра І: і твір О.І. Манкієва „Ядро российской истории”, і праці Л.-Н. Алларта, Ф.П. Полікарпова, Г. Гюйсена, Ф. Прокоповича [63; c. 105, 108-109]. Основна увага приділялася історії Північної війни. Дипломат П. Шафіров написав „Рассуждение о причинах Северной войны”. Була складена „Книга Марсова”, яка містила тексти реляцій про битви і гравюри із зображенням батальних сцен. В написанні „Истории Свейской войны” брали участь Петро І, Меншиков, Шереметьєв, Рєпнін, Юр’єв та ін. Цар вказував напрям роботи, писав сам і редагував написане. За Петра І ця праця не була видана, оскільки він не вважав її завершеною [51; c. 374].
Пропаганду наукових знань здійснювала відкрита в 1719 р. для загального огляду Кунсткамера – перший у Росії природничо-історичний музей. В музеї демонструвались анатомічні, зоологічні і мінералогічні колекції, старовинні предмети, мистецькі вироби, а також „монстри” – живі і заспиртовані потвори. Колекції Кунсткамери комплектувались на основі урядових указів, які пропонували населенню доставляти властям все старе і незвичайне. Частину колекцій уряд купував за кордоном [52; c. 346].
На думку Сахарова, всі ці досягнення в галузі науки, поява в Росії іноземних вчених, ріст власних наукових кадрів призвели до того, що Петро І задумав створити Петербурзьку Академію наук. Для роботи в ній запрошувалися видатні вчені Західної Європи. Проект Академії наук Петро І затвердив в січні 1724 р. Сама ж Академія відкрилась в серпні 1725 р., вже після смерті її творця [49; c. 425]. Вона складалася із власне академії, тобто науково-дослідницької установи, університету і гімназії, і повинна була займатися не тільки природничими, але й гуманітарними науками. Вченим Академії наук висувалась вимога пов’язувати свої дослідження із життєвими потребами, щоб „вольные художествы и манифактуры, которые уже здесь заведены суть или впредь еще заведены быть могут, от помянутого заведения пользу имели”. З самого заснування Академія перебувала на повному державному утриманні [57; c. 105, 106].
Епоха Петра І не могла не накласти відбиток й на літературу та мистецтво. Перетворення мали великий вплив на зміст художніх творів. Всі найважливіші явища епохи відбились у народних піснях, билинах і казках. У середовищі дворян і купців виникли твори, герої яких здійснюють вчинки, породжені реформами. До них належать повісті „Гистория о российском матросе Василии Кариотском и о прекрасной королевне Ираклии Флорентийской земли”, „История об Александре, российском дворянине”, „История о российском купце Иоанне и о прекрасной девице Елеоноре”, „История о российском дворянине Фроле Скобееве”, „Гистория о некоем шляхецком сыне” та ін. [73; c. 163]. Вони розповсюджувались в рукописах і були досить популярні. Всім цим повістям притаманний суто світський сюжет. Їх героями є переважно молоді люди, які відправляються за кордон для того, щоб повчитися і подивитися світу [25; c. 342]. Характерно, що вони не протиставляють Росію Європі, точніше, не відокремлюють її від Європи. Для них немає жодних сумнівів в тому, що Росія – європейська країна. В авторській мові героїв наявна велика кількість іноземних слів, що із надміром з’явилися в російській мові на початку XVIII ст. [37; c. 209]. Варто зазначити, що російська мова в цей час поповнилася більш ніж 4 тисячами нових іноземних слів. Багато з них були зовсім не обов’язкові. Почалося справжнє забруднення російської мови.
Новим явищем в літературі стала публіцистика – твори, написані петровськими сподвижниками, які прославляли діяльність царя-реформатора. Такими були, наприклад, твори Феофана Прокоповича „Слово о власти и чести царской”, „Правда воли монаршей” та ін.
Перша чверть XVIII ст. дала Росії нові явища в галузі мистецтва [49; c. 422, 425]. В 1702 р., коли Петро І виписав мандрівну німецьку трупу акторів на чолі з актором і драматургом Кунштом, в Москві був відроджений театр. Він став загальнодоступним і публічним. Театральні вистави відбувались два рази на тиждень на Красній площі, де поспішно було зведено спеціальне приміщення – „комедиальная хоромина”, або „комедиальный анбар”. Найчастіше ставились п’єси з репертуару самого Куншта: „Сціпій Африканський”, комедія про Дона-Педро і Дона-Яна, а також „Доктор поневолі” Мольєра. З’явились і свої перші п’єси на історичні теми. При трупі було театральне училище, де вчилися діти піддячих [60; c. 29]. Але цей театр проіснував недовго. На зміну йому прийшло декілька придворних театрів, а також театри при Слов’яно-греко-латинській академії і московському госпіталі (в останніх розігрувались російські п’єси) [25; c. 342].
В музиці також відбулися зміни. Поряд з традиційними церковними хоровими творами, народними піснями зазвучала військова стройова музика. Світська музика поступово проникала в побут російського суспільства [49; c. 426].
Зміни в культурному образі Росії торкнулися й зовнішнього вигляду російських міст. У першій чверті XVIII ст. переважає цивільне будівництво, тоді як у попередньому столітті будували переважно культові споруди – церкви й монастирі. З’являється новий тип громадських будівель – адміністративного, промислового і культурно-освітнього призначення. Зводяться численні палаци [52; с. 347]. Петро І примушував міську владу будувати сучасні будівлі, мостити вулиці бруківкою, як в європейських містах. Він в своїх указах наказував в уже існуючих містах вносити елементи „правильності”. В результаті замість окремих дворів і садиб, обгороджених глухими парканами й розміщених тилом до вулиці, з’явились прямі вулиці з побудованими в одну лінію будинками, фасади яких виходили на вулицю [50; с. 292].
За Петра І вперше в Росії запалили вуличні ліхтарі. Звичайно, це було в Петербурзі. Петербургу Петро І взагалі приділяв особливу увагу. Він мріяв не просто побудувати нове, цілком європейське місто з каменю й граніту, але зробити його „величайшим и славнейшим паче всех городов в свете” [49; с. 423]. Він говорив: „Если Богъ продлитъ жизнь и здравїе, Петербургъ будетъ другой Амстердамъ” [6; с. 7]. Петербург не випадково називали „вікном в Європу”. За словами Голубенка й Тепліцького, сам ідейно-художній задум цього міста утверджував європейський характер Російської держави і її культури [37; с. 202].
Вважаємо, що архітектура і містобудування петровських часів мали найяскравіше відображення саме у Петербурзі. Петербург став містом нового типу з регулярною забудовою і архітектурними ансамблями. Будівництво в ньому велось не хаотично, а за єдиним планом і надзвичайно швидкими темпами. Указом від 9 жовтня 1714 р. цар навіть заборонив будівництво кам’яних будинків y всій Росії, крім Петербурга. Ідея планування і забудови нового міста, ряд інших цінних вказівок по його будівництву й художньому оформленню належали особисто Петру І.
До Петербурга запросили видатних європейських архітекторів. Одним з перших в 1703 р. прибув швейцарець Д. Трезіні, який став головним архітектором Петербурга. За розпорядженням Петра І і за його участю він склав початковий план забудови, що відповідав уявленням про створення „регулярного” міста [69; с. 104, 105]. З його ім’ям пов’язано створення Петропавловської фортеці, її Петровських воріт, собору і його дзвіниці зі шпилем, Літнього палацу і Александро-Невської лаври, Гостиного двору й будівлі Дванадцяти колегій на Васильєвському острові. В 1714 р. цар затвердив розроблені Трезіні типові проекти будинків для „именитых”, „зажиточных” і „подлых” людей [62; с. 129]. Слідом за Д.Трезіні до Петербурга приїхали архітектори: італієць М.Фонтана (в Росії з 1703 р.), в 1713 р. – німці Г.Шедель і А.Шлютер, в 1714 р. – німець Г.І. Маттарнові, в 1716 р. – француз Ж.Б. Леблон, в 1718 р. – італійці Г.К’явері і Н.Мікетті, в 1719 р. – швейцарець Н.Ф. Гербель.
Будівництво Петербурга здійснювалось і вітчизняними зодчими. Вже в 1705 р. Петро І направив до Петербурга кращих російських архітекторів – Ф.Васільєва, І.М. Матвєєва (Угрюмова), а пізніше залучив до будівництва
Г.І. і І.Г. Устинових, М.Г. Земцова і І.П. Зарудного [69; с. 105]. В Петербурзі була створена школа, де викладалися креслення, математика й елементарні правила архітектури. Петро І піклувався про те, щоб іноземні зодчі швидше передали свої знання російським учням. За словами дослідниці Бакланової, прийняті на службу іноземні архітектори, скульптори і живописці знайомили росіян з досягненнями в цих галузях в Західній Європі (звільнення від середньовічних традицій, використання нових технічних прийомів). В подальшому російське мистецтво сприйняло цей позитивний досвід [25; с. 313].
Почала розвиватися скульптура. До Петербурга були запрошені іноземні скульптори – француз Н.Піно та італієць К.Б. Растреллі. В Італії та інших європейських країнах закупили велику кількість скульптур і встановили їх в Літньому саду Петербурга, що знаменувало принципово нове відношення до скульптури [50; с. 292].
Суттєві зрушення відбулись і в живописі. І головне з них – поява поряд з традиційним іконописом світського реалістичного живопису. В першу чергу це стосується портретного живопису. З’явилися перші російські художники-реалісти. Побачивши їхній талант, Петро І посилав деяких із них на навчання за кордон. Видатним портретистом свого часу був Іван Нікітін, який створив галерею портретів знаменитих людей тієї епохи. Його пензлю належить і картина ”Петр І на смертном одре” [49; с. 425, 426]. Крім того, Нікітін написав ряд батальних полотен: Полтавську і Куликовську битви. Іншим відомим російським художником-портретистом став Андрій Матвєєв. В Росію були запрошені й іноземні живописці – саксонець І.Г. Танауер і француз Л. Каравак [52; c. 349].
Таким чином, наприкінці XVII – в першій чверті XVIII ст. Петро І здійснив значні культурні реформи, спрямовані на європеїзацію російської культури і досягнення Росією рівня тогочасних європейських держав. Реформи торкнулися всіх без винятку галузей культури і побуту. В результаті багато в чому була подолана культурна відсталість країни, Росія долучилася до важливих культурних здобутків європейської цивілізації, стала на новий шлях розвитку. Хоча не все, що запроваджувалося Петром І, було корисним і необхідним для Росії, проте були зроблені значні досягнення в галузі освіти, науки, мистецтва. Відбувся швидкий перехід від середньовічної до нової, світської культури. Російська культура отримала широкі можливості для свого подальшого розвитку.
Висновки
Наприкінці XVII – в першій чверті XVIII ст. в Росії були проведені грандіозні реформи, які охопили практично всі сфери життя країни і змінили її зовнішній вигляд. Ці реформи пов’язані з діяльністю Петра І. Залучаючи європейський досвід, він намагався піднести Росію до рівня тогочасних європейських країн, зміцнити її міжнародне становище, перетворити на одну з найсильніших держав світу.
Одними з найважливіших реформ Петра І були політично-адміністративні, в результаті яких були створені нові органи влади й управління. Їх компетенція поширювалася на всю територію країни. Характерними рисами нової системи управління стали посилення її централізації, детальна регламентація діяльності, бюрократичний характер, чітка ієрархічність. Новий державний апарат, попри серйозні недоліки, став кроком вперед в розвитку Російської держави і одним з найважливіших елементів її європеїзації. Разом з тим, Петро І зміцнив традиційний режим самодержавства і в Росії остаточно утвердилася абсолютна монархія.
Важливе значення мали податкові та військові перетворення Петра І. Податкові реформи призвели до значного зростання кількості і загальної суми прямих і непрямих податків та повинностей, які впали важким тягарем на плечі селян і міщан. Замість подвірного обкладання був запроваджений єдиний прямий подушний податок, який втричі збільшив державні прибутки і йшов на утримання війська. В результаті військових реформ були створені одні з кращих в Європі регулярні армія і військово-морський флот, які забезпечили Росії перемогу у Північній війні і вихід до Балтійського моря. Росія з сухопутної держави перетворилася на морську і значно зміцнила свої міжнародні позиції.
Не менш важливими були й соціально-економічні реформи, в основі яких лежали принципи протекціонізму й меркантилізму. Вони призвели до значного зростання промислового потенціалу країни. З’явилася велика кількість мануфактур, і деякі з них повністю забезпечували населення необхідними товарами. Розширилась внутрішня і зовнішня торгівля, Росія мала позитивний торгівельний баланс з іншими країнами. Проте економічний розвиток значно гальмувався пануванням кріпосницьких відносин і вирішальною роллю держави в економіці. Реформи спричинили й зміни в соціальному устрої. Було розширено і зміцнено кріпосне право,