Xreferat.com » Рефераты по истории » Розвиток найдавніших уявлень і вірувань населення України від епохи палеоліту до введення християнства

Розвиток найдавніших уявлень і вірувань населення України від епохи палеоліту до введення християнства

в межах Східної Європи утворився Балкано-Карпатський землеробсько–скотарський ареал культур мальованої кераміки та ареал культур лісових і, частково, лісостепових фінно – угорських мисливців і рибалок (від Балтійського моря до Уралу, Західного Сибіру та Приуралля). Взаємодія між цими трьома етнокультурними центрами стала тлом, на якому формувалися племінні й міжплемінні спільності Східної Європи пізньопервісної доби, розвивалася їх культура. Пізня первісність, або епоха племінного ладу, характерна складанням ранньокласових суспільних відносин і ранньополітичних ієрархічно організованих систем управління за умов планування землеробсько–скотарського господарства. Виникнення племінної організації як своєрідного переддержавного органу суспільної влади та управління сприяло значному прискореннюетнічної консолідації окремих общин, які раніше об’єднувались у відносно аморфні передплемена. Інтенсифікація контактів вела до уніфікації мови та культури, об’єднувала співплеміників у сталу етнічну групу з визначеними кордонами, окремим діалектом, структурою влади, спільним культовим життям та ін., внутрішньою статево – віковою ієрархією і субординацією, яка, в свою чергу, складалася на тлі диференціації суспільної (організаційної, виробничої, ритуальної тощо). Макроетнічні спільності пізньопервісної доби – це сукупності етносів – племен та “сімей - племен”, схожих між собою насамперед ритуально – культовою практикою та, як правило, належністю до однієї мовної сім’ї.

За концепцією О. Шпенглера, існували великі культурно – світоглядні спільності, що охоплювали значну кількість народів, які усвідомлювали власну спорідненість. Кожний з таких “окремих культурних світів” мав власне світовідчуття. Останнє, суто специфічне у кожному випадку, охоплювало всю сукупність найвищих життєвих проявів, найадекватніше проявляючись у символічних формах загальнокультурних архетипів, насамперед, у ритуальних діях та орнаментальних схемах. Це перегукується з поглядами К. Юнга відносно архетипів колективного безсвідомого як тла макрокультурних спільностей. Синкретичність, а точніше, недиференційованість, органічна цілісність архаїчного світосприйняття та різних аспектів первісної соціокультурної системи обумовлюють цілісність стилю найрізноманітніших сфер людського буття та їх зовнішніх проявів. Найвиразнішим серед них є культово–обрядова практика. Як правило, у людей, які спільно виконували певні ритуали, утверджувалась власна за своєю суттю етнічна самосвідомість.

Енеолітичне населення Балкано–Дунайсько - Карпатського регіону культур “мальованої кераміки” протягом п’ятого – четвертого тисячоліть до н. е. належало до єдиного господарсько – культурного типу. Схожими були типи знарядь праці, житлові споруди, форми кераміки та прийоми і мотиви орнаментації посуду. За вказаними ознаками цей район істотно відрізняється від Дунайсько-Центральноєвропейського – зони культурної спільності лінійно – стрічкової кераміки. У межах першого досить чітко простежуються дві лінії культурного розвитку: 1) західнобалкансько – середньодунайська (Вінча, тиська та лендельська культури, пов’язані також з попередньою дунайсько–центральноєвропейською культурою лінійно – стрічкової кераміки); 2) східнобалкансько–нижньодунайсько – карпатська (Боян, Гумельниця, Кукутені - Трипілля). Перша з них поступово поширилась до Півдня Польщі і Галичини, друга – до Волині і до Середнього Подніпров’я. Трипільська історико культурна спільність у четвертому тисячолітті до н. е. зі Східного Прикарпаття поширилась на територію Молдови і Лісостепову Правобережну Україну. На підставі археологічного матеріалу можна говорити про неолітичні анатолійсько–східно середземноморські традиції. Це ще оди аргумент на користь припущення щодо зв’язків найдавніших трипільців за населенням з Малої Азії [11, ст. 181 – 214]. Звідти, ймовірно, походять культ бика, вшанування жіночого божества родючості, сюжети міфа про боротьбу небесного бога – бика із змієм – драконом тощо.

Соціальні, економічні та етнокультурні зміни на території України в десятому – першому тисячоліттях до н. е. детально проаналізовані Ю. Павленком [30]. Ці зміни багато в чому були обумовлені життєдіяльністю індоєвропейських племен. Лінгвіст М. Андрєєв дійшов висновку, що праіндоєвропейська спільність складалася ще за мезолітичної доби на широких просторах Європи, десь між Рейном і Дніпром. На думку В. Генінга, вона сформувалася у межах Центральної Європи, Балкан та Східноєвропейських степів. За М. Гімбутас, у межах центральної, південно – східної та південної частин Східної Європи протягом п’ятого – третього тисячоліть до н. е. протистояли одна одній дві великі історичні спільності: давньоєвропейська Балкано–Дунайсько–Карпатська і курганна Північнопричорноморсько-Прикаспійська. Економічним тлом першої було землеробство з допоміжною роллю скотарства, головним чином розведенням великої рогатої худоби. Люди мешкали у великих сільськогосподарських поселеннях в глинобитних досить впорядкованих будинках. Істотного соціально – майнового розшарування не спостерігалося. Ідеологія була досить миролюбною. Люди шанували верховне жіноче божество продуктивних сил природи та мали пристрасть до витонченого художнього оформлення кераміки дрібної пластики, хатнього декору тощо. На думку Е. Берзіна, основний зміст культового життя цих землеробських суспільств полягав у сезонному відтворенні священного шлюбу Великої Богині, яка персоніфікувала родючі сили природи та самий людський колектив, з Биком – Сонцем, володарем небесного тепла і світла, та Змієм – Драконом, господарем вод і підземного світу [ 9, ст. 11 – 12].

На противагу цьому провідною галуззю економіки курганної північнопричорноморської спільності виступало відгонне скотарство, де велика роль належала конярству. Люди жили в маленьких поселеннях у напівземлянках. Суспільство було патріархальним з культом чоловічого божества – воїна, сакралізацією коня і розвиненою небесно – солярною символікою. Ідеологія мала войовничий характер, серед общинників рано почався процес висування військових ватажків, що зосереджували в своїх руках владу на племінному, а потім на міжплемінному рівнях.

Найпрестижнішою стала військова справа, посилювалася боротьба за пасовиська та стада худоби. У центрі міфології перебувала боротьба Бога Грози, носія військових функцій, зі Змієм за жінку та худобу. Панувало уявлення, що нормальне природне і соціальне життя забезпечувалося не священним шлюбом, а силою зброї. Така система господарства, суспільного життя та ідеології протягом четвертого – третього тисячоліття до н. е. поширювалася на значній території Європи і Малої Азії, що обумовлювалося як військовими вторгненнями, так і запозиченням досвіду та уявлень сусідніми спільностями.

Численні археологічні дані і наукові дослідження дають підстави вважати, що процес індоєвропеїзації Європи відбувався не з заходу на схід, а навпаки – з Передкавказзя та південних областей Східної Європи до Подунав’я і Балкан, у прикарпатські області, а також смугою каспійсько–уальських степів до Середньої Азії, Індії та Ірану і, частково, через Закавказзя до Передньої Азії. Остаточний етап індоєвропеїзації Північно - Західного Причорномор’я можна пов’язувати з часом поширення усатівської культури. У поховальному ритуалі переважають індоєвропейські степові традиції: поодинокі скорчені й посипані вохрою трупопокладення в ямах, перекритих кам’яними плитами, дерев’яними колодами або повністю обкладених каменем. Престижні поховання здійснювалися у великих курганах з кромлехами й кам’яними закладами, пов’язаними із центральною гробницею. У них трапляється значна кількість мідних речей, зокрема кинджалів. На противагу цьому поховання в ґрунтових могильниках, де ховали рядових членів суспільства, не вирізняються ні трудовими витратами, ні наявністю цінних речей [18]. Степові традиції переважають і в керамічному комплексі усатівської культури, для якого типовим є посуд з домішками товченої мушлі, прикрашений мотузчатим орнаментом. Однак ще зберігається й мальований посуд та стилізовані антропоморфні жіночі статуетки, що засвідчує участь у формуванні цієї етносоціальної спільності окремих груп пізньотрипільського населення.

Процеси етнокультурної міксації та поступової індоєвропеїзації протягом третього тисячоліття до н. е. відбувалися на території лісостепової України, Волині, Прикарпаття та прилеглих до них областей. Племінні групи східнотрипільської лінії розвитку, поступово просуваючись до Дніпра на південь від Києва. Під час тривалої землеробської колонізації лісостепових просторів між Дністром та Дніпром носії ранньотрипільсько–кукутенської культури змішувалися з місцевим неолітичним населенням. Східнотрипільські групи утворювали якісно нові етнічні спільності, відмінні як від карпато-дністровських кукутені-трипільських, так і від місцевих постнеолітичних. Вони сприйняли передовий господарський досвід, зокрема ранні форми орного землеробства, досконалі прийоми домобудівництва, певну систему культів та ідеологічних уявлень давньоземлеробського типу. Останнє засвідчено антропоморфною жіночою пластикою. Отже, пізньотрипільська доба демонструє строкату, складну, перехідну в етномовному відношенні історичну ситуацію. У ході історичного процесу відбувалася поступова індоєвропеїзація залишків місцевого населення за умов просування пастуших племен зі степів та переорієнтації нащадків тубільців на скотарство. Утворилася широка культурно-історична спільність культур шнурової кераміки та бойових сокир, яка пов’язується з германо-балтослов’янськими племенами.

Згідно з висновками мовознавців, германо-балтослов’янська макроплемінна етномовна спільність спочатку диференціювалася на германську та балто-слов’янську групи. Не пізніше другого тисячоліття до н. е. остання також втратила свою єдність, внаслідок чого утворилися власне праслов’янська та прибалтська діалектні спільності [ 8, ст. 299]. П.Третьяков виділяє шість основних груп племен, що взаємодіяли у другому тисячолітті до н.е.: 1) середньоєвропейські і східноєвропейські пастуші племена “шнурової кераміки”; 2) пізньотрипільські і нижньодунайські племена; 3) ютландсько-скандинавські племена; 4) північні лісові племена; 5) степові племена; 6) основна територія протослов’янських (балтослов’янських) племен. Ритуально – культова система предків слов’ян протягом третього – другого тисячоліття до н. е. утворювалась завдяки схрещенню обрядових традицій середньодніпровсько–волинсько–прикарпатських посттрипільських груп зі звичаями і віруваннями індоєвропейців – скотарів північного Причорномор’я, Приазов’я та Донеччини. Процес утворення праслов’янської спільності повністю завершився наприкінці другого тисячоліття до н. е., коли утворилася білогрудівська землеробсько–скотарська культура пізньої бронзи та переходу до раннього залізного віку.

Як бачимо, на ґрунті багатьох етнічних складників і культурних традицій складалася духовна культура населення України епохи неоліту і у післянеолітичний час. Нові риси в цій культурі пов’язані насамперед з новою соціально – економічною ситуацією, з новими напрямами самоорганізації і саморозвитку всієї системи чинників неолітичного суспільства. Аналіз знакових систем і орнаментики трипільського посуду дає змогу відчути духовну культуру найдавнішого населення України того часу.

Покровителями гончарства часто вважали основних богів. Цікава символіка, в тому числі, була притаманна виробам інших галузей (прядінню, ткацтву, тваринництву, землеробству). Не пізніше неоліту з’явилися уявлення про нитку долі та про пов’язаних з нею божественних ткальмойр, що потім знаходимо у нижчому шарі слов’янської міфології. М. Максимович, аналізуючи основні сюжети українського фольклору, зазначив, що головна його мета – боротьба духу з долею.

Вчені відзначають широке розповсюдження зображень змія - дракона на виробах, що стосуються культури Кукутені – Трипілля. Найбільш ранні зображення змія – дракона зафіксовані на кераміці пам’ятників фази Прекукутені. Сьогодні відомо понад 3000 поселень та 200 поховань Трипільської культури, де також знаходимо символ змія. Зображення зміїв дуже різноманітні: згорнуті в клубок, витягнуті, у замкненому просторі, по два, по чотири, з чітко модельованою чи стилізованими головами. Інколи замість голови зображені короткі промені. Цікаво, що при розгляді орнамента у круговій розгортці зміїні сюжети з парних зображень змій, а також змій, розгорнутих в клубок, утворюють хрестоподібні композиції, що вказує на складність уявлень давніх землеробів і на зв’язок зображення змії з солярними символами. Не випадково в орнаментації посуду знаходимо символи вогню, знак сваргу (той самий, що і на вівтарі Софії Київської), хрести (і це задовго до введення християнства), сонячні символи тощо.

На думку В. Збеновича, поява у кукутені – трипільських племен релігійних уявлень, міфів, обрядів, пов’язаних зі змієм – драконом, збігається у часі формування культур и Трипілля. У розвинутому Трипіллі образ змія – дракона продовжує існувати як культова традиція, поступово видозмінюючись і деформуючись.

Духовний світ населення України епохи неоліту і міді можна окреслити як такий, на Груні якого розвинулись культур и багатьох європейських народів. Стверджувати таке дає підставу вивчення зображувальної традиції трипільців. Змія – один з найбільш значних і універсальних архетипів, вироблених їхньою релігійно-міфілогічною свідомістю. Ця істота – символ землі і родючості, охоронниця води, космічний медіатор, що з’єднує небо і землю, стала об’єктом культу і покоління вже в пізньому палеоліті. На пластинці з бивня мамонта, знайденій на стоянці Мальта, є зображення кількох змій у вигляді хвилястої стрічки з великою овальною головою на кінці. Подібний прийом зображення змії використовувався стародавніми митцями різних регіонів протягом багатьох тисячоліть (наприклад, зображення змії на посуді халафської культури в Месопотамії (п’ятого тисячоліття до н. е.). Зображення змій відомі на кераміці неолітичних культур від Карпатського басейна до Китаю і Японії. Про культ змія в енеоліті свідчать зображення на посуді великих європейських археологічних культур. Змія широко представлена в культурі Ірану та Афганістану четвертого – другого тисячоліття до н.е. Символи цього культу є на посуді культур епохи неоліту-бронзи Середньої Азії. Названий образ знаходимо і в культурі Київської Русі більш пізнього періоду.

Згідно з уявленнями слов’ян, одна з основних функцій міфічного предка – змія-змії полягає в забезпечені продовження роду здоровим, сильним духом, високоморальним потомством. З цим пов’язане уявлення про те, що змія оберігає вагітних жінок, сприяє успішним пологам.

З ритуальних дій, пов’язаних з цим уявленням, особливо показові обряди саракачан на Балканах. Змію вони вважають провісником майбутнього, за її поведінкою передбачають людську долю змія сприймається ними як найбільш сильний оберіг від злої магії в цілому і від “злих очей” зокрема. Голова змії захищає будинок, сім’ю, кожну людину від будь-якого зла. У давньобалканському світогляді місяць, земля, вогонь і змія – чотири елементи, які, як частини Космосу, утворюють основу життя.

Спіраль, змія, хрести – найархаїчніші символи людської культур и і історії. Образ літаючого змія виник в уявлені людини ще у первісний час. Згідно з теорією К. Леві–Строса, світосприйняття людини первісного і традиційного суспільств ґрунтується на двоїстих опозиціях, антагонізм між якими спирається в міфі і ритуалі [21 ст. 206]. Очевидним проявом однієї з основних опозицій низ/верх (земля – небо) були змія і птиця. Наділення змія крильми поєднало антиподів у синкретичній – міфологічному небесному змії – драконі. Зображення крилатого змія присутні в кераміці неолітичних культур Балкано-Дунайського регіону, в пізньонеолітичних культурах Боян, Вінча та ін. Отже, можна зробити висновок про існування досить стійкої зображувальної традиції, властивої всьому колу нео-енеолітичних культур Південно-Східної Європи.

Виразно спостерігається взаємозв’язок зміїного і жіночого початків на думку Б. Рибакова, об’єктом вшанування трипільців був добрий вуж – “охоронець всього найціннішого”, аналог пізнього слов’янського “домовика”. Учений вважає, що пара вужів, зображених на животі ранньотрипільської статуетки, охороняє утробу майбутньої матері. Вужі, які обвивають конічні виступи на посудинах (груди Матері Неба), викликають дощ і тим самим є посередниками між небом і землею. На думку М. Гімбутас, населення до індоєвропейської з Європи поклонялось божествам води, повітря і космічних сил – Пташині і Зміїні Богиням. Атрибут останньої – спіральний орнамент.

В. Збенович зауважує, що змій – дракон мало нагадує доброго вужа: його зображення на посуді – символ надприродної лякаючої сили. Він не може символізувати і Зміїну Богиню, це її антипод, чоловічий початок суть якого виявляється в його зображеннях та жіночих статуетках: дракони обвивають ноги і стегна жінки, тягнуться до її лона. Дослідники відзначають, що в світових міфах патріархального походження фігурує дихаючий вогнем крилатий змій, часто з багатьма головами, який виносить дівчат за межі досягнення чоловіками. Дівчину звільняє герой після жорсткої боротьби з драконом і втрати останні магічних властивостей. Можливо, трипільській дракон є попередником негативних персонажів цих міфів. Характерно, що подібний сюжет типовий для української міфології, а образ культурного героя надзвичайно поширений в синкретично-міфологічному шарі української культури.

Широко приставлені в трипільській кераміці і антропоморфні сюжети. Найбільш поширеними є зображення жінки. Їх вивчення дає підставу зробити ряд висновків. Серед археологічних джерел передусім виділяється образ вагітної жінки, що загальновизнано пов’язується з ідеєю родючості взагалі і зародження життя. Привертає увагу зв’язок образу вагітної жінки зі змією, розташованою на животі, яка, як відомо, охороняє плід в утробі жінки. Дана гіпотеза підтверджується наведеним вище етнографічним матеріалом з життя сорочан.

Ще один образ, який знаходимо у великій кількості археологічних знахідок – образ жінки, яка сидить на “троні”, спинка якого зображується в зооморфних рисах. Характерна для цього типу напівсидяча поза, перебільшено натуралістичне зображення задньої частини і схематичне зображення інших частин тіла і деталей. Спинки стільців – тронів найчастіше модельовані у вигляді стилізованої голови бика, що, на думку дослідників, символізує злиття жіночого і чоловічого початків. М. Чмихов переконливо пов’язує даний образ з космічно – зодіакальною (переважно Тельцевою) символікою індоєвропейців, археологічних знахідках “бичачої” тематики (трипільська культура, культура Вінча, ямна культура) вбачає матеріалізацію міфів про богів – биків і про шлюб Зевса та Європи.

Ще одна група знахідок передає образ жінки зі складеними під грудьми руками, що, на думку С. Бібікова, є жестом родючості. Елементи орнамента на статуетках – ромб, спіраль, концентричні кола – пов’язані з давньоземлеробською символікою, яка детально досліджена Б. Рибаковим.

До посуду, пов’язаного з культовими церемоніями, можна віднести ковші і черпаки, що досить часто зустрічаються в археологічних пам’ятках Прикарпаття і Волині доби бронзи та раннього заліза. Їх ручки, зроблені у вигляді бика чи жінки, красномовно свідчать про використання цих предметів культових діях. Можливо, вода в цих ковшах поєднувала землю і небо, Богиню родючості і Небесного Бика. Можливо, за допомогою певних ритуальних дій таким чином давні землероби викликали дощ. Певне семантичне навантаження ніс і орнамент.

Для раннього Трипілля не характерна зооморфна пластика, але в Олександрівці знайдений грубо виліплений мініатюрний предмет у формі човна з головою бика (знову ж таки спостерігається зв’язок культового предмета з водою). Стилізоване зображення бичачої голови є також на посуді з Слобідки Західної. У Тимково і Олександрівці знайдено фрагмент посуду з зооморфними наліпленнями, вид тварин визначити важко. Б. Рибаков вважає зооморфні наліплення на посуді оберегами [34, ст. 197].

Цікаві на посуді Трипілля орнаменти у вигляді двох риб, що рухаються по колу одна за одною і взаємопереплелись. Гадаємо, дане зображення є ще одним доказом усвідомлення давнім населенням України універсальних закономірностей існування природи і суспільства або, інакше кажучи, “закон універсального колообігу”. Семантика даного зображення очевидна: тенденція довпорядкування і збалансованості. На думку О. Шокала, символ “двох риб” виник на Придніпров’ї понад сім тисяч років тому. Основа цього знаку – яйцевидне зерно як протоелемент світородного Космічного Яйця – знак – архетип українського аграрного світогляду. Цей першозародок Світу утворюють дві життєродні первини – чоловіча першотворча (духовна) й жіноча відтворююча (природна). Чоловіча первина є носієм світлової енергії Природи і знаменує земний простір. Напрям взаємного руху задає Всеєдиний Дух.

Аналізуючи антропоморфні статуетки, знайдені у похованнях, Л. Поліщук і Є. Патокова роблять висновок: “можливе пояснення причин, які викликали до життя ритуальні поховання антропоморфних персонажів, ми бачимо в універсальній концепції умираючого і воскресаючого божества, яка залучалась до інтерпретації пластики Трипілля та інших ранньоземлеробських культур…”. Усатовські антропоморфні фігури зображають в основному мертві істоти. Навряд чи можна сумніватися, що це були міфологічні персонажі. Оскільки їх і покійників ховали в загальному могильнику, то і померлі люди уявлялись людям, які ховали, міфологічними істотами, які жили поруч з поселенням живих [31, ст. 81].

З даним висновком можна погодитись, якщо припустити, що душі померлих сприймалися живими як міфологічні істоти.

Б. Рибаков бачить антропоморфних і зооморфних сюжетах персонажів міфів, а в самій орнаментації – відображення даної міфології. Появи малюнків людей відображала, на його думку, перелом у світогляді неолітичного населення України. Всі малюнки людини за символами і атрибутами Т. Мовша об’єднує в три семантико-функціональні групи: 1) з аграрними символами; 2) з мисливськими символами; 3) з скотарськими символами.1. Виділені семантико-функціональні групи тісно взаємопов’язані з космогонією і міфологією і відображають мистецтво традиційної давньоземлеробської культури, де творчість художника породжувалася колективом. “Запис” в орнаментації посуду культового міфа слугував текстом при здійснені магічних обрядів.

До групи сюжетів з аграрною символікою можна віднести малюнки жіночих фігур з рослинними ознаками і “гребенем” у нижній частині, а також з диском – шаром на голові. Сам жіночий образ уособлює землю. Зв’язок жінки з рослинами відображає антропоморфна пластика багатьох давньоземлеробських культур. Знаки у вигляді гілок рослини інтерпретують як культову обрядовість, пов’язану із взаємовпливом родючості землі і творчо – перетворюючої сили людини. Рослинно-геометричний орнамент і солярні знаки та сюжети, які вони складають, символізують дерево життя, тотожне образу жінки – Матері-Землі. Світове дерево – матриця впорядкування Всесвіту, вісь світобудови, що розділяє і водночас пов’язує небо і землю – основний космогонічний мотив, який посідає в знаках Трипілля центральне місце, символізує головну функцію богині, що дарує життя. Рослинні мотиви поряд з фігурами жінки пов’язуються дослідниками з міфами про вічно живу, постійно оновлювану природу, що символізує постійний кругообіг життя і смерті. В антропоморфній пластиці Трипілля знаходимо також три постаті з диском і кругом на голові, що, на думку В. Маркевича, є зображенням жриць Сонця, які моляться великій богині-матері. Т. Мовша вважає, що коло може бути символом Місяця. В цьому є логіка, адже відомо, що з богом Сонця в слов’ян і в інших народів пов’язується чоловічий образ. У світогляді населення Трипілля – Кукутені з Сонцем пов’язувався образ бика. Обряди, пов’язані з культом Сонця, етнографи відносять до обрядовості сезонного характеру, що перекликається з культом рослинності. Як бачимо, в солярній символіці Трипілля присутні символи і Сонце, і Місяця. Символ Сонця пов’язується з язичницьким богом Сварогом або Дажбогом. Символи Місяця можуть бути співвіднесені з праобразом Матері-Землі, яка охоплює і втілюється в усьому Космосі.

Танцюючі жіночі фігурки в одязі з китицями, які деякі дослідники ототожнюють з рослинністю, відображають моління про воду. Досить сильним аргументом на користь такого висновку є дослідження Б. Рибакова, який серед етнографічного матеріалу балканських народів виділив обряд з додолами. Нагадаємо, що додоли – дівчата, одягнуті в зелені гілки, трави і квіти, яких поливають водою під час виконання спеціального танку з метою викликати зливу під час посухи. З аграрною символікою і обрядовістю викликання дощу пов’язані інші жіночі образи. Зокрема ті, що подаються разом із зображенням “гребеня”. Широкий “гребінь” знаходимо на малюнках з життя населення України в неолітичний час. Як правило, він складається з великої кількості зубців. Т. Мовша розглядає широкі “гребені” як символи води, що цілком підтверджується світовою традицією [25, ст. 41]. Так, у стародавньому китайському письмі “гребінь” означав дощ. Подібні знаки можна знайти в археологічних культурах Близького Сходу і Малої Азії. Отже, жіночі фігури в позі танцю, поставлені мов би на “гребінь”, відповідають за змістом фігурам з рослинними китицями по низу одягу. Можливо, семантично, ці фігури і не зовсім тотожні, але натяки на культ води тут очевидні. Без сумнівним також можна вважати обожнення водної стихії, пов’язане з поколінням богиням родючості і землеробства.

Як спадок від попередніх епох знаходимо в малюнках неолітичної доби сюжети, які, на думки дослідників, відображають мисливські культи. Хоча треба відзначити досить вагому присутність в трипільській культурі зооморфної пластики, яка включає і глиняні зображення звірів – биків, кіз, оленів, свиней, ведмедів, птахів, риб, земноводних, фантастичних тварин. Є реалістичні та схематичні зображення, фішки, зооморфні наліплення. Це цілком дозволяє припустити, що з дальшим розвитком мисливства і поширенням тваринництва відбувався і розвиток уявлень про ті сили і духи (в цей час уже, можливо, богів), які опікуються різними формами взаємодії людини з навколишнім світом.

Зображення, що мають зооморфні та антропоморфні риси, свідчать про розвинуті обрядові дійства. Найбільш відомі такі зображення є на посуді із Костенок ІV, (одна жінка зображена в рогатій масці, інша тримає таку ж маску над головою), предметах з поселення Жванець – Лиса Гора (фігура в рогатій масці) та Бринзен – Циганки (такого ж типу зображення чоловіка). Останнє В. Маркевич трактує як сцену вдалого полювання. Бринзенський малюнок лучника складається з чотирьох елементів – чоловічої фігури, маски, надітої на голову, натягнутого лука і косулі. Мисливець зображений в русі, в протягнутих руках – лук простого типу зі стрілою. Маска має вигляд видовженої голови тварини чи видовженого дзьоба птаха. У даному контексті маска, очевидно, є одним з основних елементів малюнка, що розкриває його зміст. Є припущення, що це, можливо, голова вовка. Міфологія і давньоукраїнський фольклор знають велику кількість оповідей про незвичайні властивості людей, запозичені ними від тварин (згадаймо хоч би український сюжет про (вовкулаків). У міфах Євразії образ вовка відображає культ вождя, воєначальника роду, племені, православного предка. У давніх індоєвропейських традиціях вовк – ритуальна тварина. Так, в давньохеттській традиції він є символом єдності і всевідання. Особливе місце культ вовка займає у південнокавказькій традиції. Генетичні витоки цього культу пов’язані з тотемізмом. Є й інша думка: маска у вигляді довгої голови і дзьоба птаха – просте маскування людини під час полювання. Але така версія видається надто спрощеною.

Малюнок лучника і косулі, можливо, є фрагментом оповіді про вождя-мисливця, наділеного надзвичайною магічною силою, вираженою атрибутом голови тварини чи птиці і важким луком зі стрілами. У сукупності мотивів могло бути закладено не тільки мисливську культову обрядовість, але й міф про вождя–мисливця, про божество – покровителя полювання. Жіночий образ з луком на посаді із Жванця – Лисої Гори супроводжується чоловічою фігурою зі збільшеною ознакою чоловічого початку. Т. Мовша припускає, що ця сцена відображає обрядовість, спрямовану на розмноження диких тварин, і магічну силу людського впливу. Можливо, цей сюжет виражає і загальну властивість людської свідомості (міфологічної зокрема), сприймати навколишній світ у формі і за допомогою бінарних опозицій (в даному випадку категорій чоловіче / жіноче).

Два жіночі образи з масками знаходимо на костештському посуді. Один – з маскою над головою – зображений з тваринами, інший, в масці, - в стані танцю на широкому “гребні”. У трьох овалах сюжету присутнє світове дерево, яке заміщає жінку, і чотири парні тварини – самиці й самці. Двоє з них з рослинами на спині, одна самка вагітна. Дослідники пояснюють цей сюжет як закликання, що сприяє розмноженню тварин. Очевидне тут поєднання рослинного і тваринного культів, усвідомлення їхнього взаємозв’язку між собою і світобудовою в цілому (світове дерево тотожне світу). І знову ж таки наявна тенденція до симетрії і впорядкування (пари тварин).

Мотив “тварина-рослина” найбільш розповсюджений у землеробсько-скотарських народів із сезонним відгоном худоби, її поверненням з пасовиськ і осінньо-зимовими і весняними ритуалами. Знаходимо його на посуді Трипілля. Символіка тваринництва представлена на фрагменті посуду зі зображенням корови з телям. Над тваринами вертикально опускається змія, яка, як вже зазначалося, має властивість оберігати новонароджених від зла. Цікаво, що символіка “Рігведи” образи “дійної корови” і її молока пов’язує з космічною родючістю. У давньоіндійській традиції корова відображення як культово-ритуальна тварина.

Отже, орнаментиці посуду неолітичного населення України відображені стародавні міфи, пов’язані з магічними обрядами і заклинаннями аграрного, рідше скотарського і промислово-мисливського характеру. На думку Т. Мовші, міф створювався колективно в ході здійснення обряду – соціально-символічного дійства. За допомогою обряду люди виходили на вищий рівень сприйняття світу, “проникали” в часи створення архетипів, трактували їх суть. Антропоморфні і зооморфні сюжети символізували новий етап в розвитку орнаментації посуду, обумовлений прогресом у сфері землеробського виробництва. Все це в цілому відображало перелом в духовній культурі тогочасного населення України. Змінювався і вдосконалювався внутрішній світ людей, вся система їх уявлень і вірувань. На початку третього тисячоліття до н. е. простежується тенденція до спрощення композиції трипільської кераміки. Багато дослідників відзначають глибоку кризу трипільської культури, яка завершується на зламі третього – другого тисячоліть до н. е. її закінченням.

На думку вчених, можна говорити лише про зникнення певних матеріальних предметів культури, але не про зникнення духовної традиції, яка продовжувала свій розвиток. В. Хвойка свого часу зазначав: “народ, який витворив ці пам’ятники, не міг зникнути безслідно, і був не хто інший, як та гілка арійського племені, якій слушно належить ім’я протослов’ян і нащадки якої заселяють ще й досі південно-західну Росію” [40, ст. 10 – 11].

Отже, в неолітичний час на території України утворилася розвинута міфологія, сюжети якої втілені в трипільських статуетках і в знакових системах кераміки. Можемо

Если Вам нужна помощь с академической работой (курсовая, контрольная, диплом, реферат и т.д.), обратитесь к нашим специалистам. Более 90000 специалистов готовы Вам помочь.
Бесплатные корректировки и доработки. Бесплатная оценка стоимости работы.

Поможем написать работу на аналогичную тему

Получить выполненную работу или консультацию специалиста по вашему учебному проекту
Нужна помощь в написании работы?
Мы - биржа профессиональных авторов (преподавателей и доцентов вузов). Пишем статьи РИНЦ, ВАК, Scopus. Помогаем в публикации. Правки вносим бесплатно.

Похожие рефераты: