Розвиток найдавніших уявлень і вірувань населення України від епохи палеоліту до введення християнства
Цікаво проаналізувати поховальний обряд через призму синергетичної концепції. Тоді смерть окремої людини може розглядатися як своєрідна точка біфуркації, коли в певній соціальній системі наростають зміни і в момент смерті вони досягають свого апогею, загрожуючи, за визначенням В. Бочкарьова, руйнуванням соціальних зв'язків і хаосом. У цій ситуації поховальний обряд покликаний забезпечити соціальній групі можливість швидко збалансувати внутрішні зв'язки і гармонійно поєднатися з природою. Інакше кажучи, природа і культура через взаємодію за допомогою ритуалу поховання потенційно отримують шанс вийти на новий рівень самоорганізації, перебороти хаос і увійти в стан природної культури і культури природи. Померлий виступає своєрідним медіатором між двома світами.
На поселеннях зрубної культури поки не зафіксовані культові споруди. Очевидно, ритуальні дії здійснювались всередині жител. Так, в житлі поселення біля с. Ільїчівка на Сіверському Дінці виявлено комплекс культових предметів, що складається із одинадцяти глиняних “хлібців”, чотирьох товстостінних чашок і шматка крейди з вирізаним на ньому косим хрестом. Отже, в обрядах, що проводились в житлах, використовувалась дрібна культова пластика. Логічно припустити, що домашній ритуал був спрямований на забезпечення добробуту сім'ї, відтворення повноцінного і здорового потомства, продуктів землеробства і поголів'я худоби. Сліди землеробського і тваринницького культів, а також культу предків — очевидні. Крім того, проведення ритуальних дій в житлах свідчить про початки демократичності, коли кожна людина могла спілкуватися з богами і духами без посередників і у визначеному нею самою місці.
Курган на поселеннях зрубної культури виконував не тільки меморіальну, а й культову функцію. Саме курган, який могильною ямою був у підземному світі, а вершиною тягнувся до неба, став своєрідним мостом, що зв'язував підземний, земний і небесний світи. Він втілював уявлення людей про триярусну будову світу. Люди, які здійснювали культові церемонії на його вершині, поєднували майбутнє, минуле і сучасне, спілкуючись з міфічними першопредками і богами. Можна говорити про особливе місце Кургана в системі світоглядних уявлень племен бронзового часу. Аналіз археологічних матеріалів дає підстави вважати, що довгі кургани взагалі і валоподібні споруди між курганами зокрема використовувались як святилища відкритого типу. Аналогічну традицію бачимо в населення України першого тисячоліття н. е. Довгі кургани на території України розкопані в Донецькій і Луганській областях, особливо поширені вони в Подніпров'ї. У середині XIX ст. П.Савельєв розкопав Довгу могилу біля Александрополя Дніпропетровської області, а І. Забелін дослідив подібні поховання біля хутора Геремесова Запорізької області. Він, зокрема, особливо підкреслив зв'язок довгих курганів епохи бронзи зі скіфськими царськими курганами. Розкопки біля села Балки Запорізької області підтвердили правильність висновку І. Забеліна. Тут на валу довгого кургану виявили святилище скіфського Арея, де був встромлений в землю меч. Складні валоподібні споруди розкопані в Запорізькій, Херсонській областях, в Криму і Північно-Західному Причорномор'ї.
Характерна риса довгих курганів — різноманітність їх форм: від овала правильної форми до більш складних фігур, скажімо, у вигляді вісімки, поєднання симетричних і не симетричних споруд. Така складна конфігурація курганів бронзового часу дала підстави вважати, що, з висоти пташиного польоту вони могли сприйматися як велетенські знаки-зображення, і що саме з цією метою вони і споруджувались. Ю. Шилов біля сіл Велика і Мала Білозерка Запорізької області виявив кургани у вигляді змія, а також кургани, що символізують Сонце, людину і птаха. На спині “птаха” був спалений померлий.
Після ретельного вивчення археологічного матеріалу і аналізу зовнішнього вигляду курганів Ю. Шилов зробив висновок про основний мотив світосприйняття населення, яке зводило ці кургани, — мотив взаємозв'язку Хаосу і Космосу двох фундаментальних станів-чинників світобудови. Дослідник простежує в степових курганах також символіку Місяця і Бика. Він підкреслює, що сюжет про народження і смерть Місяця є одним з основних в зображеннях на археологічних знахідках. Справді, культ Місяця був досить поширений у стародавніх народів. Фази Місяця — виникнення, ріст, зникнення, за яким йде нова поява через три темні ночі, — відіграли величезну роль у виробленні циклічних концепцій. Аналогічні концепції знаходимо передусім в архаїчних апокаліпсисах і антропогоніях (міфах про походження людини). Потоп покладає кінець виснаженому і грішному людству і народжується нове, відроджене людство, звичайно, від міфічного предка, врятованого від катастрофи. Аналіз цих груп міфів виявляє їх місячний характер. Подібні сюжети характерні і для світогляду населення України другого тисячоліття до н.е. — першого тисячоліття н. е. Адже місячний режим виявляє не тільки короткі проміжки часу (тиждень, місяць), а й слугує архетипом для тривалих періодів. Власне кажучи, народження людства, його ріст, його старіння і зникнення уподібнюються місячному циклу. Домінуючим в усіх космічно-міфологічних місячних концепціях є циклічне повернення того, що було раніше, — “вічне повернення”. Тут також знаходимо мотив повторення архетипової дії, спроектованої в усіх планах — космічному, біологічному, історичному, людському тощо. Водночас виявляємо циклічну структуру часу, який відроджується при кожному новому “народженні”, в якому б вигляді воно не проходило. Це “вічне повернення” свідчить про онтологію, не зачеплену ні часом, ні становленням. Можемо говорити про людиновимірність історії та історичність людини.
Досить поширена в степових курганах і символіка Сонця. Так, Ю. Шилов, аналізуючи восьмий шар Високої Могили, зазначає, що він мав вигляд хреста, вписаного в широкий овал. Це, пише дослідник, різновидність символіки Сонця, яке повеліває чотирма сторонами світобудови і порами року. На горизонтальній округлій вершині знаходився вимощений камінням жертовник з уламками кісток і посуду, слідами вогнищ. Від “сонця”, як показали аерофотознімки, розбігались 12 променеподібних доріг. Вони орієнтовані на найбільш яскраві зірки зодіаку. Встановлений зв'язок кожної з доріг з певною календарною датою. Подібно О. Знойку, Ю. Шилов робить висновок: “Приклад 6-8 шарів Високої Могили показує перехід від місячного до сонячного зодіаку. Це було викликане витісненням місячного і утвердженням сонячного календаря. Така зміна в другій половині третього тисячоліття до н. е., очевидно, мала загальноєвропейський характер. На думку вченого, матеріали “степових пірамід” свідчать про тривале перебування в Азово-Чорноморських степах залишків арійських племен після їх часткового переселення в Індію. Підтвердженням цього є досить близькі паралелі індійського пуруші і духовного світу праслов'ян, які наводить М. Чмихов. “Відповідають один одному міфологічні сюжети, послідовність їх розгортання, а головне, місце людини в системі світопорядку. Людина і в “Рігведі” і в “пірамідах степів” богорівна: представники суспільства — вожді, мудреці, посланці в інші світи — уподібнюються божествам. Ці божества не підняті над суспільством, не надприродні, їх раціональне коріння цілком очевидне. Однак вони концентрують в собі і матеріальні, і духовні сторони буття, причому на межі можливостей первісної культури, а можливо, що і людської природи взагалі”. Подібно до багатьох дослідників, Ю. Шилов наголошує на “особливо значному впливові цивілізацій Близького Сходу на племена Азовсько-чорноморських степів третього — другого тисячоліття до н. е.”. В культурі цих племен знаходимо універсальний символ світового дерева, їм властива віра в безсмертя людського духу, втілена в багатьох археологічних знахідках. Саме ця ідея була покладена в основу поховального обряду.
Отже, довгі кургани зрубної культури були передусім культовими спорудами. Як слушно вважає В. Отрощенко, ідея переправи, покладена в основу поховального обряду первісного суспільства, дозволяє трактувати плоский гребінь валоподібної споруди з укріпленими камінням і глиною відкосами як ритуальну дорогу, тобто як початок шляху, який повинен пройти померлий в інший світ. Різновисокі кургани, що оточували вал з обох сторін, допускали реальне чи символічне вознесіння тіла (душі), так само, як і опущення вниз. Можливо, така варіативність означала уявлення про те, що не кожна людина чи її духовна сутність гідна бути прийнятою на небі. Дуже ймовірна наявність в світогляді населення України того часу ідеї про обумовленість подальшої долі померлого його реальними земними справами.
Важливим елементом ритуалів проводу на той світ був візок. Показово, що мотив шляху і мандрівництва є одним з основних в слов'янській міфології. Безпосереднє відношення до переправи померлого за допомогою візка мають і поховання тварин — тяглової сили. Передусім це парні поховання коней із залишками вуздечок, наприклад, у кургані біля с. Биково Луганської області. Частіше знаходять деталі вуздечок при померлих. Семантику поховального ритуалу несуть зображення возів і коліс на посуді із поховань. Біля могильних ям кургану біля с. Іванівки Межівського району Дніпропетровської області виявлені черепи і кінцівки биків, які, враховуючи знайдений матеріал поховання, можуть розглядатися як тяглові тварини.
Не можна виключати і охоронних функцій Цих тварин по відношенню до померлого. Знаючи поширеність зображень бика і його статуеток в попередній час, можна припустити, що кам'яні голови у вигляді бика символізували небесного Бога-Бика. Саме він символізував небесний зодіак і космічний шлях душі померлого в інші світи. Подорож, здійснювана переїздом, вимагала серйозних матеріальних затрат (візок і пару коней чи биків міг дозволити собі лише представник заможних верств, так само як і жертвоприношення богам у вигляді тварин. Тому логічно припустити, що основна маса населення використовувала більш простий і дешевший спосіб переправи — перехід пішки. Саме його відображено на ряді археологічних знахідок. Так, на одному з глечиків поховання кургану біля с.Волчанка в Куйбишевській області бачимо фігуру чоловіка, що йде в далечінь. Зображення чоловіка знайдено в похованні, де був покладений підліток. Можливо, його і повинен був провести в потойбічний світ його старший предок, зображений на посуді.
Характерний для племен зрубної культури ще один шлях переправи — трупоспалення. В уявленнях тогочасного суспільства померлий відходив у потойбічний світ разом з димом ритуального вогнища, яке, як правило, запалювалось тут же на кургані. Курган був і святилищем відкритого типу, де проводились інші обряди, пов'язані з різними сторонами життя - людей бронзового віку, зокрема, з господарськими потребами. Як правило, всі вони супроводжувались вогнем. Можливо, це певним чином доводить правильність висновків щодо подібності вірувань населення Індії і України відповідного часу. У. Норман Браун в праці “Індійська міфологія” зазначає, що “найдавнішим літературним пам'ятником Індії є “Рігведа”. Вона була створена на архаїчній формі санскриту племенами аріїв, які прийшли в Індію з північного заходу, ймовірно між 1500 і 1200 рр. до н. е.”. Як бачимо, аналогії у світоглядній традиції доповнюються хронологічно, адже мова йде про бронзовий вік в Україні, а північний захід асоціюється з племенами степової України того часу.
Археологічні матеріали дають підстави припустити, що діючі поховальні пам'ятники використовувалися не тільки як святилища, а й навпаки, з часом святилища використовувалися з поховальною метою. Простежується тенденція освятити, “освоїти” місце майбутніх поховань. Цій меті підпорядковувались складні системи круглих ям. Такі системи наявні на території Дніпропетровщини, Херсонщини, Криму. Традиція освячувати певну територію відображала загальні закономірності розвитку людської свідомості. В уявленні людей того часу будь-яка територія, зайнята для проживання, мала попередньо перетворитися з “хаосу” на “космос” завдяки певному ритуалу. Численні дії освячення простору (в нашому випадку кургану і території біля нього), предметів, людей і т. д. свідчать про жагу первісної людини бути. Саме через ритуальні дії на кургані, що символічно повторювали акт творення і впорядкування Всесвіту, людина надавала створюваному нею світу відповідності позаземним архетипам. Все це ми знаходимо в українській міфології першого тисячоліття н. е.
Племена степової України другого тисячоліття до н.е. поклонялися кам'яним та дерев'яним ідолам. Біля с. Терни на валу Довгої могили було виявлено дерев'яного ідола, який багатьма дослідниками ототожнюється з кам'яними ідолами і зображеннями зрубної культури. Показово, що дерев'яні ідоли встановлювались над перекриттям поховань: курган-поховання біля с. Пролетарське Дніпропетровської області, курган-поховання біля с. Виноградне Запорізької області, курган-поховання біля с. Видножино Запорізької області. Логічно припустити, що вони символізували зв'язок покійного з небесним світом. Досить переконливим видається висновок про те, що представники зрубної культури мали уявлення про структурну організованість простору по вертикалі і горизонталі. Ці уявлення втілювались не лише в монументальних формах валоподібних святилищ, а й культових предметах. У цьому контексті привертає увагу серія жертвенних ножів з селища Стара Нагавська та Єлисеєвичі в Приазов'ї. Найбільш цікавим є ніж із Старої Нагавської з сокироподібним виступом і “пливучим” птахом з невідомими тваринами по боках. На думку В. Отрощенка, тварини по боках — традиційне оточення світового дерева (осі). Даний сюжет — примітивна схема і святилища, і світобудови. Можливо, що правильніше було б бачити в сокироподібному виступі прообраз світового дерева, але сама ідея наявності семантики центру або світового пагорба (роль якого часто виконував курган) досить слушна. Адже, поряд з вірою у небесні прототипи у свідомості давньої людини важливе місце посідало поняття “центру”. Символіку “центру” можна сформулювати таким чином: 1) Священна Гора, де зустрічаються Небо із Землею, розташована в центрі Світу (особливо сильною дана тенденція стала у скіфів); 2) будь-який храм чи палац, відповідно, будь-яке священне місто чи царська резиденція, є “Священною Горою”, а отже, і повним центром; 3) будучи Віссю Світу, священне місто чи храм розглядаються як точка дотику Неба, Землі і Пекла. Пекло, центр Землі і “Ворота Неба” перебувають на одній осі, по якій здійснюється перехід з однієї космічної сфери в іншу. Названі риси символіки чітко простежуються в культурах країн Сходу, що мали певний вплив на духовне життя населення України. Наявні вони у певній видозміні в слов'янському язичництві і в пізнішому християнстві Київської Русі, яке, по суті, стало в народному середовищі продовженням тисячолітньої культурної традиції, що склалась на українських землях протягом попередньої історії.
Характерною рисою обрядових дійств населення України епохи бронзи було жертвоприношення. Звичайно, в жертву приносилась велика рогата худоба чи коні, але при вивченні святилищ були виявлені й людські кістки і, навіть, зроблені з них знаряддя. Отже, з великою часткою ймовірності можна припустити, що людські жертвоприношення також здійснювалися. Можливо, були випадки ритуального канібалізму. Це підтверджується результатами судово-медичної експертизи кісток людини з поховання біля с. Нове Херсонської області. Історія стародавнього світу має такі аналоги. Прояви канібалізму в середовищі стародавніх іраномовних племен зафіксовано і в писемних джерелах. Можливим проявом такої традиції може бути широко відомий звичай виготовляти ритуальні чаші з черепів вбитих ворогів, досить поширений серед скіфів.
Важливим елементом культових церемоній був посуд, зокрема, дерев'яні чаші з поховань зрубної культури. Бронзові оправи на них містили вагоме смислове навантаження. Так, в сюжеті на дерев'яній чаші з с. Велика Білозерка Запорізької області центральним елементом є стилізоване дерево (ялина). Внизу дерева чітко виділяється ромб, який дослідники пов'язують з символікою жіночого початку і родючості.
Найбільш розгорнута модель світобудови відтворена на керамічному посуді з поховання біля с. Новопавлівка. Тут простежуються чотири орнаментальні зони, потрійний зигзаг під ребром, зображувальний фриз, розділений хвилястою лінією, геометричний орнамент, косі лінії тощо. Така орнаментальна схема відображає просторові уявлення населення бронзового часу. Нижній світ представлений умовно водною поверхнею по лінії ребра. На цій поверхні зліва направо пливуть дев'ять каченят, одне з яких пірнає, символізуючи таким чином контакт між земним і нижнім, невидимим світом. Зліва зображені два ромби, розділені лінією, і кут вершиною вниз, що пов'язується дослідниками з символікою жіночого початку. Праворуч — дві модифікації хреста, кут вершиною вверх і похила лінія — знаки чоловічого початку. Верхній світ переданий одинарною хвилястою лінією і рядом косих рисок, що, вірогідно, зображають небо і сонце. Аналіз композиції показує розмежування сфер, протиставлення категорій верх-низ, лівий-правий, наявність зв'язку між сферами. Можемо зробити висновок, що в населення України епохи бронзи існувала уже вироблена система поглядів на світ.
У межах України за доби пізнього неоліту, енеоліту та бронзи відомі три провідні традиції поховань: 1) близькосхідно-анатолійсько-балкано-дунайська, репрезентована переважно в ранньому та середньому трипіллі й пов'язана зі скорченими трупопокладеннями під житлами; 2) середньоєвропейсько-середньодніпровська, пов'язана з трупоспаленням — культура лінійно-стрічкової кераміки; 3) скотарсько-степова, відома за похованнями в ямах з використанням вохри, інколи каменю і курганних насипів. Перша надійно пов'язується зі східно-середземноморсько-балканським культурним світом і має численні паралелі в давньоземлеробських культурах Близького Сходу, Анатолії тощо. Разом з тим, на деяких поселеннях придніпровської щербанівської групи доби середнього Трипілля під підлогою жител відкрито й трупоспалення. Взагалі для населення пізнього Трипілля поховальний ритуал не був сталим та уніфікованим. На думку багатьох дослідників, це безпосередньо пов'язано з істотною взаємодією населення середземноморського антропологічного типу з тубільними мешканцями південних районів Східної Європи.
На думку Ю. Павленка, доцільно пов'язувати різні форми поховального ритуалу з різноманітними уявленнями давніх людей відносно того, як обрядовими діями можна вплинути на долю людської душі після смерті тіла.
Логічно припустити, що у різних народів існували неоднакові переконання. За С.Токарєвим, провідними ідеями, очевидно, були дві: збереження тіла чи хоча б його частини — черепа, інколи з наданням йому ознак обличчя померлого (що ми бачили в катакомбній культурі), або, навпаки, намагання повністю знищити тіло небіжчика. Перша пов'язана з уявленнями, що доля душі померлого залежить від збереження його тіла або обличчя, голови, в якій перебуває душа. Такі переконання широко побутували у різних пізньопервісних та ранньокласових суспільств, зокрема у давніх єгиптян, китайців, перуанців та інших. Саме з ними пов'язується поширення звичаю муміфікації або хоча б портретного моделювання черепів, відомого на Близькому Сході та за матеріалами катакомбної культури степів півдня Східної Європи, зокрема Приазов'я.
Розвиток релігійно-міфологічих уявлень у деяких випадках міг привести до поширення переконання у бажаності скорішого відокремлення людської душі від мертвого тіла, як це, до речі, має місце в сучасній Індії. В такому випадку найефективнішим способом ліквідації трупа ставала кремація. Однак цей обряд потребував великої кількості деревини, і тому міг набути переважного значення в багатих на ліс місцевостях, особливо при вдосконаленні кам'яних, а згодом, металевих сокир. Тому цілком ймовірно, що в Середньому Подунав'ї та Середньому Подніпров'ї вже за енеолітичної доби у зв'язку з певною спіритуалізацією уявлень щодо долі людини у потойбічному світі виникає та поширюється обряд кремації. Можливо, він пов'язаний з уявленням про вогняну сутність найвищого бога чи бога потойбічного світу. При спалюванні покійника його духовна субстанція, за уявленнями, що побутували на той час, найшвидше ставала частиною всезагальної вогневої субстанції і розчинялась у Всесвіті для нового втілення в земному житті.
Значна кількість пізньопервісних племен могла не дотримуватись ні першої, ні другої системи поглядів й після виконання певних обрядів залишати померлого в поховальній споруді без якогось штучного впливу на процес його природного розкладу. Так робила більшість населення Західної та Центральної Європи неолітичної та енеолітичної доби та Євразійських степів, що певним чином свідчить про подібність світоглядних уявлень тогочасного населення України і названих регіонів. Головна увага приділялась будівництву поховальних споруд, зокрема мегалітичних та курганних. Посилення соціальної стратифікації підкреслювалося зведенням монументальних поховальних споруд, а не тих чи інших методів штучної трансформації тіла людини, хоч інколи використовувалися й вони (наприклад, обряд моделювання черепів).
У кінці трипільської доби відбувалося просування індоєвропейців-скотарів Північного Причорномор'я, Приазов'я та Донеччини на північ і північний захід долинами Дніпра, Південного Бугу та Дністра. Нагадаємо, що в індоєвропейському обряді трупопокладення істотну роль відігравав звичай посипання тіла небіжчика червоною вохрою, що мало символізувати життєву силу (за аналогією з кольором крові). Незабаром у всьому Північному і Північно-Східному Прикарпатті та прилеглих до нього областей Німеччини, Чехії, Словакії, Польщі, України й північних районів Румунії та Молдови поширюється культура кулястих амфор з виразним мотузчатим трикутнико-ялинковим орнаментом і керамічними формами, переконливі аналогії яких відомі в Північному Причорномор'ї.
Різноманітні археологічні дані дають підстави локалізувати праслов'ян доби пізньої бронзи в межах Середнього Подніпров'я, Волині та, значною мірою, Поділля і Галичини. Їх етногенез пов'язаний як з місцевими мешканцями пізньотрипільської доби, так і власне індоєвропейськими групами південних скотарів, які асимілювали перших у мовному відношенні, але багато чого перейняли від тубільного населення з господарської, культурної та ритуальної сфер життя. Асимілюючи посттрипільське населення та, відповідно, вбираючи елементи його світогляду, мовні предки праслов'ян формували й власну релігійно-міфологічну картину світу. Тло її мала складати класична індоєвропейська тричленна модель космосу, суспільства і сакральної сфери.
Підсумовуючи викладене, варто підкреслити, що світогляд населення України епохи бронзи ґрунтувався на обожненні природного циклу. Масові могильники і кургани дають підстави припускати, що в цей час все більшого поширення набували уявлення, пов'язані зі зміцненням сімейної власності, зростанням ролі чоловіка в ранньокласовому суспільстві.
Для світогляду наших предків бронзового часу властиве обожнення душі, що керує тілом, тому зміцнювався культ предків, вшанування яких означало збереження культурної традиції і відтворення часу міфічних першообразів. Доля душ померлих уявлялась по-різному: одні деякий час після суду богів живуть на небі, іншим боги дарують вічне блаженство, ще інші після спокутування гріхів перевтілюються на землі, нарешті, останні не можуть отримати прощення і назавжди залишаються в світі хаосу і темряви.
Спочатку кургани споруджували лише для знаті, що було гарантією її вічного блаженства. У другій половині другого тисячоліття до н. е. поширилося уявлення, що безсмертя і блаженство можна отримати за допомогою багатих жертвоприношень богам. Курган виступав символом Всесвіту. Люди бачили прототипи і морально-етичні зразки поведінки в персоніфікованих небесних силах, тому на археологічних знахідках зберігалася астрально-солярна символіка. Хоча центр ваги дедалі більше переміщався від узгодження своїх дій з природою до соціально-суб'єктивних чинників.
Розділ ІV Зміни у світобаченні праукраїнців за Великої Скіфії
З першої третини першого тисячоліття до н.е. на території України та Передкавказзя розпочалася нова суспільно-історична доба. Найістотнішою її ознакою, є тривале, поступове утвердження ранньодержавних політичних інститутів, пов'язаних з формуванням ранньокласових суспільних відносин. Нова соціально-економічна система набула завершених рис в межах сучасної України у VI—V ст. до н. е. Як цілісність вона стала можливою завдяки об'єднанню місцевих етносів в межах ієрархічно побудованої військово-політичної структури, відомої як Скіфське царство, або Велика Скіфія. Істотну роль у цьому процесі відігравали зв'язки з південними цивілізаціями, насамперед, з античними греками. У цей час праслов'янство, принаймні його південно-східні групи Середнього Подніпров'я та Поділля, входить як одна зі складових частин до очоленого скіфською верхівкою ранньокласового соціального організму та перебуває в безпосередніх зв'язках з античними центрами Північного Надчорномор'я.
На початку VI ст. до н. е. в межах лісостепової України склалася певна система ранньополітичних праслов'янських об'єднань – “князівств” — з відповідними головними укріпленими поселеннями — “столицями”. Характерна риса цього часу — неухильне зростання кількості та густоти населення, органічно пов'язана з підвищенням інтенсивності енергообміну суспільства з навколишнім середовищем та розширенням інформаційних контактів у межах міжобщинної структури, що самоорганізується. Можна виділити основні напрями такої самоорганізації: 1) необхідність організації спільної оборони або боротьби з сусідами за розширення своєї території; 2) потреба в регуляції відносин між общинами й родами, що складають відповідну структуру; 3) координація, кооперація і спеціалізація трудової діяльності з метою максимально ефективного використання ресурсів довкілля та їх доцільного перерозподілу на міжобщинному рівні; 4) організація і проведення ритуальних свят та інших урочистостей, що посилює інтенсивність обігу інформації та сприяє етнічній консолідації.
Простежуються системні зміни в суспільно-політичному плані: створення владно-управлінських структур принципово нового, вищого рівня, з яких і виросте потім державна організація. Відбувається перехід від статево-вікового поділу до системи спадкоємних соціальних рангів тенденцією переростання у становий поділ. Відбуваються зміни і в економічній сфері. Формування племінних структур стало принциповим кроком на шляху відчуження від колективу його власності на землю та її ресурси. Вищим носієм влади-власності стають вождь (“князь”) та його клан, які здійснюють свої повноваження через підпорядковані аристократичні клани, що контролюють і використовують ресурси на місцевому рівні. Влада-власність фактично перестає бути колективною, стаючи корпоративною, що набуває нових виразних ознак з переходом до ранньодержавних форм суспільної самоорганізації. Мають місце принципові зрушення у виробничій сфері: подальше поглиблення розподілу праці відповідно до природних та інших умов мешкання окремих общин, котрі входять до складу племені; посилення територіально-виробничої спеціалізації, що охоплює як харчову сферу, так і галузі нехарчового виробництва; зародження та розширення ремісничої діяльності, зокрема, перехід до спеціалізованого гончарства та металургії.
Особливо варто відзначити зміни в культурно-інформаційній сфері. У кожній галузі обсяг знань принципово збільшується. Знання стають спеціальними, а відтак ними не може володіти будь-яка особа, що досягла певного віку, як то було раніше. Знаннями, що набувають неабиякої складності, вже треба оволодівати з дитинства. Вони, як і статуси, передаються спадкоємне і принципово закриті для представників інших суспільних груп. Це стосується і ремесел, і організації суспільно-господарського життя.
Професійність відповідно прискорює накопичення досягнень у відповідних галузях: будівництві, виготовленні певних категорій виробів, астрономії, математиці, медицині тощо. Обмін досвідом та інформацією стає інтенсивнішим.
Паралельно формується власна субкультура родоплемінної аристократії.
З маси общинних поселень виділяється центральне поселення, яке починає виконувати окремі протоміські функції та розвивається швидше, оскільки органічно поєднує політичне, економічне та культурно-релігійне лідерство. Центральне, провідне місце в першому тисячолітті до н. е. посів Потясминський регіон на чолі з Мотронинським городищем, імовірно, оформленим ранньоміським центром, де зосереджувались основні адміністративно-політичні, господарсько-редистрибутивні й культурно-культові функції.
Праслов'янська військова аристократія потрапила в орбіту скіфських політичних інтересів. Вона бере участь у нових походах, сприймає цінності та культурні стереотипи кочовиків. З іншого боку, скіфи ознайомлювалися з місцевим осілим побутом, віруваннями і звичаями, культурою. Все це вело до взаємоасиміляції, господарсько-культурного та певного етномовного симбіозу лісостепового і степового населення. Археологічне це відбито в поширенні спільної матеріальної культури в межах обох ландшафтних зон України. Однак представники різних народів ще тривалий час зберігають власні поховальні звичаї. Отже, можемо говорити про вірування і уявлення населення Скіфії як складову частину духовного життя наших предків.
Поховальні обряди скіфів нагадують традиції населення України епохи бронзи. Курганний обряд захоронення у скіфів не був єдиним. В Степу, Лісостепу, на Північному Кавказі, в Криму тощо були поширені поховання підкурганного типу. Геродот згадує два види людських жертвоприношень. Це, по-перше, страта віщунів (можливо, жерців), яких спалювали разом з візком хмизу, запряженим биками.
Показово, що такий звичай, по суті, є різновидом величного обряду поховання шляхом спалення разом з тваринами, які мали переправити візок в царство мертвих. Характерно також, що корову вбивали саме при похованні брахманів.
По-друге, описуваний в літературі обряд жертвоприношення на могилі скіфського царя. Через рік після похорону умертвляли п'ятдесят юнаків, яких садовили на мертвих коней навколо кургану. В цьому ритуалі використовували стовпи з прикріпленими до них колесами. Принесення в жертву юнаків разом з кіньми означало за нормами ведичного ритуалу їх приналежність до військового стану. Колесо, прикріплене на стовпі, — широко розповсюджений в індоєвропейських народів солярний символ. Використання його в поховальному обряді могло символізувати космічну подорож. Можливо, вершники навколо кургану, який символізував сакральний світ, повинні були оберігати межі “освоєного” простору, виступати своєрідними оберегами душі царя в царстві мертвих. Сюжети зі скіфського мистецтва (зокрема, сцени розтерзання хижаками тварин чи людини) дають підставу припускати наявність у скіфів уявлень про розтерзання як своєрідне відродження через смерть. Хижак виступає в даному випадку як “жива могила”. Можливо, образ птаха-хижака певною мірою близький до Бога-Птаха, аналоги якого мали місце ще в трипільській культурі. Цікаво, що один з курганів, де проводилось спалення покійного і жертвоприношення, на думку В.Шилова. був споруджений у формі птаха. Ідеї відродження через