Xreferat.com » Рефераты по истории » Реформи Петра І

Реформи Петра І

місць в перетвореннях Петра І зайняли соціально-економічні реформи. Вони в першу чергу диктувались інтересами армії, безкінечною війною. Наприкінці XVII ст. державна казна була порожня. В Росії нараховувалося близько двох десятків мануфактур. Їхньої продукції не вистачало навіть на задоволення державних потреб. Все необхідне ввозилось з-за кордону. Основна маса населення була зайнята в сільському господарстві, де панували кріпосницькі відносини. За рівнем свого соціального і економічного розвитку Росія значно відставала від західноєвропейських країн [51; c. 194]. Познайомившись із Західною Європою, де панувала політика меркантилізму, Петро І назавжди залишився зачарованим її промисловими успіхами. За словами Крип’якевича, він намагався піднести Росію до того самого рівня [59; c. 358].

Петро І був першим, хто став активно і масштабно проводити в Росії політику меркантилізму і протекціонізму. Меркантилізм – це торговельна політика, яка полягала в тому, щоб держава постійно мала додатній торговельний баланс з іншими країнами. Це означало, що вартість експорту повинна була перевищувати вартість імпорту. Прибуток йшов в казну. Політика протекціонізму полягала в тому, щоб у сфері торгівлі митними зборами захистити і підтримати молоду російську промисловість, особливо ті її галузі, які вели конкурентну боротьбу на російському ринку з іноземними товарами (наприклад, металургійну, суконну, парусно-полотняну, шовкову, шкіряну, паперову та інші) [49; c. 409].

В роки царювання Петра І в Росії відбувся різкий економічний стрибок. Промислове будівництво проходило небаченими темпами: за 1695-1725 рр. виникло не менше 200 мануфактур різного профілю, тобто в десять разів більше, ніж їх було наприкінці XVII ст. (перелік мануфактур і місць їх розміщення дивитися в додатку Б). На думку Анісімова, найхарактерніша особливість економічного буму початку XVIII ст. полягала у провідній ролі держави в економіці, її активному і глибокому проникненні в усі сфери господарського життя [48; c. 188].

Петро І відразу почав із створення важкої промисловості – металургії, гірничої справи, суднобудування. Від 1696 р. почалося інтенсивне освоєння незліченних природних багатств Уралу, пошуки руд. Там, де їх знаходили, будували підприємства, причому дуже швидко. За перші 5 років було побудовано 11 металургійних заводів. Виникло два нових металургійних райони: Уральський і Олонецький. Була налагоджена також виплавка міді і срібла. Виплавка чавуну з 150 тис. пудів в 1700 р. зросла до 800 тис. пудів в 1725 р., що дозволило з 1722 р. почати експорт заліза. З 1712 р. Росія перестала закуповувати в Європі зброю. Розвивалася і легка промисловість. Були побудовані і розширені текстильні, полотняні, канатні, шкіряні, паперові, суконні, ґудзикові, капелюшні, скляні та інші мануфактури [33; c. 73].

Розподіл мануфактур за виробничим призначенням був дуже нерівномірним. Суттєво переважали мануфактури металургійні (69 – близько 34 % загальної кількості), текстильні (32 – 17 %) і лісопильні (23 – 11 %). Далі йшли порохові (17 – 8 %), шкіряні (14 – 7 %), склянні (10 – 5 %), паперові (6 – 3 %) [26; c. 204].

В організації промисловості, особливо в перші роки XVIII ст., держава максимально використала всі свої переваги. Централізоване управління дозволяло оперативно і раціонально визначити район розміщення, масштаби виробництва, способи забезпечення його всім необхідним. Більшість підприємств спочатку будувались за рахунок казни, потім значна їх частина на пільгових умовах була передана в приватні руки. На будівництві підприємств використовували дешеву працю місцевого населення, з нього ж набирали низькооплачуваних некваліфікованих робітників. Для організації виробництва залучали досвідчених спеціалістів – як росіян, так і іноземців. Готова продукція переважно йшла на потреби казни, для чого, власне, і створювалась мануфактурна промисловість [21; c. 126-127]. В цілому ж, на думку Баггера, мануфактурна політика Петра І сприяла тому, що російська економіка змогла подолати відсталість, хай навіть тимчасово [24; c. 85].

Указ Петра І 11 березня 1700 р. проголосив монетну реформу, яка полягала у зменшенні частки срібла у монеті і карбуванні дрібної мідної монети. Вона принесла державній казні величезний дохід. Лише за три роки – з 1701 по 1703 – він становив близько 3 млн. рублів. Однак, разом з тим курс рубля впав і різко зросли ціни на товари [35; c. 23].

Пильну і постійну увагу приділяв Петро І розвитку внутрішньої і зовнішньої торгівлі Росії. Створюючи власну промисловість, держава створювала (точніше – різко посилювала) і власну торгівлю, прагнучи отримати максимум прибутку з ходових товарів всередині країни і експортних товарів при продажі їх за кордоном. Держава захоплювала торгівлю примітивним, але дуже ефективним способом – введенням монополії на заготівлю і збут визначених товарів, причому коло таких товарів постійно розширювалося. Серед них були сіль, льон, юхта (шкіра), прядиво, хліб, сало, віск та багато інших. Особливого значення набула монополія на продаж товарів за кордон. Встановлення державної монополії призводило до волюнтаристського підвищення цін на ці товари всередині країни, а найголовніше – до обмеження, регламентації торгової діяльності російських купців. Наслідком став розлад, дезорганізація вільного, заснованого на ринковій кон’юнктурі торгового підприємництва. У переважній більшості випадків запровадження державної монополії означало передачу права продажу монополізованого товару конкретному відкупнику, що вело до численних зловживань.

Крім того, відбувалося різке посилення прямих податків і різноманітних казенних „служб” з купців, насильницьке створення торгових компаній, примусові переселення купців (як і інших прошарків населення) в Петербург, а також адміністративне регулювання вантажопотоків, коли купцям вказувалось, в яких портах і якими товарами вони можуть торгувати, а де це робити категорично заборонено. Все це призвело до розорення найбільш заможної групи російського купецтва – „гостинной сотни” [48; c. 189-190].

Приєднання Прибалтики створило сприятливі умови для піднесення зовнішньої торгівлі Росії. Раніше основним портом, через який здійснювались зовнішньоторговельні зв’язки із Західною Європою, був Архангельськ. Уряд Петра І прагнув перевести зовнішню торгівлю на новий, коротший шлях. Для цього вводились обмеження в торгівлі через Архангельськ і заохочувався відпуск товарів через Петербург. Зокрема, в 1713 р. був виданий указ, який забороняв вивозити в Архангельськ із внутрішніх районів головні товари російського експорту – прядиво, юхту, щетину, соду і т. д. Ці товари повинні були направлятися в Петербург. Розвитку торгівлі сприяло і покращення шляхів сполучення, будівництво перших в Росії каналів, зокрема, Вишневолоцького [51; c. 201].

Серйозні зміни відбулися, на нашу думку, в системі феодальної власності. Указ про єдиноспадкування 23 березня 1714 р. завершив і юридично оформив злиття помість і вотчин в єдину „нерухому” спадкову власність. Таким чином відбулося формальне зміцнення земельної власності дворянства. Проте указ водночас обмежував право дворянина розпоряджатися цією власністю: заборонялось продавати і закладати її, а також ділити на частини між спадкоємцями [31; c. 4]. В указі про це говорилось так: „Кто имеет сыновей, и ему же аще хощет, единому из оных дать недвижимое чрез духовную, тому в наследие и будет; другие же дети обоего пола да награждены будут движимыми имении, которые должен отец их или мать разделити им, при себе как сыновьям, так и дочерям, колико их будет, по своей воли, кроме оного одного, который в недвижимых наследником будет…” [12; c. 235].

На думку дослідника Мавродіна, указ мав потрійну мету: попередити роздроблення дворянських земель, щоб не бідніли знатні роди; попередити падіння платоспроможності селянства; змусити дворян служити, оскільки ті, хто не отримав маєтків, „не будут праздны, ибо принуждены будут хлеба своего искать службою, учением, торгами и прочим”. Петро І зобов’язав усіх дворян нести постійну, обов’язкову, довічну службу в регулярних армії і флоті, в апараті влади і управління [62; c. 142].

Не забув Петро І і про сільське господарство. Хоча в цій галузі, на нашу думку, його реформаторська діяльність була менш успішною, але й тут можна відмітити деякі зрушення, зумовлені розвитком промисловості і збільшенням попиту на сільськогосподарську сировину. Продукція сільського господарства збільшувалась, але шляхом не інтенсивним, а екстенсивним – перш за все за рахунок розширення посівних площ і землеробського освоєння нових районів в Поволжі, Приураллі, Сибіру, на півдні країни; покращення знарядь праці і культури землеробства відбувалося дуже повільно.

Указ 1715 р. передбачав сіяти льон і коноплі в усіх губерніях країни, до того ж посіви цих культур в старих льонарських районах повинні були збільшитися вдвічі. Цар піклувався про розширення посівів і посадок тютюну, тутового дерева, винограду, фруктових дерев і лікарських рослин, розведення нових порід худоби: овець-мериносів, холмогорської рогатої худоби, коней. Виявлялось піклування про облік і збереження лісів. Для досягнення вищої продуктивності праці особливим указом був запроваджений збір хліба косами і граблями замість жнив серпами [28; c. 134].

Приблизно з кінця 10-х рр. XVIII ст., коли в успішному завершенні Північної війни ніхто не сумнівався, Петро І пішов на суттєву зміну торгово-промислової політики. Суть змін полягала в запровадженні різноманітних заходів заохочення торгівлі і приватного промислового підприємництва. Особливого поширення набула практика передачі державних підприємств (особливо збиткових для казни) приватним власникам або спеціально створеним для цього компаніям, а також будівництво приватних мануфактур. Новими власниками ставали переважно купці, менше дворяни, іноземці, селяни. Вони отримували від держави численні пільги: безвідсоткові кредити на декілька років, право зарахування в компанію будь-якого підприємця, безмитний продаж товарів, висока (в порівнянні із звичайною) ціна при купівлі товару казенним відомством і т. д. [48; c. 191]. Восени 1719 р. була ліквідована монополія на торгівлю більшістю товарів, тобто фактично була проголошена свобода торгівлі [26; c. 237].

Але заохочуючи приватне підприємництво, роблячи поступки купцям і промисловцям, держава зовсім не збиралася усуватися з економіки. Компанії в основному створювались урядом в примусовому порядку. Уважно вчитавшись в умови організації або передачі мануфактур, ми побачимо, що компанія не володіє правами справжнього власника капіталістичного підприємства. За словами Анісімова, вона здійснює лиш варіант своєрідної оренди, умови якої чітко визначаються державою, яка має право їх змінити, аж до повернення в казну відданого заводу і навіть конфіскації побудованого за свій рахунок. Головним обов’язком підприємця було своєчасне виконання казенних замовлень.

В ході державної реформи 1719-1724 рр. були створені центральні органи управління торгівлею і промисловістю: Берг-Мануфактур-колегія (в 1722 р. вона розділилася на дві – Берг- і Мануфактур-), Комерц-колегія, Головний магістрат. До цього часу подібних установ Росія не знала. Ці бюрократичні установи стали інститутами державного регулювання національної економіки, органами, що здійснювали торгово-промислову політику петровського самодержавства на основі меркантилізму і протекціонізму [21; c. 282, 276].

Берг-колегія керувала гірничою справою. Її регламент отримав назву Берг-привілею (10 грудня 1719 р.) і визначав пільги і привілеї власників металургійних заводів. Берг-колегії надавалось право „единым судиею быти над всеми к тому принадлежащими делами и особами, чтоб никаким образом губернаторы, воеводы, ниже прочие поставленные начальники в рудокопные дела вступали и мешалися… Сей Берг-коллегиум будет впредь объявлять указами и учреждениями, коим образом те рудокопные дела наилучше и совершенно произведены быть могут” [1; c. 238]. Колегія здійснювала обов’язковий контроль за результатами діяльності рудознавців, давала дозвіл на будівництво заводів, встановлювала ціни на продукцію, здійснювала загальний контроль за виробництвом і збутом товарів, їй належала вся адміністративна і судова влада над підприємцями і працюючими людьми [71; c. 446]. Берг-привілей дозволив всім і кожному знаходити, добувати і обробляти метали і мінерали, засновувати заводи як на власних, так і на чужих землях. Підприємці лише повинні були платити землевласнику 32-у частину прибутку [35; c. 50-51].

Мануфактур-колегія відала підприємствами легкої промисловості. Вважаємо, що її регламент (грудень 1723 р.) свідчив про те, що влада цієї колегії по відношенню до мануфактуристів була такою ж, як і влада Берг-колегії над власниками заводів. Мануфактур-колегія повинна була всіляко сприяти підприємництву в легкій промисловості, „прилежное о том старание иметь, каким бы образом вновь такие и иные куриозные художества в империю Российскую вводить… и тех людей, которые мануфактуры и фабрики производить похотят, надлежащими привилегиями снабдить” [8; c. 243].

Комерц-колегія відала всіма торговими справами. Вона займалася так званою „комерцією”, тобто забезпеченням комерційного мореплавання, веденням митних справ, правовою стороною торгівлі, регулюванням вантажопотоків і т. п. [21; c. 277].

Для управління містами в 1720 р. був створений Головний магістрат, який повинен був піклуватися про ріст і процвітання торгівлі, ремесла, промисловості. Йому підлягали міські магістрати. Згідно регламенту Головного магістрату, прийнятого 16 січня 1721 р., міське населення було розподілене на „регулярних” і „нерегулярних” громадян. До перших належали купці і ремісники, які мали право голосу, до других – „подлые люди, обретающиеся в наймах и в черных работах”, тобто міські низи, позбавлені права брати участь у виборах органів міського самоврядування [52; c. 324-325]. Крім того, всі „регулярні” громадяни поділялися на дві гільдії: в першу входили знатні купці, міська інтелігенція (лікарі, аптекарі, живописці, шкіпери), деякі ремісники (іконники, золотарі, сріблярі), в другу – дрібні торговці і ремісники. Особливе становище в містах займали власники мануфактур і купці, що вели зовнішню торгівлю. Вони підкорялись колегіям, були звільнені від міських повинностей і податків [51; c. 209-210]. Міські ремісники були об’єднані в цехи.

Варто зазначити, що незважаючи на розвиток мануфактури, основну масу товарів широкого вжитку продовжувало постачати ремісниче виробництво, в якому відбулися значні зміни. Підвищився технічний рівень ремісників, з’явилися нові галузі: виробництво перук, позументів, карет, галантереї і т. д. [50; c. 287]. За указом 1722 р. майстри кожної спеціальності складали цех, вибирали старшин, які наглядали за якістю виробів і прийомом в майстри. Термін учнівства становив сім років, після чого учень переходив у підмайстри і залишався ним протягом двох років. В Москві, наприклад, в 20-х рр. нараховувалось 146 цехів, куди входило 6,8 тис. чол. [51; c. 200].

Промисловість, що бурхливо розвивалася, пред’являла значний попит на робочу силу. Специфічною рисою російських мануфактур стало широке використання примусової праці. Під час Північної війни держава і власники мануфактур забезпечували підприємства робочими руками по-різному: використовувалась і вільнонаймана робоча сила, основним резервом якої була категорія „вольных и гулящих” (серед них було багато селян-втікачів), і так звані „приписные” селяни, які жили, як правило, в околицях заводів і відпрацьовували на них свої державні податки, і злочинці, прислані в покарання на мануфактури. Важливо при цьому відзначити, що найбільш кваліфіковану постійну частину робітників складали вільнонаймані. Взагалі проблеми найму не існувало.

Однак наприкінці 10 – на початку 20-х рр. відбулися важливі перетворення соціального характеру: була різко посилена боротьба із втечами селян, почалося масове повернення втікачів попереднім власникам, був здійснений подушний перепис населення, який закріпив і посилив кріпосне право, оголосив поза законом категорію Ошибка! Ошибка связи., запровадив паспортну систему. Все це відразу ж відобразилося і на промисловості. Почала відчуватися нестача робочих рук [48; c. 193-194].

Вважаємо, що в зв’язку з цим 18 січня 1721 р. Петро І підписав указ, який дозволяв приватним мануфактуристам, незалежно від їхньої соціальної належності, купувати на свої заводи кріпосних селян (вони стали називатися „посессионными”), щоб використовувати їх на заводських роботах, „токмо под такою кондициею, дабы те деревни всегда были уже при тех заводах неотлучно. И для того, как шляхетству, так и купечеству, тех деревень особо без заводов отнюдь никому не продавать и не закладывать, и никакими вымыслы ни за кем не крепить, и на выкуп таких деревень никому не отдавать…” [13; c. 240]. На думку Анісімова, цей указ знаменував собою рішучий крок до перетворення промислових підприємств, на яких зароджувався капіталістичний лад, на підприємства кріпосницькі, на різновид феодальної власності – своєрідну вотчинну мануфактуру. В соціальній структурі російського суспільства не було місця новим групам населення. Робітник сприймався як кріпосний селянин власника мануфактури [48; c. 194-195].

Указ 28 травня 1723 р. регулював порядок прийому на роботу людей, які не належали власнику чи не були „приписані” до даного заводу. Всім їм доводилось або отримати у свого поміщика дозвіл працювати тимчасово („отходник” з паспортом), або потрапити в число втікачів, „беспашпортных”, які підлягали арешту і негайному поверненню поміщику. Таким чином, кріпосницькі відносини стали з самого початку основою петровської промисловості і перетворились в найсильніше гальмо її розвитку [44; c. 26].

24 січня 1722 р. був виданий Табель про ранги – один із найважливіших документів російської історії. В його розробці головну роль відіграв Петро І. Табель вводив нову ієрархію чинів, які можна було отримати завдяки особистій службі, піднімаючись поступово від чину до чину. Всі посади були розподілені на три паралельних ряди посад воєнних (в тому числі сухопутних, гвардійських, артилерійських, морських), статських і придворних і кожен ряд розділений на 14 рангів, або класів, починаючи від фендрика до генерал-фельдмаршала (в армії), від корабельного комісара до генерал-адмірала (на флоті) і від колезького реєстратора і комісара до канцлера (в цивільних установах) (повний перелік всіх чинів (крім придворних) і головних посад кожного класу дивитися в додатку В) [34; c. 37].

На місце попередньої аристократичної ієрархії породи і родовідної книги Табель поставив бюрократичну ієрархію заслуги і вислуги. В одній із статей, приєднаних до Табеля, було спеціально роз’яснено, що знатність роду сама по собі без служби нічого не означає і не створює людині ніякого становища: „однакож мы для того никому никакого ранга не позволяем, пока они нам и отечеству никаких услуг не покажут, и за оныя характера не получат…” [9; c. 89].

Разом з тим Табель про ранги надавав можливість отримати дворянство вихідцям з інших станів. Ті, хто отримував чини 14-9-го рангів, ставали дворянами, але не могли передавати дворянський титул у спадок. Ті, хто дослужився до 8-го рангу, отримували спадкове дворянство: „Все служители российские или чужестранные, которые 8 первых рангов находятся, или действительно были: имеют оных законные дети и потомки в вечные времена, лучшему старшему дворянству во всяких достоинствах и авантажах равно почтены быть, хотя б они и низкой породы были…” [9; c. 89]. В армії цього добивалися ті, хто дослужувався до 12-го рангу. Однак перебільшувати ці можливості не варто: щоб стати дворянином, потрібно було десятиліттями тягнути службову лямку, служити й прислужувати [78; c. 460].

На думку дослідника Водарського, запровадження Табелю про ранги оформило дворянство як стан. Табель встановлював для дворян новий порядок проходження служби, зобов’язував всіх служити і оголосив службу єдиним джерелом отримання відповідного рангу і його наступного підвищення [32; c. 69].

Щодо економічних реформ, то в 1724 р. був ведений митний тариф, що був вершиною протекціоністської політики уряду. Розмір мита на закордонні товари був у прямій залежності від здатності вітчизняних підприємств задовольнити потреби внутрішнього ринку: чим більше тих або інших товарів випускали російські мануфактури, тим вище мито стягали при ввозі таких товарів із-за кордону. Найвище мито в розмірі 75 % від вартості стягали з заліза, парусини, шовкових тканин, тютюнових люльок, голок та ін. 50% стягали з полотна, оксамиту, карт і т. ін. Нижчим митом у 25 % обкладалися товари, які в Росії хоч і виготовляли, але не в достатній кількості, наприклад, вовняні тканини, канцелярський папір та ін., і „хотя за такою пошлиною из-за моря и вывозить будут, однакож дешевою ценою в России из лавок продавать не могут и сим образом русским товарам продажа будет способнее” [11; c. 56]. Мінімальне мито 20 і 10 % брали з товарів, яких в Росії не виробляли.

З товарів, які вивозили з Росії, здебільшого стягували низьке (3 %) мито. Винятком було високе заборонне мито на шкіри, лляну пряжу, „для того, что потребны на российские фабрики”. Мито на невичинені шкіри дорівнювало 37,5 %, на вичинені – 3 %, а на чоботи – 1 % [52; c. 333]. Для російських купців мито знижувалось в три рази, якщо вони ввозили або вивозили товари на власних суднах. Цим заходом цар прагнув зацікавити російських купців в обзаведенні власними торговими кораблями і тим самим подолати традиційну залежність зовнішньої торгівлі Росії від іноземних купців.

На думку Павленка, запровадження заступницького тарифу спричинило два наслідки, що діяли у протилежних напрямках: з одного боку, високі тарифи оберігали молоду вітчизняну промисловість від напливу на внутрішній ринок виробів західноєвропейських мануфактур і тим самим допомагали їй стати на ноги, але з іншого – вони, захищаючи власників російських мануфактур від конкуренції із-зовні, прирікали вітчизняну промисловість на застій, вбивали зацікавленість у підвищенні якості виробів. Справа в тому, що якість вітчизняних виробів не витримувала порівняння з якістю виробів західноєвропейських мануфактур [71; c. 544]. Тим не менше, вважаємо, що захисний тариф, як і надання мануфактуристам монополії на виробництво деяких виробів, на початковому етапі становлення вітчизняної промисловості здійснив благотворний вплив на її розвиток.

Результати застосування нового тарифу виявилися досить швидко. В 1726 р. вивіз товарів на суму 4,2 млн. рублів вдвічі перевищував ввіз (дивитися додаток Г). З Росії вивозили переважно сільськогосподарські товари: льон, пряжу, шкіри, щогловий ліс, канати, поташ. Нове в структурі російського експорту полягало в продажу за кордон виробів молодої промисловості: заліза і полотна. В імпорті значне місце займали дорогі сукна, шовкові тканини, виноградні вина, кава, прянощі, ювелірні вироби, фарфор, кришталь та інші предмети розкоші, а також матеріали, необхідні для російської промисловості, наприклад, фарбувальні речовини [51; c. 201]. За словами Буганова, в результаті прийнятих урядом заходів залежність Росії від імпорту або суттєво зменшилась, або припинилась [28; c. 133]. Але створити значний російський торговий флот не вдалося: 3/4 зовнішньої торгівлі залишалось в руках іноземних купців [46; c. 70].

Значно активізувалася торгівля із Західною Європою, де найбільш активними торгівельними партнерами Росії були Англія та Голландія. Центр зовнішньої торгівлі перемістився з Білого моря на Балтійське. Так, в 1725 р. в Петербург прибуло більше 900 іноземних кораблів. На нього припадало біля 60 % вивозу всіх товарів Росії за кордон. Активно брали участь в зовнішній торгівлі й інші балтійські порти: Виборг, Рига, Нарва, Ревель, а на долю Архангельська залишалось лише близько 5 % зовнішньоторгівельного обороту Росії. Розширились і торгівельні зв’язки зі Сходом (Персією, Китаєм, Середньою Азією). Тут торговими воротами стала Астрахань [50; c. 286].

Таким чином, наприкінці XVII – в першій чверті XVIII ст. Петро І провів значні соціально-економічні реформи, засновані на ідеях протекціонізму і меркантилізму. В результаті відбулося значне зростання промисловості і торгівлі, багато в чому було подолано техніко-економічну відсталість Росії. Проте економічний розвиток значно гальмувався пануванням кріпосницьких відносин і надмірним втручанням держави в усі сфери життя суспільства. Значні зміни відбулися в соціальній структурі. В результаті перетворень змінився статус всіх суспільних станів. Проте всі вони повинні були служити державі.


Розділ 4. Європеїзація російської культури


Створення образу нової Росії, на що націлився Петро І в період свого правління, було неможливо без серйозних змін в сфері культури. Вже починаючи з кінця XVII ст. до цього підштовхувало Росію саме життя. Загальна культурна відсталість країни ставала дедалі очевиднішою. Росія практично не мала власних науки і університетської освіти. В той же час реформи, розпочаті петровським урядом у сфері державного устрою, економіки, військової справи, спонукали до загального піднесення культури країни, появи в Росії прошарку людей, що володіли знаннями, культурою, досвідом на сучасному для тодішньої Європи рівні [49; c. 419].

На зміну настороженому, а інколи й ворожому ставленню до всього західноєвропейського приходить пора зближення із Заходом і початок європеїзації Росії. Сам цар двічі надовго виїздив до Західної Європи (в 1696-1697 та 1716-1717 рр.), звертаючи увагу геть на все – від будівництва кораблів до поголених облич [40; c. 673]. Настільки масштабна зустріч російської культури з культурою Заходу відбулася вперше. Петро І побачив західноєвропейську цивілізацію у всій її військовій і культурній могутності. Він вивіз з Європи не тільки знання, враження, але й ідею, яку для себе формулював украй просто: щоб зробити Росію настільки ж сильною, як і великі держави Європи, необхідно якнайшвидше перейняти у Заходу все необхідне [76; с. 120].

Вектором змін став рух на Захід, в сторону „подібності” на Європу. За словами дослідника Запєсоцького, ціль Петра І полягала в перетворенні релігійно орієнтованої середньовічної культури на сучасну, світську, засновану на ідеях Просвітництва. Проте Петро І почав переймати не тільки дійсно потрібні і корисні науково-технічні досягнення, знання, спосіб життя і навіть спосіб мислення, але й те, що для Росії, багато в чому не готової до європейських нововведень, було безглуздим, шкідливим і навіть згубним. Крім того, часто нововведення насаджувались вкрай жорстокими методами, насильно ламались морально-етичні і релігійні норми і традиції, які панували в той час в російському суспільстві [45; c. 69, 71].

Зближення із Заходом вимагало, за переконанням Петра І, змін у зовнішньому вигляді російських людей для того, щоб вони нагадували собою європейців. Тому на наступний день після повернення з Європи в 1698 р. цар почав особисто обрізувати бороди у бояр, а згодом і укорочувати їх довгополі каптани. Перший указ про гоління борід, що зберігся, був оприлюднений 16 січня 1705 р. Він наказав всім, крім духовенства і селян, голити бороди і вуса, а з тих, хто не хотів, призначалося стягувати особливий і досить значний податок [41; c. 538]. Для виконання указу про гоління борід були відправлені спеціальні „брадобреи”, які голили бороди всім без розбору. Запроваджувалися й перуки.

4 січня 1700 р. Петро І видав указ про носіння європейського костюма. Наступні укази 1700 і 1701 рр. підтверджували і доповнювали його. Як чоловіки, так і жінки повинні були носити одяг і взуття європейських зразків (угорських, французьких, німецьких) [60; c. 26]. Російський костюм носити заборонялось: „Всяких чинов людям московским и городовым жителям… кроме духовного чина и пашеных крестьян носить платья немецкие верхние саксонские и французские, … а русского никому не носить и на русских седлах не ездить, а мастеровым людям не делать и в рядах не торговать” [37; c. 206].

Іноземна мода зустрічала невдоволення в суспільстві. Обурення народу викликало й ще одне нововведення, запозичене Петром І у англійців – тютюнопаління, яке раніше заборонялося розпорядженням самого Патріарха, бо вважалося справою „нечистою”. Однак цар, перебуваючи в Англії, подарував лордові Кармартену монопольне право на ввіз і торгівлю тютюном в Росії, після чого в країні

Если Вам нужна помощь с академической работой (курсовая, контрольная, диплом, реферат и т.д.), обратитесь к нашим специалистам. Более 90000 специалистов готовы Вам помочь.
Бесплатные корректировки и доработки. Бесплатная оценка стоимости работы.

Поможем написать работу на аналогичную тему

Получить выполненную работу или консультацию специалиста по вашему учебному проекту
Нужна помощь в написании работы?
Мы - биржа профессиональных авторов (преподавателей и доцентов вузов). Пишем статьи РИНЦ, ВАК, Scopus. Помогаем в публикации. Правки вносим бесплатно.

Похожие рефераты: