Жовтень 1917 року в сучасній літературі
Успіх більшовиків в жовтні 1917 року не тільки завершив, але й навпаки, посилив боротьбу за владу в країні.
Отож, після всього вище сказаного варто розглянути питання причин приходу до влади більшовиків.
Відповідаючи на питання, чому більшовики в 1917 році, прийшли до влади, Р.Суні в статті «Революция 1917 г. в свете новых источников», запевняє, що більшовики прийшли до влади не тому, що вони були чудовими маніпуляторами, а тому, що їх політика, сформульована Леніним в квітні і вимальована подіями наступних місяців, «поставила їх на чолі народного руху». [28; 221]
Маси пішли за більшовиками тому, що їх політика представляла «єдину життєспроможну реальну альтернативу» заявляє Суні. Радикалізація народних мас в 1917 році, відмічає далі, «виникла з того, що надії на Тимчасовий уряд, як оплот інтересів простого народу не здійснилися. Влада проявила себе як захисник інтересів владних класів, системи експлуатації і мілітаризації». [28; 221]
Р. Суні і Рабінович приходять до висновку, що перемога більшовиків була закономірною, так як вони відображали настрої робітників, солдат і селян, тобто більшість народу. Більшовики з квітня 1917 року виступили за «уряд із нижчих класів, із провалом коаліції і її соціалістичних прихильників», «партія Леніна і Троцького взяла владу при малій противазі і мовчазній згоді більшості народу Петрограду». А.Рабінович переконує, що «політичний курс, визначений на Квітневій конференції, зробив більшовиків головними виразниками самих глибоких політичних прагнень мас, і частково, борцями за «народну владу», здійснювану вибраними народом багатопартійними Радами». [28; 222]
С.А.Сміт також рахує, що головну роль в перемозі більшовиків зіграли маси. Їх підтримка зростала не тільки як реакція на політичні події, але й в силу економічних причин.
Історики нового напряму прийшли до висновку, що ще однією причиною перемоги більшовиків можна виділити таку, як перевага партії більшовиків перед іншими соціалістичними партіями. Д Кенкер рахує, що більшовики прийшли до влади закономірно і законно, так як вони краще, ніж інші соціалістичні партії, розуміли «реалії соціальної революції 1917 року», «проповідували класову боротьбу і говорили робітникам, що вони можуть керувати самі, тоді як меншовики переконували робочих, що вони ще не знають, як управляти країною». Більшовики не підтримували Тимчасовий уряд, але приймали участь в низових організаціях таких як, продовольчі комітети, місцеві Ради, «можливо, таким чином, демонструючи свою пригідність до управління». Д. Кенкер переконує, що «гнучкість низових партійних активістів допомогла більшовикам краще, ніж іншим партіям, реагувати на місцеві особливості революції», вони звертали велику увагу на «організацію сил», і не чекали коли революція прийде до них. [28; 223]
В даному контексті не можливо не сказати про революційну програму більшовиків. І тоді, постає питання, чи відбивала ця програма інтереси народних мас? Зважуючи всі «за» і «проти» відповідь буде негативною. Готуючись до Жовтневої революції, більшовики відмовилися від власної програми і взяли на озброєння народні вимоги. Сталося це в серпні 1917 року. [17; 55]
Одним з головних гасел Лютневої революції було припинення трирічної війни з країнами німецького блоку. Однак, від початку воєнних дій більшовики вимагали перетворити війну імперіалістичну на громадянську. [16; 87] Вони розуміли, що завоювати владу можуть лише таким чином. Перспектива громадянської війни їх не лякала, хоча вони і передбачали її наслідки. «Всяка велика революція, а соціалістична особливо – писав В. Ленін, - навіть як би не було війни зовнішньої, не можлива без війни внутрішньої, тобто громадянської війни...» Але йти на завоювання влади з таким гаслом було неможливо. [17; 54] Ще у липні 1917 року В.Ленін прилюдно заявив, що відкидає сепаратний мир з Німеччиною. А через місяць його партія почала пропагувати курс на негайний вихід із війни шляхом переговорів з Німецьким блоком. Не менш популярним було гасло: «Землю – селянам!». Селяни вимагали зрівняльно поділити землю між тими, хто на ній працює. Більшовики, навпаки, вимагали створювати на селі велике виробництво у формі радянських господарств (радгоспів) на базі поміщицьких маєтків, а також колективних господарств (колгоспів) на базі селянських засобів виробництва. У червні 1917 року партія есерів включила зрівняльний поділ землі до своєї програми. А через два місяці більшовики привласнили есерівський лозунг. [17; 55]
Комуністична програма вимагала ліквідації всієї приватної власності – великої й дрібної. Однак, на першому етапі йшлося про ліквідацію тільки великих власників – поміщиків і капіталістів. Більшовики мали можливість спрямувати удар по великих власниках у союзі з робітниками і селянами. Селяни охоче прийняли більшовицьке гасло націоналізації землі. Їх хвилювала проблема землекористування, а не землеволодіння. Їм не безпідставно здавалося, що націоналізація стане найкоротшим шляхом до ліквідації поміщиків. Та вони не могли збагнути, що націоналізація фактично означала перехід основного в сільському господарстві засобу виробництва у власність держави. Держава, яка за їхньою допомогою покінчила з поміщицькими маєтками, могла так само ліквідувати й селянські господарства. Стихійний екстремізм селян на іншому історичному етапі обернувся проти них самих. Промислові робітники, які брали участь у революції під гаслом «Фабрики-робітникам!» теж бажали ліквідувати великих власників-капіталістів. Своє гасло вони розуміли як перехід фабрик у їхнє розпорядження. Партія більшовиків за допомогою народу зміцнилася при владі, але потім заявила, що фабрики повинні перейти в управління держави. Робітничі організації дістали на виробництві багато повноважень, але держава стала власником – монополістом і почала експлуатувати робітників інтенсивніше, ніж колишні капіталісти. [16; 87-88]
В.Ленін пропагував пропагував переваги централізованої держави, «Ми, себто більшовики, - казав він, - не підтримуємо сепаратистських тенденцій, ми ведемо агітацію не за відділення, а тільки за право на відділення». Починаючи з серпня 1917 року, в його промовах залунало гасло федералізації Росії, перетворення її на союз вільних республік. [17; 55]
Звичайно, нічого поганого у зміні гасел нема. Майбутнє будь-якої політичної партії забезпечене, якщо її програма збігається з прагненнями народних мас. Однак, винищувальна громадянська війна – все-таки факт. Радгоспи та колгоспи теж були створені і т.д. Зміна гасел була не остаточною. В різний час, більшовики поверталися до продиктованих комуністичною доктриною цілей. Гасла Жовтневої революції були потрібні для взяття влади. Отже, основними причинами успіху більшовиків були: війна, яка загострила економічну, політичну кризу, викликала незадоволення мас; різке послаблення центральної влади внаслідок скинення самодержавства і виникнення двовладдя; слабкість і розрідненість демократичного табору; неспроможність російської буржуазії спрямувати Росію на буржуазно-демократичний шлях; невирішеність селянського питання, що сприяло розповсюдженню серед селян революційних ідей; і звичайно, вміння більшовиків висувати популістські гасла.
Розділ ІІ. Жовтень 1917 року: проблеми і оцінки.
Мы к Октябрю сквозь время подошли,
И ясно нам, его путем идущим,
Что это философия Земли,
Сегодня и тем более в грядущем.
К.Ваншенкин
2.1. Міжформаційна соціалістична революція.
Неможливо заперечити той факт, що для розуміння історії країни і світу за останні 100-150 років, ключовою подією являється – революція 1917 року в Росії. Але не дивлячись на те, що протягом багатьох років ця тема була пріоритетною для істориків, вони не взмозі були зрозуміло сформувати, що ж сталося тоді з Росією. Їхня увага перш за все була звернена на події, пов’язані з приходом до влади більшовиків, які охоплювалися одним визначенням – Жовтнева революція. Оцінок багато, вони, звичайно, є різними, і часто навіть протилежними одна одній. А отже, варто розглянути найбільш поширені з оцінок. Першою, варто розглянути ту точку зору, що проголошує, що в жовтні 1917 року відбулася міжформаційна соціалістична революція. Ще недавно ця оцінка революції мала державно затверджений характер, і, звичайно, не могла бути не тільки прокритикована, але навіть в будь-якій мірі піддана сумнівам. В даний час її монополія в значній мірі повалена, але вона залишається переважаючою, особливо в масовому усвідомленні середнього і старшого покоління. Це зрозуміло, адже вся система гуманітарної освіти – від дитячого садка до аспірантури – була побудована на такій оцінці революції як ключової для розуміння сучасного світу. Звичайно, перебудувати, це важко, а для частини суспільства – може бути і неможливо.
Цей підхід заснований на тому, що події 1917 року також як і попередні і наступні, розглядалися виключно через призму діяльності більшовиків, її лідерів, а перш за все В.І.Леніна, партійної доктрини, яка спиралася на ідеї марксистського робітничого соціалізму. [33; 343-344]
Отже, перш ніж розглядати питання про те, чи був Жовтень 1917 року міжформаційною соціалістичною революцією, потрібно визначити саме поняття революція. «Революція» (від лат. Revolutio – розгортання, переворот). 1. Докорінна якісна зміна, різкий стрибкоподібний перехід від одного якісного стану до іншого, від старого до нового в розвитку явищ природи, суспільства чи пізнання. 2. Революція соціальна – докорінний переворот в соціально-економічному і політичному житті суспільства, спосіб переходу від одного якісного устрою суспільства до іншого, який забезпечує його поступальний розвиток, зміна віджилого суспільного ладу на новий прогресивний. Революція є наслідком поглиблення й загострення нерозв’язаних суперечностей між соціально-економічними і політичними потребами соціальних груп (окремих класів, соціальних прошарків) та віджилими формами їх задоволення державою. У вузькому розумінні головною умовою Революції є антагонізм між різко зростаючими продуктивними силами суспільства і застарілою формою виробничих сил, що стримують їхній розвиток. Рушійною силою Революції є класи та соціальні прошарки, які за своїм становищем у системі соціально-політичних відносин зацікавлені в поваленні існуючого суспільного ладу та зміні політичної влади. Революція як правило є насильницькою, вона пов’язана з примусом і збройною боротьбою, іноді відбувається у формі мирного процесу. Характер соціальних революцій, обсяг знань, розв’язуваних ними, їх рушійні сили, форми й методи боротьби, наслідки і значення досить різноманітні. Вони зумовлені як ступенем розвитку суспільства в якому відбувається революція, так і специфічним станом кожної країни. За соціальним змістом розрізняють буржуазну революцію; буржуазно-демократичну революцію, антиімперіалістичну революцію, соціалістичну революцію. [11; 322]
Соціалістична революція – за марксистською теорією найвищий тип соціальної революції, внаслідок якої здійснюється перехід від капіталізму до соціалізму і комунізму. Соціалістична революція передбачає завоювання влади робітничим класом (встановлення диктатури пролетаріату), злам старого державного апарату, скасування приватної власності та утвердження суспільної власності на засоби виробництва, створення системи свідомого управління економічними й соціальними процесами, ліквідацію визиску людини людиною, класових і національних суперечностей. Досягається насильницькою класовою боротьбою робітничого класу під керівництвом пролетарської партії або відносно мирним шляхом. [11; 332]
Якщо ж говорити про революційну перестройку, то потрібно враховувати відому близкість цих процесів. Оскільки вона заключається в тому, що якщо Жовтнева революція являла собою велику міжформаційну революцію, то перебудова, якщо народу це вдається здійснити повинна стати внутрішньоформаційною революцією, і тоді вона виведе країну на шлях обновленого соціалістичного розвитку [30; 12]
В традиційній радянській соціології характер революції визначався зазвичай її рушійними силами. Наприклад, в Лютневій і Жовтневій 1917 року – це були робітники і селяни. Однак, першу характеризують як буржуазно-демократичну, а останню як соціалістичну. Другою, зазвичай використовуваною категорією – є категорія – по об’єктивним завданням революції. Але як визначити останнє ? Так, восени 1917 року П.Н.Мілюков рахував об’єктивним завданням революції встановлення конституційної монархії, А.Ф.Керенський – парламентської республіки, а В.І.Ленін – республіки Рад.
Латиноамериканцем К.Л.Майданіком було запропоновано взяти за критерій характеру революції тип кризи, породженням якої вона являлась.
Також критерієм визначення сутності революції може слугувати об’єктивний історичний результат революції: тип (соціальний, політичний, економічний лад) пост революційного суспільства, його вклад в національний і суспільний прогрес. (Але, як відомо, соціалістичні режими змогли утвердитися на довший термін лише в суспільствах зрілого капіталістичного розвитку). [33; 153]
Звичайно, є і конкретно історичні аргументи в підтвердження того, що це була міжформаційна соціалістична революція. В результаті збройного повстання в жовтні 1917 року до влади прийшла партія більшовиків, яка вірила в перемогу світової пролетарської революції, виробляла програми переходу до соціалізму, намагалася їх реалізувати, стимулювала революційні процеси у всьому світі всіма можливими засобами, включаючи військові. [33; 344]
Основним елементом аргументації радянської історіографії на користь соціалістичної тенденції революції 1917 року була та специфічна роль, яку в ній зіграли більшовики. Їх перемога в жовтні 1917 року і наступні радикальні переміни всього ладу соціально-економічних відносин здавалися достатнім підтвердженням таких подій. Навіть якщо говорити словами Леніна, то «Лютнева революція була буржуазною, завдяки якій до влади прийшов пролетаріат, а тільки пізніше, з літа 1917 року ця революція набула за його думкою, соціалістичного характеру». [29; 6]
Але, як відомо, більшовики в 1917 році не дуже прибігали до висунення вимог, які рахувалися за тодішніми мірками соціалістичними. Соціалістичний характер революції вони пов'язували, головним чином, з образом і фактом її завоювання «робітничим класом». Необхідно пам’ятати відомий вислів К.Маркса про те, що про революціонерів не можна судити по їх свідомості. Це в повній мірі відноситься до більшовиків. Дуже важливим при цьому залишається питання про соціальну сутність більшовизму. Це питання існує в двоякому вигляді: з однієї сторони, він постає як питання про те, наскільки можна виділяти робітників у всієї сукупності суспільних «низів» характеризувати їх як носіїв особливого ладу, котрий йде на зміну капіталізму, наскільки можливо також виділяти більшовиків від плебейського класу як цілого, а більшовицький варіант марксизму виділяти у всієї суми тодішніх плебейських ідеологій, підведених як ціле, сильному впливу соціалізму. [29; 6]
Але чи є підстави називати Російську революцію соціалістичною? Це, звичайно, залежить від того, як розуміти сам термін.
У 1917 році соціалізм був надзвичайно популярним терміном. Провідні революційні партії есерів та соціал-демократів (як меншовиків, так і більшовиків) називали себе соціалістичними. Але соціалізм більшовиків не мав абсолютно нічого спільного із соціалізмом їхніх політичних опонентів. Західноєвропейські соціал-демократи і російські есери та меншовики вважали приватну власність запорукою стабільного стану суспільства. Вони лише бажали, щоб держава, залишаючись осторонь від підприємництва, перерозподіляла частину одержуваного підприємцями прибутку на користь усього суспільства (соціум, звідси й термін – соціалізм).
Навпаки, більшовики бажали ліквідувати приватну власність і покласти всю підприємницьку діяльність на державу. Вони не визначали за підприємцями жодної творчої функції, вважаючи їх тільки експлуататорами. Термін «соціалізм» партія Леніна включила до свого пропагандистського арсеналу через його популярність. Щоб він «працював» на комуністичну доктрину, вона оголосила соціалізм першою фазою комунізму. [16; 88]
Під впливом проведених більшовиками соціально-економічних перетворень соціалізм став у буденній свідомості ототожнюватися з комунізмом. Отже, спрацювала нав’язана більшовиками підміна понять. Лише в державах з давніми традиціями соціалістичного руху (напр., в Іспанії чи у Франції) термін «соціалізм» зберіг первинний зміст. А інші країни з високорозвинутою ринковою економікою, де здійснюється глибокий перерозподіл національного доходу на користь слабозахищених членів суспільства (напр., ФРН або Канада), не називають себе соціалістичними. [16; 88]
Після жовтневого перевороту, тобто на завершальному етапі Російської революції відбулося поєднання стихійного екстремізму народних мас із доктринним екстремізмом більшовиків. Воно призвело до ліквідації класу великих власників. У Росії переміг соціалізм у більшовицькому розумінні слова. [16; 88]
Як відомо, сьогодні на сторінках научного друку і, особливо, в публіцистиці широко обговорюється питання про соціалістичний вибір. Між тим, складну проблему не можливо пояснювати спрощено, не поринувши в механізм цього вибору. Соціалістичний вибір був дійсно здійсненний більшістю робітників в жовтні 1917 року – лютому 1918 року, причому здійсненний ними усвідомлено і добровільно, після того, як робітники на власному досвіді переконалися, що тільки перехід влади до Рад, очолюваних більшовиками відповідає їхнім інтересам. Всенародне прийняття більшовицького лозунгу «Вся влада Радам!» в тих конкретно-історичних умовах і означав соціалістичний вибір. Варто згадати, що восени 1917 року, напередодні жовтня в країні, по суті, відбувся всеросійський референдум на користь влади Рад. Разом з тим, було б великим спрощенням думати. Що селяни, підтримували владу Рад, продумували про соціалізм як про свій ідеал. Вони і поняття не мали про нього, хоча розуміюча меншість: селяни-фронтовики намагалися зрозуміти соціалістичні ідеї. Через це для більшої маси робітників соціалістичний вибір першопочатково був вибором на користь народовладдя, соціальної справедливості, проти буржуазної контрреволюції. Таким був на ділі механізм соціалістичного вибору в ті далекі роки. [27; 10]
Отже, «Міжформаційна соціалістична революція». По логіці, цю оцінку потрібно розуміти так: 1) було багато жовтневих революцій, але не всі вони були соціалістичними; 2) було багато соціалістичних революцій, але не всі вони були жовтневими; 3) на перехресті двох понять виводиться третє, те, що тільки цю революцію можна назвати ще й міжформаційною.
Це був глибоко продуманий термін в тому розумінні, що по-перше, не вказувалася країна, де відбулася революція, через те, що її ареною задумувався весь світ, по-друге, очікувалося багато соціалістичних революцій, в тому числі і Жовтневих. Але творці цього терміну марно рахували історію своєю служницею, вона пішла «іншим шляхом» і з’явилася проблема назви події. [2]
Однак подібна оцінка революції неминуче піде в минуле, разом з епохою, яка її породила. Життя складне і багатогранне, і воно, звичайно, не зводиться до діяльності партії більшовиків. Ця партія, як і будь-яка інша, не володіла істиною в цій інстанції. Важливим є і наступне: неможливість змістити сімдесятирічний шлях нашої країни навіть з марксистським класовим, робітничим соціалізмом, не говорячи вже про соціалізм як гуманістичний ідеал. [33; 344]
Досвід Жовтневої революції 1917 року в Росії показав, що соціалістична революція була соціальною утопією. Замість втілення в життя проголошених гасел вона встановила диктатуру партії більшовиків, яка силою пов’язала радянську владу на території колишньої Російської імперії, розв’язала нечуваний геноцид проти власного народу. Тоталітарний режим у СРСР, створений внаслідок цього, не витримав випробування часом, і виявив свою неспроможність. [11; 332]
Соціалізм як реальне суспільство неможливий, як неможливий рай на землі. Соціалістична ідея – це суспільний ідеал, породжений конфліктами і протиріччями сильної і жорстокої реальності, яка відіграє важливу роль в соціалізації, гуманізації людського суспільства і розвивається разом з суспільством. [33; 344]
2.2. Робітничо-селянська демократична революція.
Існує і така точка зору, що в жовтні 1917 року відбулася робітничо-селянська, демократична революція. Таку оцінку пропонує та частина суспільствознавців, яких прийнято називати шістдесятниками, наприклад А.П.Бутенко, П.В.Волобуєв. Одухотворені ідеями ХХ з’їзду КПСС, в 60-ті, і навіть в 70-ті роки вони підривали ідеологічне благополуччя брєжнєвської епохи, розбиваючи партійні догми, які затверджувалися в науці. Ця діяльність для свого часу була повістині революційною. На даний час ця позиція виглядає уміреною, фактично вона близька до першої, відсікає лише самі очевидні протиріччя. Вони також розглядають революцію з категорії теорії формації і більшовицької доктрини. [33; 345]
Величезний прогрес демократії в Росії після Лютого був на лице, в країні не тільки склався механізм представницької демократії, він і окремі його елементи поступово поступалися місцем різним формам організацій – політичних, професійних, національних тощо. Але ж, термін демократія, означає народовладдя – і нічого більше. Ніяких конкретно-державно-правових форм, вона не передбачає, більш того по суті своїй протистоїть абсолютизації тих з них, які були відомі іншим народам. Чим більш масовим являється революційний рух, тим більш різні форми демократії вона спроможна виявити, тим більш складними будуть шляхи політичного самоутвердження народу. Але разом з тим, революція вибирає прямі форми демократії, в зв’язку з цим заслуговує уваги точка зору одного з радянських істориків. Демократія в Російській революції, пише Розенберг, далеко не зводилася до представницької політики і громадянських свобод, а означала безпосередню участь мас у вирішенні деяких питань. Але, як така демократія, чи точніше процес демократизації, передбачав контроль над усіма сторонами суспільного і громадянського управління з допомогою нових створених масами інститутів. [28; 227]
Прихильники цієї точки зору, відмовляючись характеризувати революцію як прямо соціалістичну, вони тим, не менш рахують, що вона відкрила шлях переходу в майбутньому до соціалізму в Росії. Завдання після революції заключалося в тому, щоб формувати передумови для цього переходу. Однак, більшовики, як твердиться, не зразу це зрозуміли, і стали форсувати перехід до соціалізму. Вони рахують, що зараз, можна виправити помилки більшовиків і перейти від казарменного соціалізму до справжнього. [33; 345]
Як твердить Волобуєв: «Відсталість і слабкість капіталізму забезпечили його революційний штурм. Частково тим, що пролетарська революція проти буржуазії з’єдналася з селянською революцією проти поміщиків. [27; 70]
Умови в світі ускладнилися, а особливо це було виражено в передумовах Жовтня. Нових рис набрала політика, змінилося уявлення про суспільство і перспективи його розвитку. Все це поклало свій слід на характер суспільних «низів», на їх склад, їх соціальну характеристику, орієнтацію і на ідеологію, сприйняття ними соціальних і політичних інтересів. Крім того, нові економічні і політичні умови в світі, новий інструментарій державної влади, як і нові функції іделогії, створити для робітничих класів нові можливості організації в структурі державної влади. [29; 5]
Рабінович вказує на підтримку більшовиків зі сторони робітників і селян зразу після перемоги Жовтня. «Потік резолюцій присланих заводами, робітничими організаціями, частинами столичного гарнізону, говорив про те, що на хвилі цих перших перемог над контрреволюцією підтримка радянської влади серед робітників, солдат і матросів Петрограду посилилася як ніколи раніше і рівно як і ворожість до всього, що нагадувало співпрацю з буржуазією. В умовах коли праве крило і центр есерівської і меншовицької партії вже не були представлені в Радах (а есери очолювали збройне протидіяння Радянській владі), коли ліві есери тимчасово відмовилися ввійти в ленінський уряд, коли на кінець, більшовики здійснювали контроль над ЦЛК, виступили на захист Радянської влади, були в крайньому випадку на деякий час, рівнозначні підтримці більшовицького режиму. [28; 222-223]
Хоча робітники і не були перевіреною «соціальною опорою» більшовицької партії, вони відіграли роль її тимчасового, хоча і незамінного трампліна при захопленні влади. І ті ж робітники, не дивлячись на те, що у переважній своїй більшості вони вийшли із селян, не були простою субкатегорією селянства, чиє поводження в політиці можна прирівнювати до російського «бунту» чи анархічному сільському повстанню. Міський заводський досвід надав поведінці цих робітників справжню самобутність, наділивши їх підвищеною спроможністю до організації і відкривши для них ідеологію соціалізму, - вчення чуже селянству. Військові все-таки зіграли велику роль, оскільки вони не просто викликали селянський бунт, але обдумано підняли рух проти державної влади. Але і самі селяни не були тією статистичною масою, якою їх зображують, але суспільством в процесі еволюції, спроможним на розраховані дії, які використовував у власних інтересах. [23; 183]
Західні історики відмічали видатну роль партії більшовиків у перемозі Жовтневої революції, а також розглядали дії робітничих організацій, дії народу. У відповідь на традиційне переконання радянських істориків, в тому, що більшовики маніпулювали масами для захоплення влади, заперечуючи це Сміт доводить, «що не більшовики створили народне незадоволення і революційну свідомість. Вони зросли із власного досвіду мас в результаті економічних і соціальних здвигів, політичних подій». Сміт переконує, що сам робітничий клас явився могутнім фактором політичних подій 1917 року. Він надає велике значення організаціям, створеним самими робітниками, бачить в них «зародок нового соціального порядку, називає не тільки Ради «створені спочатку робітниками і солдатами, а пізніше селянами, і також фабричні комітети, профсоюзи, робітничу міліцію, Червону гвардію, кооперативи, культурні організації». Своїм тісним зв’язком з народом – більшовики прийшли до влади навіть раніше Тимчасового уряду. [28; 223-224] Дані пояснення є основоположними в розумінні визначення оцінки подій, як робітничо-селянської демократичної революції. Отже, на протязі багатьох років радянська історія переписувалася особливо на рівні метаісторичних «великих проблем». В результаті Жовтень зробився істинно пролетарською революцією викликаною в життя «поляризацією» класів робітників і капіталістів, цю тезу відстоювали Леопольд Хеймсон, Уільям Розенберг і багато інших дослідників. Партія, якою вона була в 1917 році уявлялася ними недисциплінованою, плюралістичною, а звідси демократичною, на чому особливо наголошували О.Рабінович і Рональд Суні. [23; 180]
Питання про демократизм в Жовтневій революції, як і вцілому до долі демократії в СССР, після неї, відноситься до числа самих гострих. Зарубіжні історики переконують, що наступ на демократію розпочався вже в перші дні після перемоги збройного повстання і почалося це з розвитку Установчих зборів. В якості аргументу наводиться лист Ради Люксембургу, в якому вона засуджує цей факт. Хоча з упевненістю можна сказати, про завищення демократизму Установчих зборів під знаком якого об’єдналися всі контрреволюційні сили. [30; 257]
Але постає звичне і логічне запитання, чи можна рахувати цю революцію демократичною, якщо вона не тільки не встановила демократії, але й заклала в Росії основи тоталітарного ладу. [29; 5]
Але поворот Леніна до терору і до повальної націоналізації в роки «військового комунізму (1918-1921рр.) трактувався як тимчасові затримки, викликані громадянською війною, істинним наслідком оголошувалася «змішана економіка» належна новій економічній політиці 20х рр. єдиним ж законодавчим наслідником Леніна оголошувався Микола Бухарін. Самими визначними прихильниками цих поглядів були М.Левін і Стівен Коен. Ленінізм не був тоталітарним, а Сталін не вписувався в колони історії більшовизму. [23; 180] Так, по крайній мірі, трактує це основна течія ревізіонізму, основним же його положенням можна рахувати повне відділення Леніна і Жовтня від Сталіна.
Таким чином, в ієрархії більшовицьких цінностей ранг революції настільки знижений, вона за даною оцінкою не соціалістична, а демократична. Рушійними силами рахується не тільки пролетаріат і найбідніше селянство, але й все селянство вцілому. Отже, не пролетарська, а народна. При цьому соціалізм признається кінцевою ціллю розвитку суспільства, хоча в історичній перспективі. І в результаті, фактично, одержується перша позиція, але злегка осучаснена з урахуванням реалій. Ця оцінка навряд чи надовго затримається в історичній науці. [33; 345]
2.3. Військовий переворот
Поширеною, особливо в публіцистиці являється характеристика революції як військового перевороту, здійсненого більшовиками з опорою на революційну частину армії і флоту. Така оцінка з’явилася давно. Вперше вона була проголошена зразу ж після повстання більшовиків, в тому числі марксистами. Відомий в минулому діяч більшовицької партії А.Богданов (Маліновський) назвав в листі до А.Луначарського збройне повстання «солдатським повстанням», «здачою соціалізму солдатчині». [33; 345]
Але щоб досліджувати дане питання потрібно перш за все визначити, що ж таке переворот, і які його риси. А отже, переворот – це спеціальна форма захоплення влади певним угрупуванням, що передбачає корінні зміни у персональному складі правлячої еліти. [11; 321]
Якщо ж конкретно розглядати поняття «військовий переворот», то можна зробити логічний висновок, що це організоване, сплановане, а не стихійне захоплення політичної влади невеликою групкою військових. Його наслідком є швидке захоплення центрів представницької влади (напр., міністерств), апарату подавлення і засобів зв’язку (комунікація і транспорт) [15; 51]
Дана позиція спирається на реальні факти: роль армії і флоту в момент взяття влади більшовиками була велика. [33; 345] Навіть, цю оцінку можна підтвердити словами Троцького, де він відкрито заявляв, що «на всіх зібраннях як робітничих так і солдатських, питання стояло однобічно. А конкретно, що 25 жовтня збереться ІІ Всеросійський з’їзд Рад; петроградський пролетаріат і гарнізон вимагатимуть від з’їзду, щоб він на перше питання поставив, питання про владу, і вирішив його з тієї точки зору, що з даного часу влада належатиме Всеросійському з’їздові, а у випадку, коли уряд Керенського намагатиметься розігнати з’їзд – так проголошували численні резолюції – петроградський гарнізон скаже своє останнє слово.
Отже, назначивши з’їзд на 25 жовтня і поставивши першим і майже єдиним «пунктом» порядку для здійснення (не обговорення, а здійснення) переходу влади до Рад, тобто призначивши державний переворот на 25 жовтня, більшовики відкрито,