Роль політичного, громадського і військового діяча Юзефа Пілсудського в політичній розбудові Польщі
Вступ
Розділ 1. Політичне становище та національно-визвольний рух у Польщі в кінці XIX-на початку ХХ сторіччя
1.1 Польща у складі 3-х імперій. Політичне та соціально-економічне становище країни і зростання національної свідомості поляків
1.2 Розгортання боротьби за національне відродження і державну незалежність Польщі
Розділ 2. Здобуття незалежності Польщі та становлення Польської держави
2.1 Перша світова війна, плани великих держав щодо Польщі та реакція поляків на початок війни
2.2 Державний переворот у травні 1926 р. Встановлення режиму "санації"
2.3 Польща в період великої депресії
Розділ 3. Діяльність Ю.Пілсудського на чолі Польської держави
3.1 Ю. Пілсудський - начальник держави
3.2 Режим "санації" в другій половині 30-х років
3.3. Принципи державного будівництва, закладені Юзефом Пілсудським
Висновки
Список використаної літератури
Вступ
Глибокі соціально - економічні і суспільно - економічні переміни що відбулися в країнах Східної Європи за останні роки, зумовили необхідність об’єктивного вивчення їх історії і переосмислення багатьох застарілих оцінок.
В історії східноєвропейських країн з їх пізнім розвитком капіталізму і слабкістю демократичних інституцій існував великий розрив між правлячою елітою і відсталими у культурному розумінні масами. В таких країнах громадська значимість інтелігенції виявилась вищою, ніж в країнах " передового" капіталізму, саме тому цьому прошарку населення довелося у відповідальні моменти історії роль лідера брати на себе.
Головною ціллю всього польського народу з кінця ХУ111 до початку XX ст. ст. було визволення країни і відродження єдиної Польської держави. Ця ціль об"єднала три головних суспільно - політичних рухи, що сформувалися у XIX ст. під впливом індустріального розвитку польських земель: національне, селянське/ людовське/ і соціалістичне. В рамках цих рухів до кінця позаминулого століття були створені політичні партії, серед них: Стронніцтво народово - демократичне / ендеція/, що представляло націоналістичний, право-консервативний табор; тимчасове об'єднання людовських політичних організацій в Польске стронніцтво людове /ПСЛ/, що займало центристські проаграрні позиції; на лівому фланзі політичного спектру виявилась Польська соціалістична партія /ППС/ спадкоємиця робочих організацій "Пролетаріат" та "Пролетаріат 2".
Ідеєю, що зв’язувала всі ці політичні рухи, було стремління повернути польську державність.
Ця мрія набула реальних обрисів у роки Першої світової війни, у ході якої сформувалися два табори - ендеція /з орієнтацією на країни Антанти і сподіваннями на об'єднання польських земель під скипетром російського монарха за умови надання Польщі самоуправління/ та табор австро-німецької орієнтації, центральною політичною фігурою якого став один з діячів ППС Юзеф Пілсудський, найбільш популярний герой польської історії XX сторіччя.
Актуальність теми. День 11 листопада 1918 р. як дата відродження незалежної Польської держави назавжди увійшов в історію Польщі.
Цій події передували десятиліття національно-визвольного руху і революційних виступів. Відродженню незалежності сприяли дві революції в Росії, розпад Австро-Угорської і крах Німецької імперії, внаслідок чого склались сприятливі для Польщі міжнародні обставини. У виданому 22 листопада 1918 року Декреті про вищу владу Ю. Пілсудський призначався "тимчасовим керівником держави" з правом звільняти уряд затверджувати 1 відхиляти законопроекти і бюджет, призначати вищих посадових осіб і т.п.
Обраний у січні 1919 року сейм та прийнята ним Мала Конституція увели його владні можливості в законні рамки і заклали основи парламентарної демократії 2- ої Речі Посполитої.
Наступний хід подій показав, що інтереси правлячої групи Ю. Піл -судського, громадських організацій і партій, що підтримували його, виявились неоднорідними і крок за кроком все більше розходилися, у тому числі і в питанні створення політичної влади. Головною ціллю своєї політики Пілсудський ставив створення в Польщі сильної виконавчої влади.
Сьогодні, у XXI сторіччі, перед Україною та багатьма країнами третього світу гостро стоїть питання влади, питання устрою держави.
Історія знає чимало прикладів, коли сильні особистості, добившись влади, виводили свої країни в число розвинутих країн з міцною економікою / Давній Рим – Марк Аврелій, ІІ ст.н.е., Німеччина - Адольф Гітлер,в період до 1937 року, Америка - президент Рузвельт/.
Разом з тим історія знає також багато прикладів, коли владна особистість ставала бідою держави, народу/ Давній Рим - Нерон, Калігула, Німеччина – той самий Адольф Гітлер після 1937 року, СРСР - Йосип Сталін/ Народ і владна особистість. Хто з них творить історію?
Юзеф Пілсудський – складна і непересічна особистість. І, як кожна яскрава особистість, він продовжує цікавити польське суспільство і не тільки його. Постать Пілсудського – політика цікава в історичному плані народам і політикам інших країн.
Ніколи не вщухаючий Інтерес польського суспільства до особистості Ю. Пілсудського сьогодні ще більше пожвавився. Польща увійшла до Євросоюзу і перед нею постали нові завдання, але питання влади як стояли гостро, так і продовжують турбувати суспільство. На цьому тлі у польському суспільстві розгортається полеміка про історичну роль Ю. Пілсудського, про вплив його діяльності на долю країни. Сьогодн1 нащадки намагаються відтворити його політичний портрет, оцінити його лідерство в ППС,знайти витоки виникнення міфу навколо цього імені. Історики Польщі порівнюють політичну діяльність Ю. Пілсудського періоду середини 90-х років ХІХ сторіччя до середини 30-х років ХХ сторіччя з політичною діяльністю сучасних політичних лідерів.
На житті і діяльності, на особистості Ю. Пілсудського, як у дзеркалі відбилися буремні події, що переживала Європа тих років, особливо багатих війнами і революціями. У свою чергу, його особистість і світогляд, його характер і вчинки впливали на формування міжвоєнної історії Польщі, бо у відродженій у 1918 році польській державі він мав владу, яка з травня 1926 року стала необмеженою.
Саме тому розуміння всіх дій цієї непересічної особистості можливе тільки на широкому історичному фоні.
Основними категоріями, котрі розглядаються в дослідженні є суспільство, інтелігенція і влада. Під громадянськім суспільством слід розуміти соціальний організм, здатний в достатній мірі до політичної незалежності від владних структур. Інтелігенція, до якої належав Юзеф Пілсудський, є активним елементом суспільства, що має свій статус, тобто позицію, узгодженою з правами і обов’язками, і суспільну роль, що передбачає мотиваційну поведінку. Влада розглядається як діяльна система правлячих лідерів, структур і інститутів, що сприяють організації суспільства, мобілізації його ресурсів і таких, що дають йому можливості для подальшого розвитку. Баланс інтересів трьох названих елементів забезпечує суспільству злагоду, стабільність, що більш притаманні демократичним системам.
Для польської історії XX сторіччя більш характерним є неспівпадіння інтересів і цілей влади і основної частини суспільства, викликане стремлінням влади встановити повний контроль над суспільством.
Процес еволюції влади в історії Польщі XX сторіччя умовно можна окреслити такими періодами: 1/ 1918 - 1926 рр. - формування парламентської демократії; 2/ 1926 - 1939 рр. - встановлення авторитарного режиму із збереженням парламентаризму; 3/ 1939 - 1944 рр. окупаційній режим ворожий суспільству влади. І далі існують ще три періоди, що охоплюють відрізок часу до 1980 року, але ці періоди не стосуються теми даного дослідження.
Юзеф Пілсудський був активним учасникам багатьох політичних подій, що відбувалися у перші два згадані періоди, а майже весь другий період був сформований під знаком його Імені.
Сьогодні незалежна Україна у гарячих політичних баталіях удосконалює свої владні демократичні інституції. 1 робиться це часом у напруженому міжпартійному протистоянні, в гарячих публічних дискусіях. Процес цей, як бачимо, досить тривкий, бо п'ятнадцять років незалежності і досі не поставили крапку у питанні найоптимальнішої форми влади.
Є вислів, що історія вчить лише тому, що нічому не вчить. Це, звичайно, не так. Оглядаючись на свою власну історію, на історію інших країн, Україна вчиться бути демократичною, толерантною, намагається будувати своє життя, не повторюючи помилок минулого і своїх, і чужих. В силу певних історичних обставин Польща у своєму політичному і соціальному розвитку йде на крок попереду України і тому досвід, набутий цією країною, може бути врахований при розбудові українських політичних інституцій. Зокрема, політична біографія такого видатного політичного діяча, яким був маршал Юзеф Пілсудський, може дати відповідь на багато запитань, які виникають сьогодні в українській політиці.
Стан наукової розробки. На протязі довгого часу, від 30-х років ХХ сторіччя і до наших днів яскрава політична постать Юзефа Пілсудського була і залишається в центрі уваги багатьох науковців-істориків, політологів. Про Ю. Пілсудського написано чимало праць, в яких розглядався політичний феномен амбітного революціонера, військового, державного діяча, керівника європейської держави. Його ім’я обов’язково згадується, коли мова йде про Європу початку ХХ сторіччя.
У1986 році, у Польщі була видана праця, присвячена саме Юзефу Пілсудському, його життю, політичним діянням, успіхам і поразкам. Назва книжки визначала характер оповіді про легендарного політика: „Юзеф Пілсудський – легенди і факти”. [6,120]
Автори праці – Дар”я і Томаш Наленч – досить критично поставились до позитивних і негативних оцінок, що звучали у пресі, по радіо. У непересічної особистості, як завжди, є доволі і ворогів, що ладні змішати з брудом людину, і захоплених обожнювачів, що використовують у змалюванні особи тільки рожеву фарбу.
У своїй праці автори підкреслюють, що думки і оцінки сучасників Маршала у великій мірі були пов’язані з створенням стереотипів – позитивного і негативного, ніж з легендою у повному розумінні цього слова. Бо ж легенда ніколи не формується виключно під дією пропаганди сучасній герою. В значній мірі її обумовлює „жива історія” – звичайна історична свідомість різних суспільних кіл.
Саме тому при висвітленні діяльності Пілсудського акцент був зроблений на тих справах, на які він наклав свій особливий відбиток, на тих проблемах, котрі без його участі іншими політичними і державними діячами, мабуть, були б вирішені інакше.
Автори праці наводять біографічні дані Маршала, докладно розповідають про його побутове і політичне життя. Піл судський у Наленчів – політична фігура, що не позбавлена людських рис, людина, яка має сумніви і яка має високу амбітність.
До безперечних заслуг авторів слід віднести і їх уміння підтвердити свої думки і висновки посиланнями на численні джерела. Це робить працю справжнім документом епохи – надійним і важливим. В праці згадується багато імен відомих науковців-істориків, їх думки з приводу тих чи інших політичних подій.
При осмисленні біографії Пілсудського висвітлюється вся гама проблем, пов’язаних з культом особи: його виникнення, механізм возвеличення, становлення диктатора та інше.
Цікаву проблему піднімають автори, стверджуючи, що диктатура в Польщі з її культом і міфом Пілсудського відрізнялась виключним для ХХ сторіччя патріархальним і старосвітським характером, що відділяла правлячу верхівку від усього польського суспільства величезною прірвою.
У праці двох авторів – В.П. Газіна та С.А. Копилова „Новітня історія країн Європи та Америки 1918 – 1945 рр., у розділі „Польща в 1918 – 1945 рр.” дається широка панорама післявоєнної Європи і зокрема становище Польщі в цей період. В цьому розділі автори приділяють найголовнішу увагу діянням Ю. Пільсудського, його боротьбі за становлення Польської держави та її кордонів.[4,151]
Автори підкреслюють, що стабілізаційні процеси першої половини
20-х років розпочалися в Польщі саме завдяки Ю. Пілсудському і його партії ( ППС ). Детально описують автори державний переворот у травні 1926 р. та встановлення режиму санації.
У роботі також йдеться про економічну депресію і загострення соціальних відносин у польському суспільстві в період між двома світовими війнами, тобто в той час, коли на політичну арену вийшов Маршал. Автори розцінюють прихід до влади Ю. Пілсудського як негативний акт: „політичну нестабільність в країні вдало використав у власних інтересах Ю. Пілсудський та однодумці Маршала, що розпочали підготовку захоплення влади.” [4,158]. Звертаючись до питання розбудови демократичних засад у державі за часів, коли уряд Польщі очолив Ю. Пілсудський, автори констатують, що всі заходи, які були проведені Маршалом, носили диктаторський характер і до демократії не мали жодного стосунку.
Підтвердженням тому є урядова програма загального оздоровлення країни – санація. Відзначається також, що перші кроки уряду „санації” засвідчили, що новий режим не збирається враховувати позиції демократичних сил, які підтримували переворот. І повсякденним явищем стало нехтування основними нормами парламентської демократії та судові процеси по обвинуваченню у „державній зраді”.
Намагаючись бути об’єктивними, автори праці неохоче констатують, що „за короткий період помітно зросли об’єми зовнішньої торгівлі і промислового виробництва, зміцнилась національна валюта [7,140].
Праця Джозефа Ротшильда „Східно – Центральна Європа між двома світовими війнами” досліджує поряд з іншими країнами, історію Польщі в період між 1914 та 1945. Автор відзначає, що історія Польщі в період між двома світовими війнами багато в чому сформована під впливом і за участі яскравого і рішучого політика Юзефа Пілсудського. Із суто західною пунктуальністю автор – відомий американський науковець і професор політології Колумбійського університету – досліджує політичну історію Польщі і головні історичні постаті, згаданого вище періоду, їх вплив на хід історії і розвиток Польської держави. Погляд цікавий тим, що про ці події розповідає науковець, який не проживає у Європі.[8,150]
Д. Ротшильд у своїй праці детально і ретельно описує політичне і економічне становище Польщі у окреслений у назві період. Для більш широкого і конкретного зображення життя Польщі він звертається до таблиць, де мовою цифр показує людність у Польщі за етносами, релігією, людність в економічних секторах, неписьменність населення у віці понад 10 років за переписом 1931 року, тобто в той період, коли наслідки керування державою Ю. Пілсудського проявилися на повну силу. Наведена статистика найкрасномовніше свідчить, що Юзеф Пілсудський твердою рукою вивів Польщу з бідності, нестатків і створив на міжнародній арені своїй країні імідж повноцінної європейської держави. Але, разом з тим, автор звертає увагу на політичні помилки Ю. Пілсудського, які він робив, керуючись найкращими намірами. Такою грубою помилкою автор вважає „інаугурацію” брутального режиму „полковників” у вересні 1930 року, що супроводжувалася грубим побиттям та нелюдським ув’язненням кількох опозиційних лідерів і відвертим застосуванням сили поліцією під час нових виборів у листопаді 1930 року [7 ,185].
Об’єкт дослідження. Об’єктом є політична боротьба Юзефа Пілсудського за незалежність Польщі та його діяльність на чолі Польської держави.
Предметдослідження. Предметом є Юзеф Пілсудський як керівник держави і політичний діяч.
Мета дослідження. Метою є розкриття ролі політичного, громадського і військового діяча Юзефа Пілсудського в політичній розбудові держави, його боротьбі за незалежність Польщі та вплив його правління на подальший розвиток Польської держави.
Завдання:
- висвітлити питання політичної ситуації і взаємин держав у Центрально-Східній Європі;
- показати політичне становище Польської держави на кінець Х1Х початок ХХ сторіччя;
- висвітлити політичну діяльність Ю. Пілсудського і його шлях до влади;
- показати Юзефа Пілсудського як керівника держави і визначного політичного діяча;
опрацювати наукову та періодичну літературу по даній темі;
скласти план написання роботи;
скласти список використаної літератури.
Методи дослідження : Науковий аналіз і синтез, системний підхід, інформаційний аналіз, групування, систематизація і узагальнення матеріалу.
Структура роботи. Дана робота складається із вступу, трьох основних розділів та висновків. Роботу завершує список використаної літератури.
Розділ 1. Політичне становище та національно-визвольний рух у Польщі в кінці XIX-на початку ХХ сторіччя
1.1 Польща у складі 3-х імперій. Політичне та соціально-економічне становище країни і зростання національної свідомості поляків
Польська держава до її занепаду у другій половині сімнадцятого сторіччя була однією з головних європейських потуг, поступаючися лише Франції за кількістю населення та Росії за територією. Коли її достатки поменшали, вона втратила переваги периферійного географічного становища - такого яке дозволяло, наприклад, Іспанії чи Швеції сховатися у надійну та відносно безпечну оболонку тоді, коли їхні заявки на експансію зазнавали поразки. Через більш центральне й зосереджене розташування Польщі вона була приречена на зникнення як держава у другій половині вісімнадцятого сторіччя, радше за поступливіший жереб простого скорочення у потузі та розмірі.
За розчленування між Австрією, Прусією та Росією ця польська держава була багатоетнічною, що мала урядування через квазіфедералістичні та децентралізовані структури дворянства польського та полонізованого литовського, білоруського, українського, німецького і навіть татарського вірменського й відступницько-єврейського ґатунку. ЇЇ політичні принципи не вимагали ані мовної, ані етнічної однорідності: латинська мова була мовою державного функціонування, і каста радше за расу була критерієм доступу до панівних верств. Справді, навіть релігійна однорідність не цінувалася високо аж до останнього перед розчленуванням сторіччя. Отже, тоді коли решта Європи здригалася від релігійних воєн та переслідувань епохи після Реформації, Польща користувалася найширшою мірою релігійної толерантності та свободи за будь-яку іншу країну континенту. Подібна толерантність, хоч і була чудовою й цікавою з культурного погляду, могла бути політичною, перешкодою у добу, коли мова та релігія були будівельним розчином та цеглинами державотворення.
Політичне життя у відновленій після 1918 року Польській держав було сильно забарвлене прагненням уникнути повторення помилок, які послаблювали давню державу: втім, не було одностайності в ідентифікації тих помилок. Чи історична помилка Польщі полягала, наприклад, у дозволеній спершу широкій релігійній різноманітності за тих часів, коли націоналізм був тісно пов'язаний з окремою релігією, або згодом у відчуженні нею східно-православних та протестантських віруючих через римо-католицьку винятковість? З політичного погляду чи Польща спочатку була надто великодушна або ж згодом обмежувальна щодо її непольського населення? Чи ця недооцінка сприяла зростанню Московії або ж зазнала по разки, аби придушити її, коли та була ще уразлива? Чи поляки грубо помилилися, відмовившися посадити Габсбурга на свій трон, що мало б ототожнити інтереси тієї династії з долею їхньої держави? Або ж чи вони помилилися у порятунку Відня від оттоманів, що просто врятувало та зберегло одного з їхніх майбутніх учасників поділу? На міжвоєнні політичні та ідеологічні ситуації сильно впливало фактично універсальне польське усвідомлення таких історичних проблем та їхня невизначеність. Загалом, партії правих та центристів інтерпретували польську історію як підтвердження їхньої прихильності до етнічної та релігійної однорідності сучасного суспільства з централізованим державним апаратом та зовнішньою політикою особливо пильною перш за все до загрози німецького екс пансіонізму, спрямованого на схід. Ліві та рух Пілсудського підтримані, зокрема, національними меншинами, читали ту саму історію як приписання до плюралізму та федералізму і як урок, що головним зовнішнім ворогом для Польщі була Росія.[15,36]
Упродовж сторіччя з чвертю між знищенням незалежно Польщі 1795 року та її відновленням 1918 року колишня нація дворянства перетворилася у польське spoleczenstwo — термін який традиційно, але неточно перекладається як "суспільство". Spoleczenstwo насправді означало складніше поняття організованої, політизованої, хоч все ж недержавницької спільноти усіх поляків, очолюваної на той час інтелігенцією, яка зберігала (водночас у зміненому вигляді) цінності та манери старої шляхти (або ж дворянства). Справді, нова інтелігенція була не лише психологічно сильно вкорінена у колишню шляхту, але також великою мірою походила від неї, оскільки той клас захищався від виродження, що в іншому разі спричинило б втрату трансформації себе на провідну фракцію інтелігенції. Вихідці з буржуазії та селянства, які також увійшли до інтелігенції, асимілювалися до її норм дворянського походження. Отже, тимчасом, як у сусідніх чехів суто середньовічне дворянство зникло, і нова буржуазія разом з просунутим селянством сформувала політичне лідерство, у поляків стародавня шляхта збереглася завдяки новоутвореній інтелігенції.
Хоча польські економічні та політичні моделі розвивалися в різних напрямах у трьох імперіях-подільниках, поміж якими, було подрібнено spoleczenstwo дев'ятнадцятого сторіччя, той факт, що інтелігенція зберегла однорідний кодекс цінностей та манер і мережу соціальних зв'язків попри кордони поділу, був випробуванням величезного значення. Воно підтримувало, польську історичну та політичну свідомість упродовж доби поневолення, а також сприяло кінцевій політичній реінтеграції, яка просувалася швидше за економічну в кількох частинах відновленої, незалежної держави після 1918 року. Згодом інтелігенція не лише керувала державним апаратом, але й ефективно контролювала усі політичні партії — байдуже, якими контрастуючими були їхні програми. Отже, це була соціологічна, радше ніж організаційна, сутність. Не навмисно властолюбна, інтелігенція просто вважала само собою зрозумілою свою на загал унікальну придатність для громадської діяльності. Рух за незалежність поєднав інтелігенцію із селянством та пролетаріатом 1918 року, але відтоді інтелігенція блокувала, відхиляла та перехоплювала претензії інших класів на владу і, хоч була чисельно у меншості, обтяжувала себе завданням знову об'єднувати новонароджену польську державу та очолювати її подальший розвиток. Аж з середини 1930-х років селяни та робітники оспорювали та відкидали це політичне й психологічне домінування частини інтелігенції, яка на той час була дуже забюрократизована, у державі та в їхніх рухах.[15,45]
Упродовж тривалої доби поділів три окремі сегменти польської нації розвивали різні політичні та економічні моделі. Поляки у Прусії досягли високого рівня економічного розвитку протягом дев'ятнадцятого сторіччя, який у Познаньщині та Померанії ґрунтувався на успішному сільському господарстві та переробній промисловості, а у Сілезії — на гірничовидо-бувній та важкій промисловості. Вони також досягли високого рівня національної свідомості. Хоча й економічно інтегровані У німецький імперський ринок, вони опиралися політичній асиміляції і згодом досягли визначного ступеня національної солідарності, яка перетнула класові межі. У відновленій Польщі їхній соціальний стан був більш "буржуазно-капіталістичний", а їхні економічні моделі часто були корисніші за соціалістичні, селянські чи аристократичні, які переважали у загалом бідніших зонах, що повернулися з Австрійської та Російської імперій. У колишніх пруських, західних регіонах селянство, і буржуазія були економічно підприємливими та передовими. У південних та східних регіонах селянство на загал було примітивнішим, а польський середній клас складався переважно з клерикалів та бюрократів, припускаючи, що особливо економічна буржуазія віддається переважно євреям. Навіть краєвиди віддзеркалювали ці відмінності: у колишніх німецьких зонах часто можна було зустріти маленькі міста, які були зосередженням сільськогосподарської торгівлі, обробної промисловості та вугільних підприємств і ливарень, розсипаних по сільській місцевості, тимчасом, як на решті території Польщі нескінченні лани, ліси та села переривалися випадковим містом, що діяло головно як адміністративний та гарнізонний центр.
Політичні партії незалежної Польщі і віддзеркалювали, і, зокрема, поєднували ці регіональні відмінності. Існувало велике розмаїття та помноження партій - на 1926 рік було двадцять шість польських партій та тридцять три партії етнічних меншостей, а тридцять одна з них досягла законодавчого представництва. Враховуючи їхню кількість і схильність до поділу злиття та загальну нестабільність організації, здається, найкраще передбачати їхню політику та клієнтуру в широких, радше ніж деталізованих діях, ідентифікуючи лише найбільші та найстабільніші партії.
Польська правиця, що походить від зростання цілковито націоналізму і політичне поєднана з римським католицизмом який усвідомлюється як захисник польської державності віддзеркалювала багатоетнічні та федералістські традиції давньої держави до періоду поділу. Наполягаючи на тому, що лише поляки будуть хазяями у відновленій державі, вона прагнула виключити етнічні меншини — хоча вони налічують понад ЗО відсотків населення - від ефективної участі у політичній владі. Вона також воліла, наскільки можливо, культурно полонізувати усіх їх, за винятком євреїв, яких правиця розглядала як неспроможних до асиміляції і які, отже, мають бути позбавлені громадянства. У такий спосіб мало бути створене цілісне польське суспільство. По суті, буржуазна у своєму заклику, правиця стверджувала приватне підприємництво, передбачала швидку індустріалізацію, пов'язану з полонізацією усього народного господарства, та наполягала на конституційній й адміністративній централізації, її провідним ідеологом був Роман Дмовський, її організаційним вираженням -Національно-демократичний рух (Народова Демокрація). Географічно найуніверсальніша партія міжвоєнної Польщі, народні демократи були особливо сильні у колишній прусській західній Польщі, у Конгресувці та серед польських урбанізованих островів в українському селянському морі східної Галіції. Часто з цими націонал-демократами об'єднувалися, хоч і явно прагнули вважати себе центристами радше за правих, християнські демократи (Chrzescijanska Demokracja). Ця партія була виразніше клерикальним рухом, який сповідував християнсько-соціальну ідеологію Rerum Novarum. Він був поширений серед пролетаріату та дрібної буржуазії індустріальної Сілезії.
Ближче до політичного Центру розташовувалася Народно-трудова партія (Narodowa Partia Robotnicza). Вона мала менш і солідну, але досить значну популярність у подібного електорату Конгресувки.
Найбільш центристською партією з точки зору її політики та розташування на парламентській гойдалці була селянська партія "П'яст" (Stronnictwo Ludowe "Piast"). Цю партію підтримували головно польське селянство Галіції. Цілковито націоналістична, а отже, періодично пов'язана з правими, вона опиралася здійсненню справді радикальних земельних реформ, аби білоруські та українські селяни у східних регіонах не отримали перевагу за рахунок польських та аби принцип приватної власності не був підданий небезпеці. Отже, партія "П'яст" вважала за краще задовольняти очікування своїх виборців за допомогою таких засобів, як опікування, громадські роботи та інші види сприяння з боку держави. Це вимагало від неї намагання завжди бути урядовою партією; справді, під проводом її меткого лідера Вінсенти Вітоса "П'яст" був провідною "брокерською" партією, яка маніпулювала коаліціями впродовж перших років міжвоєнної Польщі.[15,47]
Інша селянська партія - "Визволєніє" (Stronnictwo Ludowe "Wyzwolenie") - була справді лівою, але політичне менш ефективною, ніж "П'яст". Вона була сповненою співчуття щодо образ та прагнень етнічних меншин, антиклерикальною та схильною до радикальної земельної реформи. Так само, як партія "П'яст" була головно галіційською, "Визволєніє" також була регіональною партією, але вже у Конгресувці. Ще до глибокої сільськогосподарської депресії, 15 березня 1931 року утворилася об'єднана Селянська партія (Stronnictwo Ludowe) внаслідок злиття партії "П'яст", "Визволєнія" та проміжних груп, які в середині 1920-х років відкололися від однієї з цих двох материнських партій та були відомі загалом, як Стронніцтво Хлопське.
Класичними представниками ідеології польської лівиці були Соціалістична партія (Polska Partia Socjalistyczna) та спочатку рух Пілсудського. (Тоді комуністи, ототожнювані з історично і тогочасним ворогом Польщі та пов'язані з тим ворогом, аби обстоювати поступку східних окраїн Польщі Радянському Союзові, з підозрою розглядалися більшістю поляків як партія "східна" радше за "ліву".) Соціалісти та пілсудчики, які були одним рухом напередодні Першої світової війни та були тісно пов'язані багатьма ідеологічними, особистими та сентиментальними стосунками упродовж 1920-х років, ототожнювалися з старими багатоетнічними, федералістичними та толерантними релігійними традиціями держави, так само як з антимосковськими повстаннями 1794, 1830-1831 та 1863-1864 років, які мали на меті відновлення незалежної польської держави. Отже, не лише пролетаріат, але й багато державницьке налаштованих інтелігентів підтримувало ці два безперечно патріотичних рухи лівих у міжвоєнній Польщі. Соціалісти отримували суттєву підтримку городян в усіх регіонах за винятком колишньої прусської західної Польщі, тимчасом, як пілсудчики до 1927 року не діяли як окрема партія, а радше як гуртки в кількох партіях, яких вони використовували, аби перемогла політика маршала Юзефа Пілсудського. Хоча соціалісти та пілсудчики відрізнялися за соціально-економічною політикою та поглядами на відносини між виконавчою та законодавчою владами, вони були спочатку єдині у запереченні цілковитого націоналізму, етнічного шовінізму та клерикалізму правиці.
З цього випливало, що етнічні меншості, які прагнули максималізувати свою узгоджену потугу організацією міцного парламентського блоку впродовж 1920-х років, довго очікували сприятливішого ставлення радше від лівиці, ніж від правоцентристської коаліції. Втім, після 1930 року українці стали глибоко відчуженими від неадекватного на той час у ставленні до них Пілсудського, а ближче до кінця десятиріччя євреї були глибоко занепокоєні повільними, але все одно ганебними поступками його наступників поширеному тоді антисемітизму.
Зрештою, треба згадати про політичне становище існуючої найвищої аристократії, яку лякала підтримка лівицею земельної реформи і відмежовували брутальний шовінізм і буржуазний політичний підхід правиці. Хоча до 1918 року аристократи слугували владі імперій-подільників, хоча вони з того часу намагалися адаптуватися до правил парламентської гри у незалежній Польщі і хоча селянські та робітничі маси могли б у будь-якому разі використати силу загального виборчого права, аби виключити їх з уряду, вони, однак, розглядалися Пілсудським як носії обґрунтовано надпартизанської традиції державної служби, яка повертає назад, до доби старої держави. Він відчував, що ця традиція була конче потрібна Польщі, яка роздиралася на шмаття безперервною суперечкою партій та фракцій. Невдовзі після захоплення влади у травні 1926 року, аби стримати очевидну дезінтеграцію держави, Пілсудський встановив сердечні стосунки з цією аристократією, яка на загал уособлювала державу та чия політична ідеологія була радше консервативною, ніж правою у загальнонаціоналістичному сенсі.