Розвиток найдавніших уявлень і вірувань населення України від епохи палеоліту до введення християнства
Образ Мокоші був поширений серед багатьох слов'янських народів і пов'язувався передусім з культами води, плодючості худоби і родючості землі. Виступаючи богинею плідності, вона опікувалася також вагітними жінками, допомагала у пологах тощо. У першому тисячолітті н.е., коли в суспільстві дедалі більшої ваги набували соціальні чинники, виразно простежується тенденція до перетворення Мокоші на богиню-берегиню окремої сім'ї, будинку, сімейного вогнища і достатку. Не випадково образ Мокоші часто пов'язується з вівчарством і прядінням. Можна зробити висновок, що Мокоша перейняла дуже багато рис від різного роду божеств і духів епохи неоліту, коли прядіння і ткацтво мали яскраво виражений сакральний характер. За народними переказами, що дійшли до наших днів, первісне ім'я Мокоші — Мати Коша. В цьому — відгомін культу жінки-матері часів матріархату, коли порядкувала серед роду, в громаді, общині мудра, досвідчена жінка, яку всі називали Матір'ю. Вона лікувала, приймала пологи, визначала обов'язки кожному, навчала рукоділлю, куховарінню тощо. Мокоша, в уявленнях праукраїнців, пряла нитку людської долі, визначала майбутнє сім'ї тощо. У християнстві Мокошу замінила Параскева-П'ятниця.
Одна з найдавніших язичницьких богинь — Лада, богиня гармонії в природі, любові в шлюбі, мати-годувальниця Світу. Немовля на її голові було уособленням світла, а яблуко в руці містило ту ж ідею, що і яйця Латони в римській міфології.
Я.Головацький порівнював Ладу з індійською богинею Бговані, Кибелою Фрігії. В українських веснянках до Лади звертаються так: «Благослови мати, ой мати Ладо, мати, весну закликати». Лада, в уявленнях слов'ян, — мати близнят: Делі (Дани) — втіленої води, і Полеля — втіленого світла. Богиня-мати, яка народила основні першопочатки світобудови і астрального культу — вогонь і воду, була і початком Всесвіту. Вона несла в собі першопричини буття. Лада і боги-близнюки Леля і Полель були запозичені еллінами зі Скіфії і носили ті самі, щоправда, дещо видозмінені імена: Ла-тона, Діана, Аполлон. Обрядову пісню «А ми просо сіяли, сіяли, Ой, Див, Ладо, сіяли, сіяли» О.Потебня датував ще добою вед. М.Максимович, вивчаючи українські міфи про Ладу, ототожнював її з Золотою Панею — матір'ю бога Сонця.
На території України зберігся фольклор, що передає доісторичні міфи про войовничу вершницю Дану-Дойну:
Ходить Дойна понад воду,
Питається Дойна броду.
Не трапила Дойна на брід,
А трапила Дойна на слід,
Дев'ять коней потопила,
На десятім сама сплила.
Заплакала Буковина,
Що ся Дойна сама сплила.
Розглядаючи варіанти наведеної пісні, С.Семчинський вважає молдавське і румунське ім'я Дойна запозиченням українського імені Дана. Він пише, що українська Дана зберігає праіндоєвропейську Дану і що це ім'я продовжує мовну традицію, що сягає доісторичних часів.
Первісне Леля (Дана) була жіночим початком Всесвіту. У слов'ян вона звалася також Дівою. Вода, початок всього живого, вічно прекрасна, вічно світла, вона була дівою і водночас жінкою — дружиною Сонця. Про богиню, тотожну Дані, Я.Головацький писав: «Первісне Ефеська Діана, або Артеміда, являла собою воду як діюче начало.творення і шанувалася як Діва і одночасно як мати всього. Богиня Дана ототожнювалася також з Танаїс — на Дону і в Анатолії та Афіною — в Греції. Це і войовнича Дніпра (Анастасія) — вершниця з луком і стрілами, відома по двобою; з Дунаєм. Постать самого Дунаю О.Потебня тлумачив як; Індру (санскр.), тобто Перуна Русі. Отже, Лада символізувала уявлення слов'ян про воду і вогонь як першопочатки Світу.
Зоря — найпрекрасніша богиня Русі і богиня всіх народів Східного Середземномор'я. Вона володіла дещо більшим.антропоморфізмом порівняно з богами Причорномор'я її не можна повністю ототожнювати ні з грецькою Афродітою, ні з римською Венерою, однак наділена була ця богиня і прекрасними рисами Афродіти Небесної і ранньоелінської Еос. Зоря — вістунка наповненого величезним містичним змістом моменту народження тріади астральних богів: Місяця, Сонця і Зорі. Сповіщаючи про народження богів, Зоря сповіщає і про початок творення світу. У народному фольклорі, зберігаючи високе естетичне навантаження. Зоря символізує земне життя людей, наповнює буденні заняття духовним звучанням, вносить поетику в працю і людські стосунки. Погляд на повсякденну працю крізь призму поетично-мистецьких форм, тісного поєднання Людини і Природи характерний для всієї календарної обрядовості українського народу. Можливість поєднання прекрасного і корисного, незбагненного і земного завжди максимально використовується в міфопоетичній творчості слов'ян. Звеличується окрема особистість, яка, виконуючи цілком буденні, щоденні, звичні справи, створює гармонію в собі і в оточуючому світі.
Я.Головацький на багатому фактичному матеріалі доводить схожість світоглядних уявлень українців і західних слов'ян. Він виділяє чотири міфічні істоти: Яровит, Руевит, Поревит та Поренут, що згадуються у полабських та прибалтійських слов'ян. На його думку, ці істоти були нічим іншим, як обожненим втіленням сонця, що з'являється в різні пори року. Яровит, або Ярило (від слова ярі», тобто весна), означав ярість, мужність, а разом з тим і весну, молодість, свіжість і уособлював сонячну силу, що виявляється навесні.
Поренут зображався з чотирма головами, а п'яту тримав на грудях. Він втілював поворот сонця на літо, або народжуване сонце. На думку Я.Головацького, чотири голови є атрибутом сонця, а п'ята на грудях зображала народження нового сонця. Можливо, Поренут за своїм семантичним навантаженням подібний до Збруцького ідола.
Руевит (від слова руйний, тобто гарячий, вогненний, червоний) знаменував сонце влітку. Цікаво, що він зображався більшим за людський зріст, сімома головами і сімома мечами. Сім голів та сім мечів означали божество у повній силі. Логічно припустити, що сім голів і сім мечів символізували багатовимірність Всесвіту або уявлення слов'ян про низку світів, кожен з яких має свої характеристики.
Георгій Булашев відзначає, що «вірування у множинність небес перейшло в середовище народне і є на Україні повсюдним, закріпившись раз і назавжди в усьому руському народі відомою приповідкою — «на сьомому небі», що означає найвищий ступінь задоволення, щастя, яке межує з райським блаженством...».
Цікаво, що ці уявлення мають спільні риси з найновішими гіпотезами про. будову Всесвіту. Сучасна космологія розглядає його як сукупність кількох світів, кожний з яких має власні характеристики, стан матерії і часу. Так, зокрема, відомий вчений, Президент міжнародного центру психо-енергосуггестії А.Ігнатенко робить висновок про багатовимірність нашого Всесвіту. Сьогодні відомі сім вимірів. Ми живемо в тривимірному просторі з координатами: висота, ширина, довжина, а функція часу — будь-який механічний або біологічний рух. Але в нашому матеріальному світі існують більш тонкі явища, які отримують в наступних вимірах часові характеристики. Ріст волі, інтелекту, інтуїції, любові — це координати чотирьох-, п'яти-, шести-, семивимірних просторів. Учений також зазначає, що «наш Всесвіт пронизує найтонша субстанція, про яку є згадки в багатьох космогонічних філософіях давнини — Абсолют, що має безкінечне число вимірів. Минуле, сучасне, майбутнє в Абсолюті єдині. Крім нашого, в ньому існують й інші всесвіти, але знання про них поки важкодоступні і для більш розвинутих неземних цивілізацій». А.Ігнатенко виділяє сім основних світів, кожному з яких відповідає свій колір і нота музичної октави. Можливо, це ще один крок до розгадки таємниці мистецтва, живопису, музики, їхнього впливу на людину.
Обґрунтування існування багатовимірних просторів можна знайти в роботі професора С. Полякова, який, ґрунтуючись на досягненнях природничих наук, зокрема, фізики елементарних частинок дійшов висновку: «Після смерті людини пам'ять і мислення відокремлюються від атомів, що їх народили, і далі існують самостійно. Вони можуть переміщуватися у космосі з космічними швидкостями. Після фізичної смерті ми продовжуємо жити, тобто живе наша пам'ять і мислення. Таким чином зірки народжують нові маси атомів, що відправляються в Космос, а люди після смерті фізичного тіла залишають свою пам'ять і мислення для Космосу». Вражає подібність цих висновків з багатьма моментами у світобаченні наших предків.
Про зв'язок міфологічних уявлень народів і сучасних знань пишуть В.Казначеєв і Є.Спірін. Досить обгрунтованими видаються їхні висновки про космічну відповідальність духу і про космоцентричну свідомість аграрних цивілізацій.
Ю. Фомін вважає, що принцип детермінізму дозволяє стверджувати одночасність існування минулого, сучасного і майбутнього. Він також висуває ідею багатовимірності простору. Фізик-теоретик Ф.Дайсон у роботі «Розбуджений універсум» обґрунтовує єдність минулого, сучасного і майбутнього, виходячи з геометрії світових конусів подій. Д.Бом сформулював так звану «голокінетичну» парадигму, в основі якої лежить ідея багатомірного гіперпростору. Специфіка цього нескінченного, неальтернативного, неспіввідносного простору в тому, що дві сутності можуть разом займати одне і те ж місце в один і той же час. Основна ідея бомовської космології: реальність одна, вона є неруйнівною, неділимою цілісністю, аспектами якої виступає матерія і свідомість. Д.Бом зазначає, що існує «зовнішній порядок», який проявляється в різноманітних станах «матерії-енергії» — від зовсім грубої, щільної і стабільної матерії, що сприймається нашими органами чуття в просторово-часових межах, до витонченої, чуттєво не сприйнятної. «Внутрішній (духовний) порядок» подібний до схованого порядку в голограмах, до якого ми рухаємося духовно, і всередині «голоруху» приходимо в кінцевому підсумку до вищої свідомості. Голокосмічна парадигма знаходиться у певному відношенні до голографічної гіпотези К. Прибрама, згідно з якою «всяке мислення включає, крім маніпуляції знаками і символами, голографічний компонент». Це відношення можна визначити як відношення макрокосму до мікрокосму. Численні дослідження і узагальнення, на думку В.Вернадського, «дозволяють вписати людину в розміреність космопланетарних і космічних режимів, виявити космоцентричні основи архаїчної синкретичної єдності ритуала і культури, уявити ранню людину не як заляканого грізними природними явищами дикуна, а як мудрого жителя Космосу, який вміє орієнтуватися серед космопланетарних явищ».
Отже, сучасний рівень дослідження стародавнього світогляду українців дає змогу вказати на дві домінуючі смислові тенденції. Перша пов'язана з Космосом як морально-етичним Універсумом, що випромінює і вбирає цінності світу. Друга фокусує ці етико-соціокосмічні категорії через антропогенетичні сутності, тобто крізь людську особистість в її лінійному і сакральному вимірах. У цьому контексті дослідники виділяють основні мотиви української міфології: мотив космогонічної офіри, мотив космогонічного агону-змагання і мотив «золотої середини».
Важллве місце у відтворенні архаїчною свідомістю просторово-часових, аксіологічних та предметно-речових реалій буття посідає антропний принцип. Згідно з цим принципом уява про єдність світу та його розвиток з Єдиного спирається на архаїчну нерозчленованість «свідомості» та «світу», які взаємопороджують та взаємовизначають сутнісні моменти дійсності. Архаїчне українське світобачення базується на змістовій насиченості і культурній варіативності Єдиного, в якому наявні творчі прообрази для реальних буттєвих станів.
Ще одна характерна риса стародавнього українського світогляду полягає в тому, що розвиток Універсуму, який бере початок в Єдиному, відбувається з чіткою домінантою в бік зростання оцінно-етичного напряму, і усвідомлюється есхатологічне. Метафора образу природи, яка гине в дохристиянських віруваннях і уявленнях українців тотожна всезагальній матриці життя і смерті, яка набуває нового якісного звучання в концепції якостей особи.
Жертвоприношення в архаїчному слов'янському світогляді означає розпадання Єдиного на сукупність хаотичних, але потенційно творчих реальностей, повноцінність яких визначається крізь призму співпричетності до єдиного початку, мірою позитивної сакральної наповненості. На основі архаїчного українського етнографічного матеріалу і аналізу археологічних джерел, проведеного в попередніх розділах, можна відзначити, що «смерть» в давніх ритуалах одночасно означає продовження життя. Померлий набуває рис медіативної жертви, а в голосіннях знаходимо образну, орієнтальну семантику моделювання і структурованості реального світу. Окремий випадок смерті символізує «смерть» божества, яке, в свою чергу, вбирає риси знищення всього «злого» і «старого» і потенційно несе в собі відродження «доброго» й «вічного». Цей мотив спостерігаємо в усьому комплексі української землеробської культури, обрядовості, археологічних знахідках на території України.
Для світогляду наших предків характерна також сукупність уявлень про дуально-травестійну забудову Всесвіту, який поділяється на структурований, організований, знаний і «освоєний» світ «культури» та неорганізований, «чужий» і «невизначений» світ «антикультури». У першому панує впорядкованість значень, у другому — заплутаність, інверсія смислів.
Уявлення про зв'язок особистого життя з ритмом космосу (світу порядку) визначало оцінку смислу і цінності людського існування, сприяло зростанню ролі самооцінки і самосвідомості, практичної і духовної незалежності індивіда.
Для дохристиянської культури українців характерна своєрідна парадигма «маятника», що пронизує всю їхню міфопоетичну свідомість: максимально-граничні світобудівні значення викликають відповідні проталежні за наповненістю стани. Найбільшого звучання тут набувають метафори «провини» та «покарання-каяття». Розірваність, хаотичність, дезінтегрованість світу, втрата цілісності та повноти є результатом злочинного діяння, «провини» бога-жертви. Світ був колись ідеальним, цілісним та єдиним, але через «провину» бога згубив цю свою якість (став «бідним», «розірваним»), яку можна повернути тільки шляхом «покарання»-«офіри» бога. Звідси випливає необхідність очищення і каяття, тобто архаїчного «катарсису», який полягає в позбавленні спільноти від «утаємничених», «прихованих»-негативних, руйнуючих тенденцій, що беруть витоки в сутності індивіда. У слов'янській культурі це «звільнення-очищення» досягається за допомогою маскарадного дійства, оберненого до значень хаотичної, переважно звіроподібної «нелюдяності». На думку багатьох дослідників, всі календарні свята, зв'язані з іменами різних богів (дохристиянських, а потім і християнських) є різними фазами життя-смерті-відродження одного бога. Це — існування в слов'ян раніше названого «закону» універсального коловороту.
Різноманітність проявів співвіднесеності Єдиного («передасоціативного») з Одиничним (що емпірично спостерігається, конкретно-реальне) визначає основний зміст і навантаження української міфологічної моделі, в якій ідея просторового впорядкування світу переважає йога часову визначеність. Тому модель світу являє собою завершеність певної просторової ієрархії цінностей. В уявленнях стародавнього населення України чітка просторова демаркація світу співіснує з менш чітко вираженими уявленнями щодо меж міфічного часу. Згідно з теорією антропокосмізму людина — частина Всесвіту, саморозвивається за його законами і сама впливає на нього силою своєї свідомості.
Характерно, що в праукраїнському міфологічному світогляді все, що максимально наближене до «центра», “сідзолотим”. Цю особливість багато вчених пов'язують з символікою вогню як ознаки позачасового характеру вогневої субстанції. Символи вогню присутні на археологічних знахідках на території України, починаючи з пайеоліту і до прийняття християнства. З космогонічним Мотивом «золотої, середини» тісно пов'язана метафора «світла-тіні». Інтенції «світла» повністю визначають космологічну світобудову і наповненість староукраїнського світосприйняття. Найближчою до бога сутністю є світло. Символіка «сонця-золота-вогню», наявна в літературі Київської Русі, дійшла до нас в багатоманітному світі народної творчості і давньої української культури.
Видається цікавою світовидча логіка стародавньої.людини, розроблена М.Новиковою на основі аналізу архаїчних українських замовлянь. Стародавня людина бачить світ, у якому: 1) ніщо не зникає і не з'являється: в космічному масштабі все лише перебуває безначальне і безконечно, «з'являтися» і «зникати» воно здатне лише на певній ділянці світобудови, в полі зору даної людини; 2) ніщо не діє: все лише присутнє (як сутнісна характеристика) разом із самим суб'єктом, заховане в ньому, діяння «приходить і відходить» зі своїм носієм, а не.навпаки: не носій-суб'єкт «приходить, відходить» через діяння; 3) «шкода» не може бути знищена до кінця: її можна лише вигнати, виселити в потойбічне інобуття або відсунути якнайдалі, або «витягти» з людини та її мікрокосму, проте так само незнищенна і «користь», вона є завжди і зникає-з'являється лише в найближчому людському овиді; 4) вся взаємодія людини з нелюдськими, космічними силами і стихіями зводиться до посилення-послаблення їхньої присутності в ній самій і в найближчому до неї середовищі; 5) оскільки ж чіткої опозиції «користі-шкоди», а тим більше «добра - зла» серед суб'єктів замовлянь іще немає, правильніше говорити про благодійне або шкідливе групування, про сполучуваність предметів світу замовлянь: «збільшення буття» - це збільшення їхньої «доброї» сполучуваності, «зменшення буття» — це збільшення сполучуваності «лихої».
Характерна риса дохристиянського світогляду українців — уявлення про низку «світів», яке пов'язується з таким явищем в старослов'янському світобаченні, як «внутрішня точка зору на простір», що, в свою чергу, символізує певну взаємозалежність частин буття, означених в просторі співвіднесених з «центром». Звідси кожний з «світів» має власну систему ціннісно-етичних і; просторово-часових координат. Підтвердження знаходимо в синкретичному, міфологічному шарі української культури. Уявлення про багатоярусність світу простежується в багатьох археологічних знахідках і комплексах, в народному середовищі вірили, що, «крім видимого неба, є ще інше, що називається імперійським. Воно прикривається видимим небом, ніби склом. Синіх оболоків є аж сім, а восьме вже й справді небо». Або подібна думка, яка ніби «розтягує» ієрархію підпросторів: «Під землею так само живуть люди: одне слово, площин, схожих на нашу, під нами безліч. Надра землі складають другий світ».
Слід відзначити, що в українській міфології космогонічні ідеї перебувають під впливом архаїчної безпосередньої протиставленості хаосу та космосу, що виявилась найбільш придатною формою для засвоєння слов'янством християнської ідеї морального агоністично-дуалістичний мотив, який символізував відносини між слов'янськими богами. У найзагальнішій інтерпретації агоністика — це така форма виразу світобудівної парадигми, в межах якої зустріч хаосу та космосу мислиться безпосередньо, крім того, ця зустріч носить стрімкий, напружений характер та завершується перемогою однією з сторін. подвоєння світу на світи Добра і Зла. З протиставленості хаосу і космосу випливає. Агоністична космогонія найяскравіше виражена в поховальній та весільній обрядовості, підтвердження чому знаходимо в багатьох етнографічних виданнях. З атомістичним мотивом пов'язаний образ солярного, або культурного, героя-дії якого крізь призму уснопоетичної творчості детально описує М.Грушевський [13]. Хоч цей образ і набув з часом християнського забарвлення, але основні архетипи символізованого ним світобачення багато в чому залишились незмінними. Слід зазначити, що образ християнської внутрішньої космогонії душі був створений за допомогою тих метафізичних метафор («смерть» — «відродження», «верх» — «низ», «світло» — «темрява» тощо), які були характерні для давньослов'янської ментальності. Тому середньовічна християнська архетипіка душі заповнена метафорами, властивими міфосвідомості. Східнослов'янська культура спрямована на занурення у світ людської душі. Осягнення шляхів цього самопізнання здійснюється за допомогою інтуїтивного самоспоглядання.
Ще одна характерна риса праукраїнської міфосвідомості — її антропоморфність. Ця особливість також перейшла з певними видозмінами в наступні століття і була втілена в образі святості в культурі Київської Русі. Вказаний погляд на світ спрямований зсередини назовні, від людини до Універсуму. В основі його — непоборне інтимне ставлення до природи. Людина знаходить себе саму у зовнішньому світі. Та й у Всесвіті вона бачить ті самі якості, що властиві їй самій. Водночас і в собі вона знаходить Всесвіт. Людина і Всесвіт. Людина усвідомлює себе як зменшену модель, яка відтворює Всесвіт. От через що. в образі святості центр уваги перенесено на особу — носія святості, святого, котрий на рівні мікрокосму, в межах локального соціального світу уподібнюється до Бога як втіленого сакрального начала в масштабах макрокосму.
Під впливом глибинного шару народної культури відбулася певна переакцентація християнського (у візантійському трактуванні) розуміння святості, формується один з фундаментальних принципів давньоруської свідомості — уявлення про святість як вищий моральний ідеал поведінки, як особливу життєву позицію, її розуміють як жертовність. Образ святості наповнюється моральним змістом і постає як ідеал праведного, непорочного життя. Так, Володимир Мономах в своєму «Поученії» закликає в усьому керуватися життєвою доцільністю і здоровим глуздом. Праця для Мономаха — найвище мірило богоугодності людини. Все це мало відповідало ортодоксальним вимогам візантійської церкви, але, без сумніву, виражало світобачення і уявлення давньоруського суспільства, яке продовжувало вбирати та випромінювати початки й струмені тисячолітньої української культури.
Висновок
Якісні зміни в духовно-культурній сфері життя сучасного українського суспільства неможливі без вивчення народної культурної традиції, прилучення до якої сприяє самовизначенню людини. Найдавніші вірування і уявлення українського народу втілились у його обрядах і звичаях. Дедалі актуальнішим стає зв'язок найдавнішого світогляду нашого народу з його історією та сучасністю. Крізь призму цивілізаційного підходу більш глобально і різнопланово бачиться історія України, культура її населення.
Починаючи з епохи мустьє, в неандертальців простежуються перші спроби осмислення навколишньої дійсності. У найдавніший час на території України існували первісні форми регуляції людської поведінки, які синкретично поєднували вплив маги, звичаю і міфу. Ранніми формами релігійних вірувань були: магія, анімізм, тотемізм і фетишизм. Ряд археологічних пам'яток України пов'язаний з давнім мистецтвом і віруваннями. Для багатьох палеолітичних знахідок характерна наявність фарби червоного і жовтого кольорів, які символізували вогонь і сонце, життя і магічну силу. Ці кольори стали початком астральної символіки пізніших часів. Орнаменти та схеми виражали прагнення і здатність людського розуму до впорядкування навколишньої дійсності. Складний світ вірувань найдавнішої людини був пронизаний вірою у вищу силу, яка (за посередництвом обрядів і культів) ставила перед людьми передусім морально-етичні обмеження і стежила (за допомогою духів) за їх дотриманням. Саме в такому ракурсі чуринга (та подібні культові предмети пізнішого часу) сприймалася як найвищий символ єднання людей, суспільства та природи. Людина палеоліту (включаючи мезоліт)починає осягати єдність процесу життя. Дуальна система первісного суспільства характеризується життєво важливою рівновагою між людьми і природою.
Доба протонеоліту і неоліту стає переломним моментом в етногенетичному розвитку людства. Культ чуринги передував моделі організованого розчленованого Всесвіту. Ця модель стала одним з проявів уявлень про універсальні закономірності існування природи і суспільства, відомі під назвою «універсального закону», або «закону універсального колообігу». Заняття землеробством ґрунтувалося на врахуванні закономірностей руху небесних світил. У цей час з'являються виразні астрально-космічні символи. В часи протонеоліту-неоліту виникають найдавніші космогонічні міфи. Зодіак став першою штучною геоцентричною моделлю, що виникла в протонеоліті. У слов'ян уявлення про «закон» і зодіак збереглися насамперед в образах дванадцяти сонячних місяців року як хазяїв життя. Можна зробити висновок про еволюційність розвитку вірувань населення України в переднеолітичний час і спадкоємність культурної традиції в пізніший час. Тотожними термінами до давньоруських понять «закону» і найбільш відповідними їх суті є самоорганізація і впорядкування, що доводить правильність синергетичного підходу до вивчення найдавнішої культури України. Поступово, в протонеоліті, починають утверджуватися уявлення про богів, що стало наслідком змін у соціально-господарській сфері життя населення України (найважливіша з яких — і перехід до відтворюючих форм господарства), а також змін у самій тогочасній людині. Дедалі тіснішим і багатоманітнішим стає зв'язок людини з навколишнім середовищем. З'являються нові риси у взаємовідносинах з космосом, з яким пов'язане виникнення нових богів і вірувань. Складається найдавніша система світогляду наших предків. Поряд з богами продовжує існувати розвинута система уявлень про духів. На ґрунті багатьох етнічних складників і культурних традицій будувалася духовна культура населення України епохи неоліту і в післянеолітичний час. Нові риси в цій культурі пов'язані насамперед з новою соціально-економічною ситуацією, з новими напрямами самоорганізації і розвитку всієї системи чинників неолітичного суспільства.
В орнаментиці посуду неолітичного населення України відображені стародавні міфи, пов'язані з магічними обрядами і заклинаннями аграрного, рідше скотарського і промислово-мисливського характеру. Антропоморфні і зооморфні сюжети символізували новий етап в розвитку орнаментації посуду, обумовлений прогресом у сфері землеробського виробництва. Все це в цілому відображало значний перелом у духовній культурі того часу і сприяло виникненню нових форм відносин людини з довкіллям. Вдосконалюється і змінюється внутрішній світ людей, вся система їх уявлень і вірувань.
Населення епохи бронзи значною мірою зберегло духовні традиції попередньої епохи, про що свідчать археологічні знахідки та порівняльно-історичний матеріал. Світогляд населення України епохи бронзи ґрунтувався на обожненні природного циклу. Масові могильники і кургани дають підстави вважати, що в цей час все більшого поширення набувають уявлення, пов'язані з соціально-майновим розшаруванням і зростанням ролі; чоловіка в ранньокласовому суспільстві. У цей час обожнюється душа, що керує тілом, вагомого значення набуває культ предків. Доля душ померлих уявлялась по-різному. Курган виступає як символ Всесвіту. Зберігається зв'язок з навколишнім середовищем через обожнення природних сил. Астрально-солярна символіка на археологічних знахідках зберігається, але центр ваги дедалі більше переміщується від узгодження своїх дій з природою до соціально-суб'єктивних чинників.
У скіфську епоху відбувається взаємоасиміляції, господарсько-культурний та певний етномовний симбіоз лісостепового і степового населення України. Поховальні обряди в більшості нагадують традиції епохи бронзи. Велика роль у поховальній практиці належала вогню. Орієнтування померлих у похованнях тісно пов'язане з уявленнями про потойбічний світ і позаземну долю похованого. Сонце сприймалось як найвища світлоносна сила, яка організовує і оберігає життя людей та їхні душі. Очевидною є віра в можливість самої людини впливати на долю померлих співплемінників. Це свідчить про самоусвідомлення людиною власної значущості, про зростання цінності дієвої особистості, здатної впливати на процеси самоорганізації і самовпорядкування свого внутрішнього світу та зовнішнього соціально-природного середовища. Космічні мотиви також досить поширені в знахідках скіфського часу.
Процеси соціальної диференціації населення України першого тисячоліття до н.е. мали вплив на еволюцію релігійно-міфологічних уявлень. Досить чітко простежуються паралелі між скіфськими і праслов'янськими божествами. Скіфське зображувальне мистецтво являє собою певну семіотичну систему, яка відображає просторову структуру космосу за допомогою різних кодів. Релігійно-міфологічна система цього часу поєднувала елементи зооморфної символіки звіриного стилю з антропоморфною міфологемою, увібравши вірування трипільської культури, елементи тотемів скотарської культури, вплив грецької міфології. Населення території України того часу все більшого значення надає соціальним силам. Узгодження діяльності суспільства з природними явищами-циклами поступається гармонії розвинутих ранньодержавних структур. Водночас глибинні пласти народної культури у вигляді найдавніших вірувань і культів, богів і духів, які складалися на території України з найдавнішого палеолітичного часу до першого тисячоліття н.е., посідали вагоме місце в світогляді і свідомості широких верств давньоукраїнського суспільства.
У першому тисячолітті н.е. релігійні та світоглядні уявлення населення були пов'язані з одушевленням і одухотворенням природи, з наданням їй антропоморфних властивостей і рис. Люди відчували себе інтегральною частиною навколишнього середовища, складовою кругообігу природних явищ, які символізували взаємовідношення людини з внутрішнім і зовнішнім Всесвітом. З небом в давніх українців були пов'язані уявлення про життєвий шлях людини, визначальне місце в якому надавалось морально-етичній наповненості людського буття. Можна зробити висновок про існування в Київській Русі астрального культу давньоукраїнських богів, система яких втілювала глибинний взаємозв'язок населення з космосом. У цьому зв'язку головна роль належала морально-етичній визначеності особистості. Людині надається можливість силою своєї свідомості, поряд з Богом, впорядковувати існуючий стан матерії і духу. Через самостійність індивіда розкривається всезагальна сила божества. У давньоруському суспільстві досить чітко простежується монотеїстична тенденція, тобто віра в єдиного бога, який «розгортається» в суспільстві через численних богів і духів, природних і неприродних істот. Отже, «потреба» Київської Русі в монотеїстичній релігії могла знайти своє «задоволення» в реалізації потенційних можливостей, наявних в дохристиянській духовній культурі українського народу.
Давня українська обрядовість була однією з форм збалансованих відносин соціально-господарської системи слов'ян з природно-екологічною і духовною. Обряди увібрали в себе весь попередній досвід розвитку найдавніших вірувань і виступали гармонійною формою взаємодії Людини і Природи.
Можна говорити про наявність спадкоємності в світсько-гуманістичному напрямі світоглядної думки Київської Русі і традицій народно-язичницької культури. Крім того, багато спільних рис знаходимо в дохристиянському світобаченні наших предків і найновіших поглядах на проблеми Людини і Світу.
І найголовніше: можна зробити висновок про неперервну, спадкову еволюцію найдавніших уявлень та вірувань населення України з найдавнішого часу до XI ст. нашої ери.
Список використаної літератури
Алексеев А.Ю., Мурзин В.Ю.,Ролле Р. Чертомлык: Скифский царский курган ІV в. до н. э. – К., 1990.
Анисимов А.Ф. Духовная жизнь первобытного общества. – М., 1996.
Артеменко И.И. Племена Верхнего и Среднего Поднепровья в эпоху бронзы. – М., 1967.
Археология Украинской ССР: В 3 т. – К., 1985. Т. 1. Первобытная археология.
Археология Украинской ССР: В 3 т. – К., 1986. Т. 3. Раннеславянский и древнерусский периоды.
Археология Украинской ССР: В 3 т. – К., 1986. Т. 2. Скифо-сарматская и античная археология.
Баран В.Д. Ранні слов’яни між дністром і Прип’яттю. – К., 1972.
Березанская С.С. Средний перидо бронзового века в Северной Украине. – К., 1972., Третьяков П.Н. Восточно славянские племена. – М., 1953.
Берзин Е.О. Социально – культурные изменения в Передней Азии и Юго – Восточной Европе в 4 – 3 тыс. до н. э. – М., 1989.
Борисковский П. И. палеолит Украины // материалы и исслед. по археологии СССР. – М., 1953. Вып. 40.
Брюсов А.Я. Очерки по истории племен Европейской части СССР в неолитическую эпоху. – М., 1952.
Бунятян Е.П. Методика социальных реконструкций в археологии: На материале скифских могильников IV – III вв. до н. э. – К., 1985.
Грушевський Михайло. Історія України-Руси: В 11 т., 12 кн. – К., 1991. Т. І. До початку ХІ віка.
Даниленко В.М. Кам’яна Могила. – К.,